Читать книгу Варан - Марина и Сергей Дяченко - Страница 3

Уночі Варану наснилось, що Імператор видав указ – нікого не випускати з Круглого Ікла, поки не знайдуть сховок із підробленими грішми.

Варану снилося, що довкола острова кільцем зімкнулися воєнні імператорські кораблі, а небо патрулюють вершники на криламах. І що наближається кінець сезону, а острів повен зневірених, злих, наляканих чужинців. І що наступає міжсезоння; м'яке сонце сезону стає білим і лютим, випалюючи каміння. Укриттів не стає, учорашні безтурботні відпочивальники тепер умирають під палючим промінням, їхні трупи спалюють на пристані…

Варан кричав і прокидався, і знову засинав, усе повертаючись у той самий сон. Мати, чергуючи поряд нього всю ніч, плакала й думала, що синові сняться жахи в'язниці.

Удень він ходив по острову. Вдивлявся в обличчя; усі були спокійні, безтурботні й веселі. Імператор не може так із нами вчинити, думав Варан. Імператорський маг, мешканець вежі, ну не такий уже безсердечний, щоб таке зробити…

Сезон закінчувався. Приїжджі скуповували – та що там, мели начисто – усі лаковані черепашки, різні прикраси з солі й каменю, малюнки з перламутру, гаманці й сумки зі шкіри ситухи, ковані рудокопські штукерії з Маленької…

Варан пройшов повз знайому ювелірну крамничку не зупиняючись. Менше за все йому хотілося бачити того самого ювеліра з його вигорілими бровами й залисинами на бронзовому від сонця лобі…

Добре б знайти тайник, думав Варан. І враз із жалем розумів: не можна. Коли саме я знайду «скарб» – потім уже не вдасться довести, що я перше ніколи не бачив цих фальшивих грошей…

Скоріше б закінчився сезон. Тоді життя переміниться, і все, що сталося, забудеться. І відступить проклята загроза – наказ Імператора про перетворення Круглого Ікла на одну велику тюрму…

Він прийшов у печеру до змійсих, коли сонце вже спускалось. Напередодні йому так і не вдалось добитися від хазяїна чіткої відповіді – чи ще потрібні його послуги, чи вже ні. За час, проведений у в'язниці, ніхто йому платити не збирався, це зрозуміло; але хоч півреала заробити на останніх відвідувачах – і в цій дрібниці відмовлять?

Він прийшов рішучий і злий. Хазяїн, навпаки, зустрів його приязно:

– Не ображайся, дружечку, буде для тебе робота, ось таки завтра й буде… Ніла наша з багатим горні за маршрутом пішла. Хлопець нетутешній, платить добре, – хазяїн чомусь підморгнув, – навіть більше, я тобі скажу, ніж добре, наші змієкрасуні стільки не коштують… І Нілі він, я зауважив, до вподоби. То чому б ні? Весь день на маршруті, я інших замовлень на сьогодні й не приймав. Повернуться ще не скоро… До смеркання декілька годинок є… То завтра Нілі я думаю перепочинок дати, а ти попрацюй.

Варан попрощався, пообіцяв з'явитися завтра на світанні. І пішов собі.

Уздовж дороги росли шиполисти – рослини прості й разом з тим поважні, ушановані зображенням на круглоіклівському княжому гербі. У міжсезоння вони подобали на врослі в землю чорні риб'ячі кістяки, зате в сезон вистрілювали навсібіч величезним листям і блідо-фіолетовими квітками без запаху. Квітка шиполисту була завбільшки з добрячий капелюх і, коли її зірвати, не в'янула три дні. Із листя ладнали намети, але головне – огорожі навколо чиїхось маєтків, тому що листя, виправдуючи назву, мало шипи й гачки, здатні поранити до крові.

Тепер, при кінці сезону, квіти шиполисту змінились на плоди – важкі кульки з навсібіч спрямованими голками. Щороку матері суворо-пресуворо забороняли дітям кидатися «шипиками», і щороку діти все-таки кидалися, іноді спотворюючи собі обличчя назавжди…

Навислий над дорогою шипчастий плід зачепів Варана по маківці. Ледве-ледве – навіть подряпини не залишивши.

Варан здригнувся.

Розсунувши голими руками колюче листя, побачив стовбур – «риб'ячий хребет» – і гілки, оманливо-тонкі.

