Читать книгу Я (Романтика) - Микола Хвильовий - Страница 3

І

Із щоденника хорої: «…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок…» – Але я, власне, не про це. Я знаю, що наша санаторійна зона могла б бути прекрасним матеріалом для повісти. Головними героями можна вважати: анарха (саме анарха, не інакше, і ми не помилились, назвавши його так: анарх без «іст» ще волохатіш, мов Махно, мов уся та вольниця, що мчить по степах диким кошмаром), Майю – це теж псевдонім – сестру Катрю й Хлоню. Я нічого не сказала про метранпажа Карно, але він не тільки для анарха, – і для мене являється якоюсь серединою між живою істотою й фантомом. Взагалі можна погодитись, що повість про санаторійну зону мала б основний недостаток: схематизм… – Але треба завше мати на увазі: санаторійна зона не театр маріонеток – це є розклад певної групи суспільства, за який (розклад) і за яку (групу) я не беру відповідальности.

Після мертвої лежанки в санаторій приходить якесь непорозуміння: женщина з «благородного» інституту, як вона каже, любила колись кадриль і басить: «Пулжалуста! Пулжалуста! Свєжії яєчки! Спеціально для здоров’я». – А втім, у неї й папіроси спеціально для здоров’я. Всього ж краму має на червінець. І лежить він у кошику. – «Так що, шановна пані, – підходить до неї якийсь хорий, – ви мені вчора дали тухлі яйця». – Женщина з «благородного» інституту здивовано дивиться: – «Хм!.. Йому ж у середину не залєзіш!» – Хлоні така відповідь завше подобається. Він купує одну крашанку й прохає миршавого дідка подержати її, поки він вийме з кишені гроші… – І так проходять дні. Основною темою санаторійного будня буває так звана «пуговка». Крутити пуговку – це крутити кохання в диких малинниках. Крутять пуговку, можна сказати, всі. Принаймні, майже всі. – «Ваш чоловік ревнивий?» – питає хтось когось. – «Ну, да!.. А що?» – «Та так!» – «Що так?» – хвилюється друга. – «Та думаю сказати, що ви з (ім’я рек) крутите пуговку». – «Я? кручу пуговку? Чи ви не збожеволіли?» – «Ні!» – «І це серйозно?» – «Так!»

– Тоді друга раптом міняє тон. – «Голубонько! Ну, що ви робите? Він же в мене зовсім «іздьоргана» людина. Це ж його остаточно уб’є. Ну, голубонько (обіймає), невже мені так і не можна ходити з мужчинами?» – «А де ви ходили? Кажіть!.. Ну?» – «…Ну, ладно… ну… ходила… ну …в ліс… ну… що ж тут такого?» – «Звичайно, нічого!» – знову спокійно каже перша. – «Я вашому чоловікові це тільки й скажу, що ви ходили з (ім’я рек) у ліс». – «Що ви кажете?» – і на обличчі другої жах. – «Та ви ж його цим уб’єте?» – «Ну, ладно!» – сміється перша. – «Я не скажу. Але – умова: не підходьте до (ім’я рек) після цієї лежанки… Добре?» – «Будь ласка! На чорта він мені здався?» – і друга робить найщиріше обличчя. Перша, усміхаючись, відходить. Тоді друга підбирає волосся й шипить крізь зуби: – «Ну, й нахалка! Шкода, що в тебе нема чоловіка!»

– …Але перша вже з (ім’я рек). – Але річ і не в цьому. Зацікавлення метранпажем доходить все-таки свого апогею. Вранці, наприклад, бачили, що до нього приходив хтось із города. Оповідають, що Карно після першої лежанки стояв у густій яблуневій зарості. Оповідають, що до нього підійшла – наче з землі виросла – фігура, очевидно другий метранпаж. Поговорили конспіративно (в цьому всі певні) з півгодини. Потім фігура зникла в бур’янах. – «Наш метранпаж, – сміявся хтось, – пахне «нат-пінкертоном».

– «Да! Мабуть, каналья!» – кидав другий. – А втім, не всі ж і цікавляться Карно. Дехто просто гадає, що комусь, мовляв, хочеться зробити з нього надзвичайну людину. І тільки. Це ж бо розвага. Але в цих, між іншим, єсть і ще інтереси. Принаймні, саме тут і було чути, як один із хорих, розмахнувшись картою, кричав: – «Віст!» – «Дозвольте!» – зупиняв його другий. – «Це ж нечесно. Я так не граю в преферанс. Я так не можу грати вісім: ви заглядаєте в карти». – «Це ж коли?» – «А зараз!» – «І ви це смієте мені говорити?» – «А що ж… неправда?» – «Тоді ви – нахал!» – «Я – як?» – Розгорявся скандал. Але підлітали й мирили. Це ті мирили, що вчора скандалили за «66». Розводили й питали: – «Ну, тепер гніву нема?» – «Нема!»

– «А у вас нема?» – «Нема!» – «Тоді подайте руки!» – Але рук не подавали. – «Я не подаю принципово: не гігієнічно!» – Тоді говорили, що гігієна спеціально для Німеччини, а нам на неї плювать! – «В данім разі плюють сіверяни, тільки не ми». – Тоді вияснялося, що «ми» орієнтуємось на закордон, бо там (зіс!) Вишиваний… А потім знову йшли балачки про те, інше. А потім відходив сірий санаторійний будень.

«…і стоїть той тихий осінній сум, що буває на одинокому ставку, коли не листя, а золотий дощ ізлітає з печальної білоногої берези, коли глибокою пустелею відходить голубе небо в невідомий дальній димок».

Над сторожкою тишею санаторійного закутка метнувся молодий голос і – пропав. Але дзвінкий відголосок, затихаючи за дальніми осоками, ще довго стояв над рікою.

– Ма-а-айо! – гукали безмежні простори.

На зоні конав присмерковий час. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. – Над верандою жевріла голубоока саєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет.

На Ґралтайських Межах ледве чутно кричав санаторійний дурень.

І тоді ж із-за пишної яблуні вийшов ординатор і пішов по доріжці – суворий, у білому халаті, пенсне в землю. Він провіряв останню лежанку. На другому краю санаторійної зони суєтилась сестра з термометром. Потім сестра пішла в березовий куток, підійшла до порожніх койок і сказала:

– Ах, Боже мій! І сьогодні шоста палата? Де ж Майя?.. Де ж, нарешті, анарх?.. А-ах, Боже мій!

Але їй ніхто не відповів. Тільки легенький вітер шамотів у дикому малиннику й виганяв на трави табунці зелених хвиль.

Сестра трохи постояла в роздум’ї й раптом кинула, повертаючись до койок із хорими:

– Скажіть, будь ласка, анархові, що я йому цього не пробачу. Це ж неможливо! Який же це режим? – і пішла туди, де стояв суворий ординатор…

Потім хтось вибіг за зону і – в рупор:

– Аго-о-ов!

Насторожилася ріка й понесла озов на низини, на плеса, замираючи. І знову нічого не чути. Тільки зрідка з десятин міської в’язниці долітав волохатий гомін: то кричав глухим напруженим криком тюремний наглядач.

Нарешті з дикого малинника вискочила Майя. Слідом за нею – своєю звичайною млявою ходою величезний, волохатий анарх. Скоро лежали на своїх койках і перекидались фразами. Скоро заговорила й Унікум: вона ніколи в таких випадках не мовчала. Унікум має для цього спеціальну тираду, що в ній згадується Савонаролю, фльорентійців, аскетизм, жах, ридання й т. д., і все це – недвозначний натяк на анарха.

Хтось позіхнув. Очевидно, тирада не тільки на того, кому її було призначено, але й на решту публіки вже не впливала. Проте незабаром і сама Унікум змовкла: мабуть, і їй було нудно. І справді: промову її зовсім не розраховано на анархову запальність. Вона добре розуміє, як важко розторсати цього ведмедя. Сказала – і все!

Тільки за півгодини миршавий дідок (лежав тут недалеко), прокидаючись, згадав:

– Хе… Хе… Тавонароля!

Цим би, очевидно, і зліквідовано було відголоски на тираду Унікум, коли б не Хлоня.

– А що то значить «тавонароля»? – спитав він дідка, нервово одкинувши голову.

– Тентіменталітм – от що! – кинув дідок і захіхікав.

Цього було досить. Така відповідь зірвала Хлоню, бо він вважав, що наша епоха – доба сентименталізму, і тому він не допустить, щоб хто-небудь глузував із неї. Проте такі нелогічні висновки з’ясовувались просто. Хлоня писав по закутках патетичні новелі, які потай читав анархові. Взагалі Хлоню вважали за «оригінального пацанка»: то він метушився по зоні й щось викрикував, то бачили його з похиленою головою в якійсь надзвичайній меланхолії. Жив він тут декілька місяців і за цей час чотири рази бігав до ріки топитися.

Хлоня зірвався з місця і, підбігши до дідка, закричав істерично.

– Ну да! Ну да! Сентименталізм!.. Але ти розумієш, що це! Чуєш, чортова тютя?

Всі обурились. Це ж неможливо! Який-небудь молокосос – і так поводиться з дорослими. Сестра мусить обов’язково доложити ординаторові. Хіба анарх маленький? Та він же дідка може одним пальцем убити! Хіба він не постоїть за себе, коли він всерйоз приймає цю кличку. І що тут особливого? Невже Савонароля – таке погане ім’я?.. Нарешті, чого ж анарх мовчить?.. От ще байдужий ведмідь!

А з Хлонею треба покінчити. Бо ж і справді ніхто нічого не знає про справжній душевний стан цього хлопця. Можливо, він просто рисується… А, коли він істерик, треба лікуватися, для цього єсть спеціяльні лікарні. Не можна допускати, щоб він наводив терор на весь санаторій.

Сестра Катря заспокоювала хорих. І, коли на койках стихло, вона звернулася до Хлоні:

– Навіщо ви так?.. Ах, як негарно!

Хлоня мовчав.

Анарх теж не промовив жодного слова. Вся ця історія давно йому обридла, і він не буде втручатися в неї. Він простягнув своє величезне тіло, і здавалося, що от-от тріснуть тендітні ніжки його койки, і вона зі стогоном завалиться під цією грузною махиною.

А втім, таке припущення міг би зробити тільки той, хто не мав випадку зустрітися з анарховими очима. Була в цих очах і наївна простота, і романтична мрійливість.

Анарх уважно дивився на чисте прозоре небо – там стояли пір’їнні памеги. В цю хвилину він просто химерив. Він бачив, як у небі росла хрустальна фортеця з неможливо синім фасадом. Він спостерігав, як по безкрайому горовому океані, починаючи свою повітряну путь від експериментальної ферми, пливли білі барашки на своїх білорунних човнах, і майже нічого не бачив, крім синіх верховіть. І коли б не цей негарний смішок, що ним весь час сміялася Майя (була в тому смішку якась неприємна нотка), анарх почував би себе добре. Принаймні, зараз.

Майя знову засміялась.

Звичайно, можна повернутись і спитати, чому їй так весело. Але ж це даремно: Майя скаже, що вона згадала щось смішне. На тім і крапка. А справді це не так. Він має на це докази.

Нарешті, всі ці ідіотські історії з Савонаролею, безперечно, не обходяться без неї. Це ж вона назвала його Савонаролею.

Із трьох осіб, з якими зійшовся він на санаторійній зоні, саме – Хлоні, сестри Катрі й Майї, до останньої його найбільше тягнуло. Спершу анарх думав, що це з’ясовується її фізичними якостями (Майя, безперечно, була красивою женщиною), що це з’ясовується їхнім фізичним зв’язком, але потім переконався: це не те. Іноді вона так тонко й безжалісно глузувала з нього, що після цього він майже з огидою згадував її довгі темні вії, під якими щулились нехороші вороні очі. Його навіть у такі хвилини не приваблювало її запашне тіло, яке вона завжди безсоромно демонструвала під надто прозорим капотом.

Якісь загадкові ланцюжки скріпляли з нею його, і – цікаво – часто побрівши в нікуди, анарх раптом натикався на Майю, наче саме тут він і призначив їй побачення. Проте й Майя ніколи не дивувалася з такої зустрічі: чи то й вона вважала її за звичайне явище, чи просто не звертала на це уваги.

Сестра Катря остаточно заспокоїла хорих. Власне, ніхто й нікого і не хотів ображати (виправдувався дехто), і зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сірого санаторійного будня.

Над санаторієм стояла сторожка тиша. Проходила, остання лежанка. Розкидані по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Чекали вечері, щоб після неї попрямувати в білі суворі палати.

Але за чверть години до дзвоника біля пустельної клюмби на північнім краю будинку раптом виросла фігура. Одразу ж мало не всі звернули на неї увагу.

Майя цієї фігури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:

– Ну… як діла?

– Не знаю! – неохоче кинув той.

Тоді Майя підвелась і сіла біля нього. Потім погладила його волохату голову своєю вихоленою рукою:

– Ах, ти, моя волохатко!

– Майо!.. Не треба! – тихо сказав він і взяв її не в міру тонку талію у свою мускулясту руку.

Вона засміялася тихим смішком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд і обидва перевела до тонкої сорочки на свої тугі грудні яблука.

– Не треба? – протягнула Майя і, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: – Савонаролечко! Він і досі тут?

І вона легким рухом одкинула своє тіло до будинку.

Ну да! Біля клюмби з клунком метранпаж. Сьогодні зранку він прийшов у санаторій і рішуче заявив, що не піде відціля. Це було трохи комічно, але й трохи трагікомічно, як дехто казав.

Метранпаж заявив, що він хоче оселитись на санаторійній зоні. Він має від свого виробництва відпуск, та він не має можливости подихати чистим повітрям. А через те, що в державних санаторіях завше забрано всі безплатні місця і – між нами кажучи (на це «між нами кажучи» метранпаж зробив декілька наголосів) – не тими, кому слід забирати, – він революційним шляхом хоче виправити деякі дрібненькі хиби «нашого» апарату.

Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечері. Метранпаж чекав.

