Читать книгу Данило Галицький - Мария Згурская - Страница 2

Батько Данила Роман Мстиславич був знаковою постаттю в історії, недарма його прозвали Великим. Син волинського князя Мстислава Ізяславича, правнука Володимира Мономаха і польської княжни Аґнеси, він мав великі політичні амбіції. Ставши великим Київським князем, Мстислав у 1168 році віддав сину на князювання Новгород. Проте вже в 1169 році його давній суперник Андрій Боголюбський заволодів Києвом і змусив Мстислава тікати до Володимира-Волинського. У той же рік Андрій послав сильну рать під командуванням свого сина Мстислава та воєводи Бориса Жирославича, щоб прогнати Романа з Новгорода. Спустошивши новгородські землі, війська взяли в облогу місто, але кілька спроб взяти його штурмом провалилися і, зрештою, обложники відступили, піймавши облизня, зазнавши втрат у людях та конях. Проте славна перемога не допомогла Роману зберегти престол: у розорених землях почався голод, і новгородці вигнали його, шукаючи миру з Андрієм Боголюбським. У цьому ж році Мстислав Ізяславич помер і Роман став князювати у своїй вотчині – Володимирі-Волинському. З 1170 року починається його князювання на Волині. Навряд чи Роман охоче покинув Новгород заради тихого провінційного Володимира, проте він справедливо розсудив, що краще бути непримітним удільним князем, аніж безземельним вигнанцем. Свого могутнього сусіда галицького князя Ярослава Володимировича Роман намагався не зачіпати. У Київському літописі є згадка про те, як у 1184 році вигнаний з Галича син Ярослава Володимир прийшов до Романа з пропозицією союзу проти батька, та Роман просто виставив його з Володимира. У ці відносно тихі роки молодий князь осягав складне мистецтво управління уділом. Маючи намір зосередити в своїх руках якнайбільше важелів влади, Роман зважився на непопулярні заходи. Не бажаючи, щоб ним командували церковники, він вступив у конфронтацію з володимирським єпископом, і той був змушений визнати його авторитет. Далі настала черга земельної аристократії – бояр, які не хотіли поступатися своїми маломаєтними інтересами. Зокрема, феодальна роздробленість заважала створенню регулярної боєздатної армії, що ставило під загрозу територіальну цілісність князівства. Відбираючи у бояр частину привілеїв, Роман набув більшої популярності серед городян, і вони стали опорою його влади. Пом’якшення боярського гніту стимулювало розвиток торгівлі та ремесел, місто почало багатіти й розбудовуватися. Роман спорудив величезні земляні укріплення – вали і збудував кілька кам’яних храмів. З них до наших днів зберігся Успенський собор, щоправда, він неодноразово перебудовувався. Як і належить князю, Роман формував дружину з надійних людей, щедро винагороджуючи їх відданість. Закріпившись у Володимирі, він звернув погляд на багаті галицькі землі, що знаходилися по сусідству. Відразу після смерті грізного Ярослава Володимировича у 1187 році Роман починає свою кампанію. Стіл Ярослава успадкував його син – той самий Володимир, що колись просив притулку в Володимирі. Цей юнак вочевидь не був утіхою батька, – безхарактерний розпусник, який легко потрапляв під чужий вплив, він став іграшкою в руках ворогуючих бояр. З літопису можна зробити висновок, що обстановка в Галичі стала нестерпною, городяни почали бунтувати, вимагаючи усунути Володимира і запросити на галицький стіл Романа, який прославився своїм умілим правлінням. Бояри не наважилися загострювати ситуацію і вирушили до Романа. Опальний же князь Володимир, згідно з літописом, «злякався, зібрав усе золото і срібло, і свою дружину, взяв жінку та двох синів і поїхав до Угорщини, до короля». Словом, Володимир вирушив до Угорщини за військовою допомогою й отримав її. Угорський король Бела ІІ мав власні плани стосовно галицьких земель і аж ніяк не хотів їх об’єднання з волинськими. Коли Володимир повернувся з угорським військом, Роман був змушений забиратися геть – у нього не було сил воювати з угорською армією. Але, перебираючись на князювання в Галицькі землі, він залишив Володимир-Волинський своєму брату Всеволоду, який, не бажаючи втрачати владу, просто зачинив перед братом ворота. Роман їде на переговори в Польщу, адже саме поляки неодноразово виступали союзниками руських князів у боротьбі проти угорців, але цього разу йому не вдається домовитися про допомогу. Так Роман став практично бездомним, за ним стояла лише купка відданих йому галицьких бояр та впливовий тесть, Рюрик Ростиславич (з його дочкою Предславою Роман був одружений). Він віддав зятю Торчеськ і погрозами змусив Всеволода піти з Володимира-Волинського.

