Читать книгу Край неляканих птахів - Микола Гончарук - Страница 2

О п’ятнадцятій годині Олекса Дмитрович Кендюх після гарного обіду у колі власної жінки повернувся до свого робочого кабінету. Тільки-но він всівся у крісло, як настирливо задзеленчав телефон.

– Алло, – приклавши слухавку до вуха, відгукнувся він.

– Олексо Дмитровичу? – перепитав знайомий голос.

– Так, Іване Петровичу, – відразу впізнавши голос керуючого справами облдержадміністрації, відповів Кендюх і, мов по команді, піднявся з крісла й виструнчився, мов новоспечений лейтенант перед генералом.

– Доброго дня, Олексо Дмитровичу!

– Доброго дня, Іване Петровичу!

– Олексо Дмитровичу, ви самі в кабінеті?

– Сам, – глипнувши для надійності на щільно зачинені вхідні двері свого службового кабінету, підтвердив він.

– Неприємна новина, Олексо Дмитровичу. Не знаю, як і сказати вам…

– Та кажіть вже, Іване Петровичу, як є.

– Розумієте, Олексо Дмитровичу, губернатор думає провести у вашому районі виїзне засідання облдержадміністрації. Ви ж розумієте, що це означає?

Кендюх аж сполотнів від почутої новини. Як правило, такі заходи проводять у кращих районах, щоб показати відстаючим сусіднім, як треба господарювати. Коли ж для проведення виїзного засідання обласної державної адміністрації вибирається найслабший з чотирьох чи шістьох сусідніх районів, то нічого доброго це не віщує.

– Мене зніматимуть з посади?

– Скоріше за все. В усякому разі губернатор налаштований щодо вас, Олексо Дмитровичу, дуже й дуже серйозно.

– Зрозуміло, – важко зітхнув Кендюх. – Щось змінити можна?

– Як сказати, – відповів Іван Петрович й засопів. Очевидно, міркував, як не образити співбесідника, який не розуміє, що кадрове питання вже майже вирішене. Губернатор навіть цікавився перспективними кадрами з району.

– А все ж, може якось можна вплинути на рішення губернатора.

– Важко, але спробувати можна. Керуючий справами облдержадміністрації пам’ятав хлібосольність Кендюха й не хотів його образити.

– Іване Петровичу, то замовте за мене добре слівце. Ви ж маєте великий вплив в облдержадміністрації.

– Слівце я неодмінно замовлю, але чи допоможе це?

– Іване Петровичу, дорогесенький! Ви ж маєте вплив на самого. Постарайтесь вже, будь ласка, а я вам обов’язково віддячу добром. Ви ж мене знаєте!

– Звичайно, знаю. Скільки ж ми знайомі з вами!

– Я, Іване Петровичу, буду вашим боржником до кінця життя! Допоможіть, будь ласка!

– Домовились, Олексо Дмитровичу, я зроблю все, що зможу, але стовідсоткової гарантії, що губернатор змінить своє рішення щодо вас, я дати не можу. До побачення!

– До побачення…

У слухавці почулись короткі гудки.

«Ну й «деньочок» сьогодні, – розмірковував Кендюх. – Неприємність за неприємністю. То ротаті вчителі гарлапанили, як навіжені, то якийсь смердючий бомж гроші канючив. І всіх треба уважно вислухати й чимось допомогти чи пообіцяти, хоча обіцянкам вже ніхто не вірить. Зараз всім лише гроші подавай! А їх у районі катма».

Й ось до всіх цих неприємностей додалась ще одна – у районі пройде виїзне засідання облдержадміністрації. А це ж не смішки тобі! Кендюх вже двадцять років сидів у керівному кріслі й добряче знав, чим зазвичай закінчуються такі виїзні засідання.

Але кому хочеться залишитись без керівної посади за п’ять років до виходу на пенсію? Ні, цього не можна допустити, бо тебе ж розчавлять ті ж самі підлабузники. Сьогодні вони заглядають тобі до рота, ловлячи кожне твоє слово, і улесливо всміхаються, а завтра, якщо тебе, борони Боже, звільнять з посади керівника району, вони ж першими почнуть тебе паскудити й топтати.

Та ще й як! З ненавистю!

О, цей підлий капосний народець вміє зводити рахунки! Все йому пригадають! Нічого не забудуть, ніякої дрібниці. Ще й, чого доброго, у в’язницю можуть запроторити!

Хоча нині, у час хваленої демократії, це не робиться. Нова влада діє інакше. Підліше. Вона просто залишає колишнього керівника напризволяще. І це, треба сказати, дуже страшна кара. Адже колишній керівник, якому ще вчора з усіх усюд везли свинячі та курячі тушки, давали хабарі, в один нічим особливо непримітний день перетворюється у звичайного громадянина й повинен, як й переважна більшість мешканців райцентру, все купувати за власні гроші.

А за які? За мізерну заробітну плату дружини? Так тих грошей не вистачить навіть на те, щоб прогодувати добермана. Що вже казати про себе та дружину?

Словом, хвалених принад демократії, про які Кендюх заповзято терендів на всіляких апаратних народах та зустрічах з трудовими колективами, сам він боявся як чорт ладану. Голова райдержадміністрації не хотів перетворюватись у звичайного громадянина й стикатись з безліччю малих та великих проблем. Це для нього було подібно смерті.

Завчасно ж лягати у труну, навіть дуже дорогу, йому не хотілось. Олекса Дмитрович Кендюх був страшенним життєлюбом. Він не хотів відмовлятись від усього, що мав зараз, – влади, підлабузництва підлеглих, гарного та ситного життя.

Але що ж робити? Як залишитись при владі?

Треба діяти! Перш за все слід звернутись по допомогу до впливових друзяк. Кендюх вже попросив замовити про нього добре словечко керуючого справами облдержадміністрації. Але що важить слово людини, в обов’язки якої входить звичайне піднесення паперів на підпис та перекладання їх з однієї папки в іншу? Нічого. Треба обов’язково заручитись підтримкою більш впливової фігури.

Такою людиною був перший заступник голови облдержадміністрації Віктор Степанович Чорний та ще кілька заступників голови облдержадміністрації. Всі вони добре знали його, бо Кендюх, на відміну від молодих колег з сусідніх районів, відзначався неабиякою гостинністю. Він не тільки щедро пригощав їх у районі, а ще й возив їм щедрі продуктові дарунки в область.