– Коли хочеш – це мені подобається, – сказала Майя, – бо це справжня упертість.

– Упертість – то так, але подивіться на анарха, – говорила на дальній койці Унікум. – Це ж цілі океани іронії, цілі таємниці анархістської мудрости. Як же: республіка покинула метранпажів!

Унікум і тепер ніхто не відповідав.

Падало сонце. Нечутно гриміло за рікою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич… – Тоді повз койки пройшла сестра Катря й зідхнула.

Анарх раптом згадав тихий негарний смішок. Він подивився на Майю й коротко кинув:

– От!

– Що от? – суворо, міняючи тон, спитала та. – Особливого нічого не бачу.

Вона розуміє, куди закидає він, і вона цинічно заявляє, що її не тільки радує, але й нервує метранпажева впертість.

Майя добре знає життя й знає таких плебеїв, котрі тільки-но й корисні своєю товстозадою під боком. Ця ж, остання, продає на бульварі бублики (мухи загадили) або гнилі вишні: на фунт півфунта хвостиків – і плює на все і вся.

– Але це ж ти про дружину? – похмуро вставив анарх.

– Знаємо! – грубо кинула Майя. – Знаємо, що таке вплив оточення!

Він не сперечався, він навіть був незадоволений, що, не стримавши себе, необережно кинув це «от». Він знав: спогади про цю невеличку сутичку з Майєю будуть тримати його в поганому настрої декілька днів. І, власне, навіщо це робити? Коли він незадоволений санаторійною публікою і вважає, що їй не місце тут, коли він так уже симпатизує опозиції, то, по-перше, чому анарх тут живе? По-друге, і сам він недалеко одійшов від Унікум, припустім. Хіба він не порівнює себе із санаторійною публікою?

– Нє, зрозумійте! – доказувала десь Унікум. – При чому тут ми?

– Е, на злодії шапка горить, – викрикнув хтось. – Плебеї все розуміють. Пора б на викиньштейн! Пора б дати місця метранпажам.

– Махаївщина!? – і Унікум удавано позіхнула.

Перекидались фразами, мов фліртували: гостро. Анарх подивився на клюмбу: до метранпажа підійшла сестра.

Тоді заворушилася зона. Кожне навіть нікчемне явище зустрічали тут із хвилюванням, із сваркою. Хтось сказав, що метранпажа беруть у санаторій, і полетіла чутка по койках.

Одна рудоволоса дама скочила з ліжка й запитала:

– Ви не бачили, який він?.. Дуже старий?..

– Так що метранпажі не котячої породи! – вульгарно відрубали плебеї. – «Пуговки не вкрутиш!»

– Галдіть! – і дама сплюнула.

Але шум не стихав.

…І тоді ж рішили, що перший метранпажів учинок був досить оригінальний. Ця нова особа, безперечно, буде розвагою протягом кількох сірих санаторійних буднів. Від метранпажа чекали нових трюків.

Вже світлові тіні пали на яблуні, і яблуні стояли тихо, нерухомо. Пухові сплески повисли над рікою: грали верховоди. Від кошари запахло дальнім гноєм.

– Тям! Тям! Тям! – прозвучало біля центрального будинку.

Розбитим черепком міді кінчалась остання лежанка. Хорі підводились і йшли до веранди.

II

На другий день узнали: метранпаж – із центру, прізвище – Карно. Вже говорили про те, що Карно – вертлявий, поганенький, мов миша без хвоста. Проте пройшов третій день, нарешті – тиждень, а метранпажеве минуле було все таке ж туманне. Це всіх страшенно заінтригувало, а тому й часто можна було чути, як десь із-під дуба доносились таємничі розмови про Карно. То зібралось декілька койок.

Метранпаж, очевидно, зацікавив своїм зовнішнім виглядом. Це була втілена демонстрація. Не дивлячись на його низенький зріст, ніхто б не міг щиро сказати, що це – миша без хвоста. Карно в розмові ніби ріс і становився вищим за всіх. Цікаво, що він і дивився завше так, ніби говорив із людиною на дві голови нижчою за себе: якось ізверху вниз ухитрявся він ставити свої очі, і так з усіма, навіть із тими, кому він був по плече. І коли потім йому приходилось зустрічатися з випадковими людьми, які не знали його, він, ведучи з ними розмови, трохи нервувався й доти тягнувся навшпиньки, поки його співбесідник не здавав, як казали санаторійці, «внутрішні» позиції. Але дивився він завжди по-мишачому: хутко й гостро. Навіть і обличчя йому було якесь гостреньке, і балачки його були гостренькі. Проте – хоч як це й дивно – балачки його були звичайні фрази, якими перекидались санаторійці, і з тією тільки різницею, що фрази ці сполучались через якусь своєрідну синтаксу, характерну для всякого сарказму. Коли Карно можна було назвати втіленою демонстрацією, то з таким же успіхом до нього підходив і втілений сарказм. Останній, власне, заінтригував більш за все санаторійців.

Тільки анарх та Майя вели себе звичайно. Принаймні, ніхто не помічав, щоб їх цікавила метранпажева постать. Як і раніш, вони зникали в дикому малиннику й надавали тим багато клопоту черговим сестрам. Крізь дикий малинник вони продиралися на гору, що була командною висотою в цьому районі, і відтіля дивилися на степи: степи відходили на північ і захід.

Це було вже тоді, коли глибоке літо шукало своїх кінців, коли зрідка навіть пахло прозорою осінню. Саме тоді хора й писала в свойому щоденнику:

…Командна висота стоїть над рікою. Далі летять поля. Ріка летить за полями: її смарагдова стьожка, не води. За санаторієм скрадаються слобідки, поселки, а ще далі – околиця, перші міські квартали й нарешті город. Анарх дивився на північ і бачив: там, біля города, на перевалах, степи дико озирались і бігли і зникали в туманній безвісті загір’я. У санаторій стікалися з усіх кінців духмяного краю. Тут були партійні, безпартійні, анархи, слюсарі, токарі, метранпажі і були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в «останній стадії» і від манікюрш: так, взагалі. Майя оглядала з командної висоти санаторійну зону й шпурляла:

– «Тут звалено союзну вінегрету». Потім вона говорила, що, коли б її спитали: «хто це там живе?» – вона б і справді не найшла відповіді. – «Хто ж? Звичайно, люди!» – дражливо подавав анарх. – «Мій глупенький Савонаролечко! – усміхалася Майя, нарочито приймаючи його слова за чисту монету. – Тобі до твоєї навчальної відповіді недостає: льорнету, що в нього ти дивився б із безоднею мудрости на цих людей, і театрально-солоденької замашки… Савонаролечко! їй-богу, ти доісторичний екземпляр!» – Анарх мовчав. – «Ну, чого ж ти мовчиш?» – казала кокетуючи Майя. – «Подивися на мої глазьони… Правда ж, вони блистять на сонці, як чорні виноградинки? Ну, признайся!.. Правда ж, я – елястична гадючка, що гладить твоє серце мініятюрним замшевим язичком? Ну?..» – і знову Майя негарно всміхалась. – «Ні, то неправда! То просто цитата з авантюрного роману á la Тарзан. То… просто… гра фантазії, викликаної половим зворушенням…» Потім вона шелестіла своїми довгими віями, щулила очі й тараторила щось про свою тендітну фігурку, що до неї анарх являється різким контрастом, про волохату махновську вольницю, яка мчить по степах диким кошмаром, і питала: – «Правда?» – «Правда»! – кидав він, щоб одв’язатись. І тоді ж думав, що з кожним днем tête-a-tête з Майєю становиться неможливіш. – «Ну, чого ж ти надувся?» – питала вона. Потім знову грала своїм негарним смішком і казала, що перед нею стоїть грізний образ великого реформатора Савонаролі, і їй не то страшно, не то – не страшно. Тут кокетування переходило свої межі й було вже просто глумом. Анарх знав, що збоку він тільки комічний, але не перекосити обличчя він не міг, бо й справді в цей момент йому було неприємно: Майя виводила його з рівноваги. Остаточно пориваючи з минулим, анарх добре знав, які сюрпризи чекають його. Але він ніколи не припускав, щоб вони так впливали на нього. Власне, в такі хвилини не гнів на Майю тривожив його, а підозрілість. І ця підозрілість росла й набирала не абиякої сили. Перелім був, власне, недавно, в кінці квітня. Після довгих вагань, після важких безсонних ночей прийшов гарний настрій і пропала нарешті нудьга, яка не давала йому покою. Протягом мало не тижня він був у стані якоїсь молодечої безшабашности, бо була незломна певність, що це і є те, чого він так довго чекав. Правда, і раніш були такі моменти, коли в до нього приходила бадьорість; правда, незломна певність – взагалі проблематичне явище. Але на цей раз він повірив собі. Він подумав, що криза світогляду (вона виникла під давлінням об’єктивних обставин) пройшла, і він тепер знову візьметься, перецінивши цінності, за творчу працю. Саме тоді анарх і використав знайомство, щоб попасти на санаторійну зону. Це для цього був перший подвиг: він доброхітно приймав послугу тих, з ким до цього часу вів запеклу боротьбу. Він (так анарх іронічно думав про себе) спалив чорний прапор і відважно розгортав багряний. Тепер він бачив, що, спаливши чорний, він багряного, можливо, не розгорне. Він бачив, нарешті, що перелім був фікцією. І тепер, коли Майя так грубо підлітала до його душевного надлому, анарх спішив од неї відійти. Далеко маячів яблуневий глуш. Навкруги розтаборився дикий малинник і стояло чітке безгоміння. Майя не звертала уваги на анарха й рвала якісь трави. Він сідав на пеньок і дививсь на горизонт. Іноді з-за ріки хтось знову кричав: – «Аго-о-ов!» – «Хто це? Хто-о-о-це?» – підхоплювала Майя. Але ріка й тоді мовчала. Повільно несла свої темно-алмазні води в далеч між чорних берегів. Потай рвала зелену лямівку з круч; невідомо крутила у верцадлі глибин і виносила її за осоками, за комишами, на пасторальні гони духмяного вечора… Стояла сутінь. Плавко линули сплески під шатро легкокрилих верб. Іноді спотикався млявий вітер і враз падав. Пахло резедою з клюмби, відтіля, з дальньої веранди. Тоді з-за ріки гулом темної міді крокували дзвіниці. Анарх знову сідав на пеньок і думав про осінь: напливе осінь – прозорі простори, стиглі яблука, таємні мислі, далекі спогади. І коли в цю хвилину з конторського пляцу доносилися звуки «катеринки», її середньовічних мотивів – перед ним стояла якась фільма з дитячих літ, на якій він бачив королівського блазня. І тоді ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На арені кльовн із своєю буфонадою, а за лаштунками вмирає кльовнів син.

– Провінціяльна трагедія! – гірко всміхався анарх. Але, як він не глузував із себе, як не соромив себе, від таких дум він не міг утекти. Цирк, як примара, розпливався й пропадав, а замість цирку виростали шереги інвалідів якоїсь невідомої інсурекції й проходили повз його. Нарешті даль стихала. «Катеринка» пропадала в яблуневій оазі. Він підводився і йшов на широку дорогу, де буйно розляглися хліба. Тоді підходила до нього Майя й ще раз сміялася своїм тихим негарним смішком. – «Савонаролечко!» – казала вона. – «Ну, який з тебе анарх?» – «Майо!» – зупиняв її той. – «Ну, не буду! Не буду більш!» – говорила вона. З появою на санаторійній зоні Карно розмови такі не припинялись, але несподівано набрали більш загострених форм. – «Як тобі подобається «наш»? – питала Майя. – «Хто це?» – підводив очі анарх. – «Метранпаж, звичайно!» – «Саме?» «Ну, от… взагалі…» – говорила, чомусь нервуючись, Майя. – «Мені здається, що він просто пронира – і все». – «Можливо»! – Тоді вона раптом грала очима й спирала погляд на своїх грудних яблуках. – «А от мені хочеться з ним пофліртувати. Ти як на це дивишся?» – «Що ж, діло твоє!» Майя клала свою руку на анархове плече, притулялась до нього всім тілом так, що анарх почував, як йому починали горіти вуха, і шепотіла: – «Ти не думай, що так… фліртувати: Я серйозно… Знаєш?.. Ну, ти мене розумієш!..» Тоді він переходив на «ви»: – «Слухайте!» – і він зупинявся. – «Ах, який ти смішний!» – реготала Майя. Вона так голосно реготала, що здавалось – дзвенять усі перевали, весь ліс, усі бур’яни, всі зелені дороги. Відголоски її реготу метушились і тікали: і до санаторійної зони, і до перших міських кварталів, і в сизу загоризонтну безвість.

Це був надзвичайний регіт сильної самиці, що почувала свою силу. Але він і тут пізнавав тихий, негарний смішок. Щось надломлене, ледве помітне забігало вперед і плуталось у міцних нотах реготу.

III

Колись, коли падали легкі тіні, з дальнього поселку догори підвівся важкий гул: полудневий шабаш. Це було перед другою лежанкою.

Хлоня подивився задумано в гущавину дерев і сказав, звертаючись до метранпажа:

– Чуєте, як гудить? як вам? подобається?

Анарх догадався, що Карно нічого не скаже, а миршавий дідок і зараз буде фолькотіти гнилими зубами. Тому він і одвернувся до веранди.

Дідок і справді щось сказав. І те, що він сказав, було, як і завжди, безглузде. Анарх не втерпів і підвівся. Він подивився навкруги себе: нікого з медичного персоналу не було. Тільки сестра Катря маячіла під яблунею з одуванчиком у руці.

Стояла гаряча тиша. Навіть одуванчик, коли сестра Катря дмухнула на нього, спалахнув, як фоєрверк, і розтанув у просторах білим димком.

Анарх пішов повз койок, що на них лежали хорі. Недалеко він почув розмову. Один із хорих надхненно розповідав про барикади під Києвом, про божевільного Муравйова, про арсенал.

