Читать книгу Проби. Вибране - Мишель Монтень - Страница 14

Проби
Вибране
Книга перша
Розділ XX
Філософувати – це вчитися помирати

Оглавление

Цицерон твердить, що філософувати – не що інше, як готувати себе до смерті. Чому? Бо роздуми і споглядання у певному розумінні виводять нашу душу поза межі нас самих і завдають їй праці поза тілом, тобто пропонують якусь нібито школу та подобу смерті; іншими словами, вся мудрість і весь розум світу, зрештою, націлені на те, аби навчити нас не боятися смерті. І справді, або розум сміється з нас, або, якщо це не так, повинен мати лише одну мету – служити нашій утісі й усе робити для того, аби, зрештою, навчити нас гаразд жити і справляти нам утіху, як вістить Святе Письмо. Мислителі всього світу сходяться на тому, що приємність – наша мета, дарма що йдуть до неї різними стежками; якби вони заспівали іншої, їх одразу прогнали б геть: хто ж би слухав того, хто накреслює для нас шлях гризот і страждань? Розбіжності між філософськими школами під цим оглядом лише вербальні. Облишмо ці мудровані дрібнички. Стека, Листи, 117. Тут більше упертості та дріб'язкової перекори, ніж це випадає людям такого високого лету. А втім, хоч би там що людина вдавала, вона завжди гратиме і саму себе.

Що не кажіть, але навіть у цноті остаточна мета – насолода. Я навмисне дратую цим словом вуха тим панам, кому воно страх не до шмиги, бо якщо воно означає якесь найвище щастя і особливий задовіл, то людина більше завдячує їх упливові, власне, цноти, ніж будь-чого іншого. Так, насолода живіша, гостріша, дужча і мужніша, але не перестає бути від цього насолодою. Власне, ми радніше назвали її любістю, словом чарівнішим, лагіднішим і простішим, ніж грубіша назва, якою ми її охрестили. Натомість ота інша, ниціша насолода, якщо й заслуговує на свою гарну назву, то хіба лише поруч із першою, а не єдино сама. Я вважаю, що вона, ота інша насолода, пов'язана з прикрощами і недогодами ще більше, ніж цнота. Мало того, що її смак минущий, хвилевий і зникомий, так вона ще й має свої чування, пости та труди, має свою кров і свій піт, ще й до того свої терпкі досади, докуки, озлості, а потім і пересит, пересит тяжкий та лютий, до пари справжній покуті. Ми глибоко помиляємося, думаючи, ніби ці недогоди загострюють і роз'ятрюють її солодощі (як подекуди у природі одну протилежність загострює інша); з другого боку, помиляємось і тоді, коли, – повертаємося знов до цноти, – доводимо, ніби подібні труднощі та перешкоди обтяжують її і роблять суворою та неприступною для нас. Навпаки, у цноті, куди більше, ніж у насолоді, вони ушляхетнюють, загострюють і підносять божисту і досконалу любість, джерелом якої вона, цнота, є. Далебі, не гідний спілкування з цією останньою той, хто труд протиставляє тут плодам: він не оцінює ані принад цноти, ані її благодії. Ті, хто нас усе повчає, ніби дбання про цноту річ прикра та морочлива і ніби лише посідання її приємне, тим самим доводять, що вона завжди немила. Бо ж які людські зусилля коли-небудь допомогли досягти її цілком? Навіть найдосконаліші з нас задовольняються лише тим, аби добиватися цноти і бодай трохи наблизитися до неї, без надії колись її посісти. Але помиляються ті, хто так нас повчає. Адже у всіх знаних нам утіхах саме домагання їх приємне: всякому починанню надає смаку вартість того, що ми маємо на меті; саме в цьому криється і з цим нерозлучна значна частка того, що ми відчуваємо. Щастя і блаженство, якими сяє цнота, заповнюють усі її знадоби та шляхи, від першої брами аж до останньої межі. А одним з найголовніших добродійств цноти є зневага до смерті; вона надає нашому життю супокою та безжурності і всолоджує його чистими і мирними радощами, без яких решта втіх в'януть.

Ось чому всі школи зближуються і сходяться в цьому пункті. І хоча вони незгірш одностайно закликають нас зневажати і страждання, убозтво та всякі інші знегоди, яким підвладне життя людське, а проте з меншим запалом: тому, бо знегоди ці не такі вже й неминучі (більшість людей може звікувати вік, не зазнавши убозтва, а дехто не зазнавши навіть болю та хвороб, як-от Ксенофіл, музика, що жив сто шість років, здоровий, як дзвін), а надто тому, бо в найгіршому разі, коли ми не від того, смерть може покласти край усім прикрощам і перетяти їх пасмо. Що ж до смерті, то вона неминуча:

Туди, до нього, суджено всім піти

Стрясають урну – жереб і наш колись

Із неї випаде – і човен

Нас повезе у вигнання вічне.

