Читать книгу Стріла часу, або Природа злочину - Мартин Эмис - Страница 3

Події відбувались одна за одною. Нова домівка. Кар’єра. Користування автівкою. І любовне життя. З головою поринув у ці справи, і для себе часу не лишалося.

Переїзд був операцією, симетричною до досконалості, елегантною і незамутненою. Прийшли здоровані й повантажили все моє майно у свій пікап. Я поїхав з ними в кузові (ми весь час жартували) на нове місце. До міста. По Шостому шосе, на південь від річки, над залізничними коліями, поза складами з їхніми іржавими корсетами, артритними підв’язками, підпорами для хребта. Нові володіння виявилися меншими за попередні: терасований будинок – дві кімнати вгорі, дві внизу – і маленький задній двір. Мені тут до душі, бо, гадаю, і люди тут різні, і присутній милий американський плюралізм. Але Тод не знає, на яку стати. Ні в сих ні в тих. Я ж бачу. Наприклад, у день переїзду, коли чолов’яги ще снували з ящиками й коробками, Тод шмигонув у садок, який плекав багато років. Він укляк, носом удихнув на повні груди… Там було по-своєму розкішно. Суху траву вкрила ніби роса, але не затрималась і злетіла вгору, бо щось билось у грудях і спонукувало її до лету. Росяна волога ніжно бриніла на наших щоках, доки, моргаючи, наші очі не увібрали її. Така туга… Чому це? Я тоді вирішив, що він плакав за садком, у який вклав стільки праці. Садок здавався раєм, коли ми починали, але за кілька років… та нехай мені всячина за такі слова. Вирішував не я. Я взагалі нічого не вирішую. Тож сльози Тода були слізьми покути, слізьми каяття. За все зроблене. Погляньте-но. Кошмар в’янення і мілдью, грибок і чорна плямистість. Він поволі висушив і поламав усі тюльпани й троянди, а тоді запечатав їхні ексгумовані трупи в паперовий пакет і відніс до крамниці продавати. Бур’яни та кропиву повстромляв у землю, і земля прийняла в себе це неподобство, чіпко хапаючи його. Такі плоди ретельного вандалізму Тода. Його товариші – попелюха, білокрилка, пильщики. І ґедзі. Він наче притягує їх до свого обличчя, поплескуючи зап’ястком. Могутні ґедзі відлітають і повертаються, сідають і злостиво потирають свої лапки в передчутті. Руйнувати важко. Руйнування відбувається поволі.

А от творення, як я вже казав, проблем не викликає. Як у випадку з автівкою. Ледве облаштувавшись на новому місці, ми подалися до гаражика або кладовища автівок кількома кварталами південніше. Такі «заклади» я називаю дірами-в-стіні. Але стіни нема, щоб виколупати в ній діру. Усі будівлі в цьому районі неначе на колінах стоять. Така халепа із сучасними містами. Працювати в такому місті ви, може, й схочете. Але жити – ні на здорову голову. Сенс, значення і наповнення – усе в центрі, у зубчастих стовпах хмарочосів. Так от, автівка, здавалося, нівроку. Автівка та й годі. Але Тод дивився на неї з почуттям, з тупою хіттю – як би це сказати – любощів, що перервалися. Незабаром до нього вийшов гаражний працівник, витираючи масними пальцями промащену ганчірку. І раптом Тод дає йому вісімсот баксів. Чоловік рахує гроші, і вони трішки сперечаються: Тод каже дев’ятсот, а чоловік – сімсот, потім чоловік почав просити шістсот, а Тод підняв до тисячі, і так далі. Залишившись біля автівки на самоті, Тод провів пальцями по кузову. Що він шукав? Шрами. Травма… Пригадую, того ранку Тод не мав настрою. Удень був на похоронах чи просто випадково побачив процесію, але намагався на цвинтарі триматися віддалік, де могили стояли ще не викопані. Він перехрестився і подався геть. Ми вертались автобусом, а він їде нескінченно довго, і в ньому повно п’яниць і верескливих дітей… Автівки – це клас. Автівки. Щодня ми навідувалися до гаража, і з кожним днем наша машина мала жалюгідніший вигляд. Вісімсот доларів? І видно було, як біля неї порались замурзані мавпи з молотками і мутровими ключами, перетворюючи її на достеменний металобрухт.

Чи варто говорити, що коли ми пішли її забирати (в іншому місці – у центрі), автівка була схожа на судно. Ми теж були не в кращій формі. Транзакції передувала вкрай неприємна пригода. Шпиталь. Саме так. Прийом у травмпункті. Ми йшли туди по-своєму (бо Тод знає це містечко задом наперед) і, дяка богові, пробули там недовго. Робити треба те, що треба: знімаєте сорочку, вас простукують і колють, але голову ви не піднімаєте, бо не хочете знати, що вони там виробляють. Не ви тут командуєте. Вас це не стосується. Зрештою санітари повезли мене в центр міста, де все сталося. Там стояла моя машина, ніби скажений старий кабан у шалі: рило та ікла розбиті, аж пара йде. І сам я не дуже добре почувався, коли поліцай допомагав запхати мене на водійське сидіння і намагався зачинити деформовані дверцята. Відтак я собі сів, і нехай Тод усе вирішує. Різні люди навколо видивлялися на нас, а Тод як дурень уп’явся в них очима. Але потім опанував себе. Щосили натиснув на гальма, й автівка зайшлася в судомах від обертання, мов дзиґа, й реготу. Одним майстерним вивертом він бортанув зігнутий гідрант на хіднику, і ми гайнули геть – назад вулицею за висхідними номерами. Інші автомобілі вищали, заповнюючи вакуум нашого несподіваного пробудження.

