Читать книгу Вибрані статті - Михайло Грушевський - Страница 3

Розселення східнослов’янських племен, поділ їх на групи, уставлення їх територій і відносин — все це має за собою вже дуже поважну літературу, поважну історію дослідів. Але хоч завдяки старанням численних дослідників удалося не одне роз’яснити й привести до потрібної докладності, то ще більше лишається тут сумнівного, спірного, а й серед тих гадок, які нині циркулюють в науковій літературі cum tacito consensu,[13] не викликаючи спору, дуже багато є такого, що вимагало б ревізії, перевірки або дуже значних поправок.

Головною, а дуже довго — одинокою майже підставою до всяких виводів в сфері староруської етнографії служили звістки «Повісті временних літ», передовсім реєстри східнослов’янських племен, уміщені на початку її. Реєстри сі мали вповні принагідний характер, і хоч остатні редактори «Повісті» доложили старань, щоб дати їм якусь більшу повноту й докладність, так щоб з них міг зложитися образ «словЂнского языка въ Руси», одначе неповноти, неясності, непевності в сих реєстрах лишилося досить, аж занадто. Приходилося розглянутись за іншими джерелами.

Пок[ійний] Барсов в своїй «Географии Начальной летописи» — праці, що й досі лишається підставовою для староруської етнографії, звернувся до географічних назв, шукаючи в них пережитків племінних імен та на їх підставі стараючися ближче означити племінні території. Він, одначе, сам звів ad absurdum[14] сей метод, хапаючись зовсім припадкових і далеких созвучностей, так що сей метод дальше не був розвинений і відповідно вироблений, хоч, безперечно, при обережнім і відповіднім уживанні його він може дати корисні результати.

Від 80-х, а головно в 90-х рр., під впливом проф. Антоновича передовсім і головно в київських монографіях поодиноких земель, для розв’язання питань староруської етнографії дослідники починають звертатися до археологічних здобутків. Супроти вказаних в «Повісті» ріжниць в похоронних обрядах поодиноких племен являється дуже привабна гадка — на підставі відмін похоронного обряду, сконстатованих археологічними дослідами, визначити території поодиноких племен і їх угруповання (поділ на більші групи). Показалося, одначе, що се справа далеко тяжча — вимагає в кождім разі далеко докладніших, численніших і систематичніших розслідів, ніж якими розпоряджає сучасна археологія. Похорон з конем, в якім бачили полянський похорон, показався похороном турецьким, чорноклобуцьким і половецьким, і полянського похоронного типу ми тепер не знаємо. Деревлянський похоронний тип пішов на захід далеко за границю, яку клали деревлянській території, — в поріччя Стиру, прокинувся в Києві, а в поріччі Случі показалися могили з паленими трупами, аналогічні з сіверянськими і т.д. Проба звести археологічний матеріал в один образ етнографічних відносин, зроблений д.Спіциним, виказав величезні прогалини, неповноту, а з тим і неясність в сих питаннях.

Разом з працею д.Спіцина появилася праця ак[адеміка] Шахматова, де він попробував розв’язати ту ж проблему групування східнослов’янських племен на підставі іншого матеріалу — діалектологічного. Ідея приложити діалектичні спостереження до староруської етнографії не нова. Але вперше в праці ак[адеміка] Шахматова, котрої перший начерк був даний ним п’ять літ перед тим, а потім основні принципи її були розвинені в більш деталічній, докладніше розробленій і в не однім зміненій і справленій формі, стрічаємо ми на широку скалу і з численним науковим апаратом зроблену пробу — привести до одного знаменника факти лінгвістичні з студіями історичних даних «про староруські племена, сформування староруських земель, а потім держав».

