Читать книгу Хрещений батько - Маріо П’юзо - Страница 3

Амеріго Бонасера сидів у залі третього кримінального суду Нью-Йорка і жадав правосуддя – покарання людей, що жорстоко покалічили його доньку, намагаючись збезчестити її.

Суддя, опасистий, з грубими рисами обличчя чолов’яга, закотив рукави чорної мантії, неначе хотів власноручно розправитися з молодиками, що стояли перед ним. На його обличчі застигла шляхетна зневага. Проте Амеріго Бонасера відчував якийсь фальш, що не міг усвідомити.

– Ви вчинили, як останні дегенерати, – безжально проголосив суддя.

«Так, так, – думав Амеріго Бонасера. – Тварюки! Тварюки!»

Молодики з елегантними зачісками і чисто поголені покірливо схилили голови.

Суддя вів далі:

– Ви вчинили, як хижі звірі в джунглях, і ваше щастя, що не зґвалтували бідної дівчини, а то б я кинув вас за ґрати на дванадцять років. – Суддя зробив паузу, зиркнув з-під широких брів на сполотнілого Амеріго Бонасера, потім глянув на стос протоколів слідства, що лежали перед ним на столі. Далі насупився й стенув плечима, ніби вирок, який він збирався оголосити, не відповідав його власному бажанню. Він знову заговорив:

– Але, зважаючи на вашу молодість і те, що раніше вас до суду не притягали, а самі ви походите з порядних родин, а заразом і через те, що закон у своїй великодушності не керується почуттям помсти, засуджую вас на три роки ув’язнення. Умовно.

Лише набута за сорок років професійна звичка – носити на обличчі відбиток скорботи – стримала Амеріго Бонасера від бурхливого вияву розчарування й обурення. Його вродлива і молода донька ще лежить у лікарні з перебитою і стягненою дротом щелепою, а ці тварюки мають вийти на волю?! Весь цей суд був комедією від початку до кінця…

Він дивився, як радісні батьки й матері обступили своїх любих синів. О, тепер вони щасливі, тепер вони сміються…

Чорна жовч, невимовна гіркота ринула у Бонасера до горла і, здавалося, сочилася навіть крізь міцно зціплені зуби. Він мимохіть підніс до рота білого носовичка. Так він і стояв, мов закляклий, коли обидва винуватці, впевнені, спокійні, усміхнені, вайлувато проходили повз нього, навіть не глянувши в його бік. Він дозволив їм пройти, не промовивши ні слова, притис до рота носовичок і насилу стримався, щоб не закричати.

Слідом йшли батьки та матері цих тварюк. Двоє чоловіків і дві жінки його віку, зовні більш американізовані, ніж він. Вони позирали на нього засоромлено, проте в їхніх очах світилися відвертий тріумф і зневага.

Раптом знавіснівши, Бонасера нахилився вперед до виходу і хрипко вигукнув:

– Ви ще заплачете, як я плакав, я змушу вас плакати, як ваші діти змусили мене!

Його носовичок був уже біля очей. Адвокати, що ступали позаду, поквапили своїх клієнтів, збившись у проходах щільною купкою довкола молодиків, які вже обернулися, готові обороняти своїх рідних. Дебелий судовий пристав мерщій загородив собою ряд, у якому стояв Бонасера. Але в цьому не було потреби.

Протягом усього життя в Америці Амеріго Бонасера вірив у закон і порядок. І процвітав завдяки цій своїй вірі. Та тепер, коли його обпікала образа й наскрізь переймало хиже бажання купити револьвер і пристрелити цих двох телепнів, Бонасера обернувся до своєї дружини, яка ще й досі нічого не зрозуміла, і коротко сказав:

– Нас пошили в дурні. – Потім помовчав і, вирішивши не спинятися ні перед якою ціною, додав: – Доведеться на колінах просити справедливості в дона Корлеоне.

У кричущо опорядженому номері-люкс одного з лос- анджелеських готелів Джоні Фонтане заливав горе, як буває з ревнивими чоловіками. Простягшись на червоній канапі, він дудлив шотландське віскі просто з пляшки, а потім, щоб перебити присмак, освіжав рота водою, припадаючи до кришталевої вази, повної битого льоду. Минала четверта ранку, і Джоні п’яно марив, як уб’є свою дружину-шльондру, коли та прийде додому. Якщо вона взагалі прийде. Телефонувати першій дружині й запитувати про дітей було вже пізно, а дзвонити комусь із приятелів Джоні соромився, адже його кар’єра котилася тепер униз. Якщо раніше їм було б приємно, вони вважали б за честь, що Фонтане подзвонив їм о четвертій ранку, то зараз вони сприйняли б його як докучливу особу. Він посміхнувся сам собі, згадавши, що колись пригоди з Джоні Фонтане захоплювали не одну з найбільших кінозірок Америки.

Циндрячи з пляшки віскі, він нарешті почув, як клацнув у дверях ключ, однак не опустив пляшки, доки дружина не зайшла до кімнати й не стала перед ним. Вона видалася йому надзвичайно гарною – ангельське личко, проникливі очі-фіалки, чарівно-тендітне, проте ідеально збудоване тіло. На екрані її врода ще множилася, набувала одухотвореності. Сто мільйонів чоловіків у світі закохані в лице Марго Ештон. І платять, аби лише побачити її на екрані.

– Де ти в чорта віялася? – запитав Джоні Фонтане.

– З бахурами, – відказала вона.

Марго переоцінила ступінь його сп’яніння. За мить він стрибнув через столик для коктейлів і вхопив її за горлянку. Але, нахилившись до її магічно вродливого обличчя, до чарівливих фіалкових очей, Джоні забув усю свою злість і знову став безпорадним. А вона вдруге припустилася помилки, глузливо посміхнувшись, і він підніс кулак.

– Джоні, тільки не в обличчя! – зойкнула Марго. – Я ж знімаюся!

Вона знущалася з нього. Джоні вдарив її в живіт, і Марго впала на підлогу. Вона важко хапала повітря, і він відчував аромат її віддиху. Джоні бив її по руках і штурхав у тугі стегна, вкриті шовковою засмагою. Дубасив її, як колись давно міцним підлітком у нью-йоркській «Пекельній кухні» лупцював надокучливу малечу. Це були болючі побої, що не лишали, проте, жодних потворних слідів, як ото вибиті зуби чи перебитий ніс.

А втім, він бив її не досить сильно, не міг бити сильніше. І Марго глузувала з цього, її парчева сукня високо заголилася, і вона, бавлячись, роз’ятрювала його:

– Ну, давай, ввіткни його, Джоні, тобі ж від мене тільки цього й треба!

Джоні Фонтане підвівся. Він ненавидів цю жінку, що лежала на підлозі, але її краса була нездоланною. Марго відкотилася трохи, а потім, як вправна танцівниця, одним стрибком підхопилась і стала перед ним. Тоді, мов дитина, що дражниться, пустилась витанцьовувати, приспівуючи: «Не бий мене, Джоні, не бий мене, Джоні, ніколи»! І раптом майже засмучено, із суворо-прекрасним лицем, мовила:

– Ех ти, нещасний бовдуре. Душив мене, як хлопчисько. Ах, Джоні, ти довіку залишишся дурненьким романтичним поросям. Навіть кохався ти як шмаркач. Мабуть, і досі гадаєш, що й у ліжку так робиться, як у тих дохлих пісеньках, що ти колись співав? – Марго хитнула головою. – Бідний Джоні. Добраніч, Джоні. – І пішла в спальню. Він чув, як вона повернула ключ у дверях.

Джоні сидів долі, обхопивши голову руками. Болісний, принизливий відчай опанував його. Та врешті життєва чіпкість вихідця з «дна», що свого часу допомагала йому вижити в джунглях Голлівуду, спонукала його підняти слухавку й викликати таксі до аеропорту. Була лише одна людина, яка могла його врятувати. Він поїде до Нью-Йорка. Поїде до того, хто має силу й мудрість, такі потрібні йому тепер. Джоні поїде до свого хрещеного батька Корлеоне, у прихильність якого він вірив беззавітно.

Пекар Назоріне, опецькуватий і шорсткий, як його великі італійські хлібини, запорошений борошном, кидав похмурі погляди то на дружину, то на пишнотілу доньку Катаріну, то на підсобника Енцо. Той уже переодягся у свою форму військовополоненого, з написом зеленими літерами на нарукавній пов’язці. Він тремтів від думки, що сьогоднішня сцена може закінчитися для нього поверненням на Говернорс-Айленд. Один із багатьох тисяч італійських військовополонених, відпущених під слово честі для роботи в американському господарстві, Енцо жив у постійному страху, що його дозвіл на роботу в місті буде скасовано. І тому невеличка комедія, що розігрувалася перед ним, була для нього дуже серйозною справою. Назоріне гримів:

– Це що таке? Може, ти вже зганьбив мою родину, а тепер, коли війна закінчилась і ти знаєш, що Америка викине такого бевзя, як ти, ногою під зад у твоє задрипане село, до Сицилії, лишиш мою доньку з лялькою в пелені на згадку?

Енцо, невисокий, кремезний хлопчина, приклавши руку до серця, запевняв мало не слізно, та й, зрештою, цілком слушно:

– Господарю, присягаюся Святою Дівою, я й на думці не мав так віддячити вам за вашу ласку. Я щиро люблю й поважаю вашу дочку та уклінно прошу віддати її за мене. Я знаю, що не маю права, але, якщо мене відішлють назад до Італії, я вже ніколи не зможу приїхати до Америки. І я не зможу побратися з Катаріною.

Філомена, дружина Назоріне, урвала суперечку.

– Облиш ці дурощі! – визвірилася вона на свого тлустого чоловіка. – Хіба не знаєш, що тобі треба зробити? Не відпускай Енцо, переховай його в когось із наших родичів на Лонг-Айленді.

Катаріна схлипувала. Вона була вже нівроку пухкенька, непоказна лицем, з помітними ріденькими вусиками. Їй не знайти більше такого вродливого хлопця, як Енцо, не мати більше чоловіка, що торкався б її таємних принад так закохано й шанобливо.

– Я поїду й житиму в Італії, – заверещала вона у вічі батькові. – Я втечу, якщо ти не сховаєш Енцо десь тут.

Назоріне пильно подивився на неї. Надто палка в нього донька! Хіба він сам не бачив, як вона за прилавком терлася своїми круглими сідницями об набухлу ширіньку Енцо, коли той пропихався позад неї, несучи свіжі, щойно з печі, булки? «Якби їх не пильнували, то гарячий буханець цього молодого шибеника давно б уже побував в її печі», – розпусно подумав пекар. Треба якось затримати Енцо в Америці й зробити його американським громадянином. І лише одна людина може це влаштувати. Хрещений батько. Дон Корлеоне.

Усі ці люди й багато інших отримали гарно видрукувані запрошення на весілля міс Констанції Корлеоне, призначене на останню суботу серпня 1945 року. Батько нареченої, дон Віто Корлеоне, ніколи не забував про своїх давніх друзів і сусідів, хоча тепер він живе у великому пишному будинку на Лонг-Айленді. Весілля мали справляти в цьому будинку; свято триватиме цілий день. Безперечно, це буде неабияка подія. Війна з Японією вже закінчувалася, і святкового настрою не захмарюватиме липкий страх за синів, що воюють в армії. Людям потрібне якраз весілля, щоб виявити свою радість.

Отож у суботу зранку з Нью-Йорка потекли приятелі дона Корлеоне, щоб засвідчити йому свою повагу. Вони мали при собі конверти кремового кольору – подарунки нареченій. Ніяких чеків, лише готівка. У кожному конверті лежала також візитна картка, щоб можна було встановити особу дарувальника й міру його поваги до Хрещеного Батька. Чесно заслуженої поваги.

Дон Віто Корлеоне був людиною, до якої всі вдавалися по допомогу й ніколи не розчаровувалися. Він ніколи не кидав слова на вітер, ніколи не закривався полохливою відмовою – мовляв, його руки зв’язані силою, більшою за його власну. І зовсім не обов’язково, щоб він був вашим другом, і не важливим було також те, що ви не мали коштів, аби йому віддячити. Необхідно лише, щоб ви самі засвідчили йому свою дружбу. І потім, байдуже – бідний чи багатий прохач, Дон Корлеоне візьме близько до серця його турботи. І усуне все, що завдає йому горя. Якої винагороди він потребує? Дружби, шанобливого титулу «Дон» та іноді теплішого звернення «Хрещений Батько». І, певне, для засвідчення цієї поваги, а не для якогось там зиску, просто як скромний даруночок – галон вина власного виробництва чи кошик наперчених «тараллес», випечених спеціально для окраси його різдвяного столу. Само собою вважається ознакою доброго тону нагадувати, що ви його боржник і що він має право будь-коли попросити у вас сплати цього боргу якоюсь невеличкою послугою.

Сьогодні, у такий визначний день, день весілля доньки, дон Віто Корлеоне стояв біля дверей свого будинку на Лонг-Біч і вітав гостей. Усі вони були йому добре знані, і на кожного він міг покластися. Багато хто своїм успіхом у житті завдячував донові Корлеоне і з такої доброї нагоди дозволяв собі трохи по- панібратському називати його в очі «Хрещеним». Навіть люди, що прислуговували на цьому святі, були його приятелями. За буфетом стояв давній товариш; подарунком його стали, власне, всі напої на весіллі та його велика майстерність у цих справах. Офіціантами були друзі синів дона Корлеоне. Наїдки в саду на столах приготувала дружина дона з приятельками, а одноакровий садочок прикрасили весільними гірляндами нерозлучні подружки молодої.

Дон Корлеоне приймав з однаковим виявом прихильності геть усіх – багатих і бідних, могутніх і мізерних. Він не зневажав нікого – така-бо в нього вдача. І гості так голосно захоплювалися його чудовою поставою у смокінгу, що людина невтаємничена могла б залюбки визнати дона за щасливого жениха.

Разом із ним коло дверей стояли два з трьох його синів. На старшого, Сантіно, якого всі, окрім батька, звали Сонні, літні італійці поглядали з підозрою, зате молодші – із захопленням. Як на американця першого покоління, та ще італійського походження, Сонні був зависокий, майже шести футів заввишки, і видавався ще вищим через свою густу, кучеряву чуприну. Він мав обличчя перерослого купідона – з правильними рисами, але з товстими, гарно вигнутими чуттєвими губами, з ямочкою на підборідді, що надавала обличчю якогось сороміцького вигляду. Сонні був дебелий, мов бугай, і невтомний у любощах. Усі знали, як щедро наділила його природа: дружина-мучениця згадувала про шлюбне ложе з таким трепетом, як у давнину невірні про неминуче боже покарання. Подейкували, що коли він у юні роки навідувався до будинків із сумнівною славою, навіть найвідчайдушніші й найсміливіші повії, віддаючи із шанобливим острахом належне його величезній чоловічій прикрасі, вимагали подвійну ціну.

На весіллі декотрі широкороті молоді матрони з пишними стегнами вже міряли Сонні спокійно-упевненими поглядами.

Одначе наразі вони дарма марнували час. Хоч на весіллі були його дружина й троє малих дітей, Сонні Корлеоне сьогодні мав плани щодо Люсі Манчіні, дружки своєї сестри. Ця дівчина в рожевій сукні, з короною квітів у лискучому чорному волоссі сиділа в садку за столом і добре знала про наміри Сонні, бо пускала йому бісики весь тиждень перед весіллям, а сьогодні вранці біля вівтаря стиснула йому руку. Чи може дівчина зробити щось більше?

Її не турбувало, що він ніколи не зможе бути такою великою людиною, як його батько. Сонні Корлеоне мав силу й відвагу. До того ж він був щедрий, усі визнавали, що його серце таких же великих розмірів, як і його кабака. Щоправда, Сонні бракувало батькової врівноваженості, його запальна вдача не раз призводила до необачних вчинків. Хоч він добре допомагав батькові у справах, чимало сумнівалося, що Сонні стане батьковим наступником.

Таку дитину, як другий син Дона – Фредеріко, – його звуть також Фредді, або Фредо, – кожен італієць вихваляв до небес. Слухняний, старанний, завжди готовий до послуг татові, він жив ще в батьківському домі, хоч йому вже виповнилося 30 років. Був невисокий, кремезний, не такий вродливий, але все з тією ж корлеонівською головою купідона, кучерявою кучмою над круглим обличчям і повними, гарно вигнутими губами донизу кутиками. Правда, у Фредді губи були не чуттєві, а ніби викарбувані з граніту. Схильний до суворості, він став надійною підпорою для батька, ніколи не перечив йому, не докучав скандальними пригодами з жіноцтвом. Але, попри всі ці чесноти, Фредді бракувало того особистого чару, тієї тваринної сили, такої необхідної, щоб керувати людьми, тож вважали, що йому теж навряд чи доведеться успадкувати родинне діло.

Третій, наймолодший син, Майкл Корлеоне, не стояв із батьком і з братами, а сидів за столом у найдальшому кутку саду. Але й там його не оминала пильна увага друзів їхньої родини.

Майкл Корлеоне відмовився йти шляхом свого великого батька. Він не мав кудлатої голови купідона, як його брати, і лискуче чорне волосся лежало рівно, майже не завиваючись. Колір його шкіри, чистий оливково-смаглявий, був би гарний як для дівчини. Врода Майклова була надто тендітна. Дон Корлеоне свого часу непокоївся щодо мужності свого найменшого сина. Та ці сумніви розвіялися самі собою, коли Майклові минуло сімнадцять.

