Оглавление
Марта Гавришко. Долаючи тишу. Жіночі історії війни
Жінки й чоловіки націоналістичного підпілля: гендер, війна, пам’ять
Ганна Бігун (дівоче прізвище – Духович): «Вибрала криївку, бо залюбилася у Василя. А він мав жінку і двох дітей. Був нещасливий. Повісився»
Соломія Венгер (дівоче прізвище – Пасічник): «Вивели мене на подвір’я і почали бити прикладами. Коли впала на сніг – копали, де попало»
Марія Віслапуу (дівоче прізвище – Гриб): «Уночі прийшов і ліг біля монахині. Горіло світло, він її ґвалтував у всіх на очах»
Стефанія Вуйцик (дівоче прізвище – Сусол): «Виміняла плащ на пару картоплин. Зварила мамі. А вона доторкнулася, понюхала і вмерла»
Катерина Гаврилів (дівоче прізвище – Данилів): «Почала критися і від більшовиків, і від наших. З обласної Служби безпеки був наказ мене вбити»
Євгенія Гимон (дівоче прізвище – Хом’як): «12-річну Марійку Павлюк знищили за те, що видала криївку, де ховалися хлопці… Казала, що помстилася за тата, якого вбили партизани»
Стефанія Голинська (дівоче прізвище – Олещук): «Найстрашнішим у таборах був голод. Дуже хотілося їсти»
Ванда Демчук (дівоче прізвище – Горчинська): «Дали мені пістолет, і пішли ми з хлопцями вбивати одного більшовика»
Йосифа Жолдак: «Міля повісилася. Ганну витягнули з петлі в туалеті. Одна кинулася в чан з водою… Сама я двічі хотіла загинути»
Ганна Загалюк (дівоче прізвище – Завадинська): «Зрадницею виявилася сусідка. Її повісили в центрі села»
Стефанія Задорожна (дівоче прізвище – Лоєвич): «Куля навиліт прошила мою ногу… Встала і кричу: «Йезус, Мар’я! Цо робіцє? Не стшеляйцє!»
Ганна Зелена (дівоче прізвище – Абрамчук): «Були в селі дівчата й молодиці, які гуляли з москалями. То хлопці спершу попереджали їх. Тоді почали стригти»
Ганна Іваницька (дівоче прізвище – Бардин): «До скронь прикладали пластинки і подавали струм. Я непритомніла, сорочка мокріла»
Олександра Ковалюк (дівоче прізвище – Слободян): «Усю дорогу думала, як звести рахунки із життям, щоб виконати наказ не здаватися живою»
Стефанія Костюк (дівоче прізвище – Процак): «Прокидаюся: один біля мене – мертвий, другий – поранений. У дверях стогне дівчина, бо ноги відірвало»
Тамара Криштальська (дівоче прізвище – Ємчик): «Удень зі мною говорив добрий слідчий, а після півночі – садисти. По кілька годин били кулаками по голові, катували струмом»
Ганна Лінько (дівоче прізвище – Ковальчук): «Прийшов до мене на квартиру. Приставив пістолет і закричав: «Не будеш моєю – не будеш нічиєю!»
