Читать книгу Хо - Михайло Коцюбинський - Страница 2

Вечiр. Дiти вже напилися чаю й гуляють; старше, хлопчик рокiв шести, сидить долi бiля шафи й уважно будує з цурпалочкiв хату. Меншу, по другiй веснi дiвчинку, забавляє нянька, показуючи, як сорока варила дiтям кашу. За столом, ближче до лампи, що крiзь молочний кльош розливає м’яке свiтло по хатi, сидить iз шитвом мати. Вона рада, що дiти втихомирились. Ой, тi дiти! Двоє їх, а такий галас справляють, що аж голова наморочиться. Але тепер тихо. Чутно тiльки, як муркає на канапi кiт та нянька стиха приспiвує: «Соро-ка, во-ро-на дiт-кам кашу ва-ри-ла! На порозi студи-ла!..» Дитина з щасливою усмiшкою розгортає дрiбненькi пальчики пухкої ручки, намагаючись, щоб нянька показала, котрому сорока дала кашi, а котрому голiвку скрутила. Урештi ся забавка докучає дитинi, вона почина човгатись на руках у няньки, намагаючись до кота.

– Киця!

Але «киця» добре пам’ятає болючi пестощi маленької деспотки й дипломатичне клiпає очима, не рушаючись iз мiсця. Аж ось нетерпляча ручка досягла до кота, хапа його за вухо й тягне до себе. Кiт скулить очi, жалiбно нявчить… далi ж, немов дiткнутий електричною iскрою, виривається й тiка пiд комоду, лишивши на руцi мучительки червоний слiд гострих пазурiв. Зчиняється вереск…

– Що там таке. Марино? – кидає роботу мати.

– Та то проклятий кiт дряпнув дитину…

– У тебе все щось станеться… Забав її зараз, чуєш, як зайшлася… Починається гуцукання: «Ну, тихо, не плач, гоп-гоп! гу-цю-цю!.. А-а! Погана киця! ми ж тобi дамо!.. Ну, цить же, цить… гоп-гоп! гу-цю-цю!»

Але надаремно. Дитина аж заходиться.

– Ну, цить же, цить! бо як не будеш тихо, то я тебе зараз вiддам дiдовi Хо… – сердиться нянька й пiдносить дитину до вiкна. – О, бач, стоїть дiд Хо з торбою на плечах… Скоро кричатимеш, зараз кину в торбу… На тобi її, дiду Хо, на!..

Дитина здоровими очима вдивляється в пiтьму, що чорнiє поза вiкном, i затиха… В очах, ще мокрих од слiз, малюється жах… Так, тi очi бачать у таємничiй пiтьмi постраха дiтей – Хо, страшного, бородатого дiда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дiтей. Якийсь холод торкається делiкатного дiтського тiла, щось бере з-за плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу вiдриває очi вiд вiкна й ховає голову в няньки на грудях.

I знов тихо в хатi.

– Мамо! – збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будiвлю. – Мамо! А де тепер сонце?

– Сонце?.. Сонце тепер спить.

– А де ж його хата?.

– Отам за горою, де воно сiдає…

– Там, де живе лiсник Панас?

– Еге… Але тобi спати час, дитино. Дитина, однак, наче не чує материної уваги. Вона пiдбiга до матерi й спирається їй на колiна.

– Мамо! А чи сонце має дiти?

– Має.

– А де ж вони?

– Де? а на небi… отi зiрочки, що вночi сяють, то се дiти сонцевi…

– А чом же вони тепер не сплять?

– Бо вони за день виспались, а тепер граються.

Пауза.

– Мамо! я хочу до Петрика!.. Петрик – се син куховарчин, що бавиться часом iз паничем.

– Не можна, Петрик слабий…

– А я йому занесу яблуко…

– Не можна, сказала.

– Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка!..

– Ох, господи! Одно скiнчило, друге починає… Цить менi зараз!.. Не пiдеш.

– Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..

– Чи не замовкнеш ти менi?.. Марино, а заклич-но дiда Хо!..

Марина пiдходить до вiкна й грюка в шибку.

– Дiду!.. дiду Хо!.. а йдiть-но сюди… а вiзьмiть-но собi неслухняного панича!.. «Зараз!» – вiдповiдає вона собi за Хо пiдробленим басом i вiдходить вiд вiкна.

