Читать книгу Англійський пацієнт - Майкл Ондатже - Страница 4

Англійський пацієнт
Жодної жаги до життя

Оглавление

Чоловік з перев’язаними руками лежав у римському військовому шпиталі вже понад чотири місяці, коли випадково дізнався про обгорілого пацієнта і його доглядачку, почув її ім’я. Він розвернувся в дверях і попрямував до групки лікарів, яких щойно минув, – щоб дізнатися, де можна її знайти. Пацієнт лікувався тут уже доволі довго, й усі знали про його неохоту контактувати. Але зараз чоловік сам звернувся до лікарів, запитав про дівчину і, годі й казати, усіх налякав. Упродовж усього цього часу він не промовив ані слова, спілкувався переважно жестами чи гримасами, іноді чомусь посміхався. Про себе чоловік нічого не розповів, навіть імені не назвав, лише записав свій персональний номер як свідчення, що воював на боці союзників.

Цю інформацію двічі перевірили, навіть отримали підтвердження з Лондона. Він був знаним кластером рубців. Тож лікарі, повернувшись до нього, зважали на його бинти. Знаменитість, яка, попри все, бажала тиші. Герой війни.

Це дозволяло почуватися безпечно. Нічого не розповідати. Хоча вони й приходили до нього з ласками, умовляннями і навіть ножами. Понад чотири місяці – жодного слова. Коли його привезли сюди і дали звичайну дозу морфію, щоб втамувати біль у руках, чоловік став для персоналу шпиталю велетенською твариною без жодної жаги до життя. Здебільшого пацієнт сидів у кріслі в повній темряві та спостерігав за хвилями руху пацієнтів і метушнею медсестер поміж палатами.

Але зараз, оминаючи групку лікарів у коридорі, він почув жіноче ім’я, сповільнив ходу, а потім рвучко повернувся, підбіг до них і запитав, у якому шпиталі працює ця панянка. Йому відповіли, що це колишній жіночий монастир, що спочатку його захопили німці, а потім союзники, які й улаштували там військовий шпиталь. Він десь на пагорбах Північної Флоренції. Більшу частину страшенно понівечено бомбардуваннями. Там небезпечно. Насправді це лише тимчасовий польовий шпиталь. Але медсестра та її пацієнт відмовилися звідти піти.

– Чому ви не натиснули на них, аби змусити?

– Вона наголошувала, що пацієнт занадто слабкий для переміщення. Ми, звісно ж, могли обережно транспортувати його, але зараз не час для суперечок. Та й вона сама була не в найкращій формі.

– Її поранено?

– Ні, можливо, вона слабко контужена вибухами. Було б добре повернути її додому. Проблема в тому, що війна закінчилася. Неможливо більше когось змусити зробити що-небудь. Пацієнти тікають зі шпиталів. Військові самовільно зникають іще до того, як їх демобілізують.

– На якій вона віллі? – поцікавився чоловік.

– Там, де, за переказами, у саду живуть привиди. Сан-Джироламо. Тепер у дівчини є свій власний привид – її обгорілий пацієнт. Від вогню в нього не залишилося ані обличчя, ані нервів. Можна провести палаючим сірником у нього під носом і не побачити жодної реакції. Його лице заснуло назавжди.

– Хто він?

– Його імені так і не вдалося з’ясувати.

– Він не розмовляє?

Лікарі засміялися:

– Ні, розмовляє, причому постійно, але забув, хто він такий.

– А звідки його привезли?

– Бедуїни принесли його до оази Сіва. Потім він трохи лікувався у Пізі, потім… Мабуть, хтось із арабів носить його іменний жетон. Може, якось він вирішить його продати, тоді ми дізнаємося більше, а може, ніколи не продасть. Вони дуже полюбляють такі дрібнички. Хто б з пілотів не падав у пустелі, жоден не повернувся зі своїм жетоном. Зараз він заліг у сплячку на віллі в Тоскані, а дівчина відмовляється покидати його. Вперлася та й усе. Союзники оселили там аж сотню людей. До того німці утримували цю свою останню схованку невеличким загоном. Це чудова будівля, деякі кімнати в ній розмальовано – у кожній своя пора року. Позаду садиби – вузька ущелина. Все це в горах, кілька десятків кілометрів від Флоренції. Звісно ж, вам знадобиться перепустка. Можливо, вдасться знайти когось, хто зміг би вас туди відвезти. Там дотепер жахливо. Мертва худоба. Застрелені й наполовину поїджені коні. З мостів звисають тіла вішальників. Останнє відлуння війни. Абсолютно небезпечне. Навіть сапери туди не поспішають. Коли німці відступали з тих місць, вони все випалили й нафарширували мінами. Жахливе місце для шпиталю. Найгірше – це запах смерті. Потрібен добрячий снігопад, аби очистити те все. Потрібні круки.

Дякую.

Пацієнт вийшов зі шпиталю до сонця, на відкрите повітря, вперше за кілька місяців, з палати із зеленавим освітленням, де лежав, наче в банці. Він стояв і вдихав у себе навколишнє, чужу квапливість. «Найперше, – подумав чоловік, – мені знадобляться черевики на гумовій підошві. І gelato[13]».


Поїзд хитався наче божевільний, і заснути не вдавалося. Інші пасажири палили просто в купе. Чоловік притиснувся скронею до вікна. Люди були в темному одязі, й вогники їхніх сигарет створювали враження, що потяг оповитий полум’ям. Кожного разу, коли за вікнами з’являвся цвинтар, пасажири хрестилися. «Та й дівчина була не в найкращій формі».

Gelato для мигдалин, пригадав чоловік. Згадав, як супроводжував їх з батьком до лікарні, де малій мусили видалити мигдалини. Щойно вона побачила повну палату дітей, котрі чекали на операцію, одразу ж відмовилася. Ця найслухняніша й найчемніша на світі дівчинка перетворилася на камінь, незламний, як адамант. Ніхто не вирве нічого з її горла, хай навіть мудрі люди радять інакше. Вона житиме з цим, хоч як би це виглядало. Дитина досі не знала, що таке мигдалини.

«Вони ніколи не торкалися моєї голови, – думав він, – ось що дивно». В найгірші моменти чоловік уявляв їхні подальші дії, який орган йому відрізатимуть. Найбільше він боявся за голову.


Щось схоже на мишку вкотре пробігло горищем.

Він зупинився в дальньому кінці коридору. Поклав на підлогу валізу і помахав їй крізь темряву й слабке мерехтіння свічних вогників. Потім рушив до неї без жодного звуку, без жодного скрипу дошки, і це заскочило її зненацька, було щось знайоме й заспокійливе в такому безшумному порушенні їхнього з англійським пацієнтом усамітнення.

Поки чоловік минав світильники, тінь танцювала на стінах довгого коридору. Дівчина відрегулювала гасову лампу, і світла навколо неї значно побільшало. Сиділа незворушно, тримаючи книгу на колінах, а чоловік підійшов і обійняв, наче дядько.


– Скажи, що таке мигдалини? – Її очі увіп'ялися в нього.

– Пам’ятаю, як ти вилетіла з лікарні, ніби фурія, а позаду тупцювали двоє кремезних дядьків.

Дівчина ствердно кивнула.

– Твій пацієнт тут? Можна мені увійти?

Вона заперечливо хитала головою, доки він не заговорив далі:

– Тоді зустрінуся з ним завтра. Лише скажи, де можна облаштуватися. Простирадла мені не потрібні. Тут є кухня? То була дивна подорож, поки я тебе знайшов.

Коли чоловік вийшов у коридор, вона повернулася до столу й сіла, намагаючись вгамувати тремтіння. Їй потрібні цей стіл, ця напівпрочитана книжка, щоби заспокоїтися. Цей знайомий чоловік проїхав довгий шлях потягом, потім ішов чотири милі горбами від села й нарешті перетнув цей довжелезний коридор, аби побачити її. За кілька хвилин вона увійшла до кімнати англійського пацієнта й застигла, дивлячись на нього. Місячне сяйво ковзало переплетеним листям. Це світло надавало ілюзії справжності. Вона могла б зірвати квітку та приколоти її до сукні.


Чоловік із прізвищем Караваджо відчинив усі вікна в кімнаті й стоїть, дослухаючись до нічних звуків. Він роздягається, обережно масажує шию долонями й лягає на хвилинку на незастелене ліжко. Дерева перешіптуються, а Місяць сріблястою рибою плюскочеться в саду поміж айстрами. Його сяйво огортає чоловіка другою шкірою, стовпом води. За годину він з’являється на даху вілли. Нагорі він мусить бути обережним, бо дахи поцятковані дірками від бомбардувань, а навколо будинку простяглися два акри випалених і понищених садів. Він бачить, що вони в Італії.