За асоціяцією – божевільний Муравйов – він подумав про розстріли й тут же, зиркнувши на оповідача, раптом згадав, що ординатор наказав сестрі поповнити про його анамнез. І це неприємно вразило й зіпсувало й без того поганий настрій. «Для чого анамнез»? І йому раптом прийшло в голову, що анамнез – причіпка: просто треба комусь поповнити його біографію.

Сьогодні він знову відчув тривогу. Вона підійшла до нього й зупинилась.

Але він мусить себе взяти в руки! Відкіля ця підозрілість?.. Ні, це неможливо! Він певний, що справа зовсім не в ломці світогляду – це просто гістерія. Він давно вже помічає, що з ним робиться щось неладне! Саме гістерія, інакше й не могло бути: після довгих років горожанської війни, в якій він брав активну участь, анарх мусів чекати цієї хороби. І вона прийшла із своїм знеладдям психічної сфери, з надзвичайною вразливістю, з ексцентричністю, з приступами тоски й страху. Треба негайно вжити якихось заходів – інакше з ним буде те, що і з Хлонею.

Проходив дзвінкий день.

В тихому блакитному неводі полоскалось біломідне сонце, а день тягнув невода все вище й вище, до зеніту. Тоді перевалилось через зеніт біломідне сонце, і потягнув хрустальний день на захід.

До анарха, коли він простяг своє велетенське тіло, підсунула койку Унікум. Праворуч лежала Майя, ближче – метранпаж.

– Чому я з вами так мало говорю? – спитала Унікум, звертаючись до анарха.

Хтось пирхнув: цю солом’яну вдовушку, безперечно, мучить еротоманія. Вона буквально й остаточно нікому не дає покою.

– Знаєте, краще було б, коли б ви до мене не приставали! – сказав анарх.

– Що? – скрикнула Унікум.

Хтось іще раз пирхнув.

Тоді Унікум, щоб вийти з ніякового становища, підвелась і погладила своєю рукою загорілі анархові груди. Потім похилила голову на бік, на дикий малинник: мовляв, ходім! І раптом одвернулась.

– От іще нелюдимий!

– І справді: якийсь Мендель в окулярах, – сказала Майя, втручаючись у розмову, і кинула до анарха: – Чого ж ви? Сама ж кличе, ну, і йшов би!

– Нікого я не кличу, – образилась Унікум. – Подумаєш, яка цяця! – і понесла свою койку до веранди.

Майя вирядила її іронічним поглядом, потім розставила руки й затопила яблуневий глуш:

– О-о-о!

– Так кричить санаторійний дурень! – подав із дальньої койки психопат.

– Коли хочете знати, так кричить життя! – кинула в бік Майя.

Психопат усміхнувся: «життя?» Він ніколи цьому не повірить. Дідок правий: у неї, безперечно, хорий огник в очах.

«О» пішло в глуш, у бур’яни, й там поринуло, щоб більше не вернутися. Але «о» стривожило медичний персонал. Прибігла сестра й одразу ж накинулась:

– Не можна так, Майо, – сказала вона. – Що ви робите? Я ординаторові скажу!

Майя звернулася котятком. Майї нема. Майя ніколи не кричала.

– Хто ж?

– О! – і Майя показала пальцем на анарха.

Сестра до нього: мовляв, такий серйозний – і на тобі!

Що це з ним? То невчасно на койку лягає, то ще що-небудь. Це ж недисциплінованість! Так порушувати санаторійний режим ні в якім разі не можна. Він мусить негайно себе виправдати – інакше будуть неприємності.

Але сестру несподівано перебив метранпаж.

– Це кричали вони! – сказав він, роблячи наголос на «вони», і махнув рукою в Майїн бік.

– Що? – зробила здивовані очі Майя.

– Нічого! – спокійно сказав Карно, і потім раптом спитав, звертаючись до анарха: – А що то у вас лежить у кишені?

– Ну? – скинув очі анарх.

– Я питаю: що то у вас лежить у кишені?

Анарх зиркнув на свою кишеню й тут же почервонів.

Проходячи повз загороджений молодняк, він зірвав три яблука, що їх хотів дати Хлоні. Тепер Карно його несподівано поставив у таке становище, ніби він тільки те й робить, що нищить заборонений молодняк.

– Яблука, – сказав він і витяг їх.

– Яблука ж заборонено рвати, – кинув метранпаж і перевів свій іронічний погляд на Майю.

До цього часу анарх жодного разу не говорив із Карно. І тепер йому раптом здалося, що метранпажів голос він уже десь чув. Анарх навіть пам’ятає: саме такий упертий, повний безсмертного сарказму, з гаркавим акцентом.

Сестра здвигнула плечима й одійшла від койки. Наступила ніякова мовчанка. Майя вперто дивилася на метранпажа, останній – іронічно – на неї. Анарх похилив голову на плече й теж мовчав. І, коли б не дідок, що підсів до нього, він мусів би кудись одійти.

Дідок нахилився до анархового вуха й знову пошепки говорив якусь нісенітницю про Річардсона, про сентименталізм. Це була одна з його улюблених тем. Потім дідок смакував так: Майя, мовляв, не біблійська Рахіль, але щось подібне. Знаєте: фосфоричний блиск, легенька хороба в очах, ніжка, знаєте, коли неловко сяде напроти без пантальонів…

– Хе… хе… Гентіменталітм?

Анарх тільки хмурився. Він завжди мовчки вислухував цю пошлятину: то в нім прокидалась у такі моменти неможлива огида й презирство до цього безсилого самця, то раптом охоплювало бажання чути слиняве белькотіння, що його він приймав, як молитву перед своїм могутнім тілом.

Тепер анарх просто не чув дідка. Він крадькома поглядав на метранпажа і з кожним поглядом усе більш находив знайомих рис у його обличчі. Один раз навіть здалося, що це його старий знайомий.

Підійшла сестра Катря. А коли прозвучав дзвінок і зашуміли хорі, підійшов психопат.

Сестра Катря зривала одуванчики й дмухала на них. Одуванчики спалахували й тут же танули. Хлоня уважно дивився на цю процедуру й ніби щось згадував.

Розмови йшли на антирелігійні теми. Дійшли нарешті до попів, до тих, що «к чорту рясу» й на партизанських коней сідали. Говорили й про інших: про святих і преподобних Онаніїв і Озаріїв. Для відомого кола й це улюблена тема. Дідок і тут подавав пошлятину. Особливо хвилювався психопат.

– Ви кажете піп? Добре! Утилізируй і попа! Нема в нетрях ячейки – хай піп агітує з амвону! І потім я думаю, – додав він, – що і в цім оновленні ікон єсть своя прелість. По-моєму, це все-таки – містика революції. Не погоджуєтесь?

Звичайно, з ним не погоджувались. Мало того: Майя назвала придуркуватим, за що психопат і образився.

Нарешті, коли біля жовтого пісочку хтось крикнув «хто робив – той валяв», публіка кинулась туди. І через деякий час на койці зосталися: анарх і сестра Катря.

Ця дівчина завше шукала побачення з анархом. Але природний такт і черезмірна делікатність утримували її від такої безцеремонної й уїдливої нав’язи, на яку здібна була Майя. І тому не дивно, що анарх порівнюючи також рідко бачився з сестрою Катрею, як і з Хлонею (останній взагалі любив самотність).

Зійшовся анарх із цією дівчиною в перші дні свого промешкання на санаторійній зоні. Близьке знайомство почалося з того, що сестра Катря відрекомендувала йому Хлоню, який і прочитав одну із своїх патетичних новель. Після цього випадку не тільки Хлоня найшов у особі анарха свою постійну й уважну авдиторію, але й сестра Катря побачила, що вона не помилилась: саме таким і намалювала вона анарха в своїй уяві. – Сестра Катря була тихою дівчиною, голос їй ніколи не підносився на вищі нотки, і навіть тоді, коли вона хотіла висловити своє обурення, у неї нічого не виходило. Приваблювала вона анарха не красою своєю, а саме некрасивістю, в якій була своєрідна краса; саме цим трохи кирпатеньким носом і безцвітними тихими очима. Вся її одіж сиділа на ній якось незграбно, але і в цьому була своя привабливість. Особливо подобались анархові неслухняні кучеряшки з її русявого волосся, «вічна» біленька блюзка, на шиї – «вічний» бантик «котиком».

Чимсь древнім, забутим, але й близьким віяло від цього бантика.

І зараз, коли публіка розбіглась, анарх, зиркнувши на сестру Катрю, згадав глуху доріжку в крижовник, що по ній ходили турґенєвські дівчата.

Навкруги стояла гаряча тиша. На далеких перевалах до експериментальної ферми відходила соняшна дорога. На поверхні ріки бігали сріблясті зайчики і похило – під вагою сонця – стояли осоки. Біля домів відпочинку зрідка прокидалися голоси, але глухли в соняшній порожнечі.

Сестра Катря подивилася своїми тихими очима на анарха й сказала:

– Знаєте? Скоро їду. Подала рапорт.

– Зовсім?

– Так! Буду працювати десь в іншому місці…

– І радий за вас, і шкода, що їдете! – сказав анарх ласкавим голосом: він завжди почував необхідність говорити з сестрою Катрею задушевно.

– А ви ж коли? – спитала сестра Катря.

– Думаю, через два місяці – не більше: бачу – мене збираються затримати тут.

– Я чула. Ординатор казав, що у вас щось подібне до гістерії.

– Можливо! – покривився він.

Потім сестра Катря скаржилась, що бути біля города в нетрях надто важче, ніж десь у далеких нетрях. І потім їй важко в санаторій: вона вже ніколи не буде сестрою. Але сестра Катря розуміє, що для анарха ця тема не зовсім приємна.

– Ну, колись і ви виїдете! – сказала вона, зиркнувши на ріку, і задумалась.

Він скинув очима в яблуневий глуш і подумав: «колись». І раптом захотілось йому образити цю милу дівчину. Він ледве стримав себе, щоб не сказати: «а чи не хочете ви комбінації з трьох пальців?» Чому це всі певні, що він у стані повної анабіози? Чому це всі говорять із ним таким жалісливим тоном, ніби й справді з ним діється щось неладне? Безперечно, він мусить підлікуватися… Але що з того?..

З ріки війнуло вогким росяним потоком. Сестра Катря положила руку на анархове плече й говорила, легко хвилюючись і підкреслюючи свої фрази жестами степової дівчини: наївними і м’яко-суворими. Темою її оповідання були наші сірі санаторійні «будні», що з їх кола вона шукала виходу.

– Це якась ідіотська плутанина! – сказала сестра Катря й наївно подивилася на осоки. – Це якась ідіотська проблема, і їй нема ні кінця, ні краю. Я буквально не розберу: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик. Знаєте – мисль підійде до цієї мовчазної стіни й робиться порожнім дріб’язком. – Ви не думайте, що я тут, на санаторійній зоні, давно. Ні, я більш, як півроку, ніде не проживу. Це – натура. Іноді дивуються: я така тиха, смирненька дівчина – і така непосидюща… І уїду я відціля все для того ж: шукати виходу з цього тупика, з цієї буденної мізерії…

Потім сестра Катря говорила, що її давить якась невимовна тьма. До того ж сестра Катря певна, що основної проблеми, яка виникає з природи людини незалежно від її переконань, виховання ect, саме: де починається вільний геній царя природи й кінчається крамар, світовий чортик – цієї проблеми ще ніхто не розв’язав. Сестра Катря гадає, що навіть уплутавши сюди Шпенґлера, Берґсона, революцію, кохання й мільйон інших дрібниць, можна здобути тільки одну мовчазну стіну, перед якою й буде стояти мисль. Сестра Катря гадає, що прогнозу на майбутнє поставити можна, але вона говорить про практику, про сьогоднішній день.

– І нарешті, – і сестра Катря зідхнула, – я говорю про день, який буде через п’ятсот літ. Ви мене розумієте? Так, товаришу! Я гадаю, що тут треба щось знайти. Знаєте – підійти не гарячково, тихо, повільно й пошукати. Тут десь, безперечно, криється помилка.

Сестра Катря скінчила й наївно розвела руками. Анарх подивився на неї й згадав її вікно, в якому до глухої ночі він часто спостерігав цю дівчину в стосах книжок. І в цей момент він відчув якусь спорідненість із нею і, добре знаючи собі ціну, він подумав із любов’ю: «Дон-Квізадо!»

Але майже одноразово анарх почув ізбоку метранпажів голос. Той, очевидно, давно вже стояв позаду їх. Ця миша без хвоста (як казали хорі), цей Карно нахабно подивився на анарха, подав уперед своє гостреньке обличчя й спитав із відтінком гаркавого сарказму:

– А дозвольте взнати: з якої це оперетки? Єсть різні оперетки. Наприклад, «Вєсьолая вдова».

– Це ви до мене? – спитала сестра Катря.

– До вас, баришня, – кинув Карно.

Сестра Катря засміялась: хіба ж вона баришня? Це ж помилка: вона тільки дівчина. І сказала метранпажеві, що вона трохи цікавиться філософією. Але її не задовольняє жодний представник цієї галузі. Взагалі ж її більше за все цікавить раціоналізм і практична справа. Треба пізнати природу людини. Це, безперечно, щільно прилягає й до марксизму. Але це ні в якім разі не вульгарний.

Потім сестра Катря, маючи на увазі, що говорить із примітивною особою, з’ясувала ще й так:

– Ну, це припустім, як і між робітництвом буває: єсть свої «ізобрєтателі». Ви мене розумієте?

Коли сестра Катря говорила, анархові було ніяково: вона, мов дитина. Але, зиркнувши на Карно, він раптом пізнав до нього почуття ворожнечі.

Проте він нічого не сказав і підвівся. За ним – і сестра Катря. Підійшовши до веранди, анарх інстинктово, почуваючи на собі погляд, повернувся й зустрівся очима з Карно.

Метранпаж стояв на тім же місці й криво всміхався.

IV

Не встигла сестра Катря зійти на веранду, як її хтось покликав до їдальні.

– Я все-таки не гублю надії ще поговорити з вами, – сказала вона й зникла за дверима.

