Читать книгу Биті є. Макар - Люко Дашвар - Страница 3

Двадцять восьмого квітня дві тисячі дев’ятого року на світанку Саня Макаров стояв у тихому печерському провулку поблизу Генеральної прокуратури навпроти наново відремонтованого двоповерхового будинку. «Фабрика швейних послуг “Есфір”», – педантично повідомляла вивіска на фасаді. Затамував подих, пішов по периметру – уздовж високого паркану, що він огороджував немалий внутрішній двір колишнього будинку побуту. Марті саме ставили крапельницю, хоч і пручалася, а він мав майнути до її квартири на Русанівці, привезти чистий одяг, пообіцяв – обернеться за хвилину, та не втримався, повернув на Печерськ.

Дихати боявся: здавалося, видихнеш і – нема! Ні цієї фабрики, ні карколомної пропозиції, ні самої Марти. Віри не йняв. Хіба так буває? За майже рік тирлування біля владних тільки один шлях до багатства і незалежності вирахував: настільки втертися у довіру до Сердюка, щоби за його спиною від його імені вирішувати «питання» і брати за це немалі гроші. Так робила Марта. Він знав. Це вимагало бійцівських якостей: і розуму, й хитрості, й передбачливості, немалої виверткості й самовладання – не кидатися на будь-яку пропозицію. Та механік планував спробувати… Щоб років за п’ять-шість накрасти стільки, щоб відчалити і розпочати власну справу. Хоч у статусі нардепа, хоч без нього. Однією нічною розмовою вправна Марта вибила з його життя кілька небезпечних років сумнівних заробітків, прошепотіла:

– Це доля, Сашенько! Таке трапляється раз на життя. Сусідка по палаті продає невеликий бізнес. Файно для початку. А з бізнесом і в депутати – набагато простіше. Ти, звичайно, планував автомийку відкрити, але шиття – перспективніша справа. Як думаєш?

Макар – хоч мордуй! – ніяк не міг пригадати, про яку автомийку згадує Марта. Він взагалі мало чого пам’ятав з хмільних годин. «Мабуть, п’янючим був і щось ляпнув. Треба припиняти», – напружився.

– Шиття? Хіба це реально?

– Завтра зустрінемося з паном Голобородьком, зрозуміємо, – упевнено кивнула Марта. – Не думаю, щоби колишній будинок побуту коштував, як «ферарі».

Макар обійшов будівлю, знову став перед парадним входом. Про Мартин записничок згадав. «Невже просто купить мені фабрику? – збентежився. – А як виставить такі умови, що я під ними стану рачки? Це ж Марта!»

– Рано радіти… – прошепотів роздратовано.

Помітив біля вхідних дверей порожній пластиковий стаканчик, підняв, вкинув в урну.

– Якого тут… смітити? – по-хазяйськи.

Марта раптом усвідомила: вона на вершині. Не на тій благословенній, що дарує задоволення, спокій і радість після неймовірного сходження. Ні. Тут місця того – клаптик ґрунту для однієї ноги! Вітер дме: мить – і скине. А до спини торба прилипла, і не знати, що в ній – парашут, що врятує й перенесе на іншу, вищу вершину, чи каміння – ляп на землю! І тільки жижа…

– Як же його все викрутити? – Лежала під крапельницею, схеми – торговками на базарі: кожна своє пропонує.

Гроші знайти – півсправи. Як Сердюкові все подати, щоби не психонув, не поруйнував, допоміг чи хоча би не заважав? Сашко, фабрика, шеф, політика, вибори, гроші, гроші, гроші… Вони з Голобородьком домовилися зустрітися сьогодні надвечір. Марта мала глянути на фабрику, обговорити ціну, щоби уже остаточно вирішити, чи варто у халепу лізти.

– На роботу, коханий! Ти – на роботу! – наказала Макарові, коли той привіз одяг. – Раптом Володимир Гнатович повернеться.

– А як же фабрика? – ляпнув наївний механік, ніби однієї нічної розмови достатньо і вже цього дня він мав стати хазяїном невеличкого двоповерхового приміщення у центрі з усім, що є всередині.

– Думаю, любий, думаю… – ошелешила.

Макар ледь стримався: значить, питання ще не вирішено?

А він знав… Такого не буває. Маячня. Вона просто знущається! Подався геть, а Марта обережно встала з постелі, пішла до ліжка Ганни Григорівни Голобородько, що так і спала собі біля вікна, ніби за все життя відсипалася.

Надвечір, енергійна й збуджена, мов кобила на іподромі, навантажена вкрай корисною інформацією після розмови зі старенькою мамою пана Голобородька, Марта стояла перед колишнім будинком побуту на Печерську, обмацувала його чіпким поглядом.

– «Фабрика швейних послуг “Есфір”», – мовила вголос. Обернулася до Голобородька, що він тупцював поряд. – Чому «Есфір»?

– У мами близька подруга була. Есфір Мойсеївна… Видатна людина. Через Майденек пройшла. Рано померла. На її честь мама назвала фабрику.

– У вас надзвичайна мама…

– Ходімо всередину. Побачите, як вона виробництво налагодила. Усе блищить, працює.

Марта йшла охайним довгим коридором, та дивувалася не чистоті й порядку. «Як такий ласий шматок прямісінько у центрі міста досі нікому в око не втрапив? Вчасно я…»

У директорському кабінеті присіли.

– Ну? І скільки просите? – без церемоній запитала Марта.

Американський громадянин виявився справжньою капіталістичною сволотою – затребував півмільйона доларів і гарантії того, що профіль виробництва буде збережено.

– Це важливо для мами, – пояснив.

Марта гідно витримала удар.

– Справедлива ціна.

Задумалася. Несподівана думка – пунктир, не більше – раптом окреслила настільки несподіваний вихід, що Марта ледь втримала себе у вузді.

– Може, уже й квартиру покажете? – мовила байдуже. – Що, як вона мене зацікавить і за два об’єкти ми з вами… поторгуємось.

За півгодини тремтіла від паморочливих перспектив на розі Саксаганського й Горького. «Господи праведний! – очам не вірила. – Саме те, що треба!»

Немала квартира була на третьому поверсі старовинного будинку за номером 33, що він до революції належав багатію Хаїму-Беру Гронфайну. Тому самому, чия донька Євгенія полюбила бідного студента Київського комерційного інституту Ісака Бабеля… Усупереч татковій волі вийшла заміж за коханого, що набагато пізніше став знаним письменником.

Марта не знала, хто такий Бабель, а тим більше Хаїм Гронфайн, та оповідь пана Голобородька про історію будинку таки вразила. Усе ж ясно! Доля! Вона – багата і красна, як та Євгенія, а він… її Сашко… точно Бабель.

– Ох, тут ремонту… – йшла квартирою, своє правила.

– Так. Як я поїхав, мама з того часу нічого не робила. Така сентиментальна. Отут на стіні біля дверей і досі позначки… Мама відмічала, як я ріс…

Голобородька залило спогадами. Та про справу не забув – за дев’яносто метрів запросив скромні триста тисяч баксів.

Марта тільки кивнула у відповідь – ціна вже не мала значення. «Аби тільки Баклан не підвів», – плигали азартні думки. Та виказувати справжні наміри не збиралася.

– Скільки вступите? Давайте тисяч сто скинемо на фабриці і п’ятдесят на квартирі.

– Ні! Ні…

Голобородько почервонів, розхвилювався, душу навиворіт: він цих грошей дуже сподівається, бо у Штатах хоч і не бідує, але й не розкошує. Такі часи… Дітей треба навчати, а бізнес ледь дихає, а ще кредит, та й для мами треба відкласти.

– Двадцять тисяч… Більше не можу, – резюмував, наче перепрошував. – Згоден усе віддати за сімсот вісімдесят тисяч.

– Дайте мені тиждень, – попросила Марта. – Тільки сім днів.

– Не можу! Для мене час – гроші.

– Ви мене не зрозуміли, шановний, – пояснила Марта. – Не для прийняття рішення. Рішення я прийняла. Гроші треба зібрати. Немала сума, хоч і не космічна.

– Марто, ви ангел! Мені вас Господь послав, – розчулився американський громадянин. Тиждень? Прошу! Він устигне підготувати документи.

«І я за тиждень викручуся», – поклялася собі Марта.

У тиждень не вклалися.

Травневі свята, БТІ, ЖЕК, термінові збори акціонерів в «Есфірі»… На п’ятнадцяте травня обидві сторони врешті заявили – готові.

– Пропоную не відкладати справу, – сказала Марта. – Зустрінемося завтра в нотаріуса.

– Завтра ж субота, – здивувався американський громадянин.

– Тим краще. І в нотаріуса, і в банку люду менше, – відповіла Марта. Пояснила: – Та й не можу я таку велику суму готівки вдома зберігати. Вкрай небезпечно. Ви ж розумієте?

Ох, як же Голобородько розумів бідну Марту… За місяць повторного знайомства з реаліями колишньої батьківщини американський громадянин тільки те й робив, що вигинав брови від здивування та підтримував щелепу, що вона відвалювалася. Кожен крок вимагав грошей, будь-яке питання вирішували тільки після того, як на стіл лягала купюра. Голобородько шкірою відчував, як його роздягають зацікавлені погляди будь-де, де він з’являвся. Інстинкт самозбереження волав: з України треба виїхати наступного дня після того, як квартира і фабрика будуть продані. Одне гріло: доля послала йому Марту. Як же допомогла йому ця симпатична ділова шляхетна пані.

– Пане Сергію. Якщо ми з вами хочемо не втратити немало грошей на податках, маємо піти перевіреним шляхом, – пояснила Голобородькові. – Офіційно продати і фабрику, і квартиру за копійчаною залишковою вартістю. І з тої невеликої суми заплатити податки. Основну частину грошей ви отримаєте готівкою і зможете розпоряджатися нею вільно: покласти в банк чи забрати з собою у валізі…

Американський громадянин перевірив інформацію у фінансових консультантів: запропонований Мартою варіант ощадив немалу суму на податках.

– Дякую, що напоумили… – сказав Марті.

Домовилися зустрітися шістнадцятого травня о десятій ранку в нотаріуса. Американський громадянин ще на початках переговорів наполіг: нотаріуса обере сам. Вбачав у тому гарантію безпеки, та й офіс нотаріуса розташовувався поряд із банком, де Голобородько мав рахунок.

– Що робитимете до завтра? – запитала Марта, коли вони з Голобородьком обговорили найдрібніші деталі завтрашньої угоди. – Із Києвом прощатиметеся?

– По квиток на літак їду. Хочемо відлетіти сімнадцятого зранку, – відповів той.

– А я до церкви… – мовила партизанка. – Знаєте, Бога попросити про поміч не зайве.

Марта дивилася Богоматері в сумні очі, шепотіла: «І ти, Матінко Божа, поможи», усе прокручувала в голові кожен крок карколомного плану, що завтра повинен був або піднести її, або жбурнути у таку безодню, що з неї й сонця не побачиш.

– Хіба я не заслужила щастя?

Крок перший – Сердюк.

– Володимире Гнатовичу, – закинула наживку. – Є варіант прибрати до рук підприємство, через яке можна гроші на вибори збирати.

– Кажи, – наказав Сердюк.

– Олександр Макаров… – обережно, – вийшов на цікаву пропозицію. Невеличку фабрику продають задешево. Мріє купити. Якщо допоможемо – матимемо свою людину й підприємство, через яке…

Сердюк думав кілька днів.

– Хай купує, – дозволив. – Після виборів віддаватиме половину прибутку.

– Безумовно! – підтвердила Марта. Перехрестилася подумки: головне вирішено.

Крок другий – Баклан.

– Пане полковнику, є апартаменти для вас, – вони вечеряли за містом, бо Бакланова дружина чогось вередувала й кинулася у підозри.

– Скільки?

– Метрів?

– І метрів…

– Саксаганського. Історичний центр. Дев’яносто метрів…

– Замало!

– …За п’ятсот тисяч…

– Ти здуріла, Марто?!

– …Гривень.

– Гривень? – примружився полковник. Трохи більше шістдесяти тисяч доларів – ціна однокімнатної на Троєщині. Не вразила. Тобто – вразила! Що натомість попросить?

– За певних умов зможете й ці гроші повернути, – заінтригувала Марта.

– Нормальна схема! – запевнив Баклан, коли Марта стисло виклала йому суть свого плану і роль у ньому полковникових людей.

Крок третій – Сашко.

Марта не посвячувала коханця у план. Спостерігала, як нервується, як гарячково розпитує… «Щось зрушилося, сонце?» Заспокоювала: терпіння, любий. Обережно готувала – доведеться працювати під Сердюком, без згоди Сердюка їм фабрики не бачити, тож після виборів треба буде ділитися. А до виборів… Марта пізніше пояснить. Звична схема. У виграші всі.

– Краще скажи: невже тобі цікаве шиття? – осміхалася, притулялася до свого Сасуньки горда й натхненна.

– Мені цікава перспектива. – Макар ледь стримував хвилювання. Обіймав коханку, а перед очима Мартин записничок:

«17900 дол. США – автівка; 5324 дол. США – одяг; 2767 дол. США – киш. гр., моб., інші витрати».

Певно, вже немало дописала.

Одного дня наважився.

– Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, – сказав.

– Чому? – здивувалася Марта.

– Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.

Почервоніла до скронь, вирячила очі – оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.

– Не розумію тебе, любий… У чому справа?

– Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? – ва-банк. – У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…

– Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, – ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.

Механік сіпнувся, підскочив.

– А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!

– Сашко! Сашенько! – учепилася у нього. – Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!

– Що я для тебе зробив? – щиро здивувався механік.

Практична Марта замовкла. А й справді?

– Ну… Не варто все вимірювати грошима…

– Не можеш знайти аргументів?

– Я люблю тебе.

– Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… – Ох і ризиковий. – Ти рахуєш…

– Сашко! – обхопила його руками, притулилася.

– Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! – Хитрий.

– Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!

– Ні!

– Коханий…

– Облиш, Марто! – відштовхнув її. Зиркнув похмуро. – Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.

– Та чому? Я позичу тобі гроші.

Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!

– Позичиш? – Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім – тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…

– Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?

– Скільки?

– Триста тисяч…

– Доларів? – злякався механік.

– Гривень, любий. Смішні гроші…

– Смішні… – Серце упало. – Хіба за такі гроші продають фабрики? Хай навіть такі невеличкі, як «Есфір»?

– Ми ж із тобою не пересічні громадяни. Нам Володимир Гнатович помагає, – збрехала. – То домовилися?

Кивнув, наче рот багнюкою заліпило. Є! І страшно… Ні! Моргана правда: треба вбити страх. Та й хто знатиме, що він винен Марті…

– Чудово! – почув голос коханки. – Напишеш розписку, і наша угода…

Макарові здалося: не розчув. Розписку? Клята Марта.

– Безумовно, – підтвердив серйозно.

За хвилину Марта акуратно вкладала у прозорий файл аркуш паперу з письмовим потвердженням: Олександр Макаров позичив у неї триста тисяч гривень і має віддати їх на першу Мартину вимогу.

– Сподіваюся, завтра не вимагатимеш? – запитав підозріливо.

– Формальність. Стандартна форма, – знизала плечима обережна Марта. – Не зважай, любий. Коли зможеш, тоді й віддаси. Нам ще треба її викупити, ту фабрику…

Аби усе пройшло без збоїв, у Мартиному плані залишався останній крок, четвертий, – знайомство Сашка з полковником Бакланом, а також їх обох з американським громадянином Голобородьком. Для кожного з трьох у Марти малася своя версія подій, тож хвилювалася вкрай.

– Чоловіки… – дратувалася. – Бовдури! Аби хтось не ляпнув зайвого.

До діла підійшла ретельно. Спочатку привела коханця на фабрику. Пану Голобородьку сподобався незворушний, як Будда, майбутній молодий хазяїн з розумними очима – його не збила з ніг ціна питання у півмільйона баксів, він поважав шитво і не збирався перепрофілювати «Есфір». І де йому знати, що перед зустріччю Макар пройшов суворий інструктаж коханки: нічому не дивуватися, нічого не заперечувати, з усім погоджуватися. Так і робив, а волосся дибки: «Блін! Про які півмільйона баксів мова?!»

Тим часом стараннями Марти американський громадянин познайомився з полковником Бакланом у материній квартирі. Баклан знав суть плану, тож усе пройшло гладесенько і навіть закінчилося чаюванням у вітальні.

За тим – суперскладне завдання. Баклан, Макар і Марта мали повечеряти в «Егоїсті». І тільки задля того, щоби полковник допетрав, коли мова зайде про фабрику і про те, що платять за неї його грошима: Макар і Марта виконують замовлення Сердюка, Баклану з того діла перепадає квартира, тож сіпатись і задавати зайвих питань не слід. Зокрема й Сердюку. Макар, натомість, не повинен був зрозуміти, що Марта не вкладає у справу жодної своєї копійки.

Полковник врубався після першої чарки.

– А! Маячня! Я свого не втрачу, – облизнув Марту хтивим поглядом. – Тебе, лялечко, першою в нову хату запрошу. Давно мріяв про холостяцький барліг. Служба, мать її, напружена… Життя на вістрі. Злочинці, суки, передихнути не дають. Свої, суки, копають…

Макар уперше бачив коханчиного коханця так близько. Мовчки їв-пив – помічник Сердюка, не більше. Виконує завдання шефа. Вдивлявся у рельєфну грубу морду полковника, навіть жалів Марту: хіба з доброї волі під такого ляжеш? А дядько, певно, впливовий…

– Чуєш, хлопче! – запитав Макара, коли сечовий міхур загнав Марту у туалетну кімнату і чоловіки залишилися за столиком удвох. – Не бачив… Марта ні з ким там не… зустрічається?

– Не розумію. Про що мова? – нахабно запротивився Макар. – Марта щодня з десятками людей зустрічається.

– Що ти не розумієш? Мужика має чи ні?

– А-а… Он ви про що. Звідки мені знати, – видушив механік. – На роботі всі дуже помірковані, а що в кожного вдома відбувається – таємниця. – Помовчав. Піддав жовчі: – Певно, має. Жінка інтересна. Недарма ж Володимир Гнатович при собі тільки одну жінку тримає – Марту.

– Ну, так… Інтересна… – буркнув Баклан. Насупився. – Забудь. Я тебе про Марту не питав.

– Безумовно, – ввічливо всміхнувся Макар.

Марта повернулася аж занадто швидко, підозріло стрельнула оченятами по задумливим лицям чоловіків, та питати не стала.

– Сподіваюся, завтра усе пройде успішно, – запевнила схвильовано.

– Їдьмо, Марто. Відвезу тебе. – Баклан підвівся, гикнув – переїв. Простягнув Марті руку.

Ошелешений механік лишився за столиком. Второпив очі в стільницю: дивитися на Марту не міг. Усе ж зрозуміло! Злигаються прямо в автівці, як полковник до постелі не втерпить. Нащо Марта звела його з ментом? Що, взагалі, відбувається? До чого тут якась квартира, яку необхідно купити разом із фабрикою, яка тут роль Баклана і чому Володимир Гнатович Сердюк наполіг, щоби Саня Макаров здав посвідчення помічника нардепа, якщо стане фабрикантом? «Начхати! – рознервувався. – Я придурок! Написав розписку на триста тисяч гривень. Навіщо? А що, як завтра… нічого не відбудеться? Що, коли я частина якоїсь афери? Полковник цей… Сердюк… Цікаво, куди Марта мою розписку сховала? Треба дізнатися…»

Насупив брови. Допив мінералку, оплатив вечерю за трьох. Аби скоріше стало завтра…

Шістнадцятого травня дві тисячі дев’ятого року в нотаріальній конторі на Печерську каша зварилася. Пан Голобородько приволік кволу маму – як без неї? Мама – власниця і квартири, і колишнього будинку побуту. Полковник Баклан так міцно тримав немалий кейс, ніби всередині ота горезвісна червона кнопка. Марта демонструвала товариству оптимістичну усмішку, спиралася на лікоть Макара й усе перепитувала:

– Ти паспорт не забув?

Він видавався дещо збентеженим, уважно слухав нотаріуса – беземоційного, як звук на одній ноті, лисого чоловіка в окулярах. Нотаріус швидко перевірив документи, підготував свої – договір купівлі-продажу на квартиру, свідчення про передання акцій «Есфірі» від громадянки Голобородько Г. Г. до громадянина Макарова О. М., відклав папери. Підвівся.

– Залишаю вас. Розраховуйтеся, – сказав. – Як закінчите, покличте мене. Тут є апарат для перевірки купюр. Якщо виникне потреба – прошу. Після повного розрахунку поставите підписи, зареєструємо угоди, і вони матимуть законну силу.

Нотаріус вийшов. Марта видихнула, виклала на стіл пакет.

– Чотириста тисяч гривень, – пояснила коротко. – Сто тисяч – квартира. Триста – «Есфір». Тут у доларах – п’ятдесят тисяч.

– Сергію. Що це? – злякалася Ганна Григорівна Голобородько.

– Усе в порядку, матусю, – американський громадянин хвилювався. – Це тільки офіційна частина… Поклади до своєї сумки.

Полковник Баклан зітхнув із прикрістю, мовляв, що тут незрозумілого, поставив на стіл чималий кейс. Відкрив – затиснута банківськими упаковками з доларами, у кейсі зеленіла пляшка шампанського.

– Відзначимо, – всміхнувся. Поставив пляшку на стіл, підсунув кейс Голобородьку. – Рахуйте! Рівно сімсот тридцять тисяч доларів США.

Макар очманів – що? Йому ж не почулося? Сімсот тридцять тисяч баксів?… І ще п’ятдесят, що дала Марта. Затамував подих, зиркнув на Марту. Коханка ледь помітно хитала головою. «Ні слова! Ні жесту! Мовчи!» – прочитав по очах.

Американський громадянин години зо три рахував і перераховував бакси. Врешті склав у кейс.

– Даруйте за затримку. Все! Я закінчив.

Марта покликала нотаріуса. Ганна Григорівна, Макар і Баклан поставили підписи на своїх документах: Бакланові – квартира, Макарові – «Есфір». Поки нотаріус реєстрував угоди, Баклан оперативно відкоркував шампанське.

– Хай вам щастить за океаном! Здоров’я, удачі…

– Дякуємо! – розчулилася старенька.

– Мені ще в банк. – Пан Голобородько тепер так же міцно тримав кейс, як Баклан до того.

– Е, ні! Таку угоду треба обмити. А то не пощастить, – вів Баклан своє.

– За декілька хвилин повернусь, і обов’язково… – Голобородько вже йшов до дверей.

– Зачекайте! Куди ж ви сам з такими грошима? – Баклан відсунув бокал. – Ми вас проводимо. Так, Олександре?

– Безумовно, – на автоматі кивнув Макар.

Американський громадянин вийшов першим. До банку в сусідньому будинку – метрів п’ятдесят, не більше. Ошелешений механік сунув услід за Бакланом, ще переварював несподіваний поворот з ціною питання, коли раптом почув, як зойкнув полковник.

– Мать вашу!

Підняв очі: американський громадянин лежав на землі. Від нього геть бігли троє непоказних, та, певно, вельми тренованих молодиків. Швидко мчали. Один міцно тримав у руці кейс. Макар смикнувся, відштовхнув Баклана і раптом кинувся вслід. Позаду волав Голобородько, полковник кричав у мобільний: «Терміново! Підняти всіх! Пограбування!», а механік і сам не розумів, що робить. Якого біса?! Біг, чіплявся очима за міцні спини покидьків, аж поки за рогом вони раптом не розділилися – один побіг ліворуч, другий праворуч, а той головний, третій, із кейсом, раптом зупинився біля непримітної іномарки з брудними номерами, закинув у салон кейс, сам пірнув у підворіття. Іномарка зірвалася з місця, мить – і чао!

Захеканий механік стояв посеред метушливої вулиці – почервонів до скронь, ніби у чомусь винен. І що тепер? Усе – недійсне? Усі ті хвилювання, сподівання, мрії… Суки! Ноги назад не несли. Притулився до дерева, закурив: блін, і що тепер? Із відповіддю уже спішила добра Марта. Дзвонила на мобільний настирливо.

– Алло…

– Сашко… Документи на фабрику при тобі? – голос Марти тремтів від нездорового збудження.

– Так…

– Їдь, любий!

– Куди?

– Куди завгодно. Не повертайся сюди, до нотаріуса. Тут міліція, «швидка»… Не треба.

– Моя автівка там лишилася.

– То нічого. Додому поки не повертайся. Візьми таксі, поїдь за місто… Відпочинь трохи. Такий важкий день… Але будь на зв’язку. Я зателефоную, коли тут усе… – Марта замовкла і раптом сказала: – Вітаю, любий. Тепер ти власник фабрики «Есфір»…

Макар відімкнув виклик, намацав у внутрішній кишені піджака згорнуті в трубочку документи…

– Чому вона не спитала, де я і що зі мною? – прошепотів підозріло. Зиркнув на годинник: пів на третю. – І куди мені пхатися?…

На третю дня «швидка» доправила Ганну Григорівну Голобородько в уже продану квартиру на розі Саксаганського й Горького: старенька навідріз відмовилася від лікарні.

– Вдома сина чекатиму!

Сергій Голобородько на ту годину сидів напроти круглощокого міліцейського майора з пропитими кролячими очима, тремтів від усе більшого жаху. На столі майора лежала мамина сумка з п’ятдесятьма тисячами доларів і документами на продаж квартири й акцій фабрики «Есфір».

– Щось я не розумію, – тягнув волинку майор. – Що у вас украли? За документами вам повинні були заплатити п’ятдесят тисяч доларів. Ну! Ось вони! А звідки виникли якісь міфічні сімсот тридцять тисяч?

Американського громадянина невтримно несло в глухий кут, та він ще не розумів.

– Може, це порушення… Я не вельми обізнаний у законах України. Але… готовий відповідати. Квартиру й акції мама продала за сімсот вісімдесят тисяч доларів. Меншу частину оформили, так би мовити, офіційно… А більшу…

– А, зрозуміло, – кивнув майор. Байдужо потягся до телефону на столі. – Середа! У мене твій клієнт! Забирай!

