Читать книгу Биті є. Макс - Люко Дашвар - Страница 2
Частина перша
Дора
ОглавлениеДора Саламан пам’ятала свою радість. Вона нічим не різнилася від радощів звичайних людей.
Перша радість – усе життя аж до того дня, коли мама не поїхала на заробітки. Ох, уже дітлахи заздрили, бо Дору після уроків батьки забирали з інтернату щодня, а не тільки на вихідні. А вдома… Мама киселицю подавала справжню, з вівса, а не як ото ліниві ґаздині з «Геркулесу». І коропа запікала, аж слинкою зійдеш, поки дочекаєшся. А при погоді, як грибами і туристами не пахло, тягла їх із татом на замкову гору до старовинних руїн, щоб отут, на висоті дивитися на теребовлянські дахи і співати на весь голос, бо ж нікому не заважаєш. І Дора підспівувала. Диво. Мама казала: «Ти чудово співаєш, сонечко!» Дора усміхалася, очей з маминих рук не зводила, бо мама співала й рукою позначала для доньки ритм. І виходило. От би самій почути… А татові як мама – «Горіла сосна, палала…» А він їй – Дора по вустах читала – «Поцілуймося, мила… Поцілуймося доволі…» А чи читав мамі свої вірші. Мама сміялася, обіймала тата, Дора хапала за ноги їх обох, притискалася – ох же, люблю я вас!
А взимку свої забави. Дора приходила на фабрику ялинкових прикрас, де мама розмальовувала новорічні кульки, їй давали кілька прозорих кульок і волю: малюй, що заманеться. І хіба то біда, що раз у раз Дора малювала тільки червоні сердечка та веселих галасливих пташенят. Мама нахвалювала – гарно, доню. Підростеш – разом малюватимемо.
Не судилося. Чотири роки тому, як Дорі п’ятнадцять стало, поїхала мама до Європи старій пані памперси міняти. Ох, не хотіла. Ох, відтягувала, усе вихід шукала: як прожити?! А ніяк. Дора мала, тато поет… Проплакала всю ніч, увесь ранок Дорі й татові вказівки давала: і щоб тато з Дорою займався, і щоб Дора тата берегла, і щоб разом хату в чистоті тримали, і щоб слали їй СМС-ки щодня, бо ж мамине серце жалем зійде, як не знатиме, чи живі й здорові. Вдень разом із ще трьома жінками на бусику рушила у бік кордону. Дві жіночки в Іспанії залишилися, а мама із подругою аж до Португалії дісталися. Подруга на самий південь на сільгоспроботи подалася, а мамі, писала, пощастило – у місті Каштелу-Бранку в заможну родину доглядати за старенькою пані взяли. За рік аж шість тисяч єврів до Теребовлі переслала, і щодня оце Дорі СМС-ками: скоро повернуся, сонечко! Ще трохи, трохи…
Та одного дня звістки від мами обірвалися – німо. Тато з відчаю ледь усі ті єври не пропив, бо куди тільки не кидався – нема помочі! Ні МЗС, ні португальське консульство, ні землячки, що у Португалії батрачать, – ніхто ні сном, ні духом. Щезла людина й поготів.
Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею зі слідчого відділу міліції – помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи – поет. Вірші складав, як Божа ласка. В інший час – ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв:
– Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.
Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім’я – Марічка. І Софія – про це вам кожен із теребовлянців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина – мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис – «Марічка + Стефан». А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора – то музика. Хіба? Дора гладила тата долонькою по грубій руці – мовляв, не тужи. Усміхалася.
– Горе ти моє… – зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.
А мама завжди казала – щастя ти моє…
Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу – слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама – бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку, відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова – «Чекаю тебе, матусю». На тому кінці – «прийнято». Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама – сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне – він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…
У дев’ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому – новий клопіт у Стефана Саламана з’явився.
– Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди… Саме у цей час і з’явився у Теребовлі помічник пана Перепечая – дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, – й мою візьміть!
– Калічку?
