Читать книгу Мідний король - Марина и Сергей Дяченко - Страница 2

Замок цілком був висічений у скелі. Незрозуміло, хто й коли проробив цей титанічний труд; де-де на стінах збереглися відбитки величезних зубів. Наглядач Роджі казав, що це скельні черв’яки; тільки великий маг може підкорити собі скельного черв’яка і примусити його гризти камінь за наказом.

Тут усе було камінне. Меблі. Посуд. Серця людей, які служать тутешньому володарю, були, схоже, теж із каменю. Удень сонце нагрівало замок так, що на поруччі зовнішніх галерей вільні найманці смажили собі яєчню. У глибині замку, у дальніх покоях, освітлених смолоскипами, було мерзло й холодно, і зі стелі крапала вода.

Розвіяру пощастило: його на ніч замикали в Східній темниці. Це було велике приміщення з єдиними вузькими й низькими дверима, з величезним проламом у стіні навпроти – щось на кшталт вікна, що виходило на схід. Під проламом розлягалась безодня, далеко внизу дзюрчав струмок. Скеля поросла мохом, стіни й підлога Східної темниці більше ніж наполовину були запнуті глибоким і м’яким зеленим килимом. Струмок, що починався десь нагорі, постачав рабів свіжою водою і дозволяв умиватись.

Тут не бувало парких ночей. Розвіяр лежав на моховитому покриві й скільки завгодно міг думати про своє; за день до його появи в замку – разом з п’ятьма іншими рабами – у Східній темниці сталась бійка. Когось скинули вниз.

У першу свою ніч у замку Розвіяр опинився серед мовчазних, пригнічених, дуже потайних людей. Пізніше він дізнався, що, недорахувавшись напередодні раба, старший наглядач розлютився, звелів суворо покарати винних і невинних, а двох призвідників бійки покарали аж до на-півсмерті. Відтоді мешканцям темниці заборонено розмовляти один з одним від сходу й до заходу сонця. Утім, Розвіяра цілком улаштовував такий порядок.

Він лежав у тиші, слухаючи шурхіт струмка. Якщо зажмуритись – можна уявити, що валяєшся на галявині серед лісу. Утекти зі Східної темниці неможливо, але Розвіяр тікав щовечора, просто заплющивши очі.

Уранці, перед світом, і ввечері, у пітьмі, на стінах де-не-де можна було розрізнити літери. Колись тут сиділа письменна людина; звали його Укі-Проводир, він видряпав на камені своє ім’я й десяток непристойних слів – мабуть, усе, що знав. Він же – а може, інший раб – намалював, як умів, голу жінку з маленькою головою й широчезними, як корма в галери, стегнами. Крім цих надписів і малюнка, в темниці була ще одна, дуже дивна, позначка на стіні. Розвіяр довго до неї приглядався, перш ніж зрозумів: це теж слово. Колись, переписуючи книги чужою мовою, він навчився розуміти іншу мову, хоч і не знав, як вона звучить.

Слово, вишкрябане на замшілій стіні, значило «пам’ять».

* * *

– Гей, книжнику!

Владний голос із-за прочинених дверцят. Розвіяр піднявся, відчуваючи, як терпнуть м’язи. Ба навіть більше: після першого дня роботи він взагалі поворушитися не міг…

Просто за дверима був коридор для варти – темний і куди задушливіший, ніж сама темниця. Тут горіла свічка. Розвіяр замружився.

– Сідай, – сказав наглядач Роджі.

– Спати хочу…

– Ну от іще, будеш тут мені комизитись! Давай-но про корабель жінок.

– Утретє?

– А хоч би й ушосте! – У голосі наглядача прозирнуло роздратування, і Розвіяр не ризикнув більше сперечатися.

Він сів на холодну підлогу (мох тут був витолочений безліччю ніг) і подумки розгорнув книгу повчальних історій.

– Жили собі дві жінки, перша була дружина шевця, друга – дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вірна своєму подружжю і навіть у думках не чинила перелюбу ні з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно їсти й утішати свою хіть; одного разу…

Букви спливали з пам’яті без принуки. Розвіяр читав книгу, його права рука стискала уявне перо, немовби переносячи знаки на чистий аркуш. Наглядач Роджі слухав, підперши щоку кулаком. За дверима слухали теж – ті з рабів, хто ще не спав.

Здібності Розвіяра виявилися випадково. В одну з перших ночей, наляканий і розгублений, він почав шепотіти книгу вголос – ту, недочитану й недописану, про Осиний Ніс. Роджі, що вартував за дверима, спершу вирішив, що новачок порушує наказ головного наглядача, перемовляючись з іншими рабами; утім, Роджі був розумний і майже одразу зрозумів, що помилився. Звістці, що новий раб знає письма, ніхто з наглядачів не зрадів. Розвіярова доля не змінилася ніяк, якщо не зважати на те, що тепер Роджі знай загадував йому переказувати книги – ночами чи вдень, під час перепочинку.

Розвіяр дозволяв собі бурчати, але йому подобалося, що в нього є слухач. Згадалися довгі години, проведені на острові в Маяка, коли, сидячи в тіні, що впала ницьма, він так самісінько читав літери перед очима, а старий, чи то безумний, чи то велемудрий, слухав його. У Східній темниці Розвіяр згадував старого частіше, ніж на борту «Луски»; гіркота від утраченого окрайця забулася – Розвіяр майже подарував старому Маяку його трюк із «Мідним королем».

– …І тоді крамарева дружина обмила млоснеє тіло трояндовою водою, і змастила свої темні кучері духмяною олією, і вкрила постіль шовком та оксамитом…

Роджі судомно ковтнув. Розвіяр усміхнувся, заплющив очі, притулився потилицею до м’якої замшілої стіни; так букви виднілися навіть чіткіше.