Узявся за ту, що нависала над дорогою. Рвонув щосили. Гілка хруснула, але не піддалася.

Варан рвав і рвав, і виламував гілку, не зважаючи на колюче листя, яке било його по плечах, на те, що з роздряпаного вуха цівкою бігла кров. Шиполист був надзвичайно міцною рослиною – адже він ріс на камінні й боровся за життя від самого народження з насіння. Варан насідав, як буря, нещадно й сліпо, і кінець кінцем виламав галузку. Зашелестіло, падаючи на землю, листя. Глухо стукнув об дорогу плід.

Варан стояв і дивився на діло подряпаних рук своїх.

…А що йому до цього? Ніла може хоч усе Кругле Ікло водити в ту печеру, де суха трава й книга з розмитими сторінками… Сьогодні вона повела туди багатого горні. Кого водила раніше, поки Варан сидів у В'язничній Кишці? їх так багато, заможних, щедрих; хтось, може, і здобудеться на дорогий подарунок – намисто… На подарунок, що можна носити не ховаючись. Що його не заберуть вартівники, не звинуватять у шахрайстві чи злодійстві…

…А що йому до того?

Вона скаже: я не просила тебе ні про що. Жодних подарунків. Не думай, що я в чомусь винна, що ти через мене попав у халепу. Ти зазнав лиха через власну дурість і пиху… Ти піддонець, а я наполовину горні. Шануйся…

Кров із роздряпаного вуха заливала комірець тонкої нитяної сорочки – дорогої, між іншим, мати купила її на радощах – адже син повернувся… Варан помітив, що йде назад. Повільно, спотикаючись, але йде – до моря, до печер.

Він розвернув себе, як розвертають тачку. Додому, наказав. Мама чекає, і батько теж.

Сонце торкнулось моря. Варан дивився на вогняну доріжку, по якій ступати б і ступати – у ті краї, де дерева ростуть до неба.

Треба вмитись, подумав відсторонено. Я, дурень такий, перемазався по вуха в свою кров. Що подумає мати, коли побачить? Треба скупатись і сорочку відіпрати…

Він повернув назад і, ступивши декілька кроків, побіг. Не повернув на стежку, що прямувала до печер; добіг до краю скелі й, відштовхнувшись, із розгону полетів донизу.

Таж так можна втрапити й на камінь, подумав уже в польоті.

Море й небо перевернулися. Мелькнув захід і згас. Варан пробив собою водну гладінь і знову, уже вкотре, подумав: буцімто пірнаєш у пругкий барабан чи бубон…

Вода перед очима трішки закаламутилась – це змивалась кров.

Він повисів, віддихуючи, у вирі бульбашок. Потім, сильно смикнувши ногами, пішов на поверхню. Віддихнув і озирнувся; скеля нависала стіною. Високо в небі похитувались корони шиполистів.

Звідси на суходіл був один тільки вихід – маленький наскрізний грот, що можна було знайти, лише знаючи позначки. Варан востаннє озирнувся на сонячну доріжку – і пірнув у темряву.

…Він підстереже їх! Вони неодмінно попливуть тут, повертаючись до змійсового стійла. Він сховається у воді, у затінку, і почує їхню розмову…

…Позорище. Огидно. Підло.

…То що ж, сидіти на камені, мов статуя Імператора, і дожидатись голубків?

Він не встигнув нічого вирішити. У глибокому гроті почувся голос Ніли. Звук викривлявся, багаторазово відбиваючись від стін і води, але вже за декілька хвилин Варан зміг розрізнити слова:

– Туго! Н-но! Пішла, люба, Журбонько, пішла!

Іще був час сховатись.

Вода в печері заворушилась хвилями. Із темного вузького ходу показалася Журба; вона йшла, високо піднявши рогату голову, із широких чорних ніздрів виривалася водяна пара. Варан не думав, що йому так приємно буде знов побачити ковзку лускату тварюку.

На спині в Журби сидів горні в куртці й штанах зі шкіри ситухи – такі продають на ринку приїжджим «на пам'ять». Довге мокре волосся наїзника прилипло до голови. Це був його мосць Імператорський маг Круглоіклівський, горні Лереаларуун, чи як його там. І він без ніякого здивування приклав пальця до губів; із темряви показалися Туга з вершницею. Варан сидів на мокрому камені, скулившись, як хвора жаба.

