Читать книгу Биті є. Гоцик - Люко Дашвар - Страница 2

Хворобливий кволий Ілія народився у квітні. А як інакше? Старі люди, що вони увесь вік прожили на похмурому балтійському узбережжі Польщі, будь-кому пояснили б: діти моряків-китобоїв завжди народжуються у квітні, бо китобої зазвичай повертаються з промислу у червні, тож їхні малята вилуплюються саме навесні.

До п’ятнадцяти років Ілія викохував легенду про хороброго тата, що він по-геройськи загинув у північних морях. Так казала мама. А потім дізнався: батько живе на сусідній вулиці і ніколи не виходив у море. Він був бухгалтером і порахував, що мама з Ілією – надто обтяжливий тягар для його життя.

Вражаюча новина надовго прибила хворобливого Ілію до ліжка. Поряд тліла турботлива ненька, ніяк не могла збагнути, чим єдиному синочку зарадити. Гладила по блідій прозорій щоці, заглядала у проникливі глибокі чорні очі.

– Ілля, Ілюшенько. Пий більше…

Хлопець відвертався до стіни, безпорадно втуплювався у килим – не міг матінці признатися: знає правду… Тільки бідкався роздратовано: «Який я Ілля? Я – Ілія…»

З дитинства ненавидів – власне кволе тіло, власне ім’я, що воно звучало йому сумнівним питанням: «Іль я?» Ненька б узагалі мала назвати його Петром, враховуючи немалу кількість каміння, розкиданого синовим тілом від нирок до підшлункової. Та вибирати не доводилося. І він не бачив виходу, не бачив аж до того дня, коли сам назвав себе Ілією.

І все змінилося. Ні, не став сильним і хижим, не обріс друзями і закоханими дівчатками, не змінив звичок і не посміхався ширше, ніж раніше. Самотній, заглиблений, з того дня Ілія розглядав людей, вулиці рідного містечка, усе навкруги ніби з іншої реальності. Ніби щойно повернувся з суворих північних морів і тепер оце обирав: який файний дім придбати для мами замість їхньої маломірної халабуди, яку красуню-подругу завести, яку автівку купити і де побудувати собі замок з грубими кам’яними неприступними стінами. І якщо багатих будинків, красивих панянок і крутих автівок вистачало – бери, не помилися! – то місця для замку ніяк не знаходив на рідному узбережжі поблизу Гданська.

Ідея виникла не вчора. Засіла у голові з дитинства. Гортав сторінки книжок про лицарів і героїв, зупинявся на яскравих ілюстраціях – високі мури, круглі вежі, люстри зі свічками високо під стелями урочистих залів. І неодмінно бачив там себе – за важким дубовим столом, біля палаючого каміна на шкурі чи на розкішному широкому ліжку під балдахіном.

З часом розкішне ліжко лицарського замку витіснило інші картинки. На невагомих білосніжних перинах зітхали голі красуні: «Полюби мене, Іліє!» Ілія безпорадно кусав гарячі губи, зривав з вузенького диванчика квітчасте простирадло з мокрими плямами від нічних полюцій, потайки від неньки прав у широкій пластмасовій мисці і сушив, як зима, на батареї у своїй тісній кімнатці.

Потім ставав перед дзеркалом, роздивлявся себе прискіпливо, ніби мрії мордували не тільки душу, зміцнювали тіло, гартували характер, вдачу. Та на Ілію дивилося кволе створіння з блідою прозорою шкірою, темним кучерявим волоссям, що тільки підкреслювало санітарний колір обличчя, довгий, як смичок, ніс, тонкі нервові вуста і глибокі вдумливі очі.

Ілія відсахувався, тремтів: він – ізгой, непотріб, помилка… Померти! Ні, жити! У високому, неприступному для нахабних, насмішкуватих очей замку з кам’яними стінами. Відчай заповнював душу, Ілія хапався за книжки: тільки тут був на рівних з мудрецями, героями, філософами, ловеласами і вправними ділками. Останні примудрялися замилювати очі і мудрецям, і героям, і філософам, і навіть хитрожопим ловеласам. У них були гроші. У них завжди були гроші, і ті кляті монети-купюри-камінці робили їх в очах волооких красунь і мудрецями, і героями, і навіть філософами…

– Усього лише гроші?… – допетрав якось.

Аж побіг до маминої кімнатки, де у нижній шухляді рипучого дерев’яного комодика лежала чорна лакована шкатулочка з маминим скарбом. Мама не ховала… Як безкінечна робота і туга викручували суглоби, діставала її, сідала біля синового диванчика, розкладала на цупкому покривалі дві старовинні золоті монети, ланцюжок з ясним камінцем, обручку, перстень і дивні золоті сережки з прозорими смарагдами. Ілія знав: три покоління маминої сім’ї складали той скарб. Як він женитиметься, мама віддасть шкатулочку Ілії. Перспектива торкнутися дівчини, не те що женитися, здавалася Ілії найнереальнішою з усіх принад життя.

Рвучко відкрив шухляду, висипав з шкатулки на килим родинну пам’ять. Засмутився – дріб’язок… Поклав шкатулку на місце, поклявся – ніколи не торкнеться. Не вихід. Виходу не існувало в принципі.