Вранці біля фонтану між ними зав'язується невпевнена розмова.

– Ось ти в Італії. Можеш більше дізнатися про Верді.[14]

– Що? – Вона на мить забуває про білизну, котру пере у фонтані.

– Якось ти казала мені, що закохана в нього, – нагадує чоловік.

Хана ніяково нахиляє голову.

Караваджо прогулюється довкола, вперше оглядає будинок, детально роздивляється все від лоджії аж до саду.

– Так, ти любила його. Ми всі божеволіли від щоразу нової інформації про Джузеппе від тебе. Що за чоловік! Ти казала, що він найкращий на світі. І всі мусили погоджуватися з тобою, шістнадцятирічною нахабою.

– Цікаво, що з нею сталося? – Вона розправляє мокрі простирадла на краю фонтана.

– Небезпечно було йти проти твоєї волі.

Дівчина крокує вимощеною доріжкою, де крізь каміння проросла трава.

Він дивиться на її ноги в чорних панчохах, на тонку коричневу сукню. Вона нахиляється над балюстрадою.

– Мушу зізнатися, коли я приїхала сюди, то підсвідомо думала про Верді. Зрештою, ви з татом пішли на війну… Подивися на яструбів! Вони прилітають кожного ранку. Все інше тут зруйноване й розтрощене на друзки. Протічна вода залишилася тільки у фонтані. Союзники розібрали водопровід, коли йшли геть. Думали, що я погоджуся піти з ними.

– А варто було. Цей район дотепер не очистили. Тут повсюди нерозірвані бомби.

Хана підходить ближче і кладе палець йому на уста:

– Караваджо, я рада бачити тебе. Як нікого іншого. Лише не кажи, що ти приїхав, аби змусити мене передумати й покинути цю віллу.

– Я просто хочу знайти невеличку пивницю, де є Wurlitzer[15], і випити без вибухів цих чортових бомб. Послухати спів Френка Сінатри. І нам треба придумати щось із музикою, – каже чоловік. – Корисно для твого пацієнта.

– Думками він досі в Африці.

Караваджо дивиться на дівчину, чекає продовження, але про англійського пацієнта більше нічого казати.

– Деякі англійці люблять Африку, – бурмоче він. – У них частина мозку точно як пустеля. Тож вони там не чужі.

Він бачить, як вона нахиляє у відповідь голову. Худе обличчя, обрамлене короткою стрижкою, втратило загадковість і таємничість, якої надавали йому довгі пасма. Що б не трапилося, вона видавалася умиротвореною у своєму маленькому світі. Хлюпання фонтану позаду, яструби, зруйнований сад.

«Може, це і є шлях виходу з війни, – думає Караваджо. – Піклуватися про обгорілого чоловіка, прати у фонтані білизну, милуватися розфарбованими кімнатами. Начебто все залишилося в капсулі з минулого, дуже далекого, задовго до Верді, до того, як Медічі збиралися вночі й при світлі свічок обговорювали нову балюстраду чи вікно, запрошували архітектора – найкращого архітектора п’ятнадцятого століття, – щоб зажадати від нього чогось особливішого для власного задоволення, ніж просто рама для краєвиду».

– Якщо ти залишаєшся, – мовить дівчина, – нам знадобиться більше харчів. Я виростила трохи овочів, також ми маємо мішок бобів, але здалось би приготувати курча. – Вона дивиться на Караваджо, пам’ятаючи про його колишні навички, але не говорячи про них.

– Я розгубив сміливість, – відповідає чоловік.

– Що ж, тоді я піду з тобою, – пропонує Хана. – Зробімо це вдвох. Можеш навчити мене красти, покажеш, як це робиться.

– Ти не розумієш. Я розгубив усю сміливість.

– Чому?

– Я був у полоні. Вони мало не відрубали мені ці кляті руки.


Вночі, після того як англійський пацієнт засинає чи вона просто залишає його кімнату і трохи читає наодинці, Хана йде подивитися на Караваджо. Він лежить у саду біля кам’яної стінки фонтану й дивиться на зорі, або ж дівчина знаходить його на нижній терасі. Раннім літом панує прекрасна погода, і йому видається дивним залишатися в будинку.

Більшість часу чоловік сидить на даху біля розбитого комина, але, коли зауважує її фігурку, котра шукає його на терасі, безшумно прослизає вниз. Тоді вона помічає його біля безголової графської статуї, на обрубку чиєї шиї полюбляє пихато вмоститися місцевий кіт і жалібно нявчати, коли побачить людей. Хану переслідує відчуття, що це вона знайшла цього дивного чоловіка, котрий знається з темрявою, а коли хильне зайвого, оповідає, що виріс у совиній сім’ї.

Вдвох вони стоять на мисі й милуються віддаленими вогнями Флоренції. Іноді Караваджо здається дівчині нестямним, іншим разом – навпаки, занадто спокійним. Вдень вона краще бачить, як він рухається, помічає задубілість кінцівок над бандажами, як повертається усе його тіло, а не лише голова, коли вона вказує на щось посеред далеких пагорбів.

Але Хана йому про це не говорить.

– Мій пацієнт вірить, що потовчена павичева кістка – це чудодійне зілля.

Чоловік підіймає голову до нічного неба:

– Щира правда.

– Ти шпигував?

– Не зовсім.

Він почувається комфортніше, прикритіше від Хани в темряві саду, мерехтливий відблиск лампи з кімнати англійського пацієнта поволі згасає.

– Часом нас змушували красти. Настав мій зоряний час – італійця і злодія. Вони навіть повірити не могли, як їм пощастило, аж нетерплячка їх брала швидше мене використати. Загалом нас було четверо чи п’ятеро. Іноді мені вдавалося добряче впоратися. А потім якось я потрапив у кадр. Можеш собі уявити?

Одного разу мене запхали в смокінг, цей мавпячий костюм, щоб я зміг потрапити на вечірку і викрасти папери. Насправді я був злодієм. Не завзятим патріотом, тим паче не визначним героєм. Просто злодієм. А командири легалізували моє заняття, ось і все. Була там одна панянка, пасія котрогось із генералів, вона притягла із собою камеру та щохвилини клацала німецьких офіцерів, коли я перетинав бальну залу й випадково потрапив у кадр. Клацання клятого фотоапарату змусило мене обернутися на півдорозі. Так майбутнє стало для мене небезпечним. Суча генеральська повія.

Під час війни всі фотографії друкувалися лише в державних лабораторіях під наглядом гестапо, і досить плівці потрапити до Мілана, будь-який чиновник зрозуміє, що мене не було в списках запрошених. Залишався єдиний вихід – викрасти плівку.


Хана зазирнула досередини й поглянула на англійського пацієнта, чиє сонне тіло, ймовірно, перебувало зараз далеко в пустелі, де його зцілював чоловік, який занурював пальці в човник зі складених стоп, нахилявся і втирав темну мазь в обпечене обличчя. Вона уявила на мить його долоні на обох своїх щоках.

Дівчина прямує коридором до свого гамака, і він гойдається, коли її ноги відриваються від підлоги.

Перед тим як заснути, Хана відчуває себе живою, прокручує в памяті фрагменти подій цього дня, забирає їх до ліжка, ніби школяр, котрий вкладається спати разом із підручниками й олівцями. До того часу день здається їй невпорядкованим, як бухгалтерська книга, а її тіло повне історій та повсякденних сцен. Сьогодні Караваджо їй дещо подарував. Свою історію, драму й украдену світлину.


З вечірки він поїхав автомобілем. Темне, наче чорнило, авто пливе в літню ніч і шурхотить колесами вздовж гравійної доріжки, котра огинає маєток. Увесь вечір, проведений на віллі Козімо, йому доводилося спостерігати за фотоапаратом, напружувати тіло готовністю до втечі, коли об’єктив повертався в його бік. Тепер, коли Караваджо знає про його присутність, уникати небезпеки легше. Він наближається до жінки з фотоапаратом і з уривків розмов дізнається, що її їм'я Анна, вона коханка офіцера, котрий зупинився на ніч на цій віллі, а зранку відбуває на північ Тоскани. Смерть жінки чи її несподіване зникнення лише посилить підозри. Настали такі часи, що все незвичайне розслідується.

Чотири години по тому Караваджо у шкарпетках перебігає газон, і його супроводжує тінь, чітко окреслена місячним сяйвом. Біля гравійної доріжки чоловік зупиняється й повільно крадеться вздовж неї. Дивиться вгору на віллу Козімо, на освітлені Місяцем прямокутники вікон. Палац військових дружин.

