Читать книгу Завжди поруч - Михаил Гранд - Страница 2

Жоржина подивилася на себе в дзеркало. Їй було зле. Вона відчувала, що невдовзі їй доведеться ближче познайомитися з унітазом. Вчергове алкоголь не зігрів її, а лише закаламутив душу.

Відірвавши смужку паперового рушника, дівчина витерла мокрі руки й викинула його до глибокого плетеного кошика. Їй згадалося, що колись давно батько купив для неї велосипедний кошик із дроту, дуже схожий на цей, який вони потім приладнали попереду керма. Спочатку Жоржині здавалося, що велосипед з таким аксесуаром – це дуже круто. Вона продовжувала так вважати доти, доки їй не дали зрозуміти, що це пристосування перш за все необхідне для виконання різноманітних материних доручень – наприклад, привезти щось з магазину чи доставити посилку на пошту.

Перед очима в дівчини все пливло. Вона більше не відчувала себе володаркою власної долі. Проте Жоржина була впевнена, що чинить правильно. Перед нею простяглося ціле життя, у якому більше не було місця Флоріану.

Вони познайомилися й почали зустрічатися п'ять років тому, коли йому виповнилося вісімнадцять, а їй – п'ятнадцять. Це був день народження їхнього спільного далекого знайомого, на який вони обидва потрапили випадково.

Вона відразу закохалася в нього по самі вуха. Їй припали до душі гарні манери юнака і, будьмо відверті, дорогі подарунки – для недосвідченої юної дівчинки це була справжня казка. І вона насолоджувалася: обіди в дорогих ресторанах, вікенди в романтичних містах… Для них не існувало жодних обмежень.

Серджіус – батько Жоржини – був лікарем за професією і садівником за покликанням. Він міг годинами копирсатися в землі. Це заняття, очевидно, заважало йому займатися більш важливими справами, тому дуже довго він жив у бідності, а разом з ним злидарювали і його дружина з донькою. Натомість його шеф, директор приватної клініки, свою пристрасть до садівництва обмежував вирощуванням квітів, причому лише в горщиках на підвіконні. І тому, власне, ніщо не стало йому на заваді на шляху справедливого збагачення.

Симпатія Жоржини до Флоріана минула рівно півтора року тому – після того як її батько нарешті зміг прибутково працевлаштуватися і швидко зібрати грошей, частину яких вони витратили на перший внесок, взявши в кредит гарненький приміський будинок. Але цю роботу він отримав не просто так. У працевлаштуванні Серджіуса особисту участь брав поблажливий батько Флоріана.

…Відчинивши двері жіночої вбиральні, Жоржина повільно вийшла в зал. Вона мала жахливий головний біль, усе розпливалося перед очима, і вона намагалася дивитися прямо перед собою, ні з ким не зустрічаючись поглядом. Натомість на неї багато хто звертав увагу. Хтось був би не проти підсісти до неї і втішити, якщо вона схоче тут залишитися. А хтось просто з цікавістю спостерігав, як вона, хитаючись, повільно рухається між столиками.

Підійшовши до свого столу, дівчина не знайшла Флоріана. Проте побачила здачу, яку принесла офіціантка із двох сотень – двадцятку. Жоржина похапцем схопила гроші й поклала їх до сумки.

Раніше, коли в неї траплялися сумніви щодо стосунків із Флоріаном, батьки переконували її, що цей хлопець – гарна партія, і вона в житті не знайде кращого. І причиною цього був аж ніяк не прекрасний характер і культурні манери юнака, а зв'язки й гроші, які мала його сім'я. А у разі одруження могла поділитися з сім'єю дівчини.

Але тепер, коли батько Жоржини і сам став непогано заробляти, у неї, схоже, з'явилася можливість самостійно вирішувати, чи тягнути далі ці набридливі стосунки.

Дівчина зрозуміла, що їй немає жодного сенсу залишатися в кав'ярні. Намагаючись впоратися з тремтінням у всьому тілі й міцно обхопивши себе руками, вона повільно попрямувала до свого авто. З її волосся стікали струмені дощу. Доки Жоржина дійшла до автомобіля й залізла усередину, її одяг став ущент мокрим. Вона завела мотор і від’їхала назад, навіть не перевіривши, чи не мчиться хтось на неї з наміром протаранити. Втім, цього разу все обійшлося…

Увімкнені на максимум «двірники» щосили боролися з дощем. Але вода струмками збігала по лобовому склу, заважаючи огляду. Раптом пролунав різкий тріск, який змусив Жоржину зупинитися. Роззирнувшись навколо, дівчина побачила, що, повертаючи у вузький провулок, в'їхала бідолашним лівим крилом у залізобетонний стовп. Їй пощастило, що вона рухалася повільно і ніхто не постраждав – крім автомобіля, звісно.