Із цим убивчим переконанням почав голитися, закінчив школу і влаштувався літературним редактором-фрілансером до культурологічного журналу. Геть перестав на вулицю виходити. Після редагування авторських текстів діставав з книжкової полиці черговий томик мрій, занурювався, малюючи на тлі Борхеса, Достоєвського, Бродського, Селінджера, Фрая, Задури, Ожешко, Лє-ца, Корчака, Гощинського чи Пруса примарні замки. Коли очі пекли від літер, виходив у двір, підходив до хвіртки і тільки звідти роздивлявся до нудоти знайому вуличку рідного містечка. Ніби обмеження простором мало обмежити мрії. Та й цією однією вулицею йшли веселі стрункі панянки, поряд із Іліїною хатиною зростали міцні, схожі на замки, новобудови, пролітали шикарні автівки. І врешті-решт, Ілія вирішив виходити з дому тільки увечері, коли густий морок темряви нівелює реальність до одноманітної і одностайної, як комуністичний мітинг, сліпоти. Ілію тішила прогнозованість непрозорого простору.

Та одного дня сталося непередбачуване. Поштар приніс Ілії посилку з книжками, які хлопець замовив місяць тому. Перебираючи томики Вишневського, Льоси, Петрарки і Байрона, Ілія наштовхнувся на невеличку книжечку.

– «Алхімік», – прочитав уголос. Здивувався. Певно, на пошті помилилися. Ілія не замовляв Коельо.

Покрутив книжечку в руках і вирішив прочитати, якщо вже безплатно потрапила до рук.

Увечері утомлена Іліїна мама повернулася з роботи додому, уздріла сина настільки роздратованим – аж серце впало. Боронь Боже, знову захворіє. Не можна йому хвилюватися – одразу підшлункова загострюється, нирки ниють…

– Що з тобою, серденько?

– Безглуздя вбиває! – тоскно мовив Ілія.

Розхвилювався, завівся… Мамі довірить роздуми, наче співбесідників добіса, а він тільки їй.

Матінка всілася край столу на кухні. «Вихлюпуй, – подумала. – Більше нема кому».

Ілія кинув на стіл «Алхіміка». За хвилину переказав зміст томика. Приблизно так.

Мовляв, начитаний іспанський вівчарик Сантьяго – щасливий. Свого часу він насмілився кинути навчання в семінарії заради мрії купити отару і мандрувати. І мандрує собі Андалусією з вів цями, мріє про красиву доньку крамаря з невеличкого містечка, куди він зрідка навідується, щоб обскубати овець.

Та ось юнакові двічі сниться один і той же незрозумілий сон. Цей сон намагається розтлумачити циганка, а згодом і загадковий цар Мельхіседек, що він береться невідомо звідки. Мельхіседек наполягає: на одній з єгипетських пірамід вівчарик Сантьяго знайде скарби. Цей шлях – його доля. Сантьяго має пройти його до кінця.

За таку благу звістку вівчарик позбувається того, про що мріяв: віддає Мельхіседеку частину своєї отари, залишки продає і суне собі у напрямку Африки. Багато і важко мандрує, роками миє склянки у лавці торгівця кришталем, зустрічає справжнього Алхіміка, стає багатим, у пустелі закохується в аборигенку Фатіму. Здавалося б – повний комплект! Та Сантьяго не залишається зі своїм златом і коханою – таємничі голоси і персонажі тягнуть вівчаря далі і вимагають, щоб він пройшов свій шлях до кінця.

І от врешті Сатьяго дошкандибав до пірамід. А тут – розбійники! Їм теж «наспівували» про скарби. Тільки не тут, в Африці. В Іспанії. У напівзруйнованому андалусійському храмі, в центрі якого росте величезний сикомор. Сантьяго вражений – він прекрасно знає цей храм в рідній Андалусії! Ночував там з отарою не раз.

Звичайно, вівчар повертається. Але не до коханої Фатіми і своїх багатств. Він поспішає до напівзруйнованої церкви у рідних пенатах і знаходить там скриньку. А у скрині – повно старовинних золотих монет, дорогоцінне каміння в асортименті та інше добро. Усе. Кінець.

Ілія замовк, засмучено знизав плечима.

– І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства… Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!

Мама зітхнула.

– На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?

Узяла до рук томик Коельо.

– Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.

Обійняла сина:

– Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів-хлопчиків.

– Хлопчиків? – з відразою перепитав Ілія.

– Так, так, – мама пішла до плити, дістала каструлю. – Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.

Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.

– Не вечерятиму, – сказав тьмяно. – Спати хочу…

Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку – ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.

Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія – красивий, гордий і неймовірно щасливий.

Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.

– Чого тобі? – утомлено подумав Ілія.

Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!

– Хіба не знаєш?! – прорипів. – Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!

– Не може бути, – прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.

Дідуган замотав башкою.

– Йти і йти, – повторив сердито.

Ілія розплющив очі, роззирнувся.

– Маячня… – мовив.

Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові – не видерти. Скіпка і та слабше коле.

Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині – Ілія прислухався, дивувався – мовчали.

– Не захворію, – прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.

Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.

Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…

Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.

– Дідько! – розгнівався.

Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився – намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?…

Скривився уїдливо: йому б точні координати напівзруйнованого храму в Андалусії. Знайде скарб, з іншим розбереться.

Підхопився збуджено, забігав вітальнею. Гроші! Хіба його вина, що єдиним матеріальним еквівалентом будь-яких душевних злетів і досягнень є гроші? Щасливий кінець усіх казок – багатство. А всі метання душі – лише недолугі спроби пояснити причини образливих злиднів, знайти шлях до безпечного багатства. І обрані з обраних – алхіміки – теж туди. Їм би дуплет: і еліксир безсмертя, і формулу золота. Ідеальна схема. Мати до біса золота, жити вічно і витрачати-витрачати-витрачати… Яка ж огидна образлива маячня!

