Читать книгу Мала Глуша - Марія Галіна - Страница 3

*

– Куди, холера?

На неї насувалося щось велике, воно гуркотіло, пахло залізом і розігрітою соляркою. Розка сахнулася.

– Я теє,– опам’ятавшись, вона задріботіла за навантажувачем, випинаючись навшпиньки і зазираючи в кабіну.– Мені потрібна будівля п’ять-п’ятнадцять «А». От…

Вона про всяк випадок іще раз зазирнула в пожмаканий папірець. Розка собі не довіряла, тому що вічно витала в хмарах.

– Униз,– сказав водій, вихилившись із кабінки.– Склади бачиш?

– Ага…

– Наліво до п’ятого причалу і вниз. Там теє… контейнери бачиш?

– Дякую,– зраділа Розка.

– Ото туди не ходи. Тримайся мористіше. Тямиш?

Розка, остаточно заплутавшись, знизала плечима. Вона спробувала ще про щось запитати, але навантажувач ревнув. Вона знову сахнулася. Водій ще раз вихилився з кабінки.

– Що? – перепитала Розка з надією.

– Ноги не поламай,– гукнув водій.– Нічого собі, отакецькі підбори.

*

Розка з-під руки глянула у бік моря, білого та іскристого. Вантажовоз біля п’ятого причалу здавався вирізаним з чорного паперу. Над головою істерично верескнула чайка.

Взагалі чайок прийнято любити. Вони відблискують сріблом і сталлю в повітрі й витанцьовують на хвилях, як поплавці. Чайки є романтичними.

Розка в чайках розчарувалася.

Якраз цього літа хвилі віднесли одну курортницю на надувному матраці, то чайки роздзьобали їй руки аж до кості. Вони намагалися дістатися до очей, але та прикривала очі руками. У Розки в душі назавжди осіло гірке відчуття. Так ніби її обдурили.

Бетонка несподівано закінчилася; довелося зійти на розжарений гудрон, і гострий каблук миттю встряг. Розка висмикнула його і тут же роззирнулася – чи хто, бува, не бачить. Дахи складів і ремонтних майстерень сухо відблискували на сонці, море, здавалося, шурхотіло риб’ячою лускою.

Раптом – зненацька – зробилося дуже тихо. Іноді так буває, при самісінькому кінці літа. Повітря стає прозорим і пустим, кожен звук наче підвисає в ньому, окремішній і надзвичайно виразний. Триває це тільки одну блискавичну мить, а потім застиглий світ зрушує з місця та з дедалі сильнішим брязкотом і гуркотом розганяється, ковзає, котиться з вершечка гігантської кришталевої кулі…

Тоді настає осінь.

Із тріщин в асфальті вибивалися віхті сухої трави. Рейки нараз вигулькнули коло самих Розчиних ніг і пішли блискітливою колією вниз, до причалу. Розка зітхнула і рушила вслід за ними, проминаючи стенди з плакатами з техніки безпеки. На мить вона зупинилася, зачаровано розглядаючи намальованого робітника, той стояв під вантажем і колупався в носі; а Розці привиділося, що долоня, якою він колупався, є шестипалою. Вона підловила себе на тому, що тягне час, ще раз зітхнула, поправила на плечі ремінець сумочки і пішла далі.

Низенька одноповерхова будівля п’ять-п’ятнадцять «А» (номер виведений бурою фарбою на рожевому боці) справді примістилася за складом п’ять-п’ятнадцять. Пухирчаста штукатурка подекуди повідпадала, немиті віконця затулені ґратами-«сонечками», біля дверей табличка «СЕС». Двері зачинені. Дзвінка немає.

Розка трохи подумала, примірилася, а тоді вдарила долонею по нагрітому дерматину. Звук вийшов як від ляпаса; відчутний, але короткий. Ніхто не відгукнувся. Розка потупцяла на поріжку, перечепилася каблуком об запорошену вицвілу хідничинку, відчепилася, ще раз озирнулася, чи хтось, бува, не дивиться, і смикнула двері.

Закліпала, звикаючи до напівтемряви. Насправді тут було не так уже й темно – під стелею світилася лампочка в дротяному каркасі, а в торці коридора сонце пробивалося крізь рожеву фіранку в горошок, цілком побляклу.

На коридор виходили тільки двоє дверей. Вона зазирнула в перші – там посеред кімнати стояв довгий стіл, а на ньому – штативи з пробірками, як у шкільному кабінеті хімії. Різко відгонило реактивами. Тітка в білому халаті, захляпаному чимось жовтим, зосереджено розмішувала щось скляною паличкою.

– Ви до кого? – запитала тітка байдуже.

– До Петрищенко,– Розка знову скоса зиркнула на пожмаканий папірець.– Олени Сергіївни.

– Ні,– тітка не відривала погляду від пробірки, рідина в якій почала поволі рожевіти.– Це вам у СЕС-2… Наступні двері.

Наступні двері також були оббиті дерматином. Над дверима прибита підкова. Веселі люди тут працюють. Розка знову про всяк випадок пацнула по дерматину і, почувши приглушене «відчинено»,– зробила крок досередини. Кімната нецікава, пофарбована у бліду зелень, найзатишніше місце боком до вікна займав стіл, над яким висів календар із пухнастим кошеням… Пробірок немає, хоч це добре. Молода жінка в пергідрольних кучериках обернулася і втупилася в Розку блакитними очима – точнісінько, як у кошеняти на календарі.

Розка якомога глибше вдихнула:

– Олено Сергіївно, доброго дня, я тут… вам мали подзвонити… ну, від Лева Семеновича… тут…

– А! – сказала блакитноока.– Олена Сергіївна там, сонечко,– вона білою пухкою рукою невизначено махнула вбік – там був простінок і знову двері.

– Йди, йди, лапусю,– руки жінки дрібно заворушилися, і Розка спершу злякалася, а потім зрозуміла, що та щось плете під столом, рожеве і пухнасте…– Тільки спершу постукай.

Розці чомусь стало однозначно вкрай неприємно, хоча вона ніяк не могла зрозуміти, в чому полягає її, Розки, образа. Розка в принципі ображалася дуже легко, переживала мовчки, а потім шкодувала, що не знайшлася вчасно з гордою і дотепною відповіддю.

У крихітному кабінеті за простінком, що перетинав вікно навпіл, половину простору займав потертий письмовий стіл; під склом лежало старе чорно-біле фото опецькуватої дівчинки. Ще тут були сейф, пофарбований бурою фарбою, і малесенький столик край вікна, на якому стояла друкарська машинка в чохлі; збоку – два стільці та фікус у кухві. Розці тут не сподобалося.

Особливо її дратували календар Морфлоту з вітрильником, який прорізав бурхливе море, і блідий кораловий кущ на столі, щоби притискати папери. Ці предмети говорили їй, Розці, про те, що десь є чудові місця і сміливі, яскраві люди, але звідси до них було так само далеко, як, скажімо, від поліклініки Приморського району, де працювала тітка Рая.

*

І Петрищенко їй не сподобалася, хоч була вона не пухкою й блакитноокою, а навпаки, високою та маслакуватою. І старою – років під сорок. Сірий костюм джерсі, біла блузка.

– Слухаю? – Петрищенко понишпорила рукою по столу, надягла окуляри, й очі її відразу зробилися маленькими.

– Це…– знову заговорила Розка.– Олено Сергіївно…

– Слухаю,– втомлено повторила Петрищенко.

І ноги у неї, вочевидь, великі, зі зловтіхою подумала Розка…

– Я оце ж бо… від Лева Семеновича… Він оце ж бо… Тому що…

– А,– Петрищенко трохи пожвавішала.– З приводу працевлаштування?

– Ну… так.

Розка подавалася на романо-германську. Всі родичі хором запевняли, що це божевілля, туди без блату не поткнешся, і навіть хабара без блату не візьмуть, сказав Лев Семенович, але Розка нерозважливо вірила у свої мовні здібності…

На сімейній раді вирішили, що Розці краще попрацювати і подаватися на вечірній, все-таки дівчинка, не хлопчик, тому не страшно, але з роботою за профілем виникли проблеми. Залучили Лева Семеновича – маминого родича, двоюрідного брата, якось так. Лев Семенович гарантував, що Петрищенко дасть скерування, а зі скеруванням вона майже гарантовано вступить, а потім, можливо, так і зачепиться при Пароплавстві; там, сказав Лев Семенович, є можливості для кар’єрного зростання.

Здається, що й Розка Петрищенко не сподобалася. Мама добре радила, треба було вбрати ту, що нижче колін.

– Ми хотіли хлопчика,– сказала Петрищенко незадоволено.

Розка мовчки стенула плечима. Її мама теж хотіла хлопчика. А вийшла вона, Розка. І що вже тут вдієш.

– Ви хоч англійську знаєте?

– Трирічні курси з відзнакою,– аж двічі збрехала Розка.– При Будинку офіцерів, найкращі в місті, між іншим.

– Тут суднові документи,– сухо зауважила Петрищенко.– Вантажі… Накладні… Термінологія…

– Ну, я… опаную.