Світло автомобільних фар, наче струмінь води з брандспойта, освітлює кімнату, куди він проник, і Караваджо застигає на півдорозі, помічає звернені в його бік очі тієї ж жінки, чоловіка, який рухається на ній, встромивши пальці в її світле волосся. І вона впізнає чоловіка, попри його оголеність, це безумовно той, випадково сфотографований нею на галасливій вечірці, навіть стоїть так само, від несподіванки напіврозвернувши до неї тулуб, коли фари машини вихоплюють його тіло з темряви. Автомобільне світло ковзає в куток, а потім зовсім зникає.

Темно, хоч око вибери. Він не знає, чи рухатися далі, чи прошепотить жінка чоловікові, який її трахає, про стороннього в кімнаті. Голий злодій. Голий вбивця. А може, підкрастися до парочки в ліжку і скрутити офіцерові в’язи?

Караваджо чує, що люди продовжують кохатися, чує мовчання жінки – жодного шепоту, – чує, як вона думає, як її очі націлені на нього крізь темряву. Ні, слово має бути роздумує. Увага Караваджо перемикається на міркування, як один склад геть змінює слово – вона «роздумує», наче «роздмухує» багаття своїх думок. Слова – це дуже тонка матерія, за словами одного із друзів, майстерно володіти ними важче, ніж скрипкою. Караваджо спадає на думку біляве жінчине волосся й чорна стрічка в ньому.

Чоловік чує, що автомобіль розвертається і зіщулюється, очікуючи нового променя світла. Обличчя, що з’являється в темряві, здається занесеним лезом меча над ним. Світло вихоплює жінку, генералове тіло, килим і наостанок знову ковзає обличчям Караваджо. Він не може більше бачити жінку. Трясе енергійно головою й проводить долонею біля горлянки. Накреслює в повітрі рукою камеру, щоб вона зрозуміла. Знову суцільна темрява. Караваджо чує, як жінка із насолодою стогне, і розуміє, що вона його не викаже. Жодного слова, жодного натяку на іронію, сигнали порозуміння, і він тепер знає, що може вільно рухатися до веранди й зникнути, розчинившись у ночі.


Знайти її кімнату було значно складніше. Він увійшов до вілли й минув напівосвітлені фрески сімнадцятого століття, котрі прикрашали стіни довжелезного коридору. Десь тут у глибині будинку ховалися спальні кімнати, схожі на темні кишені золотистої камізельки. Єдиний спосіб оминути вартових – вдати із себе дурника. Доведеться зняти весь одяг і залишити його на клумбі.

Дрібними кроками голий чоловік підіймається сходами на третій поверх, а охоронці регочуть і показують пальцями на його геніталії, перехилившись через бильця, він підлабузницьки вклоняється мало не до самої підлоги, натякає вартовим на вечірні побачення, alfresco, як їм це? Чи спокусливі ігри a cappella?

Ще один довжелезний коридор на четвертому поверсі. Один охоронець на сходах, інший за двадцять ярдів, занадто багато ярдів. Нове театральне дефіле, Караваджо мусить впоратися, бо за ним підозріло спостерігають двоє насмішкуватих вартових, він рушає самозакоханою павичевою ходою й зупиняється, щоб детальніше роздивитися фреску, на якій зображено віслюка серед гаю. Нахиляє голову до стіни, мало не засинає, робить іще кілька кроків, спотикається, але швидко поборює хвилювання і продовжує свій шлях бадьорим військовим маршем. Розслабленою лівою рукою Караваджо вітає гологузих, як і він сам, янголят на стелі, передає їм привіт від злодія, робить кілька вальсових па, минаючи різноманітні сцени на фресках, проходячи повз намальовані замки, чорно-білі костели, звертається до святих у цей вівторок, коли йде війна, з проханням зберегти його маскування та життя. Караваджо потребує сховку, щоб знайти свою фотографію.

Він поплескує себе по голих грудях, вдаючи, наче шукає перепустку, хапає рукою пеніс і намагається використати його замість ключа до кімнати, де стоїть вартовий. Регочучи, Караваджо задкує, наче засмучений невдачею, і тихенько прослизає до сусідньої кімнати.

Чоловік відчиняє вікно й виходить на веранду. Темна, прекрасна ніч. Він перекидає ногу через бильця й злазить на поверх нижче. Лише тепер можна увійти до кімнати Анни та її генерала. Нічого, окрім аромату парфумів усередині. Не залишаючи слідів стоп. Не відкидаючи тіні. Колись він розказував чиїйсь дитині казочку про чоловіка, котрий шукав повсюди свою тінь, як сам тепер відшукує своє зображення на шматочку плівки.

У кімнаті він враз розуміє, що сексуальні ігри вже почалися. Руки переплелися, одяг звисає зі спинок стільців, а то й просто лежить на підлозі. Караваджо лягає на килим і котиться ним, аби перевірити, чи немає чогось твердого й схожого на якусь камеру, перевіряє кімнату шкірою. Він перевертається не голосніше, ніж лопасті вентилятора, і не знаходить нічого. Навколо темно, хоч в око стрель.

Повільно підводиться, розвівши руки, торкається грудей мармурової статуї. Його рука ковзає вздовж кам’яної руки – раптом він зрозумів хід думок Анни, – на якій висить фотоапарат. Караваджо чує шурхіт коліс, повертається й у раптових бризках автомобільного світла потрапляє на очі жінці.


Чоловік спостерігає за Ханою, котра сидить навпроти нього, дивиться йому в очі й намагається прочитати його, зрозуміти хід його думок так, як це зазвичай робила його дружина. Він спостерігає, як вона вдихає його запах і силкується вирахувати стежки, котрими він блукав. А він ховає усе це дуже глибоко та дивиться у відповідь, знаючи, що дівчина не побачить нічого в його невинних, прозорих, як річкова вода, бездоганних, як довколишні краєвиди, очах. Він знає, що люди топляться в них, і приховувати правду стає нескладно. Але Хана дивиться на нього насмішкувато, ледь нахиливши набік голову, як собака, коли чує звуки чи кроки, котрі не належать людині. Медсестра сидить навпроти нього біля криваво-червоної стіни, і цей колір йому не подобається, а її чорне волосся й уся вона – така струнка й засмагла, наче оливка, напоєна сонцем цієї країни, – нагадують йому про дружину.

Останнім часом він не думає про дружину, хоча знає, що може викликати в уяві кожну згадку про неї, описати кожну її рисочку, пригадати її зап’ястя на його серці впродовж ночі.

Караваджо ховає руки під столом і спостерігає, як дівчина їсть. Він досі надає перевагу самотнім трапезам, хоч і завжди сидить з Ханою, поки вона обідає. «Марнославство, – думає чоловік. – Смертне марнославство». Дівчина бачила крізь вікно, як він сидів на одній із тридцяти шести сходинок біля каплиці та їв руками, не маючи ані ножа, ані виделки, ніби вчився їсти так, як це роблять східні люди. Сивина, котра вже пробивалася в його бороді, й темний піджак зробили його врешті-решт схожим на італійця. Хана помічала це щодня виразніше.

Чоловік вдивляється в темний силует дівчини на фоні коричнево-червоних стін, у її шкіру й острижене темне волосся. Він познайомився з нею та її батьком у Торонто ще до війни. Тоді він був злочинцем, одруженим чоловіком, перепливав цей обраний ним світ з лінивою самовпевненістю, блискуче дурив голови багатіям і зводив з розуму своїм шармом дружину Жанетту і юну доньку свого товариша.

А зараз світ довкола них зруйнований, а вони – покинуті напризволяще. Впродовж цих днів на віллі серед пагорбів неподалік Флоренції, не виходячи з будинку, коли заряджав дощ, мрійливо сидячи в одному з крісел на кухні, чи в ліжку, чи на даху, Караваджо нічого не планував. Він думав лише про Хану. А вона, здавалося, прикувала себе до чоловіка в горішній кімнаті, котрий ніяк не віддасть Богові душу.

Поки дівчина їла, Караваджо сидів навпроти й спостерігав за нею.


