Читать книгу Сергій Параджанов - Михайло Загребельний - Страница 3

У 1945–1946 роках він поліпшує свою майстерність вокалу в Московській консерваторії під керівництвом Н. Дорліак, дружини С. Ріхтера. У 1946 році віддає перевагу кінематографові. У ВДІКу Параджанов отримав вищу освіту, він стає режисером під керівництвом корифеїв радянського кіно І. Савченка (1906–1950), О. Довженка (1894–1956). З червоним дипломом він приїжджає знімати фільми до Київської кіностудії (нині ім. О. Довженка).

А першокласниця Світлана Щербатюк, майбутня муза Параджанова, у 1948 році разом з батьками залишає Київ. До 1949 року Іван Омелянович Щербатюк працював дипломатом у Канаді.

У ВДІКу Майстер учиться на одному курсі з майбутніми режисерами О. Аловим, Г. Мелік-Авакяном, В. Наумовим, Ю. Озеровим, М. Хуциєвим. Його перший учитель І. Савченко зняв фільм «Богдан Хмельницький» (1941) і став в СРСР одним з перших, хто робив повнометражні кольорові картини («Старовинний водевіль», 1946). Савченко довірив здібному студентові допомагати йому у створенні фільмів про Велику Вітчизняну війну, про один з «десяти сталінських ударів», «Третій удар» (1948) та про Шевченка – «Тарас Шевченко» (1951).

Савченко пішов з життя після того, як у 1950 році у Києві політбюро ЦК України відхилило фільм «Тарас Шевченко».

Юний студент та помічник Савченка Параджанов приїхав до Тбілісі за дефіцитними у той голодний час гарбузами, щоб для зйомок епізоду вечора напередодні Івана Купали проколоти в них «очі» й усередині запалити свічки. Одночасно він вирішив начальнику одного з місцевих радзакладів розмалювати кабінет біблійними сюжетами, святими.

Якраз у серпні 1948 року в Тбілісі готувалися приймати письменника із США Стейнбека, і хотіли «пустити йому пил в очі». Обмивати роботу початківця-художника улаштувались в оточенні святих за щедро накритим столом і голосно включили закордонне радіо, «ворожі голоси». Застілля продовжилося на допитах у кабінетах держбезпеки. Знайшовся іуда.

Минає п’ять днів, два тижні, місяць – Параджанова з гарбузами нема! За ним поїхав митець Шенгелая. Раптом приходить від нього телеграма: «Сергія заарештовано. Приїжджайте рятувати!» Як у часи Сталіна телеграф пропустив таку телеграму – незрозуміло. Савченко бере разом із собою із Києва сталінських лауреатів – Корнійчука, Ванду Василевську, Натана Рибака, своїх студентів, і – до Тбілісі. Параджанова та гарбузи вивезли до Києва. Мелік-Авакян пригадує, що епізод з гарбузами вийшов незабутнім.

В експедиції до Баку на зйомки «Третього удару» Параджанов узявся оформити до Нового року ресторан. Почав він з того, що переконав кухарів не розбивати яєць, а видувати їх вміст з двох отворів і порожні шкаралупи віддавати йому. Ці шкаралупи Сергій нанизав на нитки, немов гірлянди. Потім зажадав повітряної кукурудзи і нанизав її на нитки, перемішав з гірляндами з яєчних шкаралупин. Вийшла легка вигадлива завіса невимовної краси. Потім випросив у мацонщика (продавця мацоні, кавказького кисляку) віслючка і пофарбував його у себе в номері золотою фарбою. Знайшов карлика, і о дванадцятій ночі з-поміж легких, хистких гірлянд з повітряної кукурудзи з’явився карлик на золотому віслюку, знаменуючи собою появу Нового року. Всі були в захваті. Окрім мацонщика, якому вигадник повернув віслюка, не зітерши золотої фарби.

Я. Рівош, художник багатьох фільмів, видатний знавець матеріальної культури, автор книги «Час та речі», розповідав, як вони разом з Параджановим увійшли до комісійного магазину. Поглянувши на купи тарілок, що їх було поставлено одна на одну, наче колони, Сергій попрохав продавчиню: «Дівчино, будь ласка, з першої купи дайте мені сьому тарілку, а з другої – п’яту». Продавчиня слухняно виконала його прохання. Обидві тарілки виявилися пречудовими, ще й продавались майже задарма. Рівош запитав дозволу роздивитися всі тарілки. Більше жодної цінної у всій партії не було!

У Москві він набув відданих та щирих друзів. Серед них – С. Шахбазян, добре вихована, стримана та покірлива людина, як бувають справді духовні люди. Часом він мовчки, іронічно спостерігав за витівками товариша, іноді виразно по-східному цокав язиком. Це виражало і жаль, і стурбованість, і любов. Якось він сказав: «Шкода, що ти полишив балет. Був би нині на пенсії…» У 1977 році у «листах із зони» Параджанов скаже про Шахбазяна: «Справжній вірменин кожною рисою: і мудрістю, і характером, і шляхетністю».

