Читать книгу Досвітні симфонії - Микола Хвильовий - Страница 4

О рудні, ваше свято,

Вітайте жебрака.

Приніс вам слово-злато

Яскравого Франка.

Цегельні, цукроварні,

Хапайте неба смак —

Ковші несу з броварні

І блискавку-маяк.

Родився я у клуні,

В степах мантачив сміх,

Виховувався в буйних

Просторах золотих.

Але колись заводи

Покликали міцніш,

І я в лани, городи

Встромив забуття ніж.

Поручкався з телицею,

Коню, волам вклонивсь

І до заліза й криці

Хлопчиськом покотивсь.

І дні пішли за днями,

Себе я гартував,

Відкрились інші брами,

Інакше заспівав.

Тепер іду новітній

І лине буйний спів.

Я вам, заводи рідні,

Несу вінок з огнів.

О рудні, ваше свято,

Вітайте жебрака,

Приніс вам слово-злато

Яскравого Франка.

Під пахвою у мене скло

Тихесенько дзвенить у скриньці,

Дивлюсь – на обрію веслом

Зоря гребе у східній криці.

Дружок мій любий – діамант —

З кишені блузи щулить око,

Ох, як він весело в туман

Застромить погляд свій глибокий.

Іду по вулиці, а скляр

Яскравко – ранок кучерявий —

На мій дзвінкий крокує шлях

В палаючій і голосній заграві.

Один лиш мент – і діамант

Його і мій – веселі друзі

Назустріч підуть крізь туман.

І заспіває серце в блузі.

Ах, я не маю теплих слів

Намалювати ту хвилину.

Я потім довго-довго млів

І досі плавко лину-лину…

Не шкодуй, моя мила мати,

Що я степ рясний залишив —

Я говірку свою кострубату

Заплітаю в русявий кужіль.

Подивись в мої очі прозірні —

Журавлинії там ягідки:

Твойому заповіту я вірний.

Як і завжди, вихревий, меткий.

Ледве ранок тремтячий, рожевий

Заголити темряву підскоче,

Я, як сонце безкрайо веселе,

На завод положу свої очі.

Не шкодуй, моя мила мати,

Твоїм серцем я всіх наділив,

Подивися на ранок мій радо

Після грому і зоряних злив.

Гість-веснянка! Гість-веснянка!

І полетіло по покрівлі злото.

Ранком

Цвіте глодом.

Ранком

Беру я квач, цебрайко

І по дахах залізних

В блакитній пісні

Розстеляю і розстеляю фарби китайку.

Гість-веснянка! Гість-веснянка!

Моя паланка

Червоніє…

До мене, малеч, молодь… всі!

Коханко-сонце, потруси

Свої сріблясті, ясні вії.

Малюю.

По даху мій квач пливе, пливе…

Чую…

Неначе поруч хтось зі мною,

І ніби другий

Квачує іншою рукою…

Незримі рухи…

Стій!.

…І розсміявся раптом дзвінко:

То пензель – промінь золотий —

В покрівлю заздро з чохом дзінькав.

Ох, нарешті!.. Прокотилась!..

Гармати грому в далечінь,

Нема хмарин важкого тіла

І бавиться, і бавиться відмолоділа височінь…

І лише іноді бабриські

Від блискавок – жарин

По обрію так низько-низько,

Неначе крила золотих пташин.

Басейну бовна бірюзова

Рядниною безмежно простяглась…

Живи! – сріблясте, вічне слово

Я чую в цей бадьорий час.

На тротуари жваві очі —

Калюжі викраяні там

Безкрайо, заздро і охоче,

Кравець я, по бульках-голках.

Цей ясен зовсім збожеволів

– Нащо прискавкою? не мить!

А проте промінь ще не кволий,

Як прас по змоклі побіжить…

Не витримав, хапнув сорочку

І голкою стьобнув притьмом

І ниток білії рядочки

Вперед, вперед! бігом, бігом!..

Мліти в полум’ї вік, без кінця

По машинах очима плигать,

Верещать, як мале порося,

Все полапать, пізнать.

У обіймах гартованих днів

Розправляти залізні м’язи,

Повну діжку червоних огнів

По шляхах і по стежках носить.

В краєвидах сичать, шелестіть

І сягати відважно вперед.

Шлаків золотом світ запалить,

У повітрі хапаючи мед.

О життя, громострільний коваль,

І ти, кузня – земля громовиць,

Я, ваш син, – хуртовина і сталь,

Ваша міць.

Рудії соняшні м’язи

В обіймах міцно тиснуть-тиснуть…

Але вагу я цю носив,

Як сурма срібноструйну пісню.

Гнідої спеки оберемок

Лежить у мене на спині,

І в далечінь неначе йдемо

З тобою, золотий паліє.

Куди? Навіщо це!

Лиш би туди, за обрій чалий…

…Я вдарив ще раз топірцем

І грюки лунко поплигали.

Цок! Цок! по цвяшках

На підошві стежки дві —

Це я вам —

Чобітки.

Не дивіться, що я плюну,

Розітру, як скло блищить.

А який, який я юний

В цю веселу мить.

Аж по лікоть голі руки:

Праця в хаті, а важка…

Цитьте, йдуть до мене з бруку…

Цок-цок! по цвяшках!

……………..

Пальці правої в живиці —

Сучу дратву я, шарпак,

Але очі – зоряниці,

А на серці – мак.

Віск пролинув

Раз і… два.

І зігнув я знову спину —

Пара буде ще нова.

Шило в шкіру зашилив я,

Дратва шиє, шаркотить,

Шепіт в шварі… Шив я, шив я —

Швидко в шевні все біжить.

Раз-два! Раз-два!

Пара буде ще нова!

На колодці маю чобіт,

Прошу тих, хто з смаком робить,