Читать книгу Подорож за тридев’ять світів - Микола Сікач - Страница 3

– Синку, вже тиждень як ти вдома, але ти частіше похмурий, ніж веселий. Може, на нас чогось сердишся, може ми тобі чимось не вгодили. Хай це ми не можемо прийти до тями після зустрічі з твоїми друзями. Так воно й не дивно. Такі новини жодній людині на Землі навіть приснитися не могли, а ми не тільки бачили, доторкнулися, відчули, а й жили з цими дивами майже шість годин. Та продовжуємо жити і будемо жити з ними уже до кінця свого життя, бо втягнув ти нас, Миколо, в очікування неймовірних подій і нашого онука з тієї далекої планети Юрмазі. Оце ми з мамою потроху все обмірковуємо, обговорюємо, зважуємо. Казати, чи не казати людям про твою подорож, про те – яким ти став, про те, що з тобою трапилося. Про оці дивні комп’ютери, адже люди все одно їх побачать. Я вже не кажу про інше – батько запитально дивився на сина.

– Татусю, рідненький, заспокойся. Всім я задоволений і мені з вами дуже добре, бо ви для мене найдорожчі, бо я вас дуже люблю. Просто я знайомлюсь з подіями на Землі, що відбулись за рік моєї відсутності, але уже не, як учень, а як досвідчений дослідник, що прилетів з іншої планети. Мене цікавлять всі події, де б вони не відбувалися і відбуваються зараз, особливо все, що стосується нашої України. А тут радісного, самі бачите, мало. Ось чому мені не весело. А людям кажіть, що дід Федосій, у якого на Донбасі, я прожив цілий рік, помер, тому я і повернувся додому. Про корабель за минулий тиждень вас же ніхто не питав?

– Ні, синку, поки що не питали.

– І не спитають, бо наш гравітон своїм енергетичним полем стер з пам’яті людей все, що вони бачили під час приземлення його біля нашої хати.

– Гравітон – це та тарілка, що прилітала? – запитав батько.

– Так, тату. А про комп’ютери кажіть, що я їх купив на гроші, отримані за продану квартиру діда Федосія. Ну, а про те, що зі мною сталося, і про що я вам буду розповідати, не варто ні з ким ділитися. Поводьтеся так, наче нічого особливого не трапилось. З Володькою я вже говорив про це, і він буде поводитись, як потрібно.

– От і добре, ми з мамою теж такої думки. То, може, нарешті, ти нам розкажеш, як зустрівся з інопланетянами і де ти був цілий рік?

– Так, тату. Розповісти справді є про що і до того ж стільки, що не вистачить на мої спогади ні вашого, ні мого життя. Вибач, тату, я розумію, що ви чекаєте цієї розмови, однак, чим більше я отримую інформації про життя людей на Україні, про політичні чвари в парламенті, тим більше це мене приголомшує, і я ніяк не міг налаштуватися на розповідь. Відтепер сподіватись на особливі новини ні з радіо, ні з газет не варто, бо йде повторення, тому я обіцяю вам цікаві вечори – я вас поведу у свої мандри.

– Гаразд, – батько почухав потилицю, – Мама дуже тривожиться. Учора ти приніс зі Щорса кипу газет і журналів, а сьогодні вже віддав їй усі на розпал печі.

Микола посміхнувся.

– Я все це вже прочитав. А те, що мені потрібно, заніс у пам’ять цього ящичка.

Микола лагідно доторкнувся до білого корпуса комп’ютера.

– Це мій помічник, вчитель, порадник, моя енциклопедія, мій лікар, тренер. На Землі такий зроблять років через триста – чотириста.

– Коли ж ти встиг прочитати таку кипу, мамі її підняти навіть було важко, а я ж бачив, як ти просто гортав сторінки.

– Тату я читаю, як фотографую і все запам’ятовую, можеш мене перевірити.