Зупинився.

– Хоч би одному алхіміку в пику плюнути, – прошепотів недобре.

– То спробуй, – почув тихий шепіт у правому вусі.

Ілії здалося – дах їде.

– Занадто захопився… – буркнув, згадуючи тоненький томик «Алхіміка», дивного дідугана, свої несподівані пристрасті.

Потягся до вуха… У вусі пролунало тихе настійливе прохання:

– Не тривож мене!

Ілія відчув, як всередині розквітає яскрава квітка жаху: мало йому скривджених нирок і підшлункової, тепер і голівці ва-ва. Тихо пішов до дзеркала, роздивлявся власне вухо.

– Тільки не казати… Нікому не казати, що зі мною розмовляє власне вухо.

У правому вусі хтось ледь чутно зітхнув.

– Добре, – сказав. – Давай знайомитися…

– Що?! – і волосся дибки.

– Тільки пообіцяй вислухати мене до кінця. Не нашкодити мені перш, ніж скажу: «Все! Більше аргументів на власний захист у мене немає».

– Обіцяю… – захрип. Нічого не розумів, хвилювався, цікавість придушила страх. А-а-а… Божевілля – то так цікаво.

Роззирнувся нервово, наче за метр на килимі мав матеріалізуватися джин з арабських казок. Натомість почув черговий наказ у правому вусі.

– Візьми жмутик чистої вати, обережно приклади до вуха. Та тільки не сунь усередину!

Чого-чого, а вати в небагатому домі хворобливого Ілії вистачало. Навіть порадувався: хронічне нездоров’я полегшувало хоч якісь завдання. Приклав до вуха білий жмутик. Прислухався.

– Чудово! – почув усе той же тихий голос. – Тепер поклади вату перед собою на стіл. Поговоримо…

Ватка лягла на стільницю. Ілія очікував побачити щось надприродне, виняткове і надзвичайне, всесильне і моторошне. Чи взагалі не уздріти нічого і від того вжахнутися ще більше. Та на білій ватці, як на небесній хмаринці, крутився мізерний (з манну крупинку розміром), чорний, як ніч, тарган. Активно сіпав лапками і цілком розбірливо вимовляв:

– Ну? І чого ти роззявив рота? Ти ж цивілізована людина, Іліє!

– Ти… Як ти потрапив у моє вухо?! – обурився хлопець.

– Там мій дім, – відповів тарган. – Якби не моя надмірна балакучість – ти до смерті не знав би.

Ілія гидливо скривився, потягся до таргана – яка мерзота!

– Ти обіцяв! – тарган миттєво перескочив на край хмаринки. – До того ж… Я піклуюся не тільки про себе. І про твоє праве вухо. Там завжди чисто. Я вкладаю у це серце…

– Серце?!. – Ілія геть розгубився. – Ти говориш… Так! Ти розмовляєш. І говориш про серце. Може, у тебе і ім’я є? Ти… один живеш у моєму вусі чи вас там… багато?

Тарган розсміявся тихо і сумно.

– Горе. Мене звати Горе. Я живу у твоєму вусі один. Причому дуже шкодую… І про те, що живу. І про те, що самотній…

– Горе? Що за дивне ім’я? – Ілія забув про гидливість. З цікавістю роздивлявся мікроскопічне створіння. Ніколи раніше не бачив таких маленьких чорних тарганів.

– Що ж тут дивного? Людям завжди хотілося, щоб горе було непомітним і безпомічним. З іншого боку… Геть непогано мати горе за радника.

– А ти не простий…

– Я – це ти, – сказав Горе. – Такий же беззахисний і кволий на вигляд. От ти побачив мене і в першу ж мить захотів розчавити. Проте ми все ще розмовляємо. Так і тебе… Комусь захочеться розтерти тебе на порох, а тобі треба викрутитися і вижити. І досягнути мети.

Ілія захитав головою.

– Нема… У мене немає мети, – сказав майже правду, бо мрії про замок здавалися настільки примарними: навіть із тарганом ділитися сором.

Горе пересів на середину ватки, ближче до Ілії, кумедно закрутив голівкою.

– Я міг би давати тобі уроки, – пробурмотів стурбовано, наче відсутність мети у Ілії засмутила його вкрай. – І допоміг би віднайти ціль.

Остання сентенція розвеселила хлопця.

– Чого ти можеш навчити мене?

– Жити за законами природи…

– Маячня!

– А ще… Ми могли б… відвідати алхіміка, – сказав тарган, і до Ілії повернулося відчуття неймовірності всього, що відбувалося.

– Ти знаєш, де живе алхімік?

– Звичайно.

– Де?! – розбурхався.

– На півдні Франції.

– Де саме?!

Тарган смішно дриґнув лапками.

– Все, – мовив. – Я дуже втомився. Щоб ти мене почув, доводиться горлати… Віднеси мене у мій дім. Продовжимо… невдовзі.

– Ні! Спочатку скажи! – Ілія підхопив ватку з Горем, підніс до очей. Та бачив інше: алхімік, філософський камінь, еліксир безсмертя… Ціль?…

– Не сперечайся, дурнику! Радій, що я у тебе є, – відповів тарган сердито. – Чим ближче до природи, тим маєш більше шансів вижити.

Ілія раптом злякався. Горе міг зникнути так же таємничо і незбагненно, як і з’явився. Міг не обмовитися про алхіміка. Міг взагалі не розмовляти із ним… Обережно підніс ватку до правого вуха, щосили намагався відчути присутність таргана у вушній раковині, та Горе, певно, був дуже акуратним житцем – Ілія не розчув і натяку на рух.