Через кілька хвилин – перший випадок з нашого любовного життя. Просто такий собі збіг. Ми приїхали додому, Тод натиснув до краю на газ, і машина наче прикипіла до місця. Він не зупинився помилуватися нею (автівка була як нова на вигляд: клас!), а поспішив до будинку, важко дихаючи, скинув пальто – і притьмом до телефона.

Я намагався зосередитися. Гадаю, вловив майже все. Розмова поточилася так:

– Прощавай, Тоде.

– Стривай. Не роби нічого.

– Кому воно треба? Усе однаково лайно.

– Айрін, – сказав він.

– Авжеж, Тоде, зроблю, я тепер страшна стара карга. Як це сталося?

– Ти не зробиш цього.

– Ні. Я накладу на себе руки.

– Ти не зробиш цього.

– Я потелефоную до «Нью-Йорк Таймз».

– Айрін! – запалився він. І тіло жаром пойняло.

– Я знаю, що ти змінив ім’я. Як тобі таке? Я знаю, що ти втікач.

– Ти нічого не знаєш.

– Я збираюся доповісти про тебе.

– Справді?

– Ти вночі проговорився. Уві сні.

– Айрін.

– Я знаю твою таємницю.

– Що?

– Я хочу, щоб ти знав.

– Айрін, ти під чаркою.

– Шматок лайна.

– Слухаю, – знуджено відгукнувся Тод і закінчив розмову. Поклав трубку й прислухався до настирливого дзвінка. Потім – тиша. Його емоційний стан невиразний… Ну, то воно й на краще. Я хотів, аби Тод пішов і дістав ту чорну скриньку, щоб я як слід придивився до Айрін. Та ба. А нагода гарна.

Може, з коханням буде як із водінням.

«Був кінь, та з’їздився?» – підсумував механік у промащеному робочому комбінезоні. Те саме сказав санітар у білому хрусткому халаті в шпиталі. Але вони помилилися. Навпаки, наша їзда лише починалася. Гадаю, Тод сумує за старим будинком у Веллпорті, бо більшість наших поїздок там і завершується. Ключ він зберіг. Ми заходимо до будинку і ходимо по кімнатах. Будинок стоїть порожнем. Тод усе вимірює. І робить це з любов’ю. Нещодавно ми почали оглядати ще й іншу власність у районі Веллпорта. Але, на відміну від нашої домівки, там нема чого навіть міряти. Тод повільно повертається на Шосте шосе.

Ми почали знаходити серед сміття любовні листи від Айрін. Тод, відхиливши голову вбік, переглядає їх і ховає до якоїсь шухляди. Може, з коханням буде як із водінням. Коли люди пересуваються – подорожують, – вони озираються на те місце, звідки приїхали, а не на те, куди прямують. Хіба не так вони чинять геть у всьому? Тоді з коханням буде як із водінням, хоча наразі особливого глузду в цьому нема. Наприклад, у вас п’ять передач заднього ходу і тільки одна – переднього, що також позначена як «задній хід». Коли ми їдемо, то дивимося не туди, куди прямуємо, а туди, звідки рухаємося. Природно, трапляються ДТП, але назагал система працює. Симфонія довіри струмує і плине уповні через усе місто.

Моя кар’єра… Не хочу її обговорювати. Ви самі не хочете про неї слухати. Якось увечері я підвівся з ліжка і поїхав – дуже невпевнено – до якогось офісу. Потім була вечірка з усіма моїми новими колегами. О шостій я пішов до приміщення зі своїм ім’ям на дверній табличці, надів білий халат і почав працювати. Ким? Лікарем!

Життя прискорюється, і я кручуся серед містян, у міському довкіллі, серед міського металу й цементу, у жорстокій взаємодії, з великим скреготом і поганим зчепленням у коробці передач. Місто – а є ж і більші міста (Нью-Йорк, наприклад, де, як я довідуюсь, і далі помірна погода) – усіляко впливає на містян. І найдужче, либонь, на тих, кому не слід жити в місті. Не тепер. Вони не ті люди, не в тому місці й не в той час. Айрін не слід жити в місті. Натомість Тод тут як удома, до певної міри. Він припинив їздити до Веллпорта, хоча й тужить за нашим перебуванням там, знесиленістю, такою безпечною і безпристрасною, за часом, коли він носив одяг пасивної старості. Літні люди не жорстокі, зовсім ні. Ми ж не шукаємо жорстокості у старих і дурних. У жорстокості яскраві очі й рожевий язичок.