– Вправна! – благав. – І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.
Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені – старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.
А від’їжджала ж Дора з Теребовлі – серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.
– Куди?!
– Треба, – відповідали Дорині руки.
– Нащо?!
– Грошей зароблю. Маму знайду…
– Не їдь!
– Та як можу?!
– Писатимеш?
– СМС-ку скину…
– Як біда – то я миттю…
– Не буде біди.
– Знаєш… – долоню до вуст, від них до серця. То – любов.
Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів – найсильніший з-поміж хлопців. З п’ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам’ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.
Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня – не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха – чує. Й сама не розуміла – як то? Очі розплющила – Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла – от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець – крейда, Дорина спина – класна дошка. «Я тебе люблю» – по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі – варто лише пригадати – на спині три гарячих слова.
Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.
– Давай разом… усе життя – Ромко жестами.
– Ні… Сам знаєш… – хитала голівкою.
Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах – не розлучимося! І Ромко завівся…
– Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.
– Страшно…
– Не бійся, Доро!
Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…
– Покинь ці думки, Ромко…
– Я. Тебе. Люблю… – літали долоні.
Дора – хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті три слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:
– Ромко… Ні…
Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. «Розучуся розмовляти…» – злякалася і якось уночі стала до чорного вікна – за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:
– Я говори-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.
За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть – твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.
– Що?! Чого мичиш?! – і сама на максимальній загорланила. – Захворіла? Болить?
Дора замовкла. Голівкою заперечливо – ні, нічого не болить.
– Так якого ж біса ти мичиш?! – ледь не луснула від прикрощів пані Женя.
Дора видихнула спустошено, знизала плечима.
– Я. Більше. Не буду, – жестами.
– Мовчи вже, щоб тебе… – гаркнула хазяйка, забралася.
Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:
– Мовчи, Доро…
Тисяча гривень… Ги-ги…
Ромко навчив – тихо, на видиху – ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.
Дорі подобалося. Ги-ги…
Щоденник забув Дорині слова – схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах – жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама – не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала – та бери, що завгодно, Доро! – ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?
А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.
– Файно, файно… – раділа Дора.
Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син – усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.
Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:
– Мене звільнено?
– Це Дора! – Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. – Треба знайти Дорі місце.
Місце? Килимок у куті? З нього – тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.
Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…
– Ні, ні, – дратується Макс.
– Гостьова… Біля сауни, – жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.
– А, так! – Макс іронічно усміхається. – Й досі не звик до цієї квартири.
– А коли б… – ляп!
– Дійсно… – не гнівається. – Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!
Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:
– А ви…
– Ганна Іванівна, – нагадує та.
– Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?
– Звичайно.
– Добре, – далі, далі. – Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?
– Тренажерна зала.
– Точно!
Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.
– Нормально. Тільки спати нема на чому…
Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок – ліжко з ортопедичним матрацом доставлять за годину.
– Ганно…
– Іванівна!
– Приберіть тут, Ганно Іванівно.
– Зараз.
– Зачекайте! У Києві є «Victoria’s secret»?
– Дізнаюся за хвилину.
Макс дивується:
– Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.
Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу – позбудешся й того, що маєш. Знає!
– Для секретаря літ надто багато.
– І скільки вам?
– Сорок дев’ять…
– Мені підходить! – вирішує за мить. – Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви – мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть «Victoria’s secret», замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, – спідню білизну, домашній одяг – халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу – хай привезуть, я виберу.
Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок – прощавай! Намагається виправдовувати очікування – киває й киває.
– А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? – пнеться вислужитися.
– Що?!
Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.
– Дора не розмовлятиме з вами, – оголошує вирок. – З усіма питаннями до мене.
Новоспечена секретарка відчуває: ще крок – і знов зав’язуй фартушок.
– Вибачте…
– До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…
Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та що ж це?! Чому всі негаразди – їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося – нещасний. Очі сумні-розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…
Ніч. У місячному світлі тренажери – роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко – самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.
Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели – гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…
– Доро. Ти геть змарніла! – сказав Макс днів за кілька. Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.
Очі долу: а що казати?
– Ти… не висинаєшся?
– Так, – кивнула.
– Чому?
Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами – нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.
– Напиши, – наказав.
«Нам треба поговорити», – вивела у блокнотику.
Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов – три слова. Дорі б уміти три слова – й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.
– Знаю місце… – сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?
Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.
– Тут поговоримо…
Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота – зможу коротко. «Маю працювати, заробляти», – напише. Усього лише три слова.
Макс виходить з автівки. Очі у річку.
– Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь-який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді – навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю… Надто багато слів – усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова – порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру – тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий? Слово…
Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?
Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію – та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же – відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли – сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…
Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко – перед ким душу навстіж?
– Доро! Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний.
Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці – та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!
Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!
– Ти… поговорити хотіла, – мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.
Дора відкриває блокнотик, пише швидко.
– Маю працювати. Заробляти, – читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.
Яке паскудство! Він їй – найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих – Одрі! – ніхто не помічав…
– І… скільки мама тобі платила?
«1 тис.», – виводить Дора.
Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню – на!
– За грудень, – вимовляє чітко. – Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати – то найтяжча праця. До нового року – так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?
Локони тремтять – так, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів – ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…
– Забудь, – відмахується Макс. – Тепер я…
Хотів було сказати – «твій хазяїн», а – ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. «Володар, керуючий, пан…» Та що ж це?!
– …Хазяїн, – здався. – Тепер ти у мене працюєш, – додав непотрібне. Упав у формалізм. – Питання є?
Є! І очі додолу.
Макс усміхнувся поблажливо – дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з’явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз’яснюватиме. Він – таємниця, варта уваги. Дюк.
– То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… – дозволяє милостиво.
Дора киває – зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.
– Ну! Сміливіше! – підбадьорює Макс.
Дора смішно закусює губку і врешті пише: «Не скривдь мене».
Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…
– Боїшся мене? – і збудження раптове.
«Так, так», – киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак…
Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна – може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.
Макс дивиться у чорну безодню.
– Ніколи, – каструє сам себе. – За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?
Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно – дякую… Усміхається винувато.
– Врешті! – іронічно говорить Дюк.
Торкається Дориної щоки.
– Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…
Щоденник роздобрішав – ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори. Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там – бозна-що. Одна стіна – шоколад. Інші – молоко з медом. Дорі б волю – галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.
– А більшого й не треба, – сказав Макс. – Тут – спати, перевдягатися, читати… Читати – обов’язково. Їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.
Так, так. Електрошокер байдикує – й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато – ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться – «люба – згуба», «море – горе», «рада – зрада», «сало – мало». Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.
А усі навкруги – вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає:
– Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.
А там – три слова: підйом, життя, спати.
Дора усміхається – хіба за це платять? – спішить поратися по хаті. Має заробляти. Спочатку вмовила Ганну Іванівну дозволити свою кімнату прибирати, потім і до інших апартаментів добиралася у ті дні, коли Макс залишав її вдома. Та частіше пил збирала служниця, бо зазвичай відразу після раннього сніданку Макс наказував Дорі:
– Біля під’їзду чекай.
Добре, добре… Дора нашвидкуруч збиралася, спішила сходами вниз, бо у той самий час Макс спускався ліфтом і Дора ніяк не могла второпати, чому ніколи не скаже: «Поїхали, Доро!» чи, приміром, «За п’ять хвилин виходимо…» Дивний… Нарізно виходити з одних дверей, щоби за мить зустрітися біля автівки?… Дора завжди встигала першою. Тупцювала біля «мазераті», що вона – файна-красна – ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки – пік! То значило – сідай. Добре, коли у фонд…
Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на ім’я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:
– Сиротам краще іграшки купити чи гречку?
«Людей», – пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном.
Усміхається винувато: вибачте.