– …і зустрівши його, вона запнула завісу, але свічада й гобелени чули стогони і бачили, як коливався вогник нічника…

Розвіяр перевів дух. На цьому сцена перелюбу цнотливо закінчувалася, далі йшла мова про відплату – коли з’явився корабель королеви квітів, щоби везти всіх чесних жінок на свято, крамарева дружина зібралась туди теж, але палуба…

– Зажди, – хрипко сказав наглядач. – Далі я знаю… Давай ще раз із того місця, де вона любила спати на перинах.

– Хочеш, я запишу тобі? – несподівано запропонував Розвіяр.

Роджі мигнув короткими віями:

– Як це?

– Принеси мені чистий аркуш. Я запишу тобі ці слова, і ти зможеш читати в будь-який час. Удень, уночі, увечері…

– Побалакай іще! – Очі в Роджі звузились. – Я, щоб читати… та хіба це вояцька річ?

– Ти неписьменний? – після паузи здивувався Розвіяр.

Роджі хотів дати йому штурхана, але Розвіяр ухилився.

* * *

Уранці йшли на роботу. Снідали на ходу – кожному по коржику, та ще по солодкому кореню, та по вареному яйцю чиркуна (ці чорні пташки колоніями селились і в скелях, і в замку, не розрізняючи, де яка розколина, і по стелях бенкетних зал). Вода струменіла вздовж кожної улоговини в скелі, стрічками водоспадів зринала з балконів – від чого, а від спраги раби не потерпали.

Роботи в замку було досить. Тягали каміння в каменярні, крутили коловорот, плелися в колесі, мов їздові щури, урухомлюючи підойму. Замок продовжував будуватись: усе глибше в скелю заривались ходи. Усе вище піднімалися нові вежі. Частину рабів навчали вільні найманці – мішати розчин і класти каміння в мури. Розвіяр хотів би навчитися теж – але тут наглядачів схвилювала новина, що «вогнянка понеслась», і Розвіяра поставили за носія.

Яйцекладна тварюка вогнянка мешкала в скелях над замком. Доріжка йшла зиґзаґом – десять поворотів нагору, десять поворотів униз. Шестеро наймолодших рабів, у тому числі Розвіяр, тягали в замок яйця вогнянки.

Нагору належало бігти щодуху. Десять поворотів з пустим коромислом, одинадцять тисяч кроків. Там, нагорі, перепочинок поряд із гніздом; житло вогнянки було загороджене камінним валом, над ним нависали залізні поперечини, схожі на реї. З-поза валу бурхав чорний дим – то густіше, то рідше. Вантажники – вільні найманці в шкіряних шоломах – з допомогою блоків, важелів і держалець витягали з ями лискучі від сажі, розпечені яйця. Перев’язували їх мотузками, вимоченими в жовчі двоголової болотяної змії, і вішали на палі-коромисла. Розвіяр, підхопивши на плечі коромисло, ішов тепер униз – одинадцять тисяч кроків. Десять поворотів. Вузька стежка, суцільний камінь, сонце пече, і на кожному повороті наглядач.

Іти донизу належало повільно й дуже обережно, щоб ні в якому разі не оступитися, не впасти, не пошкодити ношу. За надтріснуту шкаралупу носильникам обіцяно болючу страту – це саме собою було дивно, адже раби чимало коштують. Але ще якась тяжка таємниця була пов’язана з яйцями – Розвіяр страшно томився на спуску, хоча нагору здиратися, здавалося б, важче. Виснажував страх спіткнутись, пошкодити ношу, але не тільки це; яйця обрисами нагадували потворні чорні голови, і нелегко було бачити, як вони розгойдуються праворуч і ліворуч, на кінцях коромисла.

Згинаючись під вагою ноші, ляпаючи по камінню зашкарублими п’ятами, він думав про інше, забував про роботу, «звільнювався». Тоді очі його замість камінної стежки бачили склепіння велетенського лісу, глухі закутки, де напнуте павутиння з застряглими в ньому пташиними скелетиками. Багатоярусні хащі, де під корінням і над корінням, у траві й у куширах, у переплетенні ліан, у коронах і під коронами, як під склепінням палацу, вирує вдень і вночі життя…

На третьому повороті стежки – якщо рахувати згори – відкрився краєвид ущелини. Розвіяр щоразу тамував віддих, забачивши чорне провалля з білою піною потоку на дні і протилежну скельну стіну, де маяли стрічки водоспадів.

– Агов! Годі ловити ґав!

Розвіяр ступав далі, спустивши голову.

На п’ятому повороті відкривався замок. Теж скеля, але з видовбаними ходами й галереями, балконами, вежами, сторожовими постами; у нижніх ярусах розміщувалося «місто», де жили вільні найманці з родинами, головно ремісники. У середніх ярусах мешкала варта, і десь нагорі, серед багатьох камінних веж, під склепінням палацу, гніздився володар, якого Розвіяр ніколи не бачив. Над замком піднімались дими, товсті й тонкі, чорні й білі.

Розвіяр спитав якось у Роджі, нащо потрібні яйця вогнянки. Той велів замовкнути й ніколи про це не говорити. Потім, озирнувшись, повідомив крізь зуби: якщо Розвіяр випадково подряпає шкаралупу – він, Роджі, засмутиться. Йому, звісно, начхати, скинуть Розвіяра в яму з гнилим м’ясом чи просто підвісять на гак, але історії про жінок Роджі подобаються, тому Розвіяр має бути обережним – і німим, наче морська змія.

Розвіяр був обережний і німий, але думки його залишалися вільними від нагляду. Під час роботи, на перепочинку, в темниці він уявляв собі вогнянку так і сяк. Він подумки готував яєчню з її яєць і обігрівав ними оселі взимку, жбурляв яйця у ворога і придумував ще тисячі способів, як ними скористатись.

Він не знав, де й за яких обставин дізнається відповіді на свої питання. І нітрохи не тямив, коли це станеться.