– Горе… ти там? – запитав напружено.

– …Урок перший, – почув, ніби розмова не уривалася. – Будь-яке спілкування – угода, яку ти повинен укласти якомога вигідніше для себе. От ми… Поспілкувалися з тобою, і тепер я живу у твоєму вусі легально. Я виграв цю угоду.

– Значить, я програв?

– Чому ж? Тепер ти маєш учителя. Знаєш, де живе алхімік, і отримаєш хоч тимчасову, але мету. Навіщо мені брехати? Брехня і хитрість – різні речі.

Горе затих. Ілія сидів біля столу, дивився на жмутик білої вати, та бачив височенний непорушний замок, який обов’язково стане біля теплого моря, коли він знайде алхіміка і дізнається все про золото і безсмертя.

– І краще б йому не пручатися, – прошепотів хижо. – Уб’ю…

У правому вусі скептично усміхнувся чорний тарган. Зітхнув, влаштувався зручніше. «Хочу побачити її знову», – подумав сумно.

– Урок номер два, – сказав. – Став перед собою реальні цілі.

Горе вимовив це надто тихо. Ілії здалося: то його власна думка.

Вийти з дому важче, ніж здолати кілометри шляху. Ілія глянув на годинник – до повернення мами з роботи лишалося вісім годин. «Устигну зникнути!» – подумав, кинувся збиратися в путь. Віднайшов невеличкий рюкзак, спробував утиснути в нього теплі речі. Ніяк! Витяг з-під маминого ліжка стару шкіряну валізу, підняв її порожню, уявив, що доведеться тягнути повну, аж вереск-нув від відчаю. Слабкі руки наперед відмовлялися…

За кілька годин безпорадної метушні упав у плетене крісло, задумався. Мама, звичайно, засмутиться… Повернеться додому, увійде у порожній дім і… Ні! Не можна зникати. Але і признаватися – нізащо. Треба… щось придумати. Не брехню. Хитрість. Що, приміром, хоче відвідати… шкільного товариша. Януша. У першому класі сиділи за однією партою, потім Януш з батьками переїхав у Хелм… А кілька місяців тому перетнулися у «Фейсбуці».

Повеселішав. Мама і підкаже, що краще з собою взяти. А теплий одяг за собою не потягне. Південь Франції – не північ Польщі.

Коли увечері втомлена мама повернулася додому, Ілія зустрів її надто схвильовано і геть нічого не міг з цим вдіяти. Вихлюпнув про стіни, що змучили його, про необхідність вдихнути свіжого повітря…

– До Януша у Хелм з’їжджу, – приголомшив. – На кілька днів.

Мама не виказала тривоги. Усміхнулася – давно час знайти у житті хоча б одного товариша. Заходилася збирати синові валізу, та Ілія навідріз відмовився: навіщо стільки?! І тоді мама витягла з антресолей великий брезентовий, схожий на військовий рюкзак.

– Тато в море з собою брав, – сказала лагідно. – Ось і тобі згодився.

Ілія почервонів до скронь, та промовчав – рюкзак цілком підходив для того, аби вмістити білизну, шкарпетки, запасний теплий светр, вовняну в’язану шапку, шалик, аптечку…

Коли покінчили зі зборами, мама не пішла до своєї кімнати, як зазвичай. Присіла біля сина, наче відчувала серцем – надовго прощаються. Ілія обійняв її.

– Якби Бог пообіцяв виконати найнеймовірніше твоє бажання… Чого би ти попросила, мамо? – спитав розчулено.

– Сил… – сказала мама.

Уже й зірки мерехтіли, і холодний осінній вітер хитав шибки, а Ілія все не спав. Сам собі не вірив: невже завтра отак просто прокинеться, підхопить рюкзак і піде світ за очі тільки тому, що у правому вусі завівся незвичайний тарган?…

– Божевілля, божевілля… – шепотів.

Згадав засмучену маму і подумав, що ціль – свята. Принесе еліксир безсмертя мамі, єдиній дорогій людині на усій землі… Так розбурхався. Навіть хотів піти до маминої кімнати, поцілувати її у зімкнуті важким сном очі.

– Зранку… – вирішив.

Та зранку мама прокинулася першою. Зателефонувала на автостанцію, дізналася розклад руху автобусів на Хелм і, коли заспаний Ілія увійшов до кухні, вже наскладала цілу торбину смачних домашніх наїдків. На доріжку…

– Перший автобус за годину, – сказала. – Проводжу тебе… За півгодини до відправлення з рюкзаком за плечима Ілія вийшов на поріг, дійшов до хвіртки, як зазвичай, зупинився і розгублено озирнувся до дому, де провів усе своє життя. «Чого це я?… – заметушився подумки. – Може, не треба… Тарган… То щось із головою… Куди я… Сам-один… Аби з кимсь. Та хіба можна комусь таку таємницю відкрити? Ні… Сам маю… Чи ні?»

У правому вусі зітхнув Горе, гукнув:

– Йди!

Ілія смикнувся і пішов з двору. Мама спішила вслід, просила передавати вітання Янушу та його батькам, телефонувати… Ілія раптом зупинився, скинув рюкзак.

– Адресу забув… Зачекай, мамо. Я зараз… – побіг до будинку, залишив матір посеред вулиці.

Ускочив у дім, побіг до маминої кімнати, відчинив комодик, дістав чорну лаковану шкатулку. Запхав під светр і помчав геть.