Анарх сів за стіл і став переглядати газету.

За другим столом сиділа Унікум і родина однієї худорлявої хорої.

– Як живемо? – казала Унікум. – На зоні все автоматично робиться.

– А все-таки?

Унікум зідхнула, ніби їй і справді не хотілось говорити.

– Ну, коли ви так настоюєте, – почала вона, – то слухайте. О восьмій годині – дзвоник, потім сніданок, другий сніданок, обід, чай, вечеря. Між ними – лежанки, з яких одна – мертва. В години лежанок, завше непорозуміння з сестрами. Як бачите, без цього не можна: один хорий недисциплінований, другий просто випадково не дотримується режиму. Наприклад, на мертвій лежанці замість того, щоб лежати колодою, дехто зривається й кудись уходить… А то з куріями нелади, бо ж режим не дозволяє вживання тютюну.

– Хіба? – чомусь здивувалась родина.

– Так! – казала далі Унікум. – Ну, а в неділю бредуть на терези важитись.

– Важитись?

Анарх підвів очі й подивився на групу за другим столом.

– А що, як би ви підвелись! – говорила родина худорлявої хорої, звертаючись до Унікум.

– Для чого це?

– Та ну бо, не соромтесь!

Нарешті Унікум зрозуміла, в чому справа, і підвелася. Тоді родина сказала:

– Ах, який у вас торс… прелість!.. Невже ви стільки це за півтора місяці?

– Да! – побідно сказала Унікум.

– Ох, яка ви симпатична женщина! – похлопала родина Унікум по її гладкому торсу й звернулась до своєї родички: – Як же ти, Анелічко?.. Ну?

Худорлява хора раптом заплакала.

Тоді родина обурилась: це ж неможливо! Тут щось єсть! Або сестри, або ординатор винні. Знаємо, мовляв, цю публіку: специ! Вони обов’язково переговорять із товаришем ікс.

Худорлява хора ще плакала й радила своїм родичам звернутися спершу до ординатора. Тоді Унікум запропонувала їм свої послуги й повела всіх у докторський кабінет.

Коли група зникла в дверях і заглухли її кроки, анарх знову відчув якийсь неприємний накип на серці. Ті невидимі ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею, і особливо з Майєю, раптом почали потроху розпадатись, і всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навіть незадоволености він зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нім.

Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й підійшла до нього.

– Я вам не перешкоджаю своєю присутністю? – сказала вона й поправила свій чорненький бантик.

– Будь ласка! – кинув він і дав на стільці сестрі Катрі місце.

– Бачили за столом гостей із города?

– Бачив.

– Ну і… як ви? Подобаються? От особи: так і просяться в якусь комедію.

Анарх положив руку на бильце і зідхнув. З ріки несло запахом прибережних осок. Непомітно спадав день, і на доріжки падали довгі тіні.

– І все-таки, – сказала сестра Катря. – Я і цих, і інших – нікого не хочу винити. І не виню я їх не в теорії, так би мовити, а так, серцем. От тепер і розберіться: і не виню, і виню; нелогічно, але це так. Це, коли хочете, і консеквентно: теорія моїх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати. За своєю теорією я не маю навіть права подавати їм руки. Але та ж теорія каже: міщанство, як і кожне соціяльне зло, є просто продукт певних виробничих взаємовідносин. От і розберіться. Отже, оскільки я живу на землі, а не десь на Марсі, оскільки між мною й родиною худорлявої хорої є певна тотожність, оскільки, нарешті, я не вживаю ніяких екстраординарних заходів щодо боротьби з міщанством, – остільки я не маю права не тільки не подавати руки цим людям, але я не маю права їх і обвинувачувати.

Сестра Катря ще раз поправила свій чорненький бантик і зажурно всміхнулась. – Але, з другого боку, я не тільки повинна їх обвинувачувати, але й повинна бути їхнім завзятим ворогом. От і розплутайте мене.

Анарх подивився на сестру Катрю, на її «вічну» блюзку й сказав:

– Знаєте, коли я вас слухаю, то мені здається, що це не ви кажете, а я. І між вами, і мною тільки та різниця, що ви не озираєтесь, коли говорите ці сентиментальності.

– Хіба це сентиментальність? – здивувалась сестра Катря.

– Так. У вас такий же спосіб думання, як і в мене. А я себе добре знаю. Візьміть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навіть пригадав махновську тачанку; мені навіть заболіло, що я, забувши про ті тисячі, які положили свої голови в горожанській війні, спокійно сиджу тут, на санаторійній зоні, остаточно асимілювавшись із Унікум та іншими. Хіба це не сентиментальності? Хіба це не подібне до того, що ви мені зараз сказали?

– Ні, не кажіть так! – гаряче перебила сестра Катря. – Яз вами ніяк не можу погодитись. Коли ви віднімете від людини її кращі почуття, що ж тоді залишиться?

– Що? – анарх подумав і сказав: – Мабуть, машина?

– Машина? І ви це спокійно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ну, я цього не хочу! Я проти цього рішуче протестую. Майбуття я собі уявляю не інакше, як прекрасним запашним садом, що в нім буде хазяїном сам чоловік. У противнім разі в житті нема ніякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собі право бути додатком до машини, є безглуздя.

– А це все-таки так!

– Ні, це не так!

– Ні, це так! – і анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськім степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, і моя, і ваша, і всіх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тій же самій причині, по якій не погоджуємося із нашею волею до смерти. По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не більше, як ілюзія. І дивно було б, коли б я оголосив похід проти самого життя.

– І це ви серйозно говорите? – збентежено спитала сестра Катря.

– Цілком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою ролею на землі.

– Але почекайте. Яке ви маєте право говорити так? З таким же поспіхом і я можу…

– Безперечно. Але ваше «можу», як ви мені колись сами сказали, буде паліативом. А в данім випадку треба найти…

– Ні, ви просто перекручуєте мої слова! – з обуренням кинула дівчина. – Це було сказано зовсім з іншим сенсом.

Анарх узяв за руку сестру Катрю і всміхнувся:

– Ну, заспокойтесь… Бачите: не тільки ви гніваєтесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно єсть, і так воно буде. Для нас, безґрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах. Процес машинізації людини йде неухильно, і ніхто його не стримає. І наше завдання – тільки прискорити його.

– Ніколи! – різко сказала сестра Катря.

– От бачите! Ви така тендітна дівчина, людина з таким м’яким характером, але й ви затримуєте цей непереможний хід. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землі важко держати нас на своїх плечах. Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нікому не потрібного. І – повірте мені – коли добивали цього собаку, він таки вхитрився когось укусити за руку. Так і з нами. Ми – останні з могікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибель, ми теж норовимо вкусити когось за руку.

– Почекайте, – зробила здивовані очі сестра Катря. – Що ж тоді, по-вашому, революція?

– По-моєму? По-моєму – романтика, а справді – штайнахівське «омоложеніє». Теж приблизно – і всяка війна, хоч це застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать так звані франк-масони, над цим спеціально й працюють, саме: вентилюють землю побоїщами. Для того ж, щоб краще можна було нацькувати одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбної громади належали й належать воротили всіх великих держав. Наприклад: щоб розпочати війну, припустім, між Німеччиною і Францією, треба було тільки найти зачіпку. Що ж до розв’язання цієї справи, то вона давно вже була розв’язана за дружньою чашкою кави в масонській льожі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю.

– Невже це правда? – подивилася перелякано сестра Катря своїми безцвітними очима й знову взялася за чорненький бантик.

– Не лякайтесь. Звичайно, це просто базарна вигадка. Я хочу сказати тільки одно: ми не тільки зайві люди, але й шкідливі.

Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз-у-раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами… Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з города долітали неясні гудки… Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хорі порозходилися за межі санаторійної зони.

– Ні, все-таки скажіть мені: ви серйозно говорили? – спитала, прокидаючись від задуми сестра Катря.

Йому стало шкода дівчини, і він сказав:

– Ні! То я, звичайно, жартував.

– Цікаво: ви навіть умієте жартувати? – зареготала за бильцем Майя і вискочила з виноградного куща.

Майя так тихо підійшла до веранди, що анарх і сестра Катря, почувши її, здригнули.

– Підслухувати, кажуть, некрасиво! – кинув анарх.

– А ви відкіля це знаєте? – Майя, прищуливши очі, зійшла на веранду.

– Що таке?

– Та от те, що я підслухувала?

– А коли не підслухувала, то могла б зійти сюди простіш!

– Савонаролечко! – і Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. – Покинь учительствувать, бо ця роля до тебе не підходить.

Сестра Катря відразу якось знітилась і раптом підвелася.

– Куди ж ви?.. Чого тікаєте? – грубо кинула Майя.

– Я тікаю?

– Ви тікаєте. Мені, принаймні, так здається.

– Коли вам так здається, то я сяду.

І сестра Катря знову сіла на своє попереднє місце.

– От і добре! А тепер скажіть мені: чого мені не можна підслухувати?

– Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не гідно серйозної людини.

– Ха-ха! Серйозної людини? По-вашому, виходить, всякий охранник є втіленням наївности?

– Я трохи не так висловилась, – почервоніла сестра Катря. – Але я гадаю, що ви мене все-таки розумієте. І потім: ви ж не охранник?

– А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?

– Майо! – сказав анарх. – Покинь говорити дурниці.

– О, мої наївності! Мовчу. Мовчу, як сфінкс. – І раптом додала: – А все-таки ваші розмови про франк-масонів я підслухала.

– Тим гірше для вас! – несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.

– Не затримую! – і Майя провела прищуленими очима тендітну дівчину.

– Ну… – сказала Майя, коли вони залишилися вдвох, – ти все-таки серйозно не подумай, що я вас підслухувала. На чорта ви мені здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з цим типом…

– З яким типом?.. Що робити?

– Ну, хіба ти не знаєш?.. – і Майя розширила ніздрі свойого виточеного носа і, як це може робити тільки самичка, перевела погляд на свої грудні яблука: задумалась.

Але анарх тільки вдав із себе спокійного: він ураз зрозумів, у чому справа, і підозрілість затривожила його. Майя тонко підмітила його настрій, натякнувши на метранпажа. Саме яблука. Випадок із яблуками раптом навів на ту мисль, що від Карно нічого не можна сховати.

На річці стояли сторожкі шамотіння. Десь кричав санаторійний дурень, і крик його був глухий і далекий. На Ґралтайських Межах маячіла експериментальна ферма химерною крапкою.

Нарешті Майя прокинулася від задуми й сказала:

– Ходім у палату. Я хочу з тобою поговорити.

V

– От що! – сказала Майя, коли анарх зачинив двері.

– Я все-таки не вірю тобі, щоб ти мене кохав.

Анарх ходив широкими кроками по своїй палаті, де, крім нього й Майї, нікого не було, і палив цигарку за цигаркою.

– Я думаю, – продовжувала вона, сміючись своїм тихим, негарним смішком, – що й взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не відкриваю Америки, зате я ще раз підкреслюю одну з великих істин. Крім того…

Майя зупинилась і підійшла до вікна. Потім приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре й мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки. Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього пляцу доносилися голоси хорих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки.

Майя помовчала деякий час, потім одійшла від вікна й сіла на стілець.

– Да… – сказала вона. – Крім того, що я ще раз підкреслюю одну з великих істин, я хочу зробити екскурс у нетрі женської душі. – І кинула: – Ти… як, маєш охоту мене слухати?

Він нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече. Зрідка підходив до вікна й дивився на срібну стьожку ріки, яка гадючилась крізь вечорові сутінки й пропадала в туманному обрії. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів.

Анарх перевів свій погляд на садові стільці й раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидів нерухомо, мов різьблення, і держав на коліні книгу. Якась мисль метнулась йому в голові, коли він подивився на Карно. І анарх збентежений пішов до дверей.

– Мовчанка – знак згоди, – сказала Майя і ще раз засміялась тихим, негарним смішком. – Очевидно, ти маєш охоту слухати мене? Так слухай же! – і вона підійшла до нього. – Отже, зробимо екскурс у нетрі женської душі. Я гадаю, що це цікаво. Історія женської душі – це ж велика тайна, куди увійдуть тільки вибрані. Ще не один надхненний поет і не одно перо зламає під глухим вікном цього невідомого сфінкса… – Майя положила руку на анархове плече й сказала: – Правда, знігсшибательні слова: сфінкс, тайна… Ха-ха!

– Але, власне, я й досі від тебе нічого не почув! – кинув анарх.

– І це правда! – засміялась Майя. – Це, знаєш, у мене такий прийом: я хочу тебе заінтригувати – от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… – поволі говорила вона. – Як ти гадаєш… багато серед нас, хорих, чекістів?

– Навіщо це тобі?

– Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!

– Покинь говорити нісенітницю! Кажи скоріш, навіщо ти мене покликала сюди? Мені ніколи!

– Ніколи? – різко сказала Майя і нахмурилась. – Да… А як ти… повірив би, коли б я тобі сказала, що я – тайна чекістка? Ти як… повірив би мені?

Ці розмови вже його виводили з себе. Він теж перейшов на різкий тон.

– Я йду! – і взяв капелюха.

– Ні, почекай! – схопила його за руку Майя. – Не віриш – не треба!.. А про женську душу я все-таки хочу сказати. Отже, екскурс. – Я тільки-но підкреслювала велику істину, що кохання нема, а єсть лише потяг до coitus’a. Але це неправда. Саме про істину, бо ж абсолютної істини нема навіть у математиці. Я не знаю точно, що там Айнштайн доказує, але у всякім разі в данім випадку він являється для мене підтвердженням… Отже, стара істина про абсолютний потяг до coitus’a є, можна гадати, така ж фікція, як і платонічне кохання. Даю приклад: перший раз я віддалася сильному, красивому самцеві. Віддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була ідейна офіра, і про неї – іншим разом. Кохала ж я нікчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потім, коли брав мене, не знав, як узяти; безпорадно топтався на однім місці, і я часто з гидливістю допомагала йому. Але цей нікчемний юнак тепер стоїть перед моїми очима, і навіть більше скажу: коли я віддаюся зараз комусь – ну, хоч би тобі… – ти знаєш, чому я за час coitus’a заплющую очі?

