Читать книгу Страта - Марина и Сергей Дяченко - Страница 2

* * *

По широкому вигину траси повзли назустріч одна одній дві машини – жовта і біла. З такої відстані обидві здавалися іграшковими; ось вони розминулися, роз’їхалися не озираючись урізнобіч…

Ірена зіщулилася. Вітер був сирий і пронизливий.

Осторонь, під пагорбом, відчужено бродили зо два десятки корів. Ірена перевела погляд: гай був по-осінньому жовто-багряний, посеред вулиці ганяла м’яча галаслива дітлашня, а з димаря знайомого будинку вився кволий димок…

Вона вдивилася пильніше. Невже…

«Моделятор має перебувати в безпосередній близькості – такі конструктивні особливості каналу… Негайно приступайте до пошуків. Використовуйте всі ваші знання про моделятора – ймовірно, модель багато чим несе в собі відбиток його особистості…»

Праворуч і ліворуч стирчали із землі два грубі прути із прив’язаними до них червоними клаптиками. (Так нашвидкуруч огороджують ополонку на озері або незакритий каналізаційний люк…)

Ірена нерішуче зробила крок уперед. Скрипнули під ногами камінці.

Озирнулася.

Оті два прути нагадали їй саморобні «ворота» для дворового футболу. Сумнівно, щоправда, аби дітлахи дерлися на верхівку пагорба, щоб погратися тут у футбола. Тим більше що м’яч тут котиться лише в одному напрямку – вниз…

Вона потупцялася, вкотре оглядаючи до болю знайомий пейзаж.

Що ж, частину справи зроблено, тепер треба обмізкувати…

Вервечка диму над її будинком потроху вичерпувалася.

Стара тополя росла чомусь не праворуч од воріт, а ліворуч. Виявивши це, Ірена якийсь час стояла уклякло на місці.

«Перебування в тканині моделі абсолютно безпечне для здоров’я…»

Осінній вітер ворушив листя. Хвіртка скрипнула старечо-звично; Ірена торкнулася рукою дощок, неначе хотіла впевнитись, що це не голограма і не ілюзія. «Тканина моделі?…»

Ні, все це треба обміркувати потім… Вона сяде за комп’ютер і виведе білим по синьому: «Розділ перший…»

– Сенсей?

Шамотіння у будці. З’явилася одна лапа, тоді морда…

Він ПРОСПАВ її появу?!

Радісний гавкіт. Назустріч їй стрибнуло собача – заспане, дивно маленьке, закудлане, недоглянуте…

– Сенсею, це… ти?!

Вереск. Поважні собаки, переступивши межу повноліття, зазвичай так не поводяться.

Може він дуже скучив?

– Сенсею, у хаті є хтось?

Ніякої реакції. Висунуло язик. Щирі собачі очі…

Вхідні двері не були замкнені. Більше того – білі тріски на порозі та судомно висунутий язичок замка свідчили про те, що досередини увійшли не цілком мирним шляхом…

Зрозуміло. У Анджея немає ключа, але якщо він хоче зайти – зупинити його неможливо…

– Очам не вірю! – Вона стала в передпокої, схрестивши на грудях руки. – Ти ж клявся, що ніколи в житті сюди не заявишся!

Мовчання. Незвичний запах – чи то від чужої присутності, чи то будинок вже пахне по-іншому…

Ірена ревниво озирнулась. Ні, все знайоме. Все до останньої рисочки…

А ось цієї плями під дверима – не було. Що він тут розлив? Чорнило? Мастило?

– Анджею! – гукнула вона різко. – Виходь!

Мовчання.

Вона прочинила двері до вітальні – в каміні димився попіл. Вміст каміна її здивував. Якесь обгоріле лахміття… Крісла перед круглим столом були коричневі, а не сині.

Ірена зціпила зуби.

– Анджею!

На кухні вона знову виявила сліди чужої присутності. Тривалої, абсолютно безладної. Сенсей бігав за нею хвостиком, і в відданих очах його не було ані краплі каяття.

– Сенсею, як же це?! Прийшла чужа людина… і ти впустив?

Радісне повилювання хвостом.

– А де той дядько зараз? Де він?

Песик побіг до вхідних дверей. Ірена вискочила слідом; сусідські дітлахи все ще ганяли м’яча перед ворітьми.

– Валько!

Вона мимоволі здригнулася. Чубатий хлопчак, який підбіг, був старший, ніж вона очікувала побачити.

– Валько, де пан Анджей… де дядько, який тут був?

Хлопчисько подивився здивовано.

– Півгодини тому. У будинку був дядько. Ви з хлопцями не бачили, куди він пішов?

Валько казна-чого засоромився. Поворушив пилюку носаком стоптаної кросівки:

– Таж… тітко Ірено… Хіба то були не ви?…

* * *

Вони одружилися раптово і без усяких церемоній. Говорячи нареченому «так», Ірена страшенно нітилася: оті її черевики зі стоптаними каблуками… все сталося так раптово, що вона не встигла навіть їх підбити…

Наступного дня вона привела свого чоловіка (це ж треба!) в компанію однокурсників. З такої нагоди зал у гуртожитку було звільнено від зайвих меблів, а троє дверей, зняті з завіс і укладені на дві тумбочки, утворили належний цій нагоді довгий стіл. Дівчата клопотались на кухні безперервно; Ірена одягла свою найкращу святкову сукню, що ж до Анджея – він був того дня особливо показний. Ірена відчувала себе ніби фокусник на арені: от-от влаштує однокурсникам святковий феєрверк із коробки…

Ще в таксі вона взяла з Анджея обіцянку не згадувати жодним словом про духовий оркестр під вікнами Івоніки – щоб не травмувати бідолашного хлопця… Анджей був поступливий, веселий і сипав жартами так, що навіть таксист – Ірена бачила – намагався хоч щось запам’ятати з дотепів, щоб потім дивувати приятелів…

Приїхали. Всілися за святковий стіл. Ірена бачила, якими цікавими очима дивляться на Анджея її однокурсники, наперед смакуючи обіцяного джина з пляшки…

Випили за молодят – і з цієї миті Анджей раптом замовк. Нічичирк.

Він сидів поруч із молодою дружиною на чільному місці за столом – і похмурнів на виду. Дивився в скатертину перед собою, відмахувався від тостів, щось бурмотів, досадливо мружачись на келих із шампанським. За столом залягла ніякова тиша; Ірені здавалося, що її підсмажують на повільному вогні. Білий комір сукні безжально відтіняв рожеву шию, яскраво-червоні щоки, палахкі вуха; подруги силувано жартували, заздрісниці скептично кривили вуста, а хлопці хмурніли на виду і все частіше виходили покурити…

Між тим, Анджей кривився, як від кислиць. Підвівся із келихом у руці; за столом запанувало напружене мовчання. Анджей обвів похмурим поглядом присутніх і запитав, нервово постукуючи пальцями по стільниці:

– До речі, що ви думаєте про смертну кару?…

Відтоді ця фраза стала на курсі своєрідним паролем. Коли комусь сказати було нічого, той питав багатозначно: «А що ви думаєте про смертну кару?…»

Ірена втекла зі святкування завчасно. Анджей наздогнав її на вулиці, довго мовчки йшов поруч і раптом заговорив – якось дивно. Спочатку їй здалося, що він цитує якихось забутих поетів, але потім вона зрозуміла із забобонним острахом, що чоловік її у такий спосіб просить вибачення, і його укладені в ритм зізнання – то не просто заримований текст, а вірш, який лякає своєю вивершеністю…

Він говорив увесь вечір – коли вони прийшли додому і вклалися в ліжко. Коли вони… Утім, це було вже без слів. І на ранок (а ранок, як не дивно, все-таки настав) ніхто з них не зміг згадати жодного рядка. Неначе нічого й не було. Ірена плакала з досади, і, втішаючи її, він винувато знизував плечима:

– Миттєве – невідновне…

– А що ти думаєш про смертну кару?! – питала вона крізь роздратовані сльози.