Але й тут в багатьох місцях приходиться стрічатися з прогалинами і непевностями, навіть при уставленні більших язикових і племінних груп, не говорячи про детальніше розміщення поодиноких племен. Шан[овний] автор вправді сміло перескакує через сі непевності, надробляючи гіпотезами свою теорію; але, мабуть, кориснішою і вдячнішою навіть річчю було б замість такої сміло збудованої теорії виказати, в чім факти діалектологічні потверджують, поправляють або збивають історичні виводи про староруські племена, їх групування і т.д.

Кінець кінцем не можна сказати, щоб ті дисципліни, до яких по поміч зверталися в розслідах староруської етнографії, дотепер віддали їй великі прислуги. Ті неясності, які стрічали сі розсліди, орудуючи чисто історичним матеріалом, і досі в значній мірі стоять на їх дорозі, хоч, може, й не завсіди представляються ясно й свідомо поза різними гіпотезами й теоріями, що їх притемнили, заступили. Задачею сеї статті буде відсунути деякі гіпотези й теорії, що маскують такі непевності й прогалини або дають невірне представлення про фактичні відносини, та вказати на ті неясні й непевні точки, які вимагають розсвітлення.

Я почну від загальнішого питання — про угруповання східнослов’янських племен. Тепер, коли в лінгвістиці загалом все ясніше виступає переконання, що початки язикової, а з тим і племінної диференціації сягають дуже давніх часів — часів язикової й культурної спільності племен, часів праязика і пракультури, — все менше може бути сумнівів і в тім, що початки трьох головних східнослов’янських груп, трьох народностей — українсько-руської, білоруської і великоруської — виходять вповні за границі історичних часів. Виходячи від сучасного угруповання сих народностей, найпростіша гадка, яка приходить, що, виключивши історично звісні нам колонізаційні переміни, сучасне угруповання відповідає старому — себто, що кожда народність зложилася з тих східнослов’янських племен, які ми бачимо на її території в початках історичного життя східного слов’янства. Правда, порівнюючи розміщення східнослов’янських племен «Повісті» з сучасним групуванням, ми стрічаємося з ріжними трудностями, напр., сучасна українсько-білоруська границя переходить через територію дреговичів; потомки радимичів і в’ятичів, так тісно зв’язаних в «Повісті», тепер сидять на двох ріжних етнографічних територіях і т. ін. Але се не такі ще трудності. Далеко більшу замотанину вносять теорії деяких дослідників, філологів передовсім, що етнографічні відносини староруських часів підпали в пізніших часах рішучим пертурбаціям, які, мовляв, змінили ix радикально, так що сучасні етнографічні території зовсім не відповідають старому групуванню племен.

Першою такою теорією, що внесла велику суперечність в староруську етнографію, була теорія великоросизму старих осадників Подніпров’я і пізнішого залюднення його українською колонізацією — т.зв. теорія Поґодіна, в більш наукообразній формі відновлена проф. Соболевським. Вона опиралася на премісі міграції старої (великоросійської) людності Подніпров’я на північ, десь в XIII в., і нового колонізування його, десь в XIV в., українською людністю з заходу. Спочатку центр тяжкості її лежав в питанні про великоросизм полян; в останніх літах — відколи один з головніших репрезентантів сеї теорії ак[адемік] Шахматов відступився від полян і лишився при великоросизмі задніпрянської (лівобічної) людності, а з другого боку — один з визначніших противників її проф. Яґіч також признав можливість старої великоросійської колонізації за Дніпром, центр тяжкості після такого компромісу перейшов на сіверян.

З сею теорією міграцій — великоросійської, а пізніше — української зв’язав ак[адемік] Шахматов іншу, ще більше далекосяглу теорію — радикального впливу державних організацій XIV — XV вв. на початкове групування східнослов’янських племен, трансформації сього групування під впливом тих політичних чинників.