Отака дурна! Ну, запитали тебе чітко: іграшки чи гречка? То й обирай з двох!
– Ваша Дора, часом, із привидом Бакуніна не сперечається ночами? – вигинає тонкі сині губи Август Альфредович Закс. – Щодо примирення із дійсністю… А то з такими ідеями… Ми і нового президента до скону обиратимемо.
Макс сміється. Макс не приховує азартної радості в ті дні, коли Дора виводить із себе сивого сердечника Августа Закса.
– Августе Альфредовичу! Скачко і ви! Прошу! Приєднуйтеся! Чим не привід для дискусії? Якщо суспільству пропонують тільки дві одиниці. І не важливо, про що мова – про політиків, їжу чи спосіб мити тіло… Хіба люди повинні обирати з двох? Хіба не мають права знехтувати морквою і буряком, якщо хочуть м’яса?
Юлія Скачко – змією поміж двох вогнів.
– Але ж… М’яса однаково немає. Тільки морква і буряк. Краще наїстися, аби вистачило сил дочекатися… м’яса.
Макс регоче недобре. Дора бачить – Макса дратує і принижує зміїне повзання.
– Скачко! – вибухає. – Ви станете вегетаріанкою з тою морквою і буряком. Ви уже не потребуватимете справжнього, свіжого м’яса, поки чекатимете у тих сподіваннях.
– То що із сиротами? – Август Альфредович Закс із легковажною упевненістю пальми, що їй одній тільки й рости на невеличкому острівці в океані, кілька років поспіль одноосібно керував фондом «Сила добра». Та грім ударив – відсунули на другий план. Питай тепер молодого та пихатого, що там із тими сиротами, хай би вони…
– Із сиротами? – Макс ще збуджений. – Ви ж чули. Людей. Ми купимо їм людей.
– Тобто?
– Заохотимо волонтерів, аби ходили до дітей. Спілкувалися. До кіна водили чи просто морозивом пригощали. Друзі. Сиротам потрібні друзі, а не гречка.
– Хіба друзів купують? – нагадує про себе Скачко.
– Купують. Не обов’язково грошима, – відповідає Макс. – Покупка – це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена – грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.
Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися – уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно – навіть Август Закс прицмокував: смакота…
Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у «Силу добра».
Окремий кабінет розкішного ресторану – Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:
– Дора завжди поряд…
Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть – і їжу, і розмови, – стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? «То нічого», – вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там – до Португалії.
Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?
– Не можу пояснити… – відповідає Макс. – Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи – демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.
Макс замовкає повільно, на видиху – наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.
– …Тобі можу розповісти. Ти – нікому не скажеш. А як руки повідривати – й не напишеш. Правда ж?
Дора лякається. Ховає руки за спину.
Макс роздивляється її приголомшено.
– Ти наївна дитина, – мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. – Невже геть не розмовляєш?
Дора завмирає – сто думок феєрверком. «Ні», – хитає голівкою.
– Мені то… не заважає…
Макс збуджується, наче роздягається. Слів – мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. Їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган – практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради – Чонган не падло. Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!
Дора дивиться на Максові вуста – слово у слово переповісти могла б, та думки далеко. «Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!» – бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варениками. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: «Добридень, Доро! І вам, пане…» От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?
– Ти слухаєш? – Макс обов’язково перепитував – ритуал.
«Так, так», – дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало: не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав-ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить – і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…
А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче – полюби мене! Наче – хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче – однаково полюби. І пожалій…
– Свята скоро… – шепоче глухо, душить жадання.
«Так, так», – із полегшенням хитає голівкою Дора. «Скоро до мами подамся», – хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїні не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.
Напередодні католицького Різдва зранку – Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію – до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.
Певно, довго цілилася, бо влучила – Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут – ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.
– Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала – добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася – аж слиною захлинулася:
– Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору – не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
– А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами – грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в’їлася.
– Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
– Питатиму! – наголосила. – А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула – добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.
– Спить із тобою?! – чітко вимовила пані.