Він знизував плечима:

– Зараз – нічого…

* * *

– …Анджею!

Будинок мовчав, але Ірена і не чекала, що він відповість. Будинок був порожній, її поклик звучав за інерцією, для самозаспокоєння…

Вона пройшлася по кімнатах. Зупинилася в кабінеті, присіла на край канапи, провела рукою по торочках пледа.

Дістала із сумки записник. Акуратно вивела під малюнком палаючого замку: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинено ломиком. Песик не злий… і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив».

Перечитала написане. Скривилася. Ні, за таке Срібний Вулкан не дають…

…Час?

Минуло близько години відтоді, як вона побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній на широкому вигині траси. І тепер, відновивши перед очима цю картину, раптом насупилася.

Вона сховала записник, підвелась і попрямувала в гараж.

Машина була на місці. Брудна, із забризканими глиною бортами, і це вразило Ірену навіть більше, ніж незвична форма даху.

Адже її звична машина раптом виявилася… по-верблюжому горбатою. Так само, як і ті дві – жовта і біла, що вона їх бачила з пагорба…

Вона трохи постояла.

Потім дістала записник і додала кілька слів: «Машини не такі. І моя теж. Вона горбата. І брудна».

Глибоко зітхнула. Подивилася на годинник.

– Анджею…

Там, звідки вона прийшла, минуло сім хвилин. Імовірно, експерти багатозначно переглядаються, вдаючи, що хоч дещицю розуміють з того, що відбувається. А пан Петер – нервово тре долоні.

У принципі, вона просто зараз може піднятися на пагорб і пройти в ті імпровізовані «ворота». Пан Петер буде в розпачі (втім, матеріалу на оповідання уже вистачить). Хіба її не влаштує Срібний Вулкан у номінації «оповідання»?

Вона всміхнулася. А що коли ця сволота, себто майстер модельок, зараз спостерігає за нею – якимось хитрим моделяторським способом?

– Анджею… – сказала вона зморено. – Ти мене втомив…

Календар висів на звичному місці – у спальні; сторінка розкрита була на позначці «грудень».

Вона опустилася на краєчок ліжка. Дістала записник, але додавати нічого не схотіла.

Які є варіанти?

Пан Петер напхав її наркотиками, і тепер вона живе всередині великої галюцинації?… Тоді все зрозуміло. Тільки з якого дива?…

Вона роздратовано відкинула подушку. Зі зворотного боку наволочки виднілася довгаста бура пляма, Ірена гидливо скривилася.

Якого біса вона далася утягнути себе в цю сумнівну халепу? Тим більше що в ній замішаний Анджей…

От що… Десь вона читала, що існує спосіб відрізнити галюцинацію від реальності…

Вона стомилася. Ліжко чомусь не вселяло довіри – можливо, через пляму, якої на її наволочці ніколи не було. Притримуючись за скрипливі перила, Ірена зайшла в кабінет, увімкнула комп’ютер у надії відшукати на диску власний твір – але не знайшла. Нічого зі свіжих речей, навіть незакінченої повісті…

Вона лягла на канапу, натягнувши плед до підборіддя.

Чути було, як у передпокої стукає хвостом Сенсей.

Треба подумати. Трохи часу… Усе зв’язати. Усвідомити.

Модель. Оце все – МОДЕЛЬ?!

Вона потягнулася до телефону. З пам’яті набрала номер довготелесого професора східної літератури. Чекаючи зв’язку, всміхнулась подумки. Це ж треба… Зараз перевіримо…

– Ірена?! Ви вже повернулися? Це ж чудово!

Вона сіла на канапі, бездумно кутаючись у плед.

– Я такий радий вас чути! Ваші студенти вас чекають… Правда, Карателька стоїть на вухах, бо триместр уже п’ять тижнів як почався… Ірено, як ви з’їздили?

– Добре, – сказала вона розгублено. – Дякую…

– Коли вас чекати? Із торбою вражень, із сувенірами? – голос професора став грайливим.

Ірена зам’ялась:

– Власне… а коли зручніше?

– Завтра, звичайно! Відразу ж приходьте до інституту. Не слід давати Карательці зайвого приводу… Може, буде краще їй просто зараз зателефонувати?…

– Так-так… – пробурмотіла Ірена мимохіть. – Так… я теж рада… вас чути.

– Може, розповісте хоч коротенько? – професор заусміхався в слухавку.

– Ні… вибачте, я дуже втомилася… Завтра.

– Гаразд… тоді до завтра. Нехай щастить…

– І вам… також…

Вона перевела подих.

Оце вже цікавіше. Теж, як і все, – МОДЕЛЬ? Змодельований професор?

Вона знову ж таки з пам’яті набрала давній телефон Анджея. (Це ж треба – забути не вдалося…)

Ніхто не брав слухавку. Ірена замислилась і згадала ще два телефони, за якими Анджея можна було впіймати.

Той же результат. Довгі гудки.

Через кілька годин геть стемніє. Авжеж, бо… як там казав професор? Триместр уже п’ять тижнів як почався? Жовтень…

Її охопив страх – крижаний і раптовий. Сорочка миттєво прилипла до спини (як вона дозволила себе втягнути!). Чому вона просто не відмовилася відразу ж?! Зараз – це галюцинація, чи вона «в тканині моделі»? Над ким тут проводять експеримент?!

З-під канапи виповзла черепаха. Зиркнула на Ірену безглуздим блискучим оком; Ірена автоматично ввімкнула настільну лампу, поклала черепаху на серветку…

Час початку експерименту – грудень. Правильно, і календар у спальні свідчить про те саме… Експеримент триває ТАМ місяць, а ТУТ – десять. Все сходиться…

Але хто в біса весь цей час доглядав Сенсея і черепаху?!

Коли стемніє, пертись до пагорба немає сенсу – можна запросто зламати шию. Значить, за кілька світляних годин, що залишилися, будь-що треба відшукати Анджея… Схоже, він утік при її наближенні? Грається в кота і мишки?!

Ірена пройшлася кабінетом. «Ти вдома», говорили очі, але всі інші почуття ніяк не хотіли цьому вірити. Можна було піти на кухню і відкрити банку якихось консервів, але заважала думка про учинене чужими руками безладдя. Розкидане начиння, брудний посуд, якісь ганчірки в кутку…

Ганчірки… Вона почухала кінчик носа.