* * *

Утомлюючись удень, він не одразу засинав уночі. Раби, причаївшись у темряві, крадькома порушували заборону на розмови; інколи базік викривали наглядачі, шмагали канчуками, але розмови поверталися знов. Розвіяр дізнався багато про товаришів у нещасті: когось продали в рабство за борги. Якогось матроса підібрали вночі п’яним на вулицях порту Фер, і вранці він протверезів уже в рабському каравані. Половина рабів не пам’ятала, хто вони й звідки: їх обпоїли «солодким молоком». Хто почастував їх напоєм, де це було – вони уявлення не мали, як не знали й власних імен та історій. Слухати їх було особливо моторошно.

«Пам’ять» – було видряпано на стіні серед лайок і малюнків.

Ближче до півночі розмови затихали. Розвіяр, смертельно втомлений, засинав пізніше за всіх. Щоб відволіктись, він заходжався подумки читати уявлювані книжки – вони допомагали заснути.

Усі історії про жінок він пропускав – набридло переказувати їх Роджі. Зате чудово діяли докладні описи чужих земель, обрядів, тварин і рослин, розповіді про невідомих істот; Розвіяр читав про крилаті повозки, кожну з яких несуть чотири крилами, про вдачу донних драконів, про личинок вогняних звірюк, що живуть усередині чорного яйця: «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття; а якщо обступлять вороги – витягни яйце з вогню і розбий шкаралупу. Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти. Коли трісне шкаралупа – вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням. Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як спливуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду – тоді він згине. Запізнишся – лихо тобі. Стережись і пам’ятай: тільки три ночі й три дні…»

Розвіяр сів на підстилці з моху. Спали його товариші, світили зорі крізь пролам у стіні. Дзюрчала вода; Розвіяр щосили тріснув себе по лобі. У дверях, у віконці для варти, показалося бліде сонне обличчя.

– Канчука захотів? Спати!

Розвіяр ліг. Його проймало холодом. Як він раніше не здогадався, як?!

Вогнянка живе в гарячому гнізді. Її яйця носять у замок, зберігають у вогняній пічці… Про піч розповідав, здається, Роджі… Усі знають, що яйця дуже цінні, але чи підозрює хто-небудь – чим? «Вийде вогняний звір на волю і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням».

Не бувало такого, щоб хтось із носіїв випадково розбив яйце. «Розколоти її випадково не можна – шкаралупа міцна, треба захотіти». А ніхто не хоче – бояться покарання. І ніхто не знає, яку владу щодня носять раби на плечах! «Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню».

Тим часом вогнянка все менше відкладає яєць. І коли їй знов заманеться нестись – Розвіяру невідомо.

Ціна свободи. Влада. Хай на три дні й три ночі; Розвіярові тільки б вирватися. Він повіється в гори і там зачаїться, а пізніше вистежить караван на Фер і пристане потихеньку, а там піде в море, хоч за юнгу, хоч за матроса. Треба тільки правильно вибрати час…

Він лежав на спині, усміхаючись у морок, і бачив, як несуться по полю руді й легкі, мов іскри, білки.

* * *

Удосвіта, коли раби по черзі умивалися зі струмка, Розвіяр, що не склепив очей за всю ніч, певно знав: цей день змінить його долю. Вервечкою вийшли зі Східної темниці, дістали сніданок у руки, і тут Роджі сказав, що носильників сьогодні треба тільки троє.

– Ти, – він тицяв ґулястим пальцем у груди черговому рабу, – ти…

Розвіяр обмер.

– І ти, – останнім Роджі вибрав високого хлопця на прізвисько Ніс, – ви, троє, беріть коромисла. А ти, книжнику, підеш розвантажувати вози з крупою, учора прийшов караван.

Розвіяр стояв приголомшений. Свобода була на відстані простягнутої руки – і вислизнула. На свій сором, він відчував боязливу полегкість: не доведеться битись та вбивати. Усе буде як завжди.

– Роджі, – сказав Ніс дуже тихо. – Я вчора ногу підвернув…

І підсмикнув холошу, показуючи опухлу щиколотку.

– Шуу, – виплюнув наглядач. – Більше нічого не підвернув? Іди на підоймі коловорот крутити, бо я тобі підверну, не встанеш! Ти, Жирний, з коловорота переходиш на розвантаження…

Погляд наглядача, звичайно понурий, переметнувся на Розвіяра.

– Бери коромисло, книжнику. Подряпаєш шкаралупу – шкуру злуплю.

Носильники розібрали коромисла. Розвіяру дісталась дуже зручна палка, ледь вигнута, відшліфована сотнями рук. Рушили по стежці вгору – десять поворотів, одинадцять тисяч кроків.

Він обігнав двох інших. Потім відстав і пошкандибав у хвості. Не треба квапитись; нехай вони візьмуть вантаж і підуть уперед.

Заспокоївши віддих, зусиллям волі перестав рахувати кроки. Треба зосередитись. Треба вирішити, як і коли розбивати яйце. Чи знають наглядачі таємницю личинок? Що коли збунтованого раба одразу ж пристрілять – здалеку? Чи зможе захистити його личинка вогнянки?

Вантажники обережно викочували яйця з гнізда, в’язали мотузками, навішували на коромисла. У диму, у тріскоті іскор, вони самі здавалися чудовиськами – від куряви їхня шкіра зробилась чорно-сірою. «Утомилася, старенька, це останні яйця, завтра вже не буде», – Розвіяр сам чув, як один вантажник сказав це другому. Рахівник із табличкою робив позначки, бурмочучи під ніс, перевіряючи цифри – унизу, де прийомка, стоїть інший рахівник, і щодня по закінченні робіт вони звіряються, щоб упевнитись: не зникло жодного яйця.

Скрипіли блоки, дзвеніли ланцюги, сичали носильники, коли іскра попадала в дірку на рукавичці. Розвіяр чекав, дивлячись на далекі верховини гір: у ранковому сонці вони здавались ошатними й навіть гостинними. На мить пригадалось – і загасло у пам’яті – літаюче місто Мірте.

Як наяву, Розвіяр побачив митника, як він вимовляє, наче випльовує, слово «гекса». І велить викинути Розвіяра за борт, мов погану ганчірку. А Розвіяр у відповідь розбирає чорну шкаралупу, і вогнянка заступається за нього.