На автостанції мама сором’язливо роззирнулася, простягнула синові декілька купюр.

– Не треба, мамо. Я з грошима. Тільки-но заплатили за редактуру, – слабко відкараскувався Ілія.

Та мама усміхнулася, поклала купюри до синової кишені.

– Згодяться… – сказала.

Десятьма хвилинами пізніше Ілію розгойдувало у комфортному салоні рейсового автобуса на Хелм. Роздивлявся похмурий пейзаж за вікном, аби не думати про поцуплену шкатулку з маминим скарбом.

– Я роблю це заради тебе, мамо… – врешті-решт прошепотів знічено.

Крокувати за безсмертям і золотом з повними кишенями – сумнівна забава.

Напівпорожній автобус гнав на південь, Ілії набридло рахувати бігборди за вікном, бо уже за годину подорожі перестав помічати оточуючі пейзажі, в очі впадали тільки яскраві плями рекламних плакатів – автівки, красуні, металопрокат, клінкерна цегла…

Відвернувся, взявся роздивлятися пасажирів, ніби разом із ним усі вони були освячені таємницею неймовірної подорожі – теж мчали за безсмертям. І золотом. Просто не признавалися.

Пасажирів зібралося небагато. «Дванадцять голів», – нарахував зі свого місця в кінці салону, бо бачив тільки голови. Стара бабця, кілька жінок середнього віку, зграйка підлітків і двійко молодих чоловіків. Сиділи поруч, тихо перемовлялися. Ілія бачив тільки голені маківки і міцну руку одного із чоловіків з тату на зап’ястку – звисала у прохід, погойдувалася.

«Армійці», – подумав байдуже. Та один із молодиків раптом обернувся до Ілії, ковзнув по ньому холодним хижим поглядом, нахилився до товариша.

Ілія похолов. В оперативних мріях, що вони заполонили душу за ту останню безсонну ніч, яку перед від’їздом він провів на вузенькому диванчику, зустрічні люди виглядали геть по-іншому. Ілія уявляв, як бадьоро крокує широким світлим шляхом. Як обходить великі міста, зупиняється у невеличких глухих селах, де наївні простодушні люди самі пропонують йому нічліг і гарячу їжу. Як розпитують: що змусило зрушити у путь? Як Ілія плете хитру казку про дівчину, яку шукає все життя. Жінки змахували сльозу, дівчата мрійливо підводили очі до небес, чоловіки важко зітхали, у парубків розправлялися плечі, і тільки древні бабці по-відьомськи тихо щось бубоніли собі під ніс, косували на Ілію підозріло й недобре, та то маячня. Хто їх нині слухає, тих старих?

Реальність не дослухалася до Іліїних фантазій. На першій же санітарній зупинці – до Хелма майже сімсот кілометрів, сім годин їхати – пасажири вивалили з автобуса: хто до кав’ярні по каву, хто в туалет, хто цигарки палити – голомозі хлопці відійшли вбік. Косували на Ілію, тихо перемовлялися.

«Уб’ють!» – перелякався. Тупцював біля відкритих дверей автобуса, як той дурник: у руках важкий рюкзак, під светром мамина шкатулка. «І не перекладатиму, – істерично билися думки. – Як рюкзак відберуть, шкатулка при мені лишиться… І гроші, що мама у кишеню вкинула. Яйця… в різні кошики…»

Один із голомозих хлопців раптом посунув до Ілії.

– До Хелма їдеш? – запитав густим низьким голосом.

– До Хелма… – Ілія не чув свого голосу, та подумав – певно, прозвучало непереконливо.

– Сам звідти?

– Звідти… – збрехав.

– До крейдяного підземелля проведеш?

– Проведу… – серце впало, розлетілося на друзки.

– Домовилися, – сказав голомозий, наче кілок у мізки вбив.

Мандри обіцяли стати геть ненудними…

Автобус ще зупинявся два рази, та Ілія, хоч хворі нирки вимагали регулярного спорожнення сечового міхура, більше не виходив з салону. Прикипів дупою до сидіння, притискав до живота важкий рюкзак, страх фонтаном. Матінко рідна… Що робити? Згадав про Горе, навіть стукнув долонею по правому вуху, та тарган – ніби здох.

– Підлий… підлий виродок, – ледь не заплакав.

Під вечір у присмерках автобус зупинився посеред густого лісу біля невеличкої АЗС з кав’ярнею і туалетом. Водій оголосив:

– Остання зупинка перед Хелмом.

Ілія на автоматі підхопився, посунув до виходу. Швидко прослизнув повз молодиків, відзначив – підвелися, сунуть слідом. Серце заторохтіло, ноги повели до туалету біля кав’ярні, і поки нервово розстібав-застібав ширіньку, все озирався, ніби саме тут, у туалеті, дадуть у мордяку, відберуть рюкзак, вивернуть кишені і добре, коли не вб’ють.

У двері грюкнули.

– Ти там навіки застряг? – почув сердитий голос.

Розчахнув двері – перед Ілією стояли молодики, супилися недобре.

– Вибачте… – знітився, на ватяних ногах відійшов на кілька метрів від туалету, обережно озирнувся: молодики зникли у туалеті.

Ілія вирячив очі, обійшов невеличке приміщення туалету – однією стіною тулилося до темного лісу. Незграбно перечепився за бордюр, перескочив, побіг до дерев. Застиг біля міцної осики, зиркав у бік освітленого майданчика АЗС.

