Читать книгу Подорож за тридев’ять світів - Микола Сікач - Страница 1

– Маріє, щось наш Коля зі школи затримується. Мав би вже бути дома. Готуй, мабуть, вечерю поки я трохи приберу у дворі.

Батько вийшов у двір, поскладав дрова, змів з порога, позбирав тріски біля колоди, вимив руки і зайшов до хати. Він був міцної статури, зростом близько двох метрів і виглядав по спортивному струнким. Йому нещодавно минуло 62 роки. Прямий ніс, на кінчику якого була бульбочка, і кругле обличчя, із завжди веселими усміхненими до кожного співбесідника, сірими очима, що надавали його обличчю простоти, викликали довіру. Тому до нього, часто звертались за допомогою, і він нікому не відмовляв. Кожну роботу він виконував швидко, вправно і легко, граючи м’язами спітнілого тіла. Любив закінчити роботу чисто, акуратно і обов’язково помилуватися результатами своєї праці. Він любив порядок, чистоту та військовий одяг. Вдома вдягав ношені, але завжди чисті військові або міліцейські сорочки. Скупий на слова, цей чоловік в розмовах рідко вставляв слово, але, якщо вже вставляв, то завжди до місця. Доброзичливий і уважний до дружини і своїх синів – Миколи і Володьки, він все-таки був стриманий в ласках і ніжності, хоча готовий був віддати їм і душу і життя. Яків, так звали цього чоловіка, вважався найсильнішою людиною в селі. Коли треба було, часом, припинити бійку, то вривався в гущу і розкидав забіяк, як мішки з половою, до того-ж часто-густо розносив, взявши під пахви одразу двох здорових чоловіків, що неймовірно брикалися, викручувалися та страшенно 99лаялися. Це викликало вибух реготу. Вирватися ще нікому не вдавалося, це завжди принижувало забіяк, і саме за це Якова боялися як вогню.

Старший син Микола взяв від батька міцну статуру, характер, вдачу, навіть ходу, а від матері обличчя – великі карі очі з довгими чорними віями, широкі чорні брови, що майже зрослися на переніссі і повні, наче припухлі губи, на трохи вилицюватому обличчі, а ще розкішний темний чуб, що закручувався над лобом як у баранця. Його обличчя не здавалося простим і вабило до себе загадковістю та ніжністю. Люди з ним зближувалися дуже легко і після недовгого спілкування вже вважали його своїм другом.

Скоро посідали за стіл, на якому з’явився щавлевий борщ та вареники з сиром і молоко. Найговіркішим за столом завжди був 5-й річний Володька, молодший брат Миколи, що як краплина води був схожий на старшого брата. Микола часто приходив пізно – то шкільні справи затримували, то залишався подивитись цікавий фільм в залізничному клубі міста, повз який ходив до школи та зі школи, долаючи щодня 8 кілометрів від села до містечка. З п’ятого класу Микола ходив до Щорської школи 1 1. Коли він навчався у другу зміну і не повертався завидно, батьки непокоїлись, ховаючи свою тривогу один від одного. Хоч нині стояв вересень, але сутеніло досить рано і ночі були темними.

Ось і цього разу, без Миколи, вечеряли тихо, навіть малий Володька намагався не ляскати ложкою, поглядаючи на неговірких батьків. Він уже мав певний досвід, з якого зробив висновок, що в таких випадках своїми розмовами він нікого не розговорить, а «лящика» – так він називав легенького запотиличника, заробити може, тому вирішив піти спати. Надворі вже зовсім стемніло.

Раптом в хату вдарило яскраве світло.

– Пожежа! – вигукнула мати.

Батьки припали до вікон. Двір залило яскравим білим світлом. З другої кімнати вискочив Володька і теж прилип до вікна.

– На полум’я не схоже, – заспокоював їх батько, – піду у двір – подивлюсь.

– Ми теж з тобою, – сказала мати.