Батько з недовірою подививсь на Миколу. Той висмикнув з кипи якусь газету і протягнув її батькові.

– Прочитай якийсь заголовок, а я тобі скажу, про що там йдеться, а можу повторити все слово в слово.

– Та це ж газета «Из первых рук», я таку раніше купляв, бо шукав де б можна було придбати маленький тракторець, – взявши газету, промовив батько.

– Так знайшов щось потрібне?

– Ні.

– А ти в цій подивись розділ 303 – там пропонується тракторець «Т-25».

Дивлячись на батька, Микола пирснув, бо у того на обличчі застигло радісне здивування, губи розтяглись не то в посмішці, не то в гримасі здивування. З цим виразом на обличчі він гортав сторінки газети. Нарешті він підвів очі на Миколу.

– Точно, є така об’ява, – подив не сходив з обличчя батька, – Невже ти все це запам’ятав? – І батько кивнув на кипу преси, що лежала біля печі.

– Так тату. Не дивуйся. Я уже не той, що був торік. Мій мозок задіяний більш ніж на 90 відсотків, замість 16 відсотків звичайної людини. А цей комп’ютер дає мені можливість використовувати необхідні знання людства нашої планети та планети Юрмазі, на якій я був. А це сила, як каже Володька, – Микола глянув на брата, що зосереджено щось малював, сидячи за столом, і ніяк не відреагував на репліку.

– Тому, рідненькі, я вже все знаю про мистецтво, культуру, спорт, техніку, науку. Я зараз можу стати чемпіоном світу із шахів, боксу, боротьби, тенісу і, взагалі, будь якого виду спорту, або переможцем ігор типу «Гладіаторів», «Поля чудес», «Вгадай мелодію» та інших. А головне, – я можу захистити вас, себе, свої знання від будь якого насильства і зазіхань.

Насуплений Володька встав з-за столу, підійшов впритул до Миколи, взяв його за ремінь і з притиском видавив: – «Зараз-же розкажи мені про тарілку та інопланетян. Мені сподобались і Ата, і Холд, і Сироб. Про них розкажи. А то хвалишся чим попало.»

Микола ошелешено дивився на суворого братика. Таким рішучим він його ще не бачив.

– Гаразд, гаразд, Вовчику, не сердься. Сьогодні ввечері, як припораємось, я вам почну про все розповідати. А поки-що віддам тобі подарунок школярів Юрмазі для тебе.

Хвилин за п’ять Микола заніс у хату невеличку валізу, схожу на дипломат, розкрив її, поклав на столі перед Володькою і відкрив кришку. На горизонтальній площині дипломата світилося три кнопки. На вертикальній панелі, по всій площині, було багато квадратиків з різними символами. Микола натис на зелену кнопку, – вертикальна панель засвітилася. В кожному квадратику з’явилось рухоме зображення – в одному грали в якусь гру з м’ячем; у другому пливла у воді велика, схожа на кита, тварина, в третьому – боролися двоє могутніх людей, в четвертому йшла, мабуть, війна – дві «тарілки» стріляли одна в одну вогняними променями.

Володька був в захваті, Микола поклав поряд «мишку» – так він називав пересувний маніпулятор, показав Володі як нею користуватись, а також як вимикати та вмикати комп’ютер.

– Ну а тепер освоюй цю техніку, а я сяду за свій комп’ютер.

За годину Микола встав, потягнувся з задоволенням і підійшов до батька, який ремонтував ручку швейної машини. Він вимкнув радіо, котре голосом відомого депутата закликало відзначити 82 річницю Великої жовтневої Соціалістичної революції демонстрацією на Хрещатику в Києві і обурювалось, що адміністрація Києва не дозволяє цього.

– Депутати скаженіють, б’ючи себе в груди, захищаючи народ, а його треба захищати від них, – з гіркотою в голосі промовив Микола.

– Чого це ти, синку, не хочеш слухати розумні речі.