– Куди ви дзвоните? Що відбувається?

– Економічні злочини розслідує Середа і його хлопці.

– Я не злочинець!

– Ну звісно! А хто намагався державу на податках обдурити?

– Я готовий…

– Ти йди… – Майор раптом піднявся, пішов до дверей, відчинив. – Давай! Твоєї вини немає. А за матінкою твоєю хлопці Середи самі під’їдуть. Що ж це вона… Сама п’ятами накивати зібралася – та Бога ради! А нащо країну обдирати?

– Ні! Маму не можна турбувати. Мама тільки одужала. Прошу! Вона навіть не знала. Я сам! Мені порадили певні люди… Я не знав… Полковник Баклан може підтвердити…

– Мовчати! – Майор почервонів, хижо зиркнув на американського громадянина. – Не раджу прізвищами розкидатися… Ви тут… того… базар фільтруйте! У нас тут… тітка з факелом шлях не освітлює. Дійшло?…

До Голобородька дійшло ближче до ранку наступного дня. У кабінеті полковника Середи, що він увесь – гламур і розкіш світу, від годинника до відполірованих нігтів. Не задурно ж на економічних злочинах сидить. Пояснив популярно: за приховування доходів від оподаткування Голобородьковій мамі світить не один і не два роки за ґратами.

– Арештуємо її сьогодні ж!

– Невже немає інших варіантів? – прошепотів приголомшений син.

– Заяву забираєте і швидко вимітаєтеся з країни.

– Віддайте… мою заяву. – Американський громадянин згас.

– Вільні!

– Ваші колеги… документи конфіскували… і мамину сумку… з грошима…

Середа поклав перед Голобородьком документи.

– А мамина сумка? – наважився бідаха.

– Речовий доказ.

– Чого?

– Злочину.

– Якого? Я ж забираю заяву… Мене ніхто не грабував, я помилився…

– Процедура. Напишіть заяву ми її розглянемо… Чому я повинен вірити вам на слово? Особисто я ніякої сумки з грошима не бачив. Може, вона вам наснилася, як і ті тисячі…

– Але ваш колега…

– Процедура!

– У мене літак за п’ять годин!

Середа розвів руками.

– Так чого ви й досі тут?

– Будьте людиною! Віддайте хоч п’ятдесят тисяч, що в маминій сумці були!

Середа скривився з прикрістю. Нахилився до американського громадянина.

– Блін, мужик! Ти при тямі? У тебе майже мільйон украли, а ти мені тут про якісь п’ятдесят тисяч белькочеш? Тікай! Руки в ноги – і нема! До тебе не дійшло? Не вивезеш матінку-злодюжку сьогодні ж, завтра передачі носитимеш! Якщо сам не сядеш.

Сімнадцятого травня в аеропорту Бориспіль з автівки з затемненим склом полковник Баклан і Марта спостерігали за літаком, що саме набирав висоту. У Баклана задзеленчав мобільний.

– Відлетіли? Добре!

– Здиміли, – сказав Марті.

– Слава Богу! – Перехрестилася, й рука не відсохла. – Ох, і важка доба була. Добре, що сьогодні неділя. Хоч відісплюся.

– Зачекай, лялечко. Давай уже до кінця справу доведемо, по тому й відпочинеш.

– Є питання?

– Так. Куди поділися мої сто тисяч гривень?

Марта й оком не моргнула: уся схема як на долоні. П’ятсот тисяч гривень дав Баклан. Чотириста з них поміняли на п’ятдесят тисяч доларів – вони пішли на оплату офіційної частини угод. Ще вночі люди полковника повернули начальнику пакет із цими грошима, що були в сумочці Голобородькової матері. Усі п’ятдесят тисяч доларів. Найвідповідальнішу частину плану на себе теж узяв Баклан. У конкретних людей позичив сімсот тридцять тисяч справжніх баксів на один день. Його ж люди зустріли Голобородька біля нотаріальної контори… Полковник навіть зарані повернув валюту позичальнику, поки колеги зажахували американського громадянина.

– Пане полковнику! Вам квартира розкішна у центрі міста фактично за сто тисяч гривень дісталася! Подякували би Марті, а не питали дурне! – обурилася.

– Ясність люблю! Де гроші? – уївся Баклан.

– А ви думаєте, отака копійчана залишкова вартість і вашої квартири, і фабрики… нічого не коштує? Довелося платити… – збрехала Марта, хоч за все те платив Голобородько.

– Та добре, лялечко. Добре… Не гони хвилю. Просто запитав. Нормально спрацювали.

– Цілком… – стримано кивнула Марта.

А подумки… аж верещала від захвату. В результаті карколомного, вкрай небезпечного і ризикованого плану коханому Сашкові фабрика дісталася безплатно – ані копійки Марта не витратила. Ще й «наварила»! Сто тисяч гривень від Бакланових грошей віджувала, від Сашка розписку має – винен їй триста тисяч гривень. Фантастика! Тепер Сашко фабрикою керуватиме, не мулятиме очі Сердюкові, Рома Шиллєр не коситиме, ніхто про їхню любов незбагненну не здогадається! А кохатись у Мартиних апартаментах будуть. До скону! Який же неймовірний збіг! Доля! Не було би в Голобородьків ще й квартири до фабрики, Марта тоді би й не знала, яким пряником Баклана в справу заманити.