…Купа попелу у каміні з рештками якоїсь тканини. Що то була за тканина і чому Анджей її палив?

І чи був це Анджей?

Клята загальмованість! «Тітко Ірено, а хіба це були… не ви?»

У той момент вона вирішила, що сусідський Валько або фантазує, або бачив щось не те…

Що він бачив?! А раптом у цій… моделі живе змодельована Анджеєм Ірена?…

Вона перевела подих. Пройшла на кухню; в дальньому кутку лежала купа якогось лахміття. Втім, у Ірени не було ніякого бажання порпатись у ньому…

Кривлячись від огиди, вона згребла ганчірки в пакет і скинула в сміттєву яму. Нехай цей будинок і змодельований чи несправжній – але допускати такий безлад Ірена не бажала.

Посеред двору вона зупинилася, роздумливо втупилася на тополю. Ну нехай, якщо припустити на хвилинку, що ніякої МОДЕЛІ немає, і пан Петер просто оглушив її наркотою на десять місяців, і вона тільки тепер прийшла до тями… Якщо допустити, що це можливо – тоді чому тополя росте не праворуч од воріт, а ліворуч?!

Наскільки МОДЕЛЬ реальна? Де її межі? Наприклад, професор існує? Чи є тільки його голос у слухавці?

В задумі вона повернулася в дім, підійшла до телефону і набрала номер Карательки.

– Нарешті, пані Хміль зволила обізватись…

Із слухавки, здавалося, тягло крижаним протягом. Карателька навіть не вважала за потрібне іронізувати; байдужа холодність у її голосі віщувала найбільші з усіх можливих неприємностей.

Ірена відсторонено вислухала монолог про несумлінність і безвідповідальність та повідомлення про те, що питання про її звільнення майже вирішене. Цікаво: це сама Карателька дихає зараз у трубку, чи зневажливий її голос моделюється на рівні електронних імпульсів?…

– …за версту не підпускати до педагогіки. Це все, пані Хміль, вам ясно?…

– Хочете, розповім анекдот? – раптом запропонувала Ірена. – Прибігає студент у медпункт. «Швидше! Там пані Карательку вкусила гадюка!..» А медсестра йому так флегматично: «Я цій гадюці вже нічим допомогти не зможу…»

Короткі гудки. Виявляється, в трубці ось уже кілька хвилин нікого немає – вона говорить у порожнечу…

Ірена поклала слухавку на важіль.

Під час так званого інструктажу вона не раз і не два питала у пана Петера: наскільки МОДЕЛЬ реальна? І щоразу отримувала одну і ту ж незрозумілу відповідь: не більше, ніж будь-яка модель… Хоча геніальність пана Анджея полягає саме в тому, що модель, як би це сказати точніше… багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і, певною мірою, самодостатня… Сучасний стан науки, говорив збуджено пан Петер, не дозволяє повноцінно працювати з таким рівнем моделювання. Пан моделятор, можливо, сам не усвідомлює… що цей колосальний прорив рівносильний нищівній поразці…

Обізвався телефон. Ірена машинально підняла слухавку:

– Алло!

Мовчання. Тиша.

– Алло, я слухаю!

Короткі гудки.

* * *

Був час (вона саме вчилася в аспірантурі), коли Анджею раптом навперейми стали дзвонити молоденькі дівчата. А в комплекті з ними – і юнаки. Ірена кілька разів пожартувала на цю тему, але Анджей тих жартів не сприйняв. У той період він узагалі не розумів жартів; Ірена не знала, що їй робити – ревнувати чи насміхатися, а може, вдати, що нічого не відбувається…

Потім ця компанія молоді раптом заявилась до них у гості. Їх було десятеро, Ірена полишила будь-які спроби напоїти гостей чаєм і тільки здивовано спостерігала, як вони хвилюються, ніби перед іспитом, медитують по кутках і передають одне одному якісь наспіх видані брошури…

Потім вона ненадовго усамітнилася на кухні і, повернувшись, застала серед гостей демонстративну сценку. Двоє хлопців утримували третього, але це не була звичайна бійка – поруч метушилася дівчина з мотузяним нагаєм у руці, нещадно шмагала крісло, кричала, буцімто вимагаючи від хлопця якихось зізнань, вигукувала незрозумілі питання. Ще двоє дівчат застигли обабіч дверей, стискаючи пластмасові пістолети, а решта компанії забилася під стіл і звідти напружено спостерігала за тим, що відбувається…

Анджей стояв, схрестивши руки на грудях, і виглядав вдоволеним.

Дурне оте дійство тривало години три; нарешті присутні вичерпали всю снагу і, знову ж таки, відмовившись від чаю, розійшлися.

– Ти міг би хоч раз змоделювати що-небудь пристойніше? – запитала вона, коли зачинилися двері за останнім гостем.

Він підвів брову:

– А що, наприклад?

– Якесь спокійне життя, – сказала вона втомлено. – Хоч місяць. На морі. У відлюдному місці, в будиночку на березі, і щоб довкола кричали лише чайки…

– Гм…

Він зібрався і пішов, і вона вирішила, що він образився. Але вже назавтра був потяг, а ще через день вона вражено бродила по маленькому будиночку, прискіпливо вивчала вміст холодильника, перевіряла ногою температуру морської води.

– Анджею… От бачиш… Але навіщо ж сприймати все так прямолінійно?

Він кидав у море камінці і не помічав її вдячної усмішки.

Думав про своє.

* * *

На журнальному столику вона виявила грудневу газету. Переглянула – і, вражена, ледь не сіла на черепаху.

Газета «Вечірнє місто», знайома до останнього рядочка, спокійна щоденна газета, здалась їй розгорнутим висновком судово-медичної експертизи.

«Видобуте з колодязя тіло перебувало в четвертій стадії розкладання і мало на собі сліди…»

«…Нові жертви. Їхні прикмети: хлопчик близько десяти років з ознаками насильницької смерті, русявий, був одягнений…»

«Ми не мусимо відвертатися. Ні гидливість, ні страх, ні байдужість… Ті, хто хоч раз переступили визначену законом межу, – усіх спостигне правосуддя… За активної допомоги… Ти і твій сусіда – ніхто не має залишатися осторонь, і тільки тоді…»

І наостанок:

«Учора в ратуші відбулося засідання міської ради. Розглядалися питання фінансування правоохоронних структур… нові джерела поповнення міської скарбниці… затверджений законопроект, згідно з яким буде налагоджено цільове переміщення засуджених – підприємствам і організаціям для відповідних цілей, у тому числі… розширені мотиваційні списки для передачі засуджених до смертної кари у користування громадянам з гемоглобіновою залежністю… за умови дотримання… розгляду в кожному окремому випадку».