– На машинці друкувати вмієте?

Машинка під чохлом – Розка встигла розгледіти – була новенька електрична «Ятрань».

– Ага,– сказала Розка, зазираючи Петрищенко в очі. Нічого не збагнеш, скельця окулярів відблискують.

– Скільки знаків на хвилину?

– Що? – здивувалася Розка, яка жваво друкувала двома пальцями.

Та скорботно кивнула головою, ніби підтверджуючи – іншого вона й не сподівалася. Розка потайки витерла долоню об спідницю.

– Родичі за кордоном є?

– Звідки?

Розка вже готова була сказати, що вона – кругла сирота, і сама в це повірити.

– Зрозумійте, дівчино,– сумно сказала Петрищенко,– у нас, взагалі, режимна контора…

Лев Семенович щодо режиму попереджав. «Режимних підприємств, Розочко,– сказав він, насправді значно більше, ніж здається, і СЕС – одне із, тому що – а раптом холера? Або чума, не дай боже, або ще щось… А загалом будь-яка робота, пов’язана з мовою, режимна, а ти як думала?»

– А ці… покоївки, які на закордон? – запитала тоді Розка.

– Ти що,– відказав Лев Семенович,– маленька? Які ж вони покоївки? Але тут, дитинко,– сказав Лев Семенович,– на що підписуєшся, те й отримуєш… Попрацюєш кілька років з паперами, засвоїш термінологію, а там подумаємо, що з тобою робити… Тобі ж поспішати нікуди, та й режим тут… Вегетаріанський, можна сказати, хи-хи…

Із цього Розка зробила висновок, що він також слухає радіо «Голос Америки», там недавно передавали спогади Лідії Чуковської про Анну Ахматову. Люди здатні дивувати, навіть такі, як Лев Семенович.

Петрищенко знову зітхнула і встала з-за столу. Розка потяглася за нею, механічно відзначивши, що з-під спідниці-чотириклинки в Петрищенко визирає мереживна комбінація.

Блакитноока, як і раніше, сиділа біля вікна, правда, в’язання кудись поділося, втім, Розка побачила, що з шухляди витикається рожева мохерова нитка.

Пахло від блакитноокої, як у парфюмерному відділі універмагу. Навіть повітря стало липким.

– Ось, Катю,– сумно сказала Петрищенко,– секретаря нам прислали.

– Знову дівчинка? – вищипані брівки Каті полізли вгору.

– Від Лева Семеновича,– пояснила Петрищенко.

Катя мовчки оцінила Розку одним поглядом блідих випуклих очей.

І бочком засунула шухляду так, що рожева пухнаста ниточка зовсім кудись щезла.

Запала мовчанка. Потім Петрищенко зітхнула і промовила:

– Папери при тобі?

– Ага,– життєрадісно відповіла Розка,– паспорт і атестат.

Потай вона сподівалася, що не підійде. Вона була глибоко розчарована.

– Ну то неси в кадри. Трудову оформиш, приходь.

– А довго оформляти?

– Тижні дві-три. Тебе як звуть? Роза, так? Це, Розо, серйозна робота. Так швидко справи не робляться.

Мав рацію Лев Семенович, понуро подумала Розка, скрізь, де мова потрібна, перевіряють…

– А в кадри – куди?

– Це нагорі, в Пароплавстві. З башточкою така будівля, зеленувата. Ще якір перед будинком. Запитаєш у вахтера.

– Дякую,– чемно сказала Розка.

– І наступного разу, будь ласка,– проговорила Петрищенко, і на її шиї з’явилися червоні плями,– одягнися скромніше. Це ж порт.

*

Нове життя треба починати в новому вбранні. Під це діло Розка вициганила собі пальто-джерсі, яскраво-зеленого кольору. Виявилося, що воно малувате і стовбурчиться на талії, але Розка не дозволяла такій дрібниці зіпсувати собі задоволення від нової речі.

Біля ґанку будівлі п’ять-п’ятнадцять «А» сидів навпочіпки хлопець у брезентовій робі й палив, затуляючись від вітру. Він подивився на Розку, помахав рукою, щоб відігнати дим, і підморгнув їй.

Розка знизала плечима і велично пройшла повз, але знову зачепилася за хідничок при дверях. Вона озирнулася, але хлопець уже не дивився в її бік. Розка зніяковіла та щось пробурмотіла собі під ніс і бочком прослизнула досередини. У коридорі вкрутили ще одну лампочку, в конторі на підвіконні відрощував діток хирлявий каланхое, на календарі руде кошеня змінилося сірим, Каті не було, а в кутку стояв той самісінький столик з «Ятранню», котрий з кабінету, і чохол з нього зняли.

Двері в кабінет були відчинені, й Петрищенко, побачивши Розку, кивнула.

– Ось і добре,– сказала вона і почала вибиратися з-за столу. Для цього треба було відсунути стілець до стіни й обійти стіл. Але Петрищенко не полінувалася. Вона вийшла до Розки і поплескала долонею по друкарській машинці.

– Спеціально для тебе переставили.

Розці стало ніяково. Вона уявила собі, як Петрищенко з Катею, крекчучи і зачіпаючись за одвірки боками і задом, тягнуть столик із кабінету…– Це тепер твоє робоче місце.

– Ага,– похнюплено промовила Розка.

– Ну то берися до діла,– доброзичливо сказала Петрищенко.– Протоколи бачиш? Їх треба пронумерувати і підшити.

Вона тицьнула нігтем з облізлим рожевим лаком у стос папірців поряд із машинкою.

– Щоби послідовно були, за датами. А ось у цю книгу повнось номер протоколу, дату і судно. Тоннаж, порт приписки і так далі. Там уже трохи є, подивишся. Якщо в протоколі англійською, перекладеш. А то запустили все до краю.

– Ага,– знову погодилася Розка.– А друкувати?

– Що друкувати? – неуважно перепитала Петрищенко.

– Звідки я знаю що.

– Наразі не треба,– Петрищенко подумала і налила в каланхое води з кухля.

– А перекладати?

– Я ж сказала. Якщо в протоколі англійською, тоді перекладай. Тільки назву судна зберігай.

Розка зітхнула, посунула стілець і сіла. Їй стало зовсім сумно. Якщо не треба друкувати, навіщо їй півстолу зайняли цією бандурою? Тим більше, друкувати вона, як не дивно, любила. Якщо машинка була механічна, Розка з такою енергією била по клавішах, що вони стугоніли і чіплялися одна за одну. А електрична друкарська машинка – взагалі клас, ледь торкнешся, а вона вже працює. І до того ж тепла і муркоче, наче кицька.

Вона підсунула стос заповнених бланків. Лісовоз «Бірюса». Стільки-то кубометрів лісу. Зерновоз «Тимур Фрунзе». Пшениця сортова. Легкові автомобілі «Лада», експортний варіант. Фіолетовий штамп «Санітарна інспекція № 2». Підпис і дата. Ще один штамп. Іще підпис. Розка, щоби не переплутати, нумерувала папірці відповідно до дати – олівчиком у верхньому правому кутку, і підкладала під затиск у течку. Один за другим.

– Кораблі постоять,– бурмотіла крізь зуби Розка,– і лягають на курс… Та вони повертаються попри негоду…

«Друкарка прирівнюється до робітника,– сказав Лев Семенович,– у трудовій книжці так і буде написано – «робітник», для анкети це добре. З такою анкетою, може, вдасться проскочити… І скажи дякую, Еммочко, що вона в тебе не захотіла на сходознавство. Дочка Маї Володимирівни захотіла на сходознавство, золота медалістка, прекрасна анкета, доскіпатися нема до чого, то їй довелося тарабанити п’ять років за верстатом, а принагідно ще й комсоргом побути – за робітничу путівку».

Красиве, насичене життя знову перемістилося кудись у невизначену перспективу. Залишився стос папірців, на деяких виразно проступали бурі кола, видно, горнятко з чаєм ставили.

– «Оil-tanker» – «нафтоналивний танкер»,– прикусивши кінчик язика, перекладала Розка. Потім замислилася. Ручка зависла над порожнім рядком, Розка неохоче підвелася і зазирнула в кабінет.

– Олено Сергіївно, а «displacement» – це що таке? Порт приписки?

– Те саме, що й «tonnage»,– сухо відгукнулася Петрищенко, зайнята якимись своїми понурими справами.– Водотоннажність. «Порт приписки» – це «registration».

– Дякую! – голосно і ввічливо сказала Розка і знову всілася на стілець, підібгавши під себе ногу.

«Crew – це команда, це я знаю,– тихенько бурмотіла Розка.– Дисплейсмент оте паскудне настільки подібне на «порт приписки», це ж треба… Гаразд, тоді виходить, порт приписки – Кувейт. Ну то й фіг із ним».

Переважно впоперек штампу «Санітарна інспекція № 2» стояла приписка кульковою ручкою по-російськи: «Сторонніх об’єктів не виявлено». І підпис. Тільки до кувейтського пришпилений папірець – «Зараження третього ступеня об’єктом Д-8.