Йому привидівся чорний дим над мостами Мірте. Крики, страх, вогонь і попіл. Три дні й три ночі – чудовисько кориться кожному його слову, а що буде потім, немає значення…

– Гей! Заснув?

Розвіяр струснувся, узяв на плечі коромисло з вантажем і, обережно притишуючи ходу, перетнув найкрутіший відтинок спуску. Знову звів дихання, настроївся на звичний ритм; одинадцять тисяч кроків.

Зараз?

Нема куди квапитись. Попереду, біля повороту, стоїть Роджі. Якщо розбити яйце – доведеться личинці його вбити…

А чому ні? Хіба Роджі не такий, як усі наглядачі?!

Розвіяр спіткнувся. Умить спітніли долоні. Роджі крикнув, коли Розвіяр добіг до повороту:

– Ти чого затинаєшся, га? Життя обридло? Під ноги гляди!

Розвіяр промимрив щось у відповідь.

Доріжка суха, не слизька, ще не гаряча. Ідемо обережно, дивимось під ноги. Не треба поспішати; ще маємо час, і там, нагорі, чекають на свій час страховища, до часу ув’язнені в шкаралупах.

А що коли книга бреше і вони не коритимуться?!

Приймальник розіклав яйця, разом із мотузками, у залізній вагонетці на колесах і повіз до спеціальної пічки, що не згасає ні вдень, ні вночі. «Якщо виймеш його з вогню, не держи довго на повітрі, тому що остигне й не буде пуття…»

Угору – бігцем. Одинадцять тисяч кроків.

Вантажники відверто раділи близькому закінченню робіт. Вони, хоч і були вільними найманцями, хоч діставали чималі гроші за свій труд – боялись вогнянки та її пекучих яєць і були щасливі, що без пригод закінчилася зміна.

– Сьогодні раніше підемо відпочивати, хлопче!

Звичайно вантажники не розмовляють із рабами. Але тепер – подобрішали; Розвіяр, пристроївши на плечах коромисло з новим вантажем, попрямував униз.

Зараз?

Розмахнутися, лупонути коромислом об камінь… Об цей? Чи той, наступний? Стежка – занадто відкрите місце, усім усе видно, і легко дістати стрілою…

На високому камені майоріла фігура наглядача Роджі. Той спостерігав за ним, за Розвіяром, неначе щось відчувши. Треба було зважитися, і Розвіяр, стиснувши зуби, змагався з усе більшим страхом.

Він закінчив другу ходку, здав вантаж приймальнику, і рахівник записав. Підійшов Роджі – він був незвично діяльний сьогодні.

– Хлопче… Ти якийсь дивний. Ще раз загаєшся по дорозі… Зупинишся… Так і знай: увечері тобі буде шмагання. Тільки загайся ще раз!

Розвіяр із важким серцем рушив угору. Під сонцем, під поглядом наглядача він не міг повірити, що таким сміливим був сьогодні вранці. Що з ним зроблять, якщо личинка чомусь помре? Або не буде слухатись? Або… якщо його піймають за три доби?

Ішов час. Розвіяру все складніше було переставляти ноги. Страх і відчай, з якими він змагався – і перемагав – з перших днів свого нового рабства, тепер цілком заволоділи ним. Він міг визволитись, міг дістати владу над життями інших, але не смів; це за кілька годин перетворило Розвіяра на більшого раба, аніж яким він був, зв’язаний і голий, на невільничому ринку.

Він ішов униз із вантажем, і два яйця вогнянки похитувалися на коромислі в такт до кроків. Наближався третій поворот…

Щось змінилося. Неначе тінь пролетіла в повітрі. Розвіяр підняв голову.

За камінною грядою почувся дивний звук – чи то шипіння, чи то скрегіт. І глухо скрикнула людина.

Ноги самі винесли Розвіяра на поворот, і він побачив, як наглядач Роджі, який щойно сидів на високому камені, тепер летить униз, притискаючи руки до горла. Тіло його скотилося, смикнулося, завмерло посеред стежки, а каміння ще котилось, велике й маленьке, один ударив Розвіяра по нозі…

На стежці, кроків за двадцять, стояла істота, яких він перше не бачив. У тварюки було чотири широких лапи з кігтями й довгий пружний хвіст. Тулуб, укритий смугастим хутром, широкі людські – чоловічі – груди, порослі рудим волоссям. М’язисті руки, в кожній по короткому клинку. На голові залізний шолом, що повністю закриває обличчя, а на спині – в сідлі зі стременом – поміщувався ще й вершник, тому що хвостата істота була верховою.

Розвіяр побачив усе в деталях – як, бувало, встигав прочитати ледве розгорнуту книжкову сторінку. Він побачив обличчя вершника, гордовите, смагляве, чимось схоже на гордовиті обличчя Золотих. Побачив у його руках світлі вигнуті мечі. Побачив ноги, узуті в чорні чоботи з тонкої шкіри, уперті в стремено – носками вгору і в боки. Побачив ледь вловний рух цього стремена: чотиринога тварюка з людським торсом присіла на задні лапи, збираючись стрибнути на Розвіяра й покінчити з ним – утовкти в стежку. Перетворити на млинець.

Жити!

Розвіяр не став бігти, не став ухилятись – ні те ні інше не могло його врятувати на вузькій доріжці над прірвою.

Замість цього крутнувся на місці й ударив своєю ношею об скелю, з усіх сил зажадавши свободи невідомому чудовиську. Одне яйце розбилось із вологим чмоканням.

Спалахнули мотузки. Посипалася шкаралупа, повалив чорний дим. Чотиринога істота на стежці застигла за мить до стрибка, а Розвіяр, кинувши коромисло, відстрибнув до самого краю стежки й мало не зірвався.

Зі скалок шкаралупи, з сажі й обгорілих волокон вибралася личинка вогнянки. Якби Розвіяр давніше знав, що носить на плечах, не спав би так спокійно на моховитій підлозі в Східній темниці. Мучився б через жахи. І тим більше дивним і диким здавалося, що це – оце – може кому-небудь підкорятися.