Горацій, Оди, Кн. II, З, 35

Пер. Андрія Содомори

а отже, якщо костомаха нас лякає, то стає джерелом постійного страждання, полегшити яке годі. Страх смерті підкрадається до нас звідусіль; доводиться без упину крутити туди-сюди головою, як у підозрілій околиці: смерть – те, що завжди висить над нами, як скеля над Танталом. Цицерон, Про найвище благо і найвище зло, І, 18. Трибунали часто посилають страчувати злочинців у те місце, де вони вчинили злочин: і хоч би ви дорогою заводили їх до пишних палаців, частували їх усім, чого душа забажає,

страви Сицилії

Смаку до ласощів не збудять,

Сну не поверне йому ліра,

Ні спів пташиний.

Горацій, Оди, Кн. III, 1, 18

Пер. Андрія Содомори

невже ви гадаєте, ніби вони зможуть утішитися, ніби кінцева мета їхньої подорожі, яка повсякчас стоїть у них перед очима, не відіб'є їм смаку до цих осоружних для них тепер лагоминок?

Пита він про шлях, лічить дні свої й міряє

Життя шляху того далекістю й тремтить

Перед завтрашнім днем.

Клавдіан, Проти Руфина, II, 136

Берег наших мандрів – смерть, вона невідворотний предмет наших змагань, і як вона нас жахає, то чи можна ступити бодай крок, аби не наїстися дрижаків? Народний спосіб на неї – не думати про неї. Але яким же треба бути тупаком-глупаком, щоб жити в такій сліпоті? Доведеться, мабуть, віслюкові закладати віжку під хвіст – тому хто тільки свій бачить слід, кому голову ліньки підняти.

Лукрецій, Про природу речей, IV, 472

Пер. Андрія Содомори

Не дивниця, що він так часто попадає у пастку! Досить згадати про смерть, щоб цих людей настрахати; більшість із них хреститься, ніби на згадку про Люципера. А що про неї згадується у духівниці, не сподівайтеся, щоб ці люди приклали до неї руку, поки лікар не оголосить йому остаточного вироку: і тільки Бог знає, як тоді між нападами болю та страху складається цей заповіт.

Римляни (позаяк цей вираз надто різав їм вуха і звучав зловісно) привчилися пом'якшувати його або заступати перифразами: намість «помер», кажуть «перестав жити, віджив свій вік» – най згадується життя, бодай і перебуте, хоч якась та втіха! Ми від них запозичили «небіжчик пан Жан». Ну що ж, як мовиться, слово дорожче за гроші.

Народивсь я між одинадцятою годиною і полуднем останнього лютневого дня року тисяча п'ятсот тридцять третього за нашим літочисленням, себто вважаючи початком року січень[52]. Два тижні тому мені вийшло тридцять дев'ять років, і мені випадає прожити принаймні ще стільки. Проте утримуватися від думки про таку, здавалося б, далеку річ було б шаленством. Ще б пак, і старий, і молодий однаково сходять зі світу; всі розлучаються з ним достоту так, ніби щойно у нього вступили. Додаймо, що нема такого збуй-віку, який, знаючи про Матусаїла, не збирався б років із двадцять прожити ще. І зрештою, бідолашний шаленцю, хто ж бо тобі окреслив межі твого життя? Ти посилаєшся на базікання лікарів. Озирнись ліпше круг себе і звернись до свого власного досвіду. За світовим ходом речей ти й так уже зажився на світі з особливої ласки небес. Переступив звичайний термін людського життя. А що так воно і є, полічи, скільки твоїх знайомих устигло померти, не доживши до твого віку: таких, певно, більше, ніж тих, хто його досяг. Накидай собі список тих, хто оздобив життя своє хвалою, закладаюся, що там більше знайдеться померлих до тридцяти п'яти років. Розум і побожність підказують нам брати за приклад людське життя Ісуса Христа; але воно завершилося, коли він мав тридцять три роки. Найбільший з людей, уже просто людина, Олександер, відійшов у тому самому віці. Яким тільки побитом і робом не допадає нас смерть!

Біда наскочить, звідки не ждеш її,

Хоч як пильнуйся.