Об’єкт виявлений і знищений. Команда відправлена на профілактичний огляд і відновні процедури на МБМ».

Напевно, які-небудь мухи, подумала Розка, личинки піщаних мух. Вони відкладають свої яєчка в тілі людини, і, скажімо, палець, чи навіть уся рука поступово перетворюються на масу, що гниє і ворушиться. Вона уявила собі це видовище – і її аж пересмикнуло.

Позаду гримнули двері. На Розку війнуло солодким липкавим запахом; Катя стягнула з себе плащик-болонью, почепила на рогату вішалку. У кімнаті відразу стало задушливо.

– А, ось і наша Розочка, почала працювати нарешті,– Катя розкрила сумку, всіяну крапельками дощу, вийняла пакетик із карамельками.– Давно пора. На, пригощайся. Тримай, тримай… їж.

Розка карамельок не любила, але відмовитися посоромилася, тому просто затиснула цукерку в руці, сподіваючись якось крадькома покласти її в шухляду. Або запхати під «Ятрань». У кишеню джинсів, які надзвичайно тісно обліпили задок, пропхати цукерку було неможливо.

– Та ти їж,– сказала Катя, зачісуючись перед дзеркалом,– їж. Вона не отруйна.

Розка розгорнула липкий папірець і слухняно поклала цукерку в рот. Карамелька виявилася саме такою, як Розка і думала,– нудотною і липкою.

– От і добре,– доброзичливо сказала Катя, дивлячись із дзеркала на Розку блідо-голубими очима.– От і чудовенько.

І коли це дощ встиг піти, а я не помітила? Розка визирнула у вікно. Море заряботіло брижами, мокрі чайки, настовбурчившись, проходжалися причалом. Петрищенко виринула зі свого кабінету, сягнула в хистку конторську шафу і вийняла звідти електрочайник, який був захований за стосиком тек.

Розці раптом різко захотілося спати.

Повз неї, війнувши липким карамелевим душком, пройшла Катя. Розка чула, як та шарудить папірцем, потім долинув звук висунутої шухляди.

– Пересядь,– сказала Петрищенко.

– Що? – пробурмотіла Розка, здригнувшись.

Вона, виявляється, сиділа, безглуздо втупившись в одну точку.

– Так, щоб вікно було зліва,– пояснила Петрищенко.– Так належиться. За правилами охорони праці.

Катя далі чимось шаруділа. Накочували хвилі задушливого запаху.

– Ага,– сказала Розка.

Петрищенко застромила вилку чайника у розетку і поставила на підвіконня велике щербате горня з червоною квіткою на боці.

Розка пересунула стілець. Катю тепер зовсім не було видно, а рябе море дихало в ліву щоку. Чомусь відразу стало значно легше.

– Ем-Бе-Ем – це що таке, Олено Сергіївно?

– Міжрейсова база моряків,– неуважно пояснила Петрищенко.

– Це та, що на Шевченка?

– Так. На Шевченка.

– А об’єкт Д-8 це що?

– Дізнаєшся ще,– сухо сказала Петрищенко.– Ти переписуєш? Ну то переписуй.

– Уже є,– гордо відповіла Розка.

Розка сподівалася, що Петрищенко хоч якось похвалить її, підбадьорить – все-таки перший робочий день… Але Петрищенко промовила лише:

– Але ж почерк!

Розка прочитала в старій книзі «Хіромантія і графологія», що за почерком можна визначити характер людини. Тому вона старалася, щоб хвостики у «д» і «р» різко і гостро йшли вниз, сподіваючись на те, що характер якось сам собою зробиться твердим і рішучим. Петрищенко тим часом швидко продивилася папірці, різко закрила теку і віддала її Розці.

– Віднеси в контору, там запитаєш, де перший відділ, віддаси секретареві під розписку. По дорозі ні з ким не теревень і теку нікому до рук не давай.

– Перший відділ – це який?

– Перший це перший. Бо другого немає. І скажи секретареві, хай скаже Лещинському, бланки закінчилися.

– Гаразд. Контора – це нагорі, де якір?

– Ну так, ну так… якір… І можеш не повертатися вже сьогодні. Левові Семеновичу вітання передавай. Він тобі хто?

– Дядько. Двоюрідний.

– Значить, передавай привіт дядькові. Скажи, Ледка привіт передає. Ну, Ледка-Єнка,– пояснила вона, зустрівши здивований погляд Розки.

Тільки тепер Розка дотямила, що Олена Сергіївна Петрищенко має на увазі себе.

*

Лев Семенович тоскно скосив очі на білий телефон, що стояв на полірованому журнальному столику. П’ять хвилин, буквально п’ять хвилин, і зателефоную. Ось тільки новини додивлюся. Треба ж знати, що на світі робиться. Або, може, спершу повечеряю, а потім подзвоню. Так, мабуть, саме так.

Телефон задзвонив.

Лев Семенович здригнувся і чомусь підніс руку до губів.

– Льовко, дзвонять,– сказала дружина з кухні.

– Мене нема, сонечко,– крикнув Лев Семенович і знову скоса глянув на телефон – а раптом почує? – Візьми, скажи, мене нема.

– Як сказати, де ти?

– Ну, та як – де? За хлібом вийшов. Або ні. Виїхав. Або ні…

Дзвонив телефон. Дзвонив, дзвонив, дзвонив.

Дружина, причовгуючи капцями, підійшла до столика і взяла слухавку. Лев Семенович насторожено спостерігав за нею, злегка втягнувши голову в плечі – й навіть цього не помічаючи.

– Так? – Голос її ледь змінився і став кокетливим та дзвінким.– Так. Льовка? Вдома. Зараз, зараз він підійде.

І кивнула до Лева Семеновича, подаючи йому трубку.

– Хто? – пошепки запитав Лев Семенович.

Трубка дивилася на нього чорним оком змії.

– Герега,– пошепки пояснила дружина.

Лев Семенович затряс головою і виставив перед собою долоню, зображаючи небажання і навіть огиду, але трубка й далі дивилася йому між очей, і він, кинувши у бік дружини докірливий погляд, простягнув руку, узяв нагрітий пластик і притиснув до щоки.

Ковтнув і сказав:

– Так?

– Льовонько,– пролунав у трубці лагідний голос.– Ти ще вдома? Я ж тобі сказав – чекаю! Давай, одягайся, одна нога тут, друга там. Тобто навпаки,– в слухавці реготнули.

– Я не можу,– сказав Лев Семенович, відчуваючи гостру огиду до себе і до навколишнього світу.– В мене щось не те зі шлунком.

– Давай через «не можу»,– доброзичливо порадив голос.– Лови тачку, щоб через двадцять хвилин був у мене. Ні, краще просто до Пушкіна під’їжджай. Зрозуміло?

– Зрозуміло,– вичавив із себе Лев Семенович. Він хотів іще щось сказати, але в слухавці вже запищали короткі гудки. Він зітхнув, розтиснув липку та холодну долоню – і трубка випала з руки на важіль.

– Риммо, я ж просив!

– Він твій науковий керівник,– маркітним голосом відповіла та, знизуючи плечима і відвертаючись.

«Вона права,– подумав Лев Семенович,– а я тютя. Нікчема. А він мій науковий керівник. У нього безневинні слабкості. Таке почуття гумору. Я можу відмовитися, відмовитися. Підійти до нього і твердо сказати – мовляв, «вибачте, я нікуди не піду». Адже я шанована людина, можна навіть сказати, хороша людина, адже має ж мені вистачити характеру…»

– Льово, не роби дурниць,– сказала дружина, дивлячись у чорне вікно.– Тобі чітко сказали – буде дисертація, візьмуть у міністерство. Там вченого ступеня треба. У нього зв’язки. Захист пройде як по маслу. Ти хочеш, щоб тобі накидали чорних куль?

Вона з задоволенням повторила це герегине «як по маслу» і «чорних куль», що мало означати, що на такій справі, як дисертація, хто як хто, а вона чудово знається. Слово «кандидатська» вона також вимовляла із задоволенням.

Пишається…

Тобі навіть робити нічого не доведеться, ми роздриґаємо твою тему на окремі розділи і роздамо студіозусам. Їм однаково курсові робити. А потім зберемо, залишиться тільки автореферат написати. Годі, Льово, ніжкою посмикувати, всі так роблять.

Коли він говорить, усе здається таким переконливим, таким… нормальним. Усі так роблять. Ні, тут якраз не доскіпаєшся, я не зобов’язаний робити все сам – від і до, це нормальна практика, я ж бо зайнята людина, як би я сам усе це писав, вона, дурна, думає, що я пізно додому приходжу, бо залишаюся на роботі дані перераховувати…

Може, ну її, цю дисертацію, на бога, не потрібна мені та Москва. Ні, навпаки, я поїду від нього до Москви, і все буде добре, але ні, він же однаково одного разу отак-от подзвонить, а там…

– Льово, вдягайся,– твердо сказала дружина.– Чого стоїш із розкритим ротом?!