Чотиринога істота на стежці поступилась назад; дико й страшно скрикнув вершник, спалахнуло сонце на його клинках…

– Убий! – Розвіяр ні на що не сподівався. Він просто хотів жити й боровся за життя як міг.

Личинка вогнянки здійнялася, розметавши гострі крила, вкриті сажею, немов пилком. В обличчя війнуло жаром, Розвіяр упав на коліна, прикриваючи обличчя ліктями, відчуваючи, як тріщить на голові волосся.

Він не хотів дивитись і все-таки бачив. Чотиринога істота змахнула клинками, і вершник повторив його рух, але жоден із чотирьох клинків не досягнув цілі. Личинка пронеслась над ними, почувся тріск, вершник вивалився з сідла й упав на дорогу. Чотиринога істота в останньому пориві гарячково спробувала зняти з себе шолом – і теж повалилась, придавивши тіло вершника тяжкою, непомірною тушею. Личинка піднялася вище, Розвіяр щосили надіявся, що тепер вона полетить геть, сховається – але жахлива тварюка спустилась на великий камінь над стежкою. Склала на спині крила, мов долоні і, здається, вліпила очі в Розвіяра – хоча в неї не було голови й не було очей.

Йому захотілося стати частиною цієї камінної гряди. Стати недвижним. Стати каменем.

– Гей!

Згори вибіг іще один наглядач – видно, почув шум і поспішив усе з’ясувати. Мало не зіштовхнув зі стежки Розвіяра; постояв, витріщивши очі, позираючи то на личинку, то на труп Роджі посеред дороги, то на два страшних тіла – чотириногого і його вершника. Розвернувся і з вереском кинувся назад, і за хвилину його крик підхопили інші голоси…

Личинка не зрушила з місця. Продовжувала сидіти, молитовно склавши крила на спині.

Зате коли знизу, з четвертого повороту стежки, безгучно виринули ще дві чотириногі тварюки з вершниками і Розвіяр, забачивши їх, нажаханий притулився до дороги – от тоді личинка розвернулась, як сувій, і атакувала знов.

* * *

Здавалось, минуло декілька годин, а проте сонце тільки трохи нижче спустилось над горами. Він стояв на стежці, на третьому повороті, звідки чудово проглядалась ущелина. Він бачив, як по протилежному схилу відходить, легко долаючи неприступні провали, загін вершників на чотириногих тварях. Трьом із них уже ніколи не скакати по горах, не нападати на рабів і наглядачів; тіла двоногих і чотириногих мерців лежали осторонь, Розвіяр боявся на них дивитись.

Уціліле яйце вогнянки застрягло в розколині біля дороги. Личинка й досі сиділа на камені, і більше не лишалося сумнівів, що вона Розвіярові кориться. А він стояв перед нею, паралізований свідомістю своєї несподіваної влади.

Дістатися до Фер… За три дні – хіба це можливо? Знайти Арві та Лу, покарати їх… Нехай контрабандистів давно нема в порту – перед очима в Розвіяра вони кричали в смертельному жаху й падали, уражені личинкою, і знов кричали й падали. Він і не підозрював, як глибоко в ньому засіла їхня зрада і як хочеться помститись.

Утекти… куди? У нього всього лише три дні. А до Мірте за три дні можна дістатись хіба що силою думки…

Тікати! Не стояти!

Він ступив кілька кроків. Озирнувся; здиратися по схилу, без стежки, значило рано чи пізно скотитись униз і вбитись на гострім камінні… Дорога, якою ходить караван із харчами, нижче… Як туди дістатись – по трупах?!

Сонце, немов приклеєне, висіло на тому ж місці небосхилу. Над личинкою вогнянки тремтіло гаряче повітря. Спотикаючись, Розвіяр побіг униз, сподіваючись вибратись до проїжджої дороги…

З-за четвертого повороту стежки йому назустріч вибігли вартівники. Не наглядачі – замкові вояки, озброєні мечами й списами. Вони викотились хвилею; передні круто вповільнили хід. Стали. Лад порушився.

– Шуу, – видихнув червонолиций чоловік у блискучому сталевому нагруднику і з пір’ям на шоломі. – Ах, Шуу… Сті-і-ій!

Розвіяр поступився. Личинка не ворухнулась.

Погляд червонолицього швидко окинув поле бою, спинився на вогнянці, метнувся на Розвіяра. Провідник загону був воїном і вмів володіти собою, однак Розвіяр устиг прочитати в його очах жах. Той самий безмірний страх, що називають «страхом Шуу».

Червонолиций усе знав про личинок і все швидко зрозумів. Його життя опинилося в руках Розвіяра; між вартівником і лютою смертю стояла мить – і примхлива воля підлітка-раба.

Ті, що завмерли за спиною чоловіка в сталевому нагруднику, теж зрозуміли це – по довгій хвилині.

– Охороняти! – крикнув Розвіяр.

Одночасно змайнули дві чи три стріли. Личинка опинилася між вартівниками і своїм новим хазяїном. Стріли зникли в гарячому мареві над розкритими крилами і зникли без сліду, тільки попіл просипався.

– Назад! – крикнув червонолиций. – Відходь!

Це була мить для прориву. Розвіяр відчув її, почув, як чують удар дзвона. Нацькувати вогнянку на цих людей і по стежці з попелу прорватися до волі. Ну?!

Стежинка пустішала. Вартівники відступали вниз, за четвертий поворот, за камінну гряду. Удатна мить найшла і минула. Розвіяр зрозумів, що запізнився: червонолиций знову був господарем становища.

– Значить, це ти розбив шкаралупу, хлопче?

Спокійний, навіть знудьгований голос. Вартівник давно знає відповідь на своє питання. Тягне час, зрозумів Розвіяр.

– Ти їх бачив? Звіруїнів? Напівлюдей?

Розвіяр мовчав.

