Читать книгу Село не люди – 2. Добити свідка - Люко Дашвар - Страница 3

Людмила фізично відчувала королівську тіару у зачісці. Завжди знала, що красива і розумна, та віднедавна почувалася ще й головною, відповідальною за близьких – така собі хрещена мамка сімейного мафіозного клану, а не Людка. Петро після татового косяка у рота заглядає: як вчинимо, жінко? Мама з татом до неї за порадами: без тебе не розберемося, доню. Навіть гонориста Стаська після інциденту з мертвяком визнала: яка ж крута старша сестра у неї!

– Люсь, умов тата з мамою мені мопед купити, – просила. – Дуже треба!

– А на лісапеді за своєю любов’ю не вженешся? – Людмила дивилась у корінь.

– Нащо мені ганятися? Хай за мною бігають!

– Не зарано?

– Хто б казав?! Сама розповідала… Сергій Гордієнків за тобою колись так упадав, аж члена собі попсував, щоби тобі сподобатися. А я – теж…

– Що? Хочеш, аби хтось себе скалічив заради тебе? Чи вже скаліченого шукатимеш?!

Стаська почервоніла, вибухнула:

– Ти дурна? Геть дурна?!

– Ти чого? – здивувалася старша. – Сама дурна! Мелеш аби шо…

– Я хотіла сказати, що така ж гарна, як ти! Тільки мені ще мопед потрібний!

– Стасю, ходи собі лісом! Не до тебе зараз! – відгавкувалася старша.

– А як тобі була потрібна допомога, так я на все погоджувалася. І пожити у тебе, і постіль твою прасувати, – образилася мала.

– Не мороч мізки! Ти хіба у мене жила? Лиш погодилася! Але обставини змінилися, потреба відпала. Так що… відчепися! І без тебе є мені над чим голову ламати.

Обставини, дійсно, змінилися, та небезпека не відступила. Людмила бачила перспективу ясно: якщо обережно і вигадливо, не кидаючи тіні на себе, не зупинить підлого суддю, весь її світ зруйнується – сім’я розвалиться, роботи позбудеться, діти без батька лишаться, мама з татом сльозами умиються, бо суддя і їм мститиметься, навіть Стасьці дістанеться. Хіба Людка-мамка могла те допустити?!

– Та я краще всеруся!

Настирливо аналізувала останні події. Все виглядало дуже підозріло. Після того, як свекор примушував її до інтиму, вперше побачила його за тиждень. На лікарняному ліжку. Валявся у ВІП-палаті районної лікарні, курив прямо на подушках, матюкав медсестру, яка вчасно чисту попільничку на тумбочку не поставила, демонстративно твердим голосом описував ситуацію синові з невісткою, які приїхали його провідати, тупцювали біля ліжка – Петро ближче, Людмила визирала з-за його спини насторожено.

– Все – сам! – нарікав. – Поки у райвідділі всім хвости не понакручував, ніхто не чухався, не шукав покидьків, які мого «лексуса» викрали і пошкрябали.

– Тату, чого ж мене не гукнув? Я ж збирався долучитися до пошуків. А ти: не треба, не треба!

– Бо – не треба! І без тебе падлюк вирахуємо!

– Їх хіба кілька було? – спитав Петро обережно.

– Звідки я знаю, скільки їх було?! Одного спіймали, і те добре. Захоче жити, все розкаже: і скільки їх було, і хто кермував, і хто, дідько, збитки мені відшкодовуватиме!

– І що за один?

– Та якийсь козел із сусіднього району. Їх тут ціла бригада, дім комусь у райцентрі будують. А вечорами, бач, отак розважаються, суки. Добре, що свідка знайшли. Бачив, як близько півночі, коли ми з Іваном у його мисливському будиночку за одне серйозне діло балакали, оцей козел на моєму «лексусі» мчав по об’їзній.

– А що він робив так далеко від райцентру? – здивувався Петро.

– От саме цю інформацію з нього наразі вибивають, – відказав суддя.

– А що з тим дядьком, якого збили?

– Петю, воно мені треба?! Хай за здоров’я того дядька хвилюється той, хто його збив! А мені своїх болячок вистачає.

– Вибач, тату, – знітився Петро. – Навіть не спитав. А що у тебе болить?..

– Синку, у мене серце болить! За Батьківщину!

– Тепер і таке лікують?

– А для чого, по-твоєму, я отут є?! – розсердився суддя. – Петю, ти прийшов мене запитаннями мордувати?! Де твоя совість? Я спеціально собі реабілітацію прописав, щоби кожне дурне мені допити не влаштовувало, так – на тобі! Син прийшов батька добити.

– Та добре, мовчу… – Петро замовк.

Суддя насупився, зиркнув на сина набундючено.

– Йди спитай, коли мені вже масаж робитимуть, а то у хребті щось коле.

– Я збігаю! – Людмила. І вже – до дверей.

– А ти, невісточко, зі мною залишишся! – як батогом по спині.

Петро махнув дружині: я швидко. Вийшов з палати.

– Що, гаряча штучко? Забути мене не можеш? Тільки про мене тепер і думаєш? – суддя гидливо вишкірився, роздивлявся закляклу невістку, як близьку здобич. – Потерпи, Людмилко! Я свої косяки швидко розгребу, одразу до тебе повернуся. Ще награємося. Правильно я кажу?

– Ви… одужуйте, Георгію Івановичу. Ми всі дуже хвилюємося за вас. Мене у сільраді всі питають: що з Георгієм Івановичем, чому у лікарні?!

– Георгій Іванович ще всіх сук, які йому погибелі бажають, на один великий… шампур насадить, а смажити не стане! Живими зжере! Отак усім у сільраді й перекажи.

– Добре… – ні жива ні мертва від страху. Аж Петро помітив, як зайшов до палати із масажисткою: зблідла дружина.

– Людо, що з тобою?! – допитувався, коли поверталися до Килимівки на службовому «пріусі».

– Зупини автівку, Петю, бо щось мені зле. Ще обблюю тут усе, – з трагічними нотками у голосі слабко прошепотіла королева.

Стали на об’їзній між Килимівкою і райцентром, якраз під білбордом «Бережіть ліс!». Жінка з автівки вийшла, руки до живота приклала, скривилася. Дихала глибоко, аби втримати нудоту.

– Тобі би до лікаря, Людо, – зі співчуттям мовив Петро.

– До Шанівки змотаюся. До Катерини по трави, – говорила і прозрівала, думки з’єдналися у стрункий план. – Одразу краще стане.

– Без обстеження, діагнозу? Лиш трави. Хіба допоможе?

– Одразу краще стане! – повторила упевнено. Крила вже відросли.

Катерина зустріла Людку так щиро, наче дочекатися на неї не могла.

– Вибач, що на кухні чай пропоную, – усміхнулася щиро. – У кімнаті тітка Раїса, а їй спокій потрібний.

– Як вона?

– Вже лагідна, – відповіла Катерина, знітилася. – Людо, хотіла у тебе спитати…

– Катю, прошу! Спершу я! – Людмилу притягнула до Шанівки бурхлива енергія дії, та спершу їй конче необхідно було з’ясувати певні аспекти останніх подій. – Подружко, признайся! Ти моєму свекрові проблеми влаштувала? Я тобі щось заборгувала за це? Говори, не соромся! Я гроші прихопила. Скільки я тобі…

– Людо. Ти мені нічого не заборгувала.

Людмила завмерла. Дивилася на Катерину насторожено.

– Стривай! Тобто ти… нічого не робила?

– Давно лиш травами лікую. До доль людських більше не заглядаю.

– Чому?

Катерина усміхнулася ніяково, плечима знизала.

– Інший шлях обрала. Хочу вперед дивитися і лиш свою долю шукати.

– Але ж травами лікуєш! – Людмила вчепилася у цей факт, як в останню надію.

– Звісно. Лиш розкажи, що тебе турбує?

– Не мене. Іншу людину.

– Хай би приїхала. Чи я сама можу до неї з’їздити. Подивлюся на неї.

– Ні, не вийде, – збрехала Людмила. – Надто далеко.

– А в чому проблема?

– Старий чоловік. Розумієш, геть старий. Нерви у лахміття, а ще бухає, як кінь, і пнеться трахнути усе, що бачить.

– Свекор твій?

– Ні, інший чоловік! Свекор наразі у лікарні, його там підшаманять, сподіваюся.

– Якої ж допомоги хочеш для того чоловіка?

– Щоби не психував, не пив і трахатися не хотів.

– І жити?

– А хіба життя – це психи, бухло і секс?

– Дехто бачить лиш такий шлях до емоцій, почуттів. Бо без емоцій життя немає.

– Оце ти, Катю, мені правду відкрила!

– Не ображайся! Важко визначити, яка допомога людині потрібна, коли не бачиш її, не відчуваєш. Та й неможливо одразу все змінити. Щось одне варто лікувати, але найважливіше на цей час. І так, щоби іншим системам і органам не зашкодити.

– Справді? – Людмила задумалася, і так шкода себе стало. – А й дідько з ним! Чого я за когось душу рву? Проїхали! Скажи, яка допомога мені потрібна, бо відчуваю – потрібна! Зможеш?

Катерина глянула на подругу уважно, за руку взяла, по шкірі долонею провела, в очі зазирнула. Кивнула, пішла до великого дерев’яного серванта із заскленими верхніми шафками і глухими нижніми, які одразу після Другої світової у моді були. Розчахнула нижні дерев’яні дверцята: всередині повно трав, настоянок, порошків. Відібрала кілька.

– Збір тобі зроблю.

– А що зі мною не так?

– У напрузі весь час. Не розслабляєшся, не дозволяєш собі почуватися вільною.