Їй навіть не хотілося виходити, щоб оглянути вм'ятину на боці. Доїхавши до наступного повороту, Жоржина вчасно визирнула у бокове вікно. Крізь потоки води, що стікали по склу, вона помітила червоне світло на світлофорі та двох бабусь під однією парасолькою, що неквапливо повзли пішохідним переходом. Лише завдяки цьому щасливому збігу бабусі безпечно дошкандибали до протилежного тротуару й зникли за рогом.

По боках калейдоскопом змінювали один одного будинки. Кондиціонер у салоні працював на повну. Жоржина вся зіщулилася від потужного потоку холодного повітря, раптом усвідомивши, що встигла змерзнути в мокрому одязі. Нарешті звернувши на це увагу, вона перемкнула маленький тумблер з синьої позначки на червону, і незабаром їй стало набагато тепліше.

Дівчина напружено подивилася в дзеркало заднього виду, немов намагалася побачити там щось важливе. Може, якийсь знак долі. Але заклад, де вони зустрілися, залишився далеко позаду, а Флоріан був ще далі, і щось змінювати було вже запізно. Та вона і не хотіла…

Раптом вона помітила дорожньо-патрульну службу. Біле авто із проблисковим маячком на даху прямувало просто за нею. Поглянувши на спідометр, Жоржина зрозуміла, що її авто рухається зі швидкістю майже вісімдесят кілометрів на годину при обмеженні в п'ятдесят. Відчуваючи глухі удари пульсу в скронях, вона зменшила швидкість і вивернула кермо в напрямку закинутої будівлі обіч дороги, вхід до якої, як вона встигла помітити, був забитий дошками. Автомобіль різко загальмував, колеса проорали неглибокі колії, розкидаючи бруд і каміння в усі боки.

Біле авто пролетіло повз. Це виявився звичайний цивільний автомобіль із критим багажником, водій якого теж мчав наввипередки з дияволом.

Тремтячи від переляку, дівчина зіщулилася за кермом, чекаючи, доки серцебиття ущухне. Вона вирішила, що буде вкрай нерозумно їхати далі в таку негоду. Варто було перечекати. Дощ не йтиме вічно – він уже майже ущух. Потім їй спало на думку, що Флоріан, швидше за все, зателефонує їй додому – дізнатися, чи все у неї гаразд. І як буде добре, коли її батьки змусять його хвилюватися, повідомивши: «Ні, Флоріане, вона ще не повернулася. Що у вас сталося?»

«Ой, адже батьків немає вдома, вони поїхали…» – раптом згадалося їй.

Флоріан, напевно, спершу все ж таки подзвонить їй. Жоржина витягнула із сумки мобільний і, не вагаючись, вимкнула його. Хлопець спробує їй подзвонити – вона в цьому не мала сумнівів. І відсутність зв'язку стане гарним приводом для занепокоєння. Раптом вона потрапила в аварію, і телефон розбився, разом з нею. Або щось інше трапилося… Ці ідеї забавляли її.

«Він не мав отак іти, не порадивши мені, що краще взяти таксі! – вирішила дівчина. – Та нехай… Тепер мені потрібно багато чого обміркувати. І не тремтіти».

Вона заглушила мотор і відсунула назад водійське сидіння. У салоні було темно, але у стелі чітко виднілася пропалина – пляма розміром з ніготь. Хтось із подруг, як завжди, курив у машині та пропалив цигаркою дірку в оббивці.

Було чутно, як дощ потроху вщухає, краплі по авто стукали усе тихіше. Жоржина заплющила очі й мирно проспала до десятої вечора, аж доки між деревами не став пробиватися місяць. Вона не знала, що Флоріан навіть і не думав їй телефонувати. Пізніше дівчина увімкнула телефон і побачила, що до неї намагалася додзвонитися лише її подруга Віолета.

* * *

Флоріан ішов під дощем, але парасольку не відкривав. Краплі стікали по його обличчю, наче рясні сльози. Волосся стало геть мокрим, як і одяг. У туфлях хлюпотіло. Але юнакові було приємно. Природній душ охолодив його й допоміг трохи прийти до тями.

Усередині його роздирали протиріччя. Він ненавидів Жоржину, але разом з тим йому хотілося повернутися й простежити, щоб вона більше не пила й взяла таксі, тому що так безпечніше. У його думках дівчина застигла під дощем біля кав'ярні, стояла й на щось чекала…

Не так юнак уявляв собі цей день.

Вулиці спорожніли – злива й холод розігнали людей по оселях. У провулку, за бакалійним магазином, стояв жебрак і грів руки біля палаючого сміттєвого бака. Над ним височів саморобний навіс, тож вода не могла згасити вогонь, і він залишався відносно сухим.

Це був той самий чоловік без пальця, якого Флоріан уже бачив сьогодні. Жебрак усе стояв там, щось бурмотів собі під ніс і підкидав друзки у багаття. Потім витяг зі своєї брудної торби пляшку й зробив добрячий ковток.