Син уважно подивився на батька, і не відповівши на його репліку, запитав:

– Хочеш, тату, я розкажу тобі, що буде далі з нашою країною і нашим народом?

Батько давно чекав цієї хвилини, він відчув, що син вирішив розповісти йому про те, чого ніхто на Землі не знав, – про свою подорож у космос.

– Мені здається, що я це знаю, бо на планеті, де я був, такі події як оце в нас, пройшли десь років триста тому. Коли я знайомився з історією країни Ауріка на планеті Юрмазі, то я не дуже порівнював їх життя та наше, але ось тепер, слухаючи радіо, я знаходжу разючу схожість. Тому, гадаю, подібним буде і наше майбутнє.

– Ти, синку, спочатку розкажи, що то за планета така? – вставив батько.

– Планета Юрмазі, третя на орбіті зірки, що розташована в найближчому до нас сузір’ї. Там дуже схожа на нашу атмосфера, природа, а її мешканці подібні до нас, проте вищі. Їх зріст десь метри два і більше. Дуже добрі, розумні, чуйні, фізично розвинені, а шкіра у них ледь блакитного кольору. Пізніше я тобі розповім про них більше. Вони оберігають нашу Землю від маленьких і злих інопланетян, захищають її від катастроф, на які ми самі її наражаємо. Але відкрито вони не втручаються в наші суспільні завірюхи, війни та інші негаразди, а через таких як я, натякають людству про його долю.

– Ну й що ж там було на тій далекій планеті? – спитав зацікавлений батько.

Микола, походжаючи по хаті, почав розповідати.

– Приблизно двісті вісімдесят років тому за нашим земним часом, в країні Ауріка почала володарювати жорстока династія. Вона була при владі майже століття. Через безмежну владу, що передавалася у спадщину, хоч за конституцією країна була демократичною, перестарілі правителі втратили міру справедливості, жорстокості, дозволеного і недозволеного, порядного і непорядного. Вважаючи себе богами, але не тямлячи нічого в науці, техніці, економіці, вони зруйнували народне господарство і довели народ до зубожіння. Земна російська приказка «В семье не без урода» виявилась дійовою і в тій країні на тій далекій планеті. Один молодий правитель з владної династії вирішив пограти в демократію. Закінчилося це тим, що розбуджений народ скинув з «божого олімпу» і самого правителя, і всю цю династію. Сталося все те сто вісімдесят років тому. Скинуті «на землю» представники правлячої верхівки зрозуміли, що вони зовсім нездатні існувати без влади, і багатотисячна плеяда «богів», «божків», «боженят» просто загине. Тому члени династії згуртувались і вирішили за всяку ціну повернутись на той звичний їм «божий олімп».

Вони відсахнулись від своїх же ідеалів, розтоптали свій прапор, почали хреститися і молитися, хоч уже двадцять їхніх поколінь пропагувало атеїзм. Вони стали перевертнями і, обдуривши народ, все-таки захопили владу.

Трохи відхекавшись, відчуваючи невпевненість свого становища, вони вирішили перш за все зміцнити його, прийнявши закони, які б забезпечили їх особисту недоторканість, законодавчо встановили собі та наближеним багато довічних пільг. Потім почали грабувати, продавати свою країну, збагачуючись всіма засобами, відомими і невідомими раніше, щоб забезпечити себе, своїх дітей і онуків, торуючи собі дорогу і притулок за кордоном на випадок, якщо доведеться тікати від розгніваного і обуреного народу, який вони люто ненавиділи і робили все можливе, щоб знищити його голодом і злиднями.