– Це звіруїни, – повторив вартівник наполегливо, буцімто Розвіяр сумнівався. – Ти звелів убити їх? Молодець. Ти кмітливий, добре зробив. Ми теж підстрелили двох… Їх було багато, дуже багато. Добре, що ти велів личинці їх убити.

Він говорив, не спускаючи з Розвіяра очей, і точно чекав чогось. Чого?

Свиснула стріла. Розвіяр упав; стріла ударила в камінь, мало не подряпавши вухо. Напевно, стрілець квапився. Знову свист, цюкає в камінь сталевий наконечник…

Личинка вогнянки змаяла, прикриваючи Розвіяра. Її протнули дві або три стріли, не завдавши шкоди. Розвіяр скотився зі стежки в щілину між камінням – туди, де лежало друге яйце. Воно зовсім остигло; Розвіяр утиснувся в розколину, намагаючись зрозуміти, звідки стріляють. Схоже, били зусюди: стрільці оточили стежку, поки вартівник у сталевому нагруднику хвалив Розвіяра за кмітливість.

Жити!

Піднявши камінний уламок, він щосили ударив по другому яйцю. Шкаралупа тріснула – глухо, безживно, і розтрісла. У тріщині, завширшки в два пальці, показалася друга личинка – остигла, дохла.

Яйця вогнянки треба зберігати у вогні… На повітрі вони остигають.

– Охороня-ати! – верескнув Розвіяр, коли ще дві або три стріли вдарили в камінь поряд із головою. Вартівники били завісою, не бачачи цілі.

Личинка повисла над ним, розгорнувши крила. Постріли припинились. Розвіяр сидів, забившись у щілину, мов комаха.

Попереду три дні й три ночі.

* * *

Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:

– Звелено взяти живим.

– Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий голос.

– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!

– Мені самому життя миле!

– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?

– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.

Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.

– Вийдеш – не зачепимо.

Розвіяр мовчав.

– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?

– Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.

– Ах, то ти так…

Зробилося тихо.

– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.

Начальник варти вилаявся.

– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.

– Вистрілите.

– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!

– Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?

Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.

Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.

– Поряд, – сказав Розвіяр личинці.

Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий – хай ненадовго.

– Гаразд, ведіть.

І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.

* * *

Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги – і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.

Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».

– Стій.

Розвіяр зупинився.

Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.

– Веліли впустити. Самого. З тварюкою.

– Як?! Та бути такого…

– Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!

І обернувся до Розвіяра:

– Ти подумай, щеня… Є різниця, як умирати. Іди!

Розвіяр увійшов, і разом із ним увійшла личинка вогнянки.

* * *

Тут було прохолодно. Кімната, висічена в скелі, розміщувалась високо над ущелиною. Другі двері, набагато більші тих, що в них увійшов Розвіяр, вели на балкон, обвитий зеленню. У центрі кімнати була водойма, на поверхні недвижної води віддзеркалювалися свічки.

Розвіяр побачив воду й мало не заплакав. Хотів потягнутись рукою, зачерпнути, – але підняв очі й обмер. Навпроти, у дерев’яному кріслі з поруччям, сидів той, кому належав замок, люди й сам Розвіяр.

Володар був не дуже молодий, але ще й не старий. Чорне з сивиною волосся оперізувало вид, сягаючи пліч. Тонкий ніс був колись зламаний. Губи розтинав давній шрам. Очі дивились без ніякого виразу; ніколи в житті Розвіяр не бачив такого непевного – і такого проникливого погляду.

Він стояв нерухомо хвилину й дві. Вогнянка сиділа заблизько, на Розвіярі почала жевріти холоша; він не витримав і відступився, порушивши недвижність і тишу.

– Ти хочеш пити?

Розвіяр не сподівався цього питання. Кивнув – точніше, смикнув головою.

– Пий, – рука з перснем указала на воду.

Розвіяр підійшов. Упав на коліна, зачерпнув воду жменями. Довго пив, здригаючись від холоду, переводячи дихання, злизуючи кожну краплю.

– Навіщо ти розбив шкаралупу?

Розвіяр підняв голову. Бліде обличчя володаря осяяне було вогнями свіч – і мерехтливим, нерівним світлом палючої вогнянки.

– Вони б мене вбили.

– А тепер – ти думаєш вижити?

Розвіяр скосив очі на вогнянку. Та сиділа, склавши на спині крила, усипані сажею, наче пилком.

Він може вбити володаря. Зараз. Володар знає це; він дозволив Розвіяру ввійти самому, з вогнянкою. Ні: він наказав йому ввійти самому. До кімнати, де, крім володаря, нікого нема.

– Хочеш убити мене?

Розвіяр піднявся з колін. Довго дивився в очі володарю; ця людина звикла командувати смертю, як їздовим щуром у колесі. Вона багато разів була поруч – і завжди підкорялась.

– Я тільки хочу жити, – повільно сказав Розвіяр.

– Ти, раб, розбив шкаралупу яйця… Присвоїв крихту моєї влади. Ти гадаєш, я це подарую?

Здавалося, володарю подобалось гратися зі смертю. Здавалося, провокуючи хлопчиська, він зазнавав насолоди.

– Мені не потрібна влада… ніяка. Я тільки хочу жити, – промовив Розвіяр, не спускаючи очей. – Я… обміняю цю личинку на моє життя. Хай навіть не свободу.

– Ти торгуєшся, – володареві губи вперше здригнулись, окресливши усміх. – Зі мною.

– Так, володарю. Тому що… я ж можу наказати їй.

– Накажи.

Розвіяр ковтнув. Очі без ніякого виразу дивилися крізь нього. Володар чекав, він був несповна розуму, божевільний самогубця; Розвіяр нараз чітко зрозумів: йому не вижити, і краще, що можна зробити, – це наказати вогнянці вбити себе одразу по смерті володаря.

Він зрозумів це й розліпив губи. Миттєво в очах володаря щось змінилося. Він викинув перед собою руку:

– Стій! У наказі була така сила, що Розвіяр перестав дихати.

