Читать книгу Королівська обіцянка - Марина и Сергей Дяченко - Страница 6

Урятував мене Гарольд. Сплів посохом сіточку й зумів піймати мене біля самої землі, точніше, біля самої мозаїчної підлоги.

У мертвотному мовчанні ми з ним вийшли з храму й побрели світ за очі. Вийшли за міські ворота (варта привітала нас, дехто мене впізнав, але мені було не до розмов й обіймів). Добрели до берега річки Ланс, сіли на перевернутий рибальський човен й уп’ялися поглядом у протилежний берег, що поріс лісом.

Сонце сіло. Призахідне небо віддзеркалювалося в широких і спокійних водах Ланса.

– А яка була гарна ідея… – сказав Гарольд.

– Що?

– Та чудова ж думка… Видавати їх заміж по черзі. За Олександра, – Гарольд ядуче посміхнувся.

– Не любиш ти принца.

– А за віщо його любити? Знаєш, я б останньою видав заміж Стеллу. Нехай вона залишиться жити. Вона з них – єдина нормальна, тільки Філумена на неї впливає.

– Спасибі, – сказала я зітхаючи.

– За що?

– За те, що я – це я, а не мокре місце на підлозі в храмі.

– Нема за що. Ти класно літала.

Я посміхнулася:

– І план, кажеш, гарний?

– Ага. Шкода тільки, що нездійсненний. Для Оберона.

– Та знаю. Я ж тільки хотіла, щоб вони злякалися.

Гарольд невесело похитав головою:

– Тепер вони ще наскаржаться королю…

– Нехай скаржаться, – сказала я зло. – Гарольде… А що таке Відьмина Печатка?

Він здригнувся. Покосував з підозрою:

– Звідкіля ти знаєш?

– Король сказав. Щоб я, мовляв, пустив тебе за Відьмину Печатку? Та ще й заради власної шкури…

Небо потихеньку змінювало кольори. Начебто линяло, натягаючи золоту шкурку замість світло-бежевої.

– Лінко, – сказав Гарольд. – А ти зовсім дитина…

– А це вже ні. Я маг дороги. Ти знаєш.

– Знаю. Раніше, коли я сам був шмаркачем… Я ж не розумів, яка ти ще дитина…

– Я велика. Пам’ятаєш, як ми з тобою…

– Та пам’ятаю! Усе пам’ятаю. Тільки не знаю, що мені робити. За Відьмину Печатку тобі не можна… Самій – точно не можна.

– Підемо разом?

Гарольд ковтнув слину. Знову подивився за ріку. Мені здалося: зараз він погодиться. Зараз скаже: ходімо! Як у старі добрі часи. Підемо й знайдемо п’ять принців для цих злюк-принцес, і нехай з ними роблять що хочуть. Храм Обіцянки розберемо по камінчику, на його місці побудуємо цирк… чи школу… або просто хай буде широка площа…

Пролунав тупіт. На берег, викидаючи з-під копит фонтанчики піску, вилетів присадкуватий чорний кінь. У сідлі його підстрибував стражник:

– Пане верховний магу! Ледве знайшов… Вам лист, терміновий!

І кинув сувій з печаткою. Гарольд піймав на льоту. Розпечатав. Переглянув. Посмутнів, опустив плечі:

– Ну от… Знову. Кочівники на півночі. Захопили ціле місто, а там жінки, діти… Гаразд. Нехай начуваються…

І повернувся до вершника, що чекав наказів:

– Збирай людей. На світанку виступаємо.

Стражник поскакав.

– Ось так, Лінко, – з тугою сказав Гарольд. – Обіцяв дружині сьогодні вдома ночувати…

Я схилила голову. Тупіт копит затих, над рікою протяжно прокричав вечірній птах.

– Відьмина Печатка – це місце? Туди можна потрапити?

– Відьмина Печатка – це… Слухай. У нашому світі були часи, коли мертві не вмирали назовсім. Вони вирушали в іншу країну. Їх не можна було привести назад, але завжди знаходилися умільці, які із цього світу потрапляли в той – і назад. Могли передати небіжчику звісточку від родичів. І навпаки.