Півроку тому з вікна в кінці коридору шпиталю Святої Клари, що в Пізі, Хана бачила білого лева. Він самотньо стояв на парапеті, нагадуючи кольором мармурові споруди Кампозанто й флорентійського кафедрального собору, хай навіть його груба й проста форма вказувала на зовсім іншу епоху. Наче якийсь подарунок із сивої давнини, котрий варто прийняти. І вона прийняла його, чи не єдину з усіх тих розкошів, які оточували шпиталь. Опівночі дівчина часто визирала у вікно й знала, що тварина залишається там, у темряві комендантської години, з якої обоє повиринають на світанку. Хана підходила до вікна о п’ятій чи п’ятій тридцять, а потім о шостій, аби побачити, як на левиному силуеті вимальовуються деталі. Щоночі, поки медсестра пересувалася від пацієнта до пацієнта, лев стояв на варті. Навіть мінометні обстріли ворожої армії не зашкодили йому – вояки більше зосереджувалися на інших приголомшливих композиційних складових міста з божевільно-точною вежею[16], похиленою, наче контужений солдат.

Комплекс споруд їхнього шпиталю розташовувався на колишніх монастирських землях. Педантичні монахи тисячі років доглядали живоплоти, надаючи їм форм різноманітних звірят, котрих сьогодні годі було впізнати; тепер щодня медсестри вивозили сюди на прогулянку хворих і блукали з ними поміж химерних дерев. І лише білий мармур застиг у своїй незмінності.

Медсестри також здавалися контуженими від неперервної хвилі смертей навколо. Або ж через листи в невеликих конвертах. Вони несли коридорами ампутовані руки, промокали тампонами кров, яка ніколи не спинялася, ніби рани ставали джерелами, і переставали довіряти будь-чому, втрачали віру геть в усе. Щось усередині виходило з ладу, наче сапер знешкодив міну за секунду до запланованого вибуху. Так сталося в шпиталі Святої Клари і з Ханою, коли посадовець пройшов між сотнею ліжок і простягнув їй листа з повідомленням про загибель батька.

Білий лев.

Згодом вона іноді проходила повз англійського пацієнта – він здавався їй попеченим звіром, обгорілим і заціпенілим, життєдайним джерелом для неї. А тепер, коли минуло стільки місяців, він залишався її останнім пацієнтом на віллі Сан-Джироламо, їхня війна скінчилася, але ці двоє вперто відмовлялися повертатися разом з іншими до безпечних пізанських лікарень. Усі портові міста, від Сорренто до Маріни-ді-Піза, були переповнені північноамериканськими та британськими вояками, котрі чекали на повернення додому. Але Хана випрала свою форму, склала її й повернула медсестрам, які відбували. Їй казали, що війна завершилась не всюди. «Війна закінчилася. Ця війна відгриміла. Тут війна відгула». Їй казали, що це схоже на дезертирство. «Це не дезертирство. Я залишуся тут». Її попереджали про заховані міни, про нестачу харчів і води, а дівчина піднялася сходами нагору й сказала англійському пацієнтові, що залишається з ним.

Він не відповів, не спроможний був навіть повернути до неї обличчя, але його пальці ковзнули до її білої долоні та відчули прохолоду юної шкіри, а коли вона нахилилася, чоловік провів обпаленою рукою по її волоссі.

– Скільки тобі років?

– Двадцять.

Він розповів дівчині про одного герцога, котрий перед смертю зажадав, аби його занесли сходами всередину Пізанської вежі, бо хотів востаннє вдивитися в безмежну далеч.

– Друг мого батька мріяв померти під звуки «Шанхайського танцю». Не знаю, що це. Він і сам не знав, просто почув від когось.

– Чим займається твій батько?

– Він… він на війні.

– Ти теж на війні.

Хана не знала про нього нічого – навіть після місяця постійного догляду і регулярних ін’єкцій морфію. Спочатку вони соромилися одне одного, і почуття це загострювалося через їхнє усамітнення на віллі. А потім раптово зникло. Пацієнти, лікарі, медсестри, лікарське обладнання, простирадла й рушники – усе це спустилося з пагорбів і прямувало до Флоренції, а потім – до Пізи. Хані вдалося заховати трохи морфію та кодеїнових пігулок. Вона спостерігала за відправленням, за караваном вантажівок. Що ж, бувайте. Дівчина помахала з вікна і щільно причинила віконниці.


Позаду вілли стриміла кам’яна стіна, вища за будинок. На захід – давно обгороджені сади, а за двадцять миль звідси килимом розстелилася Флоренція, котра частенько зникала в долинних туманах. Ходили чутки, що один з генералів на сусідній віллі Медічі поїв усіх солов’їв.

Вілла Сан-Джироламо, збудована для захисту жителів від диявольских підступів, виглядала, як обложена фортеця, статуї котрої втратили свої кінцівки при першому ж артобстрілі. Здавалося, що між будинком і садами прокладено невидимий кордон для розділення зруйнованих будівлель і згарища, вщерт нафаршированого залишками набоїв. Для Хани дикі сади були лише віддаленими кімнатами. Вона працювала на межі, постійно нагадуючи собі про нерозірвані міни. На малесенькому клаптику чорнозему поблизу будинку дівчина посадила город – з такою лютою пристрастю, яка властива лише дітям, що виросли в місті. Незважаючи на вигорілу землю, незважаючи на брак води. Колись тут буде альтанка з липи, кімнатка зеленкуватого світла.


Караваджо увійшов до кухні й побачив, що Хана сидить згорблена за столом. Він не бачив її обличчя чи рук, захованих під тілом, а тільки голу спину, неприкриті плечі.

Вона не спала і не була нерухомою. З кожним схлипуванням її голова здригалася.

Караваджо зупинився. Сльози виснажують більше за будь-яку роботу. Ще не розвиднілось. Її обличчя контрастувало з темною стільницею.

– Хано, – промовив чоловік, і дівчина застигла, наче могла стати невидимою, просто припинивши рухатися. – Хано.

Вона застогнала, і цей звук зводився перепоною між ними, наче ріка, яку вона не могла переплисти.

Спочатку він не був впевнений, чи можна торкнутися її оголеної спини, а потім знову повторив «Хано», і його перебинтована рука лягла на дівоче плече. Хана тремтіла. «Бездонний смуток, – подумав Караваджо, – коли єдина можливість вижити – усе видерти з коренем».

Хана випросталася, не підіймаючи голови, а потім підвелася перед ним так, ніби відривалася від намагніченого столу.

– Не торкайся, якщо сподіваєшся трахнути мене.

Шкіра біліла над спідницею, єдиним одягом, який вона мала зараз на собі, так наче дівчина щойно вистрибнула з ліжка, натягла перше, що потрапило під руку, і вийшла сюди, до прохолоди з пагорбів, котра просочилась крізь відчинені двері й огорнула її. Розчервоніле обличчя було мокрим.

– Хано.

– Хіба ти не зрозумів?

– За що ти так його обожнюєш?

– Я кохаю його.

– Ні, не кохаєш, ти обожнюєш його. Створюєш собі кумира.

– Йди геть, Караваджо. Прошу.

– Ти з якихось причин прив’язуєш себе до мерця.

– Я думаю, він святий. Святий без надії. Чи буває так? І ми жадаємо лише одного – врятувати його.

– Хіба ти не бачиш, йому байдуже!

– Мені вистачить сил, щоб любити його.

– Тобі двадцять років, а ти вирвала себе з цього світу, щоб любити привида! – Караваджо на мить замовк. – Ти мусиш врятувати насамперед себе від розпачу. Розпач – найближчий родич ненависті. Дозволь мені розповісти. Це найважливіша річ з усього, чого я навчився. Якщо ти вип’єш отруту, призначену для когось іншого, сподіваючись полегшити його страждання, то не врятуєш нікого, а лише накопичиш отруту в собі. Ті люди в пустелі були кмітливішими за тебе. Вони збагнули, що його можна використати. Тому й врятували його, але коли він став непотрібний – позбулися.

– Дай мені спокій.


Коли в серці Хани порожньо, вона сідає у високі вологі трави фруктового саду, пам’ятаючи про проблеми із сухожиллями. Дівчина чистить знайдену на дереві сливку і ховає її до темної кишені бавовняної сукні. Коли Хані самотньо, вона намагається уявити, хто може прийти цим старим шляхом під зеленим шатром вісімнадцяти кипарисів.

Ось англієць прокидається, медсестра нахиляється і вкладає йому до уст третину сливової м’якоті. Його відкритий рот всмоктує плід, наче воду, – жодного поруху щелепи. Здається, чоловік от-от заплаче від задоволення. Дівчина майже фізично відчуває, як він ковтає сливу.

Пацієнт підносить руки до обличчя й витирає з уст останню краплю сливової м’якоті, до якої не може дотягнутися язиком, а потім злизує сік iз пальця.