Горацій, Оди, Кн. II, 13, 13

Пер. Андрія Содомори

Про гарячку чи остуду шкода мови. Ба, хто б міг подумати, що дука Бретонського[53] задавлять у натовпі, як це сталося під час в'їзду папи Климента[54] (мого сусіди) до Ліона? А чи не бачили ми, як один із наших королів загинув, розважаючись на бенкеті? А хіба один із його предків не помер, поранений диким кабаном? Есхіл, попереджений про те, що йому судилося загинути під обваленим дахом, остерігався даремно: його забиває на смерть черепашачий панцир, вислизнувши з пазурів орла у повітрі. Ще хтось сконав, подавившись виноградним камінцем; один цісар розпрощався зі світом від подряпини гребінцем під час чесання; Емілій Лепід, спіткнувшись на порозі; Авфідій, ударений у лоба дверима при вступі до сенату; навік заснули між стегнами жінок Корнелій Ґалл, претор; Тигеллін, начальник варти у Римі; Людовіко, син Ґвіда Ґонзаґи, маркіза Мантуанського; а також (ще шпетніший приклад) Спевсипп, філософ платонівської школи, він же папа. Горопашний суддя Бебій, – відсунув засідання на тиждень, не поспівши водночас відрочити свою смерть! А лікар Кай Юлій, акурат у ту хвилю, коли намащував очі хворому, навік склепив свої власні. Або, з вашого дозволу, наведу такий приклад: рідного мого брата, капітана Сен-Мартена, відомого своєю відвагою двадцятитрьохрічного юнака, вдарила під час гри опука, поціливши вище правого вуха, без сліду рани чи навіть синця; він не присів після цього, ба навіть не зігнувся; і ось через п'ять чи шість годин брат гине від апоплексії, спричиненої цим ударом. Маючи перед очима такі часті й такі буденні приклади, чи можемо ми позбутися думки про смерть і не дізнавати щомиті відчуття, ніби вона вже тримає нас за горло?

Аби тільки не гризтися, а як цього досягти – хіба це важливо, скажете ви! Ба, я теж такої думки, і захисту від ударів не довелося шукати, хоч у шкурі теляти, я напевняка від нього не відмовлюся. Я згоден на все, аби лиш мати спокій. І для цього ступлю на найлегшу для себе путь, яку тільки знайду, ба навіть путь безславну та скромну:

Краще хай кажуть, що я не поет, а дивак і нездара,

Лиш би своїм я втішавсь, хоч і хибним, ніж мав би каратись,

Бачачи хиби свої.

Горацій, Послання, Кн. II, 2, 126

Пер. Андрія Содомори

Але було б шаленством думати, ніби цією дорогою можна дійти до мети. Люди йдуть, крутяться, тупцяють на місці, танцюють, а про смерть ані гадки. Усе добре, усе якнайліпше. Натомість коли вона прийде, або до них, або до їхніх жінок, дітей та приятелів, застукуючи їх зненацька і знагла, – що за побивання, що за зойки, що за шал та розпука! Чи бачили ви коли-небудь когось розчавленішого за них, навіснішого, розгубленішого? Треба ж бо думати про це завчасу, адже така тваринна безтурботність, хай навіть зроджена у голові розумної людини (річ, як на мене, абсолютно неможлива), надто дорого нам обходиться. Якби то був ворог, від якого можна утекти, я б не завагався скористатися цим щитом боягузів. Та оскільки смерті не відперти, оскільки вона з однаковим успіхом настигає що втікача і страхопуда, що храбра-небояна,

А смерть нещадна й за втікачем майне,

У спину вдарить боязкому,

По підколінку різне тремтливім.

Горацій, Оди, Кн. III, 2, 14

Пер. Андрія Содомори

і оскільки й найміцніший панцер для неї не затула,

Закуй свою голову в бронзу й залізо,

Смерть її викурить з тої твердині.

Проперцій, III, 18, 25

навчаймося мужньо ставити їй чоло і битися сам на сам. Аби з самого початку позбавити її найбільшої переваги над нами, оберімо шлях, цілком супротивний звичному; позбавмо її загадковості, спілкуймося з нею, звикаймо до неї; тримаймо її в умі як постійну нашу супутницю, повсякчас викликаймо її в уяві у всіх її відмінах. Як спіткнеться наш кінь, як упаде згори цеглина, як уколе нас шпилька, приказуймо щоразу: «А що, хоч би й смерть!» І в такий спосіб гартуймося, покріпляймо дух. Серед забав та веселощів хай лунає у вухах цей приспів, цей нагад про людську долю; і не пускаймося берега в наших утіхах так, аби нам іноді не спадало на думку, як легко наші веселощі можуть стати лупом смерті і як винахідливо кирпата нам загрожує! Так чинили єгиптяни, загадуючи серед фестини та учти подавати собі ще й скелета, аби він правив за пересторогу для бенкетарів.

День привітавши скажи: «Він заблис мені, може, й востаннє».

Так і всміхнеться тобі крадькома легкоплинна година.

