Читать книгу Сліпий василіск - Марина и Сергей Дяченко - Страница 7

Весняна вода омивала дороги й тротуари, райдужними потоками бігла уздовж бровки, дзвеніла, падала крізь ґрати відсотків. Під поверхнею міста набрякли колектори. Вітер грав на дротах, як Хлопець на своїй Гітарі.

Улія стояла біля довгого входу з багатьма дверима, у її кишені був квиток із червоною смугою, а з-під ніг простягалися вниз широченні сходи, по яких на Концерт піднімалися рухливі радісні люди.

Строкатий потік легко дробився на обличчя. Будь-яке з них дивувало й притягувало. Йшли дівчата-студентки в смішних пухнастих шапочках; розкуті школярі задирали один одного незміцнілими басами. Йшли спортивного вигляду бабусі з невеликими онуками; йшли, взявшись за руки, різного віку подружжя, стурбовані й безтурботні, квапливі й повільні, і всі без винятку поглядали на велику афішу біля входу.

Іноді вони зверталися до Улії, і у всіх поглядах був інтерес:

– Мила дівчино, ви на когось чекаєте?

– Так, – відповідала вона.

– У вас немає випадково зайвого квитка?

– Ні, – відповіла вона.

До початку концерту залишалося всього кілька хвилин, коли ліхтарі вздовж вулиці засвітилися одночасно – невірним світлом, яке обіцяє швидке народження вечора.

* * *

За три години вона стояла внизу, у небезпечній близькості від прямокутної дірки в землі, однак міський вітер був прихильним до неї і відносив дихання підземелля, не дозволяючи йому торкнутися Вільного Породження Міста.

Зверху, від входу у великий концертний будинок, збігав вниз потік Людви. Улія оглянула його – і не могла виділити жодного обличчя: як ніби дві години, проведені під склепінчастою стелею, спаяли слухачів в однорідний веселий корж.

* * *

– Чого ти від мене хочеш?!

Сашко застиг посеред кімнати, як посеред сцени. Тільки що була виставлена за двері остання дівчинка, що прагнула автографа.

– Я працюю до кривавого поту… Я думав, ти хоч привітаєш мене! З таким успіхом! Господи, у мене був приголомшливий настрій… Я думав, ти даси їм моє щастя! А ти прийшла, щоб його затоптати?!

Улія мовчала.

– …Ти хочеш, щоб я жив за твоїми вказівками, так? Щоб я з ранку до ночі тинявся вулицями, радіючи світлофорам, як дурник? Щоб я тягав на зруйнований міст використані стаканчики? Так, я хочу кар’єри! Я хочу, щоб у мене були слухачі не тільки в підворітті! Я заслужив, між іншим. Я заробив це своїм горбом… А ти мені допомогла? Одна твоя кисла міна…

Улія мовчала. Сашко осікся; роздратовано пройшовся кімнатою. Обома руками взявся за волосся, намагаючись витрусити з нього блискітки:

– Ти просто ревнуєш. Ти прочитала цю ідіотську статейку в «Ухтишці».

Улія не зрозуміла, про що він. Вона не читала газети, написані Людвою для Людви.

– Ти… ніж ревнувати, стежила б краще за собою! Ти ж опустилася, ходиш в лахмітті, не фарбувалася, схудла, як опудало…

Улія знову не зрозуміла. Сашко зустрівся з нею очима – і його роздратування раптом погасло, як недопалок під каблуком.

Він у п’ять кроків перетнув велику кімнату. Взяв її за плечі:

– Юлько… Ну ти ж знаєш, як я тебе люблю. За що ти мене мучиш? Це правила гри, ти зрозумій… Зараз – так, потім буде по-іншому, для душі… Але зараз… не заважай мені. Гаразд?

* * *

Улія сиділа на даху двадцятиповерхового будинку. Навпроти був великий завод, його корпус ловив захід сонця великими курними вікнами, і де-не-де за склом вгадувався силует рослини в діжці.

Сонце згасло. Заводські вікна засвітилися, але не жовтувато-житловим, а холодним білим світлом.

Навколо Улії тремтіли на вітрі антени. Прозорий, примарний, пустельний ліс.

– Здрастуй, – сказали за її спиною.

Вона хотіла скочити, але Місто поклало їй на плечі важкі долоні й посадило назад, на залитий смолою «козирок».

– Чому не послухала мене, дівчинко?

Улія заворожено дивилася в його очі – у круговерть мільярдів далеких вогнів.

– Ти не хочеш повернутися до мене? Не бажаєш звільнитися? Чи не можеш?

– Можу, – сказала Улія.

– Значить, не хочеш?

– Я завжди буду з тобою, – прошепотіла Улія.

– Ти покидаєш мене. Ти стала тінню. Ліхтарі не впізнають тебе. Ти виглядаєш хворою і жалюгідною. Скажи тільки слово – і я відберу тебе в Людви. Відберу силою.

– Ні! – злякалася Улія.