Ірена відклала газету. Взяла знову, подивилася на число, вивчила склад редколегії, прочитала адресу редакції та друкарні, якісь технічні дані…

Якщо модель носить на собі відбиток особистості моделятора, то що ж тоді трапилося з Анджеєм в останні перед експериментом місяці?…

Вона спохопилася. Глянула на годинник – скоро стемніє. Моделятор не з’явився, її місія на межі провалу, і все дужче болить голова…

Задзявкав у дворі Сенсей. Не загавкав – саме задзявкав, як пещена болонка…

До речі, невже змінений характер песика – теж відбиток неясних бажань її колишнього чоловіка?

Посеред двору сусідський Валько намагався відібрати у Сенсея палицю. Песик мотав головою, Валько азартно сопів; секунда – і палиця полетіла далеко в кущі, а за нею з дзявканням погнався вдоволений колишній (чи майбутній?) вовкодав…

Побачивши Ірену, Валько зніяковів. Засунув руки в кишені, почав колупати землю носком кросівки.

– Валько… – сказала вона якомога спокійніше. – Скажи, будь ласка… Ви газети отримуєте?

Хлопець кивнув.

– А ти не міг би… принести мені ненадовго який-небудь останній номер? Я тільки подивлюся…

Сенсей у кущах орудував палицею, як бульдозер ковшем.

– Я почекаю, – сказала Ірена м’яко. – Пограюся поки… з собакою. Гаразд?

Валько метнувся за хвіртку. Хвилин п’ять Ірена сумнівалась: чи він повернеться – але одночасно з вереском Валькової сестри і звуком розбитої пляшки із сусідського двору вискочила маленька метка тінь.

Вечоріло. Ірена насилу розбирала текст; газета була спортивна, але всю останню сторінку займали повідомлення в щільних рамочках: вироки, вироки, вироки…

– Дякую, Валечку, – сказала Ірена якимось не своїм, а противно-солодким голосом. – А скажи – ти в школу ходиш?

Валько кивнув.

– А Сенсея, коли мене не було, хто годував?

Валько соромливо всміхнувся.

– Ти?

Кивок.

– А хто в моєму будинку був, – ти не бачив? Тітка? Чи дядько?

Хлопчак спохмурнів. Взявся колупати землю кросівкою, провів у пилюці перед собою нерівну лінію.

«І ти житимеш у цьому ненормальному світі? – стиха запитала Ірена, не так у хлопчика, як у себе. – Моделька…»

Валько швидко стрельнув очима. Опустив голову.

– Ну, ти заходь якось, – дерев’яним голосом запропонувала Ірена. – Заходь… із собакою пограєшся… чаєм пригощу…

Валько кивнув, не підводячи очей.

– Ну, біжи…

Хлопчака немов вітром здуло. Спортивна газета так і залишилася в Ірени у руках.

Незручно…

Вона поклала газету на лавицю перед сусідськими ворітьми.

Анджей…

Долаючи раптову втому, Ірена переступила поріг начебто свого будинку. Побрела в нібито свій кабінет, опустилася на знайому канапу…

Все, пане Петере. З мене досить.

Нічого було заварювати всю цю кашу. «Виникають проблеми, в тому числі етичні… Модель багатофункціональна, внутрішньо несуперечлива і певною мірою самодостатня…»

Без неї.

Ірена потяглася до телефону. Востаннє, навмання, набрала один із номерів пана Кромара – порожньо. Можливо, він спеціально заманив її в свій божевільний світ – і тепер зловтішно спостерігає?…

«На жаль, пане Петере, виконати ваше завдання не є можливим… Що, спробувати іще раз? Ні! Ні другої, ні третьої спроби не буде. У мене – інша спеціальність… Я не секретний агент, я викладаю літературу. На нову повість матеріалів уже досить, – а роман пишіть самі, пане Петере, – у співавторстві з божевільним Анджеєм Кромаром. Я навіть готова поступитися вам своїм Срібним Вулканом…»

Вечоріло. Ще півгодини – і вона зроду не знайде в темряві два прутики з прив’язаними на них червоними ганчірочками…

Скільки часу минуло ТАМ? Година? Експерти все так само переглядаються, і все так само нервується пан Петер…

Вона підвелась. Увімкнула світло в передпокої, відшукала на вішалці свою стару спортивну куртку – на пагорбах зараз холодно…

«Ні в якому разі не намагайтеся пронести з собою будь-які предмети зі змодельованого середовища…»

Куртку вона потім викине.

Черепаху шкода. Прихопила би з собою… А Сенсея не взяла б у жодному разі. Це зовсім інший пес – чужий, йому і тут непогано…

Усе.

Ірена поправила на боці сумку і відчинила вхідні двері.

Відразу кілька ліхтариків вдарили промінням їй в обличчя, засліпили, змусили спіткнутися на порозі.

– Не чиніть опору… Це поліція. Підведіть руки.

* * *

Так, засліплену й розгублену, її доставили в тісне приміщення з жорстким ліжком і залишили на ніч. Даючи себе обшукати – незвична, принизлива процедура, – вона відчужено думала, що зараз усе одно темно. І прутиків на вершині пагорба не знайти без прожектора…

Крізь заґратоване віконце машини вона мигцем побачила місто. Абсолютно звичне. Абсолютно таке саме, як ТАМ…

Вона думала, що не засне, – але варто було її голові торкнутися пласкої подушки, як світ – і реальний, і змодельований – перестав існувати. Обернувся сновидінням.

У сновидінні був Анджей, але за межею видимості. Спотикаючись, сердячись, усе більше заплутуючись, вона шукала його і кликала – але він знущально вислизав, залишаючи тільки лиху пам’ять по собі, чужий запах, тривожне коливання повітря…

І в той же час він був. Повсякчас. Поруч – тільки руку простягни.

* * *

Кабінет слідчого був схожий на тисячі інших кабінетів.

– Пані Хміль, ви можете вимагати присутності адвоката… У вас є адвокат?

– Навіщо? – запитала вона після паузи.

– Тому що закон передбачає наявність адвоката, – слідчий, по-хлоп’ячому кирпатий, не зводив із неї неприємного, прискіпливого погляду. – Не знаю, хто б узявся захищати вас, пані Хміль, але… за наявності певної кількості грошей…

Він вичікувально замовк. Ірена знизала плечима:

– А навіщо… в чому мене… власне, звинувачують?

Минуло ось уже двадцять дві години, як вона увійшла «в тканину моделі». Реального часу – дві з гаком години. Ймовірно, експерти п’ють каву, а пан Петер не знає, що й думати…

Слідчий насупив брови:

– Скажіть, будь ласка, пані Хміль… Де ви провели останні десять місяців? Приблизно з десятого грудня?

Вона мовчала. Вона сидить тут і все глибше вплутується в цю маячню, в той час як на пагорбі чекає її дорога ДОДОМУ…

– Пані Хміль, ви згадали?

– У відрядженні, – сказала вона глухо. – А в чому річ?

– Де? Річ у тім, що це дуже важливо… Хто відправив вас у відрядження? Адже інститут не відправляв…

– Творче відрядження, – сказав вона вже твердіше. – Я письменниця…

Слідчий кисло скривився:

– Я знаю… Здається, навіть щось читав… так, цікаво, до певної міри… І все ж таки: де ви були? Хто вас там бачив? Чи не збереглись у вас, наприклад, квитки на поїзд? Візитки з готелів?