Тепер цей найменший син сидів за столом у найдальшому куточку саду, виказуючи в такий спосіб своє умисне відчуження від батька й родини. Поруч із ним сиділа дівчина, американка, про яку, безперечно, всі чули, але якої до сьогоднішнього дня ніхто не бачив. Звичайно, Майкл виявив належну чемність і познайомив її з усіма гостями на весіллі й з усіма родичами. Вона не дуже сподобалась їм: занадто тендітна і білошкіра, обличчя занадто розумне як для жінки, а манери занадто вільні як для дівчини. Її ім’я теж було незвичне для їхнього слуху: вона звалася Кей Адамс. Якби вона сказала їм, що її родина осіла в Америці два століття тому і що її ім’я найзвичайнісіньке, вони б тільки стенули плечима.

Гості помітили, що дон не звертає особливої уваги на третього сина. Майкл був його улюбленцем до війни і, очевидно, став би у слушний час спадкоємцем родинного діла. Наділений спокійною силою й розумом свого великого батька, він мав природжений хист поводитися так, що люди не могли не поважати його. Та коли розпочалася Друга світова війна, Майкл Корлеоне пішов добровольцем у морську піхоту. Пішов, знехтувавши явно батькову волю.

Дон Корлеоне не мав ані бажання, ані наміру допустити, щоб його сина вбили за чиїсь чужі для нього інтереси. Лікарям дали хабарі, були укладені таємні домовленості. Витрачалися грубі гроші, щоб уникнути призову на службу. Але Майклові виповнився двадцять один рік, і вже нічого не можна було зробити проти його волі. Тож він записався до війська і воював на Тихому океані. Дослужився до капітана й отримав кілька медалей. 1944 року портрет Майкла з описом його подвигів надрукували в журналі «Лайф». Хтось із знайомих показав донові Корлеоне журнал (удома цього зробити не посміли). Дон зневажливо посопів і сказав: «Стільки чудес наробив – і казна для кого».

Коли Майкла Корлеоне на початку 1945 року демобілізували видужувати після серйозного поранення, він і гадки не мав, що це влаштував його батько. Побувши кілька тижнів удома й нікого не спитавши, Майкл вступив до Дартмутського коледжу в Ганновері, штат Нью-Гемпшир, і знову залишив батьківський дім. А тепер він приїхав на сестрине весілля і заразом хотів показати свою майбутню дружину – оцю безбарвну американочку.

Майкл Корлеоне розважав Кей Адамс, оповідаючи їй короткі історії про найколоритніших весільних гостей. Його тішило, що їй ці люди здаються екзотичними. Як завжди, його чарувала її загострена цікавість до всього нового і невідомого. Зрештою, її увагу привернула невелика купка чоловіків довкола дерев’яного барильця з вином домашнього виробництва. То були Амеріго Бонасера, пекар Назоріне, Антоні Коппола й Лука Бразі. Спостережлива дівчина відразу помітила, що ці четверо мали не дуже щасливий вигляд. Майкл посміхнувся: «Авжеж. Чекають на приватне побачення з батьком. Проситимуть допомоги». І справді, легко було помітити, що їхні погляди прикуті до дона.

Дон Корлеоне ще зустрічав гостей, коли над’їхав чорний «Шевроле» й спинився віддалік на заасфальтованій алеї. Двоє на передньому сидінні видобули з кишень блокноти і, анітрохи не криючись, почали записувати номери автомобілів, що стояли біля під’їзду. Сонні обернувся до батька й сказав:

– Не інакше як лягаві.

– Вулиця мені не належить. Хай собі роблять, що хочуть, – відповів недбало дон Корлеоне, знизавши плечима. Тлусте, схоже на Купідона обличчя Сонні почервоніло від злості.

– У цих задрипаних байстрюків ні поваги, ні совісті.

Він зійшов по східцях і рушив алеєю до чорної машини. Підійшовши, нахилив розлючене обличчя впритул до водієвого, але той не відсахнувся, а лише розкрив свій гаманець і показав зелененьку картку-посвідчення. Сонні мовчки відступив, потім сплюнув, навмисне поціливши в задні дверцята, і пішов назад. Йому хотілося, щоб водій виліз із машини і пішов за ним алеєю, однак цього не сталося. Повернувшись, Сонні сказав батькові:

– Це з ФБР. Записують номери всіх машин. Байстрюки шмаркаті!

Донові Корлеоне зайве було казати, хто це. Найближчим й найдовіренішим друзям порадили приїхати на весілля чужими машинами, і, хоч дон не схвалював безглуздого вибуху синової злості, однак уся сценка була йому корисна. Вона мала переконати непроханих гостей, що на них не чекали і до їхньої появи не готувалися. Тому, власне, дон не розсердився. Він-бо давно зрозумів: суспільство завдає кривд, які доводиться терпіти, тішачись через усвідомлення того, що й наймізернішій людині, якщо вона не ловить ґав, колись неодмінно трапиться нагода помститися наймогутнішій. Свідомий цього, дон Корлеоне завжди залишався спокійно-розважливим, що так щиро захоплювало його друзів.

Тим часом у садку за будинком заграв квартет джазових музикантів. Усі гості вже з’їхалися. І дон Корлеоне, геть забувши про непроханих прибульців, разом із двома синами подався до весільних столів.

У великому саду зібралися сотні гостей; одні танцювали на дерев’яному помості, густо всіяному квітами, інші сиділи за довгими столами, що вгиналися від запашних страв і здоровенних глеків домашнього вина. Наречена, Конні Корлеоне, у всій пишноті сиділа за окремим столом, на узвишші, поряд свого молодого, дружок і свідків. Усе – як у старому італійському селі. Молода, звичайно, воліла б зробити все не так, але поступилася й згодилася на це «свиняче» весілля, аби розрадити батька, не вдоволеного, що вона вибрала собі такого чоловіка.

Наречений, Карло Ріцці, був не чистий сицилієць – лише батько походив із Сицилії, а мати з Північної Італії. Від матері він успадкував біляве волосся й блакитні очі. Рідні мешкали в штаті Невада, а Карло виїхав звідти через якесь дрібне непорозуміння із законом. У Нью-Йорку він зустрівся із Сонні Корлеоне й познайомився з його сестрою. Звісно, дон Корлеоне послав довірених людей у Неваду, і ті повідомили, що незгоди Карло з поліцією полягали в хлопчачій необережності зі зброєю, але все можна легко затерти, очистивши хлопцеві репутацію. Посланці привезли також докладні відомості про справи в тамтешніх легальних гральних домах; ті відомості вельми зацікавили дона, і він тепер часто про них думав. Однією із ознак його величі було те, що дон із усього вмів здобувати гроші.

Конні Корлеоне важко було назвати дуже принадною – худа й нервова, вона обіцяла згодом перетворитися на сварливу бабу. Але сьогодні, вбрана в білу весільну сукню, осяяна любовними сподіваннями, вона аж промінилася й була майже гарною. Під дерев’яним столом її рука лежала на м’язистому стегні молодого. Її купідонні уста, теж чуттєво вигнуті, посилали йому повітряні поцілунки.

Конні він здавався надзвичайно вродливим. Ще зовсім юнаком Карло Ріцці працював на вільному повітрі в пустелі – то була важка фізична праця. Тепер він мав дужі ручиська, його плечі аж випиралися з весільного смокінга. Карло зазирнув у захоплені очі нареченої й налив вина в її келих. Він був підкреслено уважний до неї, наче обоє були акторами на сцені. Але його погляд раз у раз спинявся на величенькій шовковій сумці, яку молода перекинула через праве плече, повну конвертів із грішми. Скільки там? Десять тисяч? Двадцять? Карло Ріцці всміхнувся. Це лише початок. Адже він бере дружину з королівської сім’ї. І вона має подбати про нього.

В юрмі гостей до цієї ж таки сумки придивлявся вичепурений молодик із прилизаною голівкою, схожий чимсь на тхора. Більше за звичкою Полі Гатто прикидав, як би йому поцупити оту набиту грішми торбинку. Його розважала сама думка про це, хоча він і розумів, що вона є дурною, невинною фантазією, на кшталт того, як малі діти уявляють, ніби розбивають танки зі своїх іграшкових пістолетів. Він стежив, як його бос, огрядний, уже немолодий Пітер Клеменца кружляв дівчат на дерев’яному танцювальному помості в завзятій простацькій тарантелі. Гості аплодували високому гладунові Клеменці, що танцював відчайдушно й майстерно, хтиво напираючи своїм черевом на груди молодших і стрункіших партнерок. Старші жінки хапали його за руки, зваблюючи на наступний танець. Молодші чоловіки шанобливо звільнили майданчик і приляскували в долоні у такт запальній мелодії мандолін. Коли нарешті Клеменца впав на стілець, Полі Гатто приніс йому келих крижаного вина й витер спітніле чоло своїм шовковим носовичком. Клеменца припав до вина й пив, відсапуючись, наче кит. Але замість подяки він сухо кинув Полі:

– Хіба тебе поставили визначати переможця на танцях? Роби своє. Обійди все навколо і пильнуй, щоб було о’кей.

Полі зник у натовпі.

Джаз спинився перепочити й закусити. Один молодик, Ніно Валенті, підняв залишену музикантами мандоліну, поставив ліву ногу на стілець і заспівав вульгарну сицилійську любовну пісеньку. У Ніно Валенті було гарне, хоча і припухле від постійного пияцтва обличчя. Він і тепер, власне, був уже напідпитку і, виспівуючи ліричні непристойності, пускав очима бісики. Жінки відчайдушно й весело вищали, чоловіки ж підхоплювали останнє слово кожного куплета.

Дон Корлеоне, людина навдивовижу суворої моральності у таких справах, хоч його тілиста дружина весело вищала разом із іншими, тактовно відійшов до будинку. Побачивши це, Сонні Корлеоне пропхався до столу нареченої й сів поруч молоденької дружки – Люсі Манчіні. Все гаразд, їм ніщо не заважає. Його дружина на кухні закінчує прикрашати коровай. Сонні шепнув щось на вухо дівчині, і та підвелася. Сонні перечекав кілька хвилин і пішов слідом, зупиняючись то там, то тут погомоніти з гостями.

Усі очі стежили за ними. Дружка, щиро американізована трирічним навчанням у коледжі, була дівчиною достиглою і вже мала певну славу. Весь час, поки готували весілля, вона фліртувала із Сонні, діймаючи його ущипливими жартами, які вважала дозволеними, бо Сонні, як дружка молодого, був її партнером. І ось, притримуючи поділ рожевої сукні, вона ступила до будинку з удавано-невинною усмішкою на устах і легко збігла сходами до ванної кімнати. Там вона побула хвильку. Коли вона вийшла, Сонні Корлеоне уже стояв на площадці перед нею. Він жестом поманив її вгору.

Крізь зачинене вікно кабінету дона Корлеоне на весілля в заквітчаному гірляндами саду дивився Томас Хейген. Всі стіни позаду нього були заставлені юридичною літературою. Хейген працював адвокатом дона, виконував обов’язки «консільйорі», тобто порадника, а отже, посідав найважливіше після самого дона місце в «родинному бізнесі». У цій високій кімнаті вони з доном вирішили багато заплутаних проблем, тож, помітивши, що Хрещений Батько залишив гостей і пішов у дім, він зрозумів: весілля чи не весілля, а сьогодні доведеться трохи попрацювати. Дон зайде до нього. Потім Хейген побачив, як Сонні Корлеоне шепнув щось на вухо Люсі Манчіні та яку невеличку комедію вони обоє розіграли дорогою до будинку. Хейген гмукнув. Чи варто казати про це донові? І вирішив, що не варто. Підійшовши до стола, він узяв написаний від руки список осіб, яким дозволено було зустрітися з доном Корлеоне приватно. Коли дон зайшов до кімнати, Хейген простяг йому список. Корлеоне кивнув головою і сказав:

– Бонасера лиши насамкінець.

Через скляні французькі двері Хейген вийшов прямо в сад, де коло барильця з вином чекали прохачі. Він поманив гладкого Назоріне.

Дон Корлеоне зустрів пекаря обіймами. Змалечку, ще в Італії, вони гралися разом, товаришували й потому. І тепер на Великдень дон Корлеоне неодмінно одержував свіжі сирні й пшеничні паски з колесо вантажної машини завбільшки, з хрусткою, помащеною жовтим скоринкою. На Різдво і на дні народження повага Назоріне виявлялася в розкішних тортах, щедро оздоблених кремом. Усі ці довгі роки, чи добре велися справи, чи погано, Назоріне акуратно сплачував внески до створеної доном ще замолоду профспілки пекарів і ніколи не просив про жодну послугу, за винятком хіба купівлі під час війни на чорному ринку цукрових карточок. Аж ось настав час для нього заявити про свої права відданого друга, і дон Корлеоне радо виконає його прохання.

Пригостивши пекаря сигарою «Ді Нобілі» й чаркою золотавої «стрега», він підбадьорливо поклав руку йому на плече. Так завжди виявлялася донова людяність. З гіркого досвіду він добре знав, яка сміливість потрібна людині, щоб зважитися просити допомоги в іншої людини.

Пекар оповів про притичину своєї доньки з Енцо. Гарний італійський хлопчина із Сицилії потрапив у полон до американців, прибув до Сполучених Штатів як військовополонений, дав слово працею допомагати нашій країні у війні! Чисте й благородне кохання спалахнуло між чесним Енцо та його скромною донькою Катаріною, проте війна закінчилася, бідного хлопця відішлють до Італії, а донька Назоріне неминуче помре, адже її серцю несила витримати цю розлуку. Лише Хрещений Батько Корлеоне може помогти нещасним. Він їхня остання надія.

Дон продовжував тримати руку на плечі Назоріне і підбадьорливо кивав. Коли пекар скінчив, дон Корлеоне всміхнувся і сказав:

– Любий друже, забудь про свої турботи.

А потім докладно пояснив, як належить учинити. Треба надіслати петицію членові конгресу від їхньої округи. Той винесе на розгляд спеціальну постанову про надання Енцо американського громадянства. Конгрес напевне схвалить таку постанову. Там же рука руку миє. Звісно, уточнив дон Корлеоне, це робиться не задарма. На сьогодні середня ціна такої справи – дві тисячі доларів. Він, дон Корлеоне, забезпечить успіх і сам передасть кому треба плату. Чи пристає його друг на таку пропозицію?

Пекар енергійно закивав головою. Він і не сподівався, що таку велику послугу йому зроблять задарма. Звісно, спеціальна постанова конгресу коштує недешево.

Назоріне дякував майже зі слізьми. Дон Корлеоне провів його до дверей, запевнивши, що компетентні люди навідаються до пекарні, щоб домовитися про всі подробиці й заповнити потрібні документи. Пекар розчулено обійняв його, перш ніж вийти в сад.

Хейген усміхнувся донові:

– Непогане капіталовкладення для Назоріне. Заразом добув зятя й дешевого довічного помічника в пекарні. І все лише за дві тисячі доларів. – Хвилинку помовчавши, він запитав:

– Кому доручити цю справу?

Дон Корлеоне замислено наморщив чоло.

– Тільки не нашому селюкові. Доручи краще євреєві із сусідньої округи. У нього змінилася адреса. Тепер, певно, буде багато таких випадків – війна закінчилася. Нам треба мати більше людей у Вашингтоні, щоб обслужити потік прохань і не підвищити ціни.

Хейген зробив позначку в блокноті.

– Не через конгресмена Лютеко. Спробуй через Фішера.

У другого прохача, покликаного Хейгеном, справа була зовсім проста. Він звався Антоні Коппола; замолоду дон Корлеоне працював з його батьком на залізничних станціях. Копполі бракувало п’ятсот доларів для відкриття своєї піцерії – на перший внесок за обладнання й спеціальну піч. З певних причин, про які прохач не хотів говорити, він не мав кредиту. Дон поліз у кишеню й дістав пачку банкнот. Та їх виявилося замало. Він скривився і кинув до Тома Хейгена:

– Позич мені сто доларів, поверну в понеділок, коли візьму гроші в банку.

Прохач поривався заперечити, він, мовляв, обійдеться і чотирма сотнями, але дон Корлеоне поляскав його по плечу й сказав, ніби виправдовуючись:

– Треба ж підкотитися цьому весіллю – я трохи розтратив готівку. – І разом з Хейгеновими передав Антоні Копполі стос банкнот.

Хейген дивився на цю сцену з мовчазним захопленням. Дон завжди навчав: якщо виявляєш щедрість, не завадить підкреслити, що ти щедрий не взагалі, а конкретно до цієї людини. Як приємно має бути Антоні Копполі, що сам дон Корлеоне мусив позичити грошей, щоб врятувати його, Антоні Копполу. Коппола добре знав, що дон мільйонер, але не в тому річ. Скажіть, чи багато мільйонерів охоче завдають собі бодай трохи мороки, щоб допомогти своєму бідному другові?

Дон запитливо підвів голову.

– Луки Бразі, – сказав Хейген, – у списку немає, але він хоче зустрітися з вами. Знаючи, що прилюдно йому цього робити не випадає, він хотів би привітати вас віч-на-віч.

Здається, вперше за день дон виглядав незадоволеним.

– Чи конче треба?

Хейген стенув плечима.

– Ви знаєте його краще. Він вельми вдячний за запрошення на весілля, бо ніколи не сподівався. Напевне, хоче висловити свою вдячність.

Дон Корлеоне кивнув і дав знак, щоб покликали Луку Бразі.

У саду Кей Адамс, здивована виразом несамовитої люті на обличчі Луки Бразі, запитала про цього чоловіка. Майкл привів Кей на весілля, щоб вона помалу, по можливості без великого потрясіння, дізналася правду про його батька. Адже досі вона, здається, вважала дона лише не зовсім чесним бізнесменом та й годі. Майкл вирішив хоча б непрямо відкрити їй частину правди. Він пояснив, що Лука Бразі – один із тих людей, кого найбільше боялися в злочинному світі на Східному узбережжі. Кажуть, що він має великий хист виконувати доручені вбивства самостійно, без помічників, тому його майже неможливо викрити й засудити.

Майкл скривився й додав:

– Не можу сказати, чи це правда. Знаю лише, що в нього якась приязнь із моїм батьком.

Вперше Кей почала щось розуміти. Вона спитала трохи недовірливо:

– Невже ти натякаєш, що на твого батька працюють такі люди?

«Хай йому грець», – подумав Майкл і прямо сказав:

– Років із п’ятнадцять тому комусь закортіло відбити у батька імпорт маслинової олії. Його пробували вбити і справді трохи не вбили. Тоді за тих людей взявся Лука Бразі. Кажуть, що він уколошкав шістьох за два тижні, і на цьому скінчилася відома «маслинова олійна війна».

Він посміхнувся, ніби сказав якийсь жарт.

Кей здригнулася.

– Гангстери стріляли у твого батька?

– П’ятнадцять років тому, – відповів Майкл. – Але опісля все втихомирилося.

Він злякався, що відкрив їй більше, ніж слід.

– Ти хочеш мене перелякати? Щоб я не вийшла за тебе? – Кей засміялась і штовхнула його ліктем під бік. – Ну і хитрий же ти.

Майкл усміхнувся їй у відповідь.

– Я просто хочу, щоб ти подумала як слід.

– Невже він справді вбив шістьох чоловік?

– Так писали в газетах, хоча ніхто цього не довів. Але з ним пов’язана й інша подія – про ту ніколи не розповідають. Це буцімто настільки жахлива історія, що навіть батько не любить говорити про неї. Том Хейген знає ту пригоду, але він теж не хоче розказати мені. Колись я жартома запитав у нього: «Коли вже я виросту настільки, щоб дізнатися ту історію про Луку?» І Том сказав: «Коли тобі стукне сто років».

Майкл надпив вина зі свого келиха.

– Ото, певно, історія! Та й сам Лука, видно, добра штучка.

Лука Бразі й справді міг би налякати хоч і самого чорта в пеклі. Невисокий, кремезний, головатий, він уже своєю появою викликав якусь тривогу і страх. На обличчі його застиг вираз звірячої люті. Очі в нього були карі, але не теплого відтінку, зазвичай властивого карим очам, а швидше якогось мертвотно-бурого. Уста – не стільки жорстокі, скільки безживні, тонкі й бліді, наче гумові, і кольору телятини.

Про жорстокість Бразі розповідали неймовірні страхіття, а його відданість дону Корлеоне стала легендарною. Лука Бразі був однією з великих підвалин, на яких височіла піраміда донової могутності. Люди його ґатунку – велика рідкість.

Лука Бразі не боявся ні поліції, ні суспільства, ні бога, ні чорта, не боявся й не любив людей. Предметом свого страху й любові він обрав – саме обрав – дона Корлеоне. Впущений до дона, жахливий Лука шанобливо застиг. Затинаючись, висловив пишні поздоровлення й щирі побажання, щоб першою дитиною був хлопчик. Потому подав донові конверт, набитий готівкою, – подарунок молодим.

Це було те, що він хотів вчинити. Хейген помітив зміну в обличчі дона Корлеоне. Дон приймав Бразі, як король приймає підданого, що зробив йому величезну послугу, – без фамільярності, однак із царською повагою. Кожним рухом, кожним словом дон Корлеоне доводив Луці Бразі, що його цінують. Він не виказав ані найменшого здивування тим, що весільний подарунок вручають особисто йому. Він розумів.

Безперечно, у цьому конверті виявилося більше грошей, ніж у будь-якому іншому. Бразі не одну годину обмірковував суму, гадаючи, скільки могли подарувати інші гості. Він хотів бути найщедрішим, хотів показати, що його повага найбільша, і тому вручив свій конверт особисто самому донові – нетактовність, яку дон оминув у своїх пишних висловах подяки. Хейген бачив, як з обличчя Луки Бразі сходила маска люті й воно сповнювалося гордістю та задоволенням.

Вже йдучи до дверей, які Хейген тримав відчиненими, Бразі поцілував донові руку. Хейген завбачливо обдарував Бразі дружньою посмішкою, на яку кремезний чолов’яга відповів, увічливо розтягнувши бліді, кольору телятини гумові губи.

Коли двері зачинилися, дон Корлеоне зітхнув з полегкістю. Бразі був єдиною людиною у світі, яка могла примусити його нервуватися. Лука був неначе якась стихійна сила, яку неможливо опанувати до кінця. З ним слід було поводитись, як із динамітом, обережно. Дон повів плечима. Навіть динаміт у разі потреби можна підірвати, не ушкодившись. Він подивився запитливо на Хейгена:

– Залишився лише Бонасера?

Хейген кивнув головою. Дон Корлеоне сказав, подумавши:

– Перш ніж увести його, поклич Сантіно. Хай дечого навчиться.

У саду Хейген заклопотано розглянувся, де Сонні Корлеоне. Він порадив Бонасера не нервуватися й підійшов до Майкла Корлеоне та його дівчини.

– Ти не бачив десь тут Сонні?

Майкл заперечливо похитав головою. «От чорт, – подумав Хейген, – якщо Сонні ще й досі махає дружку, з цього може вийти неабиякий клопіт. І його жінка, і сім’я цієї дівчини можуть призвести до катастрофи».

Стурбований, він поспішив до входу, куди, як він бачив, зник Сонні десь із півгодини тому.

Дивлячись услід Хейгенові, що заходив у будинок, Кей Адамс запитала Майкла Корлеоне:

– Хто він? Ти казав, що це твій брат, але у нього інше прізвище, та й зовні він не схожий на італійця.

– Том живе у нас із дванадцяти років, – сказав Майкл. – Його батьки померли, і він, хворий на трахому, тинявся вулицями. Якось увечері Сонні привів його, відтоді Том і залишився. Йому не було куди податися. Так і жив у нас, поки не одружився.

Повідомлення заінтригувало Кей Адамс.

– Як романтично! Твій батько, певно, добросердий чоловік. Щоб отак прийняти когось у сім’ю, коли у самого стільки дітей.

Майкл не став пояснювати, що сім’я з чотирма дітьми вважається серед італійських іммігрантів невеликою. Він просто сказав:

– Тома не прийняли за сина. Він жив у нас, та й годі.

– О, – здивувалася Кей, – а чому ви його не всиновили?

Майкл засміявся.

– Бо батько сказав, що було б негарно міняти прізвище Тома. Неввічливо щодо його рідних.

Вони побачили, як Хейген провів Сонні через скляні двері до кабінету дона, а потім поманив пальцем Амеріго Бонасера.

– А чого ці люди надокучають твоєму батькові зі своїми справами у такий день? – запитала Кей.

Майкл знову засміявся.

– Бо вони знають: за традицією жоден сицилієць не може відмовити прохачеві в день весілля його дочки. І той не сицилієць, хто не скористається з цього.

Люсі Манчіні підняла з підлоги поділ рожевої сукні й поспішила сходами вгору. Важке купідонове обличчя Сонні Корлеоне, червоне й непристойне від п’яної жаги, злякало її, але саме заради такого кінця вона чіплялася до нього весь останній тиждень. Дві любовні пригоди в коледжі не дали Люсі ніякої насолоди, і жодна з них не тривала більше тижня. Під час сварки другий коханець промимрив їй щось на зразок того, що вона «там дуже велика». Люсі зрозуміла й аж до закінчення коледжу навідріз відмовлялася від побачень.

Влітку, коли готувалися до весілля її кращої подруги Конні Корлеоне, Люсі наслухалася пліток про Сонні. Якось у неділю після обіду на кухні у Корлеоне дружина Сонні, Сандра, розбалакалася. Сандра – добродушна вульгарна жінка, народилася в Італії, її привезли до Америки ще маленькою. Міцна, з великими грудьми, вона за п’ять років заміжжя народила трьох дітей. Сандра та й інші жінки залякували Конні страхіттями першої шлюбної ночі.

– Боже, – хихикнула Сандра, – коли я вперше побачила цю штуку в Сонні та уявила, що він робитиме зі мною, я заверещала як різана. Після першого року мої нутрощі розлазилися, наче розварені макарони. А коли почула, що він таскається по дівчатах, я пішла в церкву й поставила свічку.

Усі весело розсміялися, а в Люсі немов електричний струм пробіг між ногами.

А тепер, коли вона бігла вгору до Сонні, потужний спалах жадання охопив її тіло. На площадці Сонні схопив її за руку й штовхнув у порожню спальню. Коли за ними зачинилися двері, вона вже ледве могла стояти на ногах. На губах відчула губи Сонні з присмаком гіркого паленого тютюну. Вона розтулила вуста. І тієї ж миті відчула, як його рука проникла під її убрання весільної дружки, почула тріск тканини, відчула між ногами його велику теплу долоню, що, рвучи сатинові трусики, тяглася пестити її потаємні місця. Вона обхопила його за шию і повисла на ньому, а він хапливо розстібував свої брюки. А тоді підвів долоні під її сідниці й підняв її. Підскоком вона обвила його ногами над стегнами і всмоктувала його язик, що вже був в її роті. Він шаленим ривком посунув на неї, а її голова вдарилась об двері. Люсі відчула, як щось гаряче протиснулося між її стегнами. Її права рука впала з його шиї, щоб спрямувати, і обхопила величезну, переповнену кров’ю, жилаву жердину, що нетерпеливилася в її руці, немов жива істота. Мало не ридаючи від вдячного екстазу, Люсі увела її у свою вогку, набряклу плоть. Їй перехопило дух від тиску входження, від неймовірної насолоди, її ноги підтяглися майже до шиї, його блискавичні, дикі, незчисленні поштовхи передавали її тілу солодкий трепет, вона вигиналася, піднімаючи таз усе вище й вище, аж поки відчула вперше у житті несамовитий оргазм, відчула, як він обм’як, а тоді – повільне стікання сімені по стегнах. Її ноги спроквола розімкнулись і посунулись униз, аж поки досягли підлоги. Бездиханні, вони стояли, притиснувшись одне до одного.

Вони б стояли так ще деякий час, але у двері тихо постукали. Сонні гарячково застібнувся, водночас притримуючи двері, щоб їх не відчинили. Люсі нестямно, розрівнюючи зверху-вниз, поправляла свою рожеву сукню й злодійкувато нишпорила очима, але річ, яка принесла їй таку втіху, вже сховалась у пуританських чорних одежах.

Потім почувся притишений голос Тома Хейгена:

– Сонні, ти там?

Сонні зітхнув із полегкістю:

– Так, Томе. Що сталося?

Том так само тихо відповів:

– Дон кличе тебе до себе в кабінет. Негайно.

Вони чули, як він пішов. Сонні перечекав хвильку, міцно поцілував Люсі в уста, вислизнув із дверей і подався слідом на Хейгеном.

Люсі зачесалася, оглянула вбрання, підсмикнула бретельки, поправила підв’язки. Усе тіло було наче побите, губи припухли й горіли. Вона вийшла з кімнати і, відчуваючи липку мокрість між ногами, не зайшла до ванної підмитися, а подалася в сад і сіла на своє місце за столом нареченої. Конні сердито спитала:

– Люсі, де ти була? Ти наче п’яна. Нікуди не відходь від мене.

Русявий наречений налив Люсі келих вина й усміхнувся по-змовницькому. Хай собі. Люсі піднесла темно-червоний виноградний сік до спраглого рота й випила. Вона все ще відчувала липку мокрість між ногами і звела їх докупи. Тіло її тремтіло. П’ючи, вона крізь скло келишка жадібно шукала очима Сонні Корлеоне. Їй не хотілося бачити нікого іншого. Люсі лукаво прошепотіла на вухо Конні:

– Ще кілька годин – і ти знатимеш, що воно таке.

Конні захихотіла. У зрадницькому тріумфі Люсі смиренно склала на столі руки з таким виглядом, ніби їй пощастило украсти у нареченої якусь коштовність.

Амеріго Бонасера зайшов слідом за Хейгеном у наріжну кімнату й побачив за столом дона Корлеоне. Сонні Корлеоне стояв біля вікна й дивився у сад. Вперше за цей вечір дон поводився холодно. Він не обняв гостя, не потис йому руки. Блідий власник похоронного закладу був запрошений на побачення завдяки своїй жінці, найближчій приятельці донової дружини. Сам Амеріго Бонасера аж ніяк не тішився приязню дона Корлеоне.

Бонасера почав своє прохання здалеку й досить хитро:

– Вибач моїй дочці, хрещениці твоєї дружини. Не змогла вона сьогодні прийти, щоб виказати повагу твоїй родині, бо ще й досі лежить у лікарні. – Він зиркнув на Сонні Корлеоне і Тома Хейгена, аби показати, що не хотів би говорити при них. Але дон був невблаганний.

– Усі ми знаємо про нещастя твоєї дочки, – відповів дон Корлеоне. – Якщо я можу чимось допомогти їй, ти лише скажи. Адже моя дружина – її хрещена мати. Я ніколи не забував про цю честь. – Це була шпилька. Власник похоронного закладу ніколи не називав дона Корлеоне хрещеним батьком, як вимагав звичай.

Сполотнілий Бонасера спитав прямо:

– Чи можна поговорити з тобою без свідків?

Дон Корлеоне заперечливо хитнув головою.

– Я довіряю цим людям своє життя: вони для мене як дві праві руки. Я не можу їх образити, відіславши геть.

Власник похоронного закладу на мить заплющив очі, а потім почав говорити спокійним голосом, яким звик утішати нещасних.

– Я виховав свою доньку за американськими звичаями, бо вірю в Америку, Америка дала мені успіх і маєток. Я давав волю моїй доньці, а разом з тим навчав її ніколи не безчестити родини. Вона знайшла собі кавалера, не італійця. Ходила з ним у кіно. Гуляла пізно. Він так і не зайшов познайомитися з нами. Я терпів це, не протестуючи, і тут моя вина. А два місяці тому він повіз її на прогулянку. З ним був його товариш. Вони напоїли її й намагалися скористатися з цього. Вона пручалася. Вона захищала свою честь, її побили. Як собаку. Коли я прийшов до лікарні, у неї під очима були синці. Ніс переламаний. Перебиту щелепу довелося скріплювати дротом. Вона гірко плакала від муки. «Тату, тату, нащо вони так зробили? Навіщо вони зробили таке зі мною?» І я теж плакав. – Бонасера не міг говорити далі, бо він знову плакав, хоча голос і не виказував його почуттів.

Дон Корлеоне, ніби мимоволі, зробив співчутливий жест, і Бонасера повів далі, – тепер його голос був перейнятий стражданням:

– Чому я плакав? Вона була для мене як світ у віконці. Чемна, люба дитина. Вродлива дівчина. Довіряла людям, а тепер уже ніколи не зможе довіряти. І ніколи вже не буде вродливою. – Він тремтів, а бліде обличчя налилося кров’ю, аж пашіло. – Я заявив у поліцію, як порядний американець. Обох хлопців заарештували. Їх судили. Докази були незаперечні, і їх визнали винними. Суддя присудив їм по три роки ув’язнення, але умовно. Вони вийшли на волю того самого дня, а я стояв у залі суду, як дурень, і ці виродки глузували з мене. Тоді я сказав дружині: «Треба йти по справедливість до дона Корлеоне».

Дон схилив голову з повагою до горя чоловіка. Та коли він заговорив, його слова відгонили холодом ураженої гідності.

– А чому ти звернувся до поліції? Чом ти не прийшов до мене відразу?

Бонасера прошепотів майже нечутно:

– Скажи, чого ти хотів би від мене? Скажи чого? Але зроби те, про що я тебе прошу, зроби, благаю.

У його словах було щось майже зухвале. Дон Корлеоне спитав похмуро:

– Про що ж саме?

Бонасера подивився на Хейгена й Сонні Корлеоне і заперечливо хитнув головою. Дон, сидячи за Хейгеновим столом, нахилився до Бонасера. Той мить вагався, а потім нахилився так близько, що його губи майже торкнулися волохатого донового вуха. Дон Корлеоне слухав, як священик на сповіді, дивлячись кудись у далечінь, нерухомо й байдуже. Вони хвилину пробули так, аж поки Бонасера не закінчив шепотіти й не випростався на повний зріст. Дон похмуро подивився на Бонасера. Той, червоний від збудження, незмигно витримав погляд Корлеоне. Нарешті дон заговорив:

– Я не можу цього зробити. Ти хочеш неможливого.

Бонасера сказав голосно й виразно:

– Я заплачу тобі, скільки захочеш.

Від цих слів у Хейгена нервово смикнулася голова. Сонні Корлеоне склав руки на грудях, саркастично посміхнувся і вперше відірвався від вікна, зацікавившись сценою в кімнаті.

Дон Корлеоне підвівся з-за столу. Його лице ще було незворушне, але голос дзвенів, як холодна смерть.

– Ми багато років знаємо один одного, ти і я, але до сьогодні ти жодного разу не прийшов до мене просити поради чи допомоги. Я ніяк не можу пригадати, коли ти востаннє запрошував мене до себе в гості на чашку кави, хоча моя жінка – хрещена мати твоєї єдиної дитини. Будьмо відверті. Ти знехтував мою дружбу. Ти боявся стати моїм боржником.

Бонасера промимрив:

– Я не хотів клопоту.

Дон підняв руку.

– Помовч. Ти казав, що Америка – це рай. У тебе добре йшли справи, ти добре заробляв і думав, що світ – це спокійне місце, де ти можеш жити собі на втіху. Ти не забезпечив себе вірними друзями. Адже тебе стерегли поліція й суди, якої ж тобі сподіватися шкоди? Тобі не потрібен дон Корлеоне. Що ж, гаразд. Мені було прикро, але я не нав’язую своєї дружби тим, хто її не цінує, хто невисокої думки про мене.

Дон зробив паузу і ввічливо й саркастично посміхнувся до власника похоронного закладу.

– А тепер ти приходиш до мене і кажеш: «Доне Корлеоне, встанови справедливість». Але ти просиш без належної поваги. Ти прийшов не шукати дружби. Ти прийшов у мій дім у день весілля моєї дочки і просиш про вбивство. – Дон презирливо перекривив прохача. – «Я заплачу, скільки скажеш». Ні-ні, я не ображаюся, але чому ти думаєш про мене так неповажно?

Бонасера крикнув з мукою і відчаєм:

– Америка була доброю до мене. Я хотів стати порядним громадянином. Я хотів, щоб моя дитина була американкою.

Дон схвально ляснув у долоні.

– Добре сказано. Чудово. Так тобі ж немає на що скаржитися. Суддя ухвалив вирок. Америка ухвалила вирок. Захопи для своєї доньки квіти й коробку цукерок, коли підеш навідувати. Її це втішить. І сам будеш задоволений. Зрештою, що такого сталося? Хлопці молоді, добре виховані, один із них син впливового політика. Ні, любий мій Амеріго, ти завжди був чесною людиною. Хоча ти й знехтував мою дружбу, я вірю слову Амеріго Бонасера більше, ніж будь-чиєму. Тож дай слово, що забудеш про це божевілля. Ти хочеш вчинити не по- американському. Пробач їм. Забудь. Життя повне прикрощів.

Жорстока й презирлива іронія цих слів, стриманий гнів дона зробили нещасного власника похоронного закладу схожим на мокру ганчірку. Та він ще раз насмілився сказати:

– Я прошу в тебе справедливості.

Дон Корлеоне кинув сухо:

– Суд дав тобі справедливість.

Бонасера вперто похитав головою.

– Ні. Він дав справедливість тим молодикам, а не мені.

Дон кивком голови схвалив це тонке зауваження і запитав:

– Яка ж твоя справедливість?

– Око за око, – сказав Бонасера.

– Ти хотів більшого, – зауважив дон, – адже твоя донька залишилася жива.

Бонасера вичавив із себе:

– То хай тоді вони помучаться, як вона мучиться.

Дон чекав, що він скаже далі. Нарешті Бонасера зібрав свої останні сили й наважився запитати:

– Скільки я маю тобі заплатити?

Це вже був зойк душі.

Дон Корлеоне відвернувся. Це означало, що розмову скінчено. Але Бонасера не ворухнувся.

Зрештою, зітхнувши, як щиросерда людина, яка не може весь час злоститися на заблудлого друга, дон Корлеоне повернувся до власника похоронного закладу, сполотнілого, як трупи, що він їх ховав.

Дон Корлеоне заговорив лагідно й розсудливо.

– Чому ти боявся довіритися мені? Ти пішов до суду й чекав кілька місяців. Витратив гроші на адвокатів, хоч вони знали наперед, що тебе пошиють у дурні. Ти прийняв вирок від судді, що продав себе, як найпослідуща вулична хвойда. Були роки, коли ти потребував грошей. Ти звертався до банків і платив грабіжницькі проценти, чекав, як жебрак із капелюхом у руці, поки вони рознюхували, устромляли ніс трохи не між твої сідниці, щоб впевнитися, чи ти можеш сплатити борг.

Дон помовчав, його голос став невблаганним.

– А якби ти прийшов до мене, мій гаманець був би твоїм. Якби ти прийшов до мене по справедливість, то ці покидьки, що скалічили твою доньку, уже сьогодні вмивалися б гіркими слізьми. Коли б через якесь нещастя у такої чесної людини, як ти, з’явилися вороги, вони б стали моїми ворогами. – Дон підняв руку, показуючи пальцем на Бонасера. – І тоді, повір мені, вони б обминали тебе десятою дорогою.

Бонасера схилив голову і промимрив здушеним голосом:

– Будь моїм другом. Я згоден.

Дон Корлеоне поклав руку на його плече.

– Гаразд, – сказав він, – ти матимеш справедливість. Але колись – можливо, що цей день і не настане ніколи, – я повернуся до тебе з проханням зробити мені послугу. А до цього дня вважай цю справедливість подарунком від моєї жінки – хрещеної матері твоєї доньки.

Коли зачинилися двері за вдячним власником похоронного закладу, дон Корлеоне обернувся до Хейгена і сказав:

– Доручи цю справу Клеменці й накажи йому, щоб він послав таких надійних людей, що не оскаженіють, почувши запах крові. Зрештою ми ж не вбивці, хай там що думає про нас своєю дурною головою цей обмивач трупів.

Він помітив, що старший син дивиться крізь вікно на весілля в саду. Нічого не вийде… «Безнадійний», – подумав дон Корлеоне. Якщо Сантіно не виявив бажання вчитися, він ніколи не зможе вести родинне діло, ніколи не стане «доном». Треба підшукати когось іншого. І чимшвидше. Адже він не безсмертний.

Із саду, здивувавши всіх трьох, долинув радісний крик натовпу. Сонні Корлеоне притулився щільніше до вікна. Те, що він побачив, примусило його похапцем кинутися до дверей з радісною усмішкою на лиці.

– Це Джоні приїхав на весілля, ну, що я вам казав?

Хейген підійшов до вікна.

– Це справді твій хрещеник, – сказав він донові Корлеоне, – покликати його?

– Не треба, хай розважає гостей. Хай прийде до мене, коли буде до цього готовий. – Дон усміхнувся Хейгенові. – Бачиш? Джоні – добрий хрещеник.

Ревнощі шпигнули Хейгена, і він сухо відповів:

– Минуло вже два роки. Мабуть, знову потрапив у халепу й прийшов до тебе по допомогу.

– А до кого ж би він звернувся, як не до хрещеного батька? – запитав дон Корлеоне.

Конні Корлеоне першою побачила в саду Джоні Фонтане. Забувши про належну молодій гідність, вона заверещала: «Джон-ні-і-і!» – і кинулася до нього в обійми. Він міцно пригорнув її, поцілував у губи і вітався з гостями, тримаючи Конні за стан. Усі – його давні знайомі, він виріс із ними на Вест-Сайді. Конні потягла його до нареченого. Джоні потішився про себе, помітивши, що русявому молодому, здається, не подобалося, що він уже не герой дня. Потискуючи йому руку й проголошуючи за нього тост, Джоні закликав на допомогу усю свою привітність.

Хтось знайомим голосом гукнув від помосту для джазу: «А чи не заспівав би ти нам, Джоні?» Він обернувся й побачив Ніно Валенті, що всміхався йому. Джоні Фонтане стрибнув на поміст і обняв Ніно. Вони колись були нерозлучними друзями, разом співали, разом водили дівчат, доки Джоні не почав здобувати славу й співати по радіо. Коли Джоні подався до Голлівуду робити фільми, він разів зо два дзвонив Ніно, щоб просто побалакати, і обіцяв улаштувати його співаком у клубі. Але не дотримав слова. Тепер, побачивши радісну й глузливу посмішку Ніно, що вже був трохи напідпитку, Джоні знову відчув тепло давньої приязні.

Ніно почав бринькати на мандоліні, а Джоні Фонтане поклав руку йому на плече. «Ця пісня – для молодої», – сказав він і, притупуючи ногою, заспівав сороміцьку сицилійську любовну пісеньку. Під його спів Ніно робив спокусливі рухи. Наречена гордо зашарілася, а натовп гостей схвально загув. Під кінець пісні всі притопували ногами і горлали лукавий двозначний приспів, яким закінчувався кожний куплет. Вони не переставали аплодувати, аж поки Джоні не прокашлявся, щоб почати другу пісню.

Усі пишалися ним. Він був із їхнього кола і став відомим співаком, кінозіркою, спав з найпринаднішими у світі жінками і, незважаючи на все, виявив належну повагу до свого хрещеного батька, приїхав за три тисячі миль, щоб потрапити на весілля. Він і досі любив давніх друзів, таких як Ніно Валенті. Багато хто з присутніх бачив, як Джоні й Ніно ще хлопчаками співали разом, і нікому навіть не снилося, що Джоні Фонтане піднесеться так високо й полонить п’ятдесят мільйонів жіночих сердець.

Джоні Фонтане нахилився, щоб допомогти молодій вискочити на поміст. Конні стала між ним і Ніно. Обидва молодики присіли, нахилилися вперед, повернувшись один до одного. Ніно взяв на мандоліні кілька різких акордів. Це був їхній давній номер: вони залицялися до дівчини i глузували один із одного, змагалися голосами, наче шаблями, співаючи по черзі. З надзвичайною тактовністю Джоні дав голосові Ніно перекрити його власний, дозволив Ніно забрати молоду з його рук, дозволив Ніно, тріумфуючи, хвацько переспівати його на останньому куплеті. Усе весілля вибухнуло оплесками й вигуками, і вони втрьох обнялися наприкінці. Гості знову вимагали співів.

Лише дон Корлеоне, стоячи біля наріжного входу до будинку, відчував: тут щось негаразд. Доброзичливо, щоб не образити гостей, він зауважив із грубуватим гумором:

– Мій хрещеник приїхав за три тисячі миль, щоб зробити нам честь, а ніхто навіть не здогадався промочити йому горло вином?

Відразу ж Джоні Фонтане піднесли з десяток келихів, повних вина. Він відсьорбнув із кожного і поспішив обняти свого хрещеного батька. А обіймаючи, щось шепнув на вухо старому. Дон Корлеоне повів його в будинок.

Коли Джоні зайшов у кімнату, Том Хейген простяг йому назустріч руку, Джоні потис її й сказав:

– Здоров, Томе.

Проте в цих словах не було звичайної щирої приязні, якою він чарував людей. Тома Хейгена трохи зачепила така холодність. Але він вирішив не звертати уваги. Це ж бо неминуча відплата за злочинну близькість до дона. Джоні Фонтане, стримуючи втому, сказав донові:

– Тільки-но отримав запрошення на весілля, я сказав собі: «Мій Хрещений вже не гнівається на мене». Після розлучення я дзвонив тобі п’ять разів, і щоразу Том відповідав, що тебе або немає вдома, або ти зайнятий. Я здогадувався, що ти сердишся.

Дон Корлеоне наповнював чарки з жовтої пляшки «стрега».

– Це вже забулося. Гаразд. Чим я можу тобі ще допомогти? Чи ти настільки знаменитий і багатий, що я не можу стати тобі в пригоді?

Джоні одним духом випив пекучу жовту рідину й простяг чарку, щоб наповнити ще раз. Він намагався вдавати веселого.

– Ні, Хрещений, я не багатий, я вже кочуся вниз. Ти правду казав. Мені не треба було кидати жінку й дітей через цю шльондру. Я не ображаюся, що ти на мене розсердився.

– Я турбувався за тебе, ти мій хрещеник, та й по всьому, – відповів Корлеоне, знизавши плечима.

Джоні ходив сюди й туди по кімнаті.

– Я втратив розум через оту сучку. Найбільша зірка Голлівуду. Схожа на янголятка. А знаєш, що вона робить після зйомок? Якщо гример добре попрацював над її лицем, вона лягає з ним у ліжко. Якщо завдяки майстерності кінооператора вона здається ще вродливішою, вона кличе його до своєї вбиральні й віддається йому. Віддається будь-кому. Розпоряджається своїм тілом, неначе грішми на чайові. Чортова шльондра.

Дон Корлеоне коротко перебив його:

– А як твоя родина?

Джоні зітхнув.

– Я подбав про них. Після розлучення я віддав Джині й дітям більше, ніж призначили на суді. Провідую їх раз на тиждень. Сумую без них. Інколи мені здається, що я божеволію. – Він перехилив ще один келишок. – Тепер моя друга жінка потішається з мене. Вона не може зрозуміти моїх ревнощів і називає мене старомодним ідіотом. Вона глузує з мого співу. Перед від’їздом я добре відлупцював її, але не по обличчю, бо вона саме знімається. Душив її, штурхав, як дитину, по руках і ногах, а вона все сміється. – Він запалив сигарету. – Отже, Хрещений, тепер мені й жити не хочеться.

Дон Корлеоне сказав просто:

– Тут я нічого не можу вдіяти. – Він трохи помовчав і запитав: – А що з твоїм голосом?

З обличчя Джоні миттю зникла його самовпевнена привабливість, вся самоіронія. Він сказав майже розпачливо:

– Хрещений, я не можу більше співати, щось зробилося з моїм горлом, і лікарі нічого не доберуть.

Хейген і Корлеоне глянули на нього здивовано, адже він завжди був не з тих, що розкисають. А Фонтане говорив далі.

– Два моїх фільми дали мені купу грошей, я став великою зіркою. А тепер мене викидають. Шеф студії завжди люто ненавидів мене й ось тепер зганяє оскому.

Дон Корлеоне зупинився перед своїм хрещеником і запитав похмуро:

– Чому він не злюбив тебе?

– Таж знаєш, я колись співав оті пісеньки для ліберальних організацій. Тобі це діло не подобалося. Джекові Вольцу теж. Він називав мене комуністом, але йому не дуже вірили. А потім я перехопив дівчину, що на неї він накидав оком. Я пробув із нею лише одну ніч, але вона вклепалася в мене. Що, чорт забирай, я міг удіяти? А тепер ще й моя хвойда – друга жінка – виганяє мене. А Джині й діти не приймуть мене назад, хіба що приповзу на чотирьох, як пес. І співати я не можу! Хрещений, що мені, в біса, робити?

Лице дона Корлеоне скрижаніло, у ньому не було ані крихти співчуття.

– Почни з того, що поводься як чоловік. – Лють перекривила йому лице, і дон закричав: – Як чоловік! – А потім нахилився через стіл, схопив Джоні Фонтане за чуба і струсонув його з виразом якоїсь гнівної любові.

– Заради господа святого, невже таке можливо, щоб ти провів стільки часу біля мене і виявився отакою макухою? Голлівудський шмаркач рюмсає і хоче, щоб його пожаліли! Скиглиш, як дівчисько: «Що мені робити? Ой лишенько, що ж мені робити?»

Він так несподівано і вдало передражнив Фонтане, що Хейген і Джоні дружно зареготали. Дон Корлеоне був задоволений. Якусь мить він розмірковував: наскільки він любив свого хрещеника? Як би реагували його сини на таку різку нотацію? Сантіно надувся б, потім кілька тижнів огризався. Фредо був би пригнічений. А Майкл холодно осміхнувся б і пішов із дому на кілька місяців. Але Джоні – ну що за хороший хлопчина цей Джоні! – сміється, збирається на силі, уже вгадуючи справжні наміри Хрещеного Батька. Ось за це дон і любив його палко. Корлеоне вів далі:

– Ти перехопив жінку свого боса, чоловіка, набагато могутнішого від тебе, а тепер ти скаржишся, що він тобі не допомагає. Яка дурість! Ти залишив свою сім’ю, своїх дітей без батька, щоб одружитися на потаскусі, а тепер ти скиглиш, що вони не кидаються до тебе з обіймами. А повію ти не вперіщив по обличчю, тому що вона знімається в кіно. І ти ще дивуєшся, що вона глузує над тобою. Ти жив як дурень і опинився в дурному становищі. Дон Корлеоне помовчав і терпеливо запитав:

– Цього разу ти готовий послухатися моєї поради?

Джоні Фонтане стенув плечима:

– Я не можу одружитися на Джині вдруге, у всякому випадку не так, як вона хоче. Я маю грати в азартні ігри, пити, я маю відлучатися зі своїми друзями. Красуні бігають за мною, і я не можу опиратися їм. Повернувшись до Джині, я почувався би брехуном. Боже, я не можу знову проходити у всьому цьому лайні.

Дон Корлеоне рідко проявляв роздратування. Він зауважив:

– Я не раджу тобі знову одружуватися на Джині. Роби як хочеш. Але поганий батько ніколи не стане справжнім чоловіком. А щоб ти міг стати ним, ти повинен зробити так, аби їхня мати прийняла тебе. Хто сказав, що ти не можеш їх бачити кожного дня? Хто сказав, що ти не можеш жити з ними в одному будинку? Хто сказав, що ти не можеш розпоряджатися своїм життям так, як сам того бажаєш?

Джоні Фонтане розсміявся:

– Хрещений, не всі жінки схожі на старих італійських дружин. Джині не така.

Тепер уже глузував дон:

– Ти повівся як ганчірка. Ти дав їй більше, ніж присудив суд. Ти не врізав іншу по морді, бо вона знімалася. Ти дозволяєш жінкам диктувати тобі умови, а їм це не дозволено. Тут, на землі, в усякому разі. На небесах вони напевно стануть святими, а ми, чоловіки, згоримо в пеклі. І до того ж я спостерігав за тобою всі ці роки. – Голос дона став серйозним. – Ти був хорошим хрещеником і завжди ставився до мене з повагою. Але як ти поводишся зі своїми давніми друзями? Один рік ти крутишся з одним, а другий – із іншим. Взяти хоча б хлопця-італійця, який був такий смішний у фільмах. Йому не пощастило, а ти не зволив зустрітися з ним і допомогти йому, тому що був знаменитістю. А як ти повівся зі своїм старим другом, з яким ти ходив до школи і з яким ви разом співали – Ніно? Він п’є багато від розчарування, але ніколи не скаржиться. Він тяжко гарує, перевозячи на вантажівці щебінь, а наприкінці тижня співає за кілька доларів. Він ні разу не сказав про тебе жодного лихого слова. Ти не зміг би йому трохи допомогти? Він же гарно співає.

Джоні Фонтане відповів із терплячою втомою:

– Хрещений! У нього просто немає необхідного таланту. Сам по собі він нічого, але дуже відстає від часу.

Дон Корлеоне примружив очі й запитав:

– А ти, хрещенику, ти тепер… теж не досить талановитий. То що, підшукати тобі роботу шофером на вантажівці з перевезення гравію разом з Ніно? – Не дочекавшись відповіді від Джоні, дон заговорив знову: – Дружба – це все. Дружба вища за талант. Вища за уряд. Вона майже дорівнює сім’ї. Ніколи не забувай про це. Коли б ти мав полк добрих друзів, тобі не треба було б звертатися до мене. А тепер скажи мені, чому ти не можеш співати. Ти ж добре співав у саду. Не гірше за Ніно.

Хейген і Джоні засміялися на цю тонку шпильку. Настала черга Джоні поблажливо пояснити:

– Мій голос заслаб. Проспіваю пісню-дві і потім не можу співати кілька годин або й днів. Я не дотягую до кінця репетицій чи повторних зйомок. Мій голос зникає – це якась хвороба.

– Значить, так: у тебе клопіт із жінками. Зникає голос. А тепер скажи, яка там у тебе морока з тим голлівудським пеццонованте[1], що не дає тобі роботи, – дон перейшов до справи.

– Він більший за тутешніх пеццонованте, – сказав Джоні. – Він власник студії, а до того ж – радник президента з питань воєнної пропаганди в кіно. Всього місяць тому він закупив право на екранізацію найкращого роману року. Бестселера. Головний герой – викапаний я. Мені навіть не потрібно грати, досить просто залишатися самим собою. Навіть не треба буде співати. Я навіть міг би виграти академічну премію. Усі розуміють, що ця роль ідеально підійшла б мені і я знову став би великим. Як актор. Але цей сучий син Джек Вольц нізащо не дасть її мені. Я запропонував зіграти на дурняк, задарма, і то він відказує: «Ні». Він переказав: «Якщо Фонтане прийде й поцілує мене в зад, може, я ще подумаю про роль».

Дон Корлеоне відмахнувся рукою від цих дурних виявів емоцій. Розсудливі люди завжди можуть вирішити всі свої справи. Він поплескав хрещеника по плечу:

– Ти зневірився. Тобі здається, що ти нікому не потрібний. Ти дуже схуд. Що, багато п’єш? Не спиться, і ти ковтаєш таблетки?.. – Дон несхвально похитав головою. – А тепер я хочу, щоб ти виконав мій наказ. Поживи місяць у мене в домі. Відпочинь, від’їжся і відіспися. Будь біля мене задля товариства, мені добре з тобою, і, може, ти від і свого Хрещеного Батька дечого навчишся, а воно потім знадобиться тобі у твоєму великому Голлівуді. Але ніяких співів, і щоб без пияцтва й без жінок. А через місяць ти можеш вертатися в Голлівуд, і цей твій пеццонованте, цей твій туз, дасть тобі оту роль, якої ти хочеш. Домовились?

Джоні Фонтане аж ніяк не вірилося, щоб у дона була така могутність. Але Хрещений Батько, коли обіцяв, завжди добивався свого.

– Цей тип – особистий друг Едгара Гувера, – сказав Джоні. – На нього навіть не можна гримнути.

– Він бізнесмен, – відказав дон заспокійливо. – Я зроблю йому таку пропозицію, що він не зможе відмовитися.

– Уже запізно: підписано всі контракти, і за тиждень починаються зйомки, це абсолютно неможлива річ.

Дон Корлеоне сказав:

– Іди, йди назад до людей. Там на тебе друзі чекають. А всі справи залиш мені. – Він випхав Джоні з кімнати.

Хейген сидів за столом і щось собі занотовував. Дон позіхнув і спитав:

– Ще щось залишилось?

– Уже не можна далі відкладати із Солоццо. Ви мусите прийняти його на цьому тижні. – Хейген тримав олівець над календарем.

Дон поморщився.

– Після весілля тепер уже коли завгодно.

Така відповідь говорила Хейгенові про дві речі. Найважливіше – Вірджіль Солоццо почує «ні». По-друге, оскільки дон Корлеоне не захотів давати відповідь до доччиного весілля, він гадав, що його «ні» завдасть клопоту. Хейген спитав із обережності:

– Чи не сказати Клеменці, щоб прислав когось пожити в домі?

Дон сказав нетерпляче:

– Навіщо? Я не відповідав до весілля, бо на такий важливий день не повинно бути ніяких хмар, навіть здалеку. Та й хотів знати наперед, про що він говоритиме. Тепер ми знаємо. Його пропозиція – це інфаміта[2].

– Так ви йому відмовите? – спитав Хейген.

Коли дон кивнув головою, Том зауважив:

– Я думаю, слід би обговорити цю справу всією «родиною», перш ніж ви дасте відповідь.

Дон посміхнувся:

– Ти так думаєш? Гаразд, обговоримо. Коли повернешся з Каліфорнії. Полетиш туди завтра і влаштуєш справи Джоні. Зустрінешся з цим кінопеццонованте. Скажи Солоццо, що я прийму його, коли ти повернешся з Каліфорнії. Що ще?

Хейген сказав офіційно:

– Дзвонили з лікарні. Консільйорі Абандандо вмирає, він не дотягне до ранку. Його рідним наказали прийти й чекати.

Хейген обіймав посаду консільйорі вже протягом року, відтоді, як рак прикував Дженко Абандандо до лікарняного ліжка. Тепер Хейгенові хотілося почути від дона Корлеоне, що посаду передано йому назавжди. Обставини були проти цього. Таку високу посаду традиційно мала обійняти лише людина, чиї батько й мати італійці. У «родини» Корлеоне вже виник клопіт через те, що ці обов’язки тимчасово виконував не італієць Хейген. Крім того, йому було лише тридцять п’ять – вік, як уважалося, недостатній, щоб набути досвіду і спритності, необхідних для успішного виконання обов’язків консільйорі.

Дон так і не подав йому ніякої надії. Він запитав:

– Коли від’їдуть молоді?

Хейген глянув на свій годинник.

– За кілька хвилин розріжуть коровай, відтоді за півгодини поїдуть. – Це нагадало йому про щось інше. – А як будемо з вашим зятем? Доручите йому щось важливе в «родині»?

Тома здивувала запальна донова відповідь:

– Нізащо у світі! – Дон грюкнув кулаком по столу. – Нізащо! Пристав його куди-небудь, де б він міг заробляти собі на прожиток. І добре заробляти. Але нехай він ніколи не дізнається про бізнес «сім’ї». Попередь про це всіх: Сонні, Фредо, Клеменцу. – Дон помовчав. – Скажи моїм синам, усім трьом, нехай супроводять мене в лікарню попрощатися з бідним Дженко. Я хочу, щоб вони востаннє засвідчили йому повагу. Скажи Фредді, щоб узяв великий автомобіль, і спитай Джоні, чи поїде він з нами. Скажи, що я дуже прошу. – Дон перехопив запитливий погляд Хейгена. – Я хочу, щоб ти полетів до Каліфорнії сьогодні ввечері. У тебе не буде часу побачити Дженко. Але не від’їзди, доки я не приїду з лікарні й не зустрінуся з тобою. Зрозуміло?

– Зрозуміло. На який час Фредді бути готовим з машиною?

– Коли розійдуться гості, – сказав Корлеоне. – Дженко чекатиме на мене.

– Телефонував сенатор, – повідомив Хейген. – Вибачався, що не зміг прийти сам, але сподівається, що ви його зрозумієте. Очевидно, він мав на увазі, що ті двоє хлопців з ФБР записують номери машин. Але він надіслав подарунок зі спеціальним посланцем.

Дон кивнув і не став пояснювати, що сам порадив сенатору не приходити.

– Чи добрий подарунок прислав?

Хейген аж очі під лоба підпустив, і дивно було бачити такий типово італійський вираз на його німецько-ірландському обличчі.

– Старовинне срібло, дуже коштовне. Молоді зможуть його збути щонайменше за тисячу. Сенатор довгенько поморочився, поки знайшов якраз те, що треба. Для таких людей це важливіше, ніж сама ціна дарунка.

Дон Корлеоне не приховував свого задоволення тим, що така велика людина, як сенатор, виявила йому повагу. Сенатор, як і Лука Бразі, був одним із наріжних каменів у піраміді могутності дона, і він своїм дарунком ніби знов заприсягався у вірності.

Коли Джоні Фонтане з’явився в саду, Кей Адамс одразу впізнала його й неабияк здивувалася.

– А ти ніколи не казав мені, що твоя родина знається з Джоні Фонтане. Тепер я вже певна, що вийду за тебе заміж.

– Хочеш познайомитися з ним? – запитав Майкл.

– Не зараз, – відповіла Кей і зітхнула. – Я три роки була закохана в нього. Коли він співав у Капітолії, я завжди приїздила в Нью-Йорк і верещала до нестями. Він був просто чудовий.

– Ми побалакаємо з ним трохи згодом, – пообіцяв Майкл.

Коли Джоні закінчив співати й зник у будинку разом із доном Корлеоне, Кей лукаво заявила Майклу:

– Тільки не кажи мені, що така велика кінозірка, як Джоні Фонтане, теж прийшла просити допомоги у твого батька.

– Він батьків хрещеник, – відповів Майкл. – І якби не мій батько, то Джоні міг би й не стати кінозіркою.

Кей Адамс радісно засміялася.

– Це пахне ще однією цікавою історією.

– Але цієї я не можу розповісти, – сказав Майкл, заперечливо хитнувши головою.

– Довірся мені, – попросила вона.

І він розповів. Розповів без гумору й без гонору. Пояснив тільки, що вісім років тому батько був імпульсивнішим, до того ж йшлося про його хрещеника, і для дона це стало справою власної честі.

Розповідь виявилася короткою. Вісім років тому Джоні Фонтане, співаючи з популярним танцювальним ансамблем, став головною радіозіркою. Проте, на його нещастя, Фонтане підписав із керівником ансамблю, добре відомим імпресаріо Лесом Хеллі, контракт на п’ять років. Це звичайна річ в естрадному бізнесі. Лес Хеллі міг позичати Джоні різним компаніям і класти собі більшість грошей.

Дон Корлеоне сам розпочав переговори. Він запропонував Хеллі двадцять тисяч доларів за розірвання контракту з Джоні Фонтане. Хеллі зажадав права на п’ятдесят процентів із прибутків Джоні.

Це потішило дона, і він зменшив пропоновану суму з двадцяти тисяч до десяти. Імпресаріо, який, очевидно, нічого не тямив поза своїм естрадним бізнесом, не зрозумів, що це означає, і він відмовився.

Наступного дня дон Корлеоне сам прийшов до керівника танцювальної трупи, взявши із собою двох найкращих приятелів: Дженко Абандандо, свого консільйорі, та Луку Бразі. При цих свідках дон Корлеоне переконав Лес Хеллі підписати документ, у якому той відмовлявся від усіх прав на Джоні Фонтане після отримання завіреного чека на десять тисяч доларів. Дон Корлеоне домігся свого, приставивши пістолет до лоба керівникові трупи й запевнивши його якнайсерйозніше, що рівно через одну хвилину на цей документ ляже або його підпис, або його мозок. Лес Хеллі підписав. Дон Корлеоне поклав пістолет у кишеню і вручив йому завірений чек.

Що було далі, відомо всім. Джоні Фонтане став в Америці найбільшою сенсацією серед співаків. Він грав у Голлівуді в музичних фільмах, що дали цілий капітал його студії, його платівки забезпечували мільйонні прибутки. А потім він розлучився з дружиною – своєю юнацькою любов’ю, кинув двох дітей, одружився з найвродливішою кінозіркою. Невдовзі побачив, що то потіпаха. Він почав пиячити, волочитися за іншими жінками, захопився азартними іграми. Втратив голос. Його платівки перестали розкуповувати. Студія не поновила з ним контракту. От він і повернувся до свого Хрещеного Батька.

Кей промовила замислено:

– Ти певен, що не заздриш своєму батькові? Як послухати тебе, він тільки те й робить, що піклується про інших. Він, напевне, має дуже добре серце. – Вона кисло всміхнулася. – Тільки методи в нього не зовсім конституційні.

– Я розумію, – зітхнув Майкл, – так воно здається. Та це не все. Ти чула про дослідників Арктики, що залишали запаси харчів дорогою до Північного полюса? Просто на всяк випадок, може, вони їм колись знадобляться? Отак і з допомогою мого батька. Колись він прийде до кожного з цих людей, і тоді їм не залишиться нічого, як віддати свої борги.

Майже розвиднялося, коли принесли торт-коровай. Його зустріли радісними вигуками і з’їли. Спеціально виготовлений Назоріне торт прикрашали химерні мушлі з крему, такого запаморочливо смачного, що молода жадібно обібрала їх, перш ніж гайнути зі своїм білявим юним чоловіком у весільну подорож. Дон увічливо поквапив від’їзд гостей, зваживши між іншим, що чорної машини з агентами ФБР уже не видно.

Нарешті перед будинками залишилася єдина машина – великий чорний «Кадилак», у якому за кермом сидів Фредді. Досить моторно, як на його вік і комплекцію, дон сів на переднє сидіння. Сонні, Майкл і Джоні Фонтане вмостилися на задньому. Дон Корлеоне звернувся до Майкла:

– Твоя дівчина дістанеться до міста сама, гаразд?

– Том сказав, що він усе влаштує, – відповів Майкл.

Дон Корлеоне, задоволений із Томової спритності, схвально кивнув головою.

Бензин продавали ще по картках, і тому на дорозі «Белт-Парквей» у напрямку Манхеттена йшло мало машин. Менше ніж за годину «Кадилак» уже під’їхав до лікарні «Френч госпітал». Дорогою дон Корлеоне спитав молодшого сина, чи все гаразд у нього з навчанням. Майкл кивнув головою. Тоді Сонні запитав батька:

– Джоні каже, що ти збираєшся владнати його справи в Голлівуді. Не хочеш, щоб я взявся за це?

Дон Корлеоне відказав сухо:

– Туди сьогодні їде Том. Йому не треба помічників. Це проста справа.

Сонні Корлеоне засміявся.

– Джоні певен, що це діло тобі не по зубах, тому я подумав, що ти захочеш послати мене.

Дон Корлеоне повернув голову.

– Чому ти не віриш мені? – спитав він Джоні Фонтане. – Хіба коли-небудь твій хрещений батько не дотримав слова? Невже я схожий на такого дурня?

Джоні заходився збентежено вибачатися:

– Хрещений, той тип таки справжній 90-калібровий пеццонованте. Його нічим не візьмеш, навіть грішми. У нього величезні зв’язки. І він ненавидить мене. Я просто не знаю, як ти зможеш це діло владнати.

Дон не приховував, що це вже починало його розважати.

– Я ж тобі сказав: роль буде твоя. – Він штурхонув Майкла ліктем. – Ми не розчаруємо нашого хрещеника, правда, Майкле?

Майкл, що ні на мить не сумнівався в батькові, рішуче кивнув головою. При вході до лікарні дон Корлеоне притримав Майкла за руку, пропустивши всіх перед себе.

– Як закінчиш коледж, приходь до мене, поговоримо. У мене є міркування, що тобі сподобаються.

Майкл нічого не відповів. Дон Корлеоне пробурчав роздратовано.

– Я знаю тебе й не збираюся пропонувати тобі щось непідходяще. Це справа особлива. Живи як знаєш, врешті-решт ти вже дорослий. Тільки, коли закінчиш свою науку, зайди до мене як син до батька.

Родина Дженко Абандандо, дружина й три дочки, усі в чорному, скупчилися, мов зграйка нашорошених ворон, на білій кахельній підлозі лікарняного коридору. Побачивши дона Корлеоне, що саме виходив із ліфта, вони неначе злетіли з білого кахлю, інстинктивно пориваючись знайти в нього захист. У чорному мати виглядала велично-дебелою, а доньки – гладкими й негарними. Пані Абандандо поцілувала дона Корлеоне в щоку, схлипуючи й скиглячи:

– Ой, що ти за свята людина! Прийшов сюди в день доччиного весілля!

Дон Корлеоне відмахнувся від цих виявів подяки.

– Хіба ж це не мій обов’язок – віддати шану другові, який двадцять років був моєю правою рукою?

Він миттю зрозумів: майбутня вдова ще не усвідомила, що її чоловік помре цієї ночі. Дженко Абандандо вже цілий рік помирав у лікарні від раку, і жінка призвичаїлася до його фатальної хвороби як до чогось майже буденного. А сьогодні просто ще одне ускладнення.

Вона белькотіла:

– Іди, провідай мого бідного чоловіка. Він кликав тебе. Сердега хотів піти на весілля, щоб виявити свою повагу, та лікар не дозволив. Потім він сказав, щоб ти навідаєш його в цей великий день, але я не вірила, що ти справді приїдеш. Чоловіки розуміють дружбу краще, ніж жінки. Зайди до нього, він так зрадіє.

Медсестра і лікар вийшли з окремої палати Дженко Абандандо. Лікар, ще молодий, мав серйозне владне обличчя людини, яка народилася, щоб повелівати, тобто все життя була безмірно багата. Одна з дочок несміливо запитала:

– Докторе Кеннеді, нам можна зайти до нього?

Доктор Кеннеді роздратовано дивився на гурт відвідувачів. Невже вони не розуміють, що пацієнт у палаті вмирає, і вмирає у страшних муках? Було б краще, якби вони дали йому спокійно відійти.

– Думаю, що лише найближчі родичі, – відповів лікар вишукано ввічливим тоном. Він здивувався, коли жінка й дочки повернулися до невисокого огрядного чоловіка в не дуже добре пригнаному смокінгу, ніби саме цей чоловік мав визначити, кому йти.

Огрядний чоловік заговорив. У його вимові відчувався ледь помітний італійський акцент.

– Дорогий докторе, це правда, що він умирає? – спитав дон Корлеоне.

– Правда, – відповів доктор Кеннеді.

– Тоді вам більше нема чого робити, – сказав дон Корлеоне. – Ми візьмемо цей тягар на себе. Ми втішимо його. Закриємо йому очі. Поховаємо й плакатимемо на його похороні, а потім подбаємо про його жінку й дочок.

Почувши такі відверті слова, пані Абандандо нарешті все зрозуміла й заголосила.

Доктор Кеннеді знизав плечима. Цим селянам неможливо щось утовкмачити. А водночас він зрозумів, що у словах огрядного чоловіка є своя жорстока правда. Його роль скінчилася. Так само вишукано ввічливо лікар сказав:

– Будь ласка, почекайте, поки сестра впустить вас, їй треба ще зробити деякі процедури з пацієнтом. – Він пішов від них коридором, метляючи полами білого халата.

Вони почекали, поки сестра була в палаті. Нарешті вона вийшла й запросила їх туди, притримуючи двері відчиненими. Сестра прошепотіла:

– Він марить від болю й гарячки, намагайтеся не нервувати його. Усі, крім дружини, вийдете за кілька хвилин.

Вона впізнала Джоні Фонтане, коли той проходив повз неї, і здивовано округлила очі. Джоні нагородив її кволою вдячною усмішкою, а вона видивлялася на нього відверто заклично. Джоні записав її адресу, яка могла знадобитися на майбутнє, і пішов слідом за всіма у палату, де лежав хворий.

Дженко Абандандо мав нелегке змагання зі смертю і тепер, переможений і безсилий, лежав на піднятому ліжку. Від нього вже лишилися майже самі кістки. Замість пишного смоляного чуба до тім’я липли гидкі ріденькі пасемця. Дон Корлеоне сказав підбадьорливо:

– Дженко, дорогий друже, я привів своїх синів, щоб засвідчити тобі шану, глянь, навіть Джоні прибув із самого Голлівуду.

Умирущий вдячно підвів на дона запалені очі. Він дозволив молодикам потиснути його кощаву руку своїми м’ясистими руками. Дружина й дочки вишикувалися вздовж ліжка, беручи по черзі за другу руку й цілуючи його в щоку. Дон потиснув руку давнього товариша.

– Не залежуйся, – сказав він заспокійливо, – видужуй і поїдемо разом в Італію до нашого старого села. Будемо грати в бочче перед шинком, як наші батьки колись грали.

Умирущий заперечливо похитав головою. Він наказував молодикам і своїй родині відійти від ліжка, а другою кістлявою рукою міцно тримався за дона. Він, вочевидь, хотів щось сказати. Дон похилив голову й сів на стілець біля ліжка. Дженко Абандандо щось мимрив про їхнє дитинство. Раптом його чорні, як вуглини, очі набули хитрого виразу. Він щось зашепотів. Дон нахилився нижче. Усі вражено дивилися, як сльози котяться по обличчю дона Корлеоне, як він хитав головою. Тремтливий голос хворого гучнішав, виповнював усю кімнату. Страшним, надлюдським зусиллям Абандандо відірвав голову від подушки і, втупивши в дона невидющі очі, наставив на нього висохлий кістлявий палець.

– Хрещений Батьку, Хрещений, – благав він ледь розбірливо, – врятуй мене від смерті, молю тебе. М’ясо горить на моїх кістках, і я вже чую, як черви їдять мені мозок. Хрещений, зціли мене, ти маєш таку силу, зглянься на сльози моєї бідної жінки. У Корлеоне ми гралися з тобою вдвох іще малими, невже ти даси тепер мені померти? Я страшуся пекла, у мене стільки гріхів!

Дон не озивався. Абандандо благав далі:

– Сьогодні весілля твоєї дочки. Ти не можеш мені відмовити.

Дон заговорив розсудливо й спокійно, намагаючись пробитися до свідомості хворого крізь те блюзнірське марення.

– Друже мій, – говорив він, – я не маю такої сили. Коли б я мав її, то був би милосердніший від бога, повір мені. Але не бійся смерті, не бійся пекла. Я замовлятиму молебень за твою душу щовечора і щоранку. Твоя жінка й діти молитимуться за тебе. Хіба Господь покарає тебе, коли стільки людей прохатиме для твоєї душі милосердя?

Обличчя скелета набуло якогось хитрого, майже безсоромного виразу. Абандандо спитав лукаво:

– Значить, ти уже все влаштував?

Відповідь дона була холодна й невтішна:

– Це блюзнірство. Отямся.

Абандандо впав знову на подушку. Божевільний блиск надії в його очах згас. До палати зайшла сестра й почала рішуче випроваджувати всіх. Дон підвівся, але Абандандо простягнув руку.

– Хрещений, побудь тут зі мною і допоможи мені стрінути смерть. Коли вона побачить тебе коло мене, може, вона перелякається й відступиться від мене. А може, ти замовиш слівце, натиснеш на неї якось, га? – Вмирущий моргнув, начебто він тепер піддражнював дона, говорив не зовсім серйозно. – Зрештою, ти ж її кровний брат. – Та раптом, ніби злякавшись, що дон образиться, він міцно стиснув його руку. – Побудь коло мене, нехай я потримаюся за твою руку. Ми перехитруємо цю суку, як перехитрували багатьох. Хрещений, не зраджуй мене.

Дон жестом руки наказав усім вийти з палати. Вони залишилися удвох. Дон узяв у свої широкі долоні висхлу руку Дженко Абандандо. Лагідно, заспокійливо втішав він товариша у той час, як вони обидва чекали смерті. Неначе й справді дон був спроможний вирвати життя Дженко Абандандо з обіймів цього найогиднішого і найзлочиннішого зрадника людей.

Для Конні Корлеоне весільний день закінчився добре. Карло Ріцці виконав обов’язок молодого вміло й палко, підігрітий вмістом сумочки з подарунками, що перевищили двадцять тисяч доларів. Правда, молода набагато охочіше розлучилася б зі своєю цнотливістю, ніж зі своєю сумочкою: щоб забрати її, Карло довелося підбити Конні око.

Люсі Манчіні чекала вдома на дзвінок від Сонні Корлеоне, впевнена, що він зателефонує і вони домовляться про зустріч. Нарешті сама подзвонила йому додому, та коли почула жіночий голос, поклала слухавку. Звідки їй було знати, що майже всі гості на весіллі помітили, як Люсі й Сонні зникли на фатальні півгодини, і вже ширилися плітки про те, що Сонні Корлеоне знайшов нову жертву, що він «обробив» дружку власної сестри.

Амеріго Бонасера приснився страшний сон. Йому примарилося, ніби дон Корлеоне в гостроверхій шапці, комбінезоні й великих рукавицях розвантажує перед його похоронним закладом посічені кулями трупи й кричить: «Затям, Амеріго, щоб нікому ані слова, і поховай їх швидше». Він так голосно й довго стогнав уві сні, що жінка розштовхала його.

– Що ти за людина, – буркотіла вона, – де це бачено, щоб верзлися чоловікові кошмари після весілля?

Полі Гатто й Клеменца довезли Кей Адамс до її нью- йоркського готелю. Велику розкішну машину вів Гатто. Клеменца сидів на задньому сидінні, а Кей на передньому, поряд із водієм. Обидва чоловіки здавалися їй страшенно цікавими, вони говорили точнісінько як мешканці Брукліну в кінофільмах і були надзвичайно галантні з нею. Дорогою вона розмовляла то з одним, то з другим і на свій подив побачила, що обидва говорять про Майкла з незаперечною симпатією й повагою. Майкл переконав її, що він зовсім чужа людина в батьковому колі. А тепер Клеменца хрипкуватим горловим голосом запевняв її, що «стариган» якнайкращої думки про Майкла і вважає, що з-поміж його синів саме Майкл успадкує «родинну справу».

– А що це за справа? – невинно спитала Кей.

Полі Гатто, повертаючи кермо, скоса зиркнув на неї. А позаду Клеменца здивовано відповів:

– Хіба Майкл не казав вам? Містер Корлеоне – найбільший у Штатах імпортер італійської маслинової олії. Тепер, як закінчилася війна, його діло даватиме величезні прибутки. І йому потрібен тямущий хлопець, такий як Майкл.

У готелі Клеменца наполіг на тому, щоб провести її аж до чергового адміністратора. Коли вона запротестувала, він просто пояснив:

– Хазяїн наказав, щоб ми напевне доправили вас додому без пригод. Я повинен виконувати наказ.

Кей узяла ключ від номера, а Клеменца провів її до ліфта й почекав, поки вона не зайшла. Кей усміхнулася, помахала йому і аж здивувалася, коли він щиро й радісно всміхнувся їй у відповідь. Добре, що Кей не бачила, як він знову підійшов до клерка й запитав:

– Під яким прізвищем вона записалася?

Черговий відповів Клеменці холодним поглядом. Клеменца поклав на стіл і покотив до клерка зелененьку паперову кульку, яку перед тим скачав у пальцях. Черговий підхопив гроші й миттю сказав: «Містер і місіс Майкл Корлеоне».

У машині Полі Гатто зазначив:

– Симпатична дамочка.

Клеменца буркнув:

– Майкл її вже упорав.

«Якщо тільки він і справді не женився на ній», – додав він уже сам до себе.

– Завтра заїдеш по мене вранці, – сказав він до Гатто. – У Хейгена є для нас якась брудна робота.

Лише пізно ввечері в неділю Том Хейген зміг нарешті поцілувати на прощання дружину й від’їхати до аеропорту. Узяти квиток до Лос-Анджелеса він зміг без клопоту, бо один генерал із Пентагону свого часу за якусь послугу добув йому дозвіл на позачергову броню.

Минув клопітний, але щасливий для Тома Хейгена день. Дженко Абандандо помер о третій годині ранку, і, коли дон Корлеоне повернувся з лікарні, він повідомив Хейгенові, що той тепер офіційно став новим консільйорі в «родині». Отже, Хейген, напевне, стане дуже багатою людиною, не кажучи вже про владу.

Дон порушив давню традицію. Посаду консільйорі завжди обіймав лише чистокровний сицилієць, і та обставина, що Хейгена виховували як члена донової родини, ще нічого не значила для цієї традиції. То було питання крові. Тільки сицилійцеві, який від народження увібрав у себе правило «омерта» – закон мовчання – можна довірити ключову посаду консільйорі.

Між главою «родини», доном Корлеоне, який визначав політику, і виконавчим рівнем людей, які втілювали у життя донові накази, існувало три щаблі, або три буфери. За такої системи нічого не можна було простежити до самого верху. Хіба що консільйорі виявився б зрадником. Того недільного ранку дон Корлеоне дав вичерпні настанови, що треба зробити з двома молодиками, які покалічили доньку Амеріго Бонасера. Але він дав ті вказівки Томові Хейгену без свідків. Пізніше Хейген, також сам-на-сам, проінструктував Клеменцу. Той і собі віддав доручення Полі Гатто. Гатто тепер викличе потрібних йому людей і виконає наказ. Полі Гатто і його люди не знатимуть, чому виконують це завдання і хто його насправді дав. Тільки в тому разі, якщо кожна ланка такого ланцюжка виявиться зрадником, можуть докопатися до самого дона. Цього ще ніколи не траплялося, хоча така можливість і не була виключена. Але зарадити цьому також було можливо. Треба, щоб лише одна ланка з ланцюжка зникла.

Як указує власне титул, консільйорі був радником дона, його правою рукою, його додатковим розумом. Він був також його найближчим компаньйоном і найдовіренішим приятелем. Під час відповідальних подорожей Том мав вести донову машину, на нарадах подавати донові напої, каву, сандвічі, сигари. Він мав знати все або майже все те, що знає дон, усі клітинки, які уміщує влада. Відтепер він був єдиною людиною у світі, яка могла довести дона до катастрофи. Але ще ніколи жоден консільйорі не зрадив свого дона, такого не пам’ятає жодна могутня сицилійська сім’я з тих, що оселилися в Америці. Зрада не дає ніякої користі. Проте кожний консільйорі знав, що відданість принесе йому багатство, силу й пошану. Якщо ж трапиться нещастя, про його дружину і дітей піклуватимуться так само, як і тоді, коли він був живий або вільний. Якщо тільки він залишився відданим.

У деяких випадках консільйорі доводиться виступати від імені свого дона більш відверто, та все ж так, щоб не вплутати його самого. Хейген летів до Каліфорнії якраз у такій справі. Він розумів, що його майбутнє як консільйорі значною мірою залежало від успіху чи невдачі цієї місії. За міркою «родинного діла» те, здобуде чи не здобуде Джоні Фонтане свою улюблену роль у тому воєнному фільмі, не мало ніякого значення. Куди важливішою була зустріч з Вірджілем Солоццо, яку Хейген влаштовував наступної п’ятниці. Але Хейген знав, що особисто для дона обидві справи важать однаково, і це є визначальним для кожного вправного консільйорі.

Гудіння моторів літака дратувало вже й так збудженого Хейгена, і він попросив стюардесу принести для заспокоєння келих мартіні. Обидва – і дон, і Джоні – змалювали йому особу кінопродюсера Джека Вольца. З розповіді Джоні було видно, що Хейгенові нізащо не переконати Вольца. Але у нього також не було найменшого сумніву в тому, що дон дотримає свого слова. Роль Тома полягала у веденні переговорів і встановленні потрібного контакту.

Хейген відхилився на спинку сидіння і ще раз перебрав у думці всю інформацію, яку сьогодні отримав. Джек Вольц – один із трьох найзнаменитіших кінопродюсерів Голлівуду, має власну студію і з десяток кінозірок, які працюють на нього за контрактом. Вольц також член Консультативного комітету при президенті Сполучених Штатів з питань воєнної інформації, по відділу кінематографа. Звичайною мовою це означало, що він просто допомагає робити пропагандистські кінофільми. Його запрошували на обід до Білого дому. У своєму голлівудському домі приймав Едгара Гувера. Але все це не таке страшне, як могло б здатися. То офіційні стосунки. У Вольца немає ніякої серйозної особистої політичної влади: по-перше, тому, що він крайній реакціонер, а по-друге, він страждає манією величі й любить безоглядно користуватися владою, яку має, не дбаючи, що тим наживає собі легіони ворогів.

Хейген зітхнув. Не видно, як підступитися до Джека Вольца. Він відкрив свій портфель і спробував щось записати, але втома давалася взнаки. Тоді замовив собі ще мартіні й почав міркувати про своє життя. Він не шкодував, що йому судилася така доля, навпаки, вважав, що йому надзвичайно пощастило. Незалежно від причин шлях, обраний десять років тому, виявився для нього найкращим. Він тішився успіхом, був такий щасливий, як тільки може бажати розумний дорослий чоловік, і відчував смак життя.

Том Хейген мав тридцять п’ять років. Він був високий чоловік, по-військовому коротко підстрижений, дуже худорлявий і звичайнісінький зовні. Юрист за фахом, після закінчення університету він три роки віддав адвокатській практиці, однак у «родинній справі» Корлеоне, власне, відав не суто юридичними справами.

В одинадцять років Том був товаришем свого однолітка Сонні Корлеоне. Мати Хейгенова якраз тоді осліпла і невдовзі померла, а батько безбожно пив і врешті спився дощенту. Роботящий тесляр, він за своє життя не зробив жодного нечесного вчинку. Але його пияцтво розбило сім’ю і згубило його самого. Том Хейген залишився сиротою, блукав по вулицях і спав у під’їздах. Меншу сестру взяли до притулку, а от щодо нього – у 20-ті роки органи опіки не розшукували невдячних дванадцятирічних хлопчаків, які тікали від їхньої благодійності. Хейген також хворів на очі. Сусіди подейкували, що він успадкував або підхопив цю хворобу від матері і що від нього також можна заразитися. Тома уникали. Сонні Корлеоне, добросердний і гонористий одинадцятилітній хлопчак, привів товариша до себе додому і зажадав, щоб його залишили у них. Томові Хейгену дали тарілку гарячих італійських макаронів – спагеті – з жирним і густим томатним соусом (цього смаку він ніколи не забуде), а ввечері поклали спати на залізному складаному ліжку.

Без жодного слова, мовби так і треба, дон Корлеоне дозволив хлопчикові залишитися в його будинку. Дон сам повів хлопця до лікаря-спеціаліста, і хворобу очей вилікували. Дон віддав його до коледжу і юридичної школи. І весь час дон Корлеоне діяв не як батько, а швидше як опікун. Не виказуючи ніякої прихильності, дон навдивовижу ставився до Хейгена навіть уважніше, ніж до власних синів, ніколи не нав’язував йому своєї батьківської волі. Хлопець сам захотів піти до юридичної школи після коледжу. Він почув одного разу, як дон Корлеоне сказав: «Юрист зі своїм портфелем може накрасти більше, ніж сто чоловік з револьверами». Тим часом Сонні й Фредді, на велике невдоволення батька, захотіли місця в «родинному ділі» одразу ж після закінчення середньої школи. Лише Майкл подався до коледжу, але він записався добровольцем до морської піхоти наступного дня після перл-харборської трагедії.

Склавши іспит на адвоката, Хейген одружився і завів власну сім’ю. Він узяв молоду дівчину-італійку з Нью-Джерсі, випускницю коледжу, що в той час нечасто траплялося. Після весілля, яке, певна річ, відбулося в будинку дона Корлеоне, дон запропонував Хейгенові підтримку в усіх справах: у відкритті контори, залученні клієнтів, придбанні помешкання. Том Хейген схилив голову і сказав донові:

– Я хотів би працювати на вас.

Це здивувало і потішило дона.

– А ти знаєш, хто я?

Хейген кивнув головою. Щоправда, він тоді ще не знав справжньої могутності дона. Він не знав усього і наступні десять років, аж поки не почав виконувати обов’язки консільйорі, коли захворів Дженко Абандандо. Але Том кивнув і подивився прямо в очі донові:

– Я працюватиму на вас, як ваші сини, – сказав Хейген, маючи на увазі цілковиту відданість і беззастережне визнання батьківської вищості дона. З тією сердечною проникливістю, що вже тоді сіяла легенди про його велич, дон уперше, відколи Том з’явився в його будинку, виявив йому батьківську ласку. Він обійняв Хейгена і відтоді поводився з ним майже як з рідним сином, хоча інколи казав йому: «Томе, ніколи не забувай своїх батька й матір», – неначе зайвий раз нагадував собі й Хейгенові.

А втім, Хейген і сам нізащо не зміг би їх забути. Його мати була така тупа й неохайна, така байдужа до всього, що не могла любити своїх дітей і навіть не намагалась удавати, що їх любить. А батька Хейген ненавидів. Сліпота матері жахала його, а власна хвороба також була для нього тяжким ударом долі. Він думав, що теж осліпне. Після батькової смерті одинадцятирічний хлопчак неначе схибнувся з розуму. Він тинявся по вулицях, мов звір, що чекає на неминучу смерть, аж до того пам’ятного дня, коли Сонні надибав Тома, який спав у під’їзді, і привів його до себе. Усе, що сталося після цього, здавалося йому дивом. Але ще довгі роки у снах Хейген бачив, як він, дорослий і сліпий, ходить із білою паличкою, а його сліпі діти йдуть за ним, постукуючи такими ж алюмінієвими паличками, і жебрають на вулицях. А потім у свідомості назавжди закарбувався образ дона Корлеоне, і тільки тоді Том зміг почуватися в безпеці.

Проте дон наполіг, щоб додатково до своїх обов’язків у «родинній справі» Том три роки віддав приватній юридичній практиці. Набутий у ній досвід згодом виявився неоціненним, а крім того, розвіяв у душі Тома Хейгена будь-які сумніви щодо роботи на дона Корлеоне. Він практикувався два роки в бюро великої фірми адвокатів-криміналістів, у якій дон мав певний вплив. Усім було видно, що у Тома справжнє покликання до цієї галузі права, і впродовж наступних шести років дон Корлеоне не зміг жодного разу дорікнути за похибку.

Коли його призначили виконавцем обов’язків радника, інші можновладні сицилійські сім’ї почали називати «родину» Корлеоне «ірландським кодлом». Це і тішило Хейгена, і свідчило про те, що він ніколи не зможе заступити дона на посаді глави «родинної справи». Але він був задоволеним. Адже він ніколи цього і не прагнув, а такі амбіції були б «неповагою» до благодійника і до кревних благодійника.

Було ще темно, коли літак приземлився в Лос-Анджелесі. Хейген приїхав до готелю, поголився, прийняв душ, тоді трохи подивився, як займався над містом світанок. Замовив газети й сніданок до себе в номер і став чекати зустрічі з Джеком Вольцом, призначеної на десяту годину. Про зустріч він домовився навдивовижу швидко й легко.

Напередодні Хейген подзвонив Біллі Гоффові, одному з найвпливовіших діячів у профспілці кінопрацівників. Діючи за вказівками дона Корлеоне, Хейген попросив Гоффа, щоб той другого дня влаштував йому побачення з Джеком Вольцом і натякнув Вольцові: якщо Хейген буде не задоволений наслідками цього побачення, може статися страйк працівників кіностудії. За годину Хейгенові подзвонив Гофф. Побачення призначено на десяту ранку.

– Вольцові натякнули на можливість страйку, але це не справило на нього дуже великого враження, – сказав Гофф. І додав: – Якщо справді до цього дійде, я мушу сам переговорити з доном.

– Якщо до цього дійде, то він сам поговорить із вами, – відповів Хейген.

Кажучи так, він уникнув будь-яких обіцянок. Він не дивувався, що Гофф так охоче виконує волю дона. Практично імперія Корлеоне не сягала далі району Нью-Йорка, але дон набув могутності, допомагаючи спершу профспілковим босам. Не один із них ще й досі залишався доновим боржником.

Призначення зустрічі на десяту годину ранку було поганою ознакою. Отже, виходить, що Том буде перший у списку відвідувачів і що його не запросять на обід. Тобто Вольц не надає йому особливого значення. Гофф погрожував не досить рішуче, можливо, тому, що Вольц підгодовував його хабарами. Часом уміння дона триматися в тіні йшло на шкоду «родинному ділу», бо його ім’я нічого не говорило невтаємниченим колам.

Хейгенові міркування підтверджувалися, бо Вольц протримав його в приймальні ще з півгодини після призначеного часу. Хейген тим не журився. У дуже пишній, дуже комфортабельній приймальній кімнаті навпроти нього на темно-ліловому дивані сиділа дівчинка, така гарненька, що Хейген іще зроду не бачив кращої. Не старша одинадцяти-дванадцяти років, вона була в надзвичайно простому, але дорогому вбранні дорослого крою. Вона мала ясно-золотаве волосся, великі, бездонні очі кольору морської блакиті й рожеві, мов ягідки, губенята. З нею сиділа жінка, очевидно, її мати, що зміряла Хейгена крижаним гордовитим поглядом, і йому захотілося дати їй доброго ляпаса. «Дитина-янголятко й мати-дракон», – подумав Хейген, відповідаючи на холодний погляд матері не менш холодним.

Зрештою вишукано вбрана, але кругленька жіночка середнього віку провела його через кілька приміщень до кабінету кінопродюсера. Хейгена вразила елегантність приміщень і людей, що там працювали. Він посміхнувся. То все були хитруни, що хотіли потрапити в кіноактори, спершу влаштувавшись на конторську роботу. Здебільшого вони працюватимуть тут ціле життя або доти, поки визнають свою поразку й повернуться до рідних міст.

Джек Вольц був високий, міцної статури чоловік із великим черевом, яке майже приховував добре пригнаний костюм. Хейген знав його біографію. У десять років Вольц качав порожні пивні бочки й ручні візки у нью-йоркському Іст-Сайді. У двадцять – допомагав батькові витягати жили з робітників у кравецькій майстерні. У тридцять залишив Нью-Йорк і подався на Захід, вклав капітал у тодішні «синематографи» і одним з перших почав ставити кінофільми. У сорок вісім років став наймогутнішим кіномагнатом Голлівуду, хоча, як і раніше, був вульгарний у мові, а щодо жінок – ненаситним, мов лютий вовк, що винищує безпорадні зграйки молодих куріпочок. У п’ятдесят років він ніби переродився. Почав брати уроки мови, від слуги-англійця навчився елегантно вдягатися, а від англійця-дворецького перейняв світські манери. Коли померла перша дружина, Вольц узяв собі всесвітньовідому вродливу актрису, якій набридло зніматися в кіно. Тепер, у шістдесятилітньому віці, він збирав картини старих майстрів, був членом президентського консультативного комітету і заснував кількамільйонний фонд сприяння кіномистецтву, що було названо його ім’ям. Його дочка вийшла за англійського лорда, син одружився з італійською принцесою.

Останнім захопленням Вольца, як про це ревно повідомляли всі кінокоментатори всіх американських газет, були породисті рисаки, на яких він лише за останні роки витратив десять мільйонів доларів. Газети чорніли жирними заголовками, коли Вольц придбав уславленого англійського рисака Хартума за нечувану ціну – шістсот тисяч доларів, а потім заявив: непереможний рисак більше не виступатиме в перегонах, а буде плідником у стайні Вольца.

Він прийняв Хейгена церемонно; гарно засмагле, чисто виголене Вольцове обличчя скривила гримаса, що мала означати усмішку. Незважаючи на витрачені гроші та на послуги найкращих майстрів, літа позначалися на його пиці – здавалося, що вона зшита докупи з різних шматків. Але в рухах проступала величезна життєва снага; він, як і дон Корлеоне, мав вигляд людини, що неподільно владарює у своєму світі.

Хейген одразу перейшов до справи. Він – посланець друга Джоні Фонтане. Цей друг – дуже впливова людина, яка засвідчить містерові Вольцу свою вдячність і вічну приязнь, якщо містер Вольц зробить їй невеличку послугу, а саме: дасть Джоні Фонтане роль у новому фільмі про війну, який студія збирається знімати з наступного тижня.

Позшиване лице залишилося незворушно ввічливим.

– А яку послугу зможе ваш друг зробити для мене? – спитав Вольц. У його голосі бриніла ледь відчутна зневажливість. Хейген пустив те повз вуха.

– Вас, здається, настигають якісь клопоти з профспілкою. Мій друг може дати вам абсолютну гарантію, що він відверне ці клопоти. Ваш найвидатніший актор, який дає студії чималі прибутки, – наркоман, він тільки-но перейшов із марихуани на героїн. Мій друг може влаштувати так, що він залишиться без героїну. І якщо колись у майбутньому виникатимуть ще якісь прикрощі, досить одного вашого дзвінка до мене – і все буде залагоджено.

Джек Вольц сидів із такою міною, ніби йому доводилося вислуховувати дитячі хвастощі. А потім відрубав навмисне вульгарним іст-сайдським тоном:

– Хочете накласти на мене лапу?

Хейген відповів холодно:

– Анітрохи. Я прийшов просити вас про послугу моєму другові. І намагався пояснити вам, що на цьому ви нічого не втрачаєте.

Неначе на замовлення, Вольц напустив на обличчя вираз гніву. Рот перекривився, а густі брови нависли широкою смугою над палаючими очима. Він перехилився через стіл до Хейгена.

– Слухай, ти, слизький сучий сину, зараз я тобі все скажу у вічі, тобі й твоєму босові, ким би він не був. Джоні Фонтане ніколи не побачить цієї ролі. Мені начхати, скільки ваша макаронна мафія нашле до мене своїх шакалів. – Вольц відкинувся на спинку крісла. – Послухай моєї поради, хлопче. Едгар Гувер – гадаю, ти чув про такого, – Вольц саркастично всміхнувся, – мій особистий приятель. Тільки-но йому натякну, що мене шантажують, ти зі своєю братією й не добереш, звідки на вас грім упав.

Хейген спокійно слухав. Від людини Вольцового масштабу він сподівався більшого. Невже це можливо, щоб людина, яка поводиться так по-дурному, могла дійти до рівня керівника компанії з капіталом у кілька сотень мільйонів доларів? Про це слід би подумати, бо дон шукав нових сфер для капіталовкладень, а якщо провідні голови в цьому ділі – такі йолопи, то кінопромисловість – якраз підходяще місце. Образа сама собою не обходила його анітрохи. Хейген перейняв мистецтво вести переговори від самого дона. «Ніколи не злостися, – повчав той. – Ніколи не погрожуй. Переконуй людей». Слово «переконуй» звучить набагато краще по-італійськи – «раджуна» – дослівно «єднай». Це мистецтво полягає в тому, щоб не зважати на жодні образи, на жодні погрози, підставляти другу щоку. Хейген бачив, як дон сидів за столом переговорів вісім годин, ковтаючи образи, намагаючись переконати одного дуже відомого, дуже зухвалого й самовпевненого бандюгу змінити своє рішення. Після тих восьми годин дон Корлеоне розвів безпорадно руками, сказав тому чоловікові: «З такою людиною, як ви, неможливо розмовляти», – і вийшов. Зухвалий гангстер сполотнів від страху. Миттю побігли посланці, щоб вернути дона назад. Згоди досягли, але за два місяці того впертюха хтось застрелив у його улюбленій перукарні.

Отже, Хейген знову заговорив так, ніби нічого не сталось:

– Ось моя візитна картка. Я юрист. Невже б я став устрявати в непевну справу? Хіба я вимовив хоч одне загрозливе слово? Я навіть можу вас запевнити, що ми погодимося на будь-які умови, які ви поставите нам за свою згоду на участь Джоні Фонтане у вашому кінофільмі. Мені здається, що я вже чимало запропонував за таку невелику послугу. До того ж, я гадаю, надати цю послугу було б у ваших інтересах. Джоні якнайкраще підходить для ролі. Він казав мені, що ви самі це визнаєте. Дозвольте вас запевнити: коли б не так, ми б ніколи не просили вас про послугу. А якщо ви тривожитеся за свій капітал, то мій клієнт може фінансувати постановку кінокартини. Тільки, будь ласка, зрозумійте мене правильно. Ми знаємо, що ваше «ні» тверде. Ніхто не може і не намагається примусити вас зробити щось проти власної волі. Ми знаємо про вашу дружбу з містером Гувером. Я можу додати, що мій бос поважає вас за це. Він дуже високої думки про ваші стосунки.

Вольц бавився великою ручкою, прикрашеною червоним пташиним пером. Почувши про гроші, він зацікавився і перестав крутити ручку.

– Картина коштуватиме п’ять мільйонів, – сказав він поблажливо.

Хейген аж свиснув, щоб показати, як його вразила цифра, а потім промовив, ніби між іншим:

– У мого боса багато друзів, що покладаються на його поради.

Здається, вперше Вольц почав підходити до справи по- серйозному. Він уважно роздивився Хейгенову візитну картку і сказав:

– Я ніколи не чув про вас. Я знаю майже всіх значних адвокатів Нью-Йорка, але хто ви, в біса, такий?

– Я практикую в одній дуже поважній спілці й на інші справи не відвертаюсь, – сухо відповів Хейген. Він підвівся: – Не буду більше забирати ваш час.

Том простяг руку, Вольц потиснув її. Хейген ступив кілька кроків до дверей і знову повернувся до Вольца.

– Я розумію, вам доводиться бачити багатьох людей, що вдають із себе важливіших, ніж вони є насправді. Зі мною якраз навпаки. Чом би вам не перевірити це з допомогою нашого спільного знайомого? Якщо ви передумаєте, то зателефонуйте мені до готелю. – Він хвильку помовчав. – Вам ці слова можуть видатися блюзнірством, але запевняю вас, що мій клієнт спроможний зробити вам і такі послуги, які навіть містерові Гуверу виявилися б не під силу. – Том побачив, як звузилися очі кінопродюсера. Здається, до Вольца нарешті дійшло. – Між іншим, мені ваші фільми страшенно подобаються, – Хейген вимовив це з найулесливішою інтонацією, на яку був здатний. – Сподіваюся, що ви зможете й далі ставити такі. Країна потребує їх.

Уже надвечір Хейгенові подзвонила секретарка продюсера і повідомила, що за годину заїде машина, яка відвезе Хейгена на вечерю до заміського помешкання Вольца. Вона попередила, що доведеться їхати близько трьох годин, але в автомобілі буде що випити і чим перекусити. Хейген знав, що Вольц вирушив до дона власним літаком, і його цікавило, чому Вольц не взяв із собою і його. Голос секретарки ввічливо додав:

– Містер Вольц порадив вам прихопити із собою вашу дорожню валізку, а вранці він відвезе вас до аеропорту.

– Зроблю, як ви сказали, – відповів Хейген. І знов тут було над чим подумати. Як Вольц довідався, що на ранок Том замовив собі авіаквиток до Нью-Йорка? На якусь мить Хейген замислився. Очевидно, Вольц вдався до приватних детективів, які й зібрали про нього інформацію. Якщо так, то Вольцові, напевне, вже відомо, що Том представляє дона; отже, він розвідав дещо й про дона, а це означає, що тепер він готовий поставитися до справи серйозно. «Щось можна буде зрештою зробити», – подумав Хейген. І, можливо, Вольц насправді розумніший, ніж здався сьогодні вранці.

Маєток Джека Вольца був схожий на величезний майданчик для зйомок. Там стояв будинок плантаторського типу; довкола розлогих угідь йшла широка чорна земляна дорога, якою виводили коней, далі – стайні, пасовиська для цілого табуна. Живоплоти, клумби і газони вилизані й доглянуті незгірше, ніж наманікюрені нігті кінозірки.

Вольц привітав Хейгена на заскленій веранді з кондиціонованим повітрям. Продюсер був одягнений по-домашньому – в голубу шовкову сорочку з відкритим коміром, широкі штани гірчичного кольору, а на ногах – м’які шкіряні сандалі. На тлі всіх тих барв і дорогих тканин його грубе, наче позшиване, обличчя було просто жахливе. Подавши Хейгенові величезний келих мартіні, Вольц узяв із заздалегідь поставленої таці келих і для себе. Він був привітніший, ніж зранку. Поклав руку Хейгенові на плече:

– У нас є трохи часу до вечері, ходімо подивімося на моїх коней?

Дорогою до стаєнь він признався:

– Я таки довідувався про вас, Томе. Треба було одразу сказати, що ваш бос Корлеоне, бо я подумав, що це Джоні найняв якогось низькопробного шахрая, аби мене залякати. Тільки я на такі речі не піддаюся. Не те що я люблю наживати собі ворогів, а просто мене не залякаєте, і квит. А зараз насолодімося, а про справи поговорімо по обіді.

Вольц виявився напрочуд уважним господарем. Він розповів про нововведення, які, сподівався він, зроблять його конярню найкращою в Америці. Усі стайні були вбезпечені на випадок пожежі, їх утримували в ідеальній чистоті, а охороняв спеціальний загін приватних детективів. Нарешті Вольц привів його до стійла, на зовнішній стіні якого було прибито велику бронзову таблицю з написом: «Хартум».

Навіть недосвідченому Хейгену було зрозуміло: жеребець, що стояв у станку, справжній красень. Вороний, із ромбовидною білою цяткою на масивній голові. Великі карі очі спалахували мов два золотавих яблука, шовковиста шерсть вигравала на туго обтягненому корпусі. Вольц говорив із дитячою гордістю:

– Найкращий рисак у світі. Я купив його торік в Англії за шістсот тисяч. Можу закластися, що навіть російські царі ніколи не відвалювали таких грошей за одного-єдиного жеребця. Але я не збираюся виставляти його на перегони. Триматиму як плідника. Створю племінний завод, якого в нас ще не було.

Він потріпав жеребця по гриві, пестливо промовляючи: «Хартум, Хартум». У голосі його бриніла непідробна любов, і кінь відзивався на неї. Вольц посміхнувся.

– Ви знаєте, я непоганий вершник. А вперше сів на коня в п’ятдесят років. – Він засміявся. – Можливо, якусь із моїх прабабусь колись у Росії зґвалтував козак, а я успадкував його кров.

Він полоскотав Хартума під черевом і сказав із щирим захопленням:

– Бачите його член? Мені б такий.

Повернулися до вілли вечеряти. Три офіціанти під командою дворецького подавали на стіл, покритий розшитою золотом скатертиною і уставлений срібним посудом. Але страви видалися Хейгену так собі. Мабуть, Вольц жив самотньо і не був гурманом. Хейген чекав, доки вони обидва запалили великі гаванські сигари, і аж тоді спитав Вольца:

– Ну то що, отримає Джоні роль чи ні?

– Я не можу, – сказав Вольц, – не зможу увести Джоні в цей фільм, навіть коли б мені хотілося. Уже підписано контракти на всі ролі, наступного тижня починаються зйомки. Я вже не можу нічого змінити.

Хейген зауважив нетерпляче:

– Містере Вольц, коли вирішують питання на найвищому рівні, названа вами причина не має жодного значення. Ви можете зробити все, що захочете. – Він затягся сигарою. – Ви не вірите, що мій клієнт має змогу дотримати обіцянки?

Вольц відповів сухо:

– Я припускаю, що мені доведеться мати мороку з профспілкою. Гофф телефонував мені. Сучий син, як він зі мною розмовляв! Ви й уявити б не могли, що я переплачую йому потайки сто тисяч щороку. І я вірю, що ви позбавили б того артиста героїну. Але це мене не турбує, а фінансувати свої фільми я зможу сам, без нічиєї допомоги. Але я ненавиджу того байстрюка Фонтане. Перекажіть вашому босові: це єдина послуга, якої я не можу йому зробити. Хай просить що завгодно, тільки не це.

«Ах ти ж виродок смердючий, – подумав Хейген, – нащо ж ти тоді притяг мене чортзна-куди?» Продюсер таки мав щось на думці. Хейген вимовив холодно:

– Мені здається, ви не розумієте ситуації. Містер Корлеоне – хрещений батько Джоні Фонтане. Це дуже близькі, майже священні взаємини. Освячені релігією.

Вольц із повагою схилив голову на згадку про релігію. Хейген вів далі:

– Італійці кажуть жартома: світ настільки жорстокий, що людині треба мати двох батьків, ось чому у них є хрещені батьки. Після смерті рідного батька Джоні містер Корлеоне ставиться до своїх обов’язків ще ретельніше. А щодо якогось іншого прохання, то містер Корлеоне надзвичайно вразливий. Він ніколи не просить про послугу вдруге, якщо йому відмовили першого разу.

Вольц знизав плечима.

– Вибачте. Відповідь однаково буде «ні». Але якщо ви вже тут, то скажіть, скільки б мені коштувало обійтися без клопотів із профспілкою? Я б віддав одразу готівкою.

Це прояснювало одну із загадок, зокрема те, чому Вольц витрачав час на Хейгена, вже вирішивши не давати Джоні ролі. І цього рішення не можна було змінити під час сьогоднішньої зустрічі. Вольц почувався в безпеці. Він не боявся могутності дона Корлеоне. Звичайно ж, Вольц зі своїми політичними зв’язками в урядових колах, знайомством із шефом ФБР, фантастичним багатством і абсолютною владою в кінопромисловості не припускав навіть думки, щоб його міг чимось залякати дон Корлеоне. Будь-яка розумна людина, зокрема й Хейген, зробила б висновок, що Вольц слушно оцінював своє становище. Він був неприступний для дона, бо не зупинявся перед витратами, пов’язаними із загрозою страйку. Єдине лише не вкладалося в цю логічну схему: дон Корлеоне пообіцяв хрещеникові, що той матиме роль, а Хейген не міг пригадати випадку, щоб дон Корлеоне не дотримав слова в таких справах. Хейген сказав спокійно:

– Ви навмисне хибно тлумачите мої слова. Ви хочете зробити з мене співучасника шантажу. Містер Корлеоне обіцяв лише замовити за вас дружнє слово перед профспілкою у відповідь на ваше дружнє слово. Дружній обмін можливостями особистого впливу, і тільки. Але я бачу, що ви не сприймаєте моїх слів серйозно. Я особисто вважаю, що ви помиляється.

Вольц ніби чекав такого моменту й дозволив собі розсердитися:

– Чому ж? Я чудово розумію, – сказав він, – це в стилі мафії, чи не так? Усі солодкі слова, присмачені маслиновою олією, що ви мені виливаєте тут, є насправді погрозами. Тож вислухайте, що я скажу. Джоні Фонтане ніколи у світі не отримає цієї ролі, хоч він чудово підходить для неї. Ця роль зробила б його великою кінозіркою. Але він ніколи не стане кінозіркою, бо я ненавиджу цього чепурунчика і маю намір взагалі вижити його з кіно. Хочете знати чому? Він зіпсував одну з моїх найцінніших протеже. П’ять років я готував цю дівчину, її вчили грати, танцювати, співати, я витратив сотні тисяч доларів. Збирався зробити її кінозіркою. Буду навіть відвертіший, аби ви не думали, що я черства людина, – річ тут не лише в доларах і центах. Це була вродлива дівчина і, до того ж, найжагучіша з усіх, яких я тільки мав у ліжку, а мав я їх, дай боже, по всьому світу. Вона могла висмоктати вас як водяний насос. Проте з’явився Джоні з маслиновою олією в голосі та своєю макаронницькою привабливістю й обплутав її. Вона кинула все, виставила мене на посміховисько. Людина в моєму становищі не може собі дозволити бути посміховиськом. Я мушу сквитатися з цим Джоні.

Вперше Вольц спромігся вразити Хейгена. Уже немолода людина, що обіймає таке високе становище, дозволяє отаким дрібницям впливати на вирішення серйозних справ, на долю бізнесу, та ще й якого. У світі Хейгена, у світі дона Корлеоне зовнішня краса, статева зваба жінок не мали ані найменшої ваги під час вирішення справді важливих проблем. Це вважалося особистими справами, за винятком хіба одруження та питань сімейного безчестя. Хейген зробив останню спробу.

– Маєте цілковиту слушність, містере Вольц, – сказав він, – але хіба ці ваші прикрощі переважають усе інше? Здається, що ви не зрозуміли значення невеликої послуги для мого клієнта. Містер Корлеоне тримав маленького Джоні на руках, коли того хрестили. Після смерті батька Джоні містер Корлеоне перебрав на себе батьківські обов’язки. Його називають «Хрещеним Батьком» усі, хто хоче висловити йому пошану і вдячність за допомогу. І містер Корлеоне ніколи не підводить своїх друзів.

Вольц аж підскочив.

– Я вже досить наслухався цих балачок. Та поки що не головорізи наказують мені, а я їм. Досить мені взяти цю слухавку – і ви ночуватимете в тюрмі. І якщо всяка кримінальна наволоч докучатиме мені залякуванням, то майте на увазі, що я не якийсь там імпресаріо танцювального ансамблю. Так, я чув і про цю історію. Майте на увазі: ваш Корлеоне навіть не знатиме, звідки впаде на нього грім. Якщо треба, я не зупинюся перед тим, щоб використати свій вплив у Білому домі.

«Сучий син, упертий, наче осел. Як йому, у біса, пощастило стати пеццонованте? – дивувався Хейген. – Радник президента, власник найбільшої кіностудії у світі. Ні, справді, донові треба взятися за кінобізнес. Цей бовдур і далі чіпляється за сентименти, за марні слова, він так і не зрозумів нічого».

– Дякую за частування і приємний вечір, – сказав Хейген. – Чи не підкинули б ви мене до аеропорту? Я навряд чи зможу заночувати у вас. – Том холодно посміхнуся Вольцові. – Містер Корлеоне любить, щоб про погані вісті йому сповіщали негайно.

Чекаючи на автомобіль перед яскраво освітленою колонадою вілли, Хейген побачив дві жіночі постаті, що простували до великого лімузина, який уже стояв біля під’їзду. Це були дванадцятилітня білява красуня та її мати. Хейген бачив їх сьогодні вранці у Вольцовій приймальні. Але тонко вирізьблені уста дівчинки тепер стали розпухлою червоною масою. Очі кольору морської блакиті ніби затягла якась плівка, а коли дівчинка спускалася сходами до машини, її довгі ноги підгинались, як у скаліченої лошички. Мати підтримувала доньку, допомагаючи їй сісти в машину, і сичала їй на вухо якісь вказівки. Скоса зиркнувши на Хейгена з хижацьким тріумфом у погляді, вона також сховалася в лімузині.

«То ось чому мене не запросили в літак із Лос-Анджелеса, – подумав Хейген. – Кінопродюсер взяв у літак дівчинку з матір’ю. Це дало Вольцові час відпочити перед вечерею та «обробити» оте бідне дівчатко. І Джоні будь-що прагне жити в такому світі? Ну що ж – хай бог поможе і йому, і Вольцові».

Полі Гатто не любив спішної роботи, надто коли йшлося про побиття. Він волів розрахувати все заздалегідь. Навіть отака мура, як сьогодні ввечері, котра навіть виїденого яйця не варта, може вилізти боком, якщо припуститися помилки. Потягуючи пиво, він позирав на двох молодих шалапутів, які домовлялися біля прилавка з двома блудяжками. Гатто вже знав усе, що йому треба було знати, про цих гультяїв. Їх звали Джеррі Вагнер і Кевін Мунан. Обидва років двадцяти, вразливі, стрункі, міцної будови, русоволосі. Обидва за два тижні мали повертатися до коледжу, в обох батьки з політичним впливом, і це, на додачу до студентських квитків, утримало їх від призову до армії. Обидва були умовно засуджені за напад на дочку Амеріго Бонасера. «Виродки вошиві, – подумав Полі Гатто. – Відкручуються від служби, порушують умовне покарання, п’ючи у барі після півночі, волочаться за шльондрами. Шмаркачі». Гатто сам теж уник призову до війська, бо його лікар подав у мобілізаційну комісію документи, які свідчили, що його пацієнт, чоловічої статі, білий, двадцяти шести років, неодружений, пройшов лікування електрошоком у зв’язку з психічним розладом. Усе це була, звичайно, брехня, проте Гатто вважав, що він чесно заробив своє звільнення від мобілізації. Для нього постарався Клеменца після того, як Гатто насобачився й прижився в «родинному ділі».

Клеменца сказав, щоб цю роботу закінчили швидше, до початку навчання хлопців у коледжі. Гатто хотів би знати, чому її треба зробити саме в Нью-Йорку. Клеменца завжди ставив якісь додаткові умови, замість просто доручити роботу. Якщо оті молоденькі шелихвістки підуть зараз із цими байстрюками, буде втрачено ще один вечір.

Він почув, як одна з дівчат сказала, сміючись: «Ти що, здурів, Джеррі? Не піду я з тобою ні в яку машину, дуже мені хочеться відлежуватися потім у лікарні, як ота бідолашка!» В її голосі бриніло зловтішне задоволення. Для Гатто цього було досить. Він допив пиво й вийшов у темну вулицю. Чудово. Було вже по дванадцятій. Крім ще одного бару, ніде не світилося. Усі заклади давно зачинені. Машину дільничного патруля взяв на себе Клеменца. Вона не з’явиться сюди, поки їм не повідомлять по радіо, та й потім поліція не квапитиметься до бару.

Він обіперся на великий чотиридверний седан «Шевроле». На задньому сидінні автомобіля, майже невидимі, терпляче дожидали два чоловіки, лобуряки нівроку. Полі сказав: «Схопите їх, коли вийдуть».

Йому й досі здавалося, що все зроблено з надмірним поспіхом, Клеменца дав йому копії фотографій із поліційних досьє на обох цих шмаркачів, навіть на бар, де вони щовечора пили і підбирали дівчаток легкої вдачі. Полі дібрав двох кремезних чолов’яг із людей «родини» і вказав їм молодиків. Також розтлумачив, що треба зробити. Ніяких ударів по голові чи потилиці, щоб не вколошкати ненароком. А поза тим можуть діяти, як їм до вподоби. Він лише попередив: «Якщо ці шмаркачі пробудуть у лікарні менше місяця, то ви, хлопці, можете знову сідати на свої самоскиди».

Обидва гевали вилізли з машини. Це були колишні боксери – правда, тільки з третьорядних клубів, свого часу Сонні Корлеоне узяв їх на гачок, зарятувавши невеликою позичкою під проценти, на яку вони змогли по-людському жити. І тепер вони, звичайно, палали бажанням виявити свою вдячність.

Джеррі Вагнер і Кевін Мунан вийшли з бару вже добре напідпитку. Насмішка дівчаток вразила їхній юнацький гонор. Обіпершись на крило своєї машини, Полі гукнув до них, глузливо сміючись:

– Гей, казанови, а ці хвойди добре вас відшили.

Молодики обернулися до нього аж зраділо. Полі Гатто здавався підходящим громовідводом для їхнього приниження. Низенький, щуплявий хлопчина з тхорячою мордочкою та ще як на те і нахабний. Вони нетерпляче рвонулися до нього і… відчули, як міцні руки двох здоровил схопили їх ззаду. Тієї ж миті на правій руці Полі Гатто блиснув мідний кастет, густо всіяний гострими коротенькими шипами. Гатто мав добрий удар, він тричі на тиждень тренувався в спортивному залі. Він уперіщив Вагнера прямо в ніс. Чоловік, що тримав Вагнера, підвів його із землі, і Полі садонув його у пахвину. Вагнер обвис як локшина, і здоровило випустив його з рук на тротуар. Це забрало не більше шести секунд.

Тепер вони обидва взялися за Кевіна Мунана. Той пробував кричати. Чоловік, стоячи ззаду, без жодного напруження тримав його однією здоровенною, м’язистою рукою. А другою здушив Мунанові горло, щоб той не міг і писнути.

Полі Гатто вскочив у машину й завів мотор. А гевали товкли Мунана на гамуз. Вони робили це з жахливою неквапністю, неначе мали у своєму розпорядженні необмежений час. Били повільно, у спокійному ритмі, вкладаючи в кулак усю вагу дебелого тіла. За кожним ударом аж чвакало розсічене тіло. Гатто глянув на Мунанове обличчя. Його неможливо було пізнати. Хлопці залишили Мунана валятися на обочині й знов узялися за Вагнера. Той намагався підвестися на ноги і почав кликати на поміч. Хтось вийшов із бару, і тепер доводилося працювати швидше. Вагнера знову збили з ніг. Один узяв його за руку й викрутив назад, а потім копнув його ногою в крижі, аж хруснуло. Вагнер несамовито заверещав, і в будинках вздовж усієї вулиці почали відчинятися вікна. Двоє здоровил тепер працювали дуже швидко. Один підняв Вагнера, обхопивши йому, мов лещатами, голову, і тримав його, а другий місив важкими кулаками нерухоме тіло. З бару виходили ще й ще люди, але ніхто не втручався. Полі Гатто кинув: «Годі, зриваємось». Обидва лобуряки вскочили в машину, і Полі рвонув її з місця. Хтось потім розповість, яка була машина, і пригадає номер. Та це пусте. Номер каліфорнійський, крадений, а в Нью-Йорку є, мабуть, сто тисяч чорних седанів «Шевроле».