Читать книгу Микола Амосов - М. П. Згурская - Страница 3

У 1930 році закінчилися шкільні роки. Замість 9 класу учнів розподіляли: або до Череповецького механічного технікуму, або в Ленінград (в Оранієнбаум) – до лісового. Череповецький механічний технікум був заснований ще в ХІХ столітті, тоді він називався Олександрівським технічним училищем, яке випускало механіків. Тепер, коли індустріалізація країни вдихнула нове життя, в його стінах почали готувати техніків для лісової промисловості та електростанцій. До цього технікуму і вступив Амосов. З учорашніх школярів створили окремий клас і зарахували їх на другий курс. «Школярів» почали прискорено навчати, аби вони змогли наздогнати основних студентів-«техніків». Займалися по вісім годин: математика, фізика, хімія, механіка, креслення, потім почалися спецпредмети – парові котли, машини, турбіни… Амосов писав: «Техніка мені подобалася, читав про парові турбіни, котли, дизелі. Винаходив машину для укладання дощок в стопи, робив креслення».

Вчитися було важко, але цікаво, до того ж нараховували стипендію – цілих 30 рублів! Багатство, як на ті часи.

Рік навчання пролетів, а темпи індустріалізації вносили корективи. Вимагалося ударно завершити п’ятирічку, студентів «техніків» відправили «ліквідовувати прорив» на лісопильних заводах півночі, за Біле озеро; на Кемському заводі гостро не вистачало робітників. Робота була важкою і одноманітною – вивозити дошки на вагонетках і укладати в стопи. «Спочатку було дуже важко, – згадував Амосов, – виснажувався вже перед обідньою перервою, а відтак ще чотири години тягнути. До гуртожитку спочатку приходив ледь живий. Потім втягнувся. З жахом уявив: а якщо так усе життя? Зрозумів, чому культурні робітники пішли в революцію – заздрили. І я б пішов».

Але саме тоді визначилися основні пріоритети в житті майбутнього вченого: «На першому місці завжди була робота, на другому – пристрасть до вигадування, конструювання. До науки? Я завжди соромився називати себе вченим. Однак усе своє життя створював моделі, малював схеми, аби зрозуміти суть системи. Почалось все ще там, на першому курсі, на «прориві», в завошивленому гуртожитку я вже вигадував «автомат для укладання дощок у стопи». Потім у житті було ще багато винаходів, малих і великих. До практичного застосування довів тільки один, проте дуже серйозний: АШК – апарат штучного кровообігу, однак це сталося через 20 років». Насправді вже згодом, ставши хірургом, Амосов спроектує не лише апарат АШК, але й вперше в світі застосує модель спеціального серцевого клапана, а в останні роки він все більше уваги приділяв проблемам біологічної кібернетики. Фактично Амосов, як учений, став одним з перших і найбільш активних та послідовних поборників кібернетизації медицини. Так «пристрасть до вигадування і конструювання» дасть поштовх новим напрямам у науці майбутнього.

Після «прориву» знов почалося навчання. Амосов відзначав, що всі якось дуже й раптово подорослішали. Дозвілля проводили на квартирі в його друга Леоніда Тєтюєва, де збиралася молодь; приходили, сперечалися, навіть зібрали струнний квартет.

Восени Амосова – одного з найбільш успішних «школярів» – перевели до «техніків»: їх передбачалось випустити достроково, цього вимагала п’ятирічка. Останній рік навчання завершився практикою – півроку на лісопильному заводі в селі Луковець. Відразу після практики «технікам» оголосили, що навчання завершилося.

У 1932 році Миколу Амосова було розподілено до Архангельська на лісозавод імені Молотова. Як він сам підвів риску: «Юність закінчилася. Щаслива? Мабуть що так».

На електростанції в Архангельську М. М. Амосов відпрацював механіком три роки. Електростанція давала струм загальній мережі міста і лісозаводам. Таких заводів було п’ятнадцять, їх називали «валютним цехом країни» – дошки пиляли на експорт. Той, куди потрапив Микола, був найбільшим, «будовою п’ятирічки». Амосова взяли на штатну посаду змінного техніка, або інакше – змінного майстра чи змінного механіка – командира над усією зміною, як іронічно пригадував Амосов, «можна назвати й зовсім пишно – «начальник зміни». Перед нами вони всі були з робітників (ото часи – начальник у 18 років!)». До обов’язків змінного майстра входило виконання графіка навантажень, щоб електростанція справно видавала необхідну потужність.

Опанування професією минуло успішно і доволі швидко. Парогенератори електростанції працювали на деревній трісці і тирсі – відходах після розпилювання колод на лісозаводах. Тріска подавалася на станцію до казанів і на склад стрічковими транспортерами. Вони тяглися через заводський двір на високих стовпах. Для роботи на складі була команда з дванадцяти дівчат на чолі з їхньою «бригадиркою». І ця подача палива завдавала найбільше клопоту. Його не економили, тріска була в надлишку, нею засипали територію селища, тому весь завод і селище стояли на трісках шаром більше двох метрів.

Усі проблеми корінилися в неритмічності: навіть якщо лісозавод простоював, все одно енергію в мережу треба було подавати, починався аврал, особливо взимку в години пік – вранці й увечері. І після одного тижня стажування вчорашніх студентів-«техніків» поставили працювати нарівні з «дорослими». Втім, молодь втягнулася швидко, Амосов потім згадував, що робота була відповідальною, але не дуже складною, головне – не розгубитися в критичній ситуації. Пізніше, вже будучи заслуженим хірургом, він описував свою першу аварію на станції: «Пам’ятаю першу аварію вночі. Лампочки почали яскраво світитися, машиніст кричить: «Зараз вирубає!» Це означає, що наша ділянка мережі відключилася від системи, навантаження впало, і спрацював автомат, турбіну відімкнуло. Тут починається справжнє пекло – світло гасне, запобіжні клапани на котлах зі страшним свистом викидають пару під дах, димососи зупиняються, пара, дим та іскри заповнюють усю котельню. Молоді робітники тікали від котлів на вулицю. А ти – командир, за все відповідаєш! Звичайно, в кожного робітника на такий випадок інструкція, але потрібно, щоб вони не розгубилися, зробили все як годиться. Вперше я також злякався, толку з мене було мало, в напівтемряві заблукав на сходах, але все обійшлося – хлопці справу знали. Потім вже не боявся. Якщо порівнювати з кровотечею при операції на серці, які я проводив упродовж чверть століття, така аварія – дитяча забава».

Амосов першу зиму в Архангельську згадував як адаптацію до побуту, освоєння професії, людських відносин. Незважаючи на дружній колектив і хороших товаришів по роботі, йому не вистачало приватності – в кімнаті він жив ще з трьома робітниками, обтяжувало те, що рідко вдавалося поміркувати, завжди хтось розмовляв. І звичайно, знову книги, книги, книги. На заводі була дуже пристойна бібліотека. До того ж цієї першої зими Амосову довірили важливу справу: займатися з робітниками, готувати їх до складання техмінімуму. Спочатку він навчав кочегарів, потім машиністів – вони були молоді, з трьома-чотирма класами початкової школи, семирічка серед робітників тоді вважалася «освітою» і була рідкістю. Вчилися в нього із задоволенням, занять не пропускали, комісія в усіх приймала іспити. Амосов писав: «Всі хвилювалися, я також. З кочегарів почалося моє викладання, відтак на все подальше життя».