– А в чому річ? – тупо повторила Ірена.

Слідчий зітхнув:

– Річ у тім, що наш відділ веде справу про серійного вбивцю. В районі за останні два місяці вбито троє дітей – очевидно, однією людиною… Схоже, не з корисливих мотивів. І, ймовірно, вбивця – жінка.

– А до чого тут я? – запитала Ірена після паузи.

Слідчий подивився зовсім уже похмуро. І поклав перед нею на стіл протокол, як з’ясувалось, – обшуку в її будинку.

В її змодельованому Анджеєм будинку.

У підвалі – сокира зі слідами крові.

В каміні – рештки згорілого одягу…

У смітнику – теж одяг із плямами крові.

У машині – курточка, яка належала хлопчику, що його було вбито три дні тому… І його ж правий черевик.

Машина – це взагалі особливий випадок. Крім глини, налиплої на колесах, крім плям крові в багажнику – ще й характерна вм’ятина, причому при зіткненні частинки емалі залишилися на місці злочину…

Ірена мовчала.

– Пані Хміль, ви розумієте всю серйозність… всю доказовість звинувачень?…

– У мене алібі, – сказала Ірена і була вражена, як вдало згадалося потрібне слово. – Мене тут не було… десять місяців.

– Де ви були? ХТО може підтвердити ваше алібі?

Ірена мовчала.

– Сусіди бачили вас… Три дні тому вас бачив сусідський хлопчик. Чи варто заперечувати?

Він дивився на неї, гидливо скривившись. Ірена теж подивилася на себе його очима і вжахнулась: адже він вірить у всю цю нісенітницю!.. Перед ним сидить виплодок пекла – жінка, що холоднокровно вбила трьох дітей!

Ірена мимоволі зіщулилася. Погляд слідчого присмоктався щільніше:

– Ви розмовляли вчора з сусідською дитиною? З Валентином Єльником десяти років?

– Так, – сказала вона механічно.

– Ви кликали його до себе? Попити чаю?

Ірена мовчала. Тепер вона взагалі перестала будь-що розуміти; під доскіпливим поглядом думки, зазвичай неквапливі, перестали рухатися взагалі. Заціпеніння.

– …Пані Хміль, вам краще зізнатися відразу. Для користі справи – для мене і для вас.

– Я не винна… – сказала вона через силу.

– Ви можете пояснити, де були три дні тому? Місяць? Півроку?

Ірена мовчала.

Ще вчора… Ні, ще три години – три ЗОВНІШНІ години тому – вона вийшла з будинку… Зі справжнього свого будинку… Замкнула ворота… Її проводжав Сенсей – нормальний, суворий вовкодав, без ковтяхів на череві і без замашок вертлявого пуделя…

Який чорт тягнув її? НАВІЩО вона вплуталася…

Думки ще трохи поскрипіли й зупинилися – ніби іржава карусель.

– Пані Хміль, ваше мовчання справді не допоможе – скоріше ускладнить… Повторюю запитання: де ви були протягом десяти місяців, і хто може підтвердити, що ви дійсно там були?

– Я не винна… – сказала Ірена, і голос її затремтів.

Слідчий подався наперед – імовірно, на своєму віку він частенько чув цю фразу і тепер ловив у очах підслідної прикмети безсоромної брехні.

– А як ви поясните всі ці знахідки – у вашому будинку й у вашій машині?

– Я не винна… Це хтось інший…

– Себто хтось інший жив у вашому будинку і користувався вашою машиною?

– Так…

– Ви розумієте, що це звучить геть непереконливо?

Вона розуміла.

Вона розглядала власні долоні, але перед очима у неї стояли дві позначки на пагорбі – два прутики, ніби саморобні футбольні «ворота…»

Цікаво, якщо там корова пройде, – пан Петер із експертами отримає в лабораторії корову? Ні… Канал працює тільки на неї, на Ірену, – саме так улаштував цей світ пан моделятор – довільно чи мимоволі…

– Я не винна, – сказала вона, не підводячи очей. – Моє алібі… може підтвердити пан Анджей Кромар.

* * *

Вона скористалася правом на телефонний дзвінок. Єдиний.

І набрала номер Анджея.

Довгі гудки. П’ять, десять, п’ятнадцять…

– Ще один, я не додзвонилася! – в розпачі повідомила вона слідчому.

Той насупився:

– Спробуйте ще… протягом хвилини.

Вона дивилася на телефон, перебираючи в думці всі відомі їй номери; час минав.

Вона набрала номер довготелесого професора східної літератури – зайнято. Короткі гудки…

Що за трагічний балаган…

Вона набрала телефон Карательки – і чомусь відразу заспокоїлася. Те, що відбувається всередині моделі, – не більше, ніж гра, в реальному житті вона нізащо не додумалася б до такого незвичного ходу…

– Це пані Хміль, – повідомила вона у відповідь на байдуже «Алло». – Я дзвоню з поліції… мене підозрюють у тому, що я… маніячка. Чи не могли б ви пояснити цим людям, що я…

Вона затнулась. І мовчала секунд десять – аж поки Карателька без єдиного слова не поклала слухавку на важіль.

* * *

На щастя, у камері вона була сама. Їй вистачало часу для роздумів; вона лежала на жорсткому тапчані, натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру.

Анджей змоделював усе це… з метою, яка відома самому Анджею. Ще, можливо, панові Петеру, але Ірені чомусь мало в це вірилось. Анджей змоделював… ось що означала листівка: «Ну, я пішов… Привіт». Ще одна листівка – та, яку Ірена виявила в своїй поштовій скриньці – інша… Теж нагадування.

«Усередину моделі веде лише один канал. Чи за іронією долі… чи за дивним наміром пана Анджея… чи ще з якоїсь причини – але це ВАШ канал, Ірено. Нікого, крім вас, модель не впустить…»

Гаразд. Анджей залишив цю лазівку, знаючи, ймовірно, що в критичній ситуації пану Петеру нічого іншого не залишиться, як запхати туди Ірену, яка нічого не підозрює… У той час як вихід із її персонального каналу веде прямо в мишоловку. Будинок, начинений доказами, світ, оточений правосуддям… Це що – маленька помста?!

Ірена сіла на ліжку.

Їх із Анджеєм розставання мало пристойний і скромний вигляд. Без скандалів і без гучних сцен; усе, що говориться в таких випадках, було давно сказано. Вона сама, перша, подала на розлучення; вона потроху звільнялася від ороговілих часток колишньої любові майже безболісно – звична гігієнічна процедура…

Щодо Анджея – то він був захоплений черговою ідеєю і, здається, не відразу помітив, що дружини поруч більше немає.

Утім, через місяць він з’явився до неї без дозволу – напружений і злий. Сунув їй у руки букет шпичастих троянд, розвернувся й пішов, кинувши через плече, неначе прокляття: «Я тебе пам’ятатиму…»

Краще б він забув. Бо якщо все, що сталося з нею – не ланцюг випадковостей, а заздалегідь спланована розправа…

Але ось питання: невже чоловік, із яким вона прожила довгих сім років, здатний на таке?