– Хіба із цим клятим життям розслабишся?! Оце нас коронавірусом лякають, а я собі думаю: та який коронавірус?! У нас життя – гірше за коронавірус! Дихати ж неможливо з цим життям! – ледь не розревлася королева. – Тільки повіриш у те, що врешті все по своїх місцях розкладено, як таке вилізе – хоч у петлю!

– Не засмучуйся, все стане краще.

– Все?

– Все! – підтвердила Катерина. – Коли заспокоїшся і розслабишся, думки і бажання яснішими стануть, бо залишаться лиш слушні і потрібні.

Поєднала добрих два десятки трав у великій мисці, перемішала їх ретельно, вже розкладала збір дозовано по окремих паперових пакетиках, підписувала кожний…

– Тільки будь обережною, – додала. – Збір дуже активний. Передозування може призвести до кровотеч, якщо судини слабкі. Дітям і літнім людям такий збір узагалі категорично заборонений, бо може сильно зашкодити. Приймай лише так, як я написала. І лише вранці.

– Хіба я собі ворог? – Людмила раптом відчула неймовірне натхнення. Картинка перед очі: клятий свекор після кількох доз активного збору кров’ю, сука, харкає і вибачення у невістки просить. Та хіба паскудство прощається?..

Пакет із травами вхопила, до дверей: не час чаї розпивати. Тре діяти!

– Людко, зачекай!

– Що? Гроші? Дідько, вибач! Скільки? А – не кажи! Сама! – без сумнівів лишила п’ятсот гривень на столі. – Катю, дякую! Побіжу! Бо у мене це… перше слушне бажання тільки-то несподівано сформувалося!

– Людко, стривай! Спитати хотіла: а що за хлопець по тебе прибігав сюди?

– Коли труп знайшли?

– Який труп? – насторожилася Катерина.

– А ти й досі не знаєш?

– Не виходжу зараз! Тітку Раїсу покинути не можу. А що сталося?

– За балкою на покинутому обійсті труп старий був закопаний. Старий, бо його колись давно хтось вбив і в садку закопав.

Катерина завмерла: сто думок у голові, сто картинок перед очима, і на всіх – мама золота. Головою хитає заперечливо: ні, доню, ані слова, забудь!

– Он чого ґвалт, – видушила. Не здалася. – Так що за хлопець по тебе тоді прибігав? Хіба у Шанівці нові житці з’явилися?

– Не впізнала? То ж Тарас, Серьоги Гордієнка молодший брат.

– Тарас? Такий став…

– Який?

– Дорослий…

От і – не шукайте сил, шукайте натхнення. Людмила прилетіла від Катерини додому, та замість травичку собі заварити як ушкварила танці з каструлями-тарілками. Борщу, голубців, сирників наготувала, малим ще окремо котлет курячих, бо любили бігати собі, а потім котлету зі столу вхопити і далі ганяти. Руки працюють, мізки теж не відпочивають.

– Гарно придумала. У десяточку! – бурмоче і вже уявляє, як готує для свекра активний збір, а натхнення однаково переповнює, натхненню вихід потрібний.

– Петюню… Змирися! Сьогодні я – твій поганий поліцейський! Пред’яви свій цей… головний твердий аргумент! – сказала, коли повкладала малих, змоталася у душ і вийшла звідти – гола, мокра і в чоловіковому кашкеті.

– А-а-а… – тільки й стогнав Петюня від задоволення, коли спритна дружина робила йому те, чого так сильно хотів отримати від неї хтивий свекор. Уявляла старого поряд: із перекошеною від безсильної ненависті пикою, і теж чомусь голого.

– Жінко, ти – королева, – признався Петро, коли нагоцалися до сказу, повтомлювалися, попітніли, та все ще пашіли – лежали на постелі голі, повідкидали ковдри.

– Петю, чуєш?! – сказала Людмила. – Нову «хонду» за тисячу доларів можна купити?

– Мопед?

– Мопед.

– Мені і за п’ятсот продадуть, якщо попрошу. Всі ж хочуть і далі працювати.

– Така у тебе вигідна посада!

– Я для сім’ї стараюся.

– А я тебе за це дуже люблю! – поцілувала у губи пристрасно.

Петро знов поплив.

– Зачекай трохи. Таке красиве життя тобі дам, всі повиздихають від заздрощів! Про мопед забувай! Нащо тобі мопед, Людо? Здавай уже на права, автівку тобі купимо.

– Гарно вирішив, Петю. Дуже гарно. Точно слід на курси піти. А мопед Стасьці подарую. Ти ж не проти?

– Як знала, що червоний хочу?! – Стаська обціловувала старшу сестру, розглядала-обмацувала новий японський скутер «Хонда». – Який крутий! Без прав зможу ганяти?

– Стасю, тільки у межах ОТГ! Обіцяєш?

– Люсь, ти…

«Та ясно, що я! Хто ж іще?!» – подумала королева. Вже спішила додому: Петро саме збирався до лікарні хворого тата провідати, тож мала встигнути термос із трав’яним чайком для свекра приготувати.

Стаська осідлала «хонду»: живи тут і зараз! До цього дня керувала лиш велосипедом, але ж з ве´лика не падала.

– Упораюся! – хотіла одразу на максимальній швидкості рвонути, та надто вже боялася у перший же день попсувати новий мопед, тож потроху зрушила.

Три дні з ранку до вечора нарізала кола Килимівкою і околицями. Школу – в дупу! Руки-плечі-хребет просилися відпочити, куприк випромінював відчайдушний біль, бензину у бак – хлюпай і хлюпай, та як зупинитися, коли красиву НечуваноДєрзкую Анастасію на червоній «хонді» вже побачили всі, кому треба і не треба, тільки не Тарас.

– І де він є? – бідкалася.

Може, вдома? Щоранку проїжджала повз обійстя Гордієнків, косувала на двір: нікого. У мамчиному магазині? І туди зазирала. На роботі? Кілька разів зупинялася неподалік великого, як футбольне поле, гаража транспортного підприємства, де Тарас працював механіком, фільтрувала поглядом чоловіків, які виходили з нього, та хлопець – як крізь землю.

На четвертий день батьки усвідомили: самостійно молодшу доньку не втихомирять, тре викликати важку артилерію.

– Сиди вдома і чекай! Зараз Люся по твою душу прийде! – наказав тато, коли Стаська лиш прокинулася.

Стаська – ага! Сама – скік з постелі, одежу вхопила, чимскоріш у гараж по «хонду». А на гаражних воротах ота-а-акений навісний замок!

– Та пішли ви всі… – побігла за хату, сяк-так вдяглася, городами на край села, до кількох розвалених адміністративних будівель давно ліквідованого колгоспу, який за радянських часів давав роботу всім килимівцям. – Шукайте, хоч обшукайтеся!

Неподалік руїн під старою вербою присіла, плакати не хоче, а сльози ллються. Якого батьки причепилися? Дратуються, що школу пропустила? Та яка в біса школа? Ще би пандемію пригадали, робити їм нема чого! Стаська без Тараса дихати не хоче, а батьки її через якісь дрібниці на шмаття рвуть?! Чому її ніхто не розуміє?..

– Хіба це життя? – прошепотіла.

Сльози втерла, роззирнулася і побачила у руїнах… Тараса.

Недвижно сидів на землі серед уламків цегли, спирався спиною на напівзруйновану стіну колгоспної контори. Дивився перед собою в одну точку. Стаська завмерла. Дивилася, очей відвести не могла. Тарас раптом ворухнувся. Видихнув. Підняв порожні руки так, ніби тримав зброю. Прицілився…

«Стріляй!» – подумки підхльоснула хлопця Стаська.

Тарас опустив руки.

– Живіть… – прошепотів у простір, спробував підвестися. Одразу не вийшло.

Стаська знала: треба відвернутися! Не могла. Бачила, як Тарас незграбно намагається стати на ноги, як з другої спроби підводиться важко.

Перелякалася. Повернулася спиною до хлопця, обхопила руками коліна, голову на них поклала. Завмерла, а сльози знову на щоки просяться. «Ні! Ні! – вмовляла себе подумки. – Що Тарас подумає? Що я типу із тих дуреп, які ревуть, коли їх жирними називають?..»

За спиною – кроки. Голову підняла. Хлопець стояв за метр від неї. «Такий зморений…» – подумала, і хоч сильно хотіла глянути у його очі, знітилася, відвела погляд.

– Плакала? – спитав.

Стаська зашарілася. Підвелася так само незграбно, як Тарас миттю тому. Плечима знизала. Хотіла сказати «не зважай, пусте» чи щось на кшталт того.

– У мене є мопед, – раптом ляпнула.

Не здивувався.

– Даси покататися? – спитав без глузливості.

Кивнула. Врешті стрільнула на хлопця очима.

– А ти хіба… – хотіла спитати «хіба зможеш з однією ногою з мопедом упоратися?», і хоч замовкла на половині фрази, зрозуміла, як фатально зганьбилася. «Дурепа! Ідіотка довбана!» – лаяла себе подумки.

– Все можу! – відповів, пішов геть. Майже не шкутильгав.

Стаська увірвалася до рідної хати за десять хвилин після зустрічі з Тарасом. Сміялася, обіймала розбурхану Людмилу. Старша відштовхувала малу, сердилася:

– Ану кинь мені ці обійми! Ти бач, що вона витворяє?! Ти якого маму з татом доводиш до сказу? Ляпаса захотіла?! Чи щоби я твоєму новому мопеду оце просто зараз колеса повідривала?!