За кілька хвилин навколо автобуса скупчилися пасажири, роззиралися-перемовлялися: не можна їхати! Ще один хлопець не повернувся! Чорнявий такий, з рюкзаком. Двійко голомозих парубків визвалися пошукати. Ілія смикнувся, як жива рибина на гачку, побіг у лісову темряву.

Зупинився, коли захекався. Важкий рюкзак бив по спині, нетреновані легені здулися… Безпорадно хапав ротом холодне повітря, роззирався перелякано – навкруги тільки моторошна чорна мряка.

– Вітаю… – почув у правому вусі скептичний голос Горя.

Ілія ніколи не ночував у лісі. Тим більш восени. Тим більш, коли тишу з усіх боків раптом рвуть таємничі незрозумілі звуки. Дерева ожили-застогнали, на щоку впала крапля. При землі зашурхотіли тисячі невидимих міцних ніжок, у повітрі блимали і згасали зорі очей чи то птахів, чи то звірів. І у всьому тому містичному шабаші Ілія не бачив жодної зачіпки, жодної реальності, за яку можна було б ухопитися: винеси геть на чисте…

«Йти і йти! Йти і йти», – сміявся з Ілії гидкий дідуган зі сновидінь.

Ілія притулився спиною до осики так міцно, що деревина затремтіла в такт з бурхливим хлопцевим серцебиттям.

«Не зрушу! – плакав Ілія подумки. – Не зрушу до ранку. Та й куди? Не зможу. Ноги тремтять. У горлі грудка. Тут перечекаю».

– А зранку… виберусь якось на дорогу… – прошепотів.

Тої ж миті за спиною затріщали гілки – до хлопця сунув хтось важезний і хижий. Ілія закричав і дременув, як молодий олень, хоча ще мить тому був певен: голос щез, ноги не рухаються.

Від відчайдушної втечі заклало вуха, в обличчя били гілки, розгойдувалися дерева і кущі, та – німо, без жодного звуку. Чорна мряка розступалася на півметра попереду і знову замикалася непрозорою важкою завісою – стій! Та страх гнав далі і далі. Розмахував руками, намагаючись розірвати темну завісу, перечепився, рухнув на вологе листя. Застряг підборіддям у невеличкій гірці – кроти працюють без передиху – примружив очі і побачив попереду теплі вогники справжнього людського житла.

– Хвала Пресвятій Богородиці… – прошепотів розчулено, ніби від хати край низини біля пагорба до нього вже бігли стурбовані люди. І отак прямо усім кагалом, як у мріях: і жінки з чоловіками, і парубки, і недовірливі древні бабці…

Схлипнув. Зіп’явся. Побрьохав на вогні. Зблизька роздивився огорожу з неструганих дощок навколо чистого подвір’я. Всередині двору – вправна хата з біленими стінами.

Обережно розчахнув хвіртку. Пішов до ґанку. Та грюкнути у двері не встиг: мовляв, впустіть, заради Бога! Зсередини хтось заворушив засувом, двері рипнули, на поріг вийшла міцна молодуха років сорока – фігуриста, червонощока і чорноока, руді коси за плечима батогами. Чорні брови зсунула суворо, залопотіла щось – нічого не зрозуміти.

Ілія закліпав очима, розгубився:

– Мені б… переночувати… Переночувати! Розумієте?

Жіночка розсміялася, піднесла до Іліїного носа руку, потерла пальцями: плати!

Ілія засмутився: у мріях добрі люди грошей за ночівлю не просили. І у книжках щиросердних не бракувало. Та ноги тремтіли, а в нирках ожило каміння.

– Добре… – промимрив. Витяг з кишені кілька купюр, що мама дала, відділив одну. – Десять єврів вистачить?

Жіночка відійшла від дверей, кивнула: заходь!

З купюрою в руці Ілія ступив у тісний передпокій з пофарбованими у зелене стінами. Услід за молодицею увійшов до просторої кімнати. Роззирнувся – аж в очах запістрявіло від смугастих килимків на підлозі.

Жіночка тим часом вже вдягала яскраве помаранчеве пальто з чорними ґудзиками – підхопила його з широкої дерев’яної лави при стіні, накинула на плечі, пішла до різьбленого буфета поряд із розтопленою піччю, виставила на круглий стіл, покритий льняною скатертиною, велику порцелянову чашку, заварку у прозорій скляній посудині, горнятко з медом, окріп у металевому чайнику.

– А гроші?… – Ілія тупцював на смугастому килимку, розгублено спостерігав за жінкою.

Вона розсміялася, вихопила з Іліїних рук купюру.

– Дякую… – пробурмотів.

– Хазяїну зранку подякуєш, – відповіла цілком зрозуміло. Вказала на лавку. – Тут спи…

Штовхонула двері і вискочила надвір.

Ілія не встиг здивуватися, перелякався: та стійте, куди?! Кинувся услід, вибіг на ґанок – чорна ніч свище: дощ щоки коле, вітер заганяє у тепло, а біля огорожі мерехтять зелені хижі очі.

Ускочив у хату, закрив двері на засув: Пресвята Діво Маріє, збережи! Протремтів у куті на лаві хвилин двадцять, та втома взяла своє. Пішов до столу, налив у чашку заварку, вкинув ложку меду, налив окропу з металевого чайника, обпік губи гарячим чаєм, вжахнувся: окріп не охолов і на градус…

– Не спатиму, – насторожився. Усівся на лаві, зиркав по боках, наче з печі чорт вискочить, різьблений комодик смикнеться і впаде прямо на Ілію, а круглий стіл провалиться під підлогу, чашка перекинеться, заллє усе навкруги крутим окропом.