– Ой! – тільки й сказала Ніла. – Як?!

Варан не дивився на неї. Дивився на мага; той знову мав на вигляд ледве чи не однолітка – років дев'ятнадцять щонайбільше. Підмайстер…

Змійсихи теж помітили його. Забили хвостами; Журба, несучи на спині мага, підпливла зовсім близько.

– А це мій помічник, – Ніла всміхнулась магу. – Варан… От тільки не знаю, як ти сюди?…

– Зі скелі стрибнув, – сказав Варан. – Запірнув… Зависла коротенька пауза.

– Я думав, ви давно повернулись, – навіщось збрехав Варан.

Ніла дивилась на нього з підозрою.

– Сідай чи що…

І простягнула руку.

Від доторку її долоні Варану зробилося гаряче. Він здерся на сідло в Ніли за спиною; Туга зафоркала. Маг держався на віддалі простягнутої руки і, як здавалось Варану, помічав найменші дрібнички – зміну кольору шкіри, зміну температури щік, реакцію зіниць…

– Ти весь порізаний, – сказала Ніла. – Бився чи що?

– З шиполистом.

Ніла покосилася через плече:

– Серйозно?

– Випадково, – знову збрехав Варан.

– Журбо, вперед! – наказала Ніла. Змійсиха ковзнула вперед, залишаючи по собі хвилясто розкинутий слід. Маг у сідлі не обернувся.

Довге Нілине волосся гойдалось у Варана перед лицем. Слабко тямлячи, що робить, він намотав його на кулак.

– Ти що? – пошепки скрикнула Ніла.

– Де ви були? – Варан тягнув і тягнув, закидаючи голову дівчини назад. – Ти хоч знаєш, хто це?!

– Яке мені діло… Відпусти, бовдуре!

Туга захвилювалась. Закалатала по воді хвостом.

– Припини! – вигукнула Ніла гучніше.

– Ти була з ним? Була, так?

Ніла вдарила його ліктем у живіт – сильно і дуже точно. Варан зіслизнув із сідла і мало не звалив дівчину, але Ніла вчепилась за вуздечку й не далась. Варану довелося відпустити її волосся; він перекинувся у воду, а коли випірнув – Туга відіпливла далеко вперед. Варан залишився сам у темряві. Світло, що проникало знизу, з моря, слабшало щохвилини.

Він поплив уперед і плив, певне, не менш як півгодини. Зовсім стемніло; добре, що в цій частині маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стіни, вряди-годи намацуючи каміння правою рукою.

Потім море засвітилось.

Іскри розлітались під руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали світла. Варан плив.

Потім попереду – там, куди він прямував, – розсипалася заграва, і в спалахах зеленкуватих іскор виникла величезна – у мороку все здається більшим – змійсиха.

– Гей, – тихо сказала невидима Ніла. – Ти тут?

– Так, – відгукнувся Варан.

– А я думала, ти потонув, – сказала Ніла.

Варан не відповів.

– Ти дурень, – повідомила Ніла.

Варан мовчки погодився. Можливо…

– Давай руку, – сказала Ніла.

– А я не бачу де…

– Та ось…

Він знову видерся в сідло за її спину.

– Який ти холодний, – сказала Ніла. – Бр-р…

І повернувшись, обійняла його за шию.

* * *

З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всі підводні печери, до яких можна було дістатись верхи. Вони нашвидку пообідали смаженими молюсками; вони навіть майже не розмовляли – тільки про справи. Сам собою хлюст пірнає, як надута повітрям кулька, – голова донизу, решта на поверхні. Але він доволі швидко навчився пірнати на Журбі і взагалі непогано порозумівся зі змійсихою. Кінець кінцем вони пробрались навіть у той колодязь, ну, пам’ятаєш, там такий небезпечний вузький прохід… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нічого, крім здохлої змії. Як вона туди потрапила? Може, течією прибило?

Ніла розповідала, а Варан сидів біля вогнища, сушив сорочку й слухав.

…Урешті-решт вони обоє геть знемоглися – він тому, що належить до найгіршої породи розніжених горні, а вона тому, що все-таки за нього відповідає, а йшли вони по таких місцях, куди гостей водити небезпечно. І коли перед самим майже стійлом з води зненацька виліз Варан зі своїми дурними, ну просто ідіотськими підозрами…

– Знаєш, я б тебе втопила. Звеліла б Тузі кілька разів хвостом ляснути… Може, й шкода було б потім.