Я не буду входити в сю другу теорію принципіально: свої гадки про неї я висловив уже по появі першого начерку праці ак[адеміка] Шахматова, і по виході її нової, поправнішої редакції я лишаюся при давнішій гадці — що вона при ближчім переведенні стрічається з фактами, які їй рішучо противляться й проречисто доводять, що політичним групуванням і комбінаціям тих часів ніяк не можна признавати такого незвичайного впливу на сформування східнослов’янських народностей. Я спинюся тільки на тих точках, де д. Шахматов ставить нові конкретні тези щодо розміщення східнослов’янських племен і їх групування.

Д[обродій] Шахматов ділить східнослов’янські племена на три групи: полудневу, між Дніпром і Прип’яттю, середню — племена задніпрянські, лівобічні, а з правобічних — дреговичі, і північну — кривичі й новгородські словени. Пізніша українська народність сформувалася з племен полудневої групи, що сколонізували й спустошені задніпрянські землі (від XIV в. почавши). Білорусини — се західна частина середньої групи, відокремлена приналежністю до В[еликого] кн[язівства] Литовського, тимчасом як східна частина середньої й ціла північна, притягнені В[еликим] кн[язівством] Московським, формуються в народність великоросійську. В сім групуванні я спинюся на ближче інтересній для мене точці — приналежності задніпрянської (лівобічної) полудневої колонізації до середньої групи, себто до іншої групи, ніж полуднева правобічна колонізація, а до одної групи з радимичами, в’ятичами й рязанцями. Тому що д. Шахматов зачисляє Подоння до сіверянської колонізації, для нього се питання сходить на приналежність до середньої групи сіверян. Нижче побачимо, що для такого розширювання сіверянської колонізації нам, властиво, бракує підстави. Але коли признати, що сіверяни належали до одної групи з правобічними племенами, то се рішає справу й для колонізації територій, що лежали на полуднє від сіверян, тому й ми можемо се питання звести щодо сіверян: до которої групи вони належали?

Як я вже сказав, теорія, що сіверяни не належали до полудневої групи — се спадщина теорії про великоросизм старих осадників Подніпров’я, компроміс її оборонців і противників. Великоросизм полян нині, можна, здається, сказати, зложений уже до архіву. Д[обродій] Шахматов в своїй праці признає, що слаба діалектична закраска київських пам’яток толкується зовсім природно стрічею в сій старій столиці людей з різних племен і земель, що народність полян не можна розлучати від народності Деревлян, які широкою смугою покривали від півночі й заходу невеликий придніпрянський клинець полян.

Але признаючи в полянах плем’я полудневої групи, тим самим позбавляють підстави теорію великоросизму чи середньоросизму сіверян, що, повторяю, являється тільки останком, пережитком теорії великоросизму полян. Для сеї останньої була все-таки якась вихідна точка — брак виразної української закраски в київських пам’ятках XI — XIII вв. Для сіверян навіть і такої вихідної точки ми не маємо. Д[обродій] Яґіч і не аргументує, просто відступає поґодінській теорії можливість великоросизму сіверян; д. Шахматов пробує аргументувати, але поневолі його аргументація випадає слабенько. Він вказує, що сіверяни зв язуються з радимичами й в’ятичами разом при огляді звичаїв і обрядів в «Повісті» (с.7), що вони злучуються в одне політичне тіло, до Києва не тягнуть, противно — від нього, та що в рязанській колонізації видно дві течії, з яких полуднева відповідає сіверянській колонізації і своїм діалектичним характером ілюструє язикову приналежність сіверян.

Більше аргументів я не знаю, а сі рішучо заслабі. «Повість», описуючи звичаї, противставляє полянам їх сусідів — західних, деревлян, і східних, сіверян, радимичів і в’ятичів, всіх їх малює більше-менше одними красками та додає до них вкінці кривичів і «прочих поган». Про розділювання й зв’язування в групи по етнографічній близькості тут нема мови — книжник малює загалом образ поганських звичаїв. Проф. Багалій, на котрого покликується д. Шахматов, на попертя своєї гадки про близькість сіверян до радимичів і в’ятичів говорить лише стільки, що сусідство давало таку близькість і на підставі географічного сусідства «Повість» в’яже племена в групи — сіверян з радимичами й в’ятичами, уличів з тиверцями.