Це більше, ніж місто. Це місто в місті. І попри свій новий професійний статус, Тод живе серед бідноти. Внизу, втаємничено – як ці умови проявляються? Боже, як міста дійшли до такого? Можна тільки уявити потворні пологи ймовірної загибелі (через століття після мене) і творення натомість радісної землі – зеленої, обітованої. Але я страшенно радий, що не був присутнім при появі міста. Воно, либонь, просто проскочило в моє життя. Воно увійшло в моє життя з уторованої тиші, з пилу й вологи. Колеги по роботі оселилися, передбачувано і зрозуміло, на Горі або у східному передмісті, ближче до океану. Але Тод Френдлі, напевно, відчуває потребу в такому місті, де його ніколи не виокремлять серед інших.

Тепер щодо кар’єри. Якось уночі, приблизно місяць тому, Тод прокинувся в незвичному розпачі, напіводягнений, а довкола все нестерпно крутилося, ніби спальня кріпилася до розкручуваного кабестана в кишках, де стогне його таємниця. Я подумав: «Нічого дивного, що мені було вчора так зле». Попередні дні завжди жахливі, коли Тод береться до чаю. Потім він підвівся і зробив щось… «значне», скромно кажучи. Ми пішли до вітальні, схопили латунний годинник, який завжди прикрашав полицю над каміном (які в нього сильні руки!), і з люттю загорнули його в яскравий пакувальний папір, який знайшовся у смітті. Тод мить стояв, дивлячись на циферблат, потім, із хворобливою посмішкою, у дзеркало. Кімната досі крутилася довкола нас. Проти годинникової стрілки. Ми рушили автівкою на прийом до ЦМО, тобто до Центру медичного обслуговування на Шостому шосе. Тод мимохідь вивантажив годинник медсестрі, крихітці Морін. Вона була трохи збуджена, проте виголосила гарну промову. Її обличчя мене вельми хвилювало – миле личко, веснянкувате, підступно нордичне, з великими або занадто випнутими вустами, що мали виражати лише безвілля. Безвілля – водночас і надійна, і безнадійна.

Звісно, не вдаватиму, буцім фах лікаря став для мене повною несподіванкою. Віднедавна вузький наш будиночок наповнився медичними речами, лікарським спорядженням. Книжки з анатомії, врятовані з багаття на задньому дворі. Блоки рецептурних бланків. Пластмасовий череп. Якось Тод витягнув зі сміттєзбірника сертифікат у рамці й повісив його на цвяшок на дверях туалету. Кілька хвилин він зацікавлено розглядав вишуканий напис. Певна річ, щоразу, коли таке трапляється, я отримую справжнє задоволення, бо слова щось означають, хоча Тод і читає їх навспак.

Я засвідчую під присягою перед лікарями Аполлоном, Асклепієм, Панацеєю, беручи у свідки всіх богів та богинь, і відповідно до моїх здібностей та мого розуміння даю таку клятву… Зберігати непорочність способу свого життя і власної лікарської майстерності.

До якого дому я б не прийшов – я зайду до нього лише задля блага хворого і утримаюсь від навмисного поранення чи неправильного лікування[1].

Тод пореготав із цього приводу. Окрім іншого, з комори виринув характерний чорний портфель. Усередині – світ болю.

Стадіончик болю з темрявою на дні.

Айрін тепер телефонує Тоду регулярно. Гадаю, добре, що ми маємо пізнати один одного, – це перше. Вона спокійна і (зазвичай) твереза: Тод трактує ці дзвінки як один зі своїх багатьох обов’язків, сприймає їх із покорою, зі склянкою віскі, пихкаючи сигарою. Айрін каже, що їй сумно. Їй самотньо. Каже, що дедалі менше звинувачує Тода у своєму нещасті. Каже, знає, що він негідник, і не може зрозуміти, чому його кохає… Я теж. Але кохання – дивна річ. Кохання – дивина. Часом вона думає – цілком спокійно – про самогубство. Тод застерігає, що гріх таке казати. Особисто я вважаю, що самогубство можна відкинути як порожню загрозу. Я думав про це. Самогубство, звісно, не вибір. Не у цьому світі. Якщо вже ви тут, якщо ви на борту, зійти не вдасться. Не можна просто вийти.

Вона стримано плаче. Тод стоїть на своєму. Вона перепрошує. Він перепрошує. Так це відбувається.

Сподіваюся, зрештою вони підуть на мирову.

Я цілком стоїчно витримую лікарську практику. У мене заперечень нема. Я тут не командую. Мої штани не самі в домі. Тож, гадаю, стоїцизм – моя єдина надія. Ми з Тодом, схоже, робимо все до ладу, і ніхто досі не скаржився. І поки що нас не силують братися до тих жахливих справ, якими тут переймаються, – ви просто не повірите, що тут іноді витівають… Дивно, але Тода тут добре знають і постійно беруть на кпини за його перебірливість. Я кажу «дивно», бо знаю, що Тод неперебірливий. Це я перебірливий. Я принципово перебірливий. Він цілком може із цим марудитись. Він позбавлений страху, далекий від поденщини тут – нічні чергування, запах зміненої людської плоті. Тод усе витримує, а для мене це тортури. Восьмигодинна робота викликає в мене напад паніки. Уявіть-но, як я скручуюсь усередині, задихаюсь і силкуюся відвести погляд… Я порушую важке питання – проблему насильства. Розумом я готовий визнати, що насильство корисне, насильство – це добре. Але внутрішньо я не можу погодитися з цією гидотою. Розумію, що я завжди був таким, ще у Веллпорті. Дитяче задихане скигління, погамоване суворим батьківським ляпасом, мертва мурашка, оживлена тиском недбалих підборів перехожого, поранений палець, вилікуваний і загоєний лезом ножа, – я від такого завжди здригався і відвертався. Але тіло, в якому я живу і пересуваюся, тіло Тода, не відчуває нічого.