Горацій, Послання, Кн. І, 4, 15

Пер. Андрія Содомори

Не знати, де смерть чигає на нас; тож очікуймо її всюди. Розважати про смерть – це розважати про волю: хто навчився умирати, розучився прислужуватись. Нема в житті жодного зла для того, хто збагнув, що втрата життя не зло: готовність померти визволяє нас від усякої неволі та примусу. Павло Емілій відповів гінцеві, якого сарака полонений король македонський послав із благанням не вести його слідом за тріумфальною колісницею: «Хай звернеться з цією просьбою до самого себе».

Сказати по щирості, у всіх речах, як природа тобі трохи не допоможе, самою вмілістю і дбанням не вельми зарадиш. Я на вдачу не скажу, щоб меланхолік, але до задуми таки схильний. І ніщо у світі так не вражало моєї уяви, як думка про смерть. Навіть у пору моєї легковажної молодості

Як мій квітучий вік весною ще пишав,

Катулл, LХVIII, 16

серед жінок та розваг багато хто гадав, ніби я мучуся ревнощами або якоюсь марною надією, тоді як насправді з думки в мене не йшов хтось, кого недавно забрала злослива гарячка, схоплена поворітьма, вертаючи з такої самої забави, коли голова в нього була повна свавільних замірів, женихання та пустощів, як оце в мене, а у вухах у мене:

Мить – і по втісі, й ніхто вже її повернути не може.

Лукрецій, Про природу речей, III, 915

Пер. Андрія Содомори

не дужче захмарювала мені чоло, ніж будь-яка інша. Звісно, не буває, щоб такі уявлення не завдавали нам прикрощів; проте вертаючись до них знову і знову, можна з ними освоїтися; інакше, якщо говорити про мене, я жив би у вічному страхові та гарячці, бо, мабуть, ніхто не розраховував на своє життя менше за мене і ніхто так мало не вірив у його тривалість. Ані здоров'я, яким я тішуся нівроку, з дрібними хіба розладами, не подовжує мені надії, ані хвороби мені її не вкорочують: щохвилі мені здається, ніби я тікаю від самого себе і знай приказую: «Усе, що можна зробити іншого дня, можна зробити й сьогодні». Зрештою випадковості та небезпеки майже або, властиво, анітрохи не наближають нас до нашого кінця; досить подумати, скільки випадковостей, опріч тієї, яка начебто загрожує нам найбільше, ще зостається, скільки мільйонів інших висять над нашою головою, щоб збагнути, що при здоров'ї чи в лабетах хвороби, у чистому морі чи у власному домі, у бою чи на відпочинку смерть завжди поруч із нами. Кожний із нас не менш вразливий, ніж: інші; кожний однаково непевний у завтрашньому. Сенека, Листи, 91. Щоб устигнути завершити те, що я маю зробити перед смертю, я лічу не те що кожну годину, а кожну хвилину.

Одного дня мій знайомий, перебираючи мої папери, знайшов розпорядження про щось, що я просив зробити по моїй кончині. Я пояснив йому, як це сталося: перебуваючи за милю від дому, здоровий і бадьорий, я зазначив свою волю, бо не був певен, що вернуся назад. Постійно заполонений думками про себе, заглиблений у себе, я завше готовий до того, що мене може спіткати, тож коли прийде остатня моя година, вона не застукає мене зненацька.

Треба, щоб ти був завжди в чоботях, треба, наскільки це в нашій спромозі, завжди бути готовим виступити, а надто – пильнувати, аби перед походом мати до діла тільки з самим собою.

Дивно: в тім житті, хоч таке коротке,

Стільки цілей у нас!

Горацій, Оди, Кн. II, 16, 17

Пер. Андрія Содомори

Адже клопотів у нас подостатком. Один більше, ніж на смерть саму, скаржиться, що вона перебаранчає йому добитися великого успіху; інший, що треба воза рихтувати, не видавши заміж доньки і не довчивши дітей; той обтужує розлуку з жоною, той із сином, єдиною радістю свого життя. Щодо мене, то я нині, в цю мить, дяка Богові, можу забратися звідси, якщо йому буде вгодно, без жалю за чимось, окрім самого життя, якби втрата його була для мене болісна. Я порозв'язував усі вузли; попрощався з усіма, окрім себе самого. Ніколи ще жодна людина не приготувалася зійти з цього світу, визволившись від нього так остаточно, як сподіваюся це вчинити я.

О біда нам, біда! – голосять. – Один день злоповісний

Все добро, всі надії у нас відібрав!

Лукрецій, Про природу речей, III, 898

А ось слова для будівничого:

…припинено все споруджати

Ймури високі, і грізні ті башти…

Верґілій, Енеїда, IV, 88

Пер. Михайла Білика

Не варто замахуватися на занадто вже далеку мету чи принаймні перейматися занадто вже палким бажанням бачити, як справа дійшла краю. Ми прийшли у світ діяти:

Як забере мене смерть,

То серед любої праці!

