Читать книгу Покора - Мішель Уельбек - Страница 2

Коли Міріам пішла, понад тиждень я був сам; уперше після призначення на посаду професора я не мав сили навіть для єдиного робочого дня – середи. Робота над дисертацією і видання книжки були інтелектуальними вершинами мого життя – але після цього минуло вже десяти понад десять років. Інтелектуальні вершини?! Такі нетривалі?.. У ті часи я, принаймні, почувався корисним. Відтоді було написано кілька невеликих статей для «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого столІття», зрідка – коли виникала нагода, дотична до моєї галузі існування, – з’являлися мої нотатки в «Літературному журналі». Стислі, ядучі, дотепні тексти зазвичай отримували високу оцінку – до того ж я ніколи не запізнювався зі здачею в номер. Та хіба цим можна було виправдати життя? Зрештою, чи обов’язково від життя має бути користь? Ціле тваринне царство та переважна більшість людей проживають життя, жодного разу не замислившись про власну корисність. Вони живуть, бо живуть, – от і все, приблизно так міркує більшість; гадаю, що і вмирають, бо вмирають, – на цьому аналіз їхнього існування завершується. І все ж, як фахівець із творчості Гюїсманса, я відчував обов’язок наповнити життя глибшим сенсом. Коли аспіранти запитують, у якому порядку слід читати твори автора, що йому вони вирішили присвятити праці, я щоразу раджу хронологічний порядок. І не тому, що життя автора має важливе значення, – важить послідовність книжок, яка утворює свого роду інтелектуальну біографію з власною логікою. У випадку Жориса-Карла Гюїсманса проблема, вочевидь, поставала з особливим місцем роману «Назворіт». Як, склавши такий напрочуд потужний текст, до того не бачений у світовій літературі, можна продовжувати писати? Звісна річ, перше, що спадає на думку: далі писати надзвичайно важко. І у випадку Гюїсманса було саме так. Після роману «Назворіт» з’явився інший – «На узбіччі» – повний провал, проте так і мало бути; і якщо після поганого враження, відчуття застою та повільного спаду ще залишається задоволення від читання, то тільки тому, що авторові спала щаслива думка: у книжці, приреченій на провал, розповісти історію одного провалу. Таким чином щільне злиття теми та її обробки бере гору над естетичною цілісністю – одне слово, трохи нудно, але відірватися важко, хоча цілком зрозуміло, що на узбіччі – під час невдалого відпочинку за містом – опинилися не лише герої роману, а й сам Гюїсманс. Можна було б навіть вирішити, буцімто він прагне повернення до натуралізму (похмурого сільського натуралізму, де селяни постають мерзеннішими й корисливішими, ніж парижани), якби не фантастичні оповіді, через які текст має перехняблений вигляд і не підпадає під жодне визначення. У наступному романі Гюїсманс уникає пастки завдяки простому і добре відомому трюку: головний герой веде оповідь від імені автора, появу низки книжок якого ми можемо відстежити. Усе це я докладно описав у дисертації; утім, складнощі почалися потім, адже точкою відліку особистого розвитку Дюрталя, головного героя (та й самого Гюїсманса) – від роману «Отам», на перших сторінках якого Дюрталь прощається з натуралізмом, до «Дарів», не оминаючи увагою романи «На шляху» та «Собор», – було прийняття католицької віри. Звичайно, нелегко атеїстові вигадати цілу низку книжок, головною темою яких був би перехід до певної віри; уявімо когось, хто ніколи не був закоханий і не відав цього почуття, – навряд чи така людина зацікавилася б любовним романом. На жаль, за відсутності справжнього щирого почуття, емоцією, що наростала потроху в атеїсті, змушеному стежити за духовними пригодами Дюрталя, за нескінченною зміною відпливів та припливів благодаті – власне, сюжетом трьох останніх романів Гюїсманса, – стала нудьга. І саме коли я обмірковував цей факт (щойно прокинувшись, сьорбаючи каву та чекаючи на народження дня), мені спала вельми неприємна думка: так само як «Назворіт» став вершиною літературного життя Гюїсманса, Міріам, без сумніву, стала вершиною мого сексуального життя. Чи вдасться мені пережити втрату коханки? Було цілком очевидно, що ні.