Ми ніби спеціалізуємося в таких галузях: паперова робота, геронтологія, розлади центральної нервової системи і так зване забалакування. Сиджу я собі в білому халаті, з неврологічним молоточком, камертонами, ліхтариком, шпателями для язика, шпильками, голками. Мої пацієнти навіть старші за мене. Слід сказати, що зазвичай вони входять до кабінету з радісним виглядом. Вони повертаються, сідають і бадьоро кивають. «Гаразд», – каже Тод. Старенький йому: «Дякую, лікарю», – і подає свій рецепт. Тод бере папірець і виконує трюк із ручкою та стосиком рецептурних бланків.

– Я вам дещо випишу, – каже Тод, широко жестикулюючи. – І вам покращає.

Але ж я знаю, що то брехня: насправді Тод збирається – нахабно, відразливо, ледве знайомій людині – збирається засунути палець у дупу.

– Радше страх, – каже пацієнт, розстібаючи пасок.

– Як на мене, ви маєте гарний вигляд, – каже Тод, – для свого віку. Відчуваєте депресію?

Поробивши все на канапі (нам обом гидко: стогін висить у повітрі), Тод береться до решти, як-от мацає сонні артерії на шиї й скроневі перед вухами. Потім на зап’ястках. Потім прикладає наконечник стетоскопа до нижньої частини чола – над надбрівними дугами.

– Заплющте очі, – каже Тод пацієнтові, який, ясна річ, одразу ж їх розплющує. – Візьміть мене за руку. Підійміть ліву руку. Добре. Розслабтеся трішки.

Потім починається приблизно така заспокійлива балачка.

Тод:

– Через це може зчинитися паніка.

Пацієнт:

– Закричу: «Пожежа!»

Тод:

– Що ви зробите, якщо прийдете до театру й помітите дим і полум’я?

Пацієнт:

– Сер?

Тод робить паузу.

– Це ненормальна відповідь. Нормальна відповідь така: «Бездоганних людей не буває, тому не судіть інших».

– Вони поб’ють скло, – вимовляє, спохмурнівши, пацієнт.

– Чому кажуть: «Людям у скляному будинку не варто кидатися камінням»?

– Гм. Сімдесят шість. Вісімдесят шість.

– Скільки буде дев’яносто три мінус сім?

– 1914–1918.

– Коли відбулася Перша світова війна?

– Гаразд, – каже пацієнт і випростується.

– Зараз я поставлю вам кілька запитань.

– Ні.

– Спите добре? Є проблеми з травленням?

– У січні мені буде вісімдесят один.

– А вам… скільки?

– Погано почуваюся.

– На що ж ви скаржитеся?

Отак. Звісно, коли йдуть, вони на вигляд не вельми бадьорі. Вони задкують від мене, витріщивши очі. І зникають. Затримуються лише для того, щоб спроквола тихенько постукати у двері. Принаймні можу сказати, що я не заподіюю цим стареньким справжньої або тривалої шкоди. На відміну від майже всіх інших пацієнтів у медичному центрі, вони йдуть звідси не у гіршому стані, ніж приходять.

Соціальний статус лікарів, звичайно, вельми високий. Перед вами запобігають, якщо ви лікар у білому халаті з чорним портфелем. Краще за все це виходить у матерів: вони усім своїм виглядом визнають вашу владу над їхніми дітьми. Як лікар, ви можете не перейматися ними, можете забрати їх, а можете й повернути, якщо схочете. Ми ходимо з високо піднятою головою. Ми – лікарі! Наша присутність дисциплінує тих, хто поряд, і вони стають серйознішими. Криві погляди оточення додають лікареві героїчності з німбом сухості. Біологічний солдат. А навіщо? Єдине, що допомагає мені пройти крізь усе це, крім розмов із Айрін, – це те, що ми з Тодом чудово почуваємося у ці дні – фізично. Не розумію, чому Тод не виявляє вдячності за таке поліпшення. Коли згадую, як було у Веллпорті… Ми там ходили, але ж заледве. Нам треба було двадцять п’ять хвилин, щоб перетнути кімнату. Тепер ми, майже не крекчучи, можемо нахилятися, хіба що іноді в коліні хрусне. Ми піднімаємося і спускаємося сходами – вогонь! Іноді ми дістаємо зі смітничка запасні шматочки нашого тіла. Зуб, ніготь. Зайве волосся. Гамування нудоти та часткове потьмарення свідомості здавалися мені невід’ємними атрибутами буття, а виявилося, що цей стан тимчасовий. Іноді, навіть упродовж кількох хвилин (особливо якщо лягти), узагалі нічого не болить.

Тод не цінує поліпшення. Якось йому ніби байдуже. Взагалі. Але ось що. Пам’ятаєте, ми ж іще у Веллпорті почали влаштовувати собі такі сексуальні вправляння? Тод тепер це робить набагато старанніше. Мабуть, на ознаменування більшої чоловічої сили… або для тренування. Але однаково ми досягли певного поступу… Тоде? Не знаю. Тобі як? Нормально? Бо, на мій погляд, поки що це дурня.

