Читать книгу Цифровий, або Brevis est - Марина и Сергей Дяченко - Страница 2

– Отже, дорогі здобувачі, як чудово, що всі ми тут сьогодні зібралися, – Максим, чисто побритий, одягнений у червону сорочку навипуск та м’яті сині джинси, стояв коло зеленої шкільної дошки, погойдуючись з п’яти на носок і назад. Він був наче яскрава пляма на картині імпресіоніста й поводився відповідно: широко жестикулював, приваблював погляди й заповнював собою аудиторію. Його задоволена усмішка контрастувала з чіпким поглядом запалених, червоних, мов його сорочка, очей. Він майже не спить, подумав Арсен. Мабуть, таблетки ковтає.

– Ви зараз новачки, – Максим йому підморгнув. – Кожний з вас привернув увагу нашої компанії й домігся реальних успіхів на віртуальному полі. Проте зараз ви – «нуби», щойно створені персонажі першого чи навіть нульового рівня. Мене звати Максим, якщо хто не знає. Я тут найголовніший, хоч у це важко повірити.

Важко, мовчки погодився Арсен.

Вони сиділи в маленькій кімнаті без вікон, з лампами денного світла під стелею. Два круглі столи: за одним Арсен та дівчина років вісімнадцяти, тонка, стрижена під хлопчика, в обтислій майці. Дівчину звали Аня. За другим столом сиділо троє: підліток, Арсенів ровесник, Ігор. Двоє дорослих, що називали себе зменшувальними іменами: Толік і Вадик. Те, що відбувалося, нагадувало заняття на банальних мовних курсах: кабінет, столи й стільці, зелена шкільна дошка.

Толік, широковидий і низьколобий, мав звичку гойдатися на стільці. У Вадика на лиці була написана здивована бридливість: він наче питав себе, яким вітром його занесло в таку дивну компанію – його, людину серйозну, небідну й розважливу. Дівчина Аня сиділа, напружившись і скорчившись, наче стиснутий у кулаці кистьовий еспандер. Низько схилившись над столом, малювала візерунки на аркуші паперу: квіти, здається, орхідеї. На її шиї ззаду, у вирізі майки, виднілося татуювання – такі самісінькі квіти. Арсен не міг відвести від них погляду.

– Наша компанія відкриває робоче місце для ґеймера-випробувача, – інтимно понизивши голос, повідомив Максим. – Ви – претенденти, дібрані з кількох тисяч душ.

Арсен дивився на дівчину й думав, що орхідеї, мабуть, витатуювані в неї не тільки на шиї. Дуже тонке, ажурне татуювання. Хто вона така, ця Аня, чому сидить згорбившись, її що, ніхто в дитинстві не ляскав по круглій спині?

Він схаменувся, що занадто відверто розглядає сусідку, відвів очі й наткнувся на Толіків погляд. Потупився; Толікові очі були схожі на олов’яні калюжі. Побачивши його перед початком тренінгу, Арсен у першу секунду подумав, що помилився. Ніяк не міг опинитися в цій кімнаті гопник, вибивайло лоґінів та паролів, напасник, і просто бандит, якого Арсен бачив один раз на екрані чорно-білого монітора. Толік ще й кивнув йому, наче знайомому. А в наступну хвилину Арсен побачив Ігоря, того самого довговолосого хлопчика, якого кілька місяців тому затягли в чужу машину, пом’яли, залякали й одібрали персонажа. Ігор зайшов у кімнату останній, роззирнувся, побачив Толіка й упізнав його, і виявився до цього не готовий. Арсен бачив, як відлила кров од запалих щік, од блідого лоба з мережками переможених прищів. Ігор позадкував, ніби збирався непомітно вислизнути з кімнати, але Максим змахнув червоним рукавом, широким жестом указав пацанові його місце, і Ігор сів, втягши голову в плечі, зі своїм мучителем за один стіл. «Гавайська» сорочка з речового ринку сиділа на Ігореві з вишуканістю лікарняної піжами. Її, здається, давно не прали.

– Ви пройдете тренінг, набудете нового досвіду й нового вміння, а ми, спостерігаючи за вами, визначимо, хто з вас більше за інших підходить для цієї роботи, – Максим доброзичливо кивнув. – Річ у тому, що серія наших ігор досі не має аналогів. Іспитові роботи, які вас очікують, теж… нестандартні. Нічого, що я такий пишномовний?