Угорці, які захопили Галич, і не подумали повернути стіл Володимиру, який їх покликав, – з самого початку у них на прикметі був інший кандидат, угорський королевич Андрій. Так Галичина потрапила під угорський протекторат, а Володимира ув’язнили у фортеці. Мабуть, правління угорців було жорстоким та деспотичним і спровокувало потужний сплеск народного невдоволення. Галицьке віче відчайдушно благало про допомогу Рюрика та інших південноруських князів, але ті ніяк не могли домовитися між собою, кому дістанеться галицький стіл, і не поспішали на допомогу. Городянам увірвався терпець, і вони вирішили самі обрати собі князя. Найбільш привабливою кандидатурою їм здавався Ростислав, син знаного воїна Івана Берладника, який сам колись намагався відібрати галицький стіл у батька Ярослава, змовившись з боярами і багатими торговцями. Ростислав був дуже популярним у народі, правильніше сказати – надто популярним, і бояри побоювалися давати йому владу. Ростислав підійшов до Галича, очікуючи, що його зустрічатимуть як переможця та визволителя, але в засідці сидів угорський загін: бояри попередили угорців про наближення Ростислава. В бою Ростислав загинув. Угорські окупанти посилили порядки. У цей час з ув’язнення зміг утекти князь Володимир. Він вирушає в Польщу до князя Казимира. Поляки були стурбовані розширенням угорської сфери впливу, і в 1190 році Володимир повертається в Галичину з польськими полками. Повернувши собі галицький стіл, він зробив розумний політичний хід, щоб убезпечити себе від Романа Мстиславича: з власної волі Володимир стає васалом володимиро-суздальського князя Всеволода. В літописах наводяться такі слова Володимира: «Отче і пане! Утримай Галич підо мною, а я буду божий і твій з усім Галичем і завжди в твоїй волі». Угода відбулася, і Володимир відносно спокійно правив у Галичі аж до смерті в 1198 році.

У той час, поки Галич був йому недоступний, князь Роман накопичував сили і вів переговори з іншими князями. Спираючись на тестя Рюрика Київського, Роман домагається для себе частини «руської землі» – так у той час називали Київську, Чернігівську та Переяславську землі. В період удільної роздробленості цією територією володіли і управляли численні нащадки Ярослава Мудрого. У 1195 році Рюрик подарував Роману Торчеськ, потім Треполь, Корсунь, Богуслав і Канів. Проте князь Всеволод Юрійович Велике Гніздо, який був обраний великим руським князем, докорив Рюрику через те, що той наділив землями молодшого князя. Обережний Рюрик відразу ж повернув все назад, а на справедливе обурення Романа тонко відповів, що «нам без Всеволода бути не можна», і порадив зятю задовольнитися скромнішим уділом.

З появою руських земель Роману додалася нова турбота – половці. У той час ці племена були головними ворогами руських князів. Кочівники нападали на прикордонні області, грабували їх і відходили в степи. Роман був не з тих, хто недооцінював половецьку загрозу, він кілька разів збирав війська для захисту та контрвилазок у степи і, врешті-решт, «зупинив половецьке нашестя». До речі, своєю військовою активністю він урятував ослаблену Візантійську імперію – половці збирали великий похід на Візантію, але війська Романа розгромили їх на їхніх же землях. В ореолі слави половецького переможця Роман знову повернувся до вирішення галицького питання. На той час у нього вже був міцний союз із поляками: під час усобиці в Польщі він виступив на боці нащадків Казимира і тепер мав надійний тил. Роман вирушив до Угорщини і в 1198 році уклав мирний договір. Тепер він міг воювати за Галич. Проте воювати не довелося: Володимир помер, і Роман практично безперешкодно сів на галицький стіл. Так, в 1199 році, приєднавши Галицьку землю, Роман став засновником одного з найбільших князівств Київської Русі – Галицько-Волинського – і перестав потребувати заступництва тестя. Змушений лавірувати, Рюрик вступив у союз із Всеволодом Велике Гніздо. Ображений Роман почав заколот і в 1202 році переміг колишнього тестя (з дочкою Рюрика Предславою в 1197 році він розлучився). Кияни не стали чинити опір Роману, навпаки, зустріли його радісно. Літопис повідомляє, що Роман «відіслав Рюрика в Овруч, а Ольговичів за Дніпро в Чернігів і посадив Інгвара Ярославича в Києві», хоча фактично правив містом сам. Проте Рюрик не був зломлений. Він дочекався, поки Роман з військом повернеться в галицькі землі, і взяв реванш, для чого вступив у союз із половцями. Рюрик з Ольговичами та половцями взяли Київ штурмом 2 січня 1203 року. Половці пограбували місто практично повністю, а частину будівель знищили численні пожежі. У цей час Роман вів третю кампанію проти тих же половців. Розгромивши їх у черговий раз, він повернувся до Києва. Літопис повідомляє нам, що в 1204 році «Роман схопив Рюрика… і постриг його в ченці. І дружину його, і дочку (свою колишню дружину)».

Сівши на київський стіл у тому ж 1204 році, Роман вирішив, що настав час для великих змін у руських землях. Він запропонував князям виробити нову систему взаємовідносин для того, щоб ефективніше боронити руські землі від тих же половців. Він сам запропонував для розгляду документ, який називався «Добрий порядок». Текст цього документа наводиться в «Історії Російській» Татіщева, проте достеменно невідомо, звідки він переписав його. Можливо, це втрачений початок Галицько-Волинського літопису, де містився життєпис князя Романа з 1200 по 1205 рік. Наведемо короткий зміст цього важливого документа.

У першій частині Роман всіляко засуджує війну між руськими князями та використання найманців, які грабують руські землі. Тут міститься прямий натяк на колишнього тестя та його союз із половцями. Для припинення конфліктів між князями Роман пропонує зробити посаду великого руського князя виборною. Балотуватися і брати участь у виборах могли шість найбільших князів: суздальський, чернігівський, смоленський, галицький, рязанський і полоцький. При цьому в великого князя повинні були бути широкі повноваження: «Якщо хтось із князів почне війну, то великий князь разом з іншими князями його судить і утихомирює. Якщо на когось [з князів] підуть війною половці, угорці, поляки чи інші народи і той князь сам не зможе оборонитися, тоді Великому князю належить надати <…> допомогу від усієї Русі, погодивши це з князями». По суті справи, Роман запропонував зробити структуру управління руськими землями більш прозорою та мобільною, що мало б позитивно позначитися на обороноздатності Русі. Для людини нашого часу цей проект здається простим та логічним, проте в жорстоку епоху раннього Середньовіччя пропозиція зробити найвищу посаду в державі виборною була ідеєю новаторською. Весь проект Романа був спрямований на посилення централізації. Він пропонував відмовитися від нескінченного дроблення земель на користь майорату (коли спадкоємцем всіх земель ставав би старший син), оскільки руська традиція поділу земель між усіма синами призвела до виникнення великої кількості карликових князівств, що не становили якоїсь значної політичної чи військової сили і не могли себе захистити в разі інтервенції. Введення майорату незабаром призвело б до появи окремих великих постатей, адже завдяки династичним шлюбам основна частина земель зосереджувалася б у руках кількох людей.

Але, як і варто було очікувати, цей проект зустріли вороже – великі князі зійшлися на тому, що «такого зроду-віку не було». Такий вердикт був закономірним. Якщо цей проект існував (частина істориків все ж сумнівається в автентичності «Доброго порядку»), то Роман як державний діяч дуже випередив свій час. І все-таки Роман не зміг би об’єднати руські землі, навіть якщо б і не загинув у 1205 році в поході проти Лешка Білого, з яким він воював за Люблінську землю. Ця військова кампанія стала для Романа останньою: від’їхавши від свого табору на чолі невеликого загону, він потрапив у засідку і був убитий. Деякі історики вважають, що у нього були й амбіційніші плани. Авторитетний знавець цього періоду В. Пашуто припустив, що Роман Мстиславич хотів поборотися за корону німецького імператора. Тому він і вступив у європейську династичну війну, підтримавши Гогенштауфенів проти Вельфів, і пішов війною на союзника Вельфів Лешка, розраховуючи в результаті отримати Саксонію. У французьких літописах Альберіка є розповідь про те, як Роман з дружиною приїхав на переговори з Лешком та Конрадом і був підло вбитий. Щоб б там не сталося, в 1205 році Роман загинув. Цитуємо далі південноруський літопис: «Галичани взяли свого мертвого князя і віднесли його в Галич і поклали в церкві Святої Богородиці». З цього можна зробити висновок, що Роман похований в Галичі.

Після смерті князя залишилися два спадкоємця – Данило чотирьох років від народження та дворічний Василько. Ці хлопчики не були онуками підкореного Романом Рюрика, а синами його другої дружини Анни. Взагалі, особа ця загадкова, у всякому разі літописці не називають мати Данила та Василька на ім’я, а величають її «Романовою княгинею» або просто «Романовою». Чому? Можливо, тому, що її походження бажало бути кращим. Її старший син Данило народився в 1201 році, а датою укладення її шлюбу з Романом називають 1197 рік. Та чи так це? Можливо, Роман розлучився пізніше, а свого первістка нагуляв, ще перебуваючи у шлюбі з бездітною Предславою. У цьому випадку набуває ваги припущення знавця історії Галицько-Волинської Русі В. Т. Пашуто, який вважав, що Анна походила з середовища волинського боярства. Але його романтична версія про те, що вона була принцесою з візантійського роду, не заслуговує особливої довіри. У візантійських хроніках літописця Нікіти Хоніата чітко і недвозначно повідомляється, що в Ісаака II Ангела було дві дочки. Одну віддали заміж за сицилійського короля, інша ж заснувала монастир, де й прожила свій вік. Припущення про те, що у візантійського імператора була ще одна, невідома історикам дочка, вельми сміливе, та навряд чи обґрунтоване. Що, втім, не бентежить шанувальників цієї версії, таких як М. Баумґартен. Інший дослідник європейської генеалогії польський вчений І. Ґраля вважає, що дружина Романа походила зі знатного візантійського роду Каматеросів. Цей рід неодноразово згадується у візантійських хроніках, він дав Константинополю двох патріархів та цілу плеяду видатних державних діячів. Можна припустити, що імператор Ісаак Ангел для зміцнення взаємин Візантії та Галицько-Волинського князівства запропонував Роману одружитися зі знатною дівчиною. Та знову виникає кілька запитань. Перше: як міг цей політичний шлюб пройти поза увагою літописців, того ж Нікіти Хоніата? І друге: ймовірну візантійську наречену Романа звали Марією Каматерос. У Галицько-Волинському ж літописі дружина Романа зветься Анною… Та на все можна знайти відповідь: припустімо, ім’я Анна Марія взяла після того, як постриглася в черниці, адже в літописі вона все більше іменується «Романовою княгинею» і лише згодом називається Анною. Та якщо не займатися складанням «біографічного пазлу», то єдиним фактом, що свідчить на користь гіпотези про візантійське походження матері Данила та Василька, є візантійські імена його внуків – Іраклій та Лев.