Так вони протримались чотири міжвиборчих періоди. А вибори в парламент у них, як і у нас проходили через чотири роки, доки всі люди не зрозуміли їх ворожості. На п’ятий термін їх прорвалось до олімпу набагато менше, хоч зусиль і грошей вони доклали дуже багато. У хід йшли неймовірні обіцянки, підкуп, фальсифікація, шантаж, і насильство. Але в складі нового парламенту (щоб було зрозуміліше далі в своїй розповіді я буду використовувати земні назви) більшість депутатів була «іншої крові», і мета їх діяльності була зовсім інша. До речі половиною цих депутатів були жінки. Вони пропагували чесність, скромність, справедливість і безмежну відданість своєму народові. Вони відмовились відразу від усіх пільг. Наприклад, житло в столиці мав право отримати депутат, якого тричі оберуть до парламенту. Ця частина депутатів відмовилась від депутатської недоторканості, мотивуючи це тим, що обранець повинен бути найчеснішою людиною і нести відповідальність за скоєний злочин або порушення закону в десять разів суворішу, ніж простий громадянин. Це були святі та безкорисні люди і вони на перших же засіданнях парламенту прийняли такі закони, за якими всі можновладці, що крали, грабували, або сприяли цьому – тобто були причетні до заподіяння шкоди своєму народові, були притягнуті до відповідальності. Їм не дали втекти за кордон, а приховані ними за межами держави гроші були повернуті в країну дуже своєрідним способом – всі династійці отримали таку ж пенсію, як і всі смертні, на неї вони прожити не могли і були змушені забирати свої закордонні вклади, і це їм допомогли зробити. Хто ж крав, переступивши через трупи своїх жертв, і за ці злочини не міг відпрацювати навіть в неволі до кінця життя, той віддавав життя на потреби науки і держави.

– Синку, ти мабуть щось наплутав. Такого бути не може. Хто ж це добровільне віддасть своє життя на досліди вченим? – здивовано похитав головою батько.

– А у них, тату, і не питали. Там досить цікава процедура судочинства. Наприклад, членів парламенту та уряду судить весь народ.

– Як, без суддів і слідчих? – скосив погляд батько.

– Ні татку, слідство було, суд із суддями теж, але останнє слово говорив народ – за допомогою телевізорів. Така вже там була розроблена система голосування.

– Ну а в них було таке безробіття і такі злидні, як оце у нас?

– Було й таке. Коли династійці душили народ, то так само, як у нас, спочатку зруйнували все виробництво. Аби забезпечити легкою і грошовитою роботою своїх жінок, дітей, онуків, правнуків і іншу рідню, яким раніше не треба було думати про заробіток, вони настворювали сотні паразитичних, зовсім не потрібних народу міністерств, департаментів, відділів, інспекцій на утримання яких всі виробники та працівники обкладалися такими податками, що виробництво зупинилося, і сільське господарство прийшло в занепад. Ця зграя високих, привладних держбюджетників зовсім не соромилась регулярно підвищувати собі заробітну платню, щоб отримати пенсію разів у сто більшу за ту, яку вони самі призначили селянину чи робітнику – годувальнику країни. Для цього треба було спотворити пенсійну систему і вона була спотворена. Таким чином, що було заплановано, то було і зроблено.

В цей же час династійці люто помстилися народу, провівши грошову реформу. Таким чином вони знецінили всі багаторічні заощадження людей, перетворивши в жебраків мільйони трудівників. Але на цьому вони не заспокоїлись. Щоб видурити останні крихти збережень були породжені сотні шахрайських трастів, які справу і довершили – завели в злидні весь народ країни. Гроші опинились в руках махінаторів. Як і у нас, їх назвали новими багатіями, а тих, хто награбував найбільше – олігархами.

– Яке гидюче страшне слово – промовила мати.

– Це наче крокодили – зауважив батько.

– Ні, тату. Це не одне і теж. Алігаторами називається один із видів крокодилів, а в тім і ті і ті – хижаки. Тільки наші олігархи – хижаки в бізнесі.

Потому ці багатії почали скуповувати цілі галузі державного виробництва, природні багатства держави і захоплювати владу. Так з’явились бандитський уряд і злочинна Верховна Рада.

Та новий парламент, до речі, з новим четвертим президентом, ліквідував всі ці надбудови і, з великими труднощами, але все ж таки почав виправляти становище.

– А там і президенти обирались? – поцікавився батько.

– Уяви собі – були там і президенти, і обирались вони, як і у нас на п’ять років. Перший президент – Краво, був до обрання головним ідейним богом безбожних династійців. А коли почалися перші вибори президента після відставки династії, він перший потоптав свої ідеї і свій святий династійський білет, почав завзято молитися – і династійці второпали, що завзятішого перевертня їм і не треба, тому і обрали його. Зрозуміло, що і він їх не підвів. Другим президентом став Кучо – представник директорів найпотужніших підприємств країни, які родичались з династійцями. Він дав життя директорам, про яке ті і не мріяли, але династійців не став утискувати – дуже був совісний. Люди стогнали і від першого, і від другого. Тому на третій президентський термін ледь не прорвався запеклий династіець – так уже розлютились люди, але Кучо вистояв. Він трохи посміливішав, але династійців все ж жалів.

На четвертий термін обрали практичного і енергійного Рало. І ось тут корабель (тобто країна Ауріка) пішов вперед, ламаючи кригу застою і нерішучості. Рало не побоявся «наступити на хвіст», як кажуть, п’яти відсоткам заможного і владного населення, але забезпечив покращення життя всьому іншому населенню країни. Новий парламент завдяки злагодженій співпраці з президентом Рало ліквідував всі паразитичні надбудови і непотрібні посередницькі структури.

Рало почав свою президентську діяльність з того, що провів у життя волю народу висловлену під час референдуму, ще при президенті Кучо.

– Синку, що то таке референдум?

– Це, тату, опитування народу про його думку відносно діяльності, скажімо, парламенту, уряду, президента.

– А чи буде у нас таке опитування?

– Обов’язково буде і дуже скоро. А, що – ти маєш щось сказати?

– Так. Я б порадив депутатам не битися, а працювати. Батько помовчав і продовжував:

– Не буде порядку в тій садибі де брати і сестри після смерті батьків б’ються за кожний стілець, горщик, мотузку, вилку, ложку. Вони розвалять хату і повбивають один одного, а садиба заросте будяками. Так і з державою. Нема порядку у владі от і заросла Україна будяками. В уряді десятками років ми бачимо одні і ті ж обличчя, незалежно від політичних змін. Старі не хочуть владу віддавати, а нові не можуть її взяти. От і б’ються за свої інтереси, забуваючи за країну і народ. Вірніше, вони мають його на увазі, бо ті і ті заражені вірусом наживи і грабіжництва і весь час змагаються у цьому між собою. Гризуться між собою тижнями, місяцями, роками, не виконуючи своєї роботи. Але справно забирають шалену платню, яку самі собі встановили – 150 євро за добу. Подумати тільки, – це більше тисячі гривень за добу в той час, як добра пенсія становить 160 грн., а заробітна плата робітника 300 грн. за місяць. От і виходить, що цей слуга народу, тобто депутат, отримує платню в 100 разів більшу за робітника і в 200 разів більшу за пенсіонера і це не рахуючи пільг. А люди вже мруть з голоду. Так, що це за Верховна Рада!! Батько з силою стукнув кулаком по столу. Його обличчя палало гнівом.

– Заспокойся, тату, не треба ламати стіл. А ти, виявляється непоганий політик і багато чого знаєш.

– Нині, синку, таких політиків як я повен базар, повна вулиця. Люди не дурні. Ну розповідай далі, а то я тебе перебив. Батько зайорзався на лаві і раптом вигукнув:

– Вовка, вимкни телевізор. І до Миколи:

– Думаю, що давить на голову? Аж це клята реклама. Це ж треба, як тільки вмикають рекламу, то майже вдвічі підсилюють силу звуку. За рекламою неможливо нічого толком подивитися. Тікаєш від реклами – губиш продовження фільму, або передачі і так часто. Цікаво, Колю, на тій планеті теж таке неподобство було?

– Дуже цікаве і своєчасне запитання. Ця реклама і мене вже дістала. Дійсно, там теж був такий період. Називався він «Рекламна війна» і продовжувався він майже рік. Закінчився він вироком Верховного суду спочатку в Ауріці, а потім в усіх країнах планети. Суд знайшов, що телекомпанії, переслідуючи свої інтереси в одержанні прибутків від реклами використовують методи, які шкодять здоров’ю людей: руйнують нервову систему, що призводить до психозу, пригнічення стану, втрати самоконтролю, сильному роздратуванню – коротко кажучи – знущаються над людьми. Зважаючи на чисельні заяви громадян і висновки зроблені медичними дослідними установами прийняв перше рішення-заборонити рекламою переривати будь які передачі: чи то новини, чи фільми і т. п. і скоротити час рекламних вставок між передачами до однієї хвилини. Через півроку запеклих сварок і розбірок суд прийняв остаточне рішення – зовсім заборонити рекламу на всіх каналах. Піднявся неймовірний галас і сотні судових процесів, адже йшлося про втрати телекомпаніями мільйонних прибутків. Закінчилася справа тим, що на гроші рекламодавців був відкритий спеціальний рекламний канал. На ньому реклама «крутилася» цілодобово по жорсткому розкладу. Наприклад я хочу купити диван. Беру газету з програмою телереклам, або відкриваю сторінку справок на рекламному каналі, в потрібний час вмикаю телевізор і дізнаюсь про всі дивани в країні, або, навіть, у світі. Проблема з рекламою зникла.

– Розумні люди – зауважила мати. Чи вистачить у наших керівників глузду та сміливості зробити таке?

– Буде і у нас таке зроблено – впевнено сказав Микола, і додав, – коли парламент стане народним і чесним, а не продажним і зрадницьким, яким він є тепер.

– Дай боже – погодився батько – ну розказуй далі, що робив той Рало, як став президентом?

– На чому це я зупинився? А – на тому, що Рало провів у життя волю народу, виказану ним при референдумі. Зробити це було не легко, і Кучо зробити цього не зміг. Народ вимагав скорочення кількості депутатів, позбавлення їх депутатської недоторканності і надмірних привілеїв. Це означало необхідність відповідних змін в Конституції. А це зробити міг тільки парламент. Та хіба міг той бандитський парламент сам себе скоротити, позбавити привілеїв, скаженої зарплати або прийняти закони по боротьбі з організованою злочинністю? Звичайно, ні.

Бо це значило би, що 75 % депутатів треба було б самим себе садовити до в’язниці як злочинців, що пограбували свою країну. Відчуваючи ненависть зі сторони народу і те, що на новий термін їх не виберуть, вони вирішили провести зміни в конституції, які дозволили б їм просидіти в парламенті ще один термін, тобто ще 4 роки та ще й одержати можливість призначати свого кишенькового президента. Через чотири місяці баталій в парламенті злочинна більшість протягла таке рішення, одночасно узаконивши в якості подачки, можливість знаходитись при владі ще один термін і президенту Кучо. Це були неймовірно нахабні дії парламенту, які ще більше підсилили до нього зненависть свого народу і недовіру інших держав.

Кучо розумів в яке становище він потрапляє, тому проігнорував подачку і на новий термін залишатися відмовився. Був обраний президент Рало. Перед ним був старий сильний злий злочинний парламент, підтримуваний конституційним судом. І щоб врятувати свій народ Рало повинен був їх здолати. Зробити це було і важко і небезпечно. Почав він з вимоги до Верховної Ради в трьох місячний термін затвердити в конституційному порядку волі народу щодо Верховної Ради виказані ним під час проведеного раніше референдуму. Звісно, зробити це парламент не зміг. Не вистачило йому на це і другого такого ж терміну. Тоді Рало вранці закрив двері Верховної Ради, не допустивши депутатів до роботи оголосивши парламент недієздатним.

Але це стало можливим тому, що Рало користувався величезною підтримкою всього народу країни.

На Україні через чотири роки, тобто в 2004 році теж пройде помаранчева революція.

– Яка, яка?

– Слухай уважно і все зрозумієш. Микола продовжував:

– У 2004 році 31 жовтня відбудуться вибори президента. Переможе Ющенко Віктор. Ти, мабуть, і не чув про такого.

– Точно не чув.

– Але злочинна влада не визнає цього факту і стане вимагати другого туру виборів, тобто перевиборів президента. 21 листопада 2004 року перевибори відбудуться. Діюча влада докладе всіх зусиль, аби сфальсифікувати результати голосування на користь свого кандидата Януковича. Народ України цього уже стерпіти не зможе і вийде на вулиці і площі по всій Україні. В Києві збереться більше двох мільйонів людей і не тільки з України, а й з багатьох інших країн. Вони будуть мати на собі помаранчевого кольору сорочки, шарфи, краватки, стрічки. Це й буде названо помаранчевою революцією. І народ переможе, встановивши президентом Ющенка.

3 грудня 2004 року Верховна Рада буде змушена визнати недійсними результати голосування другого туру виборів і відправить у відставку старий злочинний уряд.

Батько дивився на Миколу поглядом здивованої і стривоженої людини.

– Синку, ти звідки знаєш про те, що буде? Це, навіть, знати дуже небезпечно.

– Вірно, тату. Про це ніхто на Землі окрім вас не знає і я маю надію, що не взнає.

– Всі чули? Батько обернувся до мами і Володьки – Про те що розповів Коля нікому ні гу-гу.

– Ну, що? Розповідати далі чи може вже досить?

– Що ти, синку, розповідай будь ласка.

– Ради районні, міські, обласні, які залишались надійним притулком княжичів і княженят династійців, теж були ліквідовані. Замість Рад працювали на громадських засадах групи ентузіастів.

– Щось я не второпаю, синку, як це?

– Ну от уяви собі таку ситуацію, зрозуміло дуже наближену. Є міська казна до якої йдуть відрахування від підприємств, торговців тощо, є витратна частина бюджету, яка йде на потреби міста та його мешканців, є фонд розвитку міста. Так от проблема розподілу коштів вирішувалась таким чином. В комп’ютер міста (села, району) деяких установ заносяться пропозиції від людей. Хтось пропонує ліквідувати промислові градильні, тепло яких викидалося в повітря, використати для теплиць, хтось – перетворити підвали і бомбосховища, що залишилися з часів холодної війни – у них, як і у нас був такий період, на грибниці, хтось пропонує технологію переробки міського сміття, яка дозволяє добувати з нього газ, добрива та утримувати ферми на харчових викидах. Кожну неділю комп’ютер реєструє ці пропозиції і присвоює їм порядкові номери, за якими вони висвітлюються на екранах телевізорів мешканців міста у визначений час. Мешканні міста оцінюють пропозиції за десятибальною системою, а в суботу та неділю в міськвиконкомі збираються ці ентузіасти і громадяни міста, які того бажають, обговорюють пропозиції, враховуючи бали, що надані мешканцями міста, і запрошеними фахівцями. Визначаються підсумкові бали кожної пропозиції. Потім таким же чином виборюється першість в реалізації проектів. Комплектується колектив спеціалістів, який береться реалізувати той або інший проект – економісти, інженери тощо. Міськвиконком, а він існує, хоч і в скороченому вигляді і складається з тих ентузіастів, які в свій час реалізували не один проект, так от, саме він складає з цим колективом договір і оплачує проектні та розрахункові роботи. Люди зацікавлені, бо вони – творці нової технології і після реалізації проекту протягом п’яти років розподіляють двадцять п’ять відсотків прибутку між собою, а далі – п’ять відсотків до кінця життя, або на протязі договірного терміну.