Майя зупинилась і уважно подивилася в анархові зіниці. Анарх стояв, схрестивши руки, і стежив за нервовими зайчиками, які бігали по Майїнім обличчі. Він удивлявся в ці зайчики й почував, що і йому щось смикає щоку, і Майїна рука, яка лежала на його плечі, все більш набирала ваги і, здавалось, неможливо давить його. Він хотів сказати їй, щоб вона скинула свою руку, і не міг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, і, мабуть, тому, що це було у звичайній обстановці, яка наймрійливішого фантазера не могла б навести на якісь таємничі попередження, анархові прийшло в голову, що він остаточно захорів.

Власне, Майї він майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку він тільки-но бачив на стільці. Карно, здалося йому (яка глупота!), стежить за його вікном.

– От глупота! – вже голосно сказав він і скинув Майїну руку зі свого плеча.

– Не глупота, а справжня правда! – не зрозуміла його та. – Ти, звичайно, ніколи не догадаєшся, чому я заплющую очі за час coitus’a… Я заплющую тому, що в цю хвилину уявляю собі, образ того нікчемного юнака, і уявляю собі що це він мене бере, а не ти або хтось інший.

І вона ще раз засміялась тихим, негарним смішком.

– От тобі фікція платонічного кохання й абсолютна істина! – сказала вона. – Це нетрі женської душі… Але це, звичайно, не все…

– Да, це не все! – кинув машинально анарх і пішов до дверей.

– Куди ж ти? – спитала Майя й розгублено подивилася на нього.

– У мене голова болить! Я піду на повітря!

Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию.

– Савонаролечко! – сказала вона, і в її голосі затремтіла непевна нотка. – Скажи по правді: ти чув, що я зараз говорила, чи ні?

Коли б він знав, що своєю відповіддю так сильно образить Майю, від нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого одвіту. Але зараз на голову йому насіли зовсім інші мислі, а тому й відповів він прямо:

– По правді, Майо, я нічого не чув!

– Не чув? – мало не скрикнула вона, і на очах їй показались сльозинки злости.

– Ну, да, не чув!..

– Ну, я гадала, що ти не такий мугир і не така… сволоч! – сказала вона й хутко пішла з палати.

Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на які така щедра була Майя. Іншим разом він побіг би за нею, щоб зліквідувати інцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що він мусить піти до метранпажа й поговорити з ним. Він певний, що після цього заспокоїться. Карно, безперечно, найзвичайнісінький метранпаж і ніколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тільки стати ближче до Карно, і тоді зникнуть усякі тривоги і підозрілість. Він вийшов через задні двері й поспішно, обминаючи чорну кухню, пішов у садок, де сидів Карно.

Темніло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Ґралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнішого кольору й ще похмуріш стояли мовчазні над рікою. Над санаторієм розтаборилась та гнітюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хорі не сходились, а медичний персонал відпочивав. Тільки з ріки доносились таємні шамотіння й ховались у похмурих комишах.

Зрідка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадує якісь смутні далі, який буває тільки вночі.

Анарх пізнав, як йому хутко б’ється серце, ніби він ішов на якесь надзвичайне «діло». Він не думав про те, що він скаже метранпажеві, коли підійде до нього, але він зарання знав, що вийде якась нісенітниця.

Нарешті, звернувши на доріжку, він подивився на той стілець, на якому бачив Карно. І тоді ж здригнув: Карно там не було. Він озирнувся навкруги себе – …стояв порожній сад, і над ним проходили темносірі хмари.

Ну да, нікого не було, і саме це й затривожило анарха. Все складувалось так, що він – хотів-не-хотів, а мусів хвилюватись. Чому це в той момент, коли він збирався ближче взнати метранпажа, останній, ніби знаючи про це, раптово зникає, наче нарочито накидає на себе таємничість.

«Ах, це просто нерви!» – подумав він, заспокоюючи себе.

З дальньою пляцу доносились голоси; виділявся Унікум. Збоку напружено гуркотіла місцева електрична станція. А головний санаторійний будинок іще стояв у тьмі, і тільки у вікні сестри Катрі ярко горів огонь. Полоси цього світла падали на яблуневий глуш, і нерухомі дерева насторожувались у своїй чіткій мовчанці. На дальньому шосе торохкотіли підводи.

І знову пахнуло з ріки тривожним запахом прибережних осок.

Анарх сів на той стілець, на якому недавно був Карно. Він ніколи не почував себе таким розбитим, як у ці хвилини. Власне, в чому річ – він і сам не знав.

Над санаторієм ішла глуха тиша. За темною силюетою флігеля росли нічні звуки.

Анарх нервово ламав пальці й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кімнаті сестри Катрі.

Розітнулось декілька пострілів. То стрільці лякали бандитів. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер… Ішла тьма.

Надходила санаторійна ніч.

VI

Який час просидів анарх на стільці – сказати не можна… Скинувся він од шамотіння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотіння надходило поволі: той, хто йшов, не поспішав. Анарх подивився в темряву, але в гущавині дерев не видно було нікого.

Метранпаж?

Тоді знову пробіг йому по спині нервовий дріж.

…Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли він був боягузом? Він мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тільки метранпаж, а сам чорт – що з того? У нього вистачало мужности й не на такі випадки. Невже йому, велетневі, боятися когось? Такий стан можна кваліфікувати не інакше, як «глупотою».

Але анарх не заспокоював себе, нервовий дріж пробігав усе так же хутко, як і раніш, і напруженість росла з такою ж швидкістю, як і до того. Він пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотіння.

Шамотіння наближалось.

І ще раз анарх почув запах тривожної осоки. Десь дзвенів лікарів сетер, наче за тисячу верстов.

І раптом перед ним виросла силюета і спинилася.

І тоді ж анарх із полегкістю зідхнув: він побачив Хлоню.

– А це ви? – сказав юнак.

– Як бачите!

– А я ходив на командну висоту, – одразу почав патетично Хлоня. – Знаєте, товаришу, відтіля маячать воістину прекрасні далі. Я тепер розумію, чому ви туди ходите. Коли я оглянувся, зійшовши на гору, я подумав, що ці вогні в поселках, ці дальні міські люкси, ця степова безгранність, ця, нарешті, ріка, що біжить у невідомі обрії, – я подумав, що все це – якась молода казка, що я стою на зачарованому колі, що я в якомусь півсні й пливу, пливу, віддаляюся в якусь невідомість – далі, далі, далі!..

Хлоня говорив це, надхненно й чітко вимовляючи слова. Все це в нього виходило досить природно й мило. Голос був якийсь вкрадливий, але не без задушевности. І звучала в нім щирість. Анарх любив Хлоню й на нього він завжди впливав доброчинно. На цей раз теж.

– Який ти, Хлоню, фантаст! – заспокоюючись сказав анарх і взяв юнака за руку. – Ти, мабуть, вічно ширяєш у сфері фантомів?

– А хіба це погано?

– Звичайно, ні!

– Я думаю теж, – сказав Хлоня й додав: – бо… скучно на землі!

– Ти знову про землю, нехороший поете, – і анарх положив свою руку на Хлонині кучері. – Покинь про це думати!

– І правда! – скинувся Хлоня і змовк.

У палатах спалахували вогні: збирались хорі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові, очевидно, бракувало теми, й тому раз-у-раз долітала докучлива фраза:

– Хе… Хе… Тавонароля!

І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна зійшла на ріку й попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Ґралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячіли чотири люкси: вони спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди:

– Хе… Хе… Тавонароля!

– Чуєте, яка вбогість! – сказав Хлоня. – Він нічого іншого не придумає, крім «Тавонаролі». Іноді навіть шкода його.

Анарх подивився на хлопчика й сказав:

– Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!

– Дивуватися зовсім нічому! – і Хлоня відкинув волосся: – Давайте краще про інше… От, припустім, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалася земля й горів ранок. Що це була за картина – я не можу вам розказати. І от у цю мить я – ні з того, ні з сього – згадав нашого миршавого дідка. І от, уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так…

Хлоня змовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.

– А як же вийшло? – спитав анарх.

– А так, – сказав Хлоня. – Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся в даль. Я питаю: «Що це?» Але чую тільки, як у нетрях землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?.. Я кинувся з командної висоти й біг, не оглядаючись, у степ і кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!».

Хлоня змовк і знову насвистував якусь невеселу пісеньку.

– Ви не знаєте, – спитав він раптом, – що це «банзай»? Здається, це те, що в нас «слава». Це так в Японії? Да?..

– Да! – кинув анарх і, запропонувавши сісти на стілець, сказав: – А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навіть фантоми якісь своєрідні.

– Можливо! – сказав Хлоня й раптом додав. – А знаєте, товаришу, чому я хотів утопитись?

– Чому? – спитав анарх. – Мабуть, тому, що ти глупенький юнак.

– Нє! – почав патетично Хлоня. – Неправду ви кажете. Ви самі знаєте, що я досить розвинена людина. А втопитися хотів я от чому. Десь я чув чи читав леґенду про невідомого Леніна, можливо, я її й сам утворив, і от вона мені й приснилась. Нібито я – не я, а китайча… Знаєте, з тієї-от далекої Манджурії чи Монголії… І от я, китайча, іду по вулиці й співаю:

– співаю оце та йду і йду. І дивлюся я кудись в Азію. А потім підійду до паркану (я, китайча) і так хитренько напишу: «Ле-ні-н». Тоді повертаюсь і бачу: за мною бреде полісмен і стирає ганчіркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а він знову стирає… Тоді мені раптом зробилося весело. Думаю: і зовсім я не китайча, а Макс Ліндер. Ну, почекай же, гадаю, і знову пишу й пишу… А він стирає й стирає: брудною ганчіркою.

Хлоня зупинився.

– А коли я прокинувся, – говорив він далі, – то – що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пішов топитися, бо я згадав, що Леніна я вже ніколи не побачу.

Хлоня відвернувся, а анарх почув на своїй руці дві теплі сентиментальні краплини.

– Ах, який ти глупенький, Хлоню! – сказав ласкаво анарх.

– Да, товаришу, – кинув тремтячим голосом Хлоня, – я – глупеньке китайча, яке мріє про невідомого Леніна… – і раптом скинувся: – Товаришу! Це, здається, сестра Катря сказала: «Ленін повторюється через п’ятсот літ»?.. Це сестра Катря сказала?

Хлоня скочив із стільця, здавив голову й кинувся до веранди. Анарх здивовано подивився йому вслід.

Потім підвівся й теж пішов у свою палату. Він уже не прислухався до шамотіння ночі. Але у вухах його й досі звучало:

І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер.

Коли анарх підходив до веранди, вдарило в мідь, на нічну лежанку. За амбарами, що біля конторських будівель, стукар одноманітно задробив у калатушку. Електрична станція добивала останню годину: через годину погасне світло, і санаторійна зона порине в морок. Темні хмари стануть мовчазно над будівлями, знизяться й повиснуть над верхів’ям строгих дерев. Яблуневий глуш одійде до ріки, а в дикому малиннику спалахне духмяність химерної папороті.

Тільки на міській магістралі будуть метушитися багряні огні, а на поселках загавкають собаки, і цей собачий концерт буде неясний і смутний, як перше юне кохання.

Анарх відчув, як горіло йому обличчя. Він повернувся й пішов до чорної кухні, де завше можна було дістати холодної криничної води.

Добрівши до вікна, він постукав туди й попрохав, щоб йому винесли кухоль.

Вийшла покоївка й подала воду. Скоро вибіг і санаторійний дурень. Уздрівши анарха, він – ні з того, ні з сього – загоготав, метнувся вбік і пропав у гущавині дерев.

VII

Випадок, що його чекав анарх довго й з такою незрозумілою для нього самого тривогою, випадок цей нарешті прийшов. Скоро він стикнувся з метранпажем сам-на-сам. Цьому допомогла заразна хороба одного із санаторійців. Санаторієць захорів саме в тій палаті, де був Карно, а коли почали розміщати його співпалатників, то випадково метранпажа положили в той номер, де був анарх. Таким чином виявилось багато можливостей для tete-a-tete. І однією з них він і скористався.

Проходив якийсь неможливий кінець літа. Стояла гаряча нагартована спека й добігала 35 градусів. Потім раптом ртуть падала так низько, ніби дальні небесні верхів’я розрізали трикутники печальних гусей, що летіли у вирій із вологодських сіверких озер. З ріки прокидались холодні потоки й бігли на санаторійну зону, заливаючи повітря запахом вогкої осоки.

Тоді сад похмуро нашорошувався й стояв пустельний і невеселий. Хорі купчились у палатах, і ніхто з них не рішався вийти туди.

Проте на другий день хмари зникали, сіверкий вітер пропадав, і тільки його відголоски, що випадково залишились на зоні, збентежено метушилися по саду, вдарялися в яблуневий глуш і, прорвавшись, нарешті, в степ, панічно, як оглашенні, відкидаючи від своїх невидимих підків бризки грязі, тікали за обрій.

Тоді знову за межами миготіли нагартовані дні, і по шкалі спішила – вище й вище – ртуть. Тоді вдень стояла густа, спокійна спека, а надвечір’я тривожило неспокійні мислі: мислі відходили в степ і поринали в мовчазних перевалах. Стояла матова безгранність, сторожка й схвильована, і не було берегів за межами санаторійної зони. Дикий малинник чутко прислухався до чистих просторів.

Але в той день, коли він поговорив сам-на-сам із Карно, ртуть упала до неможливости. В цей день знову прилетів сіверкий вітер, і над санаторійною зоною стояли похмурі сконденсовані води.

Це було приблизно на третій день після того, як метранпажа положили в анархів номер. В цей вечір ніхто їм не пошкодив побувати вдвох. Навіть сестра Катря, яка так часто заходила до анарха, на цей раз десь забарилась.