Вадик поморщився. Толік гмикнув. Аня не підняла голови від малювання. Ігор нервово ковтнув слину.

Позавчора Арсен підписав контракт на сорока сторінках – як належить, у присутності батька і з його згоди. Компанія називалася «Нові іграшки», і представляв її Максим; батько неабияк напружився, вперше побачивши його, такого яскравого й розкутого, проте вже через кілька хвилин вони базікали, мов давні знайомі. Максим умів схиляти до себе людей, угадувати очікування і їм відповідати. Якщо контакт з якоїсь причини не складався – Максим вишукано вибивав співрозмовника з колії, приголомшував, потім налагоджував зв’язок уже на новому рівні. Арсен не здивувався – він сам це вмів. Ніколи не вчився. Але використовував, у житті й у грі, максимально.

Батьки три дні пересіювали договір крізь сито, радилися з юристами й не знайшли підступу: неповнолітньому було запропоновано взяти участь у конкурсі на місце випробувача нової комп’ютерної гри. Не потрібно було платити ніяких грошей – навпаки, за участь Арсена щедро винагороджували. В разі успіху його чекала «цікава робота у вільний від навчання час» (про себе Арсен вирішив, що обов’язково наплює на школу й піде в екстернат). У разі невдачі він, крім грошей, здобував досвід, який потім можна буде використати деінде. Договір можна було розірвати в односторонньому порядку, у будь-який момент. Батьки здивувалися, потім зраділи, цілий тиждень то захоплювалися, то тривожились, і все допитувалися: невже тепер усім школярам таке пропонують? А якщо не всім – то чим він, Арсен, вирізнився?

Цікаво, думав Арсен, вивчаючи візерунки на стільниці. Чим вирізнився грабіжник Толік? Яких успіхів досяг на віртуальному поприщі? І яких успіхів досягли Ігор, Аня, Вадик? Чому Аня явно нервується й не хоче ні на кого дивитися? Ну, з Ігорем усе зрозуміло – сидить, наче кролик в одній клітці з вовком…

– Сьогодні – перша сесія. Кожного з вас проведуть в окрему кімнату. Там є все необхідне: їжа, питво, вигоди, душ. І, зрозуміло, термінал для входу в локальну мережеву гру. Ігровий світ простий надзвичайно. Це тропічний острів зі звичайними ресурсами: деревина, кремінь, укриття, вода, ягоди, риба. Ви повинні створити персонажа й за ігровий день захопити якнайбільше ресурсів. Бо як настане ігрова ніч, тропічний острів перетвориться на крижану пустелю, і персонажі, що не впоралися із завданням, умруть, – Максим помовчав, наче на секунду засмутившись, потім підбадьорливо всміхнувся. – Можна створювати альянси. Можна укладати союзи. Можна брехати. Зрозуміло, можна маніпулювати. Це гра.

– Ми будемо в костюмах? – Ігор раптом пожвавішав.

– Тобто?

– Я маю на увазі, нам дадуть костюми й шоломи для віртуальної реальності? – Ігор облизнув губи. Сутулий і блідий, він був з тих запійних гравців, що перетворюються на приставку до машини й можуть умерти від виснаження, якщо мама не підсуне до монітора тарілку з бутербродами. Схожий на мене, сумно подумав Арсен.

– Ні, – Максим усмішкою присмачив неприємну новину. – Сьогодні все як звичайно: ви будете сидіти за моніторами. Але не переживай, Ігоре, це ж тільки перше випробування!

– Що за зброя? – поцікавився Толік.

– Тільки язик, – Максим, начебто прохаючи вибачення, розвів руками й зачепив рукавом порожню вазу, що стояла на підвіконні. Ваза гуркнула об підлогу й розкололася на сто друзок, Аня здригнулася, проте не підняла голови.

– Трясця йому нехай, навіщо стільки шуму… – Максим переступив кросівками, під ногами хруснуло. – Язик – ваша зброя. Ресурси можна відбирати силоміць, якщо двоє нападуть на одного або троє на двох. Чисельна перевага дає більше шансів – автоматично. Ніхто не бачив тут віника? Або мітли?