– Люсіндро! Ти прекрасна! Я тебе люблю дуже! Чесно! І маму з татом! Можна, я вже до школи побіжу? На другий урок ще встигаю! – рюкзак підхопила, до дверей. – Після школи візьму мопед, Уляну до Шанівки підкину. Ну, і займемося цим…

– Ще скажи «математикою»! – зіронізувала Людмила.

– Точно! Математикою! – розсміялася Стаська, чкурнула до школи.

Мати – до старшої.

– Люсю, що з нею? Як сказилася!

– Любов у неї!

Мати знизала плечима розгублено.

– Яка любов? Їй ще й чотирнадцяти немає!

– Чотирнадцяти нема, а любов є. Отакі парадокси і правда життя, мамо.

Мати опустилася на табуретку, задумалася.

– Мамо, не хвилюйся. Я її проконтролюю, – пообіцяла ділова доня.

– І до Шанівки так часто стала мотатися. А чого?..

– Нині хто тільки до Шанівки не пхається. Навіть Залусківського там перестріла, – відповіла Людмила.

Іван Залусківський замислив неможливе – двічі увійти в одну й ту саму річку, тому протягом квітня кілька разів навідувався до Шанівки. Не чужий, їй-богу! Іванового майна у селі, як дерев у лісі: і обійстя, яке покійна дружина встигла до ладу привести, і олійня, і залишки кролятника, і госпдвір. Все тепер – лиш Іванове, ні з ким ділити не потрібно. Та найголовніше – земля. На початок року 2020-го, перед впровадженням ринку землі, Залусківський по факту мав більш як 100 гектарів чорнозему, з яких власний Іванів пай становив 7 га, пай Алли – 50 га, бо отримала і за себе, і за поважних батьків; ще одну ділянку у 50 га Залусківські отримали в натурі через рішення сільради для фермерства і повністю оформили на Аллу. Після смерті дружини у зв’язку з відсутністю заповіту та інших спадкоємців вся земля дружини стала Івановою.

От – і чого тобі ще, Іване?

– Землі! – казав. Не міг забути, як чотирнадцять років тому скупив у односельців паї за копійки, потім утратив. Тоді не здався, став районним депутатом і… «блискавично розкрив аферу столичних ділків, які нахабно і цинічно обдурили шанівців, незаконно позбавивши їх права на святе – на землю!» – коментувала дії депутата Залусківського преса, хоча насправді допоміг конкуруючому агрохолдингу закріпитися на землях району. Публічність тоді фатально завадила Іванові повторно забрати паї у односельців, та з часом до України докотилася децентралізація, райони укрупнили і перекроїли, а новостворені ОТГ отримали стільки майна, землі і повноважень, що просто гріх було не скористатися тим. Особливо напередодні офіційного відкриття ринку землі. Та тепер Залусківський захотів собі землі не за безцінь. Задарма. І назавжди.

З осені 2019-го почав методичну роботу в цьому напрямку. Завіз до будівлі недіючої олійні у Шанівці пару будівельників – мляво фарбували фасад яскравою, помаранчевою фарбою, а Залусківський на тлі того зібрав пресконференцію, представив громадськості «Соціальний проєкт розвитку Килимівської ОТГ і створення робочих місць».

– Переоборудую олійню у консервний завод, – заявив, – бо бачу справжні, а не примарні перспективи громади. Місцеві працюватимуть на заводі, а також зможуть здавати на переробку овочі і фрукти зі своїх присадибних ділянок.

Народ Залусківському не повірив. Крутили пальцями біля скронь: що верзе, які в біса консерви можна виробляти у старій розбитій олійні?! І хіба то проблема, коли голова сільради Косюк – обома руками «за», бо Залусківський йому в кожну руку по тугенькому конверту поклав.

– Новий консервний завод стане запорукою фінансової незалежності громади! – кричав голова у народ.

Коли врешті надірвав голос, Іван повіз його вечеряти у цікавий генделик на об’їзній.

– Я тут бізнесплан прикинув, – рухав ідею до реалізації. – Аби вийти на самоокупність, краще за все консервований горошок виробляти. А для цього мені треба гектарів двісті горохом засіяти. Сто маю, мені би ще сотню…

– Щось викрутимо, – пообіцяв лідер громади.

Ближче до нового року його упевненість похитнулася.

– Іване, спробую вісімдесят гектарів тобі виділити. Бо якщо більше, депутати не пропустять.

Після нового року признався:

– Можу гарантувати лише шістдесят гектарів.

– Може, тебе вбити? – спитав Залусківський.

– Аргументів замало, аби виділити більше, – оборонявся голова. – У горошок не всі вірять.

Навесні, коли дерева вже відцвіли, а у Шанівці знайшли труп, остаточно засмутив Залусківського:

– Шанівські ДНК заяви про виділення земельних ділянок подали. Килимівці не відстають. Тамара Гордієнко для сина землю просить, бо він – воїн. З АТО. І що робити? Вибивають у мене землю з-під ніг, падли! А ще з Києва дзвінок був. Із Офісу Президента.

– І що кажуть?

– Наказали виділити сорок гектарів землі якомусь Капелану. За заслуги перед Україною.

– І що за Капелан?

– А капелан його знає. Я ж ці землі для тебе беріг, а тепер – що робити?

Залусківський насупився.

– Упевнений, що з Офісу Президента дзвонили?

– Не впевнений. А як перевірити?

– А капелан… його знає, – процідив Залусківський.

Хотів було повернутися до мисливського будиночка і напитися без компанії, та спрямував авто на Шанівку.

– Час розгрібати косяки! – бурмотів, бо підозрював: двійко будівельників на старій олійні замість фарбувати і фарбувати без передиху розтягнуть усе, що там ще лишилося.

«Сране життя! – думав. – Чому все в одну мить навалилося? Зараз треба бити в одну ціль – землю забирати, а із землі труп вилазить, сука! Не міг ще кілька років полежати! Дівка знову стає небезпекою! А мені що з тим усім – хоч розірвися!»

Часу не гаяв. Поки їхав до Шанівки, набрав Нечитайла.

– Як наші справи, Жоро?

– Що вас конкретно цікавить, Іване Миколайовичу? – почув зухвалий голос судді.

Здивувався:

– У тебе засідання? Говорити не можеш?

– Дякую. Ми завжди прислухаємося до слушних порад, – відповів Нечитайло-старший і відключив дзвінок.

– От козел! – роз’ярився Залусківський.

Негайно хотів знову набрати суддю і матюкати, аж поки той не кине слухавку, та побачив на під’їзді до Шанівки поліцейський «пріус» Нечитайла-молодшого.

Зупинив автівку, опустив скло, дивився на Петра, який курив біля «пріуса».

– Як там у батька справи? – спитав.

– Та як. Хотів було вже здриснути з лікарні, та раптом серце прихопило.

– Жора – дуже емоційний. Ти скажи йому! Хай серце не рве через те, що «лексус» тепер попсутий. Хай краще сам відновлюється.

– Ви тата не знаєте? Він же – трудоголік! Без роботи не може.

– Ти у нього вдався, Петре, – закинув вудку Залусківський. – Кажуть, сам трупа у Шанівці відкопав.

– Було таке.

– І що за труп?

– Не нашенський. З-під Києва. Гицель якийсь. Це у нього прізвище таке.

– Як же ти, Петре, його прізвище вирахував? – насторожився Залусківський.

– Не я! Криміналіст знайшов у кишені його штанів якийсь папірець напівзітлілий. Із прізвищем.

– Значить, розслідування буде?

Петро скривився, наче від зубного болю. Заперечливо хитнув головою.

– Колеги кажуть: а який сенс? Стільки років ніхто його не шукав, тіла ніхто не забрав, за рахунок держави вже поховали. Нікому не потрібна людина. Та й до моєї думки прислухалися.

– І яка твоя думка, офіцере? – Залусківський око примружив, уп’явся у Петра прискіпливим поглядом.

– Історію села у районному управлінні розповів, бо там багато нових людей. Місцевих особливостей не знають. Кажу, якщо тому Гицелю років десять тому башку проломили, то не у Шанівці, бо в селі тоді ніхто не жив. Виходить, хтось десь бомжару прибив, а до нас привіз і прикопав. Висяк стовідсотковий.

– Схоже на те, – мовив Залусківський, додав: – Ти шанівцям оце все розкажи, бо ж, певно, хвилюються, розпитують.

– Хіба їм до трупа? Вже й забули! Всі тільки про землю говорять. Скоро ж сільрада земельні питання розглядатиме. Ми теж заяви подали. А чого? Хай буде собі! Так же?

– Так, Петю, – відказав Іван.

Не бажав обговорювати із суддівським сином земельні питання, хоча й відмітив про себе із здивуванням: Нечитайли теж мріють клаптик собі відірвати?.. «Жорка процесом керує? Конкуренцію мені скласти вирішив? Сука! Значить, із трупом і не збирався допомагати. І поводиться, як останній козел, – розмірковував. – А чому? Невже щось проти мене задумав?..»

– А чого посеред поля біля Шанівки стоїш? – перевів розмову.

– «Пріус» зламався. У Килимівку подзвонив, викликав евакуатора.

– А в Шанівку чого їхав?

– Так теє… Дружина попросила підвезти. Та й згідно із законом маю зафіксувати факт смерті.

Залусківський вухам не повірив.

– Ще один труп у Шанівці?

Петро кивнув.

– Тітка Раїса померла.

– Ну, померла! І що? Ти якого біса туди пхаєшся?! – обурено вигукувала Стасьчина мати, намагалася заступити дорогу доньці на мопеді. – Ти дивись, яка подія! Раїса відмучилася врешті, хвала Богові, а на селі з того цілу сенсацію зробили.