Цікаво: з метранпажем анарх як би умовився не говорити. От уже третій день ні той, ні другий не сказав жодного слова. Ця мовчанка іноді доходила такої напружености, що анарх остаточно виходив із себе. І тоді він навіть шкодував, що Карно положили в його палату. Коли це було вдень, анарх або залишав кімнату, або підходив до штори і вперто розглядав сусідній флігель. Цей напіврозбитий будинок, який пережив грозу буйного часу, відходив у яблуневий глуш і переносив мислі в інші сфери відчувань. І те, що він загруз у буйний яркозелений листяник, приносило заспокоєння, а замуровані двері й розбита самотня жирандоля біля них нагадували тихий димок юної інсурекції: димок, мов дальній святочний запах ладану, заносив на своїх парусних крилах анархову душу в тихе наївне дитинство.

Зате глухої ночі, коли анарх – ні з того, ні з сього – раптом прокидався, він не находив виходу. Йому навіть ввижалось, коли він заплющував очі, що від метранпажевого ліжка хтось іде, і йому виступав холодний піт на чолі.

«Але в чім річ? – думав він. – Що за глупота! Це ж найсправжніша патологія!»

І тоді він знову шукав причини манії пересліду. І здавалось іноді, що він от-от її найде. От-от із таємної тайни підсвідомости вийде якась мисль, і тоді все йому буде ясно. Саме якийсь деталь. І цей деталь йому обов’язково треба найти.

Анарх впирався очима в одну якусь крапку й довго дивився на неї. Перед ним проходили картина за картиною. Перед ним брів час по сірій дорозі санаторійного закутку, проходили якісь підсумки, знову поставали мислі, маячів санаторій на краю світу, – але стояв і тоді туман. І замість деталю, якого так він шукав, поставали інші деталі й тільки заплутували справу.

От він бачить себе в якомусь закинутому провінціяльному городку. Іде ніч, іде Великдень. – Тюрма. – В камері він – анарх, господар становища, і якийсь дрібний буржуа – лавочник. Анарх навалюється своєю велетенською постаттю на лавочника й приставляє до його скроні револьвер. Анарх питає: «Внесеш контрибуцію?» – Лавочник сухо й уперто: «Нема, товаришу!» – Ага, він буде ще базікати! Ну, добре: коли крамар іще раз так відповість, анарх його розстріляє під перші удари великоднього дзвону. Тільки так розвінчують старих божків. У цім краса й радість м’ятежу… – Нарешті дрібного буржуя виводять. Тоді анарх бреде з в’язниці на тюремний двір і легко зідхає. Стоїть густа темрява. Зараз опівночі. З глухих кварталів провінціяльного городка долітає хмільний шум: прокидається весна. Збоку чохкає невтомно водокачка. Десь б’ється повінь, і глухо гримлять криги. Тоді над городком спалахує фоєрверк, і враз урочисто гудуть великодні дзвони. То християни стрічають воскресіння Христа. І тоді ж за похмурою стіною в’язниці розриваються короткі постріли… Анарх заходить у в’язницю, йому доносять, що крамаря розстріляно. Він бере список і просто викреслює його ім’я.

Так проходить один деталь, за ним – другий і – без кінця… То йому раптом до болю захочеться вибігти з палати й пограти з кимсь «у дурника» або «в свинки».

Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенить лікарів сетер.

«Ах, яка глупота!» Ніякого деталю нема, і деталь є звичайний фантом, який утворила його хора фантазія. Більше того, він, безперечно, нормальна людина й тільки має претенсію на складність натури. Тут давно пора поставити крапку! І справді: все це тільки смішно й дико. Все це – результат його легкодушности – не більше… На чорта й кому він здався? Його ж ніхто не примушував поривати із своїм світоглядом! Очевидно, ніхто й не перелякається, коли він знову об’явить війну сучасному ладові. Нарешті, коли на нього так погано впливає санаторійна обстановка, його ж ніхто не затримує тут. Можна виїхати хоч завтра.

Але, коли анарх підходив до цієї думки, що він може, коли схоче, покинути санаторійну зону, десь у глибоких тайниках ховалась йому мисль, що це він неправду каже, що відціля він ніколи не вийде, що відціля нема повороту, як із того світу, що в цім саме й полягає – коли він хоче – вся драма.

І він знову дивився в одну крапку й шукав цього неможливого деталю.

І в той вечір, коли він зостався сам на сам із Карно, він лежав на койці й тупо дивився кудись у стелю.

З ранку стояв темрявий день. Над санаторієм проходили дощі. Дрібно горошила покрівля, і тільки зрідка налітав сіверкий вітер. Ртуть падала. Ріки не видно було: вона пішла в тумани, за провалля. Сьогодні хорі не ходили в садок.

Хорі, крім Карно, пішли на веранду, де зібралася група: відтіля доносились голосні голоси. Здавалось, що вони хочуть перекричати чвирю.

Але не вгомонити стихію, не вгомонити дощ. Коли тямкають краплі, тоді дерева похило в ґрунт і ледве-ледве шелестять зеленню. Одгриміли грози в степовім краю. Сонце здає позиції й відходить у даль. Риплять тачанки дощів і тріскотять кулемети чвирі. Степами, оселями наступають туманні дні… І падає ртуть.

Але, може, то так здається? Отже, вчора на далекій десятині горів соняшник?..

За вікном, за зоною, скрикнув хтось і – безгоміння. Анарх напевно знав, що він не спить. Був він і справді нікчемний, непоказний. Тільки високий лоб, що починався від енергійного перенісся, міг би збентежити нервову людину. Це була якась безвихідна башта… Вона розганялася на крейдяну лисину і, здавалося, впирається в неї тільки для того, щоб піднятись вище. Більше в нім нічого показного не було. Це все-таки був найзвичайнісінький метранпаж, яких багато бачив анарх у різних друкарнях.

Анарх певний, що Карно, як і кожний Карно, відограє в свойому виробництві не тільки технічну ролю, але – головним побитом – культурну. Інтелектуальна кваліфікація Карно, безперечно, досить висока, як і кожного Карно. Анарх певний, що Карно завше воює з інтелігенцією, щиро ненавидить її, рекомендує їй стати до виробництва й страшенно буває здивований, коли виясняється, що цей чи інший об’єкт його нападок стоїть нижче за нього своєю ерудицією. Карно знає: він – метранпаж, вісім годин у день стоїть в отруйному пилові своєї друкарні, вісім годин збирає набори, підбирає літери, перев’язує мотузком гранки. Карно знає, що як би його не пхали на відповідальну посаду, він ніколи не вийде з друкарні, бо він не хоче керувати апаратом: він ніде не скінчив не тільки вищої школи, але й середньої. В анкетах Карно пише у відповідній рубриці: «Робітник». – Освіта? – «Самоосвіта».

Анарх був певний, що це і є той Карно, якого він малює в своїй уяві. І тим більш незрозумілою була тривога. – І справді, чому він так хвилюється?

Він подивився на Карно.

Метранпаж і тепер лежав нерухомо, витягнувши руки по боках і тим нагадуючи різьблення. Карно так тихо й непомітно дихав, що здавалось, він давно вже випустив останній подих.

Над вікном нависла чорна, мов атрамент, хмара. Накрапав дощ. І знову, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. Вечоріло.

Раптом Карно підвівся й спустив із ліжка ноги. Анарх не стримав себе й здригнув. Тоді метранпаж провів рукою по своїй голеній голові й спитав із відтінком звичайного йому гаркавого сарказму:

– Навіщо ви мене шукали? пам’ятаєте?., на стільці?

– Це ж коли? – спитав анарх, і в ту ж мить йому прийшло в голову, що метранпаж зовсім не той Карно, якого він тільки-но малював у своїй уяві в колі друкарів на фоні буденної професійної праці. Це була саме та людина, яка не дає йому покою. І ця мисль остаточно паралізувала його волю.

– А тоді… хіба забули? – кинув Карно. – Здається, декілька днів тому?

– Ага… це тоді… – ніби й справді анархові остаточно потрібно було признатися, що він шукав метранпажа.

Карно саркастично усміхнувся:

– Так! Тоді… Для чого ж шукали?

Наступила ніякова мовчанка. Карно вперто дивився на анарха і, очевидно, чекав від нього відповіді. Але анарх не тільки не знав, що відповісти йому, – мало того: йому здалося, що перед ним стоїть щось надзвичайне і росте, і росте, і затоплює собою всі кімнати. І він, волохатий, величезний анарх, безпомічно борсається. Ще один-два моменти – і він упаде на коліна й заскиглить жалібним голосом, щоб не чіпали, щоб помилували його.

Але – прояснюється: перед ним – нікчемний, мов миша без хвоста, Карно. І тоді анарх почуває, що він шаленіє. Перед ним раптом постає відпускний солдат, який, прийшовши з війни додому, застає на брачному ліжку свою жінку з сусідським дванадцятилітнім хлопчиком. Він схоплює цього хлопчика за ноги, дивиться на перелякану, білу, як крейда, дружину, робить помах тілом цього юного льовеляса, спокушеного його ж жінкою, і з силою вдаряє ним об стіну. І замість хлопчика перед ним розтрощений череп.

Анарх, як ведмідь, підвівся і – воістину – рявкнув:

– Чого ви хочете від мене?

– Чого я хочу? – усміхнувся Карно. – Власне, нічого! Мені здалося тільки, що ви шукали мене…

– Да! Я… вас… шукав! – направляючись до дверей і ледве стримуючи себе, чітко сказав анарх. Потім із силою грюкнув дверима й пішов на веранду. Проходячи повз вікна у вестибюль, він мимоволі зиркнув у свою кімнату.

Карно й тепер сидів на ліжку, як різьблення, і всміхався саркастичною усмішкою.

Анарх повернувся в палату тільки тоді, коли до неї зібрались усі хорі. Забігала в палату сестра Катря. Вона, очевидно, хотіла ближче познайомитись із метранпажем. Сестра Катря звернулася до Карно з якимсь запитанням, але той – ні з того, ні з сього – зустрів її нахабним поглядом і одвернувся до стіни. Про це, між іншим, узнав увесь санаторій, і метранпаж остаточно всіх обурив.

Але плебеї – певна частина санаторійної публіки – виправдовувала «свого». Проте й плебеї здвигнули плечима по закутках, бо й від них Карно тримав себе окремо.

Тільки Хлоня сміливо підходив до метранпажа й похлопував його по спині:

– Що братішка?

Що ж до анарха, то він почував: безпричинна ворожість до Карно що далі, то більш зростає. Тієї ж ночі він якось зиркнув на метранпажа – і темна мисль майнула йому в голові.

А втім, можливо, то не темна мисль, а темна чвиря, бо надворі не переставали шкульгати дощі, бо над санаторійною зоною похилилось похмуре небо, і хмари затопили всю даль.

Бо далеко – чи з буряків, чи на буряки – рвалась проста й невесела, мов побут дикунів, дівоча пісня.

VIII

Його ніби щось штовхнуло, і він розплющив очі. Зиркнувши у вікно, анарх відчув радість теплого безхмарного дня. Хутко вдягнувшись, він вийшов на повітря.

За ніч хмари пропали, і прийшла теплінь. На дикий малинник, що на заході зони, наступав ясний прозорий ранок. По травах нечутно свистіла коса світанку.

І тоді за межами санаторійної зони на березу злетів півень і крикнув урочисто й побідно «кукуріку».

Він подивився на кошару: відтіля виходила корова з білою плямою на нозі, з очима ласкавими, мов ласка. І здалося йому, що вона теж співає якусь невідому пісню, в якій звучить побідний гімн землі.

Із шумом виходили свійські тварини, і вилітало, вибігало, прокидалось дике царство. Прокидалась земля.

До ріки побрела отара товару. Виліз заспаний санаторійний дурень і крикнув теж дико: «о». Потім підбіг до ялової й почав ударяти по ній клюкою. Дурень остаточно збожеволів. Він так яро бив тварину, наче вибивав їй велике горе («вона ж досі не продовжила свого існування, вона ж досі не завагітніла»). І здавалось, що в глибинах ріки ходить зграями риба і в хорій млості треться, ще треться й викидає, затоплює ікрою ріку.

Анарх бадьоро ступав по доріжці.

Відсутність рівноваги цього ранку дала себе знати. До того ж цієї ночі приснився йому якийсь рожевий сон і сприятливо вплинув на нерви. Виходячи на свіже повітря, він навіть хотів голосно зареготати, згадавши метранпажа й жахи минулого дня. Анарх розкидав свої мускулясті руки і в млості витягував своє грандіозне тіло. Він почував себе так, ніби тільки-но вийшов із лікарні, перемігши хоробу. Такого душевного стану він давно вже не пізнавав. Правда, і тепер ховався сумнів. Хвилинами приходила мисль, що цей день не більше, як примара. Можливо, все це скоро розсіється, пропаде.

«Ну, і хай пропадає – подумав він. – Лиш би не зараз».

Підводилось сонце, прекрасне, як і в перші дні народження світу. Палахкотів жовтожар. Завагітніли яблуні й родили; тепер легко зідхати в голубу далечінь. Тільки-но відлетіли ранкові сни крізь яблуневий глуш і зупинились на дальніх полях голубими незнайомками.

Скоро з палат повиходили хорі й сестри. Десь уже шуміла Унікум. Десь хтось уже жартував. Десь хтось когось, жартуючи, обіймав.

Анарх пізнав приплив гарячої крови і, коли в залі раптом ударив хтось по клявішах, коли, спотикаючись, побігла музика легкої шансонетки й наздогнала його, він чітко пішов уперед. Він знав, що раптово може вирости башта неможливої муки, і він поспішав; зараз кипить над рікою жовтожар, і зараз не треба думати, не треба знати.

Звернувши у дикий малинник, він зупинився й прислухався до шуму на санаторійній зоні. Тоді ж, зиркнувши в той бік, де самотньо стояв старий дуб, вискочивши з пустельної доріжки, він побачив метранпажа. Підйом раптом підупав. Але зараз Карно викликав у нім не більше, як приплив апатії.