Його сни заповнені постатями, які вітер крутить, мов листя, а ще він бачить душі, що утворюють сузір’я, нестерпні для мене. Тод подовгу сперечається і каже правду, але невидимі люди, які могли б його почути і висловити судження, на щастя, відмовляються вірити йому і відвертаються – мовчки, втомлено і гидливо. Часто-густо він у покорі дозволяє нівечити себе похмурим олдерменам, огрядним до болю обербургомістрам, затюканим залізничним носильникам. А іноді він світиться великою силою, яка виривається з нього і все чисто вирішує: цю силу дав творець-покровитель, який керує його снами.

Сутенери і маленькі повії…

Я спантеличений місцевою економікою, комерцією, виправдальними угодами байдужого, вихолодженого міста. І приводів для цього мені не бракує – себто для спантеличення. По правді, мені багато що незрозуміло. Власне, я не швидкий на розум. Може, це якась ненормальність, навіть легкий аутизм. Чи просто думаю не на повну силу. Я граю неповною колодою, так би мовити, і не бачу глузду у світі. Поза сумнівом лише, що я якось пов’язаний із Тодом, але він не повинен знати про мою присутність. А мені самотньо… Тод Френдлі, присадкуватий, м’який Тод Френдлі тиняється по міських нетрях, притулках, нічліжках, реабілітаційних центрах, готельчиках для волоцюг. Але він не докучник і не підпомагач, якого просто тягне скрізь усе залагоджувати, якщо виявляються зловживання. Він приходить і йде. Пропонує, вказує і радить. Він – посередник у нещасті. Бо тут живуть наркомани, повії, неповні сім’ї, волоцюги.

Повії западають на зрілих чоловіків. Це точно. Вони не морочаться з однолітками. Клієнти обачливо задкують у спеціальні кімнати, орендовані на короткий термін дешеві помешкання в садибі на вулиці Геррери, що потопає в сирості й страху. Здійснюється злягання, під час якого клієнт, або гаманець, як його ще називають, хутко отримує щедру винагороду. Парочка виходить на вулицю і розходиться. Чоловіки дибають геть, соромлячись себе (ще б пак, робити таке за гроші!). А невситима повія залишається на хіднику у своєму тенктопі[2] і збудливих мінішортах бити байдики до наступного клієнта. Чи от іще: поїздки в нікуди зі старими шкарбанами, які петляють кварталами на химерних старих автівках. Тод частенько опиняється в обителі шльондр. Він – містянин старшого віку, а дівчата таких не оминають. Але Тоду не йдеться про секс чи гроші. Навпаки. Він башляє (символічні суми – кілька баксів) і штанів ніколи не знімає (на дівчат він навіть не дивиться – вони для нього інші). Схоже, що Тод шукає тут наркоту. Не собі: тетрациклін і метадон він повертає до аптеки в ЦМО. У помешканні на вулиці Геррери серед зім’ятих простирадл і брудних біде також треба лікувати травми.

У нічліжках для волоцюг усі їдять одне. Тут нема ресторанів або буфетів, як у ЦМО. Гадаю, недобре, коли всі їдять одне й те саме. Я знаю, що в нас немає вибору, бо пожива береться з каналізації, хоча насправді системи бувають кращі, а бувають і гірші. Мене нудить, коли я бачу, як вони те все вичерпують із себе й заповнюють тарілки – їх там двадцять чи тридцять осіб – одним і тим самим… У кризових центрах і притулках жінки переховуються від своїх рятівників. Кризовий центр не просто так називається. Якщо вам потрібна криза, записуйтесь. Шрами, садна, підбиті очі стають помітнішими, бузково-синіми, але тоді в екстазі розпачу жінкам час повертатися до чоловіків, які враз вилікують їх. Деяким потрібне більш фахове лікування. Вони дибають геть і лягають у парку, в підвалі або деінде, доки не з’являться чоловіки і не зґвалтують їх – і тоді вони оклигують. «З ними, в дідька, – каже бридкий санітар Бред, – нічого не сталося такого (це він про жінок у притулку), чого не можна вилікувати шестидюймовим бананом». Тод похмурніє у відповідь. Я теж терпіти не можу Бреда, однак, хоч мені й неприємно це визнавати, іноді він має рацію. Як це так у світі складається, що такі, як Бред, можуть мати рацію?

Я не в усьому погоджуюся з Тодом. Далебі не в усьому. Наприклад, він погано ставиться до сутенерів. Сутенери – видатні особистості, які, окрім іншого, додають міському пейзажу барв своїм одягом у стилі «зут»[3] і автівками. Де ті сіромахи поділися б без своїх сутенерів, які купають їх у грошах і нічого не просять натомість? Зовсім не те, що Тод зі своїм ніжним милосердям. Він ходить туди ятрити їм рани. І квапливо задкує, доки не з’явився багатостраждальний сутенер і не привів їх до тями своїми п’ястками в перснях. Поки він працює, немовля в колисці біля ліжка перестає плакати і засинає спокійним янголятком, знаючи, що прийшов сутенер.

Айрін і далі регулярно телефонує, але мені не слід плекати якісь надії. Я гадав, що вона помалу йде на зближення. Та ба. Вона знову заповзялася на нас. Казна-чого. Щось ми не так сказали?