– Не спатиму…

Очі злипалися. Улігся бочком на лаву, насторожено вчепився поглядом у віконце: виглядатиме. Як не горе, так біду…

Незчувся, як заснув.

Посеред ночі Ілія прокинувся від того, що хтось відчайдушно трусив його за плече. Роздер очі.

– Мамо?… – здивувався. – Що ти тут робиш?

Мама тремтіла.

– Синочок… – прошепотіла перелякано. – Під тою лавою, де ти спиш, такий вітер! Ось сам глянь!

Присіла біля лави, зазирнула під неї.

Ілія ступив з лави на підлогу, присів поруч з мамою.

– Що там?

Простір під лавою зяяв бездонним чорним проваллям без кінця і краю. Там не було неба, землі, подекуди раптом спалахували яскраві цятки, одні той же час згасали, інші збільшувалися і переливалися, як дорогоцінне каміння.

– Так ось де мій скарб! – захоплено прошепотіла мама. – А я обшукалася…

Простягнула руку під лаву, у чорне провалля. Лава обвалилась і придавила мамину руку. Мама закричала – страшно, тоскно. Ілія за мить вкрився холодним липким потом, підхопився.

– Я зараз, зараз…

Учепився у лаву, намагався підняти. У нирках штрикнуло немилосердно – повалився, затремтів. Шкрібся до лави.

– Я зараз, зараз…

Знову вчепився – ну, давай! Тягнув догори край лави, а вона, клята, наче з надважкого металу. Уперся плечем, закричав – лава зрушилася і повалилася на бік. Під нею – звичайна дерев’яна підлога.

Ілія обернувся до мами – сиділа на смугастому килимку, притискала до грудей зламану руку – і заплакав. Мама усміхнулася і раптом сказала:

– Ходімо зі мною, Іліє. Тепер ти мені як брат…

Ілія хотів відповісти, що всі люди – брати і сестри, що то не порожні слова і, можливо, всі люди взагалі – родичі. Що у серці розквітла гордість, бо й не сподівався здолати лаву, що мамі треба до лікаря, та різкий пронизливий біль скрутив у колесо: нирки нагадували про себе із педантичною регулярністю.

Ілія повалився на смугастий килимок.

– Мамо… Присядь біля мене. Зігрій спину, і мені стане краще.

Мама не чула. Підвелася, повела очима, знайшла Іліїн рюкзак біля комодика, заходилася геть усе з нього викидати на підлогу.

– А де?

Відкинула рюкзак, нахилилася до Ілії, дістала з-під светра чорну лаковану шкатулочку. Висипала з неї усе собі на долоню, пішла до дверей.

– Ні! – прошепотів Ілія. – Не йди! Ти ж моя мама! Ти потрібна мені…

Та мама й не обернулася. Розчахнулися двері, впустили до кімнати вихор осінньої негоди. Ілія хотів закричати, що втомився від порожнечі, самотності і хвороб, та нестерпний біль відрубав свідомість – розпластався на килимку.

Вранці Ілія закрутився на лаві від холоду. Роздер очі.

Пішов до печі – ще вночі, певно, перегоріла і згасла. Натяг на себе другий теплий светр, задмухав на руки…

– Правиця наче припухла, – пробурмотів.

Роззирнувся – нікого. Серце завмерло – ніч, мама, зламана рука… Закляк: шкатулка!

Задер светр, дістав з-під нього шкатулку, розкрив.

– Фу ти… – мамин скарб лежав у своєму сховищі неторканим.

Утер несподіваний піт, мить подумав, переклав шкатулку до рюкзака. Присів за стіл і задумався: перша частина плану, хоч і геть непередбачувано, але реалізувалася. Загубився дорогою до Хелма, кінці у воду. Отут хай і шукають, а він тим часом спрямує до Франції.

Стукнув долонею по правому вуху.

– Горе!

– Урок номер три, – почув. – Спілкування без потреби – задарма згаяний час.

– Як до Франції коротше? – спитав Ілія.

– Через Чехію і Німеччину, – розсердився тарган. Зашарудів у вусі. – Не знав?

– Знав…

– Навіщо згаяв час? У тебе його забагато?

– Можливо, скоро у мене буде вічність часу…

Тарган хмикнув уїдливо:

– Дійдеш до французького кордону – повідом. Раніше прошу не турбувати.

– І який із тебе вчитель?

– Мудрий… – відрізав Горе.

Ілія потягся до порцелянової чашки, влив у неї заварку, вкинув ложку меду…

– Був би ти людиною, зрозумів би, – заговорив вдумливо. – Людям необхідно спілкуватися. Просто так… Без угоди. А короткі шляхи – не завжди найкращі. За день – зима. І навіщо мені брьохати снігами Чехії і Німеччини? Піду на південь. Через Словаччину й Австрію до Італії… А звідти до Франції…

Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку – дідько, гарячий! – витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.

Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», – заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.

Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно – Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі – двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.

Ілія проковтнув окріп і відчай.

– Ви хазяїн? – пробелькотів.

Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.

– Як звешся?

– Ілія…

Велетень кинув сокиру на долівку, ніж – за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака шмат сала з сухарями.

– А я Гоцик. Що проти мого сала поставиш? – запитав насмішкувато.

Ілія заметушився. Підхопив рюкзак, дістав з нього пакунок з маминими наїдками, вивалив на стіл: пиріжки, паштет з печінки, бутерброди з сиром…

– Прошу, пригощайтеся. Я… мав би подякувати…

– То дякуй!