– Хочеш, я розповім тобі про сливи? – запитує він. – Коли я був хлопчиком…


Після кількох перших ночей, після того як Хані довелося спалити майже всі ліжка, щоб захиститися від холоду, вона знайшла гамак якогось мерця і стала спати в ньому. Вона заганяла цвяхи в стіну кімнати, в якій хотіла прокинутися наступного ранку, вішала своє ліжко й ніби пропливала над усією мерзотою, порохом і водою, що залишалися на підлозі, і щурами, котрі сповзали сюди з четвертого поверху. Щоночі вона залізала в примарний силует підвісного ліжка кольору хакі, взятого з-під солдата, котрий помер на її руках.

Пара тенісних черевиків і гамак. Ось і все, що вона взяла в інших цієї війни. Вона могла прокинутися вночі під снопом місячного сяйва на стелі, загорнута в стару сорочку, а сукня висіла на цвяшку біля дверей. Тепер потепліло і можна було спати так. Раніше, коли було холодно, їм довелося спалити речі.

Її ліжко, її черевики і її сукня. Вона збудувала собі мініатюрний світ і була впевнена в його безпеці; обидва чоловіки – наче віддалені планети, кожна з яких обертається власною орбітою пам’яті й самотності. Караваджо – татовий ліпший друг у Канаді, колись міг незворушно стояти й дивитися, як хаос опановує цілу зграю жіночок, котрі прагли віддатися йому. Тепер він лежить у темряві. Колись Караваджо був злодієм-одинаком, який ніколи не працював з чоловіками, бо не довіряв жодному з них, був душею компанії та спілкувався з чоловіками, але надавав перевагу слабкій статі, а коли він починав розмовляти із жінкою, то незабаром потрапляв у тенета нового зв’язку. Часом на світанку Хана прокрадалася додому й заставала Караваджо, котрий спав у татовому кріслі, стомлений від злодійських або любовних походеньок.

«Караваджо належить до тих людей, котрих ти просто мусиш прийняти так чи інак, – думала Хана, – а себе мусиш постійно щипати, щоби не з′їхати з глузду в їхній компанії. Таких людей треба хапати за волосся й не відпускати, наче потопельника, бо інакше вони потягнуть тебе за собою. Або ти зустрічаєш їх якось на вулиці й вони вже заносять руку для привітання, а потім перестрибують пристінок і зникають на кілька місяців». Він був пропащим дядечком.

Караваджо змушує тебе божеволіти, просто обійнявши своїми руками, своїми крильми. Можна звикнути обійматися з ним. Але зараз він лежить у темряві, так само як і вона, десь у глибинах цього велетенського будинку. Тож Караваджо був тут. І пустельний англієць також був тут.

Під час війни Хана бачила найтяжчих пацієнтів, і вижити їй допомогла лише холодна відстороненість медичної сестри. «Я переживу це. Це не знищить мене». Ці речення дівчина повторювала, мов заклинання, поки вони минали всі ті міста – Урбіно, Анг’ярі, Монтеркі, поки нарешті не зупинились у Флоренції, а потім рушили далі й дійшли аж до іншого моря недалеко від Пізи.

У шпиталі в Пізі Хана вперше побачила англійського пацієнта. Чоловіка без обличчя. Шматок чорної ебонітової деревини. Вогонь пожер усі його особливі прикмети. Тіло й обличчя майже повністю обробили дубильною кислотою, і тепер вона перетворилася на тверду захисну кірку поверх пошкодженої шкіри. Довкола очей наклали товстий шар мазі з кришталевого фіолету. Чоловіка неможливо було впізнати.


Іноді дівчина бере кілька ковдр і закутується в них, більше насолоджуючись їхньою вагою, ніж теплом. Коли місячне сяйво ковзає стелею, Хана прокидається й дозволяє своїй свідомості ковзати разом з ним. Цей стан спокою їй приємніший, ніж просто сон. Якби вона була письменником, взяла б до ліжка олівці, записники, улюбленого кота і працювала би в ліжку. Чужинці й коханці ніколи б не увійшли крізь зачинені двері.

Відпочивати – значить сприймати цілий світ таким, який він є, без осуду. Купання в морі, секс із солдатом, котрий ніколи не знав її імені. Ніжність до незвіданого і безіменного – це ніжність до самого себе.

Її ноги ворушаться під вагою військових ковдр. Вона пливе серед їхньої вовни, як англійський пацієнт у своїй повстяній плаценті.

Хана сумує за тим, як повільно наповзають сутінки, за шелестом знайомих дерев. Усю свою юність у Торонто вона намагалася досконало вивчити літню ніч. Лише тоді вона могла бути собою – лежачи в ліжку чи вилазячи на пожежну драбину в напівсні, обіймаючи кота.

У дитинстві її головною школою був Караваджо. Колись він навчив її робити сальто в повітрі. А тепер, заховавши руки в кишені, чоловік міг лише здвигати плечима. Хто міг знати, в яку країну приведе його війна… Хана пройшла підготовчий курс у шпиталі жіночого коледжу, а потім союзники розпочали сицилійську операцію й дівчині довелося перетнути море. Це було у 1943-му. Перша Канадська піхотна дивізія прокладала собі шлях Італією, і покалічені тіла наводнювали лікарні, наче шлам, котрий люди передають назад, копаючи в темряві тунелі. Після битви під Ареццо[17], коли передову обстріляли з мінометів, вона не знала сну ні вдень, ні вночі – через їхні поранення. Після трьох безсонних діб дівчина врешті примостилася просто на підлозі поруч із матрацом, де лежав покійник, і проспала дванадцять годин, відгородивши себе заплющеними повіками від навколишнього світу.

Прокинувшись, Хана узяла з порцелянової чаші ножиці, нахилила голову й відрізала своє довге волосся, не дбаючи ні про вигляд, ні про форму, а просто відтяла коси, згадуючи, як вони заважали їй усі ці дні, як вимащувалися кров’ю з ран, коли нахилялася до пацієнтів. Тепер ніщо не прив’язуватиме її до смерті. Вона провела рукою по голові, аби переконатися, що не залишила жодного пасма, і повернулася обличчям до кімнати, повної стражденних.

Більше вона ніколи не дивилася в дзеркало. Хмари війни згущувалися, і дівчина дедалі частіше отримувала звістки про загибель знайомих. Вона страшенно боялася, що одного дня змиє з обличчя пацієнта кров і побачить батька або когось із офіціантів, котрі обслуговували її в кафе на розі Денфорт-авеню. Хана стала різкішою з пацієнтами і навіть із самою собою. Лише здоровий глузд міг вберегти людей, але на війні для нього немає місця. Кривава повінь заливала країну, і рівень її підіймався щоразу вище, наче ртуть у термометрі. Де було Торонто і чи існувало воно поза її думками? Опера тотального обману. Люди зашкарубли проти всього оточення – солдатів, лікарів, медсестер, цивільних. Хана нахилялася ближче до ран, які перев’язувала, її уста щось шепотіли солдатам.

Вона усіх називала «друзяка» і сміялася з пісеньки з рядком:

Щоразу, як стрічається мені старий вояка,

Він завжди посміхається й кричить: «Привіт, друзяко!»


Хана омивала знекровлені руки. Їй доводилося діставати з тіл стільки шрапнелі, що іноді здавалося, ніби вона витягла цілу тонну металу з гігантського тіла, яке мусила доглядати, поки армія прямувала на північ. Однієї ночі, коли помер черговий пацієнт, дівчина зневажила всі правила, дістала з його речей тенісні черевики і взула їх. Вони були трохи завеликі, але дуже зручні.

Її обличчя схудло і стало жорсткішим, саме такою згодом і побачив дівчину Караваджо. Хана змарніла, здебільшого від перевтоми. Вона постійно ходила голодною і страшенно лютилася, коли солдат не міг або не хотів проковтнути їжу, коли бачила, що хліб кришиться, а суп вистигає, хоча вона могла б змести їх одним ковтком. Їй не хотілося жодної екзотики, лише хліба і м’яса. В одному з міст у шпиталі була власна пекарня, тож Хана у вільний час ішла туди і вдихала запах борошна й омріяного хліба. Пізніше, коли вони були трохи східніше від Рима, хтось подарував їй єрусалимський артишок[18].

Було дивно, постійно просуваючись на північ, ночувати в базиліках, чи монастирях, чи будь-де, де можна було влаштувати на нічліг поранених. Коли хтось із пацієнтів помирав, Хана відривала невеличкий картонний прапорець, прикріплений до ліжка над головою, щоб санітари могли здалеку побачити сигнал. Потім вона виходила із будинку з товстими стінами і йшла у весну, зиму чи літо, і пори року здавалися архаїчними, мовби старий джентльмен, який пересиджує війну. Хана йшла на вулицю за будь-якої погоди. Їй хотілося вдихнути повітря, котре нічим людським не пахло, хотілося місячного світла, хай навіть воно прийде зі зливою.

Привіт, друзяко, бувай, друзяко. Догляд тривав коротко. Це був контракт тільки до смерті. Ніщо в її душі ніколи не підказувало, що Хана стане медсестрою. Але, відтявши волосся, вона підписала угоду, яка залишалася чинною, аж поки вони не зупинилися на віллі Сан-Джироламо на північ від Флоренції. Крім неї сюди занесло ще чотирьох медсестер, двох лікарів і сотню пацієнтів. Війна котилася далі, на північ Італії, а вони були тим, що залишилось позаду.

Пізніше, на святкуванні якоїсь місцевої перемоги, впродовж якого маленьке гірське містечко все одно залишалося тужним, Хана повідомила, що не повернеться до Флоренції, чи Пізи, чи будь-якого іншого шпиталю – її війна закінчилася. Вона залишиться доглядати обпеченого чоловіка, названого ними англійським пацієнтом, якого – Хана вже зрозуміла – неможливо транспортувати через крихкість його кінцівок. Вона кластиме йому на очі беладонну, робитиме сольові ванночки для заспокоєння його порубцьованої, вкритої обширними опіками шкіри. Її попереджали про небезпеку залишатися в шпиталі – монастир упродовж кількох місяців був схованкою німців, союзники нашпигували його набоями й сигнальними ракетами. Від’їжджаючи, люди не залишили їй нічого, аби вона могла захиститися від розбійників.

Хана вперто відмовлялася їхати, склала уніформу, дістала коричневу ситцеву сукню, яку зберігала місяцями, й надягла її разом із тенісними черевиками. Вона зробила крок назад і вийшла з війни. Достатньо довго вона слухалася наказів, переїжджала з місця на місце. Дівчина буде сидіти на цій віллі з обгорілим англійцем, поки черниці не повернуться до монастиря. Була в чоловікові якась річ, яку вона сподівалася вивчити, зростися з нею й заховатися туди, де зможе забути про свою дорослість. Було щось легке, повітряне, невагоме, наче вальс, у його розмові з нею, в плині його думок. Хані хотілося врятувати цього чоловіка без імені й майже без обличчя, котрий був усього-на-всього одним із близько двох сотень, яких вона виходжувала, поки інвазія просувалася на північ.

Вона так і покинула святкування, у своїй ситцевій сукенці. Зайшла до кімнати, котру ділила з іншими медсестрами, і сіла. Щось зблиснуло у полі її зору, і Хана здивовано помітила маленьке кругле люстерко. Підвелася й повільно попрямувала до нього. Воно було дуже маленьким, але водночас розкішним. Хана не дивилася в дзеркало понад рік, іноді лише спостерігала за своєю тінню на стінах. У люстерку віддзеркалювалася тільки щока, тому довелося витягнути руку, пальці тремтіли. Вона побачила свій невеличкий портрет, наче це була вигадлива брошка. Вона. Крізь вікно долинали голоси пацієнтів, котрих вивезли на сонечко у візках, вони сміялися й тішилися разом із медперсоналом. Усередині залишилися тільки важкохворі. Хана посміхнулася: «Привіт, друзяко!» Дівчина пильно вдивлялася у відображення, намагаючись упізнати себе.


Хана і Караваджо прогулюються садом у темряві. Він починає розмову, за звичкою повільно розтягуючи слова:

– Хтось однієї глупої ночі святкував день народження на Денфорт-авеню. В нічному ресторані Кроулера. Пам'ятаєш, Хано? Кожен мав підвестися і заспівати пісню – твій татко, я, Жанетта, всі друзі, і тоді ти вперше промовила, що теж хочеш. Ти тоді ще була школяркою й вивчила пісні на уроках французької.

Ти все зробила дуже урочисто, залізла на лавицю, а потім ступила ще один крок і опинилася на дерев’яному столі між тарілками та запаленими свічками. І раптом ти затягла «Марсельєзу»:

Гей, діти рідної країни!


Ти співала голосно, поклавши руку на серце. Гей, діти рідної країни! Половина присутніх навіть не знали, що це, до дідька, за пісня така, а може, ти й сама не знала точного перекладу тих слів, але розуміла, про що вони.

Вітер напнув твою спідничку так, що вона майже торкалася свічок, і твої оголені щиколотки здавалися сліпучо-білосніжними в цьому барі. Тато дивився на тебе, зачудовувався новою мовою, мелодією, котра пливла так чітко, бездоганно, без жодного сумніву, а вогники свічок то відхилялися в бік твоєї сукні, то майже її торкалися. Наприкінці ми всі підвелися, а татко взяв тебе на руки.


– Я зроблю тобі перев’язку. Знаєш, я все-таки медсестра.

– Мені зручно й так. Ніби рукавиці.

– Як це сталося? – поцікавилася Хана.

– Мене впіймали, коли я вистрибнув з Анниного вікна. Та жінка, я оповідав тобі про неї, котра мене клацнула. Втім, її вини тут не було.

Хана хапає Караваджо за руку, промацує м’язи:

– Прошу, дозволь мені це зробити.

Виймає його перебинтовані руки з кишень пальта. Вдень бинти здаються сірими, а зараз у темряві – майже сяють білизною.

Дівчина береться розгортати пов’язку, і Караваджо робить крок назад, білий промінь тягнеться від його рук, наче він чаклує, поки не звільняється від бинтів.

Хана наближається до дядечка з її дитинства й бачить очі чоловіка, котрі ловлять її погляд, благають відкласти його муки на потім, і вона не помічає нічого, окрім цих очей.

Він склав долоні докупи, утворивши невеликий човник. Хана торкається його рук, притискається щокою до його обличчя, пригортається до чоловікового плеча. На дотик руки здаються міцними та загоєними.

– Я казав тобі, що довелося поторгуватися, щоб вони хоч щось залишили?

– Як тобі це вдалося?

– Я маю чимало корисних навичок.

– Так, пам’ятаю. Стривай, не ворушися. Не тікай від мене.

– Дивний цей час – кінець війни.

– Ще б пак. Період налагодження.

– Так, – погоджується Караваджо. Він підняв згорнуті човником долоні, наче хотів зачерпнути ними Місяць. – Дивись. Вони відрізали мені великі пальці, Хано.

Чоловік тримає руки навпроти Ханиного обличчя. Відверто показує їй те, що вона бачила тільки мигцем. Повертає долоню, наче дозволяє дівчині переконатися, що це не фокус і на місці великого пальця темніє ущелина. Він простягає руку до її блузки.

Хана відчуває, як підіймається на плечах тканина, коли Караваджо бере її двома пальцями і легенько тягне до себе.

– Я можу торкатися бавовни тільки так.

– Коли я була дитиною, то думала, що ти – Багряний Першоцвіт[19], і мені снилося, що ми разом видряпуємося на нічні дахи. Ти приходив до нас із кишенями, набитими різним дріб’язком: холодними смаколиками, пеналами, уривками нотних записів для фортеп’яно Forest Hill, – усе для мене. – Хана не бачить його обличчя в темряві, листя затуляє тінню його губи, наче вуаль багатійки. – Ти любиш жінок, чи не так? Ти завжди любив їх.

– Я й зараз люблю. Для чого цей минулий час?

– Зараз це вже не важливо, з цією війною та всім іншим.

Караваджо киває, і тінь від листя перекочується по ньому.

– Ти завжди був схожим на тих художників, які малюють лише вночі, єдине світло у вікні на цілу вулицю. Чи на збирачів черв’яків зі старими бляшанками з-під кави, прив’язаними до щиколоток, і з шоломами з ліхтариками на голові, щоб легше було копирсатися в траві. Їх повно в міських парках. Якось ти повів мене до одного з тих місць, тих «кафе», де вони продають свою здобич. Ти прирівнював це місце до біржі, де ціни на черв’яків злітали до небес і рвучко падали – п’ять центів, десять центів. Люди банкрутіли й ставали багатіями. Пам’ятаєш?

– Так.

– Ходімо назад, стає прохолодно.

– Найкращі кишенькові злодії народжуються з вказівним і середнім пальцем майже однакової довжини. Вони не мусять засувати руку глибоко до кишені. Щонайбільше – на півдюйма.

Вони прямували до будинку, минаючи лапаті дерева.

– Хто зробив це з тобою?

– Німці знайшли спеціальну жінку для цієї роботи. Думали, що так завдадуть іще більшого болю. Вони привели одну з їхніх медсестер. Прикували мої руки кайданками до ніжок столу. Коли вона відрізала великі пальці, руки легко вислизнули з кайданок, я не доклав жодного зусилля. Як уві сні. Але чоловік, котрий покликав цю жінку, був у них за старшого – оце справжній покидьок. Рануччо Томмазоні. Та медсестра невинна, вона нічого не знала про мене, ані імені, ані національності, ані того, що я накоїв.


Коли вони зайшли до будинку, англійський пацієнт кричав. Караваджо дивився, як Хана кинулася до нього, побігла сходами, і її тенісні черевики миготіли, поки дівчина поспішала, тримаючись за бильця.

Коридор наповнювався голосом. Караваджо зайшов до кухні, відірвав шматок хліба й подався за дівчиною. Коли він підійшов до кімнати, крики стали ще нестримнішими. Чоловік увійшов і побачив, що англієць витріщається на собаку, а та застигла, відхиливши голову, наче приголомшена його криком. Хана глянула на Караваджо й усміхнулася.

– Я не бачила собак роками. За цілу війну – жодного пса.

Вона нахилилася й обійняла тварину, вдихаючи запах її шерсті й аромат гірських трав. Дівчина підштовхнула собаку до Караваджо, і той простягнув тварині шматочок хліба. Англієць перевів погляд на чоловіка, і його щелепа відвисла. Мабуть, йому на мить здалося, що собака, який заховався за Ханиною спиною, перетворився на людину. Караваджо узяв пса на руки і вийшов із кімнати.


– Я постійно думаю, – сказав англійський пацієнт, – що це мусить бути кімната Поліціано[20]. Ми, мабуть, на його віллі. Тут був знаменитий фонтан – вода текла просто зі стіни. Це дуже відома кімната. Усі зустрічалися тут.

– Тут була лікарня, – тихо сказала Хана. – Ще задовго до монастиря. А потім її захопила армія.

– Думаю, це була вілла Брусколі. Поліціано – найближчий фаворит Лоренцо[21]. Йдеться про 1483-й. У Флоренції в храмі Святої Трійці можна побачити картину, де зображені Медічі, а на передньому плані – Поліціано в червоному плащі. Геній і злочинець ужилися в одній людині. Блискуча, велична людина. Геній, котрий видерся на вершечок суспільства.

Вже було далеко за північ, і англієць знову прокинувся.

«Гаразд, розмовляй зі мною, забери мене кудись ізвідси», – думала Хана. Перед її очима й досі стояли руки Караваджо, а той, мабуть, годував бездомного пса на кухні вілли Брусколі, якщо вона справді так називалася.

– То були криваві часи. Кинджали, політика, трикутні капелюхи, накрохмалені панчохи й перуки. Шовкові перуки! Звичайно, згодом, трохи згодом, з’явився Савонарола і його Вогнище Марнославства. Поліціано переклав Гомера, написав видатну поему про Симонетту Веспуччі, чула про неї?

– Ні, – засміялася Хана.

– Її портрети прикрашали цілу Флоренцію. Бідолашна померла у двадцять три роки від сухот. Він прославив її, написавши «Станси до турніру», проілюстровані згодом Боттічеллі. Деякі сцени з поеми зобразив i Леонардо. Поліціано кожного дня читав лекції – дві години вранці латиною, дві години по обіді грецькою. Він мав друга Піко делла Мірандолу[22], затятого громадського діяча, котрий раптом приєднався до прихильників Савонароли.

– Мене так називали в дитинстві. Піко.

– Переконаний, що ці стіни бачили чимало. І фонтан у стіні. Піко, Лоренцо, і Поліціано, і молодого Мікеланджело. Кожен з них тримав в одній долоні старий світ, а в другій – новий. У місцевій бібліотеці зберігалися чотири останні книги Цицерона. Вони привозили сюди жирафів, носорогів, додо. Тосканеллі зустрічався з крамарями, слухав їхні оповіді й намалював карту світу. Вони сиділи в цій кімнаті з погруддям Платона і сперечалися цілу ніч.

А потім прийшов Савонарола й репетував на вулицях: «Покайтеся! Наближається Великий Потоп!» І вмить усе зникло – особиста воля, прагнення до елегантності, слава, право слідувати словам Платона так, як Христовим. У Європі запалали вогнища – спалювали перуки, книги, шкіри тварин, мапи. Їхні могили були відкриті чотириста років по тому. Кістки Піко збереглися ідеально. Поліціано перетворився на порох.

Англієць гортав сторінки свого щоденника, читав історії на вклеєних сторінках інших книжок, а Хана слухала про видатні карти, котрі згинули у вогні, про спалення статуї Платона – від температури мармур розплавився й чоло мудреця вкрилося тріщинами, подібно до того, як долинали через цілу долину точні звіти для Поліціано, котрий стояв на вкритих травою пагорбах і вдихав запах свого майбутнього. Піко теж був десь неподалік, у своїй сірій келії, і стежив за подіями блаженним третім оком.


Він налив у миску трохи води для собаки. Це був старий дворовий пес, старіший за війну.

Караваджо сів за стіл з карафкою вина, яке монахи передали Хані. Це були її володіння, і чоловік пересувався ними обережно, щоб нічого не порушити.

Він помічав впорядковані нею маленькі букетики польових квітів, невеличкі дарунки самій собі. Навіть у порослому бур’янами саду траплялися ділянки, котрі вона ретельно вистригла медичними ножицями. Якби Караваджо був молодшим, неодмінно закохався б у ці дрібнички.

Але він був уже немолодим. Цікаво, яким вона бачила його? Його рани, його душевна незбалансованість, сиві кучері на потилиці. Він ніколи не уявляв себе чоловіком, якого прикрашають вік і досвід. Усі стають старшими, але він і досі не відчував вповні досвіду, щоби впоратися зі своїм віком.

Він присів, аби подивитися, як собака п’є воду, але заточився, вхопився за стіл і перекинув карафку з вином.

«Ваше ім’я Девід Караваджо, так?»

Вони прикували його кайданками до грубих ніжок дубового столу. Якоїсь миті він підняв той стіл, наче обійняв, розбризкуючи навсібіч кров із лівої руки, і спробував вибігти у вузькі двері, але впав. Жінка зупинилася, впустивши ніж, і відмовлялася продовжувати. Шухляда столу висунулася, гепнула йому на груди, звідти посипався всілякий дріб’язок, і Караваджо на мить засподівався, що там є зброя, яку він міг би використати. Потім Рануччо Томмазоні підійняв бритву й попрямував до нього. «Караваджо, так?» Він досі не мав упевненості.

Поки чоловік лежав під столом, кров заливала його обличчя, та раптом він прийшов до тями, висмикнув з кайданок ніжку столу, жбурнув стілець, аби заглушити біль, а потім нахилився вліво і спробував переступити через ланцюг. Кров була усюди. А його руки перетворилися на безпорадні обрубки. Минули місяці, а він помічав, як дивиться лише на великі пальці інших людей, наче те страхіття змінило його, зробивши заздрісним. Насправді воно його зістаріло, наче однієї ночі, коли він лежав прикутий до столу, люди вкололи йому ін’єкцію, котра його назавжди уповільнила.

Караваджо піднявся, відчуваючи запаморочення, над псом, над червоним, мокрим від вина столом. Двоє охоронців, одна жінка, Томмазоні, телефони дзвонять-дзвонять, дзвонять, переривають на півслові Томмазоні, той кладе на стіл бритву, в'їдливо шепоче: «Вибачте», – бере слухавку закривавленою рукою і слухає. Караваджо думає, що не видав їм нікого, не сказав нічого важливого. Проте вони відпустили його, тож, можливо, він помиляється.

Чоловік простує на прогулянку вздовж віа Ді Санто Спіріта до одного місця, захованого в надрах пам’яті. Минає церкву, збудовану Брунеллескі[23], рухається до бібліотеки Німецького інституту, де кілька людей стежать за ним – він це знає напевне. Раптово Караваджо здогадується, чому вони відпустили його. Хотіли обдурити, простежити й упіймати його зв’язкових. Він пірнув у бічну вуличку, не озираючись, більше не озираючись. Караваджо хотів, аби вулиця палала, щоб він міг зупинити кровотечу, потримавши руки над ополонкою з розплавленим дьогтем, аж поки чорний дим не огорне його долоні. Він опинився на мосту Святої Трійці. Все навколо наче вимерло, жодного автомобіля, жодного галасу, і це дивувало. Караваджо сів на гладеньку балюстраду мосту, а далі й взагалі ліг. Жодного звуку. Раніше, коли він крокував, ховаючи скривавлені руки у вогких кишенях, довкола сновигали десятки джипів і танків.

Тільки він приліг, замінований міст вибухнув і тіло Караваджо підняло в повітря, а потім кинуло вниз, наче настав кінець світу. Він змусив себе розплющити очі й побачив велетенську голову. Вдихнув – і груди наповнилися водою. Він був під мостом у річці. І в глибинах ріки Арно перед ним бовваніло чиєсь бородате обличчя. Чоловік спробував торкнутися його, але не зміг. Ріка повнилася полум’ям. Караваджо випірнув на поверхню, частина якої взялася вогнем.


Пізніше того вечора він розповів цю історію Хані, і вона відповіла:

– Вони перестали катувати тебе, тому що наближалися союзники. Німці тікали з міста й підривали мости.

– Не знаю, може, я й розповів їм усе. Чия голова там була? У кімнаті постійно дзеленчав телефон. Западала мовчанка, чоловік відходив від мене, а всі присутні спостерігали, як він бере слухавку, посеред тиші дослухалися до іншого голосу, котрий ми не могли чути. Чий то був голос? Чия голова?

– Вони драпали, Девіде.

Хана розгортає «Останнього з могікан» на останній чистій сторінці й пише:

Зі мною чоловік, названий Караваджо, він приятель мого батька. Я завжди кохала його. Він набагато старший за мене, йому, гадаю, близько сорока п’яти. Зараз для нього час темряви, він розгубив самовпевненість. Чомусь татів друг піклується про мене.

Дівчина згортає книжку, спускається до бібліотеки і ховає її на горішній полиці.


Англієць спав, дихаючи ротом, як зазвичай – і уві сні, і наяву. Хана підвелася зі стільця й обережно вийняла з чоловікової руки свiчку. Підійшла до вікна і задмухнула її, а дим чемно виплив надвір. Їй не подобалося, що він лежав зі свічкою, як пародія на мерця, а віск непомітно збирався на зап’ястях. Так, наче готувався, наче хотів заповзти у власну смерть, відтворивши її освітлення й декорації.

Вона стояла біля вікна і, замислившись, смикала себе за волосся, ніби збиралася повиривати цілі пасма. За темної пори доби, в будь-якому освітленні після сутінок, можна перерізати собі вени і кров буде чорною.

Хана відчула, що мусить піти з кімнати. Зненацька її охопив напад клаустрофобії й непевності. Вискочила в коридор, збігла сходами донизу, помчала на терасу, а потім підвела голову, ніби намагаючись розгледіти у вікні силует дівчинки, від якої щойно втекла. Вона повернулася до будинку. Штовхнула грубі кострубаті двері й увійшла до бібліотеки, повідривала дошки, якими були забиті французькі вікна в дальньому кінці кімнати, і відчинила їх настіж, впускаючи до приміщення нічне повітря. Вона не знала, де подівся Караваджо. Він взяв собі за звичку проводити вечори деінде й повертався за годину-дві до світанку. В будь-якому разі, тут не було жодної ознаки його присутності.

Хана стягнула сіре простирадло з піаніно й потупцювала до кутка кімнати, тягнучи його за собою, наче саван, наче рибальську сіть.

Жодного вогника. Вона чує здалеку гуркіт грому.

Постояла біля піаніно. Не опускаючи погляду, простягла руки і почала щось награвати, звуки перетворювалися на хребці, вибудовували кістяк музики. Дівчина щоразу зупинялася, зігравши кілька нот, ніби витягала з води руки й дивилася, що ж вона упіймала, а потім продовжувала, додаючи нових кісток до скелету мелодії. Рухи її пальців уповільнилися. Хана не одразу помітила, як двійко чоловіків увійшли крізь французьке вікно, поклали рушниці на піаніно і мовчки слухали її гру. Акорди наповнювали повітря видозміненої кімнати.

Її руки повисли вздовж тіла, одна боса нога натисла на педаль, вона далі грає пісеньку, якої навчила її мама, яку виконувала на усіх поверхнях – на кухонному столі, на стіні, коли підіймалася сходами, на власному ліжку перед тим, як заснути. Вдома вони не мали інструмента. У неділю зранку Хана навідувалася до місцевого громадського центру і грала там, але впродовж тижня вона практикувалася, хоч би де була, вивчала ноти, які мама малювала крейдою на столі, а згодом витирала. Вона вперше сіла за інструмент тут, хоча й жила на віллі вже понад три місяці, хоча помітила його першого ж дня, коли зайшла сюди крізь французьке вікно. У Канаді піаніно потребує вологи, щоб не розсохнутися. Якщо відкрити задню кришку і встановити всередині склянку з водою – за місяць посудина спорожніє. Татко розповідав їй, що гноми полюбляють перехилити чарочку, але не в барах, а неодмінно в піаніно. Вона ніколи в це не вірила, хоча спершу думала, що воду випивають миші.

Блискавка висвітила долину – схоже, що буря не вщухатиме цілу ніч, – і дівчина побачила, що один із солдатів був сикхом[24]. Хана припинила награвати, всміхнулася й відчула подив і полегкість, блискавка змигнула так миттєво, що дівчина встигла побачити лише тюрбан і металевий блиск мокрої зброї. Відкидну дошку з фортепіано зняли кілька місяців тому і використовували як операційний стіл, тож рушниці лежали на краю клавіатурної виїмки. Англійський пацієнт міг би впізнати цю зброю. Дідько. Вона оточена іноземцями. Жоден з них не італієць. Романтика вілли. Що б сказав Поліціано, побачивши цю драматичну сцену 1945 року: двоє чоловіків і жінка біля фортепіано; війна майже скінчилася, а рушниці волого зблискують щоразу, коли блискавка проноситься кімнатою, насичуючи усе кольором і тінню, що півхвилини гучні вигроми розламують долину навпіл, многоголоссям розливається музика, лунає штовханина акордів, як запрошую на чай я солоденьку…

– Знаєте слова?

Жоден з них не поворухнувся. Хана полишила складати акорди й дозволила своїм пальцям заблукати у лабіринтах збереженої глибоко в пам’яті мелодії, перериваючи джазовими фрагментами невигадливий мотив, тікаючи від банальності.

Як запрошую на чай я солоденьку,

Всі хлопаки миттю надривають пельки.

Тож не йдемо ми туди, де пиячать боввани,

Як запрошую на чай я солоденьку.


Коли блискавка вкотре освітлює бібліотеку, чоловіки дивляться на дівчину, їхній одяг ущент мокрий, її пальці виграють проти спалахів і грому й водночас рахуються з ними, заповнюють паузи між зблисками. Обличчя дівчини страшенно зосереджене, і чоловіки розуміють, що стали для неї невидимками, мозок її намагається пригадати материні руки, котрі відривають смужку газетного паперу, змочують його під краном на кухні й витирають заштриховані ноти й переплетіння клавіш. Хана йде на заняття до громадського центру, де зможе пограти по-справжньому, вона й досі не дістає до педалей, тому грає стоячи, натискає ногою, взутою в сандалію, на ліву педаль і слухає цокання метронома.

Їй не хочеться зупинятися. Кидати ці слова старої пісеньки. Вона уявляє всі ті місця, куди закоханий веде свою солоденьку, де не пиячать боввани, де повно дружніх людей. Вона підіймає голову й киває, як підтвердження про завершення гри.


Караваджо проґавив цю сцену. Коли він повернувся, Хана й обидва солдати саперського підрозділу готували на кухні канапки.

13

Морозиво (іт.).

14

Джузеппе Фортуніно Франческо Верді (1813–1901) – італійський композитор і диригент.

15

Wurlitzer – музичний автомат.

16

Йдеться про легендарну похилу Пізанську вежу.

17

Ареццо – місто та муніципалітет в Італії, у регіоні Тоскана, столиця провінції Ареццо.

18

Топінамбур.

19

Багряний Першоцвіт (Scarlet Pimpernel) – герой одноіменного роману Е. Орці.

20

Анджело Поліціано (справжнє прізвище – Амброджіні) (1454–1494) – італійський поет і вчений-гуманіст.

21

Лоренцо Медічі (1449–1492) – правитель Флоренції у 1469–1492 рр., поет, меценат.

22

Джованні Піко делла Мірандолла (1463–1494) – італійський мислитель і філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму.

23

Філіппо Брунеллескі (1377–1446) – видатний італійський архітектор епохи Відродження.

24

Сикхи – народ, що проживає на території Індії. Послідовники релігійно-реформаторського руху.

Англійський пацієнт

Подняться наверх