Хлопець добре розумiє Маринину штуку; вiн не вiрить, щоб то Хо промовив те «зараз» таким невдатним басом, однак йому стає страшно. Вiн вiдходить до канапки, як можна далi вiд вiкна, i почина бавитись папiрцем, бгаючи його в човник. А тим часом фантазiя хлопцева вперто працює над фiгурою Хо. Якi в нього очi? Мабуть, червонi, як у трусика… А нiс, певно, такий довгий та гострий, як у куховарки… а може, ще довший… Борода бiла та довга аж до п’ят… руки… Хлопцевi враз уявляються залiзнi тройчаки, що стоять у стодолi – такi руки в Хо… конче такi… Йому стає ще страшнiше, вiн боїться поворухнутись, боїться зустрiтись очима з таємничою пiтьмою, хоч щось так i тягне його глянути в вiкно, так i тягне, так наче шепче щось: «А подивись, а подивись!» Хлопець не може опертися бажанню глянути в вiкно, зводить очi… i весь холоне. Там, на чорному тлi шибок, щось бiлiє… то Хо… Божевiльний жах охоплює дитину, поширшує зiницi, витяга обличчя, ворушить волоссям на головi, душить за горло…

– Дiти, спати! Пора вже!.. Марино, клади дiтей спати!.. – розтинається голос материн й будить, як зi сну, хлопця.

Марина ставить хлопця на молитву.

– «Отче наш, що на небi…» – непритомно проказує вiн за нянькою, а сам дивиться вбiк, на вiкно. «Нехай буде воля твоя, як…» Ой, там щось руками маха, аж по вiкнi шкряба! – тремтить хлопець. – «Хлiб наш щоденний…»

– Нянько, там щось дивиться в вiкно… я боюсь…

– Вигадуйте, вигадуйте, то таки вiзьме вас Хо в торбу… Ну, проказуйте знов: «Хлiб наш щоденний дай нам сьогоднi…»

Але хлопець уже не слухає няньки, вiн не може вiдiрвати очей вiд вiкна. Те вiкно притягує його увагу, захоплює всi думки, запановує цiлою iстотою дитини. У вiкно те дивиться чорна, таємнича темрява, повна фантастичних iстот, усяких див, повна страхiття… I все се тиснеться до вiкна, зазира в хату, ось-ось пролiзе крiзь дiрку в розбитiй шибцi або з лускотом вiдчинить вiкно, кинеться на нього, наповняючи хату диким реготом…

Аж ось i лiжко. Хлопця роздягнено, вiн кутається в ковдру. Нянька поправля ще щось i гасить свiтло.

– Марино, посидь бiля мене… я боюся…

– Ото вигадали! Спiть, менi нiколи сидiти бiля вас…

В хатi стає темно i тихо. Хлопець широко розплющеними очима вдивляється в темряву, напружує слухи, боячись пропустити який зрадливий звук. Тихо. Так тихо, що навiть калатання серця видається глухим стукотом молота по чомусь м’якому. Ураз… трiсь!.. Що се? Увага хлопця збiльшується до можливих границь… Уся кров збiгається йому до серця, серце почина бити на гвалт… О, знов щось зашелестiло, зашкрябало… То – Хо. Ось у чорнiй, як чорнило, пiтьмi виразно бiлiє борода його… ось простягається довга, костиста рука… наближається до плечей, розгорта над ними свої сухi пальцi… Обгорнений невимовним жахом, утикає хлопець голову пiд подушку, скорчується пiд ковдрою, iнстинктово намагаючись стати маленьким, якомога меншим… щоб «страх» не мiг помiтити його… Вiн затамовує навiть вiддих, боячись подати знак життя, боячись зрадити свою присутнiсть у хатi…

А тим часом чує вiн, що бiля лiжка стоїть Хо, й простяга над ним свої довгi, мов залiзнi тройчаки, руки, й черкається сухими гострими пальцями його плечей…

Холодний пiт вiд голови до п’ят облива дитину, божевiльний жах побiльшує зiницi, вiдбира голос, деревить тiло… I довго так лежить бiдне хлоп’ятко, нерухоме, тремтяче вiд жаху, мокре вiд поту, аж тривожний сон, прилинувши, заспокоює нарештi змордовану офiру полохливостi…

– Хе-хе-хе! – смiється Хо пiд вiкном, де лежить хлопець. – Хе-хе-хе! I жаль бере, i вiд смiху не можна здержатись! Смiшно, коли причиною страху бува лиш розпалена уява, а жаль… Бо хто раз спiзнається з почуттям страху, не хутко зможе вiдкараскатися вiд нього… Зросте дитина, змужнiє, i багато сил, вартих кращої долi, змарнує на боротьбу зi страхом, та ще добре, як переможе!.. Шкода сил, шкода часу… А хто винен? Гай-гай! – хита головою Хо, загортаючись довгою бородою та подаючись у дальшу путь.