Читать книгу Ключ від Королівства - Марина и Сергей Дяченко - Страница 6

Як тільки поля лишилися позаду, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу (два звуки сурми, один за одним – високий і низький), однак підозрювала, що тепер він стане моїм найулюбленішим.

Я зуміла без сторонньої допомоги сповзти з сідла. Кінь стояв сумирно, дивився співчутливо – він мені все більше й більше подобався, мій сіренький. Добре все-таки в Королівстві мати іще одного друга, окрім Оберона.

Заметушилися люди, забігали, розпалили багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що мені не треба ні хмизу збирати, ні бутерброди нарізати (як на шкільних пікніках). Мені (одній із перших!) принесли миску каші з м’ясом, кухоль бульйону та ще й кухоль чи то морсу, чи то узвару ягідного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обід). Та ще кусень хліба – житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це із задоволенням ум’яла й усе випила, відчуття непоправної помилки, яку я зробила, обравши Королівство і не повернувшись додому, почало меншати й зникати, поки не розтануло зовсім…

А коли згодом виявилося, що мені не потрібно навіть посуд мити… Що в обозі є слуги, які для того й приставлені, щоб нас, магів дороги, годувати, і нам догоджати…

Це – супер!

Я відійшла оддалік, вмостилася на травичці й підвела погляд до неба – синього-синього (у нашому світі такого й не буває), а тут іще хмарки білі-білі, і ластівки…

Я подумала: ось я і в Королівстві… Король – мій друг і скривдити не дасть. От хіба справді слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а шанобливість не завадить…

Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, що, здається, аж шість. Нащо так багато? Треба буде розпитати.

І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу я без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…

– Ну, розляглася! А вчитися хто буде?

З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд – рішучий і похмурий.

– Це ти мене вчитимеш?

– Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.

Робити нічого – довелося встати із свіженької травички та йти за ним. Він привів мене на узлісся, кивнув на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.

– Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.

– Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

– Минулий раз – не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі – отруйна змія. Вгадай, під якою.

– Змія?

– Так! І годі перепитувати!

– А як визначити? Потицяти посохом?

Гарольд, наче непритомний, закотив очі під лоба. Мені навіть лячно стало.

– Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш, як!

– Отак, – він щосили стримувався. – Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.

– А як я можу посохом відчувати.

– Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!

Я слухняно взяла посох у руки. Поводила туди-сюди… Нічогісінько. Гарольд стояв над душею, пропікав мене очима і всім своїм виглядом виказував: добре, аби тебе змія живцем проковтнула, нездаро…

– Я щось роблю неправильно?

– Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?

– Як антеною?

– Як посохом! Давай іще раз.

Я знову поводила посохом. Придивилася до купин – у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.

– Ось тут змія, – я навмання ткнула пальцем в одну з дір.

– Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.

– Я намагалася…

– Тоді шукай змію!

Мій посох рухався туди-сюди, як «двірник» на склі машини.

– Змія там, – я показала на іншу купину.

– Ні!

– Можливо, тут узагалі немає змій?

– Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчугу. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!

Він переборщив.

Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, ушкварила посохом по високій траві.

Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку – чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, стрибнула!) по посоху вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.

Боляче не було. Я струсонула рукою – змія впала і поповзла в траву. Миттєво.

На руці залишилися дві червоні цятки. І вони швидко перетворилися на дві сині…

– Ой! – скрикнула я.

Тут мене ухопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно – висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшенною швидкістю – тільки трава зашелестіла. Упала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда – раз-два-три…

У мене на якусь мить затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро – біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.

– Пропусти! – здавлено просичав Гарольд.

Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.

– …Перехід межі. Якби це було взимку – я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна і досить суха.

Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, зсунув мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.

– Це в долинах весна суха, – сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. – А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижана купіль за цих умов – найліпше місце для переходу.

Він узяв мою руку в свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до укусу смарагдово-рубінове навершя.

– …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас щонайменше – ще тиждень спокійної дороги. А вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції і недоліки, якщо ви їх бачите.

Моя долоня із синьої й грубезної зменшувалась на очах до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.

– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками – мене турбує недостовірність нових відомостей…

Він випустив мою руку.

– Гарольде, я тобою незадоволений.

* * *

Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.

Він виходив із шатра, ледве тягнучи ноги. Щоб підбадьорити хлопця, я наздогнала його й жваво сказала:

– А я не злякалася…

Він глянув на мене, і я аж відсахнулася. Непотрібне йому моє підбадьорення! А от коли б я провалилася крізь землю… І чим швидше, тим краще…

– Гарольде! – від одного з господарських возів його гукала мати. – Що трапилося?

– Нічого, ма. Усе гаразд.

У голосі його бринів такий сум, що мати занепокоїлася всерйоз:

– Ти був у короля?

– Мені ніколи, ма!

І, щоб показати матері, що він дійсно не має жодної хвилини, Гарольд ухопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.

Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.

Він випустив мій комір. Я ледве не впала.

Відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.

– Навіщо ти била посохом по траві? – запитав він безбарвним голосом.

– Бо злякалася. Ти мене налякав.

– Я її налякав… – повторив він з гіркою іронією.

– Послухай, Гарольде. Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?

Він так довго мовчав, що я вже вирішила – не відповість.

– Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «грубого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справді така тупа?

– Від тупака чую! – відрізала я.

І ми посварилися на віки вічні.

* * *

Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець, і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню – бувало, що стражник підсідав до кухарів, а єгер – до музикантів. Хтось співав – і дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди сміялися – мандрівники ще не потомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією простували у майбутнє…

Мені не хотілося сидіти поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води – ні, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пірнав аж насередині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він роздягся, а я ніби тут підглядаю. І щоб не опинитися в діткливій ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.

Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи – не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся аж до місяця, завис би над водою, розвівши руки. (Господи, невже я ніколи не навчуся літати?!)

Я опинилася в колючих кущах і довго шукала, як звідти виборсатися. А коли знайшла нарешті стежку, то…

– Ой!

– Вибачте.

Я майже налетіла на нього. Він був одягнений у темне, а я загаялася.

– Це ви вибачте, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. – Просто я не бачу в темряві.

– Правда? А я гадав, що ви – маг дороги.

Ну от. Якби він хотів мені досадити – гіршого знущання й не придумаєш.

– Ну, звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темряві. Що тут дивного?

– Нічого, – він відступив. – То… ви йдете нагору? Може, вас провести?

– Не треба, – сказала я досить різко. – Ідіть собі, а я за вами.

Він ішов швидко – ноги ж бо довгі. А я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від запалених усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.

– Це ви купалися?

– Я.

– А хіба не холодно?

– Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії (він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили).

– А ви підійдіть до багаття й погрійтеся, – сказала я.

– А ви зі мною – за компанію?

Я розгубилася.

– Навіщо?

– Ну, хоча б для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом. – Він усміхнувся.

– А ви знаєте, що я з іншого світу?

– Звичайно.

* * *

Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла – було вже пізно.

Шестеро дівчат! Виряджені у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із химерними зачісками (і це ж у поході!), з підведеними очима. Одна була схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотаве. Ще одна – руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву (якби її трохи причепурити). Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, куди гарніші за мене… І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хихотять…

– Ваші високості! Дозвольте відрекомендувати вам Ліну – нашого нового мага дороги.

– Доброго вечора, – пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», он як…

Наречені принца!

Я озирнулася на свого поводиря…

* * *

– Ну і де ти швендяла? – запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він згаяв вечір, давно прогоріло.

– Та так… Балакала з принцом, – сказала я недбало. – Розказувала йому про наш світ. Тебе ж це не цікавить?

Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо. Розмріялася…

…А принц симпатичний. Ач, купається в холодній воді…

Звичайно, ці його наречені… (ніхто мені так і не пояснив, навіщо їх аж шестеро). Вони, звичайно, принцеси, і все таке. Та, з іншого боку, я – маг дороги!

Ну, добре, нехай і майбутній маг…

Хоча їм усім років по вісімнадцять, а мені тільки тринадцять… Зате коли вони постаріють, і їм стукне по двадцять п’ять – я якраз і підросту!

І я заснула під зорями. Снився мені бал у королівському палаці, принц і я – певна річ, не в шкіряних штанях, а в довгій сукні. І просто під час нашого танцю я раптом почала злітати кудись угору, тягнучи його за собою…

– Вставай. Нічого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!

Щойно розвиднілось. Мій матрац, і ковдра, і взагалі все було мокре від роси.

– Гарольде… Котра година?

– Ліно, вставай, будь ласка.

Від такого звертання сон з мене як рукою зняло.

Гарольд сидів наді мною і всміхався. Дуже старанно і дещо неприродно. Усміхався, кивав, усім своїм виглядом виказуючи, що дуже радий мене бачити.

– Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрібно хоч чомусь тебе навчити, перш ніж ми перетнемо кордон.

– Ти впевнений?

Мені стало не по собі. Боліли руки й ноги, від вогкості пробирали дрижаки, а крім того, цей чомусь ввічливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвіду я вже знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.

– А що ми будемо… е-е-е… робити?

– Я тобі все поясню. Ходімо.

Табір спав, тільки яскраво палахкотіло багаття кашоварів. Гарольд підвів мене до урвища. При світлі вранішньої зорі я побачила місце, де вчора зустрілася з принцом: колючі кущі, що в них я заблукала, стежку…

Над водою слався туман.

– Я все зрозумів, – бурмотів Гарольд. – Я зрозумів свої помилки. Я вчив тебе як хлопця і не врахував, що у дівчаток інші, цеє… особливості. Тепер усе вийде. Поглянь сюди.

Гарольд показав униз. Я сіла навпочіпки. Серед трави росла самотою квітка, схожа на тюльпан, але величезний і фіолетовий. У квітки явно були неприємності: вона схилилася голівкою до землі. Мабуть, учора її стоптали, на неї наступили.

– Урок перший, – хвилюючись, почав Гарольд, і я не посміла заперечувати. – Маг дороги має бути готовий віддати частину своїх сил тому, хто цього потребує. Хто ослаб і… той… деморалізований. Що означає – зневірився. Ось ви, дівчата, любите квіти… звіряток… Ти б не могла допомогти цій квітці?

– А як? – запитала я ледве чутно.

Гарольд знову всміхнувся.

– Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоби бджілка прилетіла, е-е-е… і таке інше. То скажи лагідно: «Оживи», – і вона оживе.

Я простягнула над квіткою забруднену землею долоню.

– Оживи.

Як і слід було сподіватися, квітка й не ворухнулася.

– Оживи! – сказала я голосніше. – Оживи!

– Нічого, – сказав Гарольд, все ще усміхаючись. – Я ж тебе не підганяю. У всіх не вдається з першого разу. Потрібно ще спробувати. Передай їй свої сили. Ось ти свіжа, виспалася… А квітка зовсім зів’яла… Шкода квіточку… Давай.

– Оживи! – заволала я на все горло. – Оживи! Оживи!

Сидячи навпочіпки, я так низько нахилилася над квіткою, що втратила рівновагу й упала.

Хрясь!

…Ніколи вже бджілки не прилетять до цієї квіточки… У пошуку опори я навпіл переламала її й без того тендітне стебло.

– Гарольде, я…

Він уже йшов геть не озираючись.