Флоріан підійшов ближче і теж простягнув руки до вогню. Відразу стало тепліше, світ навколо захитався, він відчув солодкувату задуху, немов руки, що ніжно стискають горло. Вони і раніше сварилися з Жоржиною, навіть розлучалися, потім мирилися, але він відчував, що сьогодні у їхніх стосунках поставлено жирну крапку.

І не дивно. Фінал був передбачуваним, проте він не хотів цього помічати. Романтика давно залишилася в минулому. Ласкаві слова і обійми змінилися сухими фразами. Стосунки ставали усе напруженішими. Лише в уяві Флоріана усе ще панувала любов. Але тепер, коли настав кінець, він мав скласти план. Вирішити, що робити далі…

Проте було майже неможливо міркувати над цим, шукати варіанти і одночасно дивитися на вогонь. Танцююче в екстазі полум'я зачаровувало його. Він захоплено спостерігав за легкими іскрами, за жовтогарячими ламкими жаринками…

– Гей, приятелю, хочеш? – хрипко звернувся до нього жебрак, простягаючи пляшку вина, з якої щойно хильнув сам.

– Ні, дякую, – відмовився хлопець.

На сьогодні й надалі йому було досить випивки. Алкоголь діяв як своєрідний «очищувач» – проганяв з голови непотрібні думки, зіскрібаючи їх, наче стару фарбу з дерев'яного паркану. Але разом з тим, зникали і важливі ідеї та міркування.

А ось Жоржина, мабуть, не відмовилася б. Вона завжди була не проти пропустити стаканчик-другий. Колись у них відбулася розмова: Флоріан попросив, щоб дівчина дала йому обіцянку не курити. Сигарети або коноплю – не має значення. І випивати.

Вона відповіла «обіцяю» і тримала своє слово майже місяць. Або близько того. Після ще кількох спроб вплинути на її шкідливі звички, Флоріан зрозумів, що це не в його силах…

– Тобі що, вдома не сидиться? – пробурмотів жебрак, витираючи підборіддя брудною долонею.

– Не цього вечора, – відповів хлопець. – А вам?

Чоловік голосно розреготався.

– А я постійно вдома! Вулиця давно стала мені оселею. А он той провулок, – він указав рукою вперед, – можна вважати дачею. Тож ти зараз мій гість.

Дощ нарешті припинився. Жебрак ще раз приклався до пляшки. Після чого обережно поклав спорожнілу тару до своєї обідраної сумки й кудись подався. Як і багато людей у цьому світі, він розраховував лише на себе і сподівався, що цього буде досить.

Тим часом сутеніло. Флоріан пішов далі вулицею. Світло ліхтарів виблискувало в калюжах під ногами. В голові сновигали різні думки. Йому згадалося, як нещодавно він ходив з батьками між полицями яскраво освітленого супермаркету, вщент заповнюючи візок продуктами. Він вкотре замислився: чому одні люди мають стільки всього, що навіть не уявляють, що із цим робити? Тим часом у інших немає навіть необхідного – того, що просто дає змогу вижити.

Флоріан вирішив, що образа, якої він сьогодні зазнав – це дрібниця на тлі загальної несправедливості, з якою доводиться миритися іншим.

Раптом небеса прорізав яскравий спалах блискавки. Дмухнув вітер, і знову посипалися краплі дощу. Але ненадовго…

Остаточно стемніло.

Флоріан помітив, що давно минув центральну частину міста й, замислившись, зайшов у майже не освітлений район, де по один бік вулиці височів бетонний паркан, а по інший – тіснилися старі будівлі, у яких мешкали мігранти. З найближчого будинку доносилися гортанні фрази іноземною мовою, голосні й різкі – навряд чи побажання доброї ночі.

Він зупинився й оглянув провулок. Його очі ще не встигли звикнути до темряви, але те, що він уже зміг побачити, його трохи налякало. Спереду тягнулася схожа на лабіринт стежка, по обидва боки якої зловісно темніли нічим не прикриті дверні отвори, схожі на чорні дірки від вибитих зубів. Усе навколо сповнилося загрозливих звуків: квапливих кроків, зловісного шепотіння й шереху. Юнак буквально відчував на собі чиїсь погляди, і навряд чи доброзичливі. Він раптом уявив, як різким рухом розкриваються викидні ножі…

Треба було забиратися звідси, не гаючи ані хвилини.

«Як же жахливо я стомився, і голова болить – просто нестерпно!» – роздратовано подумав він.

Квапливо добігши до найближчої освітленої зупинки, Флоріан зупинив таксі й швидко дістався додому. Зайшовши до квартири, він побачив, що, крім нього, тут нікого немає. Але так було навіть на краще. Він не волів би зараз розповідати батькам і братові, як минув вечір.

Похапцем стягнувши із себе мокрий одяг, юнак кинувся в тепле ліжко і накрився з головою. Певний час він про щось безцільно міркував, а потім поринув у глибокий знеможений сон.

* * *

Жоржина припленталася додому близько одинадцятої вечора. Вона вже встигла трохи прийти до тями – прийняла душ і натягнула улюблену піжаму. Проте годиною раніше, коли дівчина прокинулася в холодному авто, її сукня була такою пом'ятою й вогкою, неначе вона, не роздягаючись, спала в ній кілька днів поспіль.

Жоржина, посміхаючись, хрипким голосом наспівувала мелодію якоїсь популярної пісні. Їй здавалося, ніби вона від чогось звільнилася, скинула з себе якийсь непід'ємний тягар, і зараз відчувала лише полегшення. Але чи так це було насправді? Часто люди, уникаючи своїх проблем, зовсім не позбуваються їх. Вони просто не знають прописну істину: складнощі не викинеш у сміттєве відро і не виставиш за поріг. Єдиний спосіб впоратися з ними – це розв'язати свої проблеми.

Дівчина пройшла на кухню, щоб трохи перекусити і випити кави. Вона дістала з холодильника два приготовані заздалегідь бутерброди на тарілці, поставила чайник, насипала цукор і каву до чашки й розпочала свою пізню вечерю.

Закінчивши з бутербродами й заваривши собі міцну чорну каву, здатну викликати тахікардію і критично підвищити тиск, вона дістала з сумки телефон і нарешті увімкнула його.

Знайома мелодія оголосила Жоржині, що їй надійшло sms-повідомлення. Надіслала його компанія, послугами зв'язку якої вона користувалася. Текст sms-повідомлення свідчив, що їй двічі намагалася додзвонитися подруга Віолета, доки телефон був вимкнений. Наприкінці нав'язливий напис жирним шрифтом повідомляв: «Будь ласка, залишайтеся завжди на зв'язку, і за це ви отримаєте додаткові бонуси».

– Овва… – здивовано вигукнула вона. – Отак він мене кохає, цей Флоріан! Навіть не зателефонував дізнатися, чи дісталася я додому. Адже усіляке могло трапитися…

Втім, навіщо йому цікавитися, як колишня дівчина закінчила вечір? Йому тепер це байдуже. Він зараз теж вільна людина.

«І це не вперше, – раптом згадалося їй. – Був ще один схожий випадок…»

Відбулося це торік. Тоді Жоржина поверталася зі святкування дня народження однієї зі своїх подруг, і вони з Флоріаном домовилися, що після свята він зустріне її, вони трохи прогуляються, і він проведе її додому. Але юнак затримувався у батька в офісі.

Вінсент стояв на чолі девелоперської компанії. Того вечора він наказав сину оформити документи для продажу одного великого об'єкта. Флоріан, звичайно ж, погодився. Після чергового дзвінка дівчини він вибачився перед покупцями, запитав у батька дозволу відійти на кілька хвилин і вийшов з кабінету, щоб відкласти зустріч з Жоржиною.

– Ні! – хрипким п'яним голосом прокричала вона в трубку. – Ні, нізащо! Ми домовилися з тобою. Ти маєш бути біля будинку Віолети рівно за тридцять хвилин!

На задньому плані почулися поодинокі схвальні вигуки її подруг, добряче напідпитку. Юнакові захотілося кинути слухавку, але він стримався і відповів:

– Я приїду через дві години.

– Я розумію, що ти у нас дуже важлива персона і тепер не лише подаєш скріпки для паперу, але й ведеш їхній облік. Мої вітання. Але я нічого не бажаю знати. Я чекаю!

– Ти пропонуєш мені все кинути? – запитав він.

– Так, – пробурмотіла вона. – Ми тут жахливо напилися, і ти маєш провести мене.

– Давай так – або я приїду пізніше, коли закінчу з усіма справами, або ти візьмеш таксі.

– Ні, я краще піду пішки, зі мною щось станеться, і це буде на твоїй совісті, так і знай!

– Ти візьмеш таксі, – спокійно повторив він і поклав слухавку.

Жоржина відразу передзвонила, але юнак нажав на кнопку відбою й вимкнув телефон. А коли увімкнув наступного дня і зателефонував їй, то виявилося, що вона геть нічого не пам'ятає з їхньої останньої розмови.

Жоржина подумала про ще одну людину, на дзвінок від якої вона чекала – навіть більше, ніж від Флоріана. Хлопця на ім’я Теодор. Це був той самий юнак, про якого вона казала Флоріанові, що бачилася з ним. Одного разу або двічі. Зустрілася після занять в університеті. І це все. А, ще вона з ним іноді розмовляла – здебільшого про навчання.

Але насправді все було набагато складніше…

Чотири рази вона зраджувала Флоріана. Першого разу – безпосередньо перед його від'їздом до іншого міста. Другого – доки він їхав до місця призначення. І двічі – під час його перебування в іншому місті. Така от цікава статистика.

Теодор був її однолітком. Він навчався в аграрному училищі й зірок з неба не хапав. Невеличкий на зріст, руки незграбні з пожовтілими від цигарок пальцями. Характером теж не вийшов, зате матері допомагав.

Під Різдво хлопець возив до міста ялинки на продаж. Улітку підробляв на автомийці. На городі вправлявся без підказок і вже давно не видирав бур'яни разом з морквою. Ось тільки з розумовою діяльністю не склалося. Думки завдавали дискомфорту, начебто голову зсередини розпирало домкратом.

Він був родом з невеликого приміського села. Під час навчання мешкав у гуртожитку від свого училища з трьома такими ж приятелями. Хто його біологічний батько – не знала достеменно навіть його мати. Після нещодавньої смерті вітчима й чергового зникнення їхньої спільної доньки жінка махнула на все рукою і поїхала заробити грошей на бодай якийсь ремонт у їхньому старому будинку. Дівчинка була гарною зведеною сестрою. Але її «зробили» з п'яних очей, і з головою у дитини було не все до ладу. Вона частенько тікала з дому. Їй чомусь хотілося жити в лісі.

Жоржину в Теодорі приваблювали його простота і сільська напористість. Це все, що було потрібно, щоб завоювати її серце.

Вони познайомилися в нічному клубі. Жоржина постійно відвідувала подібні заклади, і часто-густо заводила зовсім не потрібні їй знайомства. Але цей випадок закінчився не так безневинно, як звичайно. Вони потанцювали, випили, потеревенили про те про се, а після півгодинного спілкування пішли до вбиральні, де вона йому віддалася.

І це стало одним з приводів розірвати набридливі стосунки з Флоріаном.

– А що, у житті все треба спробувати, – сказала вона порожній кухні. – Можливо, ми колись знову будемо разом, але не зараз.

Жоржина покрутила в руках мобільний телефон. На індикаторі мережі бракувало однієї риски. За мить вона з'явилася і знову зникла. Дівчина хвильку подумала й почала набирати номер Теодора. Гудок, другий…

– Що? – прохрипів голос у слухавці.

– Привіт, Тео, – посміхнулася вона. – Це Жоржина.

– Чого тобі? – роздратовано гаркнув він.

– Маю гарну новину – я вільна. Тепер нам ніщо не заважатиме. Я кинула Флоріана.

– То й що? – відповів він. – А в мене мати з вікна впала, з четвертого поверху вивалилася. Вона в лікарні, і мені терміново треба їхати до неї.

– Ой, співчуваю тобі… – тихо прошепотіла дівчина. – Сподіваюся, з нею все гаразд?

– Так, жива, – відповів Теодор. – Я в автобусі зараз. Повернуся через два тижні…

У телефоні запанувала приголомшлива тиша. Хлопець поклав слухавку, нічого приязного не сказавши на прощання й жодним чином не прокоментувавши те, що заради нього Жоржина розірвала стосунки з людиною, з якою зустрічалася так довго.

– Та пішов ти! – обурено вигукнула вона й жбурнула телефон геть.

* * *

Недовго думаючи, Жоржина видалила номер Теодора з книги телефонних контактів. На душі, звичайно, було трохи прикро. Вона цілий день чекала від нього дзвінка і вже твердо намірилася провести цю ніч разом з ним. Запросити до себе додому, розпити пляшку вина з маминого бару. А потім під музику займатися з хлопцем тим, що більше вже не треба приховувати від Флоріана.

Плани обламалися. Але в цілому її настрій не зіпсувався.

«Усе це дрібниці, – вирішила Жоржина. – Ось лишень цей висип мине. Добре, що хоч не свербить, але виглядає жахливо».

Після сексу зі студентом аграрного училища на статевих органах дівчини з'явився якийсь підозрілий червоний висип, якого там раніше не спостерігалося.

«На подразнення не схоже. Може, це венерична хвороба? Цей сучий син міг чим завгодно мене нагородити!»

У школі в старших класах їх не рідко попереджали, що кращий засіб для захисту від інфекцій, які передаються статевим шляхом – це презервативи. Про це говорили на кожному уроці основ безпеки життєдіяльності. Але дівчина, очевидно, нехтувала порадами вчителя. Виховання культури безпеки було для неї не більше ніж нудною темою в зошиті.

Жоржина зітхнула й взялася шукати номер Віолети. Але не встигла вона натиснути на кнопку виклику, як телефон завібрував у її руці, залунала мелодія, і сенсорний екран проінформував, що вона має вхідний дзвінок від тієї самої подруги.

– Алло! – почулося в трубці. – Жоржино, це ти?