Дора заклякла. Головою – ні, ні, ні! Кулачком у груди – ні! Аж сіпнулася – ні, ні!
– Та тихо, тихо! Чого розходилася?! А нащо тоді… оце усе?
Дора зніяковіла, плечима знизала.
«Може, Макс добрий…» – написала. Пані у вічі – так, так…
Аж усміхнулася.
– Платить щедро, чи як? – виміряла синову чесноту пані Женя. – І скільки?
Дора засмутилася враз: і чому брехати не навчена?!
– Одну тисячу… – пальчик догори, вустами беззвучно.
– Гривень? – підозріло зіщулилася хазяйка.
Дора зітхнула, захитала голівкою заперечливо – ні…
– Доларів?! – не повірила пані. – Кажи! Доларів?!
– Так…
– Твою наліво!
Пані Женя відкинулася на стільці так бурхливо, ще б мить – і завалилася. Руку до серця – убив! На гладкому лиці крізь штукатурку червоні плями. Сеї миті лусне, як пару не випустить. Видихнула шумно.
– Неси… – ледь вуста розтулила.
Та Дора зрозуміла. Прощавай, Каштелу-Бранку.
Щоденник байдужо роззявив рота – бери. Дора витягла зелені купюри, знайшла на столі ручку, написала на чистому аркуші: «Пані забрала мої гроші. От повішуся! Їй-богу, повішуся!» Відклала щоденник, зціпила вуста, побрьохала на кухню.
Пані Женя жвавенько сховала бакси у портмоне, натомість видала Дорі тисячу гривень.
– Оце твоє! За грудень! І щоби Максові – ані слова! – пригрозила.
Дора кивнула спустошено. Тої ж миті двері відчинилися і до кухні увійшов Макс.
– Мамо?… – та утомлено. Ніби з горя приплентався.
– Синочку, з Різдвом, любий. Гостинчик принесла! І від себе, і від тата! – полізла до сумки.
– Ми ж ніби православні…
– Та яка різниця? Чи постуєш? Га? А я нині – ніяк. Коли б не нерви – трималася б посту, а так…
– Чого тепер нервуєшся?
– А! Різне… Й сумую без тебе. Хоч би зайшов колись… – врешті відкопала у сумці дарунок, простягнула синові. – Краватка! «Corneliani»!
– Дякую, мамо, – байдужо відклав пакунок убік, присів за стіл.
Дора стовбичила біля дверей з гривнями в долоні. Не пропустив.
– Що за гроші?
– Дарунок Дорі на Різдво, – чітко вимовила пані Женя. Дорі у вічі. – Йди, дитино! Відпочивай. Нам із Максом поговорити треба.
– Ні! – Макс напружився, вказав на стілець поряд із собою. – Сідай, Доро.
Дора простягнула до Макса руку: благаю… Дозвольте піти! Зрозумів. Здивувався, що зрозумів.
– Хочеш піти? Йди…
– У тебе утомлений вигляд, синочку, – заторохтіла пані Женя стурбовано, аби хоч якось відволікти Макса – дивився Дорі вслід, як той телепень.
– Працюю. Справ багато. Благодійний різдвяний бал готую…
– Бал?! Бульйончик Августа? – просяяла матір. – Обов’язково буду! От де звеселитися!