– Скільки граємо – день, два? – запитав Толік. – Тиждень?

– Сьогоднішня сесія – з десятої до п’ятої, без перерви, результати вам повідомлять завтра. Ще є питання?

– Премії за перемогу передбачено? – скрипучим голосом поцікавився Вадик.

– Передбачено штрафи за поразку… Жартую, жартую. Це гра, дорогі здобувачі, вами має рухати азарт. І, зрозуміло, прагнення до перемоги. Бо, як ми всі знаємо, призом буде робота вашої мрії. Варто постаратися.

* * *

Кімната нагадувала готельний номер – шкіряний диван, холодильник, двері у санвузол. Штори були щільно запнуті, одначе вікна під ними не виявилось – обманка. На стелі горіли лампи денного світла; насамперед Арсен пошукав камеру спостереження і не знайшов. Втім, це не означало, що камери немає.

Увімкнувся динамік над дверима.

– Арсене, – сказав Максим. – Ти готовий?

– Дві хвилини.

– Освоюйся, та й починаймо. Уже сім хвилин на одинадцяту!

Арсен угніздився перед монітором. Трошки підкрутив спинку офісного крісла: ґвинт був розхитаний. На екрані відкрилася заставка гри: зелена галявина, пальми й рядок – «Створити персонажа». З динаміків почулася веселенька, в попсовому дусі, мелодія.

– Я готовий.

– Анатолію, ти готовий? – Максимів голос зазвучав приглушено. – Аню, ти готова? – динамік клацнув, замовк, знову ввімкнувся. – Пуск, народ, удачі. Час пішов!

Арсен клацнув мишкою по рядку «Створити персонажа».

З динаміків долинув спів птахів, скрекіт, тріск, плюскіт близького водоспаду. Гола людина стояла посеред галявини й витріщалася на Арсена сірими безжурними очима. Пов’язка цнотливо прикривала стегна.

Стать? Жіноча.

Раса? Європеоїд.

Вік? Вісімнадцять років.

Картинка мінялася з кожним клацом. Арсен працював з шаленою швидкістю, перебирав характеристики, промальовуючи лице. Зорова пам’ять у нього була чудова; через хвилину з екрана на нього дивилася майже точна копія дівчини Ані. Ну нехай, не точна, але цілком пізнавана.

Татуювання?

Не було часу промальовувати докладно, проте Арсен постарався. Одну гілочку орхідей на шию ззаду, ще одну – на живіт. Шкіра хай буде біла, дивно біла для тубілки в пальмовій спідничці. Аня не ходить у солярій. Груди? Залишаться оголені – гарні, тугі дівочі перса, і крихітна квітка орхідеї над лівим соском. Отак.

Ім’я? «Аня».

«Навіщо я це зробив?»

Він на секунду відхилився від екрана. Чи не занадто… сміливо? Все одно створювати іншого персонажа вже немає часу. Зараз у гру ввійде його нахабне, навіть хамське послання. Кому?

Усім, подумав Арсен. Проте головним чином – їй. Вона не одразу вирахує, хто стоїть за «Анею». А я за реакцією вирахую її. І пограюся.

Він відчув азарт.

На вулиці, в кав’ярні, в метро, де завгодно – Арсен не наважився б підійти до дівчини, схожої на Аню. Вона була з іншої планети. Підліток, на вигляд надміру добропорядний і благополучний, – вона б навіть не глянула в його бік. А якби глянула – то хоч крізь землю провались. Ці дівчиська вміють так припечатувати поглядами…

І орхідея на шиї ззаду, у вирізі майки. У кав’ярні Арсен навіть пива не зможе їй купити, бо Арсенові, скоріше за все, ніякого пива не продадуть.

Зате у грі він усесильний.

«Увійти в гру».

Картинка змінилася: намальована дівчина отямилась на березі невеликого озерця. Дуже натурально звелася на лікті, озирнулася. Поголоснішало сюрчання цикад та спів води; лівою кнопкою миші Арсен розвернув віртуальну камеру. Повний огляд; над водоспадом висіли веселки, наче схрещені промені прожекторів, на воді плавали латаття та білі лілії, у глибині води промайнула рибина. Арсен замилувався. Намальована дівчина тим часом устала, струснулася й застрибала на місці, наче від надлишку енергії.