– Доля… – прошепотіла фанатично. – Тільки би цей Голобородько з Америки нам привіт не передав.

– Маячня… – відмахнувся полковник. – Йому зараз є про що думати!

– Про що? – насторожилася Марта.

– Маму хай підтримує. – Полковник уважно глянув на Марту. – А ти про що подумала?

Годиною пізніше на борті літака, що ніс маму й сина Голобородьків геть з України, сталася надзвичайна пригода. Пан Сергій сидів поряд із тьмяною слабкою Ганною Григорівною, настирливо й оптимістично переповідав, як київська міліція упіймала грабіжників, як йому надали автівку й охорону, аби він міг покласти в банк усі гроші до копійки, навіть оті п’ятдесят тисяч із маминої сумки, а потім йому довелося бути присутнім на допиті злочинців, і він мусив це зробити – він же бачив їхні обличчя, його свідчення важать багато, він виконав свій громадянський обов’язок, щоби сьогодні залишити Україну з легким серцем… При слові «серце» пан Сергій замовк, по-дитячому перелякано глянув на маму й упав у прохід. Просто під стрункі ніжки стюардеси.

– Зупинка серця, – констатував пасажир, що назвався лікарем, і першим підхопився з крісла від крику старенької Голобородькової мами…

Полковник Баклан і Марта й гадки не мали: тривога відміняється, привіту з-за океану можна не боятися…

Від фабрики тхнуло. До чорної ночі доби шістнадцятого травня Макар просидів у ресторанчику на набережній в районі Подолу. Усе прокручував і прокручував події дня, знову й знову діставав із внутрішньої кишені піджака угоду про продаж акцій, вчитувався, велів собі радіти: «Чувак, блін! Ти в шоколаді!» – та від фабрики тхнуло, і механік навіть замовив собі текіли, аби прочистити мізки, бо сподівався: то від Дніпра несе. Та несло від фабрики.

Ну, Макар же не з-за океану! І не з конопель! Розклав подію на складові на раз-два! «Есфір» тягла на півмільйона баксів. Якимось неймовірним шляхом Марті й Баклану вдалося схилити Голобородьків до офіційного продажу за копійки. Звична річ. Свого часу Макарові батьки продавали бабусину хату на Кінбурнській косі, так за документами виходило – аж нічого та хата зі шматком землі в заповідній зоні не коштувала. А насправді… Усі так роблять. Тільки не усім бакси за кордон вивозити… Цікаво, хто витяг зі своєї схованки сімсот тридцять тисяч баксюків? Баклан чи Марта? У Марти стільки є?! Вони знали… знали, що ті гроші ні за яких умов не потраплять до Голобородькових рук. Марта прокололася! Напередодні події взяла з нього розписку на триста тисяч гривень. Рівно стільки, скільки фабрика коштувала за документами. А мала би…

– Ох, Марта… – вразився.

Марта ніби тільки й чекала згадки про себе. Зателефонувала близько півночі.

– Сашко… Не зустрінемося. Їдь додому, любий. Не чекай. Певно, тільки на ранок повернуся…

– Я хочу бачити тебе раніше, сонце! – несподівано агресивно відповів Макар. Розпитати хотілося з пристрастю. Із мордуванням і виламуванням рук: він знав більше, ніж вона сподівалася.

– Справи не відпускають, – урвала зв’язок.

Макар допив текілу й викликав таксі.

– На Печерськ, – кинув водієві.

Спочатку зупинив біля нотаріальної контори, ніби тут повинно було лишитися хоч щось, що би нагадувало про злочин при білому дні. Вийшов з таксі, озирнувся злодійкувато – геть нікого? І… нічого? Тільки його «кіа» на парковці скніє. З кущів гиркнув бродячий пес, п’яна компанія – усе ближче…

– Поїхали!

А от і фабрика. Його фабрика! Він був тут лише раз… Ганна Григорівна Голобородько сьогодні вдень у нотаріуса сказала йому, поки пан Сергій рахував бакси:

– Завтра, Олександре Миколайовичу, я обов’язково представлю вас колективу.

– Завтра неділя, – знизав плечима Макар.

– Знаю. Та завтра вся «Есфір» збереться на фабриці, – всміхнулася старенька. – Влаштовую прощальний бенкет. Прямо перед відльотом. Раніше не вийшло.

А тепер як? І Марта вештається, не розпитати: йому на яку годину ранку до фабрики підходити? Стояв навпроти парадного входу, дивився на темний куб будівлі, сердився. «Не тхне! Просто навкруги – повний нічір… А я до чого? Мені про своє думати. Блін! У мене є “своє”! Чи як?…»

До апартаментів біля цирку дістався по першій. Упав у крісло, поклав на стіл перед собою документи «Есфірі».

– Хай би бабця завтра краще не приходила, – пробурмотів напружено і раптом упіймав себе на тому, що співчуття до Голобородьків тане, тане… Згадав, як здуру побіг за грабіжниками вслід. «Йо-ма-йо! Ледь увесь план не зруйнував», – подумав ошелешено, ніби й справді міг наздогнати тренованих молодиків. Розгубився, здивувався власним думкам: що серце заспокоїть?

– Марта ризикувала заради мене, – прошепотів упевнено. Потяг за ланцюжок. О, так! Марта ризикувала всім. Що ті Голобородьки? Певно, загнули ціну, за що й поплатилися. А от Марта… Та й Баклан… Якби план зірвався, то по Марті й полковнику можна було би замовляти поминальну.