Місто сіло поруч і обійняло її за плечі:

– Повертайся. Твоє намисто – ланцюг вогнів – і чекає на тебе… Твої друзі сумують за тобою. А я – я занадто ціную кожне своє породження, щоб кидати його напризволяще.

* * *

– …Юлько! Ти не повіриш! Ти просто не повіриш – хто взяв мене у свій концерт! Боже мій, це такий успіх, така удача… Я і мріяти не міг! Ти що ж, не рада?!

– Я рада, – сказала Улія.

Не знімаючи черевиків, Сашко звалився на нове ліжко. Ліжко була квадратним, як невеликий дворик, Хлопець лежав, розкинувши руки, ніби бажаючи обійняти все на світі й серед іншого – Улію.

– Послухай… Я і мріяти не смів. Це цілий світ… Такий яскравий, такий справжній… І безліч друзів. У мене ніколи не було стільки друзів, як зараз. У мене ніколи не було такого цікавого життя. Петрович мною опікується, як рідний батько. Ну так, у нього поганий смак, я знаю… Але зате в нього хороший нюх. Він знає, що треба співати й для кого.

– Для Людви, – сказала Улія.

Сашко кивнув:

– Для Людви… Гарне слівце. І не треба так сумно – Людві подобається! Людва щаслива! Ну що тобі ще?!

* * *

Промені прожекторів металися, підпорядковуючи Людву ритмом; це віддалено нагадувало гру світлофорів на великій розв’язці, але якщо закони руху Улія розуміла, то закони Концерту – ні.

Сашко метався по сцені, ніби бажаючи вирватися з сітки кольорових променів. Улія слухала, намагаючись пірнути в його пісню, згадати веселі потоки фар і нічний політ над Містом – але замість червоних і білих вогнів, які зливаються в дзвонову дорогу, перед її очима виникав потік Людви, безликий і безголовий, що повільно тече повз торгові намети з одягом і консервами, шкарпетками, рушниками, автоматичними швабрами, простирадлами…

Улія не знала, що бачила й про що думала, слухаючи Сашка, Людва. Крики й оплески, свист і тупіт видавали її збудження; Улії здавалося, що над головами, що хиталися в такт, злітають червоні та золоті ганчірочки емоцій.

Проїхали, чіпляючись одна за іншу, кілька однаково ритмічних, гучних, звичайних пісень. Улія була як нерухомий острів серед моря задоволеної Людви; розглядаючи склепіння величезної стелі, вона пропустила момент, коли на сцені з’явилася жінка.

Людва закричала так, що Улія на секунду заплющила очі. Жінка була красива й сильна – Улія одразу відчула цю силу, вона була схожа на силу струму в товстих, обплетених ізоляцією дротах. Жінка зупинилася посеред сцени й простягнула руки в зал – Людва вистрілила в повітря золотими ганчірочками захоплення, і вони невидимо опустилися на білі долоні тієї, що бажала їх.

Сашко чекав, схиливши голову. Жінка повільно простягнула пухку руку до нього, висловлюючи приязнь – і одночасно ніби вказуючи на нього Людву, яка зібралася тут; червоні й золоті ганчірочки злетіли знову, і тоді жінка заспівала.

Її голос був низький і владний, як гудіння вітру в трубах. Людва замовкла; жінка співала, в її пісні Улії бачився прямокутний провал підземного переходу, ворота туди, де підземний вітер.

Жінка заспівала куплет і обернулася до Хлопця, і ось – він почав підспівувати. Їхні голоси сплелися, як потоки руху в складній розв’язці. Напевно, це було красиво; Людви кричала й аплодувала, Улія сиділа нерухомо.

Сашко співав. Щоки його порожевіли під шаром гриму. Тепер він співав добре, навіть краще, ніж тоді в сквері, де Улії вперше вдалося виділити його з іншої Людви. Пісня була інша, вона належала жінці з білими руками та владним голосом.

Улія підвела голову.

На сволоці сиділа вугласта темна істота – нутро критого стадіону.

* * *

Через десять днів вони їхали у великій білій машині – жінка попереду, Сашко за її спиною, Улія поруч із ним. Той, що сидів за кермом, складався, здається, з однієї потилиці.

Вони котилися по швидкій широкій вулиці – у центр, до гучної Людви з блокнотами та камерами, до цікавої балакучої Людви, якій так подобається крутитися навколо жінки з владним голосом – і навколо всіх, хто опиняється поруч.

Сашко не хотів, щоб Улія була в машині. Він умовляв її залишитися вдома; в останній момент жінка, милостиво кивнувши, дозволила Улії сісти на заднє сидіння – як бруківка дозволяє осінньому листу ковзнути в вибоїну й пристати до мокрого каменю.

І вона ковзнула.

Жінка говорила щось, дивлячись на дорогу, а Сашко відповідав, подавшись вперед, схилившись до вуха жінки, до самого її рожевого вуха, приправленого спалахом масивної сережки; Улія вперше розглядала Людву – людину – так ретельно. Навіть про Сашка вона не знала, якого кольору в нього вуха.