А у просторій гостьовій кімнаті – одна стіна – шоколад, інші медом мазані – беззвучно плакала чорноока Дора. Так гірко плакала, що й сльози чорні… Каштелу-Бранку… Із Різдвом вас, далекі португальці… Думка полетить, накриє покривалом, під ним – геть усі, і мама… Дора не може сама. Бранка… Богові подякувати: хоч гривні має. Сльози утерти із надією: завтра новий день стане. Добре б, щоб із сонцем. Ні! Не вішатиметься…
Назавтра – бал різдвяний, що його фонд «Сила добра» влаштовує. Дора дивується: що це вони творять? Хіба балами Різдво вшановують? От у Теребовлі різдвяні забави вирували, так аж через край – щоби уже на рік наперед серце радістю укріпити. Вертеп, колядки, щедре частування, сніг за пазухою, щоки горять, і не хочеш, а мимоволі на видиху – ги-ги! Нема печалі…
А тут… Макс казиться: сто справ, часу крапля! Ганна Іванівна метушиться, мобільний до вуха приріс, вісім рук виросло, як у індійської богині Калі, – усе встигне! Без проблем! Квіти – двадцять композицій забрати із салону на Мечникова і ще три оберемки ромашок із садового центру на Борщагівці, олов’яні ложки і миски – триста комплектів, проконтролювати доставку. Меню – наїдки, напої. Дивне меню! Перепрошую, нема питань! Скатертини, серветки, симфонічний оркестр з філармонії для офіційного початку, Вакарчука чи «Бумбокс» після третьої чарки – щоби гості не розслаблялися, танцювати не кинулися, слухали – хвала Господу, віршовані думки ще складають в Україні. Десерту не буде. Аукціон. Триста вовняних ковдр уже завезли – а вони навіщо?! І найголовніша інтрига – до місця проведення балу треба добиратися пішки. Юлія Скачко перевіряє список запрошених гостей і пресу, Август Альфредович скептично кривить вуста:
– Це неподобство, Максиме Володимировичу! Ви дискредитуєте фонд! І бал як знакову подію у житті фонду.
Макс скаженіє від збудження:
– Це не просто бал. Це маніфест.
Так он як вони тут Різдво святкують…
Дора сидить на задньому сидінні автівки, збентежено розглядає святкову столицю, наче та Попелюшка, що її везуть на казковий бал. Центр сяє – обіцяє радощі. Та що далі від Хрещатика, то все менше веселощів. Вогнів стає все менше і менше, і, врешті, тільки тьмяні лампи з вікон сірих будинків освітлюють шлях. Де ж цей бал? За містом?
Врешті автівка зупиняється біля глухого бетонного паркану у промисловій зоні на околиці столиці. Далі шляху нема – тільки вузька стежинка посеред куп будівельного сміття і металобрухту. Веде до темних, напівзруйнованих покинутих цехів якогось підприємства, що у нього й паркан глухий лишився тільки з боку вулиці, а з інших боків добрі люди давно розібрали собі на потребу. Безпритульні собаки захлинаються: хто на нашу територію?
Темно. Під ногами – ромашки розкидані.
Макс першим вискакує з «мазераті» – смокінг, метелик… Бездоганний! Мчить до Юлії Скачко, яка розгублено тупцює біля стежини у темряву.
– Так і пояснюйте, Скачко! – нервово наказує. – Аби дістатися до місця проведення балу, треба йти по ромашках… – замовкає. – Ні! Йдіть туди самі! Зустрічатимете гостей разом із Заксом!
Юлія страшенно змерзла – не літо. Киває.
– Ковдру… Можна мені взяти одну ковдру?
– Ну, звичайно! – сміється Макс. – Грійтеся, Скачко! А ми з Дорою зустрічатимемо гостей тут! Ідіть же! Скоро!
Який там «скоро». Туфлі на шпильці. Довга сукня сніг мете. Поверх тільки норкове манто. Скачко обережно шкандибає стежиною у темряву. Зникає за мить.
– Гарно придумано, Доро?
Дора приголомшено роззирається – та що ж це?!
«Ні…» – заперечливо хитає голівкою.
Та сперечатися ніколи – до паркану одна за одною під’їжджають блискучі автівки. З них виходять прикрашені камінцями розфарбовані пані у вечірніх сукнях, пани у смокінгах. Ошелешено роззираються, та не питають: що в біса відбувається?! Витримані. І не таке бачили. А як це просто різдвяний розіграш? Непроста людина запросила. Володимир Гнатович Сердюк, кажуть, теж буде! Та й інші, не менш впливові. І навіть віце-прем’єр! Треба б без істерики. Гості линуть до Макса.
– Вітаємо!