– Цікаво, що шиють на моїй фабриці? – відкинувся в кріслі. Та більш актуальна думка висмикнула, погнала до ноутбука.

До вранішньої зорі Саня Макаров читав в Інтернеті про принципи організації відкритих акціонерних товариств: його «Есфір» починалася з абревіатури ВАТ. А коли сонце зійшло, помчав до нотаріальної контори по «кіа». Тріумфальна поява нового хазяїна на фабриці без автівки здавалася нелогічною.

У неділю вранці власне майно зустріло механіка запахом оселедця й цибулі, гарячою здобою і холодними підозріливими поглядами двадцятьох жінок і трьох немолодих чоловіків, що вони всі товклися біля накритого столу в просторій кімнаті, більше схожій на червоний куток радянських часів.

– А Ганна Григорівна де? – замість «здрасьтє!» обурено вигукнула пишна швачка років сорока з явними ознаками неформального лідера.

– Бубнова! Припини! – від натовпу відділився старезний, обмотаний, мов павутинням, довгим рідким сивим волоссям дідок, заспішив до Макара.

– Гурман! Іван Маркович Гурман, – представився, простягнув руку. – Бухгалтер.

– Макаров. Олександр Миколайович, – процідив механік. Гурман закивав бовванцем.

– Дуже приємно! Дуже! Накажете починати чи… Ганну Григорівну дочекаємося?

– Почекаємо. – Макар зважував кожне слово. Здавалося, ляпне щось не те, й уся забава – коту під хвіст. – А поки… познайомимося…

– З колективом?

– І з колективом, і з виробництвом.

Гурман слухняно кивнув, уже простягнув руку в бік швачок…

– А це наші…

– Саш! А, Саш! – уїдливо перебила його усе та ж Бубнова. – А тобі хто нас купив? Мамка? Чи татко?

Гурман почервонів від прикрощів, хтось пирснув у кулак.

– Я сирота… – напружився механік.

– Да? А так не скажеш… – нахабно усміхнулася швачка. – Козирний мальчік… Що таке голка, знаєш?

Макар почув тільки одне – «мальчік». Налився гнівом по вінця – вуха загорілися.

– А от ти мені й розкажеш, – відбив холодно.

Бухгалтер Гурман пхикнув на швачку, заболобонив:

– Пане директоре! Дозвольте, я вам розкажу… Оце наш колектив… Золоті руки…

Немолоді швачки, пухкенька секретарка Оля Роберт, її тато – понурий, як виснажений кінь, технолог Василь Васильович Роберт, синій-винуватий охоронець Пилипенко – точно бухає, сам дід Гурман… Макар кивав кожному, молив Бога тільки про одне – хай стара матінка пана Голобородька не з’явиться. Хай не з’явиться. Уява малювала жахи – викривання, розірвання угод, міліцію і вселенську ганьбу.

– Котра година? – запитав, коли після детальних оглядин першого поверху Гурман і група охочих повели його на другий поверх, де розміщався просторий цех.

– Скоро дванадцята… – сказала котрась із швачок. Зойкнула. – Ой! Це ж Ганна Григорівна уже в аеропорту. А ми?… І не попрощалися…

Екскурсія розсипалася. Швачки похнюпилися, зазбиралися: «Ми додому. Можна? Сьогодні ж неділя…» Бухгалтер Гурман виявив готовність залишитися з новим начальником – познайомити з економічними показниками.

– Відпочивайте. Тільки залиште мені ключі від парадного входу і від кабінету, – наказав Макар із полегшенням.

Йти з «Есфірі» не хотілося. Колектив вимівся, прихопив із собою майже все з накритого столу, залишив начальнику пайку – бутерброди з ікрою, оселедцем і шинкою, блідий помідор і жменьку квашеної капусти на пластиковій тарелі. Макар закурив і тепер уже без нервів пішов оглядати власне хазяйство.

– Тільки би не просрати все це… – шепотів збуджено, заглядаючи у кожний закуток охайної доглянутої будівлі.

Швацьке виробництво в колишньому будинкові побуту нагадувало радше невеличку артіль, та механіку масштаби справи здалися колосальними. Перебирав рулони тканин, розгублено крутив у руках лекала, клацав швацькими ножицями, роздивлявся білі сарафани на вішаках, врешті вилігся на величезний закрійницький стіл – очі у стелю.

– І з чого починати?…

І оце щойно в механіка питання, так одразу Марта про себе нагадувала.

– Сашко… – почув утомлений голос коханки в мобільному.

– Марто! – вигукнув азартно. – Приїжджай до мене! Зараз же!

– Я в тебе… Тебе тут немає.

– Де ти?

– У моїй… твоїй квартирі… біля цирку.

– Ти не зрозуміла! Приїжджай до мене!

– Куди?

– На фабрику – хвалькувато, як дитина.

Вона змучилася від безсонної ночі, переживань і страхів. Він змордувався від підозр, сумнівів і близькості блискучих перспектив, у які й досі не міг повірити. Певно, цим двом треба було знесилитися вкрай, щоби забути про обережність, маски, правила й цілі… Рухи та звуки притишилися. Кабінетом, де донедавна хазяйнувала старенька пані Голобородько, полилася тиха ніжність. «Вона така змарніла», – зі щирою тривогою подумав механік. «Він подорослішав за день», – щиро розчулилася Марта.