Анарх сходив на командну висоту. За гонами вже кипіла індустрія: розбігались роздоріжжя й залізниці. До промислового центру спішили з усіх кінців путі. Кожні п’ятнадцять хвилин вилітали потяги й мчались у степ по глухих дорогах республіки.

Високо підвівши голову, мовчки, ішов до кульмінаційної крапки анарх. І тільки, коли в листянику майнула спідниця, він зупинився.

Анарх одкинув у бік гілку й побачив сестру Катрю.

Вона підійшла до нього, як і завжди, печальна.

– Раненько ви підвелися сьогодні! – сказала сестра Катря.

– Як бачите!

– Я теж не можу спати. Власне, ночі тепер ще й не такі довгі, але й вони наводять тоску.

– Хіба ви ще й досі не одержали командировки? – спитав він, щоб що-небудь сказати.

– І досі! Вони остаточно мене замучили! – гаряче сказала сестра Катря. – Я буквально не маю вже сили жити тут.

– А от Майя мені казала, що вона, навпаки, так би на санаторійній зоні цілий вік і прожила.

Анарх і це сказав, щоб що-небудь сказати. Але сестра Катря нервово взялася за свій чорненький бантик.

– Перш за все Майя неправду каже. І взагалі вона не вміє правди говорити. А потім Майя зовсім інша людина.

– Це ж як?

– Так… Тільки ви, будь ласка, не ображайтесь на мене й не подумайте, що в мені говорить заздрість чи то ревність.

– Що ви?

– Я знаю, ви цього не можете подумати, – сказала сестра Катря. – Ні ви зі мною, ні я з вами ніколи не говорили про кохання. І, власне, висловити свою думку про Майю мені тільки тому ніяково, що ви з нею живете!

– А ви це відкіля знаєте? – усміхнувся він.

– Я, власне, гадала, що ви цього не ховаєте?

– Саме?

– Саме… того, що ви живете з Майєю.

– Ну, коли ви так уперто настоюєте, то хай буде по-вашому. А тепер висловлюйте свою думку про Майю.

– Думка моя така: Майя – нехороша людина. Не встигла вона приїхати сюди, як я відчула це. В ній, як це не дивно, багато аристократизму. Ви розумієте мене? Ви подивіться на її зовнішність – це ж княжна! Я навіть думаю іноді, що її й походження таке. Цей римський профіль, цей стрункий стан, ці надменні й нехороші очі, ці мініатюрні пальчики, які так і хочеться погладить, все це говорить за її аристократичне походження.

– Але цього, я гадаю мало, щоб не любити її?

– Так, цього мало. Але не тільки ж про її зовнішність я хочу сказати. Кожний її рух, кожний жест, кожна усмішка мене відштовхують від неї. І, я гадаю, не тільки мене. Я певна, що вона зовсім не те, чим ви її уявляєте.

– А все-таки, за що ж ви її не любите?

– Знаєте, я можу зробити багато припущень. Але й це вам нічого не скаже. Я знаю тільки одно: Майя – надзвичайна егоїстка. У неї, безперечно є якийсь біль, і от вона замість того, щоб самій носити вагу цього болю, звалює його на чужі плечі. Це – факт, і ви не одмовитесь од цього, поскільки частину цієї ваги й ви носите. І взагалі я можу сказати, що Майїне промешкання на санаторійній зоні скінчиться якоюсь нісенітницею. В данім разі я покладаюсь на свою інтуїцію.

Анарх згадав Майїн тихий негарний смішок, і цей смішок викликав – ні з того ні з сього – образ метранпажа. І знову неясна тривога зародилася в нім. Але навкруги було так дзвінко, так бадьоро, що все темне, що постало, ураз розсіялось.

– Я гадаю, що ви прибільшуєте! – сказав він, беручи під руку сестру Катрю й направляючись за нею до кручі.

– Ви так хочете зараз вірити – хай буде так.

– Знаєте що? Давайте покинемо про це! – сказав він і зідхнув.

Сестра Катря фаркнула й нервно поправила свій чорненький бантик.

– Пробачте! – тихо сказала вона. – Я й сама не помітила, як зайшла так далеко.

– Ні, я зовсім не про це. Я кажу: давайте виберемо веселішу тему. Бачите, який прекрасний ранок?

Вони зупинились над кручею. Праворуч у підніжжя гори текла ріка. На поверхні їй сковзались верховоди. Далі легко хвилювались комиші. В далині по звертистій металевій лінії маячів ранковий човен: рибалка й ятері. І не знати, хто сіяв, хто просівав голубий порох під кручі. І не знати, відкіля так п’яно пахли берези.

– І правда гарно! – сказала сестра Катря. – Я завше, коли бачу перед собою голубе небо, згадую чомусь біленький фартушок, що його носила в гімназії. І, знаєте, коли я окунуся з головою в якийсь позитивізм або в «критику чистого розуму», мені здається, що я шукаю там саме його – цей фартушок – біленький, як перший далекий сніг.

– Цікаві асоціації.

– І навіть більше того, – сказала сестра Катря. – І тепер після громадянської війни, саме тепер, коли всюди якось посіріло, мені здається, що я вдруге загубила цей біленький фартушок. Фартушок, мабуть, символ радости.

Анарх хотів був щось сказати, але в цю хвилину розтявся недалеко оклик.

– Савонаролечко!

Сестра Катря здригнула й сказала, увільняючи свою руку:

– До побачення. Я піду!

Він одступив на крок. Він не затримував дівчини. Сестра Катря відійшла вбік і скоро зникла в зарості.

Анарх подивився вниз: крізь гущавину продирались – Майя й Хлоня. Іншого разу він був би цілком задоволений. Після останньої суперечки, коли Майя назвала його «сволоччю», анарх досі не почув од неї жодного слова. Тепер, хоч і знав, що Майя йшла миритися, не тільки не відчув радости, як завжди було з ним, а скоріш був незадоволений.

Перший збіг на командну висоту Хлоня. Він привітався з анархом і пішов до дальньої кручі. Скоро на висоті була й Майя.

– Чижик-пижик! Руку! Мир! – сказала вона.

Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся й забризкала своє тіло духами. На командній висоті запахло конвалією.

– Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилює туге тіло юнки? – казала Майя, притискаючись до анарха й роздимаючи ніздрі. – А от ти мене хвилюєш! І ти не вір мені, що я зараз жартую. І зовсім то не жарт, коли почуваєш під своїми руками живі сильні м’язи, і твоя кров бунтується. То неправда, що жарт!

Анарх мовчав.

– Ей, ти, куди ти тікаєш! – крикнула Майя, повернувшись у той бік, куди йшов Хлоня.

Той зупинився й пішов назад. Тоді Майя потягла анарха до пенька, і скоро всі троє сиділи на ньому.

– Ну, Хлоню, – звернулася Майя до юнака. – Як ти сказав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подібна? Ну?

– Це, звичайно, шкода, але ви сьогодні чудово виглядаєте, – сказав Хлоня.

– Чому ж це шкода?

– А тому, що ви – злючка!

– Злючка? – зареготала Майя. – Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?

– А яке ви маєте право називати мене на «ти»?

Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі й звернулась до анарха:

– Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на «ви».

– Не я хочу перейти на «ви», – сказав Хлоня, – а ви мусите зі мною говорити на «ви».

– От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на «ви», коли ти карапет.

– Себто я не мужчина?

Майя ще голосніш зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блюзку й халат і подивився уважно на Майю.

– Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?

– Я? Залицяюсь до тебе?

– Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе.

– Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? – знову зареготала Майя.

Хлоня почервонів.

– Ну, я не так, значить, висловився.

– Покинь, Хлоню, говорити єрунду, ти краще що-небудь прочитай… Ну?

Анарх вийняв цигарку й запалив її; над пеньком спалахнув синій димок, і запахло. Він вбирав запах конвалії й уважно дивився на Майїне декольте. Йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним учорашня сутичка з Карно.

Хлоня вже заспокоївся.

– Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, – говорив він.

– Слухай, чижик-пижик, – звернулася Майя до анарха. – Як, по-твойому, можна так сказати? Хлонько, повтори!

– Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів – повторив юнак.

– Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов’язково будеш десь на провінції парикмахером.

– Хай буде й так: це теж непогано!

– Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?

– Я сказав би: «був ранок і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!»

– І все?

– Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.

– А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible[3].

– Прошу не ображати мене!

– Хіба ти зрозумів? – зареготала Майя. – Я ж нарочито і вжила сальонової мови, щоб не образити тебе!

Хлоня круто повернувся й пішов до дальньої кручі.

Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце й гриміло в простори. Далеко на Ґралтайських Межах кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.

– Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… – промовила Майя, коли Хлоня відійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. – Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений. Може, в тебе єсть якісь тайни?

Анарх подивився в Майїні прищулені очі й побачив у них не то тривогу, не то докуку.

– Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніш?

– А хоч би й це! – нервово кинула Майя.

– Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.

Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.

– Значить, у тебе єсть якісь тайни? – сказала вона.

– Ніяких тайн у мене нема, – в’яло промовив він і, положивши руку на Майїне коліно, заплющив очі. Він що далі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. – Покинь мене розпитувати.

– Хіба тобі неприємно?

– Так.

– Дивно! – сказала Майя і ще щільніш притулилася до нього. – Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…

– Ти думаєш?

– Да, я думаю. І, по-моєму, не помиляюсь.

– Ну, коли ти так цікавишся, – знову в’яло сказав анарх, – то я тобі скажу: я хорий.

Майя покосила очі на анарха й тихо запитала:

– Чим же ти хорий?

– Хіба тобі не все одно?

– От чудак! – неприродно засміялась Майя. – Я ж тебе кохаю… Хіба ти забув?

Анарх провів рукою по своїй волохатій голові, подивився на довгі Майїні вії, під якими вона сховала очі, і сказав:

– Давай не будемо валяти дурня.

– Ну, я бачу, що з тобою не можна серйозно говорити, – образилась вона. – Ти зі мною просто не рахуєшся. Невже я тільки й валяю дурня? – і потім спокійно сказала: – Я тобі скажу прямо. Я догадуюсь, що в тебе зовсім не така хороба, як у людей. Ти, мабуть, хорієш – тільки, будь ласка, не шукай тут задньої мислі – хорієш на анархізм… Да?

Анарх подивився на Майю. Але й зараз її очей не видно було: їх прикривали довгі вії.

– Ні, у мене інша хороба.

– Ну, от і скажи мені… Чого ж ти мене мучиш?

– Я бачу, тебе дуже цікавить…Так от: я хорий гістерією.

– Тільки всього?

– Тільки всього!

– Ну, я тобі не вірю. Коли б було тільки це, ти б так довго не мучив мене.

– Це, бачиш, залежить від темпераменту, – ще раз в’яло промовив він.

Майя засміялась своїм тихим негарним смішком і грубо скинула з колін анархову голову.

– Ходім на зону! – сказала вона. – Чижик-пижик! Мене не обдуриш! – і погрозила пальцем.

– Як не обдуриш? – спитав анарх і почув, як йому неприємно йокнуло під серцем.

ІХ

Зійшовши з командної висоти, Майя зупинилась, подивилась на анарха, і від її погляду несподівано повіяло холодком.

– Я йду в палату, – сказала вона.

Він нічого не відповів і пішов на схід, несвідомо для самого себе прямуючи на луки. День було зіпсовано. Розмова з Майєю знову звела кінці мислі на постаті Карно. Він пригадав останню зустріч із метранпажем, всі її деталі – і якесь неясне передчуття обхопило його.

Власне, що його нервувало? Зустрівся він із Карно сам на сам лише один раз, але анархові здавалось, що він метранпажа бачив уже тисячу разів. Він певний, що поводження Карно з ним не є випадкове метранпажеве чудернацтво, – в цім ховається якийсь глибокий сенс, і оскільки це так, то він, очевидно, не помиляється, гадаючи, що Карно почав раптом стежити за його кожним кроком. І випадок із яблуками – не більше, як зачіпка. Тепер він майже не почував колишньої незадоволености, він уже не думав про міщанство, яке оточувало його. Анарх якось ураз примирився з ним. Тепер перед ним поставало щось більше безвихідне й гостре, як метранпажеве обличчя.

Йому знову прийшла мисль, що це рожеве «сьогодні» – не більше, як фантом. «Так буває за час кризи, – подумав він, – проривається життя, але одразу ж гасне, і тоді прискореним темпом проходить процес хороби до останньої руїни».

І зрозумівши, що цей рожевий день є випадкова пляма на його хорій психіці, він зрозумів і те, що бадьорий настрій уже ніколи до нього не повернеться.

До дзвоника залишилось близько години, і він ішов на луки поволі. Він ішов саме до санаторійного дурня.

Там він сяде на горбику й запалить цигарку, відціля санаторійна зона буде маячіти якоюсь заозерною птицею, що відпочиває на перельоті. Дурень буде мовчати, підводитись і знову кричати своє «о». Тоді на горизонті виросте біла стьожка: то кур’єрський чи пасажирський поспішає до города. І буде чути далекий гудок над степами. А по степах, припадаючи, попливуть клоччя пари. Коли потяг зникне за горизонтом, дурень здивовано подивиться на нього, і в його погляді стане незрозуміла тоска. Тоді анарх подумає, що дурень згадує якусь степову станцію на глухій дорозі, повз котру зрідка, не зупиняючись, пролітає потяг. Подумає, що дурень тоскує за тим невідомим життям, яке, прорвавшись у степ, мчиться до невідомих обріїв. І дивно: коли анарх тікав від санаторійної публіки, він завжди попадав до дурня. З ним було не тільки легко – в нім він находив надто близькі йому рисочки й цілковите заспокоєння.

Передосіннє сонце стояло в згустках опару. З города гулом темної міді крокували дзвіниці. Луна від того гулу бродила по луках важкою примарою й потопала у вогкості надбережжя.

Але ріка мовчазно й байдуже линула в даль. Анарх прийшов і сів біля дурня. Той нічого йому не сказав і, сидячи на пеньку, уважно розглядав конфектну обгортку. Що він у ній найшов цікавого – важко було догадатися. Але він так уважно дивився на цей нікчемний папірець, що можна було з певністю сказати: конфектна обгортка викликала для нього якісь химерні асоціації. Очевидно, по них дурень находив відповідь на свої, йому одному зрозумілі запитання.