– Туга мене любить більше, ніж ти, – сказав Варан.

– Дурень, – Ніла відвернулась. – Знаєш, що тут було… через тебе?

– Знову я винен…

Полум’я багаття висвічувало стіни, візерунок моху на камінні, малюнок тріщин. Варан хотів розповісти про кімнату, оббиту деревом, про прожилки для соків, що колись текли всередині столітніх стовбурів – але злякався, що це не до речі. Чи що Ніла не зрозуміє.

Дим тягнувся вгору. Шукав шлях назовні. Витягувався в дверний отвір.

– Скоро кінець сезону, – сказала Ніла.

– Ти повернешся на Маленьку? – спитав Варан, зрадівши можливості змінити тему.

Ніла похитала головою:

– Мати… Ну, коротше, мати домовилась, щоб мене взяли наверх. Князівна, ну, князева дочка, хоче великий почет…

Варан мовчав, уражений цією новою бідою.

– Я думала, – відсторонено продовжувала Ніла, – що ти… Ну, що тобі вже – все… Тому погодилась. А тепер пізно міняти… Слухай, може, і тобі… Тут, наверху, теж люди потрібні. Хоча б і на пристані…

Варан згадав причальника Лиска.

– Ні. У мене дім, поле, батько, мати, сестри… Але ж ми хотіли одружитися – ти пам'ятаєш?

Ніла відвела очі:

– Пам'ятаю.

– І що тепер?

Ніла знизала плечима:

– Не знаю.

– У тебе хтось є? – люто спитав Варан.

Ніла всміхнулась:

– Ні… Коли ти ревнуєш, ти смішний.

– Смійся, – відповів Варан. – А ти знаєш…

Він знагла згадав, що не встиг повідомити Нілу про те, ким насправді був «цей хлюст». Він уже розкрив був рота, щоб сказати, щоб побачити на її виду розгубленість, подив і страх – і нараз зрозумів, що казати ні в якому разі не можна. Так вона забуде його за день – а знаючи, стане згадувати сьогодні й завтра, перебирати в пам'яті деталі, надавати їм нового смислу; незначний образ «хлюста» вкоріниться й виросте, підживлюваний цікавістю…

– Що? – спитала Ніла.

– Нічого, – Варан одвернувся. – Давай спати.

* * *

Другого дня він провів по малому маршруту чийогось зарозумілого слугу – самовпевненого й нахабного, що за відсутністю хазяїна мав себе за пана. Варану, втім, була не дивина – йому ні разу не ввірвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрібну монетку на чай; Варан спіймав.

Більше замовлень не було.

Варан осідлав Журбу (Туга що далі, то лютіше виявляла норов) і пустився в печери – сам. Діставшись до «камінного саду» – місця, де знайдено сотку, – натягнув повід і звелів змійсисі зупинитися.

У розколині скелі знайшов годящий камінь – не дуже великий, але й не маленький, порослий черепашками. Притиснув камінь до грудей, пірнув.

Черево в Журби було жовте, лапи розчепірені. Варан спускався все нижче, майже не докладаючи зусиль. Тут немає дна; камінь буде падати й падати, поки не ляже на чий-небудь город…

Вода все сильніше натискала на вуха. Варан судомно сковтував, випускав із носа бульбашки повітря; серед товщі води йому вздрілось райдужне сяйво. Після в'язниці воно ввижається всюди: у вигрібній ямі, у тарілці супу, в морській глибині…

Повітря в грудях перегоріло, перетворившись – так здавалось – на пекучу смолу. Варан видихнув його, бульба по бульбі, піднімаючись на поверхню; схопив повітря ротом. Віддихнув. Знову поліз у розколину – шукати новий камінь.

Журба дивилась на нього з насмішкуватим подивом.

– Відпочивай, – сказав їй Варан. Змійсиха втомлено поклала голову на воду, так що над поверхнею лишились тільки ніздрі, очі та роги.

Він пірнав ще й ще. Дзвеніло у вухах, кололо в грудях. Камені попадались легші й важчі, одного разу Варан пірнув так глибоко, що ледве зумів вибратись…

Наближався вечір. Світло, що пробивалося з-під води, стало дуже теплим, мутно-опаловим.