Овідій, Про любощі, II, 10, 36

Я хочу, щоб кожний діяв і сповняв свої життєві обов'язки, скільки може; щоб сам я упокоївся за садінням капусти, але не журячись ні смертю, ні тим паче моїм необробленим городом. Я бачив одного смертенного, який на божій постелі усе жалівся, що недоля не дала дочитати йому історії, урвавши її на п'ятнадцятому чи шістнадцятому з наших королів.

Але ти вже байдужий до насолод, бо не маєш ніякого більше

бажання.

Лукрецій, Про природу речей, III, 900

Пер. Андрія Содомори

Треба позбутися цих посполитих і згубних тривог. Так само, як закладалося цвинтарі біля церков або в найлюдніших куточках міста, аби привчити, як зауважує Лікурґ, низи, жінок і дітей не боятися покійників, а також, аби кості, гроби та похорони нагадували, що на нас чекає

Звідси давній був звичай бенкет оживляти

Вбивством і чергувать їдло з боями

Тих, що бились на смерть і падали часто

Серед чаш, поливаючи кров’ю столи;

Силій Італик, Пунічні війни, XI, 51

чи як єгиптяни по завершенні учти показували присутнім велику подобу смерті, причому той, хто її заносив, волав: «Пий і веселись, бо як умреш, будеш отаким», так і я привчився мати смерть не лише в уяві, а й на устах. І ні про що я так охоче не розпитую, як про скін людей, про те, «що вони при цьому говорили, які були у них обличчя, як трималися»; так само у книжках з історії мене дуже цікавлять місця, де мовиться, власне, про такі речі. Це видно з багатьох наведених мною прикладів та з того особливого замилування, яке я маю до цієї теми. Якби я компонував книжки, то уклав би збірку з описом розмаїтих смертей та тлумачником до них. Наука помирати навчила б людей жити.

Дикеарх[55] зложив книгу з подібним титулом, але з іншою і не такою корисною метою.

Мені скажуть, що дійсність куди страшніша, ніж ми її собі уявляємо, і що нема на цьому полі таких, бодай і найдосконаліших, вправ, щоб не підвели в останню хвилину. Хай собі кажуть, розважати про смерть усе-таки річ корисна. А з другого боку, як не така вже це марничка – дійти бодай до цього моменту без ляку та трепету? Ба більше, сама природа поспішає нам на поміч і додає відваги. Якщо смерть нагла і ґвалтовна, пройнятися острахом ми не встигаємо; якщо ж вона інакша, то, як я бачу по собі, занепадаючи на здоров'ї, я починаю цілком природно байдужіти до життя.

Я вважаю, що змиритися зі смертю здоровому куди важче, ніж тоді, як лежиш у гарячці. Тим паче, що недужий я не так міцно чіпляюся за життєві втіхи, втрачаючи змогу їх заживати; я дивлюся на смерть не такими зляканими очима. Звідси – надія, що чим більше я віддалятимусь від життя і наближатимусь до смерті, тим легше мені буде освоїтися з такою підміною. Мавши не одну нагоду визнати слушність Цезаревих слів, що здалеку речі часто видаються нам більшими, ніж ізблизька, я також помітив, що при здоров'ї бувши, я боявся недуг куди панічніше, ніж тоді, як почав на них кволитися: енергійність, життєві радощі та сили малюють мені тамтой стан як щось таке невідповідне сьогоднішньому, яким я тішуся, що в уяві я вдвічі оті нездужання прибільшую, і вони здаються мені куди лютішими, ніж виявляться насправді, коли на мене спаде їхній тягар. Маю надію, що так само справи стоятимуть у мене й зі смертю.

Погляньмо-но лишень, як у тому перетворенні й природному занепаді, якого ми зазнаємо, природа заслоняє нам видовисько наших поразок і втрат. Що-бо зостається старцеві з бадьорої молодості і минулого життя?

Леле, яка ж мала частка лишається старцям!

Максиміан, Елегії, І, 16

Коли вояк із гвардії Цезаря, старий і зморений, підійшов до нього на вулиці й попрохав, щоб той відпустив його помирати, славетний воєвода, побачивши, який він хиряк, дотепно відрік: «По-твоєму, ти ще живий?» Якби таке перетворення спало на нас зненацька, навряд щоб ми здолали його знести. Але природа веде нас положистим схилом, лагідно, нога за ногою, аж поки зведе нас до цього жалюгідного стану, аби ми поволі звикали до нього і не відчували жодної урази, коли молодість у нас відумре, – а це смерть, далебі, куди жорстокіша, ніж остаточна смерть майже погаслого життя, або ж смерть наших старощів. Адже стрибок від буття-животіння до небуття не такий болісний, як від буття-радощів-пишання до буття-болещів-гризот.