– Дякую! Гроші я вчора заплатив…

– Які гроші? – Гоцик намазав на бутер з сиром печінковий паштет, одним рухом відкусив половину.

– Як? Вам не передали? Жіночка така… У рудому пальті…

– Не розумію, – очі Гоцика сміялися. – Не бачив я твоїх грошей.

– Але жіночка…

– Не знаю ніякої жіночки.

Ілія опустив голову.

– Добре, – вимовив. – Я… заплачу… знову.

Поліз до кишені. І уже хотів було витягти гроші, що мама дала в путь, та наштовхнувся на хижий Гоциків погляд. Знітився. Спробував у кишені відділити одну купюру, аби не демонструвати велетню всі. Гоцик з усмішкою спостерігав, як худорлявий дохляк вовтузиться.

– Допомогти?

Ілія почервонів, витягнув навмання купюру і ледь не луснув от прикрощів – п’ятдесят євро.

– Здачі… не маєте?

Гоцик згріб гроші, поклав у кишеню, проковтнув залишки бутера, хитнув головою.

– Ні.

У дивній кімнатці з вічно гарячим чайником зависла тиша. За логікою подій, Ілія мав би пояснити: Гоцик винен йому сорок євро. Язик не слухався. У голові метушилися безпорадні думки: от він одразу зрозумів – зле, дивне місце. І хазяїн дивний: як це він не знає, що по його хаті чужа жінка вешталася?! Чому двері не зачиняє? І розмовляє українською – ледь зрозуміло. Ніби з тих часів виринув, коли князь Данило Галицький Хелм заснував.

– Ви… українець? – ляпнув.

– Розумієш?

– Розумію.

Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.

– То добре, – сказав на ходу. – Згодиться.

Ілія так здивувався, що забув про страх.

– Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.

– Це не моя хата, – сказав Гоцик і грюкнув дверима.

Лють творить дива. В Іліїній голові булькав – не стиг окріп.

– Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! – верещав, очі з орбіт.

Забігав кімнатою, по лаві кулаком – а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу – а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі – бігом за Гоциком услід.

– Гроші він мої взяв! Гроші… – трусився.

Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися – де ворог?! – наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк – жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.

Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.

В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника – стояв на вкритому пилом облізлому комодику – зойкнув: у чайнику парував окріп.

– Матір Божа! – кинувся геть. Перечепився, впав – сокира перед носом.

Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.

Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба – стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.

– Стій! – загорлав, хоча й розумів – Гоцик навряд чи його почує.

Біг-захекувався.

– Гроші він мої взяв, кретин!

– Стій! – вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.

Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.

Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють – тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.

– Чого тобі? – гукнув Гоцик.

Ілія почервонів до скронь, закусив губу – ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування – угода, яку потрібно виграти», – згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.

– Ти… не хазяїн! – пробелькотів уперто.

– Хазяїн, – упевнено завірив Гоцик.

– Ні, ні! Ну, навіщо ти так?… То не твоя хата! Ти не хазяїн!

– Хата не моя. Хазяїн – я!

– Який ти хазяїн?! – відчайдушно вигукнув Ілія.

– Хазяїн… ситуації, – сказав Гоцик.

Ілія ошелешено закліпав повіками, засмикав сокирою.

Гоцик розсміявся.

– Нервовий? Дай сюди сокиру! Мені згодиться.

Ілія слухняно побрьохав до Гоцика, простягнув йому сокиру, зазирнув у вічі.

– Будь ласка. Віддай мої гроші, – попросив.

Гоцик кивнув. Дістав з кишені двадцять три гривні.

– Це приблизно два євро по-вашому буде. Інші згодом віддам. Зараз не можу.

– Але це мої… мої гроші!

– Добре, – Гоцик підійшов до Ілії впритул, проштрикнув поглядом. – Якщо це твої останні гроші – віддам. Останні?

Ілія закляк: нахабний покидьок ставав не просто хазяїном ситуації – царем! Збреши – обшукає і все, що лишилося, забере, а там таки немало! Іліїних чотириста євро, маминих сто двадцять, а ще шкатулочка. Правду скажи – теж пограбує. І якого біса він побіг за цих поганцем?!

– То як? – перепитав Гоцик.

Ілія напружився і раптом сказав:

– Я… шукаю охоронця… Для подорожі. Можу тобі… заплатити, якщо погодишся… супроводжувати мене.

– Куди?

– До Франції.

– Скільки? – спитав Гоцик.

– Сто… двадцять євро, – слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він – геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше – на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…

– Годиться, – кивнув Гоцик. – Давай!

– Що?

– Гроші.

Ілія почервонів од прикрощів – ой, зарано радів! Обдурить же!

– Після… виконаної роботи, – пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.

– Добре, – погодився Гоцик. – Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…

Ілія кивнув поспіхом – годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…

Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували – прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику – краще автостопом, короткими пішими кидками…

– Шукають? – зиркнув на нього Гоцик.

– А тебе? – насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.

– Ні, – відповів Гоцик. Пояснив. – Паспорта не маю. І візи.

– А мені зникнути треба…

– Зникнеш, – пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.

Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.

– Як рухатися планував?

– Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…

– Ні!

– Чому? – Ілію лякала Гоцикова категоричність.

– Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти – ні, – Гоцик тицьнув пальцем у мапу. – Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і – ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!

– Як варіант, – відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.

– Без варіантів! – відрізав Гоцик.