Відповідь: так, якщо ця людина Анджей Кромар.

Він на все здатен.

Ірена втомлено заплющила очі.

* * *

…На турбазу вона їхала неохоче – але Анджею раптом захотілося «справжніх гір». Ірена терпіти не могла гір – можливо, тому вони майже щодня лаялись і виключно через дрібниці…

Того ранку вони посварились особливо шпарко. А вже через годину виявилося, що маленький автобус, який везе групу якихось туристів до стародавніх руїн, зовсім не готовий до труднощів гірської траси.

За перевалом відмовили гальма. А туристи, з яких половина були дітлахи, не відразу зрозуміли, в чому справа – дорога летіла назустріч усе швидше і швидше, камені, стовбури висохлих дерев, вибоїни та купини, а у передньому дзеркалі – білі від жаху очі водія…

Ірена не встигла нічого усвідомити до пуття – саме сповільнена реакція зберегла їй нерви, утримавши від миттєвої паніки.

Вони проскочили один за одним два відгалуження дороги – можливо, водій просто не встиг їх помітити…

Крик. Дике ревище з двадцяти горлянок. І раптом:

– Сидіти!!

Водій опинився на підлозі у проході – Ірена запам’ятала його обличчя. Гумове, як у іграшкової риби.

Автобус мчав із гуркотом усим своїм залізяччям, не створеним для гонок, матері вчепилися в дітей, прагнучи захистити їх живою бронею, увібгати в себе. Політ у нікуди, політ, що от-от перейде у падіння…

Раптом усе скінчилось. Автобус уповільнив хід, запихкотів, зупинився.

Ірена вчепилася в поручень. Місце поряд із нею було порожнє, і схоже, вже давно…

З водійського крісла обернувся Анджей.

Спинка крісла була розірвана, з діри звисав неохайний жмут вати. Анджей мовчки запхав його в оболонку з дерматину – в той час як його ліва рука все ще не наважувалася відпустити кермо…

Згодом були плачі, істеричний сміх і щасливе братання. Майже всі сидіння в салоні виявилися… мокрими. Туристи цілувались і танцювали серед невимовної краси гір, у тиші, поруч із загнаним у глухий кут автобусом; два десятки людей водили хороводи навколо свого рятівника, а двоє сиділи осторонь: водій – як і раніше, з сірим обличчям, та Ірена, до якої тільки зараз ДІЙШЛО…

Після цієї події вони з Анджеєм провели – душа в душу – цілий прекрасний тиждень.

* * *

Наступного дня їй пред’явили офіційне звинувачення.

– Я не винна… – повторяла вона як заклинання.

Її не слухали.

Ще через півгодини вона зустрілася зі слідчим. Слідчий був похмурий.

– Ви подумали про адвоката?

– Ні…

Мовчання. Він перебирав папери – механічно, для годиться. Чогось від неї чекав.

– Отже… пані Хміль. Коли ви востаннє бачили пана Анджея Кромара? Вашого колишнього чоловіка, який, за вашими словами, при нагоді може підтвердити ваше алібі?

Вашого, вашими, ваше… Слідчий робив на цих словах неявний, двозначний наголос.

– Якийсь час тому, – сказала Ірена. – Я не пам’ятаю точно…

Слідчий уперся поглядом їй в обличчя:

– Змушений вас засмутити: пан Анджей Кромар ось уже майже місяць як мертвий – нещасний випадок, автокатастрофа…

Вона мовчала.

За спиною слідчого, у вузькому вікні, голубів клаптик осіннього неба.

– Пані Хміль, я припускаю, що, апелюючи до пана Кромара як до свідка вашого алібі, ви знали про його смерть… Ви хочете заплутати слідство таким нехитрим прийомом? Чи варто?

– Цього не може бути… – сказала вона повільно.

Слідчий скривився:

– Пані Хміль…

– Цього не може бути! Ще позавчора він був… я чула…

Вона прикусила язика. За тутешнім часом – це було з місяць тому… З місяць?!

Розмірений пульс Анджея в динаміках.

– Автокатастрофа?!

Ні, треба подумати.

Вона зігнулася над столом. Скоцюбилася, ховаючи від слідчого своє обличчя.

– Пані Хміль, мені шкода, якщо ви дійсно не знали… Може, я вчинив нетактовно… Але, можливо, є ще хто-небудь, котрий може підтвердити ваше алібі?

Вона мовчала.

На канцелярський стіл, всупереч її волі, закапали важкі безпорадні сльози.

* * *

Увечері її викликали з камери, але не на допит. У маленькій кімнатці опинився… довготелесий професор східної літератури.

– Ірено, нарешті!.. Ви маєте кепський вигляд… Ні, не падайте духом. Це жахливе непорозуміння буде виправлене протягом кількох днів… Так-так. Сприймайте все це як набір матеріалу для нової повісті…

Вона криво посміхнулася.

– Уся кафедра… та що там! увесь інститут… переконані у вашій безневинності. Вирішується питання про адвоката…

Він раптом перервав свій життєствердний монолог. Кашлянув, озирнувся на мовчазного слідчого, подався вперед:

– Ірено… бачите… Оскільки справа все-таки серйозна… Може, спробуємо запросити Упиря? Це дорого… але, врешті-решт, якщо він візьметься… справу можна вважати вирішеною. Я розумію – упередження, можливо, забобони… але кращого адвоката на сьогодні немає. Це було б… розумієте?

– Дякую, – сказала Ірена з важким зітханням. – Запрошуйте кого хочете.

Схоже, професор здивувався – але приховав подив за радісною усмішкою:

– От і гарненько… За собаку не турбуйтеся – його забрала Карателька. Разом із черепахою.

Ірена помовчала. Торкнула перенісся:

– «Я вже цьому собаці нічим допомогти не можу…»

– Ні, ні! – Професор усміхнувся. – Бачите… перед лицем несправедливості кафедра згуртувалась як ніколи. А Карателька… вона, виявляється, любить тварин. І вона навіть вимила вашого Сенсея шампунем від бліх…

Професор спохмурнів. Ймовірно, згадав, що під час десятимісячного передбачуваного Ірениного вояжу собаку було практично кинуто напризволяще.

Соромно…

Ірена опустила голову:

– Переказуйте їй мою дяку…

Подивилася б вона на Карательку, яка шкребе щіткою того, СПРАВЖНЬОГО, Сенсея. От би на це подивитися…

* * *

…Чи може моделятор загинути всередині моделі, ніби черв’як у яблуку? Ймовірно, може. Але чи може в такому разі модель продовжувати своє існування, ніби нічого й не сталося?

Ірена лежала на тапчані, до підборіддя натягнувши сіру ковдру. Перед сном їй спало на думку перечитати голі рядки у власнім записнику – і, скорботно похитавши головою, вона впевнилася, що нової повісті не буде.