На «іконці», що ілюструє ігровий час, сонце щойно піднімалося над обрієм. Чорний прямокутник чату в лівому куту був порожній: Арсенові супротивники ще не ввійшли в гру, всі трудилися над створенням персонажів, Арсен, як завжди, встиг перший. «Як я все-таки швидко міркую. Я – молодець».

Корячись команді, намальована «Аня» побігла крізь джунглі на північний схід. Там, згідно з картою, можна було знайти ресурси й притулок. І справді: через кілька кроків коло самої води знайшовся предмет, упізнаний програмою як корисний: «загострений камінь, годиться для виготовлення знарядь».

«У гру ввійшов Шрек», – з’явився службовий напис у віконці чату. Це не Толік, подумав Арсен, ведучи свою дівчину крізь джунглі. Нехарактерно. У того фантазія бідніша… Хоча – чому? Що, зрештою, про Толіка відомо? Що, як він такий самий грабіжник, як Максим – скупник краденого?

Я маніпулюю намальованою «Анею», думав Арсен. «W» – бігти вперед, «A» – ліворуч, «D» – праворуч. А хтось у цей час маніпулює мною. Це не боляче і загалом нестрашно: просто не можна забувати, що мною постійно маніпулюють. Не пливти проти течії, втрачаючи силу. Спробувати використати її у своїх інтересах.

«У гру ввійшов Джонні».

«У гру ввійшла Пухнастик».

Що це за Пухнастик?!

Тим часом «Аня» підібрала кілька дровиняк, моток мотузки, гачок для вудки; усе це перемістилося в намальовану сумку. Дівчина на екрані бігла, не відчуваючи ваги й не втомлюючись. У просунутій грі вона б уже на крок перейшла, зажадала б відпочинку, їжі, коротко кажучи, повелася б, як більш-менш жива. Є такі напої-енергетики для персонажів…

Він відчув, що в роті пересохло. На секунду лишив дівчину на самоті, підійшов до холодильника. Той був забитий під зав’язку, наче Арсен мав тут просидіти тиждень: самої мінеральної води п’ять дволітрових пляшок. Судок з пиріжками, бутерброди з сиром, з рибою, з ковбасою, кефір, йогурти, булки, ще якась їжа. Арсен узяв пляшку води, знайшов пластиковий стаканчик і повернувся до екрана. «Аня» знову бігла вперед, крізь джунглі, під ногами в неї дуже природно шелестіла трава, десь у глибині лісу закричала мавпа…

«У гру ввійшов Мазай».

Ну от, тепер усі в зборі. Чого Мазай так забарився? Мало досвіду в роботі з редактором персонажів? Такі, як Толік, воліють шутери, тупі стрілялки… Чи означає це, що Мазай – Толік?

З-за каменюки, напереріз «Ані», вискочив бронзовошкірий велетень з рельєфною мускулатурою, з густим волоссям на грудях і животі, з небритими щоками. Над коротко стриженою головою плавав напис: «Шрек».

Зупинився. Настала пауза – гравець, що водив Шрека, побачив напівголу «Аню» й тепер уважно її розглядав.

«Ти хто» – з’явився вимогливий напис у віконці чату. Без знака питання. Співрозмовник нехтує розділові знаки: або бувалий ґеймер, або умовно-грамотна людина. Арсен сприймав ці особливості, як інтонацію. Данина досвіду: звичайно він «чув» текст у віконці, як живу мову.

«Привіт, – відповів він миролюбно. – Гуляєш?»

Велетень ревнув і підняв до неба кулак. Переконлива пластика. В «Ані» теж має бути панель соціальних жестів… Де?! Той, хто водив Шрека, встиг розібратися в грі скоріше й глибше за Арсена?!

Ага, от. «Аня», забарившись усього на секунду, зобразила реверанс. Голенька, в пальмовій спідничці – неабияке видовище.

– Гарно, – визнав Шрек. – У тебе справді таке тату на циці?

Він сказав «у тебе». Він подумав, що перед ним персонаж Ані?

Хлопчисько. Хлопчисько Ігор.

– А в тебе справді таке волосся на пісі? – відгукнувся Арсен без паузи.

Затримка. Якби намальований велетень був людиною – обов’язково б подивився зараз униз, перевіряючи, як сидить на стегнах пальмова пов’язка.