У парфумерному відділі ЦУМу в 1950 році студент побачив продавчиню Нігяр Керимову, дівчину-татарку надзвичайної краси. Він по черзі водив до ЦУМу всіх своїх друзів і показував їм свою пасію. Водив туди і Лева, чоловіка своєї однокласниці з балетних занять Фокіної, а тепер – однокашниці зі ВДІКу.

Л. Куліджанов підтвердив, що чутки про красу цієї дівчини були цілком виправданими. З Куліджановим Сергій збереже дружбу, не забуваючи однак, що істина – дорожче. У 1971 році він подивиться його екранізацію роману Ф. Достоєвського і дасть телеграму: «Було покаранням дивитися твій «Злочин».

Параджанов одружився з красунею Нігяр. Світлана Щербатюк розповідає про Керимову «Дуже гарна жінка, така собі Наталя Гончарова: величезні очі, правильні риси обличчя, прямий проділ, темне волосся». Молоді зняли кімнату в Тайнинці. Це був 1951 рік. Якось Нігяр не повернулась додому. Наступного дня її труп з безліччю ножових поранень було знайдено біля залізничного полотна. Параджанов з’явився в інституті незабаром після похорону. Його неможливо було впізнати – завжди жваве обличчя потемніло, очі згасли, він був загальмований, байдужий до всього. Куліджанова згадує, як стояла у вестибюлі ВДІКу з приятелькою Лалі, до них підійшли чоловік і жінка, моложаві, на вигляд – подружня пара. Жінка – гарна, ставна, у білій плетеній шалі, яка була по-східному перекинута через плече, чоловік – у добротному шкіряному пальті:

«Чи не підкажете, як нам знайти Сергія Параджанова?» Лалі визвалася знайти його і незабаром повернулася з ним.

Вони одразу ж пішли. Через скляні двері дівчата бачили, які усі троє йшли в бік північного входу на ВДНГ.

«Це батьки його дружини», – сказала Лалі.

Після цього Сергій зник. Казали, що батьки загиблої попередили його про небезпеку: «Нігяр з дитинства була призначена комусь у дружини, і там уже були задіяні чималі гроші. Брати її вбили». Параджанов виїхав у Тбілісі, де переживав біль і шок від утрати, потім переїхав до Молдови, де зняв свій дипломний фільм про пастушка Андрієша.

Після смерті Савченка творчим наставником митця стає Довженко. У 1960-х Параджанов розповість київським письменникам та колегам з кіностудії В. Земляку і О. Сизоненку:

«У майстерні Довженка кожен день – свято. Свято вільних роздумів, уявлень, імпровізацій. І чим більше буяють нестримні наші фантазії, тим більш натхненним і життєрадісним стає наш Майстер – пожвавлюється, навіть жартує, що у той час з ним траплялося досить рідко. Постійно з’являвся сумний-сумний. Неначе сумував за чимось. Лише після його смерті ми дізналися, за чим він так сумував, чому засмучувався. За Україною. Сумував. Туди його не пускала не лише кремлівська влада, але й свої «братчики»-краяни. Страхалися його слави світової, аж ніяк не містечкової та хуторянської. Боялися його авторитету, його видатного мислення. У його тіні неминуче стало б ясно, що вони – пігмеї, графомани. Вилущилася би вся їхня художня неспроможність і дуті авторитети. Ось чого вони боялися! Його переїзд сюди, до Києва, в Україну, означав би не клінічну, а творчу смерть багатьох із тих, хто отримував ласі шматки з державних та партійних столів. Зі столів, за якими сидять президіуми, де розподіляються пости, ордени та премії, видаються фальшиві свідоцтва на безсмертя, сумнівні за своєю суттю.

На те зловісне політбюро, де він нищив Довженка, Сталін запросив не лише безпартійного Олександра Петровича, але й високопартійних донощиків зі Спілки письменників України. Саме в їхній присутності він громив сценарій «Україна в огні» – річ абсолютно геніальну, яка не піддається і не підлягає ніякій критиці, окрім ідеологічної, та й та висмоктана з пальця. Ви ж знаєте: в ідеології, як і у політиці, все можливо! На тому інквізиторському політбюро Довженка вбили разом з його сценарієм. Майже поховали мого улюбленого Майстра. Я сам бачив власними очима, як він страждав! Деякий час він ще викладав у ВДІКу, поки його не вижили і звідти. Його просто вбили! Убили, і квит! Є в нього епізод – червоноармійці кричать: «Комісар поранений! Комісара поранили!» А комісар піднімається: «Ні! Я не поранений – мене вбито, туди вашу мать!» – і падає замертво. Це Олександр Петрович про себе, майбутнього, поставив цей епізод, зняв його на всі часи, скільки кіно буде існувати».