– Ти насправді небезпечний, – сказав володар, і його очі дивились тепер не крізь Розвіяра, а просто йому в обличчя. – Добре… Я згоден торгуватись. Накажи тварині кинутись у басейн. Я накажу залишити тобі життя.

Декілька хвиль Розвіяр напружено міркував. Потім перевів дихання.

– У воду, – сказав він личинці.

І та, не маючи страху смерті, скорилась моментально.

Зашипіла вода, піднялася пара, тіло вогнянки почорніло – і спливло, безживне, слизьке. Вода в басейні замулилась.

– Варта, – не піднімаючи голосу, сказав володар.

Розвіяр, не озираючись, почув тупіт і дихання за спиною.

– До ями, – сказав володар.

* * *

Він думав, що його тягнуть просто в могилу, ховати живцем. Але його скинули в просторий камінний мішок, накрили згори ґратами, і запала темрява; Розвіяр, зморений і розгублений, узявся досліджувати темницю навпомацки.

Не те щоб він сподівався втекти. Він просто не міг сидіти без діла; ніякого іншого виходу, звісно, не знайшлося, зате знайшлася кам’яна плита – чи то ложе, чи то стіл, чи то надгробок – і приліплена до її краю маленька свічка.

Свічка! Справжній восковий недопалок! Розвіяр спершу затужив через те, що нема вогню, а потім, подвоївши зусилля, узявся нишпорити по камері – і знайшов стінну нішу, а в ній – дерев’яну миску, ложку й старе кресало.

Він довго порався, крешучи вогонь. Він був упав у відчай, але не здався, і кінець кінцем свічка загорілась. Розвіяр спершу замружився, а потім, коли звикли очі – побачив підлогу, де-де присипану соломою, кам’яну плиту, стінну нішу й самі стіни з відбитками величезних зубів – темницю прогризали в камені скельні черв’яки.

Йому зробилося страшно – не від того, що він бачив. Він злякався, що свічка догорить і знову доведеться лишитися в мороку.

Він згадав про Східну темницю, як про покинуту домівку – там просторо й видно зірки, там вода й м’який мох. І там є «завтра», і «післязавтра», і «за тиждень»; тут, у ямі, вічно тягнеться ніч.

Вогник свічки складався, виявляється, з кількох частин: темний у центрі, яскравий на верхівці й по краях. Він був головним багатством, що лишилося ще в Розвіяра. Його єдиним багатством і надією.

Хороший віск спливав повільно: Розвіяр згадав маяк, де було світло вдень і вночі. Згадав стогін полум’я, що вказувало шлях морським суднам. Згадав пінний слід за кормою «Крилами». Згадав старого, що не хотів відпускати його на «Лусці» і все-таки відпустив.

Лице, облямоване сивим волоссям, неначе вінчиком. «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую. Мідний королю, Мідний королю…»

Розвіярова тінь лежала на стіні – чорна, страшна. А якщо цього разу подіє?! Адже немає іншої надії, тільки на Мідного короля. Візьми, що ціную. Подай, що потребую. Свободи! Життя й свободи!

Тремтливою рукою Розвіяр повторив рух, якого навчив його колись старий.

– Мідний королю… Мідний королю!

Він затнувся, опанував себе і продовжив:

– Візьми, що ціную! Подай, що потребую!

Свічка зникла без звуку. Без сліду.

Знову зробилося темно.

* * *

Уранці його привели до володаря. Той сидів у кріслі на широкому напівкруглому балконі, а поряд стояла на триногій підставці велика далекоглядна труба. Розвіяр колись бачив схожу в руках капітана «Крилами». Щоправда, капітанська була менша.

Варта вийшла. Небо, повите мармуровою сіточкою хмар, було схоже на морську воду – таке ж синьо-зелене, неспокійне. З балкона на три сторони відкривались навколишні скелі: через гострий контраст світла й тіні в їхніх обрисах увижалися скривлені, люті обличчя. Профіль володаря з його зламаним носом здавався частиною цих гір.

Знизу, з ущелини, ледь чутно долинав шум води. Цей шум супроводжував Розвіяра всю ніч. Слухаючи придушений стінами рокіт, потріскування напівостиглого каміння, шелест вітру в продиховинах, він то метався по камінному мішку, то валився без сил на солому.

Йому здавалося, що стіни в темноті стискаються і стеля нижчає. Він зусиллям волі гамував паніку, і тоді стіни, невидимі, зникали зовсім і Розвіяр опинявся сам посеред величезного темного світу. Ще вчора він був ручною твариною, в’ючаком, тяглом, як-от пацюк у барабані. Він був твариною, світ перед його очима плив, невиразний і каламутний, а сьогодні, тепер, немовби спала полуда. Немов очистили від багна й тванюки жовтий кістяний клинок.

Уявити тільки – він сам спрямував личинку до води! Адже міг захопити володаря і, загрожуючи його життю, диктувати свої вимоги! Як же можна було програти, маючи в руках могутню зброю?!

У темряві він налетів на камінну плиту і забив великого пальця на правій нозі. Біль несподівано допоміг заспокоїтись. Розвіяр вирішив, що нічого ще не скінчено, завтра його поведуть на страту або ще куди-небудь поведуть, і тоді він устигне зробити хоч що-небудь: вирватись, або захопити заручника, або, у найгіршому разі, зістрибнути зі скелі, прихопивши з собою катів. Його жахала єдина думка: нікуди не поведуть, кинуть тут без їжі й води, у тиші, темряві – помирати.

Мідний королю, Мідний королю… Він знов ошукав Розвіяра, не подав того, що потрібно, – хоч Розвіяр і віддав йому найдорожчу річ. Замість свободи прийшли розчарування й злість, і шалена жага діяти – чим це допоможе бранцю в камінному мішку?!