Але певний оптимізм вселяє вже те, як Тод позирає на жінок на вулиці. Тепер його погляд спрямовується саме туди, куди я хочу. Наші імперативи і пріоритети не в усьому збігаються, проте частково – так. Нам подобаються жінки одного типу – жіночні. Спершу Тод дивиться на обличчя, потім на груди, потім на низ живота. Якщо він дивиться зі спини, то послідовність така: волосся, талія, сідниці. Ногами ми обидва нібито не цікавимося, але мені хотілося б розгледіти ноги прискіпливіше. Ще мене дратує те, скільки часу Тод приділяє кожній частині. Замало уваги він приділяє обличчю. Просто швидко перебігає очима. А я хотів би затриматися на обличчі. Можливо, етикет не дозволяє. Однак я трохи збадьорився. Навряд чи це запаморочення, коли я намагаюся побачити те, на що він не дивиться, дивитися на те, чого він не бачить.

Наші городні роботи, здається, до невпізнання пожвавили наші заняття сексом із самими собою. Відсутній складник, додаткову сутність слід шукати в туалеті. Або у смітнику.

Де б ми з Тодом були без туалету? І без усього цього сміття?

Поночі матері приносять Тоду немовлят. Він цього не заохочує, але співчутливість бере гору. Матері розплачуються з ним антибіотиками, від яких частенько у маляти з’являються болі. Слід бути жорстоким, щоб бути добрим. Малюкам не краще, коли їх забирають, і до самих дверей вони на пуп кричать. Матусі й собі розклеюються: виходять ридма ридаючи. Це зрозуміло. Я розумію. Я знаю, як зникають люди. Куди вони зникають? Не питайте. Ніколи. Не ваше мелеться. Дітлахи на вулиці усе маліють та маліють. У якийсь момент доводиться саджати їх у візок, потім – до наплічника. А ще їх тримають на руках і заспокоюють, – звісно, їм сумно покидати матерів і йти. В останні місяці вони репетують найдужче. І вже більше не всміхаються. Тоді матері рушають до шпиталю. Куди ж іще? До палати входять двоє, до тієї самої кімнати, з хірургічними щипцями і брудним фартухом. Входять двоє. А виходить тільки одна. О, бідолашні матері, – бачите, як їм ведеться під час довгого прощання, довгого прощання з немовлятами.

Ну, нарешті.

Нарешті почалося. Я сповнений обурення. Чому Тод так марнував моє життя? Зненацька світ розкрив і показав свою глибину і колір. І внутрішнє «я» теж розкрилося. Ми не поверхові більше, а об’ємні й глибинні, неначе море зі своєю хиткою флорою і в’юнкою рибою. Розумію, усі навкруги схожі: зворушливо – ні, до болю – вразливі. Нам ніде сховатися.

Кохання не захопило мене зовсім зненацька – мене чесно попередили. Його сповістив новий стос любовних листів. Це не були листи від Айрін. Листи були до Айрін. Їх написав Тод. Його присадистим рівним почерком. Вони, ясна річ, зі сміттєвого бака, з глибин десятигалонового пакета для сміття фірми «Гефті». Тод пішов до вітальні, сів і поклав на коліна перев’язаний червоною стрічкою стос. Дістав чорну скриньку. Посидів так, вийняв навмання одного листа із середини стоса і втелющився в нього байдуже і розсіяно. Я розібрав таке:

Люба Айрін!

Ще раз дякую за диванні подушки. Мені вони справді сподобалися. Вони прикрашають кімнату і роблять її «затишнішою»… згубною. Коли робиш омлет, краще нехай пательня трохи постоїть із холодною водою, а не з гарячою… Венами перейматися не варто – вони просто неглибокі. Нема ні пігментації, ні набряків. Пам’ятай, ти мені подобаєшся такою, якою є… Як завжди, мені буде приємно побачити тебе у вівторок, хоча зручніше було б у п’ятницю…

Тод безтямно поглянув на скриньку. Світлина, яку він шукав, була зім’ята й поламана, але він розпростав її, стиснувши в кулаці… «Йой», – подумав я. Он вона яка. Не молода жінка. А тілиста стара баба. Посміхається у штанному костюмі бежевого кольору. Ідучи ввечері на роботу, Тод покинув листи на східцях біля порога в білій коробці з-під взуття, на якій хтось – либонь, Айрін – вивів: «Хай тобі чорт». Це не схоже на добрий знак. Але ж і лист Тода, гадаю, теж не був вельми обнадійливим.

Через пару ночей він прокинувся удосвіта, і його кидало в холод. «Акус», – буркотів він. Останнім часом він, бувало, цідив крізь зуби: «Акус, акус». Я гадав, що це кашель, або притамована відрижка, або просто якась нова прикра вигадка. Потім я розчовпав, що ж він каже. Він видобувся з ліжка й відчинив вікно. І почалося. Хвилями, легкими поривами кімната почала виповнюватися теплом і запахом іншої істоти. І відразу – оце дивина! – війнуло сигаретним димом, а у Тода ж щодо сигарет був пунктик, хоча іноді він палив свої сигари. Щось ніби пастила чи цукерки – солодке й старе. Ці запахи линули через усе місто. Тод неквапно вислизнув з піжами і надів ворсяний халат. Потім незграбно розкидав постіль. А ще наготував її сигарети, принаймні для неї, наповнивши блюдечко недопалками і попелом. Ми зачинили вікно, спустилися вниз і взялися чекати.

