Отрывок из книги
Обертаюся назад і згадую свого діда. Найцінніше, що залишив він по собі, се – камінь.
Дідо з леґінства служив у графського фоштера. За се йому нарізали дараб землі над селом, під самою хащею. Се місце й нині називають Сирітським Горбом. Тут гучав лише ожинник і дика папороть. І не було води. Навіть вівці не хотіли тут пастися.
.....
Та співанка була не про нього, а, радше, про його зятя Йонка. А баба направду встигла діда поховати й дочекатися сороковини, щоб відпровадити його душу. Сама вже ні ходити, ні лежати не могла. Смішкувалася: «Старій бабі й на печі ухаби». Лише молитися могла на колінах і спати сидячи. Так і померла, сидячи при дідовій могилі. Обоє в смерті за руки побралися. Сіяла баба матіолу, щоб йому там файно пахло вечорами… «Там, де уснула, там і копайте їй», – звелів син Тимко. А його, онука, тоді незвично кольнуло оте слово, що прохопилося у вуйка, – «уснула». Не кожен собі вимолить такий вічний сон. Там бабу й похоронили, хрест поклали рамено в рамено з дідовим. Як у земній близькості. Але й цього їм було мало. З часом бабин хрест почав кривитися й хилитися до дідового, поки не зіперся на його акацієве плече. Може, то й не мурашина робота… Не треба все на ноги розмислу класти. Хто, як не той же дідо Микула, учив його: «Приймай мале за велике».
Залишилися після баби легкі й теплі, як перепілки, чоботи-румунки і вічний казан мідного виклепу. У ньому варилися курчата на гостину, сливи на чорний, як смола, леквар, шкварки з диких свиней, зілля, яким гоїли худобу, і грибна квасівка. Головна бабина страва, яку марно прихитрялися опанувати межигірські ґаздині. Одне – почути, інше – приготувати, а ще інакше – вкласти у вариво пряний гомін половецьких степів, що гарячою краплею колобродив у бабиних жилах.
.....