Минуло (за її підрахунками) близько шістдесяти годин із часу її входу в модель. Значить, експерти втомились і вечеряють. Може, пан Петер продумує аварійні варіанти…

«Згортайте, пане Петере, усе, – думала вона, перевертаючись на тапчані. – Згортайте до біса цю ідіотичну МОДЕЛЬ. Бо коли Анджей дійсно… якщо його немає – то і моя місія не має сенсу. А якщо…»

Вона закусила губу. Навіщо слідчому брехати? Немає сенсу… А навіщо Анджею прикидатися мертвим?

Справді, навіщо?…

Хіба можна знати заздалегідь, що спаде на думку Анджею?

…Одного разу – на пікніку, на пляжі – він пірнув під водою в зарості очерету і звідти спостерігав, як уся компанія на чолі з Іреною шукає його, потроху тверезіючи, а потім, впадаючи в істерику, гукають, метушаться, промацують жердинами дно…

Ірена пам’ятала, як білий пісок перед очима ставав чорним. Що це таке – чорний пісок?…

Імовірно, він хотів пожартувати. Він хотів сховатися лише на хвилинку – але там, в очеретах, його спостигла чергова геніальна ідея, і він якось забув і про час, і про приятелів, і про дружину…

Тож чого можна очікувати від такої людини?!

Ірена тяжко зітхнула і натягла на голову сукняну ковдру.

* * *

Слідчий показав їй фотографії з місця злочинів. Вона глянула мигцем і з жахом відвернулася:

– Ні… я не можу на таке дивитися…

Слідчий скептично стиснув губи:

– Ви справді такі чутливі?

– Ви мене не змусите дивитися на це, – повторила вона, відчуваючи, як німіють щоки, бо схлинула кров. – Це…

Вона замовкла.

Що ж ти зліпив, чудовисько?! Не виправдовуйся, мовляв, у вашому «зовнішньому», реальному світі й не таке буває… Це ти зліпив МОДЕЛЬ – ти й відповідаєш за це… за ці фотографії теж!..

Ірена підвела очі до білої стелі. Ніби очікувала зустріти глузливий погляд колишнього чоловіка.

– Я не винна, – повторила вона через силу. Усоте, напевно.

Слідчий дивився уважно, і вперше за весь час їхнього знайомства його погляд не був скептичний. Важкий – так, але на дні очей з’явилося… запитання, чи що. Начебто він допустив раптом у свою свідомість крамольну думку: а що коли вона не бреше?…

* * *

Її ввели в маленьку кімнатку, де вчора чекав на неї професор східної літератури; вона зраділа була новій зустрічі – але виявилося, що в шкіряному кріслі сидить зараз зовсім інша людина.

Охоронець провів її – і вийшов. Ірена здивовано озирнулася – за минулі кілька днів вона майже звикла, що наодинці її залишають тільки зі слідчим…

– Добрий день, пані Хміль… Сідайте, будь ласка.

Вона опустилася в крісло навпроти. Чоловік мовчки розглядав її – не вважаючи за потрібне ховати допитливий погляд за подобу ввічливої розмови.

Йому було десь років сорок. Гладенька шкіра, жорстке блискуче волосся, ретельно поголені щоки. Свіжий, відпочилий пан. Як після лижного курорту…

І в той же час у ньому було щось від Анджея. Може, цікавість дослідника?! Безкорислива допитливість, щирість прозектора, інтерес до препарованої істоти.

Вони мовчали хвилин зо п’ять.

– Мене звуть Ян Семироль. Можливо, вам доводилося чути моє робоче прізвисько – Упир. Я адвокат… Ваші колеги, серед яких є відомі й шановні люди, попросили мене взятися за вашу справу.

Ірена мовчала. Доглянутий і показний пан Семироль вселяв їй підсвідому тривогу, що потроху переходила в страх.

– Правда, мої послуги коштують недешево, – адвокат усміхнувся. – Крім того, перш ніж братися за справу, я маю ознайомитись із матеріалами, із підозрюваною… Ваші матеріали я бачив. Тепер хочу з вами поговорити.

Ірена опустила голову:

– Я не винна.

– Мушу вас засмутити. Величезна безліч обвинувачених говорить те ж саме… Отже. Ви були відсутні десять місяців. Чому ви не хочете сказати, де були?

Що сказати на це?

За довгі години, проведені в камері, вона встигла придумати кілька варіантів відповіді на це питання. Найпростіша була – послатися на амнезію, втрату пам’яті, адже, якщо вірити телесеріалам, близько половини дорослого населення будь-якої країни втрачають пам’ять хоч раз у житті…

Але, по-перше, якомусь медику напевно вдасться зловити її на брехні. А по-друге… ця версія ніби позбавляла Ірену права голосу. «Я нікого не вбивала». – «Звідки ви знаєте? Ви ж втратили пам’ять!»

Вона зіщулилась. Їй нестерпна була сама думка, що хтось – хай навіть цей ось адвокат – вважає її здатною на ТАКЕ… Більше того, вона буцімто реально ЦЕ здійснила…

Час минав. Адвокат чекав відповіді.

– Це моя особиста… таємниця, – сказала Ірена глухо. – Я… не можу відповісти на це питання.

Адвокат кивнув – нібито невмотивована упертість підслідної втішила його:

– Гаразд… Ви часто миєте руки?

Вона мовчала, збита з пантелику.

– Ну, після того, як доторкнетеся, скажімо, до дверної ручки… є бажання вимити руки з милом?

– Іноді є. Іноді немає… Якщо ручка не брудна…

– Чому у вас немає дітей?

Вона здригнулась. Адвокат дивився їй просто у вічі – рівно і спокійно. І вимогливо.

– У мене ще можуть бути… – сказала вона відвертаючись. – Мені лише трохи за тридцять…

– А чому ви не обзавелися потомством раніше?

Ірена знала, що десь через півгодини після закінчення розмови їй спаде на думку в’їдлива відповідь нахабі. А зараз – годі й намагатися, нічого путнього вона з себе не вичавить…

– Гаразд, – адвокат знову кивнув, ніби її мовчання послугувало для нього відповіддю. – Розкажіть мені тепер, як ви зі свого боку уявляєте те, що трапилося з вами. Адже ви не визнаєте провини – але якесь пояснення того, що трапилось, у вас є? Вас обмовили? Підлаштували? Вороги? Недоброзичливці?

– Не знаю… – сказала Ірена стомлено. – У моєму будинку хтось був… перед моїм приходом… палив ганчірки в каміні… я гадала, що це мій колишній чоловік…

– Але ж сусідський хлопчик бачив вас. Вірніше, він бачив жінку, схожу на вас…

– Поки ви зі мною розмовляєте, – сказала Ірена, – справжня маніячка бродить навколо того будинку… І кожну хвилину може когось убити.

– Так, це було б вам на руку, – серйозно погодився адвокат. – Якби вбивство з цієї ж серії повторилося, поки ви за ґратами – це був би вагомий аргумент на вашу користь…

Ірені захотілося вдарити його по обличчю.

Зараз їй згадався чубатий Валько – як він заглядає за паркан… боязко позираючи на Сенсея…

І оті фотографії, що показував їй слідчий…

Вона мовчала. Вона ще жодного разу в житті так нікого і не вдарила. Хіба що Анджея – після того випадку на пляжі…

– Скажіть, пані Хміль… Ви відчували сексуальну насолоду при інтимному спілкуванні з вашим чоловіком?