– Загробний світ? – я роззявила рота.

– Звичайно, той світ був не зовсім… людським. Але ж усі знали, що рано чи пізно туди ми всі потрапляємо. Посередники – ті, хто ходив туди-сюди, – дуже цінувалися. А крім того, що вони передавали звістки від родичів, ще й хорошу місцинку могли приготувати. Уяви: помираєш і знаєш, що тебе вже чекають…

– Нічого собі! – вирвалося в мене.

– Так. Ті, хто міг ходити у той світ і повертатися, були переважно некроманти. Ти знаєш, хто такі некроманти?

– Ну це такі злющі маги, спеціалісти з мертвяків? – я зіщулилась, наче від холоду.

– От-от. А вони не ті, хто надто церемониться, особливо якщо відчувають вигоду. Саме вони ходили з того світу в цей, і вузенька щілина між світами ширшала й ширшала. І живих людей туди потрапляло все більше й більше. І в якийсь момент усе переплуталось. І мертві істоти з того світу поперли у цей.

– Бр-р-р… – мені все сильніше ставало не по собі.

– Тут би всьому й кінець, але знайшлася одна відьма – імені її ніхто не пам’ятає. Вона запечатала прохід між тим і цим світом. Багато століть між ними взагалі не було зв’язку. Мертві, як ти розумієш, назад не приходили, розповісти було нікому… Я взагалі завжди думав, що це казки. Тільки коли Оберон позаторік показав мені цю Печатку…

– Оберон? Вона у нього?

– Вона ні в кого. Просто є люди, які вміють Печатку відкривати й закривати. І Оберон бував у тім світі, давно. Це більше вже не царство мертвих… Але місце украй неприємне.

– М-да-а… – пробурмотіла я.

Вечір був теплий, ані шелесне навкруги, цвірчав цвіркунами, ледь чутно шурхотіла вода, а я сиділа посеред усієї цієї благодаті, і мені уявлялось колишнє царство мертвих – занедбане і запечатане, як підземелля…

– Знаєш, якось… – невпевнено почала я. – Є легенди про героїв, які спускались у загробний світ. Але… Це дійсно були великі герої.

«І всі – дорослі чоловіки», – подумала я окрім того.

Гарольд знизав плечима:

– У справжньому загробному царстві, ще з відкритим проходом, у нас хоч якась була б підмога: Ланс, наприклад. Мій батько… А так – підмоги не дочекатися.

– А там є принци? – мій голос затремтів.

– Так! Оберон розповідав, що там дуже багато маленьких королівств. Усі з усіма воюють. Звичайно, там є принци…

Потроху темніло. Небо вже зовсім зблякло, із золотавого стало блакитним, а потім і густо-синім.

– А чому Оберон сам туди не піде?

Гарольд ляснув по коліну рипучим сувоєм:

– Та тому що… Розумієш, тут тільки з вигляду все спокійно і добре. А насправді в Королівства повно ворогів. Тільки пронюхають, що короля немає на місці – тут таке почнеться…

– А якщо він… помре? Не почнеться?

Гарольд пригнічено схилив голову.

– Ну чого ти мовчиш?

– Якщо він помре… – сказав Гарольд глухо, – усе одно на місці король буде. Себто – я.

– Он як? – запитала я противним голосом ябеди. – Ти що, рівня Оберону?

– Ні, – Гарольд дивився за ріку. – Але коли… якщо… він помре, я отримаю в спадок частину його сили.

– Тоді чого ми взагалі переживаємо? – запитала я після довгої паузи.

Гарольд пильно подивився на мене. Мені стало мулько.

– Пробач.

Він мовчав.

– Ну, пробач, будь ласка… А ти сам не можеш туди…

– Ну нащо повторювати? – у голосі Гарольда чулося роздратування. – Я піду, а там нехай кочівники дітвору потрошать?

– Ти ж на мене сподівався… – сказала я сумно. – Ти мене привів, щоб я вирушила за Відьмину Печатку.