Ця жінка, владна й приваблива на сцені, поблизу здавалася вицвілою і старою, як позаминула афіша. Вона говорила дуже голосно й сміялася занадто різко. Слова її були нечисті й потерті, ніби сходинки, по яких денно й нощно ступають тисячі підошов; машина повнилася цією жінкою, як ринок – натовпом, і Сашко жадібно хапав кожен її погляд, а попереду їх обох чекала охоча до дзвінких фраз Людва, новий крок, щоб віддалити Хлопця від Улії, втілювати в реальність невеселе пророцтво Міста…

Тоді вона закрила очі й зробила те, що раніше вважала забороненим.

Ідіть, мовчки говорила вона. Усі сюди. Встаньте тут і застигніть на багато годин, завмріть, перетворивши рух у нерухомість, тут буде вам місце, тут буде вам відпочинок…

Вона перекроювала перехрестя. Вона збирала, скликала й стягувала – і ось гігантський корок з автомобілів всіх мастей і моделей встав кісткою в горлі багатополосого проспекту, затопив, забив подих, і проспект захлинувся.

– Ч-чорт, – сказала потилиця водія. – З ч-чого б це, а?

Ви не доїдете, мовчки сказала Улія і переможно подивилася на жінку.

А Сашко подивився на неї. З недовірою і страхом.

– Ви не доїдете, – сказала Улія вголос. – Бачите – корок.

Жінка нічого не сказала. Можливо, вона і справді не бачила Улію.

– Зазвичай тут не буває корків, – сказав, виправдовуючись, водій.

Сашко подивився на годинник. А потім – на жінку, ніби очікуючи, що за словом її машина злетить у повітря, і корок розтане.

– Пригода, – сказала жінка по-особливому низьким, гучним голосом. – Ми поїдемо на метро.

– Як? – розгубився Сашко.

Жінка витягла з сумочки кольорову хустку та великі сонячні окуляри:

– Я так давно не їздила в метро… Нас не впізнають, тому що нікому й у голову не може таке нахабство прийти… Я не звикла скасовувати свої плани через безглузді випадковості. Йдемо!

І, надівши окуляри та насунувши на лоба хусточку, вилізла з машини прямо в скупчення інших машин, і Сашко пішов за нею, і Улія – також, тому що все ще не могла повірити.

Корок простягався, куди вистачало погляду. На багато кілометрів вперед і назад.

Зовсім поруч, за біло-червоним бар’єром, була дірка в підземне царство.

– Сашко! – крикнула Улія.

Він обернувся:

– Думала, я не здогадаюся? Відьма!

І побіг за своєю супутницею – крізь ряди нерухомих металевих туш, за бар’єр, до сходів, що вели вниз…

– Сашко!

Ще можна було його зупинити. Тому що – Улія знала – якщо він піде зараз із нею, з цією жінкою, через царство підземного вітру – трапиться жахливе, усі ліхтарі назавжди згаснуть, потоки руху назавжди замруть, спорожніють і обірвуться дроти, потрощиться асфальт, лусне скло…

Можливо, вона перебільшувала. Але в той момент їй здавалося саме так.

Ще можна було його зупинити.

Навіть на кам’яних сходах, що вели вниз, було ще не пізно. Підземний вітер дихав смородом і піднімав волосся – але час ще був, кепка Сашка мелькала попереду, Улія знала, що зможе, зможе його зупинити…

А потім її підхопила Людва.

Людва в годину пік.

Улія скоро втратила з поля зору Сашка; її пронесло повз турнікет, підземний вітер був всюди й забивав подих, і Улія зрозуміла, що це кінець.

– Сашко!

Чорні сходинки самі несли її вниз. Вона намагалася йти проти течії, але Людва тримала, як застиглий бетон. Людва щось невдоволено викрикувала; чувся голос із напівкруглої білої стелі, голос говорив про те, що «метро – вид транспорту, пов’язаний із підвищеним ризиком для життя, і тому вимагає чіткого дотримання правил»…

Сходи потягли її глибоко під землю, під асфальт і траву, під шари піску та глини, під гнилі руїни та злежаний попіл, під стародавні кістки людей і коней, під Місто, у пекло.

Потік Людви, безликий і безжалісний, виніс її на вузьку платформу між двома проваллями. Кепка Сашка востаннє майнула попереду – і пропала за масивною колоною.

З чорноти тунелів рвонулися назустріч один одному два задушливих потоки, гнані, як поршнями, мордами синіх підземних потягів. З двох сторін насувалися палаючі очі – два білих внизу та два червоних, як вугілля, вгорі. Зустрічні вітри сплелися посеред платформи; з миттєвого смерчу назустріч Улії ступив підземний Вітер – саме такий, яким він повинен бути.

Уже оповита їм і кинута на холодну підлогу, вона повернула голову й встигла побачити, як з вікна від’їжджаючого поїзда на неї дивиться, в останній момент обернувшись, Сашко.