Анастасія-Надія Ліскевич (дівоче прізвище – Грищак): «Мене кинули назад у землянку… Кажу дівчатам: “Будемо тікати“»
Катерина Максимович: «Цинга була така, що зуби руками діставали, аби поїсти, а потім ставили на місце»
Катерина Меліш (дівоче прізвище – Мельник): «На базарі жінка продала єврею масло. Ним німці намастили його бороду і примусили продавчиню злизувати»
Марія Пастух (дівоче прізвище – Рій): «Ганні відрізали груди, язик і викололи очі – за те, що до неї заходив гарнізонівець»
Марія Повх (дівоче прізвище – Галятовська): «Уночі Ірина й Олена відкопали брата. Загорнули в простирадло й так несли майже вісім кілометрів»
Ганна Сорока (дівоче прізвище – Жигар): «Кажу до емдебіста: «Тепер буде заміна: мама лишається, а я поїду замість неї в Сибір»
Лідія-Олександра Тиховліз (дівоче прізвище – Джулинська): «Одного разу подзвонила “майору Вихору” на роботу й попередила, щоб не приходив увечері додому. На нього планували замах»
Марія Хованець (дівоче прізвище – Бойко): «Кинули тіло сестри на фіру, прикрили соломою й повезли в Більшівці. Виставили під будинок МДБ»
Дарія Шпиталь (дівоче прізвище – Малярчин): «Їжу у криївці готувала тільки вночі. Щоб на восьму був сніданок, прокидалася о третій ночі»
Стефанія Шуплат (дівоче прізвище – Боднар): «Один бив нагайками, а інші дивилися. Кричали, що можуть зробити зі мною, що хочуть, навіть зґвалтувати»
Про автора
Отрывок из книги
Війну називають чоловічою справою. Поняття «хоробрості», «відваги» і «подвигу» під час збройних конфліктів приписують чоловікам, які захищають свою націю, свою територію і своїх жінок. У культурних репрезентаціях війни (фільмах, книгах, фольклорі, виставках) головними героями є чоловіки. Жінкам відводять ролі символів нації, які біологічно й культурно її відтворюють. Жінок часто зображають із дітьми або символічно зрівнюють із ними, підкреслюючи їхню вразливість і «недієздатність» під час війни. Такі образи відтворюють у суспільстві традиційні уявлення про чоловіків як героїв (активних) і жінок як жертв війни (пасивних). Вони є частиною мілітарної пропаганди, бо покликані надихати «справжніх» героїв-чоловіків на захист батьківщини і своєї родини. Уже після війни ці гегемонні образи переходять у колективну пам’ять, затінюючи реальний досвід багатьох жінок і чоловіків, який не вкладається у «прокрустове ложе» гендерних стереотипів.
Історію збройного підпілля Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА) теж «знають» передусім завдяки популярним чоловічим іменам, таким як Бандера і Шухевич. Мікроісторії командирів, провідників, рядових вояків і підпільників, їхніх переможних битв і гірких поразок, героїчних учинків і ганебних зрад, самопожертви в ім’я національної ідеї є домінантними в культурній пам’яті про ОУН та УПА. На тематичних виставках, присвячених загальній історії підпілля і повстанського руху, переважають зображення чоловіків на конях та пішо, в уніформах і в цивільному, зі зброєю і без. Публічний простір заповнили пам’ятники, меморіальні дошки і знаки на честь визначних чоловіків-героїв. Їхній чин ушановують у назвах вулиць, площ і проспектів. Їхні імена інструменталізують в історичних дискусіях і війнах пам’ятей. А де ж жінки? Хіба можливою була тривала діяльність підпілля без тисяч жінок? Чому ж їхні репрезентації нагадують «кольоровий додаток» до чоловічої історії боротьби? Якою є пам’ять про тих жінок, які мали досвід, відмінний від досвіду «канонізованих» Ольги Басараб, Олени Теліги і Катерини Зарицької? Чи відомі імена й долі зв’язкових, розвідниць, радисток, друкарок, санітарок, пропагандисток, життя яких перевернула війна, забравши їхню молодість, здоров’я або й життя? Чому в героїчному метанаративі їм відводять другорядні ролі?
.....
З одного боку, такий алгоритм конструювання текстів дає змогу оповідачкам формувати кінцевий продукт, відповідний їхнім інтересам (що загалом узгоджується з етичними засадами дослідження). З іншого боку, він істотно проблематизує значення цих спогадів як усного історичного джерела, але не спростовує їхню цінність як мемуарної літератури. Отже, викладені в цій книжці історії жінок зібрані за методикою усної історії, але не є усними історіями в академічному розумінні. Коротко кажучи, пропоновані читач(к)ам тексти не є дослівною транскрипцією ані цілої усної розмови (із запитаннями і відповідями), ані окремих її частин. Це радше уривки спогадів жінок, написаних на основі їхніх усних історій і узгоджених із ними. Мова текстів адаптована для широкої аудиторії.
Необхідність такої редакції зумовлена різною наративною компетентністю оповідачок та їхнім освітнім і культурним рівнем. Діалектизми пояснені в коротких примітках у тілі тексту. Такий формат викладу спогадів обрано після консультації з інформантками і з метою зробити їхній досвід видимим і почутим не лише професійними істориками, але й пересічними читачами, які мають загальні, фрагментарні уявлення і знання про українське націоналістичне підпілля.
.....