Над ранок він майже заспокоївся. Лежав тихо, уп’явшись у морок, і думав про звіруїнів – хто вони, звідки вони взялись і навіщо. Думав про володаря – скільки волі та часу, скільки грошей та влади знадобилося, щоб видовбати – вигризти – в скелі його замок. Про сліди зубів скельних черв’яків. Про магію; чи був магом старий Маяк? Навряд щоб. Чи може сам володар виявитись магом? Цілком можливо, це багато що пояснило б. Чим він платить своїм людям? Звідки приходять продуктові каравани? Як далеко звідси до кордонів Імперії, і чи витримає замок проти атаки з повітря? І чи можна його здолати, а якщо можна, то як?

Він навіть заснув – за кілька хвилин до того, як по нього прийшли. І ось тепер стояв на напівкруглому балконі, боячись повірити цій удачі. Володар відпустив варту, вони зостались удвох, і руки в Розвіяра вільні, а володар не дивиться на нього. Сидить, уторопивши очі на гори, немов забувши про бранця…

– Не здумай стрибати на мене. Помреш тяжко.

Розвіяр ледь здригнувся. Щоб перевершити цю людину, щоб захопити його розполохом, знадобиться вся Розвіярова воля та хитрість.

І він примусив себе розслабити аж до тремтіння напружені м’язи.

– Учора ти не був таким лютим, – сказав володар. – Тобі було досить самого життя, навіть не свободи. Тепер ти передумав?

– Ні.

– Дуже добре. Скажи: звідки ти знаєш про личинок вогнянки? Звідки ти знаєш, якщо навіть серед моїх людей з цією таємницею звірені тільки найнадійніші?

Розвіяр уривано зітхнув.

– І не думай брехати, – уривчасто кинув володар. – Раби шепотілись у темниці? Чи наглядачі?

– «Коли трісне шкаралупа – вийде вогняний звір на свободу, і стане служити тобі три дні й три ночі, скоряючись словам і бажанням, – вимовив Розвіяр. – Його не вражає ні стріла, ні клинок, з твоєї волі уб’є й одного ворога, і сотню. А за мить перед тим, як вийдуть три дні й три ночі, звели йому кинутись у воду – тоді він згине…»

Неуважний володарів погляд зібрався в точку, як світло в скляній лінзі. Розвіяр дивився йому в очі, стараючись не кліпати.

– «Повчальне казання про людей, звірів та інших тварей», – сказав володар із дивним притиском. – Ти умієш читати?

– Я переписувач книг… був.

– Цікаво. – Володар сів рівніше, сплів на коліні довгі жовтуваті пальці. – Ось користь освіти… Як сталося, що ти перестав бути переписувачем?

– Я з дитинства був рабом в одного письменного пана на ім’я Агль. Він вирішив заробити переписуванням у Мірте…

Розвіяр говорив, долаючи хрипоту. Болюче відкашлювався й продовжував розповідати. Володар слухав, очі його горіли все яскравіше, шрам поперек губів ставав темнішим і помітнішим.

– Ти гекса?

– Наполовину… Так кажуть.

– Та й дурень був твій колишній хазяїн… Кажи далі.

Розвіяр розповів усе не ховаючись. Не згадав тільки про замовляння, якого навчив його старий на острові під маяком.

Володар довго мовчав. Тінь, що прикривала балкон, відсунулась, на поруччя впав промінь, і воно зайнялося – мідяне, до блиску відполіроване, кругле поруччя.

– Тобі коли-небудь давали «солодкого молока»?

Розвіяр здригнувся. Питання поставлено побіжно, немов мимохідь, але думка про «солодке молоко» була куди огидніша, аніж найжорстокіший смертний вирок.

– Це вихід для тебе, – сказав володар з несподіваною м’якістю. – Після того, що ти скоїв… Адже в замку не сліпці. Поповзе поголоска. У багатьох народиться страшна спокуса. Як мені бути з моїми людьми, які бачили, як ти командував личинкою?

– Ні. Я не хотів. Я…

– Доведеться потроїти охорону великої печі, – немов міркуючи, продовжував володар. – У мене багато їх, цих личинок у яйцях. Коли занадто дозоляють звіруїни чи інші вороги, я просто розбиваю шкаралупу. Але як тепер довірити ці яйця рабам-носильникам? Чи вартівникам, що стали на службу за гроші?

– У мене не було іншого виходу!

– Був. Мовчки померти, як учинив би на твоєму місці будь-який інший раб, не такий освічений… не такий кмітливий. Правильно було б улаштувати публічну страту… на науку. Але я обіцяв тобі життя, і я додержу слова. Ти вип’єш «солодкого молока» і поїдеш у Фер, де тебе заново продадуть.

Розвіяр кинувся не роздумуючи.

Між ним і володарем було п’ять кроків. Розвіяр стрибнув і схибив, спіткнувся об виставлену ногу, утратив рівновагу, його жбурнули до поруччя. Мідь уп’ялась у ребра, страшна сила навалилася згори, холодні пальці здушили горло. Смикаючись і хриплячи, Розвіяр устиг побачити, як володар притримує вільною рукою захитану триногу з далекоглядною трубою.

– Я казав тобі, що помреш тяжко?

Розвіяр спробував перевалитись через поруччя. Він задумав це з самого початку й хотів потягнути з собою володаря; не вдалось. Хватка на горлі стислась міцніше.

Тупіт варти, тривожний, старанний, увірвався на балкон і змовк. Мабуть, володар жестом велів охоронцям вийти, тому що кроки одразу зазвучали знов, віддаляючись.

– Згоден, – крізь зуби видихнув Розвіяр.

Володар відкинув його від загорожі – углиб балкона, в тінь. Задихаючись, Розвіяр відповз до стіни, увитої плющем.

– Тобі дорога твоя пам’ять? Ти цінуєш спогади дорожче за життя?

У голосі володаря була цікавість.

– Тобі хочеться вічно пам’ятати, як тебе викинули за борт, неначе ганчірку? А може, ти помреш заради спогадів про рабський ринок?

– І це теж, – сказав Розвіяр.

І згадав – на мить – далеке, піднесене над морем місто Мірте.