Читать книгу Персеїди. Нічна повість - Марианна Гончарова - Страница 2

Любий читачу!

Це вельми провінційна історія. Вона навіть у якомусь сенсі старомодна. Позаяк абсолютно проста.

Мене часто запитують, в якому жанрі ви пишете і про що.

Жанр у мене такий: як задумано кимось і десь, як прийдеться, як вимучать мене слова, сюжети, сни та думки, як мій янгол надиктує – так і пишу. Ось такий жанр. А про що – звісно, про любов. Про що ж іще?

А що коли й справді назвати цю мою нову книжку любовним романом? Або жіночим, дамським любовним романом? Хоча ні, забудьте…

Якось подруга моя, Іринка, медсестра, взяла книжку почитати. Але уточнила заздалегідь: книга має бути легкою, подекуди смішною, або печальною, але – про любов. І щоб жодних там бандитів, убивств та брутальної лайки. Бажано – карколомні пригоди, подорожі, цікаві герої – ніжні вишукані жінки та сильні зухвалі чоловіки. Коротше – справжній любовний роман. Саме такого чтива треба, коли стирчиш на чергуванні у відділенні хірургії. Щоби захоплювало тебе з першої ж сторінки, аж-аж, – каже подруга. – Бувають ночі більш-менш спокійні, тож нехай промайне – і не помітиш. Моя книжка саме така: трішки смішного, трішки сумного. Авантюри і подорожі. Звабливі жінки і справжні чоловіки. До того ж, гадаю, читання направду не обтяжливе, хоча за кожною постаттю чи картиною вгадуються рідні, близькі мені люди: і сивочолі поважні мудреці, і вервечка молодших – юних, часом зухвалих студентів, допитливих підлітків та щирої, життєрадісної малечі. Я так собі подумала: кожен знайде тут щось своє.

З нетерпінням я чекала подругу Іринку з чергування. І раптом:

– Що ти мені дала? Плювалася всю ніч! Я ж просила про любов!

– А там хіба не про любов?

– Та не про отаку любов!

– А про яку?

– Ну, я ж казала, щоби пристрасті вирували, сльози, туга, ревнощі! Але обов’язково – примирення. На Лазуровому березі, захід сонця… – мрійливо протягла Іринка.

– І титри на все небо, – засміялась я. – Авжеж, я тебе засмутила.

– Ага, – трохи надула губи Іринка, зітхнула і вихопила з моїх рук щойно повернуту книжку. – Хоча… Може, щось недогледіла. Вдома ще раз перечитаю…

Отож пишу я таки про любов, але назвати усе це любовним романом у дусі Іринки – навряд. Хоча в ньому є все, про що згадувала Іринка, авжеж є. Правда, отого сюжету – народився, закохався, одружився – не буде. Обману, зради та підступності також. А якщо хтось із моїх героїв щось прибреше чи схитрує – так чого не буває в житті. Можна і пробачити.

Отак сюди незбагненним чином прокралися, просоталися – а я й не зауважила! – уже знайомі моїм читачам персонажі – мої діти, чоловік, мама, сестри, друзі, собака, улюблений мій Чак та його братва. Кішку Скрябіна взагалі можна вважати моїм співавтором. Тут мій рідний дім, що повсякчас відігрівав мене родинним теплом та затишком від вуличного гомону, метушні й непотрібних зустрічей. Моя оселя, моя фортеця, моя твердиня, мій форт. Наче потужний корабель, пливе він у майбутнє, підбираючи тих, кому по дорозі, тих, хто зазнав аварії та потребує допомоги, або хто просто хоче посидіти з нами в кают-компанії, потеревенити і випити чаю. А ще тих, хто ладен іти з нами в моря незнані, в космос таємничий, в світи недосліджені на пошуки нових пригод.