Читать книгу Що записано в книгу життя - Михайло Коцюбинський - Страница 1

Що записано в книгу життя

Оглавление

Мусила баба злазити з печі: онука заслабла i потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті, послалась баба долі. І син, i невістка наче не бачили того. Там вона i лишилась.

З кутка, між дверима i мисником, де на долівці вона лежала — стара, забута смертю мати, — все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі i звикла дивитись згори вдолину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердитi, прибиті нуждою обличчя невістки i сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.

Тепер все виросло зразу. Діти, що спинялись над нею до мисника i обсипали кришками з хліба та всяким сміттям, синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, i босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ. Тепер вона бачила в печі в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти i дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, i здавалось, що така має бути i смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, i страшно, що так трудно умерти.

Довгими днями i ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій картоплі i по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба i од часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:

— Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..

— Нема на вас сконання! Не дають спати… — сердито бурчить невістка, i лавка скрипить під нею.

— Не-ма! — говорить баба у тон невістці i облизує ясна, де були колись зуби, i лиже зсохлі, запалі всередину губи.

Кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу з-під огірків, а дрімота сплітає дійсність зі снами: уривки казок, отченаша i синовi чоботи, важкi, як гори, що лишають по собі мокрі сліди.

Потому сон раптом щезає, як змитий водою, i баба чує своє маленьке тіло, якому твердо i зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.

Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу з неї як лушпиння з картоплi, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку i не хоче її покинуть.

Небагато місця займає баба на свiтi, куток пiд мисником, а всім заважає. Небагато з’їсть хлiба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зiв’ялi уста, як сухе листя:

— Ох!.. Моя смертонько… де ти?

Тiло часом прохало. З тої горсточки шкури й кiсток, з присохлого живота, порожніх грудей добувалось непереможне, фантастичне бажання i заглушало розум:

— Мо-лоч-ка!

Тоді невiстку нападав смiх. Не говорила нiчого, а тряслась од смiху грудьми, лицем i животом, аж кутнi бiлiли мiж скривленими губами.

Бабi було так кривдно. Не дають молочка... Молочка не дають.

Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до слiз молочка хтiлось хоч знала, що його навiть слаба дитина не бачить.

Врешті невiстка хапала вiник i закривала бабу хмарою пилу.

— Ноги прийміть. Викину в сiни разом з сміттям!..

Баба приймала ноги i довго невидимкою кашляла з-пiд мисника.

Вдень її обсiдала дiтвора, як п’ятеро горобцiв жовторотих. Цiлий ряд очей дивився в рот бабі…

— Розкажiть казку.

Рот розкривався, як порожнiй гаман, i в ньому шипiли слова — щось про царенка, злото, дорогi страви. Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кiнчала про iнше — про кобилячу голову або рись-мати. Вона вживала старинні слова, яких дiти не розумiли. Їм було скучно.

— Бабо! Коли ви помрете?

Вони розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старiй халявi, розглядали двi шабатури грудей, мiж якими застряг мiдяний крест, пiдiймали запаску i мацали ноги, сухi, чорнi, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печi.

Вони хотiли б побачити, як вилетить з баби душа.

— Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?

Потому спинались до мисника, толочили нiжками груди i засипали очi кришками з хлiба.

Про смерть говорили i невiстка iз сином, голосно, злiсно, як про неплачену подать:

— Помре, чим будеш ховати?

Син тiльки сопiв та сердито зиркав в куток, а баба боялась тодi кликати смертi: ану ж прийде, де тодi взяти на похорон грошей? Поповi плати, дошки дорогi, а люди скiльки з’їдять та вип’ють…

Що записано в книгу життя

Подняться наверх