Гарне видовисько – гадаю, навіть романтичне для Тода – вийти на вологий хідник у пантофлях. Хоча його настрій на тому етапі, припускаю, нагадував радше виснажливе розчарування. Незабаром ми почули її автівку, її ковзьке наближення, й побачили в кінці вулиці пару червоних вогників. Вона припаркувалася, гучно відчинила дверцята і вийшла з автівки. Я аж відсахнувся, коли вона рушила через дорогу обличчям уперед, похитуючи головою – журилася й цуралася чогось. Справді тілиста стара баба. Айрін. Еге ж.

– Тоде, – промовила вона. – Це все. Тепер ти задоволений?

Задоволений чи ні, Тод поперед неї зайшов у парадні двері. Вона насилу зняла пальто, доки Тод дибав нагору, і підтюпцем збігла за ним. Визнаю, я був збентежений. Мені було боляче. Бо в мене це було вперше. Називайте мене дурнем, мрійником, та я сподівався, що все буде чарівно. Але ж ні. Довелося зустріти її в найгірший день. Вона також була не при собі. А можна якось усе залагодити? Ми з Тодом відпочивали напівлежачи на зім’ятій постелі, коли Айрін увійшла до кімнати, притискаючи до очей зіжмакану паперову серветку і називаючи нас шматком лайна.

Потім вона почала роздягатися. Жінки!

– Айрін, – умовляв її Тод. – Айрін, Айрін…

Вона квапливо, ніби наввипередки з часом, роздяглася, але швидкість її рухів не мала нічого спільного з пристрастю. Вона швидко торохкотіла, плакала і хитала головою. Тілиста стара баберя у великому білому светрі, великих білих штанях. Під підборіддям груди утворювали цілу кручу, гострокутну й аеродинамічної форми, що пружно підтримувалися чимось на кшталт солдатського плечака з тросом і коловоротом. Розсупонилися шнуровиці. І тоді велика біла дупа заколивалася до мене. А мені здалося, що в неї білі шати. Про що казала Айрін, що вона мала на увазі, вимовляючи пів слова і пів слова ковтаючи – зі схлипами, пошепки? А ось що: чоловіки або надто слабкі, або надто напружені – середини не буває. Або надто тупі, або надто спритні. Надто невинні, надто злочинні.

– Кепський жарт, – сказав Тод, коли вона повернулася й подивилася на нас. – Та я ж не те мав на увазі.

Здавалося, Айрін полагіднішала. Матрона опустилася і вмостилася поруч зі мною, всією своєю незграбною повнявою, і моя рука дотягнулася до білого м’якуша її плеча. Разюча близькість. Ніколи, ніколи раніше… Вона була зіщулена й стиснута (як і я), але шкіра ніжна. Торкаюсь. Подається. Подається на доторк.

– Чудово, – сказав Тод. – Тоді забирайся геть.

Я радий, що ці слова подіяли на неї заспокійливо, але в голосі все ще звучав переляк, коли вона мовила:

– Обіцяю.

– Обіцяєш?

– Ніколи.

– Нікому?

– Нікому ніколи не скажу.

– Бридня, – сказав Тод. – Хто ж тобі повірить? Ти замало знаєш.

– Іноді, думаю, це єдина причина, чому ти не пориваєш зі мною. Боїшся, що я розповім.

Обоє замовкли. Айрін присунулася ближче, і поточилася інша розмова.

– Життя, – сказав Тод.

– Що? – запитала Айрін.

– Хіба не однаково? Усе це лайно.

– Чому? Бо я негідна, так?

– А ось про це більше ніколи не розмовляй.

– Ось так ти ставився до дружини та дитини?

– Ну, це хтозна, Айрін.

– Тільки перед друзями. Родиною. Коханими.

– У тебе ні перед ким немає зобов’язань бути здоровою.

– І шкідлива, – сказала Айрін.

– Тобі справді треба це робити? Огидна звичка.

Тод почав кашляти і обмахуватися своєю товстою правицею. Через якийсь час Айрін загасила сигарету і повернула її в пачку. Вона значливо повернулася до нас. Потім хвилин десять пішло на попередні пестощі. Притискання, стогони, зітхання тощо. Відтак він заліз на неї. І коли вона розсунула ноги, мене заполонили думки і почуття, яких раніше ніколи не було. Стосовно сили.

– О, любий, – сказала вона і цьомнула мене в щоку. – Нічого страшного.

– Вибач, – сказав Тод. – Мені дуже шкода.