– Та як ти не розумієш, мамо! Я знаю, що роблю! Мені там дуже тре бути! – Стасьці хотілося додати: бо він там…

– Бо він там?! У Шанівці? – мати глянула доні у вічі.

– Хто? Мамо, досить уже! – зашарілася.

Події останніх днів перетворили кров на гарячу ріку – вирувала-палала, аж дихати важко. І хотіла би доня признатися мамі – слів би не знайшла.

Що казати? Чекала його з мопедом біля гаража. Він вийшов. Побачив її. І мопед.

– Нормальний апарат, – сказав. Сів на мопед і поїхав. А вона стояла і гарячково шукала слова, якими би могла затримати його після того, як повернеться.

Він зробив коло навколо гаража. Загальмував біля Стаськи.

– Сідай, Анастасіє, – сказав. – Покатаю.

Матінко… Йшла до мопеда, рухала руками-ногами, однаково не вірила, що це не сон. Усміхалася зухвало, аби виглядати старшою, обізнанішою: та для неї з хлопцем кататися – звичайна річ! Опустилася на сидіння позаду Тараса, обійняла його за тулуб, притулилася щокою до його спини і ледь не втратила свідомість від хвилювання. Що далі було – не пам’ятала! Не могла відновити у пам’яті, хоч силкувалася, бо лиш одне…

«Люблю героя! – било у скроні, коли мчали Килимівкою, потім зупинилися біля гаража, вона легко зіскочила з мопеда, спостерігала за хлопцем спантеличено, а в голові колотилося лиш одне: – Люблю героя…»

Він повторив: нормальний апарат. Пішов геть. Стаська дивилася услід, аж поки не повернув за ріг. Осідлала мопед, помчала до школи. На перерві відізвала Уляну вбік.

– Улю, терміново потрібний крутий реп! Головні слова: люблю героя!

– Ти запала на Тараса АТОвця? – Уляна за мить розгадала таємницю. – Він же… йо – мужчина! Шукає причину! Щоб спустити сперму! У чиюсь щілину! – зарепувала. – А ти хочеш того? Хочеш, скажи?! Заповниш собою його косяки! Станеш одною з десятків дівок! Які завжди пацикам відповідають «ок»!

Стаська задихнулася і кинулася на подругу.

– Ти тупа! – лупцювала щосили. – Тупа, і реп твій тупий!

– Сама тупа! – Улька виставляла лікті, відштовхувала Стаську.

Навколо дівчат уже юрба. Хвала Богові, вчителька Маруся вийшла у коридор. Розтягла подружок.

– Через що зчепилися?

– Через математику… – в один голос.

– Господи… Ще й брешуть! – обурилася Маруся.

Після уроків Стаська й Улька перетнулися біля школи.

– Вибачайся! – вигукнула Стаська.

– За що?!

– За те, що назвала Тараса «пациком»! Він – справжній герой, втямила? Він нашу землю захищав! І він – не такий…

– Стасько, він для тебе – старий! Таким тільки секс потрібний! Я знаю, про що кажу!

– І що тут протиприродного?! Секс – це ж нормально! Хіба ні?

– Якщо по любові…

– А я хіба за гроші?!

Улянка глянула на Стаську ошелешено.

– Ти би йому віддалася? Серйозно?

Стаська закусила губку. Кивнула. Улянка дивилася на подругу приголомшено.

– Стась! Ти хочеш сексу?

– Та ні. Але ж він – дорослий. А у дорослих – тільки так.

– Спочатку хай признається у коханні! – вигукнула Улянка.

– Та ясно! Я ж не дурна.

Замовкли.

– Вже не ображаєшся? – врешті спитала Улянка.

– Проїхали, – відповіла Стаська. – Давай я тебе додому відвезу, і трохи біля вашої хати потирлуємося.

– Нащо? Все ще хочеш побачити буденний секс?

– Уль, не дуже й хочу! Але мені треба!

– У мамки розпитай, – порадила Улянка.

– Ага! Зараз! Мамка і так уже щось підозрює. Щоразу випитує: ти куди, нащо… А що я їй скажу? Вона ж не зрозуміє!

От і того дня, коли Бог врешті забрав до себе змучену Раїсу, Стаська узнала, що Тарас поїхав до Шанівки, намірилася їхати за ним услід, не втрималася, кричала на матір:

– Пропусти вже, бо як не пропустиш, взагалі з дому піду! Така стала… Як та монстриха! Кров мою п’єш! Все маю тобі доповідати: куди я йду, де була…

– Доню… – прошепотіла ошелешена мати. – Що ти мелеш?

– А що? Я вже доросла, особистість, а ти мене сіпаєш увесь час! – вигукнула ображено. Осідлала мопед, помчала у Шанівку. Бо там він.

Катерина ніколи нікого не готувала в останню путь. Вранці Раїса перестала дихати, а дівчина ніяк не могла повірити, що жінка померла.

– Оце і все? – шепотіла вражено. Прислухалася: може, просто не чує тітчиного дихання.

Маму з татом згадала. І вони – так? Перестали дихати, і життя скінчилося?.. Не встигла ані поплакати, ані розгубитися. Набігли нові шанівці: усі донецькі, киянка Оля Торбенко, з неблагополучних баба Ада пришкандибала.

– Обмию, – пообіцяла. – Я у тюрмі таке робила.

До полудня людей додалося: Людка з Килимівки приїхала, Тарас «тойотою».

– Подумав, транспорт згодиться, – сказав.

І всі знали, що робити, наче щодня збирали небіжчиків. Тільки Катерина не знала.

– Присядь, відпочинь, – попросив її Тарас.

Глянула на хлопця, знітилася, відвела погляд, бо здивувалася власним думкам: хотіла би зустрітися з Тарасом за інших обставин. Без горя. Без зайвого галасу і зайвих людей. А нині – пішла з життя остання людина, яка була безпосередньо причетна до тих подій, які колись назавжди перевернули і її життя, і життя села. Раїса померла, наче відрізала минуле, забрала з собою.

– Нікого не лишилося, – прошепотіла.

Роззирнулася і побачила… Івана Залусківського. Стояв у отворі прочинених дверей, з-під лоба дивився у бік Катерини. І не розібрати: на дівчину чи крізь неї. Як же вона могла забути, що лишився ще один… З якого і почалися її біди.

Жодного разу не перетиналися після подій чотирнадцятирічної давнини, та не помилилися, впізнали одне одного. Катерина закам’яніла: не могла ані ворухнутися, ані відвести від Залусківського очей. Він насупився роздратовано, переступив поріг, увійшов всередину.

– Хто тут парадом командує? – до Людки обернувся. – Ти, Людмило?

– Роблю, що можу, – озвалася та.

Залусківський повільно дістав портмоне, витягнув з нього дві тисячі гривень, кинув на ліжко, на якому лежала мертва, вже обмита і вдягнена Раїса.

– На похорон. Якщо ще щось знадобиться, дзвоніть, допоможу, – сказав. – Я про своїх, про шанівських, ніколи не забуваю. Всім поможу померти заради відродження рідного села.

Підійшов ближче до ліжка, кілька секунд дивився на мертву жінку. Катерина так і не зводила очей із Залусківського, наче боялася: нападе на неї прямо тут і зараз.

Залусківський перехрестився, вже попрямував до розчахнутих дверей, та не втримався. Кинув на Катерину ще один швидкий гострий погляд. Про все забула: про мертву Раїсу, повну хату людей і мамині благання назавжди забути про Залусківського. З кам’яним лицем швидко посунула до малої спальні, зачинилася в ній, закрила рот долонями, аби ніхто не почув приглушених ридань. Більш за все хотілося зникнути. Не померти і не втекти, натомість повернутися у той день, коли мама і тато зачали її, сказати їм, щоби… навіть не намагалися подарувати їй життя.

– Що з нею? – спитав Залусківський.

– З Катериною? Втомилася, – відповів шанівський староста Артем Поліщук. – Останні кілька ночей, думаю, взагалі не спала.

– То вкладіть, хай поспить! Чи мені замість вас її вкласти?.. – замовк, бо так хотів додати: «Навіки вкладу!» Не виказав себе, буркнув. – Так я можу.

Катерина не знала: пішов Залусківський чи ще в хаті. Не бачила, як вийшов надвір. Закурив. Дістав мобільний, набрав голову сільради Килимівської ОТГ Косюка.

– У Шанівці сьогодні Раїса померла. Нагадай, скільки у неї землі було? – почула голос знадвору.

Підійшла ближче до вікна. Зі спальні, з ненадійного прихистку спотерігала за чоловіком, який погубив немало людей.

– Чужої землі хотів, – прошепотіла. – І знову хоче.

У двері – стук! Сльози втерла, озирнулася до Тараса, який увійшов до спаленьки.

– На цвинтар змотаюся, – сказав. – Копачам тре заплатити.

– Раїса хотіла поряд із чоловіком і сином лежати.

– Там і лежатиме. Поряд із Романом і Сашком.

– Вона зараз дуже тішиться.

Знітився:

– Ну, певно. Я чого зайшов. Тобі нікуди не тре їхати? Бо я потім міг би…

– Дякую, не треба.

Тарас хотів ще щось сказати, та до спальні увійшла Людмила.

– Кать, ну… Все чікі-пікі, подружко! Труна, місце, оркестр, поминки. Все організували. Добре, що на вулиці вже тепло. Завтра поставимо столи посеред двору.

– Дякую, Людко.

– Слухай, я спитати хотіла… – Людмила замовкла, невдоволено глянула на Тараса. – Тарасику, ти чого й досі тут? Біжи з копачами розрахуйся!

Тарас вийшов. Людмила підійшла до Катерини ближче.

– А чого плакала? Хіба є час розслаблятися? – заговорила тихо. – Тре діяти. Не хвилюйся, допоможу. Скоро всі розійдуться, і ми з тобою Раїсин заповіт пошукаємо. Чи, може, знаєш, де вона його зберігала?

Катерина хитнула головою заперечливо: не знаю.

– Не потрібно мені Раїсиного нічого, – прошепотіла.

– Катю, а чому? Дуже вже шляхетна? А жити як збираєшся? Доглядала хвору, ходила за нею, як за рідною. Справедливо буде, щоби ти на цьому обійсті залишилася. Хата справна, ти її вичистила, вимила. Город засадила, доглядала його. А ще у Раїси земельні паї залишилися. І кому оце все? Чужому дядькові?

Під вечір шанівці розійшлися, залишили мертву Раїсу у труні посеред кімнати: переночуй у хаті останню нічку, сердешна. Поряд із небіжчицею – тільки Катерина з Людмилою. Людмила засукала рукави, взялася нишпорити по поличках.

– Помагай, не стій! – гукнула Катерині.

– Поясни! Нащо нам заповіт?

– Якщо знайдемо і зрозуміємо, що все на тебе переписано, то це буде найлегший варіант. Якщо не знайдемо, поможу тобі подати заяву про претензію на спадок. Відвоюємо, не хвилюйся. Найгірший варіант, якщо заповіт десь є, але тебе там немає. Тоді ми його маємо знайти і знищити, щоби ти могла претендувати на спадок.

– Людко, так гріє, що хвилюєшся за мене. Тільки не треба. Я отут і на день не залишуся. І Раїсиного нічого не візьму!

– Катю! А де житимеш?

– На батьківське подвір’я повернуся.

– Не лишилося там нічого.

– Город лишився. Земля. Літня кухня. За літо відремонтую її. Когось гукну на допомогу.

– Кого? Може, зечку бабу Аду чи отих будівельників, які на олійні Залусківського байдики б’ють?

Людмила зупинила пошуки, роззирнулася, знизала плечима.

– Та-ак… – констатувала. – Заповіту в хаті нема. Але професійна чуйка підказує мені: десь він таки є!

Глянула на годинник у мобільному, заметушилася: дідько, дома ж малі… Давай чоловікові дзвонити:

– Петю, «пріуса» відремонтував? Забирай мене скоріше!

Катерина тільки тепер усвідомила: на ніч лишається сам на сам із мертвою Раїсою. Не виказала тривоги. Разом із Людмилою вийшла надвір провести подругу.

– Може, мені залишитися? – раптом спитала Людмила. – Кать! Ти як?

Страшно! Хоч вмовляй страх відступити, хоч переконуй себе – живих тре остерігатися, однаково неприродно і моторошно в одному замкненому просторі, хоч і ненадовго, зачиняти живе життя і смерть. Бездиханного і дихаючого. Баланс відсутній. Ніякого 50 на 50, хоча по факту є одне живе тіло і одне мертве. Що жива людина може змінити? Нічого! А мертва – діє. Не рухається, не дихає, та відбирає сили у живої так активно, аж здається – усім нам по панночці, не тільки Хомі Бруту. Але ж, крім страху, має бути ще якийсь, прихований сенс, бо ж не тільки заради молитов і філософських роздумів біля тіла покійного на довгу ніч лишають живих?

– Що особливого маю зрозуміти? – Катерина не насмілилася просити подругу залишитися. Відійшла від труни, поряд з якою вже відчувався запах тліну. Паморочилося.

До дверей. На свіже повітря.

Вийшла на ґанок і аж відсахнулася, бо у сутінках побачила чоловічу постать. Залусківський? «Знала, що прийде по мене!» – колотилося. Чоловік підійшов ближче.

– Тарас? – із полегшенням.

Хлопець роззирнувся:

– А де всі? Ти сама?

Не бачили: з вулиці, з-за паркана Раїсиного обійстя за ними із роздратуванням спостерігає Залусківський.

Сам не знав, чому увечері повернувся до Шанівки. Увесь день перед очима – струнка дівчина із хвилястим волоссям. Кам’яне лице… І ті очі… Нічого не забула! Не простила!

– Чого ж мовчиш, сучко?.. Вже і трупа знайшли! Нема на що більше чекати, а ти однаково мовчиш! Чому…

Не так уявляв першу зустріч із Катериною. Думав, вистежить, застане зненацька, за шкірку вхопить, процідить: щось пам’ятаєш, мала? Мордуватиме, і про «джипа гранд чирокі» спитати не забуде! Точно, паскуда руку приклала до зникнення улюбленої Іванової автівки. Вона белькотітиме: а що було? Хіба щось було? Нічого не пам’ятаю!

Реальність заплювала фантазії Залусківського. Здавалося, дівчина вхопила його за шкірку, застиглим поглядом, мов цвяхами, прибила до стовпа ганьби, кричала без слів: зло, ти – абсолютне зло.

Дочекався вечора, повернувся у Шанівку, залишив автівку в олійні.

– Пройдуся по периметру, – буркнув будівельникам, які вдень усе фарбували стіни старої олійні, а вночі були за охоронців.

Городами вийшов до Раїсиного обійстя. Ніяк не міг зосередитися, у голові – хаос, сто думок – одна поперед одної: Катерина та, як більмо, а ще треба якось привласнити земельні паї, які лишилися після смерті Раїси. Підозріла поведінка судді Нечитайла теж вимагала аналізу, а хиткий характер голови сільради Косюка давно став проблемою. Стільки справ, а покластися нема на кого, самі покидьки навкруги. Був би син… Аж згадав покійного батька, який жартома називав малого Івана «співучасником», бо разом – і на риболовлю, і шашлики смажити, і кукурудзу на сусідському городі красти, і потім перед мамкою виправдовуватися. Був би син…

Зупинився біля Раїсиного обійстя, глянув у двір. Дівчина саме щось тихо мовила Тамарчиному Тарасові, який стояв посеред двору.

– А цей що тут забув?! – прошепотів Залусківський. Сподівався, Катерина сама буде.

Тарас так і стояв посеред двору. Дивився на дівчину. Раптом незграбно нахилився і сів прямо у траву: підігнув здорову ногу, руками підтяг протез. Залусківський і дихати забув.

– Що ти робиш, хлопче? – прошепотів вражено. – Ти ж встати не зможеш.

Катерина теж здивувалася. Дивилася на хлопця ошелешено. Він не зважав. Дістав мобільний, навушники. В його вухах точно звучала прекрасна музика, бо усміхався. Катерина знітилася, роззирнулася розгублено, наче тільки вона винувата у тому, що хлопець… без ноги, що сидить на голій землі… Залусківський зігнувся за парканом: не вистачало, щоби його тут помітили. І раптом зрозумів, чому в його голові так довго і настирливо крутилося слово «співучасник».

– Гімно собаче! Як же я одразу не допетрав?! Стільки років мордувався. А все ж ясно! За законом Катька ця – співучасниця злочину, якщо свого часу не заявила про нього, – шепотів, не зводив із дівчини очей. – А чому не заявила? Бо… вона і не співучасниця, а учасниця! Це ж вона вбила бомжару! Він її зґвалтувати хотів. Чи вже встиг. Однаково! Захищалася, вхопила камінь… Трісь дядька по голові. Той упав, а вона роззирнулася: чи часом хто не побачив? А тут я… прогулювався! Ну, так же? Чи посцяти забіг на покинуте обійстя, бо – культурна людина, за екологію і довкілля! Не звик гидити абиде! І побачив убивство. Чому мовчав? Бо дівчина у ноги впала і благала: пане Залусківський, я така молода, не хочу в тюрму!

Повеселішав. І справді сцяти захотів. Обдзюрив Раїсин паркан. Ще сильніше захотів дістати дівчину, бо тепер точно знав, що скаже.

– Почекаю… – вирішив. – Не буде ж хлопець тут до ранку сидіти.

Як людина культурна, біля обісцяного паркану лишатися не схотів, вирішив тихо обігнути подвір’я по вулиці, знайти більш зручний пункт спостереження.

– Стасько, він до нас чеше! Тікаймо! – перелякалася Уляна. Другу годину поспіль сиділи на розлогій абрикосі, яка росла неподалік Раїсиного обійстя, з деревини спостерігали за всім, що там відбувається.

Стаська першою спустилася на землю, перебігла на інший бік неосвітленої шанівської вулиці, причаїлася біля сухої криниці. За мить підбігла Улянка, присіла поряд. Бачили, як Залусківський тихо йшов уздовж паркану, заглядав на подвір’я, врешті зупинився якраз під абрикосою, спостерігав.

– Тепер віриш, що Катерина – відьма? – прошепотіла Улянка. – Вона мужиків до себе приманює. А коли вони їй набридають, гонить від себе.

– А тих, хто не хоче її забувати, – вбиває, – тихо відповіла Стаська. – Улько, це вона вбила дядька, якого ми знайшли. Ну, скажи? А хто ще? Тільки вона!

– Стасю, ходімо вже звідси! Мені страшно! – попросилася Улянка.

– А мені не страшно! Я за Тараса хвилююся! А що, як відьма його зурочить?

– Та вона – вже! Ти ж сама бачиш: твій герой цілий день на Раїсиному обійсті товкся і на ніч залишився. Знаєш, чому вони до хати не йдуть?

– Чому?

– Залусківського дражнять. Чи хочуть, аби він третім став і влаштувати оргію поряд із труною, – Уляна так перелякалася власних фантазій, аж ухопила Стаську за руку. – Стасю. Забувай Тараса! Хіба мало… інших героїв?

– Улько, ти дурна? Я його люблю більше за життя! Ясно тобі? Я заради нього помру, якщо треба буде! І він, знаєш, як на мене дивився?

– Як?

– Так, що… не забути ніколи! І то навіть добре, що я сьогодні не змогла з ним поговорити. Я ж ще й досі живого буденного сексу не бачила, не навчилася, як слід поводитися… От Тарас завтра мені скаже: Анастасіє, хочу тебе на все життя. А мені що робити? Я ж зганьблюся!

Стаська замовкла, задумалася.

– Улько, як думаєш? Якщо я віддамся Тарасові, це переважить відьмині чари?

– Сто відсотків, – відповіла Улянка. – Ти така… – знітилася, замовкла, раптом усміхнулася. – Хто б не хотів, щоби ти його любила?..

Стаська й собі усміхнулася, скуйовдила рожево-фіолетову хмаринку волосся на голові, ближче нахилилася до Улянки.

– Біжімо до тебе?

З чорного неба зірки здивовано роздивлялися незвичайне нічне пожвавлення у Шанівці. Онде Стаська й Улька крадькома посунули вздовж вулиці, повернули у провулок, уже сміливіше побігли до крайньої хати на пагорбі. Під абрикосою тельбатий дядько Залусківський зиркав на ближнє подвір’я, бачив, як Катерина раптом підійшла до Тараса, що сидів на землі посеред двору, опустилася на траву поряд із ним. Залусківський плюнув собі під ноги, тихо виматюкався.

– Ідіоти довбані, мать вашу! – пішов вулицею до олійні.

А розбитою дорогою від Килимівки у бік Шанівки неслася автівка, і навіть зірки не могли розібрати, що за людина так настирливо прагне цієї ночі якнайшвидше дістатися малого села.

Катерина сиділа поряд із Тарасом, та дивилася не на нього. У нічне небо. Не до зірок думками – до мами. Він довго не вимикав музику, наче боявся тиші, яка настане за нею. І вимагатиме слів. Вона прислухалася: що за музика? Та на тлі мелодії чула, як дихання хлопця стає все більш нерівним і неспокійним. І все гучнішим… Гучнішим за музику, за будь-які слова.

Розхвилювалася. Усміхнулася знічено, вже хотіла підхопитися, бігти до хати, завмерти, хоч би й біля труни, тільки би вгамувати несподівану бурю в серці, та хлопець раптом вимкнув музику в мобільному, відкинув навушники.

– Весь час думаю про тебе, – сказав.

Забула дихати.

– Чому?..

– Не знаю. Може, тому, що ти така сама, як я. З війни…

Кивнула.

– Певно, ти більше втратив…

– Хтозна…

– А чому поїхав на Схід?

– На трактора хотів заробити. – Замовк на мить, додав: – А заробив на протез.

– Шкодуєш?

– Та ні. Варто було втратити ногу, аби знайти голову.

Глянула на нього приголомшено.

– Ти тому такий сумний? Все думаєш?

Повернувся до неї всім тулубом:

– Нема про що думати. Відповіді давно відомі. Війна лиш нагадує: вони – такі ж очевидні, як… моя відірвана нога!

– І ти скажеш: варто прощати, відпускати? – вразилася.

– Я би простив усіх заради того, аби щодня… бачити твої очі, – відповів упевнено, без роздумів.

Захвилювалася сильніше.

– Добре… – сказала. – Добре. Я теж розучилася брехати. Не можу.

– Думаєш про мене? – спитав.

– Весь час, – прошепотіла.

Була би більш балакучою, призналася б, як дивує її цей простий факт. Багато років жила з упевненістю, що її любов уже сталася – народилася, прожила коротке яскраве життя і померла, і тепер до самої своєї смерті вона може лише пестити спомини про неї. Та серце не дослухається до думок, планів, фактів. Кличе у свої подорожі. І тепер не знати чому Катерина весь час думає про Тараса.

– Весь час! – повторила.

Він усміхнувся, наче у тоскній темряві хтось один добрий увімкнув обнадійливий вогник, аби всім стало трохи тепліше. І навіть хотів щось відповісти, та з вулиці почувся гуркіт автомобільного двигуна. Тарас здивувався, повернув голову на звук: хто?..

Поліцейський «пріус» зупинився далеченько від обійстя покійної Раїси біля провулка, який вів до хат на пагорбі. З автівки швидко вийшла Людмила, роззирнулася, дверцятами – хлоп! Подерлася на пагорб пішки, підтримувала себе думками. Як же все-таки правильно вона вчинила, коли свого часу погодилася стати дружиною сором’язливого і невпевненого у собі Петра Нечитайла, про якого колишня його дівчина Анжеліка казала: «І що з того, що у Петі тато – суддя? Мені ж не з суддею спати, а з Петєю, а воно – геть ніяке! І оце – назавжди?» А не віддавай життя на поталу оргазмам! Поколупайся краще у мізках! Не побачила перспективи, тепер лікті кусає! Пізно, бо Людмилі дістався не тільки Петя, а й усе нові і нові можливості, які вона відкриває для себе з кожним новим роком подружнього життя. І хоча майже всі вони напряму залежать від доброго гумору чоловікового тата, Людмила чомусь упевнена, що і з цим упорається. Суддя вже чайок попиває, вже за сердечко хапається… Дивишся, геть заслабне і перепише усі свої неймовірні багатства на єдиного сина. Ох же Людка тоді заживе! Автівку персонально для себе врешті купить і, може, коханця заведе, щоби вже повністю відповідати статусу такої собі мамки-голови клану, якою почувається на всі сто!

І хіба не так? Петро давно спить, а Людмила й досі у своїй великій сім’ї лад навести намагається, бо увечері мама прибігла, плакала і так уже жалілася на Стаську.

– Доню, боюся, вона додому не повернеться! Що робити? – схлипувала. – Додзвонитися до неї не можу. Чи мобільний вимкнула?

Людмила втомилася до усрачки, бо увесь день керувала підготовкою до похорону Раїси, та батьківські плачі не проігнорувала.

– Зараз привезу її! – заспокоїла матір. – Готуй своїй доні гарячий прийом і гарячу вечерю, хоча я на твоєму місці так би їй по сраці врізала, щоби запам’ятала на все життя!

Сіла за кермо поліцейського «пріуса», прихопила газовий балончик і палицю на той випадок, якщо Стаська вдасться до супротиву. І хай би хто спробував поставити неадекватне запитання: а чого це дружина поліцейського офіцера на його службовій автівці розсікає?! Отримав би належну відповідь.

– Нє, ну а хто ще?..

Дісталася Шанівки, залишила «пріус» біля провулка, пішки – до обійстя неблагополучної 32-річної Вальки Шамраїхи. «Зарано хвилюватися, спочатку тре зі Стасьчиною подружкою поспілкуватся, – переконувала себе. – А от якщо вже Уляна Шамрай не знає, куди Стаська завіялася, отоді – SOS! Увесь район на ноги підніму!»

Хата Шамраїхи була із тих, хазяї яких давно виїхали з села, безплатно дозволяли жити знайомим чи рідні в обмін на засаджений город, ремонт оселі і скошену траву перед обійстям. Валентина з чотирма дітьми хазяйнувала тут уже більше року, ніде не працювала, городом не цікавилася, хоча і ганяла дітей, щоби навесні вкинули у землю якусь морквину-картоплину. Час від часу поряд із жінкою з’являлися мужчини різного віку і ступеня зношеності, яких Валентина представляла шанівцям однаково: «Мій чоловік законний!» Останній «законний» вже місяці три бігав до шанівського кіоску купувати повні пляшки і здавати порожні.

«І чого Стаська прив’язалася до Вальчиної доньки? – думала Людмила дорогою до обійстя Шамраїхи. – Та ж Уляна не може бути нормальною. Точно така сама неблагополучна, як її мамка, але я з цим потім розберуся. Зараз – аби Стаську знайти!»

Лиш наближалася до хати Шамраїхи, та вже дивувалася: кучеряво живуть! З вікон ллється світло такої потужності, що воно не тільки кімнати, а й увесь двір освітлює. І в цьому світлі… на подвір’ї біля вишні… причаїлися…

– Стаська? І Улька? Чого це вони? – Людмила завмерла біля трухлявої огорожі, придивилася.

Дівчатка виглядали дивно. Під вишнею Уляна сиділа на перекинутому ящику спиною до вікон, досадливо супилася, але міцно тримала Стаську за руки, наче би – варто лиш відпустити, Стаська впаде. Стаська стояла поряд. Обома руками вчепилася у руку Уляни, не зводила очей із розчахнутого вікна.

Зсередини лунали такі відверті і недвозначні стогони, що на мить Людмила навіть забула про мету свого візиту.

– Оце я розумію! Нормальний процес, – прошепотіла із заздрістю, бо сама жодного разу за все життя не наважилася прокричати всесвіту про власні емоції, які переживає під час інтимної близькості. То діти малі, то сусіди почують, то мама спить у сусідній кімнаті… Та й чи були у неї емоції подібної потужності?..

Струсила запитання, врешті глянула туди, куди невідривно дивилася Стаська: у кімнаті з відчиненими навстіж вікнами чоловік і жінка бурхливо віддавалися одне одному.

– Дідько… – Людмила раптом відчула приплив неймовірного збудження. Закував, ніби ланцюгами, не давав рухатися, дихати. Кричав: хочеш так? Витріщалася на голе жіноче стегно, чоловікову дупу, які тільки й бачила здалеку, кивала: хочу…

А під вишнею тремтіла Стаська.

– Не хочу! Не хочу, щоби отак зі мною… – било у скроні, та погляду не відводила. Не розуміла, чому сльози набігли на очі, заважають дивитися. Не змахувала їх лише тому, що не наважувалася забрати свої руки з Ульчиних. Та й крізь сльози голе жіноче стегно, чоловікова дупа викликали у дівчинки лише прикру огиду і відразу.

Врешті не втрималася, відвернулася, не сіла – впала на ящик поряд із Улянкою. Все ще трималися за руки. Тоді Уляна розтиснула пальці. Стаська струсонула занімілими руками.

– У житті це ще огидніше, ніж у порно з інтернету, – прошепотіла.

– Так… Суцільне лайно, – відповіла Улянка. Глянула в бік вікна: стогони затихли, голі чоловік і жінка вже натягували на себе одежину, всідалися біля столу, на якому тільки-но лежали голяка.

Дівчатка затихли. Сиділи під вишнею, мовчали – кожна про своє.

– Що ж мені тепер робити? – врешті прошепотіла Стаська.

– Я знаю, що тобі робити, заразо ти малолітня! – почула за метр від себе тихий, але дуже сердитий голос Люсі.

Після того, як старша сестра застукала молодшу за спогляданням сексу, Стаська закрилася, як найнадійніший сейф при спробі пограбування, одразу і на всі можливі засови: не відкрити, не достукатися. Відмовлялася йти на контакт, щось пояснювати.

– Чому ви не можете просто дати мені спокій?! – казала рідні, яка продовжувала стукати у замкнені двері.

– Тому, що ми любимо тебе! – за всю сім’ю відповідала Людмила.

– А як же мій особистий простір? Якого пхаєтеся за межу? – не здавалася Стаська.

– Які секрети між рідними? – ляпнула мати під час останньої сімейної розмови і тут же за це поплатилася.

– Та різні! У кожного – свої, мамо! Я ж не питаю, чому тато більше не спить з тобою в одній постелі у спальні, а перебрався до колишньої Люсиної кімнати! І не кажи: тато хропить… – вигукнула хоробро.

– Я хроплю, – безпомічно мовив тато, і Стасьці так шкода його стало.

Вискочила з хати прожогом. Добре, що на білому світі є Улька. Щоранку чекає на Стаську біля школи.

– Як вдома? Геть погано? – питає.

– Та пішли вони…

– А з Тарасом?

Стаська зупиняється, дивиться Ульці в очі: ти скажи, Улько. Ти ж у Шанівці живеш, а Тарас тепер, кажуть, там днює і ночує.

Улянка винувато кліпає чорними віями.

– Стась… Мамка каже: між ними – нічого! А мамка у цьому шарить. Відьма Катерина перебралася у літню кухню на батьківському обійсті, а Тарас і наш староста Артем Поліщук допомагають їй ту халабуду перетворити на нормальне житло. Цілий день вкалують, а на ніч Тарас додому у Килимівку їздить.

Стаська супить лоба.

– Тарас закохався у неї. Я відчуваю.

– Ні, кажу тобі! Просто помагає, – Улянка безпомічно старається заспокоїти подругу.

– Однаково хвилююся. Треба попитати людей в інтернеті, як можна відьму знищити. Бо пропаде Тарас.

– Хіба він один? І Залусківський! А тепер і Артем Поліщук. Самі мужики навколо неї в’ються. От же гадюка! – гнівається Улянка.

– Не самі мужики. Вчителька Маруся до неї їздить. Сама бачила. – Стаська – за справедливість, не за огульне цькування.

– Значить, і Маруся пропаде, – засмучується Улянка.

Вчителька Маруся завітала до Катерини із цілком конкретною метою за два тижні після того, як бідаха Раїса знайшла вічний спокій на шанівському цвинтарі поряд із чоловіком і сином.

– Маю попередити дівчину! – пояснила своєму чоловікові.

А сталося ось що. На уроці Маруся зчепилася з одним із старшокласників, який, замість вивчати матеріал уроку, вивчав повідомлення у смартфоні. Маруся відібрала у хлопця мобільний і з подивом прочитала у ньому допис від користувачки під ніком НечуваноДєрзкая, яка емоційно повідомляла: Катерина Кохан, яка живе у Шанівці і лікує людей травами, насправді лише шкодить їм і робить усе, щоби люди ставали слабкими і беззахисними, бо Катерина – відьма, і тому факту з’явилися беззаперечні докази, а хто цьому не вірить – вже несповна розуму!

У вчительки вистачило мудрості не роздувати полум’я з малої іскри, та з тих пір стала регулярно заходити у групу на Фейсбуці, яка означала себе «Патріоти Килимівської ОТГ». За тиждень із прикрістю констатувала: іскра не згасла. День у день у групі з’являються нові дописи людей, які «були свідками чорних справ відьми» чи «самі жорстоко постраждали від її чарів».

– Та що в біса відбувається?! – розбурхалася.

Смикнула вчителя інформатики, аби вирахував, звідки ростуть ноги у фейка, та колега Марусин зганьбився, бо завдання провалив. От тоді-то Маруся і вирішила: час усе розповісти Катерині.

Дівчина зустріла вчительку на батьківському обійсті, куди перебралася наступного ж дня після похорону Раїси. Маруся ходила двором, на якому востаннє була чотирнадцять років тому, із сентиментальною журбою роздивлялася все: на місці згорілої хати – акуратний курган, у ньому так і лежать Катеринині батьки, поряд хрест на могилі старої баби Ничипорихи. Ця частина обійстя відгороджена, засаджена квітами, і хоч цвинтар по суті, на цвинтар не схожа. На іншій частині усе, що вціліло після пожежі: город, невеликий садок і літня кухня, не більша двадцяти квадратних метрів. Поряд – розпочата прибудова, будівельні матеріали.

– От і хіба треба тобі тут залишатися, Катрусю? – дивувалася Маруся. – Перебирайся до нас із дядьком Степаном. У нас хата і велика, і тепла. До школи – п’ять хвилин. Ти ж восени почнеш вчителювати у Килимівській школі? От! Так чого щодня із Шанівки до Килимівки їздити? Та й на чому, Катю? П’ять кілометрів на своїх двох?! Ой! Самі проблеми! Не треба воно тобі, чуєш? Давай до нас!

– Маріє Іванівно, мила ви моя. Не лайтеся і не сердьтеся. Я вас дуже люблю, але тут маю бути. Я ж – остання справжня шанівська людина, яка тут народилася, і тепер село покину? Ні, шанівська має жити у Шанівці, – Катерина усміхнулася світло й замріяно, наче по золотому полю йде, щастя оберемками збирає.

Вчителька глянула на неї схвильовано: невже справді щаслива? Світиться.

– Так не хочеться тебе засмучувати, дитино, – призналася.

Давай дівчині – про наклепи і фейки, а Катерина знай усміхається. Ох же вони легковажні, ті щасливі.

– Хіба ж це тривожна новина? – вчительку заспокоює. – Скільки жила у мазанці, стільки чула, як деякі люди перешіптуються: відьма, відьма… Такі дрімучі. І такі… нещасні. Всіх давно простила. І знову прощу, як буде треба.

– Простити – серце тре мати, а захищатися – сили. Раптом щось станеться, як упораєшся? Ти ж тут – сама-одна… – учителька їй.

– Не сама, Маріє Іванівно. Стільки людей помагають літню кухню відремонтувати. Хто чим. І донецькі, і кияни, і неблагополучні… – замовкла, усміхнулася. – Найбільше Тарас руки прикладає…

– Це ж який Тарас? – уточнила Маруся. – Залусківського син?

Вечір нагнав темряви, вчителька давно пішла, а Катерина ніяк не могла взяти себе в руки. Тарас – син Залусківського?.. Мамо золота! За що ж їй таке горе?! У голові – Марусина оповідь, зліплена з чуток, фактів і спостережень.

– І характер у обох однаковий впертий, і шифруються, які ті партизани. Та й схожі… – перераховувала вчителька.

Катерина згадала лице Тараса, силилася уявити мордяку Залусківського, щоби віднайти схожість. Не виходило. Аж – стук у двері! Серце впало.

– Зараз і побачу… Залусківського, – прошепотіла. Страху не було. Тільки гарячий, як окріп, відчай обпікав: Залусківський нащо в її долі? Аби відбирати все, що дає їй надію, радість, любов?..

Відчинила двері літньої кухні. Повільно. Наче у меду пливла. Підняла очі: на порозі стояв Тарас. «Схожий», – промайнуло. Думки заметушилися, розбіглися на два табори. І з кожного щось кричать, переконують…

Не стала дослухатися. Погляду не відвела. Дивилася хлопцю прямо в очі, ані пари з уст. Повільно зачинила перед ним двері. Все ж зрозуміло?..

Завмерли, забули дихати по обидва боки дверей. Усе зрозуміло…

* * *

Хто б не хотів, аби все навкруги стало чітким і недвозначним? Людмила не боялася запитань «як?», якщо знала «для чого?», тому навала проблем не збивала її з пантелику. Справ багато? Хіба то біда?! Скоріше поле для реалізації власних амбіцій. На роботі завали розгребла, вдома усім – підсрачників, аби порядок підтримували і тарілки вилизували, маму з татом заспокоїла, Стаську смикнула: дивись мені, мала! Свекру спеціальний чайок заварила, зібралася і, вся красива-файна, гайнула у район, бо юристка Килимівської ОТГ і там справу мала: дуже вже хотіла допомогти подрузі Катерині отримати Раїсине майно і землю, тож мала дізнатися у нотаріальній конторі, чи існує у природі заповіт покійної.

Районна нотаріуска Галина Білобров орендувала два суміжних кабінетики у куті приміщення районного суду, яким керував хтивий Людмилин свекор, та того дня жінка поспішала до неї без побоювання. Нема чого напружуватися! Петя вранці сказав, що збирається сьогодні провідати тата-суддю, який плюнув на районний медичний заклад і вже тиждень тирлувався чи то у якійсь дуже спеціальній лікарні військово-медичного управління СБУ, чи то на одній із баз відпочинку цього ж відомства, в якому мав до біса співучасників по службі Батьківщині.

Якщо би хто інший насмілився заявитися до Білобров із незаконним проханням розкрити йому деталі чийогось заповіту, відіслала би далеко, та перед нотаріускою стояла невістка голови районного суду, що само по собі надавало дозвіл ставити будь-які запитання.

– Людмило Миколаївно, рада допомогти! – підхопилася. – Так! Чула, що у Шанівці жінка померла. Раїса…

– Негода! Раїса Микитівна Негода, – уточнила Людмила. – Маю знати, Галю, чи не оформлювала вона у тебе заповіт.

– Ні!

– Точно? Бо якщо згодом раптом дізнаюся…

– Людмило Миколаївно! Я ж при тямі!

– Це добре, – констатувала Людмила і навіть пошкодувала, що заради такого короткого і змістовного діалогу припхалася до райцентру. Вона ж чомусь вірила у те, що заповіт є і, залежно від його змісту, їй доведеться вести із нотаріускою конфіденційні перемовини щодо подальшої долі документа. А все виявилося так просто!

Вже зібралася покинути кабінет нотаріуски, та Білобров раптом бовкнула:

– У мене тут виникла несподівана проблема із заповітом іншої жінки з Шанівки.

Людмила: що? Брови – дугою.

– І хто із шанівських, Галю, тобі проблеми створює?

– Алла Залусківська, – ляпнула нотаруіска і тут же пошкодувала. Ох, дарма вона довірилася суддівській невістці. Промовчала – довше би прожила. А тепер – що?!

Людмила оцінила ступінь легковажності Галини Білобров. Відреагувала тонко.

– Кажи усе, як є, Галю, а я тобі гарантую безпеку, – пообіцяла.

Слухала схвильовану розповідь нотаріуски, розуміла її тривогу. Права пані Білобров! Про таке слід мовчати, якщо жити хочеш, бо Іван Миколайович Залусківський не простить…

– Тобто… – перервала оповідачку. – Тринадцять років тому, коли Алла Залусківська поїхала до столичної клініки на операцію, вона там склала заповіт? Без нотаруіса!

– Усе за законом! – пояснила Білобров. – Головний лікар медичної установи у присутності двох свідків може засвідчити волевиявлення пацієнта. І документ матиме таку ж силу, як і нотаріально зареєстрований.

– І де ж цей законний документ блукав тринадцять років?

– Головний лікар переконує, що один примірник був серед речей Алли Залусківської, але він гадки не має, чи виконали родичі останню волю покійної.

– Не виконали! – прошепотіла Людмила. Вже прочитала заповіт: всю свою землю у розмірі 100 гектарів Алла Залусківська воліла передати не чоловікові, а шанівській громаді для подальшого справедливого розподілу і використання.

– Другий примірник заповіту лікар усі ці роки тримав у себе, – продовжила нотаріуска. – А нині збирається на пенсію, розбирав архів, знайшов заповіт і передав мені.

Замовкла, усміхнулася кривувато.

– Оце мені пощастило, скажіть…

– Та-а-а-к! Спокійно! – Людмила на мить задумалася. – Приймаю удар на себе. Хто у нас – юрист Килимівської ОТГ? Людмила Миколаївна Поливанова. От ти, Галю, і передала заповіт юристці ОТГ, бо він стосується справ місцевої громади. Сама ти документ не читала, про зміст його нічого не знаєш. Віддала мені конверт і перехрестилася.

– Людмило Миколаївно! Я і справді перехрестилася! – нотаріуска не вірила своєму щастю. – Тільки ж ви обережніше!

– Галю! Я ж – при тямі! – усміхнулася Людмила.

У геройському настрої вийшла у коридор з кабінету Галі Білобров: плечі розправила, груди вперед, погляд зухвалий… І побачила прямо перед собою свекра! Йшов назустріч, у руці пластикова пляшка зі спеціальним чайком.

Людчина корона спалахнула і згоріла. Прямо на жінчиній голові.

– Георгію Івановичу… – пробурмотіла знічено.

– Оце сюрприз! – хтиво усміхнувся суддя Нечитайло. – Що, невісточко? Не витримала? Сама приїхала?

Відповіді не чекав. Підійшов до корзини для сміття, яка стояла у коридорі, жбуронув у неї пластикову пляшку з чайком. Обернувся до Людмили, кивком голови вказав на двері свого кабінету.

– Ходімо! – наказав.

Залусківський розгубився, а того тертий калач не любив найбільше! Аби не виказати непевності, матюкав помічника Василя, урізав зарплатню співробітникам усіх дев’яти своїх фірм, у тришия – лінивих будівельників, які все фарбували і фарбували стару олійню у Шанівці.

Не допомогло. У повітрі бриніла тривога, і Залусківський ніяк не міг віднайти її джерела. Незакінчені справи і незакриті гештальти нагадують про себе? Катерина? Аж ні! Хоч і вимордовувала своїм мовчанням, та Іванові здавалося – знайшов парадоксальний антидот. Хай тільки спробує рота відкрити…

Тоді – що? Згадав, як безногий АТОвець Тарас незграбно сідав на землю, серце занило. Так став переживати за цього хлопця… І не тому, що Тамара дірку у мізках пробила: твій він, твій. Хай іде в дупу! Однаково, чий він! Головне – такий справжній, аж за душу бере.

– Через Тараса не тривожно, – констатував. – Такі, як він, гріють.

Знову взявся перебирати події останніх днів. Згадав, як голова сільради Косюк ховав оченята, коли Залусківський спитав, хто претендує на чотири гектари, які від покійної Раїси лишилися. А чому оченята ховав? Одночасно двом командам допомагає мотузку на себе перетягувати?

Аби спростувати чи підтвердити підозри, зайшов до Килимівської сільради того ж вечора. І хоч знав: хитрий функціонер правди безплатно не розкаже, все ж спробував обдурити голову.

– Пам’ятаєш, друже, як я жартував і обіцяв тебе вбити, якщо не отримаю ще сотню гектарів землі і Раїсині чотири, – сказав. – Так я не жартував.

– Тоді займай чергу, Іване, бо не ти один захочеш мені голову відірвати, – відповів голова.

– Хто ще? – запитання було доволі доречним, бо помститися голові могли мріяти лише Іванові конкуренти у боротьбі за землю, і Залусківський хоч таким чином хотів дізнатися конкретні імена.

– А хоч би і Капелан той! Якого нам Офіс Президента зісватав!

– Які проблеми? Роби, як завжди! Як АТОвцям відповідаєш: на наступній сесії обов’язково розглянемо ваше питання.

– Не можу! Той Капелан вже свого смотрящого прислав.

– Що ти мелеш, друже? Часи і епохи не поплутав?

– А ти у наївні записався, Іване? Що тобі не зрозуміло? Приїхав хлопець із Києва. У Шанівці хату винайняв до кінця року…

– Так пандемія ж. Половина Києва на літо з міста здриснути мріє.

– А цей до мене зайшов. Привітатися. Каже: пан Капелан привіт передає.

Голова замовк. Залусківський і собі задумався. «Може бути… – підказував досвід. – Простіше віддати сорок гектарів і не псувати стосунків із Києвом. І що таке – сорок гектарів? Дріб’язок!»

Вголос інше сказав.

– Щось мені підказує, що оцей Капелан і його смотрящий з Києва – одна велика афера, в яку ти можеш вляпатися!

– А суддя Нечитайло так не вважає, – вихопилося у голови сільради. Аж почервонів до скронь, бо зрозумів: зайве ляпнув.

Залусківський не пропустив. Аж запахи відчув, бо війнуло гарячим і смаженим.

– Ого! Так велике цабе голова районного суду Нечитайло став позаштатним консультантом голови сільради Килимівської ОТГ Косюка? І що за свої поради отримати хоче? Нашу землю?..

Голова сільради довго і безпомічно виправдовувався: мовляв, рішення ще не остаточне, і що він мав робити, коли суддя йому в’язницею погрожував, а то нині – як два пальці об асфальт, і в судді є формальна причина претендувати на землю у їхній об’єднаній громаді, бо його син із сім’єю проживають на території ОТГ, але голова сподівається, що проблема може ще трансформуватися…

– Трансформуватися? У що саме? – Залусківський спідлоба дивився на голову сільради.

– У більш вигідну для нас конфігурацію, – відповів голова.

Залусківський хвилини зо дві дивився у мишачі оченята голови.

– А щоби… твоєю мордою просо молотити! Щоби твоя срака по шву розійшлася, козел ти драний! І довірили ж люди владу тварюці?! Оце знай, голово! Не отримаю землю – восени такі перевибори тобі влаштую, кривавою юшкою умиєшся! Усьок?

Вийшов із кабінету без «на все добре, до побачення». Дверима – хрясь! І – щезла тривога! Бо – ніякої невизначеності, все ясно. «Жоро, Жоро, – думав. – Ну ти і падла! Вирішив забрати мою землю?! Та ще й тишком-нишком. І це після того, як я тебе відмазав від звинувачення у вбивстві… Чи той дядько, якого Нечитайло збив, не помер? Треба дізнатися!»

І – діяти! Вже дійшов до вхідних дверей, та розвернувся, закрокував до кабінету сільрадівської юристки.

– Жорчина невістка точно знає, що сталося із жертвою ДТП… – бурмотів.

Увійшов до кабінету і… остовпів. Завжди весела гонориста Людка скидалася на побите цуценя: нещасне, безпомічне, забите.