– Так-так,– квапливо відповів Лев Семенович і почав застромлювати ноги в осінні чеські черевики.

Кожен ліхтар, здавалося, був замкнутий в іще одну каламутну кулю, всередині якої снувала дрібна мжичка; Лев Семенович, підскакуючи, махав піднятою рукою, машини пролітали, лаково зблискуючи по мокрій бруківці, і кожна кидала йому в обличчя жмуток сліпучого світла; стільки світла навколо, звідки, навіщо?

Місто було наповнене світлом і водою, як тонучий корабель. Усі їдуть додому, подумав він з тугою, або сидять по хатах, усі нормальні люди сидять по хатах…

Нарешті йому вдалося зловити «жигуля».

Туга і гостра самота стиснули горло, і він навіть не встиг перевести дух, а вони вже під’їжджали до пам’ятника, і зеленкувата кучерява голова з бакенбардами височіла над стовпом, зблискуючи в дощовому ореолі. Чому ніхто не помічає, наскільки це безглуздо, коли голова на стовпі?

Герега стояв під освітленим портиком міськради: дебела постать у чорному плащі з піднятим коміром – на тлі безтілесних колон. Звичайно, йому ж близько, він же тут живе, в старому центрі, на Ласточкіна. І чому він завжди носить темні окуляри? Що таке є в нього в очах, що він не хоче, щоб це бачили інші?

Спалахнув і пригаснув стовп водяного пилу, чоловік у плащі скотився по сходинках, як можуть пересуватися огрядні, але жваві та життєрадісні люди. Він був ніби кулька ртуті, рухома, вертка і невразлива. Дощовик-болонья виявився не чорним, а сірим…

Лев Семенович тицьнув водієві гроші й незграбно виліз із машини. Дощ іще раз спалахнув тисячею іскор і згас остаточно.

– Льово,– докірливо сказав Герега, сплеснувши пухкими ручками,– ну скільки ж можна! Тут же мокро.

– Я не…– Лев Семенович роззирнувся. На площі було абсолютно порожньо, якщо не рахувати міліцейського поста перед міськрадою, але що з того? Це ж смішно. Герега – доктор наук, професор…

– Ходімо, ходімо,– Герега куцими пальцями смикав його за рукав.

– Куди? – Лев Семенович спробував уповільнити крок.

– Працювати, звісно,– брови над темними окулярами поповзли вгору.– Ти ж план дисертації прихопив?

– Прихопив,– Лев Семенович помацав чомусь свій бокатий портфель, де лежала пляшка вірменського коньяку.

Він відчув деяку полегкість. Жодних пригод, як отого разу. І тієї жахливої сауни теж не передбачається. Вони просто підуть до Гереги додому, відкриють коньяк і вдаватимуть, ніби обговорюють план дисертації. Висока вродлива дружина Гереги внесе на тарілочці нарізаний лимон з купкою цукрової пудри, або, можливо, маленькі канапки з червоною ікрою – Герега умів жити красиво, з розмахом, і жадібним не був, що правда, те правда… Лев Семенович навіть на мить відчув у роті смак червоної ікри. Приголомшливо красива жінка, і як Герега зумів таку відхопити? Кажуть, закохався до безтями, переслідував увечері до самого будинку, ховаючись у кущах край тротуару, а вона його впритул не бачила, і навмисне притискалася до кавалерів, і глузувала з нього. А потім зненацька раз – і він уже веде її в РАЦС. Щось, казали, він дізнався таке, про неї, а може, про її батька, велике цабе…

Але Герега повернув не на Ласточкіна, не в темну арку, де тьмяно жевріла самотня лампочка в дротяній сітці, а до сходів, що вели в порт. Сходи були чорні та мокрі, до сходинок поналипали бліді кленові листочки.

– Але працювати…– Лев Семенович навіть спробував притримати його, хапаючи за рукав.

– Потім, потім,– відмахнувся пухкою рукою Герега,– ще справа є!

– Але мені треба завтра раніше… у мене робота… п’ятихвилинка…

– На роботу,– повчально вимовив Герега,– треба приходити вчасно. Тобто тоді, коли тобі хочеться. Ти начальник чи звідкіля?

– Начальник,– погодився Лев Семенович.– Але ж, Толіку, зрозумій, наді мною теж є начальник…

– Поставити ти себе не можеш, ось що я тобі скажу.

«Та якби я міг себе поставити,– мало не вирвалося в Лева Семеновича,– хіба я товкся б отут з тобою?»

Повз них ішов морячок попід руку з дівчиною. Дівчина дріботіла в обтягуючій спідниці. Моряк тримав над нею парасольку і, нахилившись, говорив їй щось на вухо, а вона голосно мелодійно сміялася, відкидаючи голову назад. Левові Семеновичу цей сміх здався фальшивим.

Шльондра, подумав він…

Йому захотілося підійти і вдарити дівчину, щоб вона перестала сміятися, і він якомога надійніше застромив руки в кишені.

– Ходімо, Льово,– Герега коротко потер рученята.– Ходімо. Швидше. А потім – працювати.

– Куди ходімо? – Лев Семенович спробував трохи пригальмувати.

– Осьдечки, бачиш? – Герега кивнув круглою береткою у бік порту, де блискотів вогнями білий теплохід. Інші вогні витанцьовували під ним у темній воді – свято, відпочинок, далека подорож до країн, де немає Гереги. Левові Семеновичу навіть здалося, що звідти, з теплохода, мокрий вітер доніс ніжну танцювальну музику.

– Чому в порт? – лячно запитав він.

– А тому, мій дорогий, що на морвокзалі є такий собі бар, на третьому поверсі, а в барі є такий собі бармен Рома. Рома робить абсолютно приголомшливі шейки, ну, коктейлі, з яєчним жовтком, ніхто більше таких не робить. Тож ми з тобою посидимо, каву візьмемо, вип’ємо по коктейлю….

Обійшлося. Бар це ще так-сяк. Але про всяк випадок він обережно висловив боязке невдоволення.

– Але ж… дисертація…

– Там і обговоримо. Ходи-ходи!

І Герега потягнув Лева Семеновича за рукав до сяйливої, прозорої будівлі морвокзалу. Але коли той уже рушив було до ескалатора, Герега, округло реготнувши, знову потягнув його за руку.

– Зажди, Льовонько! Ще буквально півгодини… І тоді – в бар!

Білий теплохід біля причалу світив круглими ілюмінаторами і палубними вітринами так близько, що було чути вже не тільки музику, а й рипіння канатів, які терлись об чавунні причальні кнехти.

– Навіщо ми тут? – з тугою вимовив Лев Семенович. Ні, таки не обійшлося…

– Треба,– значуще відповів Герега.– Льовочко, у тебе посвідчення з собою?

– Яке?

– Службове, звісно! Давай, давай, давай його сюди! – Герега підстрибував від нетерпіння, але нараз зробився дуже поважним, якимсь навіть вищим і квадратнішим. Неквапно взявши Лева Семеновича під руку, підійшов до трапа і велично кивнув вахтовому.

– Ви куди? – вахтовий спробував заступити їм дорогу.

– Санітарна інспекція,– солідно сказав Герега, тримаючи перед собою руку Лева Семеновича з розгорненим посвідченням.– Поклич-но, друже, когось із командного складу… Немає? На березі? Недобре, недобре… Тоді сам проведи… Не можеш пост залишити, так? Ну, нічого, ми самі.

І він велично пройшов досередини.

Лев Семенович поплентався за ним.

*

– Мамо, ти спиш?

Стара напіврозплющила одне око і подивилася на Олену Сергіївну. Чорний рот був привідкритий. Тому вона спочатку закрила його, а тоді знов відкрила:

– Ні.

– Як ти себе почуваєш?

– На горщик хочу,– сказала мама.

Олена Сергіївна нахилилася і висунула з-під ліжка судно, поклала його під бік старій.

– Піднімись трохи, мамо… ну ж бо, без лінощів.

Не винувать себе, подумала Петрищенко, це ж природно, ну, себто, тварини завжди огризаються на хворих і на слабких, це природний інстинкт, я не повинна собі за це дорікати, у диких племенах людей похилого віку взагалі кидають, а то й заїдають на смерть… Але я як мисляча людина себе контролюю.

Старій на мить вдалося вигнутися худими стегнами, і Петрищенко вправно підставила судно під сідниці. Чому мама? Чому не тато? З ним би вона не так гарячкувала. Але жінки живучі. Тато її любив, свою дівчинку, а ось мама соромилася. Тоді в Ялті… Адже досі пам’ятаю. Скільки мені тоді було? п’ять? шість? Красива дитина – підтвердження повноцінності жінки. Є чим похизуватися перед подругами.

Рот її сам собою стиснувся в тонку ниточку.

– Я покакала,– сказала мама грайливим голоском маленької дівчинки.

– Дуже добре,– втомлено відгукнулася Олена Сергіївна і вийняла свіжу марлеву пелюшку.– Піднімись-но на хвильку. Зараз я тебе поверну на бік.

– А де китаєць? – занепокоїлася мама.– Пішов китаєць?

– Який китаєць?

– Твій чоловік новий. При ньому ніяково…

– Немає, мамо, ніякого китайця.

– А куди ж він подівся?

Навколишня дійсність у мами стиснулася до вузького світлового конуса; вицвілі шпалери, килимок, куточок книжкової полиці… Народжені затуманеним мозком образи були набагато яскравішими і повнокровнішими.

– Пішов,– сухо сказала Петрищенко.

– Я так і знала! І цей пішов! – мама тріумфувала.– Навіть китаєць, і той!

Петрищенко сильніше стиснула губи.

– Ти жодного чоловіка не вмієш втримати. І в кого ти така? Мене замолоду на руках носили. Пам’ятаєш, ну, ту фотографію, Ялта, ну?

– Дуже добре пам’ятаю,– сказала Петрищенко.

Вона протерла старій сідниці, викинула зім’ятий папірець в судно, перекотила маму на бік і обсмикнула на ній нічну сорочку. Потім, обережно ступаючи, вийшла, несучи судно перед собою, вилила вміст в унітаз, вимила руки, пішла до кухні, вийняла з кошика дві банки згущеного молока, пакет гречки, пласку банку шпротів і високу – з горбушею.

Цього разу спецзамовлення було біднішим, ніж минулого. Цікаво, до свята яке буде?

У раковині валялася брудна каструля. Петрищенко пустила воду і підсунула каструлю під струмінь. Сіла, підперла рукою щоку і почала дивитися, як вода, вдаряючись об емальоване дно, розбивається дрібним гейзером.

– Мамо, ти чого?

Петрищенко здригнулася.

– Сидиш у пітьмі.

– Замислилася,– спровинено сказала Петрищенко, спохопившись, що досі не переодяглася в домашнє. Навіть взуття не зняла. Туфлі лакові, чорні, важкі. Ноги у неї останнім часом до вечора обпухають, ось що.

– Ти мене налякала. Вмикаю світло – і бачу…

– Ну, я ненавмисне… Ти чому посуду не помила, Лялю?

– Часу не було,– зверхньо сказала дочка.– У нас мовна практика. Як бабуся?

– Бабуся покакала. І май на увазі, я вийшла заміж за китайця.

– Як? – неприязно здивувалася дочка.– Коли?

– Та ніяк. Бабусі так здалося.

– І ти так собі жартуєш?

– Я замовлення принесла,– винувато сказала Петрищенко, оскільки Ляля вже почала гарячкувати.

Вона завжди гарячкувала, навіть коли нічого не відбувалося.

– Я худну,– сухо сказала дочка.

– І справді, не завадить,– погодилася Петрищенко.

Ляля похмуро подивилася на неї, а тоді вийшла з кухні, гримнувши дверима.

Господи, понуро подумала Петрищенко, яка ж вона негарна. Ціла в мене. Та ще й характер оцей жахливий. Ну як можна з такою зовнішністю мати, до всього, такий жахливий характер? Не дивно, що Вова більше не дзвонить… Ох, та що ж це я, гірша за маму, чесне слово!

Вона визирнула з кухні. Дочка стояла перед німим телефоном.

– Лялю,– сказала Петрищенко неприродно веселим голосом,– а давай… теж влаштуємо свято, чи що? Напечемо пиріжків, відкриємо шпроти. Або ту банку ікри, яку ми до свят заникали? Покличемо кого-небудь.

Дочка, обернувшись, нерухомо дивилася перед собою.

– Кого покличемо, мамо? – сказала вона високим тонким голосом.– Кого ми покличемо?

*

Славнозвісний коктейль із сирим жовтком прослизнув усередину, не залишивши сліду, а чорна кава була позбавленою смаку, ніби картон. Лев Семенович повертався пішки просто тому, що йому треба було пройтися… привести до ладу думки… та й просто відхекатися. Він брів по калюжах, дивлячись перед собою нерухомим поглядом, і ворушив губами. Як Герега, статечно перевалюючись, зажадав від кока провести їх на камбуз, щоби подивитися, наскільки вони там дотримуються правил гігієни і санітарії! Як вони пройшли в їдальню – спочатку для комскладу, потім для пасажирів, і як Герега прискіпливо роздивлявся білі льняні скатертини і накрохмалені серветки! Як у буфеті, відіславши під якимсь приводом супроводжуючого, змів у свій великий місткий портфель з-за барної стійки кілька пляшок коньяку і якісь банки червоної ікри, при цьому обличчя його, закрите чорними окулярами, залишалося діловито-непроникним…

Боже мій, якщо хтось дізнається!

Заспокойся, сказав він сам собі, «Аджарія» завтра вранці відходить, на ній делегація від профспілок і артисти, там усе по першому розряду, а коли бармен недорахується коньяку, він не здійматиме галасу, тому що насамперед, природно, подумають на нього-таки, коньяк узагалі має властивість випаровуватися; ну, може, доллє туди низькосортного, після чергової чарки ніхто вже й не помічає смаку випивки… Нічого, нічого страшного, адже бармени завжди крадуть, бо чого б то інакше їм на суднах ходити, ще й на внутрішніх лініях…

Лев Семенович тоскно дивився в темряву. Море за парком, за чорними деревами його майже не розрізниш, але можна відчути, як воно дихає, перевертається там, у глибині ночі, всі ці повітряні маси, холодні пошматовані хмари, що витягуються вздовж повітряних течій, розсипчасті вервички перелітних птахів, і як вони тільки не бояться ось так, над чорною водою! Напевно, все-таки існує качиний бог, який відповідає за те, щоб їхні перельоти проходили без особливих втрат. А є ще й зовсім маленькі птахи, крихітні грудочки, які пірнають у повітрі, серце, зодягнене в покошлане пір’я. Навіть метелики є, і всі вони летять над морем, і страхи їхні прості та сповнені гідності – не намочити крил, не ослабнути, не впасти, долетіти…

Бог маленьких тварин, переляканих слабких створінь, мабуть, він зверне свою прихильну увагу і на нього, на Лева Семеновича, який у вселенському – мокрому – масштабі також маленький і слабкий. Він чомусь пригадав, як був дитиною і хворів на ангіну, і невідомо чому встав вночі з ліжка і підійшов до вікна, і в світлі ліхтаря падав сніг, і сніг цей падав з величезного неба, на величезну землю, і до самого обрію все було білим і порожнім, аж до найдальшого північного моря, до льодів Північного полюса. І ось він, Льова, стоїть у самому центрі цієї кришталевої кулі, а світ навколо стискається, пульсує, ніби величезне серце, і тисне, тисне з усіх боків…

На мить власні його проблеми здалися йому незначними. Нічого, подумав Лев Семенович, нічого, я зателефоную завтра Ледці, ось так – візьму і зателефоную, це, врешті-решт, зовсім не смертельно і взагалі; тут немає нічого надзвичайного, сильні думають, що доля на їхньому боці, але насправді є особливий бог, він протегує слабким, тому що слабкі – основа життя, сила життя…

Він здригнувся, пригадавши, як Герега зиркнув на нього – зиркнув чорними шкельцями окулярів; і він не зняв їх навіть у напівтемному барі.

– А зараз, Льовочко,– весело сказав Герега, розкриваючи все той же пухкий портфель і виймаючи з нього шкіряну теку з клапаном-застібкою,– ми займемося твоєю дисертацією.

*

– Тобі сессун зробити чи гарсон?

Розка поворушила загорнутими в простирадло плечима.

– Боб.

Розці хотілося, щоб їй зробили маленьку круглу голову. Хімію Розка вже пробувала. Чого вона лише не пробувала, навіть пір’я! І жодного разу зовнішність в дзеркалі не збіглася з її внутрішнім уявленням про себе. Точніше, з тою, якою вона, Розка, хотіла би себе бачити.

– Боб нам іще не давали,– зізналася Скиба,– а гарсон ми вже проходили. Давай, я тобі краще гарсон зроблю. Хоча взагалі-то це теж складна стрижка.

– А гарсон ти точно вмієш? – завагалася Розка.

– Не бійся,– Скиба змахнула ножицями відразу біля Розчиного ока. Розка ледве встигла відсахнутися.

– Та не сіпайся ти… Ти як, вступила?

– Нє-а,– Розка покрутила головою, бо Скибині ножиці клацнули біля вуха.– Бал недобрала. Лише бал, уявляєш?

– Прикро,– байдуже погодилася Скиба.

– Нічого,– сказала Розка не менш байдуже.– Рік відпрацюю – і на вечірній. Я ж у пароплавстві, уявляєш? Там іноземні фахівці приїжджають по обміну, потім іще моряки, командний склад… А я перекладачем…

– Та ну! – Скиба знову клацнула ножицями, і Розка розсудливо замовкла. Але довго мовчати у неї не виходило.

– А Кисіль в медучилище вступила, знаєш? Каже, якщо з відзнакою закінчити, то в мед без іспитів приймають…

– Та ну?

– Якась ти, Скибо, байдужа…

– Ну, мені що,– Скиба в дзеркалі стенула плечима над Розчиною головою.– У мене професія на руках… Ще півроку, і до мене запис почнеться, а твоя Кисіль так і буде сечу паличкою помішувати. А ти, Бєлкіна, все брешеш, до речі. Я знаю, ти в СЕС працюєш. І теж сечу паличкою помішуєш.

– А ти звідки знаєш? – Розка насторожилася. Скиба, схоже, вже перемістилася в таємне товариство дорослих, де всі все знають, і про неї, Розку, зокрема. А вона ні про кого нічого…

– Твоя Петрищенко зі своєю Лялькою з нами на одному сходовому майданчику живуть. От вона і каже, взяли тут одну… Тебе себто.

– Ляля?

– Ні, Петрищенко. У тебе прізвище таке, Бєлкіна, що його здалеку видно. Тож знайшла кому голову дурити. Командний склад, командний склад… І чого було зі шкіри пнутися, питається? Витикалася, руку тягнула…

– Я не сечу,– захищалася Розка.

– Та це ще щось гірше. Розумнішою за всіх бути захотіла, так?

Розці стало зовсім гірко й образливо. Захотілося встати, здерти прокляте простирадло і піти, але тоді відразу буде зрозуміло, що Скиба її дойняла. Вона почала роздумувати, як би у відповідь дошкулити Скибі, але Скиба була здорова і зухвала, Розка її побоювалася. Тоді вона жалісливо подумала, що ось вона, Розка, зараз піде, а Скиба залишиться. Дихатиме лаком й обрізками волосся, заробить собі астму, щосили співчувала Розка, а на ногах почнуть проступати жили. Бідна, бідна Скиба!

Пахло лаком для волосся і ще чимось непевним, але неприємним. Поряд із кріслом тітка в синьому халаті змітала шваброю в совок Розчині пасма.

Відібрати б ці обрізки в тітки і спалити. Негаразд, коли дещиця тебе поневіряється десь у сміттєвому відрі.

Але тітка, мабуть, здивується. Скиба теж здивується й утвердиться в думці, що у Розки не всі вдома.

Ззаду по шиї пройшлося холодне лезо. Потім воно зникло, але холодок залишився.

– Ну ось,– Скиба щіточкою полоскотала Розчину шию.– Укладка? Лак?

– Ні-ні,– Розка перелякано потягнула під горлом простирадло донизу. Дівоча голівка з акуратно укладеним волоссям докірливо дивилася на неї з вицвілої фотографії на стіні.

– Тоді йди, сушися,– індиферентно промовила Скиба.

Розка взяла свою сумочку, що висіла поряд на заломленому ріжку вішалки, і пройшла в комірчинку, де стояли три ковпаки. З одного боку, Скиба може подумати, що Розка їй не довіряє. З іншого – хтось мимохідь, виходячи, може просто прихопити її з собою, а Скиба й вухом не поведе. Хай краще ображається…

Вона переступила через грубі ноги товстої тітки в першому кріслі, потім через худі ноги товстої тітки в другому кріслі, вмостилася на потертому дерматиновому сидінні, застромила голову в сушарку і рукою намацала вимикач на ковпаку. У потилицю вдарила хвиля теплого повітря, у вухах загуло.

Дати Скибі на чай чи не дати? Якщо не дати, ніяково, бо так годиться, якщо дати, то вийде, що зі шкільної приятельки Скиба для Розки перетворилася тепер на перукарку. Обслуговуючий персонал. Хоча вони, щиро кажучи, не дружили ніколи.

А якщо дати на чай, то скільки?

Розка вимкнула сушарку і спробувала відкинути ковпак, але не зуміла. Чи то ковпак застряг, чи то Розка не знала, куди відтискати. Вона склалася навпіл і вилізла. Тітки й далі сидіти. На голові однієї були накручені великі бігуді, на голові іншої – дрібні, баранчиком.

– Усе? – запитала Скиба, вона сиділа в перукарському кріслі й щипчиками загинала собі вії,– гаразд, сідай.

І неохоче піднялася.

– Ти тільки розчеши і все,– Розка всілася в крісло, ще тепле від Скибиного заду.

Із дзеркала на неї дивилося знайоме обличчя. Зачіска стовбурчилася над вухами.

– Ось із цього боку коротше вийшло,– діловито сказала Скиба.– Треба підрівняти.

Вона знов накинула на Розку брудненьке простирадло і клацнула ножицями біля вуха. Потім знов скептично подивилася на Розчине відображення.

Відображення докірливо кліпало на неї з дзеркала.

– Тобі під хлопчика не личить,– сумно констатувала Скиба.

Боже, тужливо подумала Розка, вона ж мене навмисне знівечила. Терпіти не може, ось і знівечила…

– Скільки з мене? – покірно запитала вона.

– Три двадцять. І ще укладка. Сімдесят копійок.

Розка поклала на квитанцію п’ять карбованців. Скиба згребла їх і запхала в кишеню несвіжого халата.

– Тобі, до речі, плащ не потрібен? – запитала вона доброзичливо.– Хороший плащ, польський. З погонами. І не дорого. Алка продає, зі стоматології.

– Ні, я пальто купила вже. Чеське.

– То це твоє там висить?

– Ага.

– Де брала?

– У тітки Валі, на пошті.

– Попроси, щоб вона мені теж відклала.

– У неї твого розміру немає,– з насолодою сказала Розка.

*

– Ти даремно пістриглася, золотко,– сказала Катя, доброзичливо дивлячись на Розку.– Тобі не личить.

Розка мовчки скрипнула зубами.

Робити було зовсім нічого, пречудова «Ятрань» так і стояла під чохлом, зовні сяяв тріумфуючий сонячний день, відтак стало видно, що шибка у вікні непрозора і запорошена. Розка прихопила із собою «Анжеліку в Новому Світі», яку їй під чесне слово дала Елка, але читати не вдавалося. Катя так і зиркала на неї, і Розку оповила туга. Щоби гарненько помучити людину, треба її посадити в таку, як ця, контору і заборонити що-небудь робити, подумала Розка. Потім все-таки вийняла Бонка і почала читати текст. Підручник, що не кажи, якось не так незручно, людина ніби ділом зайнята, хоча, якщо вдуматися, то яким ділом?

– Ти де стриглася?

– На Пироговській, на розі,– неохоче відповіла Розка. Увага Каті її дратувала.

– Та жінка, яка тебе стригла, золотко,– Катя взяла з шухляди флакон із рожевим лаком, збовтала його і почала замислено фарбувати нігті. На Розку вона більше не дивилася,– молода, фарбована, на тебе якесь зло зачаїла. Ти тримайся від неї подалі, золотко.

Розка мовчки стенула плечима. Скиба на неї зло таїть? Ну так, було діло, вони навіть билися в класі п’ятому, здається, а може, в четвертому, але взагалі за що Скибі на неї злитися, Розка їй завжди давала списати і на випускних підказала, коли та заплуталася в суспільних формаціях. Звідки, правда, Катя знає, що Скиба фарбована? З іншого боку, всі перукарки фарбовані, їм імпортну фарбу видають, вони все на собі пробують.

– Буває так,– Катя розчепірила пальчики і роздивлялася їх, нахиляючи поперемінно голову то на один бік, то на інший.– Ти до людини з серцем, а вона тебе не любить. Кавалера ти в неї не відбивала, шматок хліба не забирала… А вона однаково тобі зла бажає. І чому, питається? Ти до неї з усією душею, а вона…

«Про що це вона?» – тихо здивувалася Розка. Чомусь їй було неприємно.

– Та зовсім ні,– з досадою сказала вона, з принципу захищаючи зловорожу Скибу.– У нас нормальні стосунки… загалом…

– Однокласниця,– замислено вела далі Катя.– Може, ти дуже розумною була, золотко? Вискакувала наперед весь час? Тебе взагалі в класі любили – чи ні?

Розка відчула, як у неї буряковіють вуха. Встати, вийти, щоби зробити цим Каті ще одну приємність? Чи переконувати, що нічого подібного? Насправді, звичайно, були такі, котрі Розку недолюблювали, але ж були і нормальні люди, які до неї ставилися цілком незле.

– А вам що до того? – запитала вона недобрим придушеним голосом.

– Та нічого. Ось хочеш, поворожу тобі.

– Ні,– про всяк випадок сказала Розка.

– На любов поворожу. На долю. Ти ж молода, лапонько. Хіба не цікаво?

Розка зам’ялася. Катя їй радикально не подобалася. З іншого боку, їй і справді було цікаво. Розка завжди вважала, що у всьому цьому, у ворожінні й інших подібних речах, щось є.

– А ви вмієте? – запитала вона про всяк випадок.

– Мене, золотко, ще бабуся навчила, земля їй пухом. А вже вона вміла!

– А як? По руці?

Катя трохи примружилася і кинула погляд на Розку. Погляд був неприємний, так ніби вона ставила Розці діагноз.

– По руці ворожать на життя. А щоб на долю, беруться карти. Ось ми карти розкладемо…

– А…

Розку якось біля вокзалу обікрала циганка. Як це вийшло, незрозуміло. Катя світла і на циганку зовсім не схожа, але однаково Розку щось насторожувало.

Вона мені наворожить якусь гидоту, а та раптом візьме і збудеться? А якби не наворожила, то нічого і не сталося б. Може таке бути? Розка не знала. Але відмовлятися було пізно, Катя витягнула з шухляди колоду заяложених карт із клітчастими сорочками. Крім карт у неї в столі лежав клубок рожевого мохеру зі встромленими спицями.

Розці захотілося показати свою обізнаність.

– А це не Таро?

– Це вони там у себе своє Таро нехай розкладають,– туманно відповіла Катя.– А нам і це підійде. Ти будеш дама трефова, хрестова дама будеш. На що тобі? На долю? На судженого? На бажання? Чи на все?

– На все,– про всяк випадок сказала Розка.

– Богаділочку? Циганку?

Вона діловито тасувала колоду, час від часу притримуючи її пухкими пальчиками і завмираючи, немовби промацуючи карти з вивороту.

– Ми, лапонько, люди прості. Це в них аркани, повішеники там усякі. А в нас що,– примовляла вона тим часом,– далека дорога, казенний дім. Богаділочку? Циганку?

– Циганку,– непевно сказала Розка, бо слово «богаділочка» звучало бридко. Щось у ньому вчувалося таке…

– Тоді бери і знімай.

Розка слухняно зняла, потім присунула стілець і сіла, визираючи Каті з-за спини. Карти лягали купками на подряпану стільницю.

– Минуле твоє прикре, сонечко,– говорила Катя, швидко підштовхуючи карти пальчиками.– Ось, дивись, дама пік, король треф і десятка треф. Через минулі справи неприємності з літніми людьми. До інституту вступала? Хто в тебе іспити приймав? Ось бачиш! А як наслідок у житті твоєму настали великі зміни.

– На краще? – з надією запитала Розка.

– Не скажу, що на краще. Просто зміни. А ось теперішнє в тебе, ну…

– Ну?

– Малі гроші, весела компанія і ще…

Вона задумалася, на гладкому лобі лягла горизонтальна зморшка.

– Клопоти. Марні клопоти… Це щось із казенним домом пов’язане. І малі гроші та весела компанія.

Звідки тут весела компанія, здивувалася Розка. Катя, чи що, весела компанія?

– На серці в тебе… ну, є в тебе трефовий король, не молодий, але веселий, не дуже багатий, але так… якоїсь вільної професії король. Артист? Художник?

Вона запитально глянула на Розку.

– Ну,– Розка прикусила губу.– Художник…

– Ти з ним, лапочко, не водися,– ласкаво проспівала Катя.– У нього таких, як ти… Він їх голими пише. І тебе голою пише, так, лапочко?

– Нє-а,– сказала Розка, червона аж до вух. Звідки вона знає? Чи це все тому що режимна контора? За нею, Розкою, хтось потай стежить, а Каті відомо… Щоб, вона, Розка, не видала страшні секрети іноземній розвідці, яка не спить.

– Ну, зараз не пише, то завтра запропонує. Давай, скаже, я тебе напишу… голенькою, ну…

– Ню,– вичавила Розка.

– А ти не погоджуйся, лапочко. Він тебе обдурить. Ось ти злишся на мене, я ж бачу, злишся, а я тобі добра зичу. Ще один є, він бубновий. Молодий. Тільки не вийде у тебе з ним. І не сподівайся.

Розка скоса зиркнула на Катю. Катя розчервонілася. На її щоках пашіли дві круглі плями, блакитні очі затягнулися паволокою, сльозою.

– Це ворожіння,– сказала вона крізь зуби,– дурня якась.

– І художник дурня? – доброзичливо уточнила Катя.– Ти ж он як почервоніла.

Розка відчула, що червоніє далі, зовсім уже нестримно. І чого, питається?

– Гаразд,– змилосердилася Катя.– Давай на майбутнє подивимося. Ось це у нас що? Це…

Вона замовкла.

Розка витягнула шию, зазираючи в карти.

Два тузи. Піковий і трефовий. Це ж добре, що тузи, подумала Розка, щось велике і важливе.

У Каті очі були зовсім порожні, рожева губа прикушена; як автомат, вона змішала карти і почала розкладати їх знову.

– А що…– запитала Розка, але Катя не слухала. Вона викладала карти швидко і безшелесно, картонні прямокутнички миготіли в повітрі, Розка не встигала дивитися. Катя при цьому оскліло дивилася перед собою, у вікні переливався і тріумфально сурмив погідний осінній день.

Нарешті карти лягли знов, химерною розеткою, на кшталт бабуниного пасьянса «Гробниця Наполеона». Розка зазирнула в них, але нічого не зрозуміла, а Катя, навпаки, водила по атласній поверхні пальчиком із рожевим облупленим манікюром і щось шепотіла.

– Га? – знову пошепки вимовила Розка. Їй стало страшно, немовби ні з того ні з сього заговорила кішка. У кутку в павутині заборсалася муха, що невчасно прокинулася.

– Добридень,– Петрищенко зняла плащик, і Розка побачила, що в неї знову з-під спідниці стирчить комбінація. І панчоха перекручена.– Катю, чим ви тут займаєтеся?

– Та так,– Катя спритними пухкими руками змішала карти.

– Знову? Я ж просила, Катю…

– Вона сама,– сказала Катя і впритул подивилася на Розку. Розка видала якийсь невизначений звук.

– Сама попросила карти розкласти? Розо, ти просила?

Розка втупилася в підлогу. Сказати «ні», то вийде, ніби вона донощиця якась. Розка ще зі школи засвоїла, що доносити недобре. Але вона прагнула поводитися чесно, а Катя грала не за правилами, нечесно, і нічого, виходило – всі переваги на боці Каті.

– Щоби цього мені більше не було,– наказала Петрищенко і рішучим чоловічим кроком пройшла у кабінет.

«Сказати Каті, що недобре ж так? – мучилася подумки Розка.– Чи вдавати, ніби взагалі нічого не сталося?»

Вона ще трохи пом’ялася у Каті за плечем, але та склала карти стосиком і сховала у стіл.

– Усе,– сказала Катя весело.– Сеанс закінчений. А ти б, золотко, вікно помила. Поки, ондечки, погода золота стоїть. Помити і на зиму заклеїти. А то скоро холоди, і з моря дме, аж поперек спини крутить.

– Не буду,– сказала Розка крізь зуби.

– А це ще чому? – весело здивувалася Катя.

– Я не прибиральниця,– випалила Розка, відчуваючи, як шаріє.

– А хто ж ти? – підняла брівки Катя.

– Я… перекладач!

– Теж мені, перекладач,– Катя попорпалася в шухляді й вийняла рожеве в’язання.– Тебе чого, думаєш, взяли? Тебе взяли місце притримати. Регінка в декрет пішла, тож тебе і взяли. І скажи спасибі, лапонько, бо сюди так просто не беруть.

– Катю,– пролунав з-за дверей голос Петрищенко.– Підійди-но сюди, будь ласка!

– Зараз, Олено Сергіївно! – солодко проспівала Катя і пухким бочком почала вибиратися з-за столу. Розка впіймала себе на тому, що так і стоїть, роззявивши рота. Вона зціпила зуби так різко, що вони аж клацнули, і всілася на робоче місце. «Ятрань» під чохлом уже почала припадати пилюкою. Розка провела по ній рукою, але «Ятрань» не відгукнулася, наче спала або померла. І Розці раптом стало так тоскно і самотньо, ніби крім неї в цьому страшному і порожньому світі нікого-нікого більше не було.

Вона роззирнулась по кімнаті. Муха в павутині билася і дзижчала. Розка встала і, витягнувшись навшпиньки, обірвала павутину ребром долоні. Потім одягнула зеленкувате пальто і вийшла.

Коротка тінь витанцьовувала перед Розкою, билася круглою головою об вибоїни асфальту, світло розпливалося в очах та грало на віях, і знамениті сходи, що росли аж у небо, теж розпливалися і витанцьовували в синьому веселому повітрі.

На бульварі вона купила вершковий пломбір у вафельному стаканчику, і щоб хоч трішки розвеселитися, люто вп’ялася в нього зубами. Зуби тут же заломило. Вона заковтнула чималий шматок морозива і шморгнула носом.

На лавках сиділи задоволені дівулі з візочками, бабці в набакирених мохерових шапках годували голубів, і нікому не було діла до неї, Розки.

Особливо огидний хлопець у штормівці та високогорлому светрі нахабно розглядав її вузькими очима. Розці здавалося, що вона вже десь його бачила. Ось зараз він скаже: «Така гарна дівчина, і плаче!»

– Така гарна дівчина, і плаче,– озвався хлопець.

Розка вишкірилася. Зуби знову заболіли, всі відразу.