Якось вони порозумілися. Потім усе пішло набагато простіше. Так, ми в чудовому настрої одягнулися і спустилися вниз під’їсти. Посідали за кухонним столиком поруч, байдужо розкручували ярд за ярдом білу локшину. Потім – знову вперше – пішли, уявіть собі, в кіно. Та ще й попідруч. У мене було відчуття, ніби я рухаюся навшпиньки незнайомим краєм із жінкою, яку можна торкати, – мені дозволялося робити все, що завгодно, принаймні все, що я міг зробити. Де межі? Коли ми увійшли, прозвучала сирена, як свист захвату на заїждженій платівці… Фільм теж пройшов чудово. Спочатку я стривожився, бо Айрін почала плакати, коли ми сідали на місця. А фільм був гнітючий. Все про кохання. Парочка на екрані спокійно випромінювала втіху і красу, здавалося, вони створені одне для одного, але після непорозумінь і пригод вони врешті-решт розлучилися. На той час Айрін уже задоволено муркотіла, коли не помирала зо сміху. Реготали всі. Але не Тод. Не Тод. Щиро кажучи, мені це теж не здавалося смішним. Наостанок ми зайшли до бару біля кінотеатру. Вона пила стінґер[4], Тод узяв кухоль пива. І хоча додому Тод пішов у паскудному настрої (зовсім не в гуморі), з Айрін ми попрощалися тепло і сердечно. Знаю, що тепер бачитиму її частіше. Усе це нам обійшлося у двадцять вісім доларів. З попкорном – тридцять один долар. Ніби й небагато, але нині слід бути обачнішим, бо все дешевшає на очах, і Тод постійно похмуро перераховує гроші.

А я залюбився аж по вуха. Не тямлю, куди йду, звідки приходжу. Прощення, що світиться в її юних блакитних очах, перейнятих жахливим замішанням на її старому запливлому обличчі – розпухлому, подзьобаному, підрум’яненому. Ох, людоньки! Мені здається, треба мати велику мужність і багато ще чогось, щоб увіходити в інших, в інших людей. Ми гадаємо, що люди навкруг живуть у фортецях, у цитаделях: за ровами, за мурами з шипами і битим склом. А насправді ми живемо в хистких спорудах. Виявляється, вони просто зліплені нашвидкуруч. Абияк. Можна просто просунути голову під запону намету і заповзти в нього. Якщо дозволять.

Втеча, мабуть, можлива. Втеча з… з цієї незрозумілої монади. Що ж до її проникнення в нього, то із цим складніше. Вона розповідає всяке про нас. Але чи багато вона насправді знає? Тод, ясна річ, як завжди, розігрує все по-чистому. Мені досі невтямки, чи погодиться він колись перетнути межу.

Як на мене, це так зворушливо – новини про дружину і дитину. Дружину і дитину, яких ми з Тодом колись матимемо. Але немовлята мене турбують. Звісно, ми всі знаємо, що немовлята завжди завдають клопоту. Крихітки потребують піклування.

Куди діваються крихітки, зникаючи, – щезають? Мене переслідує передчуття, що невдовзі я почну бачити їх у Тодових снах.

Уранці кожного шостого чи сьомого дня, перш ніж піти на боковеньку, ми забризкуємося брудом і розтріпуємося (кошлатимо брови пальцем проти шерсті), і в нас із Тодом виникає передчуття сну, який ось-ось має відбутися, збираючись на силі десь із іншого боку. Ми фаталісти. Ми лежимо, лампа світить, ранкова зоря примеркає. З’являється холодний піт, блищить і тут же випаровується. Потім прискорюється серцебиття, аж у вухах кров починає стугоніти. Ми не тямимо себе. Я маю приготуватися, коли Тод різко вимкне світло. Потім з криком, що перекошує йому щелепу, ми опиняємося в темряві. Велетенська постать у білому халаті, у чорних чоботах, що блокують кілька акрів. Десь там, унизу, поміж його ніг, – черга душ. Шкода, що я не маю сили просто відвести погляд. Будь ласка, не показуйте мені немовлят… Звідки цей сон? Він цього не робив. Тож сон, мабуть, про те, що Тод іще тільки робитиме.

Є така річ, що називається мода. Мода – для молодості з її волатильністю, але ми з Тодом іноді дещо собі дозволяємо. Наприклад, нещодавно ми зайшли до секонд-хенду й узяли дві пари штанів кльош. Я хотів на місці їх приміряти, але він залишив їх висіти в шафі нагорі, аби складки і розтяжки зберігали форму його тіла, особливості будови гомілки. Якось увечері він безцеремонно вліз у них. Пізніше, після роботи, я гарненько роздивився наші нові штани, поки Тод стояв перед дзеркалом на повен зріст, розплутуючи плескатий віндзорський вузол на краватці. Загалом кльоші Тода не мали викличний вигляд. Це вам не бальні сукні, які допіру почали з’являтися на вулицях. Але однаково, як на мене, вигляд у них жалюгідний: з естетичного погляду це насильство над смаком. Поважний громадянин, старий лікар… і такі, ніби обслинені, жижки. Лишенько, а де ж його ступні? І тоді, гадаю, я зрозумів, що жорстокість Тода, його таємниця були пов’язані з головною помилкою щодо людського тіла. А може, я відкрив щось, пов’язане зі стилем або лінією його жорстокості. Жорстокість Тода виявиться смітною, гидкою, схибленою, назадницькою – розкльошеною. Проте кльоші увійшли в моду, і тепер усі в таких ходять. Вони пливуть вулицею, мов яхти, – списані на берег моряки великого міста. І тут ви бачите, що поділ у жінок підсмикнувся фути на три. Раптова відкритість і сила жіночих стегон. Зараз подоли знову опускаються, поволі, але ж…