– Дурна!

Арсен змусив свою «Аню» проробити танцювальне па.

– Хочеш вступити зі мною в союз, Шрек? Кого першого зустрінемо – налупимо й усі ресурси відберемо.

– Котись. Я краще з кимось іншим.

Він розвернувся й зник у джунглях. Арсен кивнув: страва з назвою «Ігор» готова до столу, вже на тарілочці. Хлопчисько, шутери, «Лицарі й маги». Навряд чи в грі, де треба працювати язиком і головою, союз зі Шреком виявиться бажаним.

* * *

Хвилин через сорок реального часу – у грі пройшло кілька годин – Арсен зрозумів, що вмирає з голоду. Довелося на якийсь час покинути «Аню» на березі каламутної тропічної річечки.

Він одкрив холодильник. Накидав на тарілку бутербродів. Налив у чашку какао з величезного термоса; ті, хто споряджав ґеймерів на сьогоднішню ігрову сесію, передбачили, здавалося, всі випадки життя: у туалеті була аптечка з зеленкою, валідолом та упаковкою ліків од усіх хвороб.

З тацею в руках Арсен повернувся до екрана, відкусив од бутерброда раз, два – і зрозумів, що сир сухий, мов картон, а ковбаса огидна. Вони що, вирішили заощадити на хавці?! Теж мені, багата фірма; тим часом їсти хотілось дедалі дужче.

Гра розгорталася зовсім не так, як би йому хотілося. Крім хлопчиська-Ігоря, що керував Шреком, не вдалося впізнати жодного гравця. Персонаж Мазай виявився присадкуватим дідуганом з довгою бородою. Пухнастик – гладкою дамою. Джонні – чорним, мов сажа, худим і довгим базікалом. Він теревенив не перестаючи, друкував з безліччю помилок. Він забивав віконце чату безглуздими «Бу-бу», «Ги-ги» й «Лол!», і, здавалось би, природно було впізнати його, як персонаж Толіка – проте Арсен не поспішав.

Найгірше було те, що він і досі не вирахував справжньої Ані, а спочатку ж здавалося, що це так просто. Дівиця залізно трималася в рамках ігрової поведінки: хоч би хто був її персонажем, він одігравав намальовану «Аню» цілком відповідно до ролі.

Джонні зустрів «Аню» криком «Вау!» і вибухнув серією вульгарних компліментів. Мазай пожалівся на вік: жаль, мовляв, що сивий, а то б позалицявся. Дама Пухнастик (на бігу в неї мальовничо тряслися круті боки) раз у раз розкривала приватне віконце, бажаючи поговорити «про наше, жіноче». Її балаканина весь час скочувалася до прямолінійних неігрових запитань: «А в тебе в кімнаті є кондиціонер?», «А тобі поклали в холодильник пиво чи тільки воду?»

Сходило намальоване сонце. Ніхто не спішив укладати союзи. Йшло нагромадження ресурсів, іноді торгівля, іноді обмін. Шрек насідав на Джонні, бажаючи вдвох грабувати інших; Джонні три чи чотири рази запропонували заткнутися й не засмічувати чат, проте африканець усе базікав і базікав. Мазай одмовчувався. Зрештою, Арсен засумнівався навіть у, здавалось би, очевидному: що, як Шрек – це не Ігор? Що, як це теж роль? Хтось, невидимий за екраном, грає хлопця, що грається в комп’ютерну гру…

Він відсунув тарілку з надкушеними бутербродами. У холодильнику, пригадує, було щось апетитніше. Здається, йогурт; точно, яскраві баночки приємної форми, крапельки поту на сріблястих кришках. У животі смокче, от лихо, він сьогодні погано поснідав – спішив, та й не було апетиту…

Ігрове сонце стояло в зеніті. «Аня» бігала по джунглях, ловила рибу саморобною вудкою, брала участь у загальній балаканині, проте всі репліки, звернені до неї, в основному стосувалися тем «нижче пояса». Арсен відзначав на карті нові відкриті місця.