– Я, хто ж ще? – засміялася дівчина. – Ти що, вже хильнула?

– Ні, але відчуваю, що сьогодні буду пити, – почула вона відповідь. – Чому в тебе телефон був вимкнений? Я наче турбувалася й усе таке…

– Вимкнула, тому що Флоріан увесь день надзвонював. Я його кинула.

Запанувало напружене мовчання. Жоржина сподівалася, що після її слів буде бодай якась реакція. Але Віола мовчала, наче язика проковтнула.

– А ще я Теодора послала куди подалі. Він справжня наволоч. Навіть «Привіт» ніколи не скаже, а лише своє хамське: «Що?» – от тепер нехай горює й лікті собі кусає, що мене втратив.

– Ну, ти молодець! – нарешті відповіла Віолета. – Відразу двох поставила на місце.

– Спасибі тобі! Ти мене завжди підтримуєш.

– Ну, а навіщо ж ще потрібні друзі? Ми з тобою не розлий вода.

Так і було. Вони вже давно товаришували, допомагали одна одній чим могли і всіляко підтримували. Правда, не завжди щиро й часто в тому, чим навряд чи можна було б пишатися. Наприклад, розірванням стосунків з Флоріаном і випадковим сексом з Теодором.

– А знаєш, я до тебе зараз приїду, і ти мені все докладно розповіси. Я лусну з цікавості!

– Добре, чекаю.

– Тоді я вже їду. Бувай!

Жоржина відчула, що сьогодні зробила перший крок назустріч собі новій – тій, якою вона завжди мріяла стати. Вільною. Не вистачало лише незалежності від батьків. Для початку достатньо було б просто фінансової самостійності.

Вони з Віолетою дружили давно – з дитинства, мало не з пелюшок. Не могли не товаришувати, тому що жили на одній вулиці, в одному будинку, на одному поверсі, буквально в сусідніх квартирах. Ходили разом до садочка. З першого класу – до тієї самої школи. Сиділи за однією партою. Дівчата продовжували товаришувати й зараз – після того, як батько Жоржини взяв будинок в іпотеку і вона переїхала.

У Жоржини завжди все було кращим і гарнішим: іграшки, одяг, шкільне приладдя, хлопець – і нарешті, батьки багатші. Віолета жахливо заздрила своїй подрузі – вона не мала й десятої частки того, що було у тої. А тепер це взагалі складало соту частину. Тим не менш, і сама Жоржина страждала від заздрощів – адже її подруга завжди була вільна й робила що заманеться.

Жоржина не бажала миритися з тим, що мала постійно перебувати під наглядом батьків. Але й наглядом це було важко назвати. Вони чіплялися до дрібниць, а найважливіше не помічали. Подавали приклад на словах і щонайменше – на ділі. Не тікати із садочку, намагатися добре вчитися в школі, тому що в житті їй ніхто не допоможе – лише багаж знань. Тож обов'язково треба вчитися! Причому на «відмінно», щоб стати людиною. Вони так і казали: «Тобі треба стати людиною», – наголошуючи на останньому слові, наче вона народилася якоюсь куркою.

Дівчина вислуховувала постійні нотації батька й матері про те, що треба триматися за цього багатого юнака. Дуже міцно триматися! Тому що лише він може дати їй шанс на краще майбутнє. Вони народили її, дали ім'я, виховали і вручили квиток у життя. А тепер їй треба просто триматися його, і він виведе її в люди… і їх, звичайно, теж.

Батьки прагнули як краще – щоб їхня донька кохала Флоріана й не думала про проблеми, маючи благополуччя й статки. Але вони забули (або не знали), що люди звичайно відчувають палке бажання чинити навпаки, якщо їм щось забороняють. А якщо перебувати під постійним тиском і роками вислуховувати одноманітні повчання, обов'язково зроблять усе протилежним чином. Головне – тільки отримати певний поштовх потрібної миті. І не важко здогадатися, хто допоміг Жоржині зробити рішучий крок – її найкраща подруга Віола.

– Я так заздрю їй… – прошепотіла Жоржина. – Вона завжди була вільною від усіх і робила все, що забажає. Але тепер і я такою стану!

Пролунав дзвінок у двері. Це приїхала Віолета – про вовка промовка, а вовк і в хату…

* * *

Віолеті здалася дуже вдалою ідея вирушити до подруги. Вона прокричала Жоржині в слухавку: «Їду! Бувай!» – кинула мобільний телефон до величезної лакованої сумки і вийшла на вулицю ловити таксі. Було пізно, і автобуси вже не ходили.

Дійсно, ця дівчина завжди мала свободу вибору й займалася усім, чим заманеться. Але саме через такі вольності вона вела досить безладне життя і часом зустрічалася з його не найприємнішими сторонами.

Вона могла висадити три пачки цигарок на день, якщо мала достатньо грошей. Пиячити скільки влізе у свята або просто так, без особливого приводу. Мати секс з ким завгодно, якщо їй цього хотілося й знаходився відповідний кандидат. Але Віолета була нещасливою. Вона сама себе такою зробила, а тепер палко бажала, щоб її найкраща подруга Жоржина розділила з нею це горе, пізнавши його сповна.

Часто за її улесливою посмішкою й ласкавими словами приховувалися неабиякі підлість і фальш…

Її життя нікого не цікавило, нікому було утримати її від постійних нетверезих загулів. Батькам завжди було на неї начхати. Пересічне подружжя середнього віку, чоловік і дружина, які за все спільне життя нічого не надбали. Найбільшим їхнім досягненням виявився ремонт у ванній і туалеті, а також придбання телевізора в кредит.

Втім, існував колись один хлопець, якому вдавалося приборкати її буйний норов і зупинити саморуйнування. Звісно, якщо він сам був не напідпитку і міг логічно міркувати й приймати правильні рішення, ґрунтуючись на адекватній оцінці ситуації. Чоловік, якого вона могла послухатися і якого кохала, але…

Віолета не мала постійного кавалера вже більше року. Через низку випадкових зв'язків вона ніяк не могла завести довготривалі стосунки.

«Вітя…» – згадала раптом вона, і очі сповнилися сліз.

– Бідний мій, – прошепотіла Віола. – Не пощастило тобі…

– Що? – спитав таксист. – Що ти кажеш?

– Вам почулося, – погордо мовила вона.

Віктору дійсно не пощастило. Він був мертвий. Це сталося звичайного весняного дня, що не віщував нічого поганого…

Вітя та Віола поверталися з екскурсії. Вони виїхали з автостанції одного міста холодного дощового ранку, і дівчина усе ще у подробицях пам'ятала, як засміялася й сказала: «Поцілуй мене», – коли автобус проїхав крізь негоду, і салон залило сонячним світлом. І він поцілував її, а такі ж молоді хлопець та дівчина, що сиділи позаду, захоплено зааплодували.

Це було кращою миттю того дня. Гірша чекала на них за півгодини, коли вона повернулася до свого попутника, і їй на мить здалося, що він мертвий. А все тому, що він так спав, з похиленою на плече головою, моторошно відкритим ротом і пасмами скуйовдженого волосся, що впали на лоб.

Раптом він розплющив очі. Віолета відкинулася на спинку крісла, зробивши довгий тремтячий видих. Він спантеличено подивився на неї.

– Що сталося?

– Нічого. Просто те, як ти спав…

Він витер долонею підборіддя.

– Ой, у мене що, текла слина?

– Ні, – з полегшенням засміялася вона. – Але певний час ти видавався… неживим.

Віктор теж засміявся. Але наступної секунди сміх перетворився на надривний кашель, і веселощі відразу обірвалися, наче обрізані ножем. Водій зупинив автобус, щоб хлопець зміг подихати свіжим повітрям. Його нудило, він боявся, що його виверне прямо в салоні, і він зіпсує всім враження після цікавої екскурсії.

Автобус припаркувався на узбіччі дороги, по обидва боки якої тяглося нескінченне поле. Віктор зійшов на землю, але раптом ноги підломилися, і він зомлів.

Віола з водієм вибігли до розпростертого на узбіччі хлопця. Він дріботів ногами, немов копаючи собі могилу, але вже за мить застиг на місці й обм'як…

Незважаючи на те, що до Великодня залишалося не менше двох тижнів, усі навкруги активно готувалися до святкування. Однак для родичів і знайомих Віоли прийдешнє свято виявилося затьмареним раптовою смертю Віктора.

Сусіди постійно обговорювали цей прикрий інцидент. Про це говорили в автосервісі, де він працював, а також у барі, який вони часто відвідували, у її навчальному закладі – як їй здавалося, майже усюди. Усі згадували молодість Віктора й шепотіли про примхи долі, яка не дає змоги людині вирішувати власну долю. Надходить остання година – і ніхто не в змозі відстрочити її хоч на хвильку.

Але всі ці слова говорилися з тієї самої причини, з якої розносять порожні плітки – просто тому що є тема для розмов. Усього лише чергова тема для теревенів, без особливого співчуття до хлопця, його родини й близьких.

І лише Віола не могла змиритися з тим, що його більше немає. З кожним днем їй ставало дедалі гірше. Батьки намагалися по-своєму утішити доньку і пояснювали їй, що хоча земний шлях Віктора скінчено, тепер він щасливий в небесному царстві.

Вона не вірила жодному їхньому слову. Хіба існує десь краще місце, ніж поруч з нею на землі?

– Звісно! – із упевненістю сказала мати, коли вони сиділи на кухні. – Це небеса. Саме туди вирушив твій коханий. Ти вже повір.

– Це казки! Маячня! – крикнула вона, грюкнувши долонею по столу.

Жінка здригнулася й подивилася на свою доньку так, наче отримала від неї ляпаса.

Тим часом Віолета чекала на відповідь, яка б дала їй змогу змиритися з тим, що відбулося, й розкласти усе в голові. Слова близьких людей не допомагали їй, тому що вони ґрунтувалися на вірі. Їй же було необхідне знання. І щира підтримка.

Щоб полегшити страждання Віоли, батьки організували спільний візит до священика. Вони розмістилися у вітальні; він пригостив дівчину трохи підталим ментоловим льодяником, який дістав з кишені. І поцікавився:

– Віолето, ти віриш в існування Ісуса?

– Мабуть, так…

– І тобі відомо, що Бог відправив Ісуса на землю, щоб його смертю спокутувати гріхи людства?

– Напевно, так і було…

– У такому разі ти маєш знати і легенду, яка каже, що наш Спаситель загинув розп'ятим, а через три дні після смерті воскрес?

Віола похмуро замислилася.

– Проте Ісус – це зовсім інша справа. А мій Вітя був звичайним хлопцем!

– У цьому немає сумнівів, але ж Христа для того й було послано нам, щоб відкрити таємні аспекти життя. Він показав нам, що наше існування значно багатогранніше, ніж прийнято вважати. Ми розуміємо далеко не все, що відбувається навколо. Якщо скористатися напуттями Ісуса Христа й пройти його шляхом, живучи згідно з завітами, які він залишив, Бог з любов'ю прийме нас у своїй благодаті.

Якусь мить дівчина намагалася обміркувати почуте наставляння. Служитель задумливо смикав свою бороду й уважно спостерігав, чи торкнулася його промова її серця.

– Віктору добре на небесах? – раптом спитала Віолета. – Краще, ніж було зі мною?

– У тисячу разів, не сумнівайся.

– А чим Вітя там займається без мене?

– Як тобі пояснити…

Обличчя чоловіка осяяла усмішка.

– Розумієш, – продовжив він, – звичайним смертним не дано осягнути те, що насправді відбувається на небесах. Нам лише доступне знання, що пишноту того світу неможливо описати звичайними категоріями.

– І як нам стало це відомо? – поцікавилася Віола.

– Це знання якраз і вкладає в голови людей наша віра, – відповів священик. – А без неї людині жити важко, а може – взагалі неможливо.

Він дістав з кишені цукерку.

– Може, ще льодяник? Не соромся!

Дівчина відмовилася й стала похапцем перебирати в голові різні образи, але обриси божественних небес так і не з’явилися. Вона бачила лише чорні, наче вугілля, грозові хмари, і серед них ледь вдавалося розгледіти самотній силует коханого, якого їй уже не доведеться побачити.

Як можна оцінювати, добре в якомусь місці або погано, якщо достеменно не відомо, чи є там настільки звичні речі? Чи є там взагалі хоч щось?

В уяві Віоли небеса поставали парком з дерев і квітів, коріння яких сплелося таким дивним чином, що вибратися звідти неможливо. Ціла вічність після смерті дана людині, щоб прогулюватися тінистими алеями і споглядати такі прекрасні, але далекі від земного життя види.

А що можуть значити небеса для хлопця, у якого відібрали кохання? Очевидно, що так небеса перетворяться на справжнє пекло…

– Приїхали, – вирвав Віолу з її думок таксист. – З тебе шістдесят гривень.

– Чому так багато? – обурилася вона. – Завжди тридцять, а сьогодні подвійний тариф!

– Мені довелося їхати іншим шляхом. На тій ділянці об'їзного шляху ведуться ремонтні роботи, тому ми поїхали навпростець, а це виявилося набагато далі.

– Але у мене в гаманці лише тридцять гривень, і це ваші проблеми, що ви обрали такий довгий шлях.

Насправді дівчина мала дві сотні, але на гроші, що залишилися, їй доведеться жити ще до середини наступного тижня. І якби з двох сотень залишилося лише сто сорок гривень, її плани б обламалися на цілих тридцять відсотків.

– Нічого не знаю, – відповів таксист. – Лічильник показує шістдесят – це мінімальна сума до оплати. Можеш додати чайові. Я не проти. У мене троє голодних дітей.

– А може, дасте у борг? Я часто їжджу сюди і віддам гроші якось іншим разом.

– Ні! – закричав таксист.

– Я поспішаю. Можливо, ми з вами щось вигадаємо? Якось домовимося?

– А знаєш, можна дещо й вигадати, – відповів він, зміривши її хтивими очима з голови до ніг. – Дай мені помацати твої цицьки.

Віола знизала плечима й нахилилася до нього, щоб він зміг зробити те, що дасть їй змогу притримати бодай частину грошей.

– Ні, кралечко, я мав на увазі голі цицьки, – огидно усміхнувся таксист.