Скоцюрблене і похиле тіло не має сили двигати тягарі; так і душа; її треба кріпити і гартувати, аби змагатися з таким ворогом. Бо як неможливо, щоб вона зазнала спокою в корчах страху, так само неможливо, аби потому, як вона знайде в такий спосіб рівновагу, зуміли в ній загніздитися неспокій, страждання та страх, ба навіть тінь якихось прикрощів, душа може цим пишатися, бо така опірність є певною перемогою над людською натурою.

Ні погляд грізного тирана

Думки не збурять, ні Австер буйний,

Нестямний владар пінної Гадрії,

Ані правиця Батька гримучого.

Горацій, Оди, III, 3, 3

Пер. Андрія Содомори

Вона стала панією своїх пасій та бажань, вона панує над нестатками, ганьбою, убозтвом та іншими зрадливостями долі. Здобуваймо ж цю владу мірою своїх сил! Вона ж бо – щира і найвища свобода, що дає нам змогу зневажати сваволю та несправедливість і сміятися з темниць та кайданів:

«Закую у кайдани

Руки та ноги твої, ще й лютого ката приставлю». –

«Схочу – й сам Бог мене звільнить».

А думав, мабуть: «Тоді вмру я».

Що ж, як не смерть, під усім свою рису останню підводить?

Горацій, Послання, І, 16, 76

Пер. Андрія Содомори

Тож-бо погорда до життя є також найміцнішою людською підвалиною релігії. Не лише голос розуму підводить нас до того: чому нам боятися втратити щось, за чим, утративши його, ми не можемо шкодувати? – а й міркування: якщо нам на стільки способів загрожує смерть, то чи не важче боятися їх усіх, ніж стерпіти якийсь один? Чи так уже залежить на тому, коли вона прийде, якщо смерті не відперти? Тому, хто ознаймив Сократові: «Тридцять тиранів засудили тебе на згубу», Сократ відказав: «А їх – природа».

Яке глупство журитися на порозі визволення від будь-яких гризот!

Як наше народження стало народженням довкілля, так само наша смерть спричинить смерть довкілля. Тож таке саме безглуздя плакати, що через сто років нас не буде на світі, як плакати, що нас не було перед ста роками. Смерть – це початок іншого життя. Десь так ми плакали, десь так було нам тяжко вступати в оце наше життя; так само, вступаючи в нього, ми збулися якоїсь давньої оболонки.

Не може бути прикрим те, що стається один-однісінький раз. Навіщо так довго боятися такої скоро минущої речі? Жити довго чи коротко, виходить одне на одне, якщо всі ми смертні. Бо немає ні довгого, ані короткого для того, кого не існує. Аристотель каже, що на річці Гипаніс водяться крихітні істоти, що живуть лише один день: ті, які умирають о восьмій ранку, умирають за первого молоду, мрущі о п'ятій вечора умирають на старості-літях. Кого ж із нас не розсмішило б, якби при ньому назвали їх, з огляду на термін їхнього життя, щасливчиками чи бідолахами? Отак десь і наше життя, як порівняти його з вічністю чи хоча б із тривалістю існування гір, річок, зірок, дерев, ба навіть деяких тварин.

Та й сама природа не дає нам димочадіти під небом. «Сходьте, – мовить вона, – з цього світу так само, як уступили в нього. Тою самою путею, яку відбули ви, не знаючи тривоги та страху, від смерті до життя, прибудьте від життя до смерті. Ваша смерть є один із чинників світобудови, вона частка земного життя.

I почережно на світі смертельне людство проживає;

Мов на бігу віддають одні одним життя смолоскипи.

Лукрецій, Про природу речей, II,75, 78

Пер. Миколи Зерова

Невже мені через вас порушувати цю гарну сув'язь речей? Така умова вашого створення; ваша смерть – частка вас самих; це втеча від самого себе. Ваше буття, яким ви тішитесь, належить зарівно як до життя, так і до смерті. Першого ж дня народження ви починаєте жити і водночас умирати.

Перша ж нами прожита на світі година

І вкоротила нам на годину життя.

Сенека, Несамовитий Геркулес, III, 874

Родившись, ми умираєм; почин упирає в кінець.

Манилій, Астрологія, IV, 16

Кожна перебута вами мить урвана від життя; ви її прожили його коштом. Безнастанна праця усього вашого життя – викохувати смерть. Процес смерті – це процес життя, бо по смерті ви вже не при житті.

Або, якщо ваша ласка, по закінченні життя ви – небіжчик, але поки ви живете, ви наче мрущий, а смерть незрівнянно дошкульніше вражає мрущого, аніж небіжчика, вражає куди болісніше і глибше.

Якщо ви нажилися вволю, то й відходите ви з легким серцем:

Чому не виходиш,

Мовби той гість, що наївся-напився на учті життя?

Лукрецій, Про природу речей, III, 938

Пер. Андрія Содомори

А якщо ви не зуміли натішитися життєвими радощами, якщо вам хісна з життя ніякого, то що вам до того, що ви його втратите? Нащо воно вам?

Просиш добавки – аби повторилося розчарування?

Чом і життя, й осоружну журбу водночас не покинеш?

Лукрецій, Про природу речей, III, 941

Пер. Андрія Содомори

Життя саме собою ні добре, ні зле: воно є посудина для добра та зла, це вже чим ви його заповните. І якщо ви прожили бодай день, ви спізнали все. Один день подібний до решти. Нема ні іншого світла, ні іншої тьми. Це сонце, цей місяць, ці зорі, цей світотвір – усе те саме, чим тішилися ваші предки і чим бавитимуться ваші правнуки.

Іншого наші батьки не узріли,

Та й онуки навряд чи побачать.

Манилій, Астрологія, І, 522

А в найточнішому розумінні всі акти моєї комедії, хоч які розмаїті, відбуваються протягом одного року. Якщо подумати, то черговість чотирьох пір року відповідає дитинству, юності, зрілості і старості світу. Світ зіграв свою виставу і вже не знає інших див, як почати все заново. І так буде завше.

Ми – наче в замкнутім колі весь час, і не вийти нам з нього.

Лукрецій, Про природу речей, III, 1080

Пер. Андрія Содомори

Сам по собі, своїм слідом, вертається рік.

Верґілій, Георгіки, II, 402

Я аж ніяк не збираюся вигадувати для вас якісь нові розривки:

Отож:, окрім цього, не вимислю я, не зміркую

Інших для тебе порад, бо все воно вічно те саме.

Лукрецій, Про природу речей, III, 944

Поступіться місцем іншим, як інші поступаються вам. Рівність перший крок до справедливості. Хто може чути себе скривдженим, що хилиться перед тим, перед чим хилиться решта? Хоч би скільки ви жили, вам нічого не вирвати з того часу, протягом якого ви маєте лишатися мертвими: це на ціле Нічев'я; чи ви помрете своєю смертю, чи ще немовлям, – це не змінить тривалості вашого перебування у стані, такому страшному для вас:

Скільки б людських поколінь не вдалося тобі пережити, –

Вічні в триванні своїм, тебе смерть все одно буде ждати.

Лукрецій, Про природу речей, III, 1090

Пер. Андрія Содомори

І я поведу вас туди, де ніколи не журитиметесь:

Не розуміє того, що з життя відійшовши назавжди,

Сам не оплаче себе, і не стане при тілі своєму,

Слізне проллє…

Лукрецій, Про природу речей, III, 885

Пер. Андрія Содомори

і не будете прагнути життя, за яким так побиваєтесь:

Хто ж би то плакати став над життям своїм і над собою

Серед глибокого сну, коли з тілом і дух спочиває?

Лукрецій, Про природу речей, III, 919

Пер. Андрія Содомори

Смерть заслуговує страху меншого, ніж ніщо, якщо тільки існує щось менше за ніщо:

Смерть є для нас ще нікчемнішим чимось, коли щось буває

Меншим, ніж: те, чого зовсім не маємо перед очима.

Лукрецій, Про природу речей, III, 926

Пер. Андрія Содомори

Вона вам не свербить, ані живому, ані мертвому. Живому, бо ви є, мертвому, бо ви не є. Ба більше, ніхто не умирає перш, ніж прийде його година. Той час, що по вас зостанеться, так само не ваш, як той, що збіг перед вашим народженням, і так само мало вас обходить.

Втім озирнися: наскільки байдужа нам та, що минула,

Вічного часу доба, всі ті дні, коли нас не було ще!

Лукрецій, Про природу речей, III, 972

Пер. Андрія Содомори

Хоч би коли ваше життя скінчилося, воно абсолютне. Не у тривалості міра життя, а в тім, як ви його зужиткували, не один жив довго, а пожив мало. Заживайте життя, поки ви є: від вашої волі, а не від кількості літ залежить, аби ви набулися. Невже ви гадали, ніби ні у вік не дістанетесь туди, куди прошкували без упину? Ба ні, всяка дорога має свій кінець! І якщо вам справить полегкість, що ви маєте супутників, то чи ж не весь світ суне тією самою колією, що й ви?