Наростало неясне роздратування. Страждала його гордість: гра якось не складалася, все, що здавалося елементарним, не піддавалося розв’язанню. Йому починало здаватися, що інші персонажі давно між собою домовилися, давно знюхалися в приватних чатах, глузують з нього, а він не чує. Усі давно знають, що «Аня» – це Арсен. І говорять приблизно так: «Якби цей шмаркач підійшов до тебе, Аню, в реалі – ти б вирішила, що малюк заблукав і просить провести його додому. Не іржіть – є стаття за педофілію… Не іржіть! Пацан, може, намалював собі цю дівку, щоб дрочити за грою…»

Арсен заскреготів зубами. Захотілося кинути все й вийти з гри. Він зусиллям волі змусив себе думати про інше. Ось, ти ба, в джунглях гребля впоперек струмка, і водоспад. Височенний… Краса.

Він привів свою «Аню» під падаючі струмені. Глибоко зітхнув. Затремтіли ніздрі: Арсен відчув запах води, теплої вогкої землі, побачив веселки під опущеними повіками…

А вода дедалі холодніша. І намальоване сонце почало заходити.

– Поговорімо?

Арсен навіть здригнувся. Відкрилося приватне віконце: звертався чорний Джонні, сам на сам.

– Я знаю, що ти Арсен, – цього разу людина, що грає за Джонні, писала без єдиної помилки, з усіма розділовими знаками. – Навіщо ти намалював собі дівку? Чи ти трансвестит, у душі почуваєшся дівчинкою?

Ось воно, почалося. Вони справді змовилися. Джонні транслює їхній діалог у приватні чати іншим.

Моргав курсор, запрошуючи відповісти. Арсен, витримуючи паузу, відійшов до холодильника, взяв собі ще йогурту.

– Дуже сексуальне татуювання, – продовжував у приватному віконці Джонні. – Як ти знаєш, що в цієї дівки на животі? Чи ти бачив її голу?

Арсен, не дивлячись, запустив ложку в білу пластикову баночку. Ні, не так. Джонні не знущатися прийшов, не повтішатися, він чогось хоче від співрозмовника. Чого?

Він зачерпував ложкою рожеву масу з м’якими шматочками фруктів. У роті було дуже солодко. Коли глумляться – намагаються роздратувати прицільно; у цього приціл збитий. У кількох репліках – і «трансвестит», і тут же – ледь чи не статевий гігант, хлопчисько-спокусник. І початок розмови дивний: «Поговорімо?» Якось занадто літературненько. Хто б це міг бути?

«Аня» й далі стояла коло водоспаду, коли гілля навпроти раптом заворушилося. З джунглів виліз Джонні власною віртуальною персоною – чорний, лискучий, з великими вивернутими губами, з налитими кров’ю очима під низьким лобом. Арсенові здалося, що Джонні дивиться на нього з глибини рідкокристалічного монітора, дивиться не на «Аню» – на самого гравця:

– Ти що, образився? – запитав Джонні. – Чи образилася?

– Я граю тим, на кого мені приємно дивитися, – невиразно відгукнувся Арсен.

– Авжеж, дивитися на ці цицьки приємніше, ніж на маскулінного Шрека, – Джонні підстрибнув.

– Ти Аня, – квапливо написав Арсен.

Коротенька пауза.

– Чому?

– Ти написала «маскулінний». Я на це слово натрапляв тільки у феміністок.

– Фігня! Ти маленький шмаркач. Я не феміністка!

І Джонні затанцював на місці. Арсен плюнув, влучив на клавіатуру, терміново почав витирати; він знову впоров дурницю. Може, це справді Аня, а може, Толік. А може, Вадик. Визначити не можу. Максим, мабуть, читає зараз наш приват, точно знає, хто за кого грає, й хихикає в кулачок…

Або не хихикає, а робить виміри й будує графіки?

– Агов, – Джонні стурбовано застрибав на місці, – вони змовилися! Дивись!

У лівому верхньому кутку екрана з’явилася нова «іконка» – імена персонажів, сковані ланцюгом, Пухнастик і Мазай. Поки Арсен міркував, що відповісти Джонні, до новоствореного клану приєднався третій учасник – Шрек.

Формально це означало перемогу трьох, які перші зуміли домовитися. Тепер вони з’являться, щоб за правом сильного забрати дрова, кресала та все інше, встановити новий світовий порядок. Вони переможці… Якщо, звісно, вважати метою гри саме ту, про яку повідомив гравцям Максим.