На горі кричала Унікум: когось уперто кликала. І анарх, коли вереск її розсипався над луками, машинально повертав голову й дивився на санаторійну зону.

Дурень сидів і зрідка гигикав.

– Чого ви смієтесь? – спитав анарх.

– Оце! – тикнув той пальцем на папірець і задумався.

– Що оце?

Але відповіді не було. Можливо, дурень просто не міг відповісти. Зрідка він кидав погляд на коней: вони стояли збоку й підбирали зелену траву. Дурень уважно дивився на них і потім переводив кудись здивовані очі. А коли теленькав дзвоник, що висів на шиї молодого жеребчика, дурень похиляв голову й монотонно відбивав:

– Телень! Телень!

Коні підводили голови й сторожко прислухались до шамотіння в оселях: то пролітав вітер, біг через ріку й пропадав на Ґралтайських Межах. І тоді ж від санаторійної зони кокетливо кошлатились зелені трави.

Коли анарх іще раз повернувся на крик Унікум, він побачив, як з гори спускаються дві постаті. Він одразу пізнав їх: то був метранпаж і миршавий дідок. Вони, очевидно, направлялись до нього.

Анарх відчув, як йому щось неприємне й гостре проповзло по спині. Карно розмахував руками, нібито щось доказував дідкові, і його гостреньке обличчя витягнулось уперед, як лягашеві на полюванні за час «стійки». Метранпаж раз-у-раз скидав свої очі на те місце, де сидів анарх, і тоді анарх крізь гони відчував нахабність цього погляду. Тут щось було від інквізиції. Це був якийсь неможливий тваринний сарказм.

Він був певний: Карно прямує до нього й прямує саме для того, щоб знову підкреслити, що він, Карно, вже тут, на санаторійній зоні, що він, Карно, вже не допустить приходу нового рожевого ранку, який був сьогодні; що він, Карно, зараз розсипле свій гаркавий сарказм і накаже анархові не забуватись.

«Ах, яка глупота»! – скинувся він.

Але ця думка якось непевно промайнула в голові й одразу сховалась.

Нечутно спадав ранок і плавко сідав на фіолетові озера загоризонтної зони. Прямо горів сизий капусник, а над ним стояли табуни комах. Вище тікали дикі поля.

Карно й дідок підходили до того горбика, на якому сидів дурень. Анарх не помилився: перескочивши рівчак, метранпаж привітався з дурнем і сів оддаля на траві. Дідок, як і завше, метушився і, ніби він нічого іншого й не знав, хіхікав:

– Хе… хе… Тавонароля!

Карно посидів мовчки з хвилину. Потім витягнув своє гостреньке обличчя.

– Да, погодка нічого собі! – сказав він, невідомо до кого звертаючись.

Але анарх, як тільки почув цей голос, інстинктово зібрав мускули на своїх руках і знітився. Він раптом пізнав якусь надзвичайну розгубленість, ніби на нього насувалась безвихідна сила. Щось подібне до цього він пізнав колись у дитинстві, коли батько, зібравши дітвору біля ґанку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани й почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша «порка», і з першим ударом він пізнав, як йому в мочовому пузирі неможливо залоскотало, і він в якомусь божевіллі розкусив грудку цементини.

Тільки з цим він міг порівняти свою розгубленість, яка його зараз охопила.

– Будь ласка, дайте мені сірника! – сказав Карно, звертаючись до анарха, і поліз у кишеню за кисетом.

Анарх ураз підхопився, ніби йому обов’язково треба було підвестися з горбика. Але в той же момент знову сів: йому раптом ударив в обличчя сором, і він навіть подумав про себе: «Чорт! Глупота!»

– Я прохаю сірників, якщо вони єсть у вас, – повторив Карно.

Анарх вийняв коробку й недбало кинув її до метранпажа. Той підвів здивовано брови, але нічого не сказав і запалив цигарку.

– А що це у вас лежить? – спитав Карно, показуючи на анархові коліна.

Анарх здригнув і інстинктово схопився за кишеню.

– Ви про що? – вирвалось йому тихе запитання.

Метранпаж засміявся.

– Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?.. Ага, от-от? Я кажу – з якого це дерева. З мене недавно сміялися, що я не відрізню кленового листя від дубового… Ви як, відрізняєте?

– Ні! – в’яло промовив анарх і подивився: де ж дідок?

Але дідок сидів позад його й тихо хіхікав. Коли анарх повернувся до нього, він показав гнилі зуби й знову кинув:

– Хе… хе… Тавонароля!

– А я от тепер уже відрізняю, – сказав Карно, – це дуже легко. Хочете, научу?.. От подайте мені цей листочок… Ну, подайте ж! Ну, чого ж ви сидите?.. Ну, скоріш.

– Будь ласка, не мішайте мені відпочивати! – різко кинув анарх, і тут же почув свій голос чужим і порожнім.

– Хе… хе… Тавонароля, – знову захіхікав дідок.

– Який ви запальчастий, – саркастично всміхнувся Карно й витягнув своє гостреньке обличчя. – І потім: чому ви так грубо говорите зі мною? Це, здається, не перший раз?

– Так! Не перший раз! – різко кинув анарх.

– Я розумію, що не перший раз! – сказав метранпаж і підвів брову. – Але ви все-таки не хвилюйтесь! Ще встигнете відпочити. На те єсть мертва лежанка… Хіба забули про неї?

– Хі… хі… Тавонароля, – ще раз захіхікав дідок.

– Забув! – різко шпурнув анарх і взявся за голову: йому прийшла мисль, що це – сон. Ніколи він не бачив на санаторіях і взагалі в житті таких метранпажів. В більшості це були або обивателі, або недалекі ортодокси. Тепер перед ним сиділа воістину якась чудернацька людина.

Дурень, що ввесь час безглуздо дивився на конфектну обгортку, раптом підвівся і, вибрикуючи, мов молоде теля, з гиком побіг до коней.

– Ну, добре, – гаркаво сказав Карно й витягнув своє гостреньке обличчя. – Гніваєтесь – значить, не треба!

Але анархові в цю хвилину несподівано прийшло на думку самому кинути запитання.

– А скажіть мені, – сказав він, і йому йокнуло в грудях. – Ви справді думаєте, що я боюся вас?

Карно не здивувався, ніби давно вже чекав на це запитання.

– Так! думаю!

– А чому ви й досі мені нічого про це не сказали?

– Я бачу, що я не помилився, – засміявся Карно. – Знаєте, мені смішно: така махина, а боїтесь такої маленької людини. Мені, бачите, здалося, що ви – гістерик.

– Хі… хі… Тавонароля, – захіхікав дідок і поліз до того пенька, що на ньому сидів анарх.

Анархові стисло горло спазмами, і він пізнав приплив тваринної радости: все це, значить, з’ясовується просто – він гістерик. Нічого особливого нема. І ніби боячись, що хтось розділить із ним цю радість, він навіть хитренько всміхнувся й опустив голову.

Метранпаж уважно дивився на те місце в комишах, де поринув дурень, і мовчав. Дідок підліз уже і, виставивши гнилі зуби, хіхікав.

Далі, мов крізь сон, він чув, як Карно говорив про Майю. Карно питав: відкіля вона? Анарх не знає? – І підморгнув. Він, безперечно, любить (не тільки цей дідок) гарних смаковитих дівчат. Знаєте, він любить, коли в дівчини білі литки й вона вся пухка. Знаєте – ляжеш на неї, і здається, що ліг на пуховик.

У такому ж дусі незграбними фразами, цинічними до безглуздя, метранпаж говорив із чверть години. Анарх за цей час не промовив жодного слова. Він тепер певний був, що все це – примара, що ніякого метранпажа в дійсності нема, що завтра він прокинеться й буде реготати з себе. Він рішив покірно вислухати Карно, свідомо приймаючи його, як фантом… Можливо, нарешті, він сидить десь зовсім не на луках, а в ізольованому помешканні. Завтра він прокинеться й побачить – нічого нема!

– Значить, за малинкою ходите?.. Ну, і ходіть!.. З Майї гарна малинка, – говорив метранпаж.

Анарх і на це не реагував. Мов волохата статуя, сидів він на пеньку й дивився собі під ноги. – Збоку хіхікав дідок.

Потім він підвівся і, похитуючись, пішов до санаторійної зони.

По дорозі він зустрів сестру Катрю.

– Знаєте, – сказала вона, – я за ніч проглинула мало не триста сторінок. Але я не відкрила жодної сторінки життя. Я думала раніш, що я мало працюю, а тепер я бачу, що я просто бездарна людина.

Анарх подивився на сестру Катрю й раптом скинувся: Що ж, і вона фантом? – Ах, яка глупота!..

– Слухайте, – звернувся він до неї, протираючи очі, – як ви гадаєте: я сплю, чи це…

– Що це? – підхопила сестра Катря.

– Ах, Боже мій! Я вас питаю: це сон, що я з вами говорю, чи це дійсність?

Сестра Катря подивилася на свого співбесідника, і він їй здався, очевидно, дуже комічним. Вона, здається, перший раз щиро засміялась. Сестра Катря взяла анарха за руку, вивела з гущавини, поставила на соняшний бік і прямо подивилась йому в очі. Звичайно, вона зрозуміла цю виходку, як бажання його трохи пожартувати з нею.

X

Після цієї сутички – на луках – із ним скоїлось щось неладне. Моменти фантастики так переплутались із дійсністю, що він іноді буквально не міг відрізнити примари від реальної речі. Але Карно й для решти санаторійців був центром уваги. Анарх остаточно запевнився в цьому, коли випадково прочитав уривок із щоденника однієї хорої. Там було написано це:

«…Наш санаторій поділяється на два табори: плебеї, інтелігенція. Між таборами завжди – іноді мовчазний, іноді буйний антагонізм. Іншої класифікації тут нема. – Але на цей раз усе це згладилось: один табір – весь санаторій, другий складається з одного метранпажа. – Бувають люди, яких не люблять усі. От і Карно. І плебеї вже захищають «свого». Гордий, неприступний, а виходки – ніби його допіру вкусила осіння муха. Цинік і нахаба: куди там до нього слинявому дідкові! І всі вже давно знають, що ця хитра людина кривляється і вдає з себе дурненького. – Власне, головним мотивом незадоволення є шпигунство. Звичайно, шпигунство допустиме, шпигують усі потроху. Але всьому ж єсть межі. Коли шпигунство – нешкідливе явище – нічого. А то, припустім, ходив дехто покурити (курити дозволено, лиш би ніхто не бачив), а тепер не можна ходити. Всюди він, ця нахабна фізіономія. Набачить – і доносить ординаторові. Той, звичайно, лякає випискою із санаторія. Це вже занадто. – І росте мовчазний протест. – А недавно навіть (це коли вже запахло осінню) така була сутичка. Хлоня попрохав, щоб метранпаж відсунув койку, щоб Хлонину койку можна було поставити на сонце. – «Товаришу, будь ласка, одсуньте свою койку», – попрохав Хлоня. – Карно мовчить. – «Товаришу, я вас прошу: одсуньте свою койку», – ще раз попрохав Хлоня. – Карно – ні слова. – І так до трьох разів. – Тоді Хлоня підводиться і каже: «Ви, товаришу, невихована людина!» – «А ви, товаришу, Онан!» – кинув Карно. – «І більш нічого?» – спитав Хлоня. – «І більш нічого!» – сказав Карно. – Це чули інші.Інші захвилювались. Хлоня мовчить, а інші не могли мовчати. Оточили метранпажа й загалділи. Що, мовляв, за чортовщина: ви – погромник, вам не може бути місця на санаторійній зоні. – Метранпаж і тоді ні слова. – Тоді до нього підскочила Унікум і закричала: «Повторіть і мені, що ви сказали! Зараз повторіть!» – «Онан», – спокійно повторив Карно. Це вже було занадто. Це вже чорт знає що! Це ж неможливо! – І піднявся такий гамір, такий крик, що позбігалися сюди мало не всі сестри, мало не ввесь санаторій. – Але метранпаж і зараз лежить і мовчить. – «В чому тут справа?» – спитала сестра. – Всі загалділи, і ніхто нічого не розбере. – «Товаришу, в чому тут справа?» – ще раз спитала сестра. – «А я знаю!» – сказав метранпаж. – «Як ви так Хлоню назвали?» – «Ніяк!» – різко кинув Карно.

– «Але почекайте, – галдів санаторій, – ви, мовляв, назвали його Онаном». – Тоді метранпаж підвівся й почав плести нісенітницю. Припустім, в старовину навіть талмудисти носили таке ім’я, а поети й зараз прославляють його. Що ж тут особливого? – «Але почекайте; ви ж не талмудист?» – «Ні!» – «Ви ж не поет?» «Ні!» – «Тоді ж яке ви маєте право називати його так?» – Ну, а потім усе так переплуталось, що нічого не можна було розібрати. Карно, безперечно, глузував. Він просто погромник. – І хоч усю цю історію було «замазано», але Карно на цей раз, мабуть, остаточно й безповоротно скомпромітував себе. Ми його бойкотуємо.

Так! Очевидно, Карно є найреальніша особа, коли він центром уваги являється мало не для всіх. Так! Карно нічого не має спільного з примарами!

Але чому ж він так неможливо мучить його? – Проте анарх не помилився, коли рішив, що хорий психічний процес піде з прискореним темпом. Він частіш став прокидатися вночі й тривожитись. Якась темна настирлива мисль остаточно не давала йому покою. Підозрілість доходила до абсурду, і він тоді знову дивився в одну крапку, і крапкою цією був метранпаж. Але й обставини складалися для нього невигідно. До Карно й справді тепер мало не кожного тижня приходив якийсь незнайомий чоловік із города й завжди якось таємно зникав у бур’янах. Часто до анархової койки підходила Унікум і, звертаючись до Майї, говорила: