Читать книгу Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1 - Мигель де Сервантес Сааведра - Страница 18

Як побачив корчмар, що Дон Кіхот на ослі впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо відповів, що пусте – просто впав чоловік зі скелі та й пом’яв собі трохи боки. У корчмаря жінка була не така, як у їхньому ділі заведено – зроду жаліслива і до людського лиха спочутлива. Вона зараз же заходилась коло Дон Кіхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дівчину, на поміч гукнула, щоб гостеві швидше лад дати. Ще була в тій корчмі наймичка-астурійка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця їй плисковата, наче одрубана: одне око зизе, а друге підсліпе, зате поставою взяла: заввишки ледве сім п’ядей од землі сягала, а через свою трохи невкладисту спину все більше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарівні сяке-таке леговище для Дон Кіхота нарихтувати, і де ж – на піддашші, котре, з усього знати, багато років правило за соломосховище. Там же ночував іще погонич один, послався трохи оподаль на в’юках та попонах мулячих, а Дон Кіхотова постіль була не така догідна: на два нерівні ослони поклали чотири нестругані дошки, а на них матрас; такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дірок не лізла, то на дотик подумав би, що то каміння; простирала були цупкі, немов із щитової шкури, а ліжник такий обстріпаний, що на ньому всі шерстинки до останньої перелічив би.

Дон Кіхот приліг на те проклятенне ліжко, і корчмариха з донькою зараз же обліпила його пластирами з голови до ніг, а Маріторна (так звали астурійку) їм присвічувала. Побачивши господиня, що на рицареві все тіло басаманами списане, зауважила, що мабуть-таки він не впав, а його побито.

– Ба ні, не побито, – заперечив Санчо. – То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло – що шпичак, то і знак. А як у вас, добродійко, – додав по хвилі, – того ліплива кілька шматочків лишиться, то воно ще декому в знадобі стане.

– Що, і ви, може, впали? – спитала господиня.

– Та впасти не впав, – одповів Санчо, – а так од пайового упадку перелякався, що досі на мені вся шкура болить, наче самому тисячу київ одважено.

– Таке часом буває, – сказала корчмарівна. – От і мені сниться інший раз, ніби з якоїсь башти падаю і ніяк додолу не долечу, а як прокинусь, то, здається, така вся поламана й потовчена, ніби справді впала.

– У тім-то й заковика, – заперечив Санчо, – що то мені не в сні приздрілось: я тоді не сонний був, от як і тепер, а в мене на тілі не менше, мабуть, синяків, ніж у пана мого Дон Кіхота.

– Як сього пана звати? – перепитала астурійка Маріторна.

– Дон Кіхот з Ламанчі, – одрік Санчо Панса. – Він мандрований лицар, і то один із найліпших і найкріпших, яких уже віддавна світ не бачив.

– А що воно таке – мандрований лицар? – спитала наймичка.

– Ти що, вчорашня, що сього не знаєш? – здивувався Санчо Панса. – Мандрований лицар, то, небого, така штука, що сьогодні його лупцюють, а завтра на цісаря коронують, сьогодні він над усіх безщасний і безрадний, а завтра своєму зброєноші два чи три королівські вінці кине.

– Як же се ви, – спитала господиня, – мавши такого доброго пана, і досі графства навіть собі не заслужили?

– Ба яка швидка! – одказав Санчо. – Ми ще всього місяць один, як почали пригод шукати, а путньої поки що не мали жодної. Воно ж і так буває, що шукаєш одно, а напитаєш зовсім інше. Та як тільки пан мій Дон Кіхот ті свої рани, чи то пак басамани позагоює, а я од моїх не скалічію, то я своїх надій на найвищі можновладницькі титули в Гишпанії не проміняю.

Дон Кіхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потім підвівся на ліжку, скільки здужав, узяв корчмариху за руку й промовив:

– Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повідає вам мій зброєносець. Одно скажу: послуга, яку ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам’яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого. І якби небеса з високого свого призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і невольником очей прекрасної невдячниці, що ймення її я ледве наважуюсь вимовити пошептом, то очі сієї вродливої панянки взяли б тепер у бран мою волю.

Господиня, дочка її та брава Маріторна слухали оторопіло тої мови нашого мандрованого рицаря, аніже не розуміючи, ніби він по-грецьки говорив абощо, здогадувались тільки, що то мають бути якісь лестки чи компліменти. Не звиклі до таких речей, вони дивились на Дон Кіхота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрічна від інших людина. Нарешті господиня подякувала рицареві, як могла, по-своєму, по-корчемному, за його ґречну мову і пішла з дівчиною, а наймичка Маріторна взяла поратися коло Санча, бо він потребував допомоги не менше од свого пана.