Очікуючи на смерть, я згадав про «Записки про дев’ятнадцяте століття» – наступні збори мали відбутися менше, ніж за тиждень. У журналі також проходили вибори. Більшість захоплюються політикою та війнами, але мене подібні розваги не цікавили; політики в мені було не більше, ніж у туалетному папері, – і, безперечно, даремно. Справді, коли я був молодий, у виборах було мало цікавого – можна було тільки подивуватися скромності «спектру політичних сил». Лівоцентристського кандидата – завдяки потужній харизмі – обирали на один-два мандати, і якісь таємничі правила забороняли переобиратися на третій; потім населення втомлювалось і від кандидата, і від лівоцентристів, тож відбувалося явище «демократичної зміни» – себто виборці приводили до влади правоцентриста, який також (залежно від поведінки) лишався на посаді впродовж одного-двох мандатів. Дивно, але країни Заходу неймовірно пишалися виборчою системою, яка дозволяла ділити владу між двома ворожими зграями – щоб накинути її державам, які не поділяли захвату цією забавкою, вони навіть наважувалися розв’язувати війни.

Відтоді політика стала значно цікавішою: відчутно набули у вазі крайні праві, до дискусій повернувся забутий придих фашизму; проте справжні зміни почалися лише в 2017 році з другим туром президентських виборів. Ошелешені міжнародні ЗМІ були змушені спостерігати за огидною, проте обов’язковою математичною операцією переобрання президента-лівака у країні, яка все відвертіше демонструвала вкрай праві погляди. Упродовж кількох тижнів, поки тривало голосування, країна перебувала у тривожному, пригніченому стані. Відчувалася задушлива цілковита зневіра, яку час від часу освітлювали короткі бунтівні спалахи. Багато хто тоді вирішив виїхати. Через місяць після оголошення результатів другого туру Мохаммед Бен Аббес оголосив про заснування Братства мусульман. Перша політична спроба ісламу – Партія мусульман Франції – зазнала стрімкої поразки через відразливий антисемітизм свого лідера, який дійшов до того, що вступив до спілки з крайніми правими. Зробивши висновки, Братство попіклувалося про помірковану позицію: підтримка Палестини була дуже стриманою, а з релігійною верхівкою єврейства зав’язалися майже сердечні стосунки. Наслідуючи партії, які перебували при владі в арабських країнах – до речі, раніше цим шляхом ішла Комуністична партія Франції, – Братство зосередилося на створенні густої мережі молодіжного руху, закладів культури та благодійних фондів. Звісна річ, у країні, де злидні щороку все глибше вгризались у маси, мережева стратегія принесла достойні плоди і дозволила Братству розширити коло прихильників далеко за межі релігії; успіх був приголомшливий: згідно з останніми опитуваннями, за партію, яка існувала лише п’ять років, готові були віддати свій голос 21 % виборців – таким чином, вона наступала на п’яти соціалістам з 23 %. Верхівку можливостей для традиційних правих складав 14 %, а Національний фронт із 32 % був недосяжним лідером у французькій політиці.