– Востаннє, – похмуро сказав Варан Журбі. – Ти вже зачекай мене, не сердься.

І пірнув.

І майже одразу побачив райдужне сяйво.

Упустивши камінь, він зависнув у товщі води, розчепіривши руки й ноги, як змійсиха. За десять кроків – коли відстань під водою можна вимірювати кроками – невиразно мінилася маленька райдужка.

Ні-ні, подумав Варан. Із ніздрів його виривалися бульбашки, прямували нагору, де ніхто, крім Журби, не ждав.

А коли вона справжня? Що коли випала допіру з кишені бундючного слуги?

Він схопив купюру. Гарячково озирнувся, але довкруги не було нічого, крім води, темної знизу, світлої – з поблисками – над головою. Тоді, затиснувши гроші в кулаку, він метнувся нагору.

На поверхні, зовсім не до речі, йому пішла носом кров. Раз у раз витираючи губи тильною частиною долоні, він звелів Журбі пливти додому.

Ніли, на щастя, не було в гроті. Можливо, вона ще не повернулася з ринку, а можливо, просто вийшла в якійсь справі й от-от могла повернутись. Знайшовши в печері найсвітліше місце, Варан роздивися купюру уважніше. Друга сотка була точним відбитком першої.

Варан вирішив, що саме час сісти й подумати.

А що коли купюра справжня, пищав тоненький внутрішній голосок. А що як на неї можна купити човен і податись із Круглого Ікла хоч сьогодні? Відпливти в кільватері великого корабля – у ті землі, де ліси до неба…

Цей молодий піддонець, сказав князь, знайшов тайник із фальшивими грошима і таким робом убезпечив наш острів од загрози карантину. Він заслуговує на винагороду. Хай він тепер буде горні й живе під сонцем зі своєю дружиною…

Варан підвівся – і знову сів.

Та запхни ти цю купюру кудись під каміння, щоб ніхто не знайшов. Забудь про неї, наче й не бувало… Що, скучив по В'язничній Кишці?

Де дві купюри – там, значить, є ще? І коли вони спливуть? І хто їх спіймає?

Коли тільки дійде до князя… Навіть не так. Коли тільки дійде до мага – острів негайно відітнуть від усього світу, не роз'їдуться гості, не прийдуть плотогони. Не буде чим топити в міжсезоння. Не буде чим годувати невільних в'язнів. А наступного сезону – і після наступного, і ще, і ще – багаті горні повезуть родини куди завгодно, аби не на «це проклятуще Кругле Ікло»…

Варан сунув купюру за пазуху. Він вирішив піти до батька; останнім часом він надто часто здавався на себе й надто явно коїв дурниці. Піти до батька й розповісти все як є: у Варана мовби камінь упав із серця. Він вибрався з печери і, знай витираючи губи (клята кров усе не зсідалась), пострибав із каменя на камінь до дороги.

– Далеко зібрались?

Варан спіткнувся. Людина, з'явившись не знати звідки, заступала йому дорогу; у людини були сіро-голубі очі й довге волосся. Крислатий капелюх одкидав тінь на занадто бліде – не за сезоном – обличчя.

– Звідки кров? – спитав Імператорський маг, підходячи ближче. – Допірнався?

Варан уступився на крок. Відняв од лиця руку; губи одразу ж стали мокрими й огидно-липкими.

– Стій, – владно сказав маг, простягаючи руку, і Варан похолов. – Це не тобі, – маг усміхнувся кутиком рота. – Ходімо…

– Куди?!

– Куди-небудь, де ти міг би пику вимити…

Кров на обличчі підсихала, стягуючи шкіру. Варан подумав, що можна викинути купюру так, щоб маг не завважив. Чи тепер уже не можна?…

Не спускаючи з нього очей, маг зняв з паска боклажку. Витягнув корок, простягнув:

– Умийся.

Варан плюснув з боклажки на долоню. Руку смикнуло від холоду – вода була крижана й чиста. Варан обережно лизнув – так і є, прісна, не інакше як з особистих князевих запасів. Це дурість і навіть злочинство пускати таку воду на вмивання.

Провівши мокрою рукою по обличчю, він повернув боклажку хазяїну:

– У нас тут прісну просто так не ллють.