– Я тебе привів, щоб ти переконала Оберона… – заперечив Гарольд не дуже впевнено.

– Нащо його умовляти, якщо ти сам кажеш: він не може йти?

Над рікою в небі засяяла перша тьмяна зірочка.

– Якщо чесно, – тихо сказав Гарольд, – я тебе привів просто… від зневіри. Ти єдина людина… єдиний тут маг, окрім мене та Оберона. Мені хотілось із тобою… поговорити, чи що.

– Ну от і поговорили…

– Та вже ж, – Гарольд зітхнув. – Мабуть, тобі ліпше повернутися, звичайно. Все одно…

Він замовк.

– Як він міг дати оту дурну обіцянку?! – спалахнула я. – Не міг придумати щось інше?

– Може, й міг, – голос Гарольда посуворішав. – А може, не було нічого іншого. Не було вибору, розумієш?

Зірки спалахували одна за одною, ніби хтось розсипав білу крупу. І чим темніше ставало, тим яскравіше вони горіли, мерехтіли, ледь помітно міняючи колір.

Гарольд мовчав.

– А час? Час там тече так само?

– Оберон казав, що точнісінько так. День у день.

– Хоч це радує… – я невдало спробувала пожартувати.

Гарольд ухопився за голову.

– Лінко… Ця ж Печатка – вона така паскудна річ… Якщо за неї хтось увійде з нашої сторони – поки він не вийде назад чи не загине, – Печатка нікому не підкоряється. Це означає, що ніхто не прийде на допомогу. Якщо увійшов – сподівайся лиш на себе!

Холодний вітер війнув над річкою, і мені здалося, що зорі на мить примерхли.

* * *

Ми довго спускалися вузькими сходами – у підвал, у підземелля. Ішли в повній темряві – нічним зором я розрізняла вологі стіни, що подекуди поросли цвіллю, і гладенькі сходи під ногами. Час від часу вони завертали під прямим кутом. Тричі за весь наш шлях за рогом з’являлося світло – стражники несли вахту на вузьких сходових майданчиках.

П’ять чи шість разів Гарольд зупиняв мене, щоб показати пастку. Людина, яка не знає коридора як слід, обов’язково зачепилася б за невидиму дротинку, протягнуту над підлогою, або наступила на широку (ширшу за інші) сходинку, чи порушила ненароком павутинку в кутку. Такого невдаху вже чекав кам’яний мішок, а сторожа здійняла б тривогу.

– Там, унизу, що – скарб? Схованка? Відьмина Печатка?

– В’язниця.

Я притихла.

Нарешті, спустившись глибоко-глибоко, ми опинилися у великому підземеллі під низькою стелею. На стелі темніли малюнки й написи, зроблені кіптявою свічкою: «Люблю Елізу», «Тут сторожував Василько» і подібні дурниці. Уздовж стін горіли смолоскипи. Стояло велике крісло (як його тільки утягли по цьому вузькому коридору?) і кілька бочок – великих і маленьких.

Подекуди на кільцях, умурованих у камінь, висіли обривки ланцюгів.

– О-о… – сказала я роззираючись.

– Побудь тут, – Гарольд взяв один зі смолоскипів. – Я скоро повернуся.

І так, зі смолоскипом, пройшов крізь кам’яну стіну. Тільки через мить я зрозуміла, що насправді в стіні був прохід – вузький, замаскований грою тьмяного світла.

Я озирнулася ще раз. Мені доводилося чимало разів бувати в різних відворотних, лиховісних місцях, але це підземелля значно пересилювало раніше бачене моторошністю й зловісністю. Щоб додати собі мужності (я все-таки не бранець тут, а королівський маг), я всілась у крісло.

Воно було розраховане на велику дорослу людину, на чоловіка. Я спробувала прилаштувати руки на підлокітниках – лікті задерлися, як крильця смаженого курчати. Щоб обіпертися на спинку, треба було прийняти незручну напівлежачу позу. Ноги гойдалися. Пововтузившись трохи, я сповзла на край дерев’яного сидіння, поклала долоні на коліна (можна зараз повторити про себе правопис суфіксів «онн», «енн»).

Згадати правило мені не вдалося, але я принаймні відновила цілковите самовладання аж до того моменту, коли зі стіни (з вузького проходу, де зник Гарольд) без усякого попередження з’явилися двоє.

Один був мій друг і навчитель.

Другий – здоровезний крем’язень – бородатий, кошлатий, як дикун, і голий до пояса. Темне волосся росло в нього скрізь – лізло з вух, з ніздрів, з пахв, суцільним шаром покривало живіт і, здається, спину (я зразу не встигла розгледіти). Руки він тримав схрещеними перед грудьми, і кожна рука була, як тушка баранця – така ж велика й укрита шерстю. На зап’ястях жовтіли браслети. З бороди, що ковтунами заслонила все обличчя, дивилися жовті й круглі, як у тигра, очиська. Гострий ніс видавався дзьобом; заввишки цей крем’язень був приблизно як Гарольд, але в півтора рази ширший.

Я заціпеніла у своєму кріслі.

– Познайомся, Ліно, – сказав Гарольд буденно. – Це Уйма… Колишній племінний вождь і колишній людожер. Уймо, це Ліна – маг дороги.

Жовті очиська зиркнули на мене призро, і я дуже засумнівалася в словах Гарольда. Чого це мій друг вирішив, що людожер – «колишній»? (Навіщо він узагалі привів сюди це опудало? З глузду з’їхав, чи що?)

– Ліно, – Гарольд зітхнув. – Я не можу вирушити з тобою сам. Але й саму тебе відпускати – дурість і злочин. Ось Уйма. Він один вартий десятка бійців. І він згоден піти з тобою за Відьмину Печатку.

Отакої… подумала я із жахом. Він згоден, яке щастя! Це що ж, один із племінних вождів, захоплених Обероном на островах? У в’язниці поводився, як зразковий вегетаріанець, «перевиховався», і тепер Гарольд не просто його відпускає – пропонує мені в супутники? Щоб першою людожерською стравою після довгої перерви стала я – Ліна Лапіна?!

– Дякую, – сказала я, хрипко відкашлявшись. – Але все-таки ліпше я сама…

Гарольд насупився, ніби не второпав. Зиркнув на Уйму, на мене. Я зробила вигляд, що розглядаю чорні написи на стелі.

– Уймо… – сказав Гарольд напружено. – Зачекай хвилиночку…

Він узяв мене за лікоть і витяг у коридор, анітрішки не турбуючись про те, що людожер залишився без нагляду.

– Лінко, я йому довіряю. І ти можеш йому довіряти. Я б ніколи не відправив його з тобою, якби хоч один сумнів…

– А чому він у вас у в’язниці сидить?

– Він не сидить. Він добровільно вирішив розділити долю своїх одноплемінників, а серед них є такі, які заковтують людей ціляком…

Я поперхнулася.

– А він, отже, не ковтає?

– Він узагалі людей не їсть! Давно!

– Звідки ти знаєш?

– Звідти! Я королівський маг – чи хто?

– Не знаю… – сказала я, стримуючи злість. – Не знаю, чому, вирушаючи у таке пекельне місце, мені треба брати із собою отаку загрозу.

– Він безпечний! Або ти ідеш із ним – або взагалі нікуди не йдеш…

– І нехай усе залишається, як є?

Бліде лице Гарольда взялося червоними плямами. Він випростався, мало не стукнувшись головою об низьку стелю, і відразу став суворим і зчужілим:

– Ти ображаєш мене недовірою, магу дороги…

– Чому недовірою? – промимрила я вибачливо. – Чому ображаю… Я не хочу з ним іти, Гарольде, він мені не подобається…

Він якийсь час постояв, як статуя на постаменті, а потім зітхнув скрушно:

– Півночі позаду. Щоб відкрити Відьмину Печатку, потрібно години чотири, не менше. На світанку я виступаю на кочівників, і нікуди від цього не дінешся. Ми довго ще будемо сперечатися?