Ірена мовчала, розглядаючи свої долоні. Це ж треба! (А так, на вигляд, цілком пристойна людина.)

– Мені треба подумати, – сказала вона похмуро.

Навіть бувалий адвокат, здається, здивувався:

– Он як? А мені здавалося, що ця інформація давним-давно вами осмислена… Втім, вибачте.

Він поставив ще кілька запитань – Ірена відповідала коротко, всіляко ухиляючись від пильного погляду. Втома пригинала її до землі. Нестерпна втома…

Нарешті Семироль замовк. Дивним порухом торкнувся рота – мовби витираючи з губ залишки кефіру. Задумався, втупившись у співрозмовницю пильним поглядом – немов чепурун, що втомлено розмірковує, яку краватку вдягти на сьогоднішній раут. Нелегкий вибір…

В якусь секунду Ірена відчула себе гирею на шальках терезів, а що на іншій чаші – знає тільки пан препаратор. І вичікує, поки шальки терезів перестануть коливатися…

– Добре, пані Хміль… Вірніше, втішливого мало… На жаль, я не можу взятися за ваш захист. Ваші друзі, певно, будуть засмучені.

Вона так здивувалася, що навіть пильно глянула йому у вічі:

– Ви гадаєте… Ви не вірите в мою безневинність?!

– Я професіонал, – пан Семироль іронічно всміхнувся. – До чого тут «віриш – не віриш»?… У мене зовсім інші критерії.

– Але ж… – почала Ірена пошепки. – Я дійсно… я можу бути з вами відвертішою… Так, я відчувала сексуальне задоволення… і хотіла дитину, але Анджей…

Семироль подивився на неї, сумно похитавши головою:

– Не треба. Я дізнався про все, що хотів. Ваша відвертість тут ні до чого… На жаль. Прощавайте.

* * *

Слідчий не дивився на неї. І говорив сухо, байдуже; не зважаючи на її заперечення, справа рухається до розв’язки. Громадськість вимагає покарання вбивці, всі журналісти міста на ногах; на жаль – через недбальство деяких співробітників – фотографії з матеріалів слідства стали надбанням преси…

Вона мовчала. Ймовірно, відмова пана Семироля від її захисту рівнозначна була звинувачувальному вироку – винна! Ірена нічого не могла зрозуміти: вона все життя вважала, що чим кращий адвокат, тим за складніші справи береться…

Імовірно, професор східної літератури вражений не менше. А Карателька… що ж, мабуть, ставлячи миску перед годованцем Сенсеєм, вона говоритиме щось на кшталт: «Собака за господиню не відповідає…»

– Дивна річ, – сказала вона вголос. – Невже я так схожа на маніячку?

Слідчий глянув на неї мигцем. Відвернувся:

– Ви не відверті зі слідством. Ви самі обтяжуєте своє становище…

– Мені дадуть адвоката? – запитала вона ледь чутно.

Слідчий скривився:

– Безумовно… Але, оскільки Упир відмовився вас захищати, а після його відмови жоден приватний юрист за справу не візьметься… На суді вас буде захищати наш штатний адвокат, у якого немає іншого виходу – це його робота… Послухайте, але чому вам не зізнатися?!

– Бо я не винна…

Він подивився на неї уважніше. Вона не відвела погляду:

– От ви… вірите? Що я дійсно зробила те, в чому мене звинувачують? Справді вірите?

Він пожував губами. Симпатичний, узагалі-то, веснянкуватий хлопець. Міг би зустрітись їй на вулиці або в кафе – і тоді вони весело розкланялися б, поговорили про погоду, можливо, вона підвезла б його до рогу…

– Ви справді не схожі на вбивцю, – сказав він знехотя. – Хоча всі факти – проти вас.

– Не схожа?

– Ні.

Ірена зітхнула.

Рішення прийшло до неї сьогодні вночі. Вона піднялася з тапчана – і більше вже не могла заснути. Ходила по камері туди й сюди – під ранок у вічко заглянув здивований сторож…

Єдино правильне рішення. Але однаково – важко вимовити.

– Я… зізнаюся, – сказала вона через силу. – Я зізнаюсь і хочу показати місце, де лежить іще одна жертва…

Слідчий поперхнувся. Кілька секунд вона дивилася в його очі, що стрімко скляніли.

Йому важко було стримати емоції. Але він упорався.

* * *

Вже через півгодини Ірена могла насолоджуватися видом тополь, які мчали назустріч.

Вони їхали до її будинку. Віконце в машині було маленьке і заґратоване, одначе Ірена впізнавала знайомі місця – кав’ярню під червоним дахом… Плавний вигин траси, прірва, з якої вранці здіймається туман…

Вони зупинилися біля її воріт. Сусідський паркан ледь не обвалювався під вагою Валька з приятелями. А чому вони не в школі?…

Вона вдихнула вітер із запахом опалого листя. Після довгого сидіння в замкненій камері він здавався райським, свіжим – але ж, якщо замислитися, всього лише пронизливий сирий протяг…

– Там, – вона показала рукою, – на пагорбі. Я поведу.

Вони супроводжували її щільною вервечкою. Гадали, що втече?…

Час від часу вона ловила погляди. І щулилася сильніше, ніж од вітру. Нічого… нічого… скоро все це скінчиться…

Напевно, їм неприємна була її бадьорість. Вона так радісно й енергійно піднімалася вгору, невже щоби скоріше показати ще одну могилу вбитої нею дитини?!

Вона зупинилася на вершині пагорба. Гарячково озирнулася.

Зів’яла трава всіяна була коров’ячими кізяками. Ось! Із землі стирчав прутик із ганчіркою, потемнілою від дощів. А поряд…

Поряд лежав інший. Переламаний. Імовірно, заблукала корівка не дуже-то зважала на таку дріб’язковість…

Вона стримала себе. Якщо кинутися відразу – виникнуть підозри, її схоплять, кроку не дадуть ступити…

Обережненько, маленькими кроками, вона наближалася до порушених ворітець. Сантиметр за сантиметром.

Зараз…

Пане Петер!! Ось і я…

Вона заплющила очі.

Нічого не сталося. Вітер, як і раніше, війнув запахом листя і гною. А неподалік стояли і курили переглядаючись її похмурі супровідники.

Вона змусила себе розплющити очі. Огледілася: все правильно. З цього ж таки місця вона вперше побачила дві машини, що повзли назустріч одна одній…

«Канал відкритий у будь-який час. Скористатися ним можете тільки ви. При незначному відхиленні канал сам знайде вас – відхилення не мусить бути більше метра…»

Вона помацала вцілілий прутик.

– Це неправильно…

– Тут? – холодно запитав слідчий. – Тут копати?

– Це неправильно! – сказала Ірена, дивлячись просто в його скляні очі. – Це неправильний світ!.. Його немає! Це модель. Ви всі – модель. Вас придумав Анджей!..

Сусідські дітлахи з цікавістю дивились, як її, скуту наручниками, що викрикувала безглузді фрази, ведуть до машини.