І хата, і подвір’я освітлювались прожектором з неба. Враз яскравість світла почала зменшуватись і вгорі можна було розгледіти щось схоже, на сковорідку з високою кришкою. Воно нерухомо висіло над подвір’ям трохи вище хати. В повітрі пахло паленим залізом. Несподівано в середині променя з’явився сріблястий циліндр, що швидко опускався від цього об’єкту, але не впав, а завис над землею і поплив прямо в руки батька. Згас прожектор, і за хвилину об’єкт тихо без вогнів зник в небі. Всі стояли приголомшені, боячись ворухнутися. Ходімо до хати, – промовив батько. Замкнувши двері і щільно завісивши вікна, всі втупились в сріблястий красивий циліндр. Циліндр був сантиметрів чотири в діаметрі та сантиметрів з тридцять у довжину. З одного кінця циліндр мав гладеньке дно, а другого – кришку, що відкручувалась. Всередині було два аркуші паперу.

– Це ж лист Колі, його почерк, а це друкований – прошепотіла мати.

«– Тату, мамо, Володько, – писав Микола, – не хвилюйтесь, зі мною все гаразд. Я повертався зі школи, і біля річки мене зустріли астронавти – інопланетяни. Вони мені сподобались і ми поговорили… Вони запросили мене відвідати їхню планету, дечому мене навчити, щоб я не відставав у навчанні і обіцяли повернути мене до вас рівно через рік – тобто 14 вересня 1999 року. Я погодився, тому, що вірю їм. І ви повірте. Сусідам і в школі поясніть, що мовляв, я терміново виїхав на Донбас до помираючого діда Федосія – батька мами, на станцію Ясинувата, що я там пробуду стільки, скільки знадобиться, і що в школу там ходитиму. Цього листа заховайте і нікому про нього не говоріть, особливо про це попередьте Володьку. І пам’ятайте – ви не бачили ніякого космічного корабля. Я вас люблю, обнімаю і цілую. До побачення.»

Батьки заціпеніли над цим листом. Навіть Володька притих, напружено дивлячись на татка і маму широко розкритими оченятами, в яких бриніли сльози і велике запитання – він відчув тривогу і небезпеку через своїх батьків і не міг зрозуміти, що відбувається.

– Синку – батько пригорнув до себе Володьку, – Микола поїхав до діда Феодосія на Донбас. Зрозумів?

– Тату, його забрали?

– Не питай, а слухай далі. І добре запам’ятовуй. Дідусь захворів, а допомогти йому нікому, і він попросив нас відпустити Миколу до нього.

Мати хотіла непомітно забрати зі столу блискучий циліндр, але Володька помітив цей рух і попросив показати йому цю «блискучу». Довелося батькові говорити з Володькою як з дорослою людиною, переказуючи прохання Миколи – нічого, нікому і ніколи навіть не згадувати ні про світло згори, ні про «блискучу», ні про велику сковорідку в небі, ні про лист брата. Володька почав повільно кивати головою в знак згоди. Він був розумний хлопчик. Але нічна пригода вже стомила його, і батько відніс Володьку до ліжка, обережно вклав майже сонного сина, вкрив ковдрою, поцілував хлопчика і перехрестив, наче оберігаючи цим хрестом дитину від всього недоброго, що може принести їй пригода цієї ночі.

Сам повернувся до кімнати. Другий лист тягнув до себе. Він був надрукований на доброму папері.

«– Ми люди далекої планети Юрмазі прилетіли до вас на планету Земля з добрими намірами і ні в якому разі не хочемо завдати вам неприємностей. Ми зустрілися з вашим сином так, щоб цього ніхто не побачив, познайомилися з ним і запропонували йому подорож на нашу планету з умовою, що рівно через рік ми його повернемо додому, і що він не відстане від своїх однокласників у навчанні та складе іспити на атестат зрілості в 2000 році, або навіть в кінці 1999 року, якщо дозволять. Запевняємо вас, що Микола повернеться додому 14 вересня наступного 1999 року здоровим та міцним і принесе у ваш дім радість, достаток і спокій. Ці листи варто сховати, щоб їх ніхто не побачив. Розраховуємо на ваше розумне терпіння, бажаємо вам сил, здоров'я і добробуту в хаті. Астронавти з планети Юрмазі – Аташон, Холд, Сироб».