Сіверяни з радимичами й в’ятичами рано зв’язані були в одну політичну групу — передовсім династичним зв’язком, накиненим їм київським правительством — мабуть, іще за Володимира В[еликого], а може, й ще раніше. Такі династичні зв’язі творили часом комбінації дуже дивні, вповні довільні — як, напр., зв’язь Переяслава з Ростово-Суздальською землею. Зв’язок сіверян з радимичами й в’ятичами мав, одначе, за собою деякі спеціальні обставини, що причинилися до того скріплення: у радимичів і в’ятичів не було розвиненого міського життя, як у сіверян, і чернігівські князі не стрічали опозиції зі сторони місцевих міських центрів; тоді як сама сіверянська земля ділилася на волості, з головнішими містами на чолі, радимичі й в’ятичі лишаються в позиції пасивних повінцій. Сіверяни на лівім боці Дніпра грали подібну ролю, як поляни на правім; їх старі міські торговельні центри — Чернігів, Переяслав, Любеч домінували над цілою Задніпрянщиною, її комунікацією й торгівлею, зовсім незалежно від племінних ріжниць — як Новгород та Смоленськ держали в руках Поволжя (зрештою, ми стрічаємо в літописі натяки, що й сі сіверянські провінції так дуже своєї моральної одності з Черніговом не відчували — див. «Іпат[ську літопись]», с. 239).

Взагалі не сама племінна одність, а й зовсім інші — економічні, політичні і т. ін. мотиви впливали на формування політичних тіл, [се] якнайліпше показують змагання Переяслава до рішучого відокремлення від одноплемінного Чернігова та його старання знайти собі династію зовсім далеку, не сусідню, яка б не поставила Переяслав в позицію пригорода — для чого й звертається він до ростово-суздальської династії. Шукати тут якихось внутрішніх, колонізаційних підстав ніщо не дає нам права. Князі торгували своїми волостями, зовсім не оглядаючись на їх племінні чи інші зв’язі. Коли д. Шахматов припускає на верхнім Поволжі колонізацію в’ятицьку, а навіть і сіверянську, то, думаю, робить се тільки в запалі до улюбленої гіпотези. Навіть в Рязанській землі не можна припустити якоїсь одностайної сіверянської колонізації, яка б могла в чистоті занести й задержати свою сіверянську мову, бо між землею сіверян і Рязанською землею лежала область в’ятичів, і сіверянські колоністи в Рязанську землю могли приходити тільки разом з в’ятичами всуміш, і при тім очевидно — в меншості супроти в’ятичів. Не можна припустити масової колонізації сіверян (а тільки масова, в збитих масах осаджена колонізація може мати значіння для цікавих нам питань) в Рязанську землю і з басейну Дону, як те робить д. Шахматов.

Припустивши навіть, що Подоння займали дійсно сіверяни, я не годен припустити, що під натиском кочівників в X в. вони відступали відси в землі нижньої Оки, а не в сіверянське Посейм’я й в’ятицькі землі, себто ті землі, з якими тодішня донська колонізація була найближче зв’язана, бо ніяких особливих доріг (як хоче автор, відкидаючи дорогу через в’ятичі) з Дону на Поволжя в тих часах ми досі не знаємо. Коли д. Шахматов приймає погляд П.Мілюкова про кривицьку колонізацію північної часті Муромо-Рязанської землі, то в полудневій треба припускати головно колонізацію в’ятицьку, з домішкою (але другорядною хіба) сіверянської, отже з рязанських говорів судити про сіверянські я не бачу підстави.

Не можучи прийняти аргументів автора про окремішність сіверян від полудневої, правобічної групи, я позволю собі вказати на деякі факти й обставини, що промовляли б, противно, за зв’яззю сіверян з правобічними племенами.

Я пічну від того, що пригадаю тісну культурну й політичну зв’язь сіверян з полянським Києвом. Для мене се не так сильний аргумент, бо я не ототожнюю політичної й культурної зв’язі з племінною, етнографічною, але для д. Шахматова, що з сеї сфери бере аргументи для своєї теорії, ся обставина повинна мати велике значіння. Київ, Чернігів, Переяслав, сей полянсько-сіверянський трикутник, — то підстава політичного й культурного життя старої Русі, від перших докладніших звісток про неї (початків X в.). Його зав’язання раніше за всі історичні звістки. Радимичів, в’ятичів, деревлян «примучували» київські князі — про сіверян нічого подібного не пам’ятали, і просто pro forma,[15] щоб зробити який історичний початок тому, редактор «Повісті» зачисляє прилучення до Києва сіверян до подвигів Олега. Д[обродій] Шахматов сам признає, що центральне значіння Києва для полян з сіверянами старше від Руської держави Олега. В київській людності він припускає значну домішку сіверян.

Се не неможливо — я готовий припустити, що пограничне положення Києва на полянсько-сіверянськім пограниччі причинилося до його культурного значіння, але говорити про якусь ріжноплемінність, про брак гравітації до Києва у сіверян при таких фактах — дуже трудно! Якогось натяку на ріжноплемінність, етнографічний антагонізм між сіверською й полянською людністю ми не бачимо й пізніше. Неохота киян до чернігівської династії не йде тут в рахунок — вона подиктована змаганням до утворення з Київщини замкненого політичного тіла і з племінним антагонізмом не має нічого спільного.

Ще важніше, ніж спільність культури, — се спільність етнографічних прикмет, як похоронний обряд, наприклад. Археологічні досліди відкривають перед нами від поріччя Стиру до поріччя Сули й Десни подібні, лише з другорядними відмінами, похорони обложених деревом або в дерев’яні гроби положених небіжчиків; з другого боку, вповні аналогічні з сіверянськими могилами похорони палених небіжчиків сконстатовані недавно в поріччі Случі. В’ятицькі ж похорони значно відріжняються від сіверянських.

Зрештою, воно й a priori[16] не дуже правдоподібно, аби середньоруське чи великоруське плем’я так облило полудневу групу, як те собі представляє ак[адемік] Шахматов. Спостереження над слов’янською колонізацією вказують досить виразно на її правильне розпросторення, без перескоків і замішань. Коли приймемо, відповідно до звичайного уміщення слов’янської правітчини, що полуднева (українсько-руська) східнослов’янська група сиділа перед своїм розселенням на середнім Дніпрі, — розпросторення середньоруського племені в поріччях Десни, Сули й далі на полудень було б перескоком. Але що не кождий, може, так собі представляє слов’янське розселення, тож і я на сей аргумент зовсім не кладу натиску.

Натомість піднесу, що архаїчні українські діалекти нинішньої Чернігівщини ледве чи удасться добре витолкувати, припустивши, що старі сіверяни не належали до українсько-руської групи. Д[обродій] Шахматов вправді припускає, що від XIV в. ішла і сюди колонізація «під охороною литовських князів» деревлян і дреговичів з Полоцької землі й київського Полісся, але (полишаючи на боці інші допущені тут неправдоподібності) така міграція з правобічного Полісся в лівобічне дуже мало правдоподібна — вона йшла з Полісся на полуднє в передстепові краї, користаючи з «охорони литовських князів».

Багнисті й лісові простори середнього й горішнього Подесення були остільки добре захищеним краєм, що самі служили резервуаром для полудневого Задніпров’я, в часах пополохів і постраху кочівників, і тутешня людність зовсім не мала потреби мандрувати в ті далекі краї, куди ведуть її оборонці старого сіверянського великоросизму. В середній Чернігівщині стара лівобічна людність мала всі шанси заціліти в дуже значних масах, і в українських діалектах середнього Подесення ми можемо, думаю, вповні бачити останки сеї старої лівобічної людності.

З тих усіх причин я уважаю теорію про великоросизм (чи «середньо русизм») сіверян хибною і позволю собі висловити надію, що безсторонні дослідники — і між ними в першій лінії сам д. Шахматов — переконаються в нестійності сеї теорії. Нема причин виключати з полудневої, українсько-руської групи котре-небудь з східнослов’янських племен, які сиділи на нинішній українсько-руській території: сіверян, полян, деревлян, дулібів, тиверців і уличів.

Тільки на території дреговичів теперішню українську колонізацію (оскільки вона дійсно на ту дреговицьку територію входить) можна уважати пізнішою, як те приймає і д. Шахматов. Але й тепер я не вважаю сеї справи вповні ясною, як не вважав і перед появою праці д. Шахматова. Колонізаційний напрям український на півночі мінявся — ішов то на північ, то на полуднє, тимчасом як білоруська колонізація була більше постійна; тут могли бути ріжні комбінації — рух білоруської колонізації на українську й української на білоруську, і я не бачу іще вповні ясних і певних підстав для розв’язання сеї справи. Критерії для відріжнення дреговицького похоронного типу від деревлянського, поставлені проф. Завітневичем, не здаються мені доста характеристичними. З другої же сторони, д. Спіцин в згаданій своїй праці справедливо підносить — супроти класифікації д. Шахматова — близькість дреговичів до полудневої групи, як вона виступає в археологічнім матеріалі. Може, і етнографічно, і язиково дреговичі були тільки переходовим типом від групи полудневої до північної (кривицької)?

Полишаючи отвореним се питання, переходжу до поодиноких племен полудневої, українсько-руської групи. Я вичислив їх вище — сіверяни, поляни, деревляни, дуліби, уличі і тиверці. Се все певні. Але сі племена далеко не покривають собою всеї території, про яку знаємо, що була або мусила бути в тих часах, X — XI вв., залюднена сею колонізацією. Без племінних імен лишаються дві цілі великі окраїни сеї колонізації — східна й західна.

Як я вище сказав, д. Шахматов приймає, що басейн Дону і Азовське помор’я було залюднене сіверянами. Сю теорію він взяв готовою — пустив її в курс Барсов, а піддержали історики Сіверської землі, і її не рідкість стрінути в науковій літературі. Але докладніше вона ніколи не була аргументована, і, переглядаючи ті докази, які з часом зібралися коло неї, не можна сказати, щоб вона була добре обставлена.

Вказують, що Донець на пізнішій московській мапі (т. зв. «Книга Большого Чертежа») зветься Сіверським. Се так, але се, властиво, аргумент contra[17]: ім’я «Сіверського», очевидно, зв’язане було з верхів’ям Дінця, що дійсно випливає з сіверського Посейм’я, і се верхів’я з тою назвою противставлялося чи верхнім його притокам, що, мабуть, также мали ім’я Дінця (так, «Донецьке городище» лежить на р. Удах), або середній і нижній його часті. В пізнішій номенклатурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., ім’я Сівери, «уходовъ Сиверскихъ» прикладалося до літописної території сіверян — далі Посулля воно на полуднє не йде.

Вказують на те, що Тмуторокань належала до Сіверської землі чи, властиво, до сіверської династії. Та се, очевидно, могла бути й зовсім припадкова зв’язь, така як Ростово-Суздальської волості з Переяславом. Що пізніший каталог міст (при «Воскресенській літописі») згадує Тмуторокань поруч сіверських міст (Мирославиць, Тмутораканъ, Остреческый, на ДеснЂ Чръниговъ — «Воскр[есенська літопись]», І, с.240) — се также ніякий аргумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово: «Тмутораканъ остреческый» і розуміти як «Тмуторокань на р. Острі» (як розумів Татіщев і новішими часами проф. Багалій або ак[адемік] Шахматов). Остреческый, мабуть, осібне ім’я — Остерський городок, Остер. Але коли би був дійсно Тмуторокань в Сіверській землі, то він міг би дістати ім’я від азовського Тмутороканя (в кождім разі не навпаки, бо се руська, повноголосна форма фанагорійської «Тіметраки») просто тому, що сіверські князі, сидівши в азовськім Тмутороканю, могли перенести його ім’я на якийсь сіверський городок. Але ім’я Тмутороканя могло й зовсім припадком опинитися в сім каталозі міст поруч сіверських городів як Сіверська волость. Се, мабуть-таки, й правдоподібніше.

Так розлітаються всі аргументи, які досі були виставлені на попертя сеї теорії, що подонські слов’яни X в. були сіверяни. Нема ані підстави, ані Потреби підтягати їх під ім’я сіверян. (На лівім боці нижнього Дніпра могли сидіти уличі; але літописний текст про них простіше розуміти про сам правий бік Дніпра). Кінець кінцем племінного імені подонської колонізації ми не знаємо. І се не дивно. Редактори «Повісті» дуже мало займалися сею окраїною, промовчали зовсім навіть сю колонізацію (зрештою, дуже ослаблену печенізьким потопом в X віці), отже дуже легко могли промовчати племінне ім’я сих осадників — коли знали його.

«Повість», зайнята тими землями, коло яких оберталася київська політика другої половини XI в., замовчала не тільки напівстрачену подонську колонізацію — вона не сказала нічого й про руську колонізацію карпатських країв. Звичайно на сі краї кладуть східнослов’янське (українсько-руське) плем’я хорватів, або як інші його звуть за Константаном Порфірородним — «білих хорватів». Але ціла історія з сими хорватами висить у повітрі. Я досить широко обговорив сю справу перед п’ятьма літами в своїй «Історії», отже не буду деталічно в неї тут входити, але головні моменти і контроверсії зазначу.

Виходять звичайно зі згадок «Повісті» про хорватів, ближче поясняють їх на підставі оповідання Константина Порфірородного] про Білохорватію та при помочі інших комбінацій (хоро- і топографічної номенклатури, зближувань з іменем Карпатів і т. ін.) стараються ближче означити їх територію. Тим часом з звісних згадок «Повісті» перша — в етнографічнім огляді («Іпат[ська літопись]», с.7) — дуже виглядає на інтерполяцію: один з редакторів, бажаючи можливо доповнити сей реєстр руських племен, дописав тут ім’я хорватів, знайшовши його нижче під р. 907 або 993. Таких голих імен в первісних редакціях етнографічного огляду «Повісті» ми не стрічаємо. Але більше нічого пояснити про хорватів інтерполятор не умів, бо мав саме ім’я; в дійсності хорвати, згадані під р. 993, могли зовсім не бути східнослов’янським племенем. Згадка під 907 р. має также каталоговий характер і также нічого, крім голого імені, не дає. Константин Порфірородний] нічого не може помочи в сій справі, бо його Білу Хорватію (поминаючи вже дуже сумнівну важність його оповідання про міграцію хорватів і сербів) не маємо ніякої підстави прикладати до руського Підкарпаття: прикладають її знов-таки з огляду на тих руських хорватів «Повісті». Ще більше сумнівне зближення - бойки. Топографія Прикарпаття, ані саме ім’я Карпатів также не дає ніякої підстави для локалізації хорватів. Кінець кінцем одинокі хорвати в прикарпатських краях — се чеські хорвати привілею празькій катедрі (підробленого, потвердженого 1086 р.); згадки же «Повісті» про хорватів руських і оповідання Константина П[орфірородного] про хорватів сербських можуть бути простими непорозуміннями, й існування племені руських хорватів взагалі, а на Підкарпатті спеціально, зістається непевним. Ми не знаємо, яким племінним іменем звалися східнослов’янські осадники Підкарпаття, руської західної окраїни.