– Прошу! Прошу! – Макс так приязно посміхається, що гості вірять – усе те й дійсно розіграш. Зараз спалахнуть теплі вогні! Світ наповниться звичним комфортом і розкошами – неодмінними супутниками будь-яких благодійних справ селебрітіс.
– А бульйончик Августа буде?
– Обов’язково! – обіцяє Макс. – Це наша фірмова фішка!
Гості з надією кивають, один за одним тупцюють стежиною, зникають у темряві. Тільки одна панянка й смикнулася.
– Несторе! Я туди не піду! – прошепотіла відчайдушно.
Пан у смокінгу посміхнувся Максові оптимістично: мовляв, вибачте! Зиркнув на панянку вовком: що ж ти мене соромиш, паскудо! Обійняв залізними пазурами, поволік жертву в темряву. І десь там, у глибині захаращеної території, Дора врешті помітила слабкі вогні.
– Свічки запалили, – раптом дуже утомлено говорить Макс. – Нам час, Доро. Усі приїхали. Зараз і почнемо.
Ступає на стежину, очі у землю.
– Ромашки… На ромашки не наступай!
У покинутому цеху немає освітлення. Немає опалення і туалету. Похмурий простір освітлюється тисячами свічок так яскраво, що видно навіть кілька дерев’яних лежаків при стінах і щурячі кубла в кутах. Тхне гімном і сцяками, і одне це уже свідчить: тут ще живуть люди… Добре, що шибки не вибиті. Знадвору до скла сніг прилип: цікаво, що відбувається?! Посередині цеху розчищена площадка метрів триста завбільшки. Заслана червоними килимами щільно. Столи у білих скатертинах півколом навколо невеличкого подіуму з мікрофоном. Гості не сідають – туляться одне до одного на червоному килимі, ошелешено зиркають на биту цеглу. Гості все ще не вірять, що все це – насправді.
– Дизель-генератор гуде! – одними вустами шепоче ошелешений кремезний сивий пан силіконовій юнці у сукні з літньої колекції «Prada». – Зараз пожене сюди тепле повітря! Зігрієшся, кицю!
У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима – одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі – заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання – нині руда – спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне – тут стовбичить віце-прем’єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе – ні з місця?!
– Сюр… – задумливо каже татові Нані Новаковська.
– Реальність, – зітхає той. – Горілки треба, бо похворіємо…
Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина – ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем’єру – бітте!
Макс із Дорою з’являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки – так тепліше! нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!
Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною – як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею – як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.
– А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? – обурюється товстий пан у окулярах.
– Понти… Понти визначаюсь статус! – відповідає йому жвавий молодик. – Це його охоронниця. От побачите – раптом що, стрілятиме першою і без промаху!
– Тіпун тобі…
– Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з’являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!
– Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! – бурчить сивий пан.
– Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! – муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.
– Я у такому цеху починав у дев’яностих, – похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. – Б ля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.
– Пупсику! Я хочу пі-пі…
– Кицю! Відійди у кут! Там темно…
– Ти… Ти знущаєшся?!
– Панове! – Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не знає, що говорить Макс. Тільки читає обурене здивування на лицях гостей.
– Шановне панство… – веде Макс. – Даруйте! Реальність руйнує будь-які плани і наміри. Ми хотіли спочатку пригостити вас симфонічною музикою, потім різдвяною трапезою і тільки потім перейти до найголовнішого… До того, заради чого усі ви сьогодні відклали справи і вшанували своєю присутністю благодійний бал, де ми збираємо кошти для нужденних. Але… ця клята реальність… – Макс замовкає, роззирається. – Ця! Що навкруги нас… У цій реальності живуть тисячі наших співгромадян… У ній неможлива симфонія… І щедра трапеза… І звичне нам тепло… І ніякі аукціони, як прояв примхливої щедрості… – додає несподівано рішуче. – Тільки як прояв чеснот врятованої душі.
Гості остаточно губляться, кидають косяки на віце-прем’єра.
– Тобто? Аукціон відміняється? – хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.
Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На подіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.
– А це що?! – врешті подає голос Сердюк-старший.
– Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…
– Пупсику! Я хочу ковдру! – цокотить зубами силіконова юнка у літньому «Prada».
– Сто доларів за ковдру! – вигукує літній коханець юнки.
– Знущаєтеся? Вона у магазині п’ятсот гривень коштує! – недобре усміхається Макс.
– Тисяча! Доларів! – оголошує віце-прем’єр, і ніхто не наважується перебити ціну. – І налийте мені ще!
Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.
– Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! – обіцяє похмуро.
Тремтяча юрба заводиться:
– Тисяча! Півтори! Дві…
Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов’яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками – однакові, як однояйцеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.
Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.
– Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? – пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.
– Абсолютна істина! – шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з’їжджалися, аби скуштувати. А справ тих – відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…
Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися – ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звізда ясна?…
– Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? – питає Август.
– Провели, – похмуро відповідає Макс. – Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п’ють і радіють, що не померзли.
– А ви стратег!
– Мене зараз знудить, – відповідає Макс. – Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.
– Дора вкинула. Я бачила, – сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. – І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу…
Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.
– Тисяча гривень, – телеграфно доповідає Юлія Скачко. – Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…
Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає – у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.
– А Дора… Чому Дора не вдягнена?
– Не знаю, – знизує плечима Скачко. – Певно, ковдри не вистачило…
Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.
Дора зареклася Ромка кликати – то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний – СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.
Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі – самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань – цілий світ.
– Тридцять дев’ять? – ворушаться Максові вуста.
– Сорок, – відповідає Ганна Іванівна. – Треба «швидку», Максиме Володимировичу.
«Ні…» – хитає голівкою Дора. Не треба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх – ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше – їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.
– Ненавиджу! – читає Дора.
– За що? – кричать її очі.
– Ми поговоримо про це!
– Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…
– Ти взялася вчити? Мене?!
– А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…
Дора опускає очі – досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці – коли ж усе це скінчиться?! – і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець – патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж «Преса». Ой, бреше! Яка там «Преса»?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.
– Змерзла?
Дора киває – так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…
– Зігрію…
Отак? Щоки палають – хіба так можна?
Біля Дори виникає Ганна Іванівна.
– Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.
«Так ти Сердюкова лялька?» – читає Дора у хлопцевих очах.
«А хтозна…» – думає.
…Тіло ломить. У кістках завівся смуток – крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі – тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…
На долоню лягає Максова рука.
– Доро…
Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами – говорити, говорити…
Макс киває, подає блокнот і ручку. «Відпусти мене!» – пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем «Преса». «А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!» – бреше собі.
Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.
– Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?
– Добре, – одними повіками.
– Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…
…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює – і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне – беручка! Раз покажи – вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.
– І куди, горе ти моє?! – бачила засмученого тата. – Сама чого хочеш?
– А я б… Я б водила людей на замкову гору, – мріяла. – Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… – бачить патлатого хлопця. Виправдовується. – Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він – життя? Аби не гроші…
За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…
Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.
– Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, – Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. – Прошу.
Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.
– …Як ти?
– У мене є мама, – пише Дора.
– Ну, зрозуміло…
– Мені треба до неї!
– Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!
– Треба!
– Гаразд! Коли?
– Зараз же!
– Ні! – похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано – ні, ні!
– Я тут не можу! – пише Дора. – Мене тут нема.
– А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?
– Треба працювати. Заробляти…
– От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!
Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна – ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?… Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичайними… У чому каверза?…
– То що?! – обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!
– Добре! – Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.
– Що «добре»?! Ти про гроші чула?
– Ні…
– Тоді не розумію… Ти лишаєшся?
– Так…
– Чому? А як же мамця?
Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.
– Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.
– Ні, ні…
– Та що з тобою, Доро?! – Макс раптом знічується, подається до дівчини. – Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… – веде гарячою долонею по Дориній шиї.
Дора зіщулюється – нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.
– Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…