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Лукрецій, Про природу речей, III, 96

Пер. Андрія Содомори

Хіба все не прямує тією самою ходою? Чи є хтось, хто б не старівся укупі з вами? Тисячі людей, тисячі звірів, тисячі інших істот мруть тієї самої миті, що й ви:

Ночі такої немає, ні дня, ні зорі світової,

Щоб не почула дитячого крику, а з ним одночасно

І супровідників смерті – плачу й молитов похоронних.

Лукрецій, Про природу речей, II, 578

Пер. Миколи Зерова

То чому ви бунтуєте, що не годні пнутися задки? Ви ж бо чимало бачили таких, що вчасно переселилися з сього світу на той, уникнувши, завдяки цьому, великої недолі. Та чи бачили ви хоч одного, кому смерть її завдала? Чи ж не дурниця ганити те, чого ти не спізнав ні на власному, ні на чужому досвіді? Чого ж ти скаржишся і на мене і на свій льос? Чи ми тобі кривду чинимо? Кому-бо годиться керувати: тобі нами чи нам тобою? Ще не настав твій реченець, а життя твоє звершилось. Маленький чоловічок такий самий абсолютний, як і великий; ані людей, ані людського життя не зміряти ліктями. Хірон[56] знехтував безсмертя, дізнавшись від Сатурна, свого батька, бога безконечного часу, що таке це безсмертя. Уявіть-но собі це вічне життя, і ви побачите, наскільки воно було б для людини обтяжливіше і нестерпніше, ніж те, що я дала їй. Якби ви не мали смерті, ви б кляли мене чорно за те, що я позбавила вас її. Я зумисне заправила її дрібкою гіркоти, аби перешкодити вам з огляду на її приступність надто хтиво і нестямно кидатися до неї. Аби утримати вас у цій поміркованості, якої я від вас вимагаю, аби ви не тікали від життя, ані ховалися у смерті, я помістила і те і те між солодощами та гіркотою.

Я навчила Талеса, першого з ваших любомудрів, що жити і помирати одне й те саме. Отож тому, хто запитав, чому тоді він не помирає, мудрець відповів дуже дотепно: «Саме тому, що це одне й те саме».

Вода, земля, повітря, вогонь та інші частини моєї будови однаковою мірою знаряддя життя і знаряддя смерті. Чому боятися останнього дня? Адже він не більше спричиняється до твоєї смерті, ніж решта всі. Останній крок не викликає змори, він лишень дає її відчути. Усі дні життя ведуть до смерті, а останній лише доводить до неї».

Такі ласкаві поради нашої матінки природи.

Я не раз міркував над тим, чому на війні смерть (як для нас самих, так і для інших) виглядає не такою страшною, як у себе вдома; коли б це було не так, військо складалося б із самих лікарів та плаксіїв; а ще над тим, чому, дарма що смерть завше однакова, селяни і люди простого стану сприймають її спокійніше, ніж решта всі? Щодо решти, якщо по правді, я гадаю, що журні міни та страшливі церемонії, якими її оточують, вражають більше, ніж сама смерть. Яка нова, незвичайна обстава: голосіння матері, жінки, дітей, схвильовані і вражені візитери, послуги численних блідих і заплаканих челядників; притемнений покій, запалені свічки; лікарі та священики при узголів'ї! Словом, довкола нас тільки жах і перестрах. Ми відчуваємо себе так, ніби нас поховали і закопали живцем! Діти лякаються навіть своїх приятелів, побачивши їх у машкарі: так і ми. Треба зірвати цю маску як із речей, так і з осіб; і як її зірвуть, ми побачимо під нею ту саму смерть, яку напередодні пахолок чи проста дівка пережили без ляку й обави. Щаслива смерть, яка не лишає часу на рихтування таких урочин!

52

…вважаючи початком року січень… – початок року почали лічити у Франції від січня допіро 1567 року, коли Паризький парламент затвердив декрет Карла IX.

53

Дук Бретонський – Жан II, померлий 1305 року.

54

Климент V – Папа Римський від 1305 до 1316 року, перед тим був архієпископом Бордо і звався Бертран де Гот, тому Монтень називає його сусідою.

55

Дикеарх – цей філософ заперечував, що людина має душу.

56

Кентавр Хірон – син Хроноса і німфи, вирізнявся серед кентаврів добротою і мудрістю, Аполлон та Артеміда навчили його лікувати і полювати, згодом став наставником Ахілла, Геракла, Ясона та інших героїв. Страждаючи від випадкової рани стрілою, зголосився замінити Прометея, поступившись йому своїм правом на безсмертя, і посів місце серед сузір'їв, назвавшись Стрільцем.

Проби. Вибране

Подняться наверх