– Ну, не дуже гарна,– уточнив хлопець, окинувши її оцінюючим поглядом.– Але загалом симпатична. Стрижка тільки не дуже. Хто тебе стриг?

– Що ти розумієш, дурню,– холодно сказала Розка.– Це в Парижі так носять. Остання модель.

– Той, хто тебе стриг,– вів далі хлопець, не давши себе збити,– дуже тебе не любить. А ти, певно, ще й на чай дала. Зізнайся, дала чи ні?

Розка відчула, як у неї буряковіють вуха. Змовилися сьогодні всі, чи що?

– А хочеш, я тобі страшне скажу? – хлопець не хотів відв’язуватися, і Розка, до якої прив’язувалися досить рідко, завагалася між явним хамством і все ж таки хамством, але замаскованим заохоченням.

– Ну, чого тобі ще? – запитала вона похмуро, так до кінця і не визначившись.

– Відкрию тобі страшну таємницю. Хочеш, я вгадаю, як тебе звати.

– Ну? – невпевнено сказала Розка. З її ім’ям влучити в яблучко було майже неможливо. Розці залишалося лише сподіватися, що покійній тітці Розі віділлється на тому світі.

– Ну, ось я бачу, що, абсолютно точно, це квітка,– хлопець заплющив очі і почав поводити перед собою руками.– Маргарита? Ні, безумовно ні… Ліля? Ні, це так вульгарно. Роза! Точно, Роза. В яблучко! Ваша аура, загалом переплетення тонких енергій, все свідчить на користь Рози. Признавайтеся.

– Дурень,– сказала Розка, вся червона.

– Хочеш, і прізвище відгадаю? Безумовно, це щось пов’язане з твариною.

– Дурень,– тупо повторила Розка. Вона згадала, де зустрічала хлопця.

– А ось і не вгадала,– сказав хлопець весело.– Мене звати Вася. А ти Розка Бєлкіна, працюєш в СЕС-2. І я працюю в СЕС-2.

– Щось я тебе там не бачила,– похмуро сказала Розка.

– А я молодий фахівець, сам собі вільна людина,– хлопець подумав, а тоді задзеленчав дрібняками в кишені,– і безвідповідальна. Оце ж бо візьму і куплю собі морозива.

Він посміхнувся похмурій морозивниці, і та посміхнулася у відповідь.

– Онде лавка звільнилася, ходімо, сядемо.

На лавці лежало кілька жовтих листків, і Вася змахнув їх рукою.

– Сідай, Розаліє,– його розлогий жест поширювався на лавку, на кількох голубів та на дві маленькі калюжі.

– Я не Розалія,– заперечила Розка,– я просто Роза.

Вафельне денце у її стаканчика вже почало підтікати, і вона боялася, що цівка липкого морозива побіжить за рукав пальта.

– І дарма, і вельми прикро,– сказав хлопець.– Розалія набагато симпатичніша. У цьому є щось величне.

– Дурня.

– Твоя мова, Розаліє,– хлопець розгорнув пломбір і викинув папірець до смітника,– хибує на одноманітність. Ну, то як же тобі працюється, Розаліє?

Розка знизала плечима.

– Ніяк.

– А,– Вася із насолодою відкусив трохи морозива.– Обдурили тебе, так, Розаліє? Пообіцяли зростання професійної кваліфікації і таке інше. А ти сидиш, папірці перебираєш, так? Вікна мити ще не примушували?

Розка видала невизначений звук.

– Тебе лякає моя проникливість,– проникливо промовив Вася,– але змушений тебе розчарувати. Мене теж намагалися змусити мити вікна. Тільки навесні. Я вимив. Помітила, може, наші вікна – найчистіші вікна у світі? Ну, принаймні в СЕС. Тому що наші сусіди, які коротко іменуються Чашками Петрі, в принципі не миють вікон. Взагалі, Розаліє, мушу тебе попередити. Часом із віконця у дверях, які ведуть у дивну маленьку кімнатку, що йменується боксом, у цих сусідів ллється дивне неземне світло.

– Це кварцова лампа,– сказала Розка авторитетно.– Вона для стерилізації.

– І як ти думаєш, що вони там стерилізують, Розаліє? – хлопець відкусив іще морозива і закотив вузькі очі.– Ох, не до добра це. Ти, до речі, на облік встала? Не встала. Підозрюю, навіть іще не знялася.

– Комсомольський? Я не знаю, кому картку здавати.

– Мені,– сказав хлопець і витер руки об штормівку.– Я, будучи єдиною особою комсомольського віку, автоматично є комсоргом будівлі п’ять-п’ятнадцять «А». Правда, є ще Лілька з СЕС-1, але їй не можна довіряти. Вона жінка. Її легко може перевербувати який-небудь красивий і небезпечний іноземець. І він відразу дізнається, що комсомольські внески у нас сплачуються нерегулярно. На жаль. До того ж у неї, як я вже сказав, вульгарне ім’я. Жінка з ім’ям Лілія – і комсорг? Погодься, в цьому є щось неправильне. Ти що читаєш? Сподіваюся, не «Червоні вітрила»?

Розка почувалася остаточно збитою з пантелику.

– Ні,– сказала вона невпевнено.

Вася схвально кивнув.

– Головне – не читати «Червоні вітрила». Поглянь он туди, Розаліє.

Розка скоса зиркнула на сусідню лавку.

Там сиділа страхітлива стара з підведеними очима, з розпущеним волоссям, у білій сукні по кісточки, що вибивалася з-під драпового пальта, на її колінах лежала книжка, прикрита зморщеною рукою, і довгий тонкий вузлуватий палець із довгим тонким жовтуватим нігтем закладав сторінку. Стара своїми опухлими очима дивилася у бік моря.

– Вона читала «Червоні вітрила»,– трагічно прошепотів Вася.– Вона так і не дочекалася свого Грея.

– Ой,– промовила Розка.

– Спершу вона була зовсім маленькою, десь вісім років, потім їй було чотирнадцять,– вів далі Вася, обкушуючи вафельний стаканчик.– Ну, Грін тоді ще не друкувався, здається. Чи ні, якраз іще друкувався? Загалом, от вона прочитала «Червоні вітрила», а це дуже неправильна книга, бо там сказано, що якщо чекати і вірити, то воно все виходить обов’язково. І ось вона почала чекати і вірити, і ходити сюди, чекати, коли з’явиться червоне вітрило. І коли до неї залицявся один серйозний чоловік, з найсерйознішими намірами, вона навіть не помітила цього, тому що далі ходила і ходила на бульвар. І спочатку було сонце й акації в цвіту, але потім погода раптом чомусь почала псуватися. І спочатку їй здавалося, що у неї багато часу, а потім часу зовсім не залишилося, але вона вже не розуміла, що часу зовсім не залишилося. Тобі дати носовичок?

– Я не плачу,– сказала Розка, шморгаючи носом.

– У тебе морозиво за рукав затекло,– Вася простягнув їй складений учетверо, але досить пом’ятий носовичок.– А пальто в тебе імпортне, на вигляд нічого, однак легко брудниться. І тобі доведеться спорювати ґудзики і здавати його в хімчистку. А потім знову пришивати ґудзики і ти обов’язково пришиєш їх криво. Скільки з тебе здерли? Карбованців сімдесят?

– Ну…

– І за джинси десь так само. Шикарно живеш, Розаліє. Не на зарплату.

– Не твоя справа,– автоматично відповіла Розка.

– Поїла? Тоді пішли здаватися. Вікна ми з тобою разом помиємо, заодно Катю викуримо, вона не любить, коли протяг, відразу додому втече.

– Це не моя…

– Справа? А в тебе взагалі ніяких справ немає,– несподівано сухо сказав хлопець, але тут же полагіднішав.– Ходи-ходи. Вікна вимиємо, і я тебе обідати поведу. Ти нашу їдальню бачила? Не бачила? Який там компот, знаєш?

При цьому він, тримаючи Розку твердою рукою під лікоть, неухильно вів її вниз знаменитими сходами.

– Ходи-ходи, Розаліє, за півгодини дійдемо… Ну й липка ж ти, матінко.

Розка насупилася і вирвала руку.

– У хорошому сенсі.

Розка замислилася, який тут може бути хороший сенс. Вася збивав її з пантелику абсолютно, говорити з ним було однаково що йти по хисткому купинні на болоті – не знаєш, де перевернешся.

– А ось і ми! – життєрадісно сказав Вася, відчиняючи двері.– Я її умовив. Вона спочатку відмовлялася, казала «ні-ні-ні», але я їй казав «так-так-так», і врешті-решт вона не встояла. Зараз вікна митимемо. Олено Сергіївно, ви чого?

*

У Лещинського в кабінеті замість Леніна (чи, наприклад, Дзержинського або принаймні Брежнєва) висів портрет Гагаріна. Гагарін білозубо посміхався. Петрищенко прикрила очі й відвернулася.

Ще в кабінеті ріс фікус у кухві. Поряд із фікусом на гнутому віденському стільці сидів незнайомий чоловік. А вільний стілець стояв навпроти Лещинського і був дико незручний.