Ось уже кілька років, як Давід Пюжада перетворився на медіа-ікону; йому пощастило не лише потрапити до «закритого клубу» політичних оглядачів (поруч із Мішель Котта, Жаном-П’єром Елкаббашем, Жеромом Дюамелем та кількома іншими), які, на думку медіа-середовища, мали достатній рівень, аби вести президентські дебати між двома турами – він обійшов своїх попередників завдяки ввічливій зваженості, незворушному спокою, здатності не реагувати на образи, повертати суперечку до суті питань, створювати враження гідних демократичних дебатів. І кандидатка від Національного фронту, і кандидат від Братства мусульман погодилися, щоб саме він керував їхнім обміном думками – певно, ці дебати були найочікуванішими серед усіх, що передували першому туру, адже від самого початку кампанії рейтинг кандидата від Братства незмінно зростав – йому навіть вдалося обігнати кандидата від соціалістів; отже, йшлося про безпрецедентний другий тур і повністю непрогнозований результат. Прихильники лівих, незважаючи на постійні, все більш войовничі заклики партійних газет, досить стримано висловлювалися щодо передачі голосів мусульманському кандидатові; все чисельніші прихильники правих, незважаючи на жорсткі заяви своїх лідерів, здавалося, були готові змінити думку й віддати у другому турі голос за «національну» кандидатку. Для останньої, отже, ставки були дуже високими – напевно, йшлося про головну гру в її житті. Дебати відбувались у середу, що досить ускладнило мій день: напередодні я купив кілька готових індійських страв та три пляшки столового червоного вина. Над Угорщиною і Польщею надовго встановився антициклон, заважаючи зоні низького тиску, зосередженій над Британськими островами, просуватися на південь; на переважній частині континентальної Європи встановилася незвично холодна й суха погода. Цілий день аспіранти морочили мені голову дурнуватими запитаннями, на кшталт: чому «малих поетів» (Жана Мореа, Тристана Корб’єра та решту) сприймали саме як «малих» і що заважало їм перейти до стану «великих» (серед яких були Бодлер, Рембо, Малларме – це ті, кого згадують першими, і лише згодом спливає в пам’яті Андре Бретон). Їхні запитання не були вже аж такі безневинні; з двох худющих і злостивих аспірантів один хотів писати про Шарля Кро, а другий – про Тристана Корб’єра, проте відкрито вони цього не казали, тож кожен уважно слухав мою відповідь – адже я був шановним представником вишу. Я ухилився від відповіді та порадив їм Жуля Лафорґа – поета, який застряг між «малими» й «великими». Було мені клопоту й під час дебатів – мікрохвильова вирішила працювати на новий лад, з неймовірною швидкістю обертаючи тацю, видаючи виск, наче швидкісний літак, і при цьому майже не розігріваючи страви; у результаті підігрівати індійську смакоту довелось у духовці, тож більшу частину аргументів сторін я пропустив. Проте з того, що вдалося вловити, було зрозуміло, що події розгорталися в атмосфері надзвичайної коректності, обидва кандидати на найвищу посаду по черзі розшаркувались одне перед одним, запевняли в своїй любові до Франції – складалося враження, що вони в усьому згодні між собою. А тим часом у містечку Монфермей точилися сутички між активістами крайніх правих та групою юних африканців – через варварське осквернення мечеті подібні зіткнення вже цілий тиждень відбувалися на території комуни. Наступного дня інтернет-сайт, утримуваний рухом за ідентичність, повідомить, що сутички були дуже жорстокі і спричинилися до численних жертв – проте МВС одразу ж спростує цю інформацію. Як і ведеться, і очільниця Національного фронту, і лідер Братства мусульман поширили заяви, в яких рішуче відмежовувалися від цього криміналу. Два року тому, коли відбувалися перші сутички, ЗМІ зробили кілька шокуючих репортажів, проте цього разу про ці події говорили значно менше, до них ніби звикли. Упродовж багатьох років – та що там, десятків років! – «Ле Монд», так само як і всі лівоцентристські видання (себто всі видання без винятку), регулярно соромив «кассандр», які пророчили громадянську війну між мусульманськими іммігрантами та автохтонним населенням Західної Європи. Як пояснив один із колег – викладач грецької літератури – використання міфу про Кассандру є досить курйозним. Адже у давньогрецькій міфології Кассандра – прекрасне дівча, «подібне до золотої Афродіти», як пише Гомер. Аполлон, закохавшись у дівчину, навзамін любовних утіх наділяє її даром пророцтва. Кассандра приймає дар, проте відмовляє богові в насолоді, тож розгніваний Аполлон плює їй у рота – після цього ніхто вже не може ні збагнути її пророцтв, ні повірити в них. Кассандра провіщає викрадення Єлени Парисом, початок Троянської війни, переконує своїх співвітчизників не вірити в пастку (славетний «Троянський кінь»), завдяки якій грекам вдається взяти місто. Зрештою, Кассандру вб’є Клітемнестра – і це вбивство також буде передбачене наперед, так само як і вбивство Агамемнона, який відмовився повірити віщунці. Словом, історія Кассандри дає нам приклад песимістичних прогнозів, які обов’язково справджуються, тож, зважаючи на всі факти, лівоцентристські журналісти були засліплені, достоту троянці. Нічого нового – з історичної точки зору – у цій сліпоті не було: те саме явище спостерігалося серед інтелектуалів, політиків та журналістів 1930-х років, одностайно переконаних, буцімто Гітлер «врешті-решт отямиться». Певно, люди, які щасливо жили у певній суспільній системі, не здатні уявити точку зору інших людей – які ніколи нічого доброго від цієї системи не чекали і палко жадають її знищення.

Утім – нема куди правди діти, – за кілька місяців ставлення лівоцентристських медій змінилося: про жорстокі напади в передмістях та міжетнічні сутички згадувати перестали взагалі, про них просто мовчали, не засуджували навіть «кассандр», що якраз не стримували себе. Здавалося, люди втомилися від цієї теми; а у середовищі, до якого належав я, ця втома проявилася швидше, ніж будь-де; статися мало «те, що мало статися» – ось до чого можна було звести загальний настрій. Наступного дня, збираючись на коктейль до «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого століття», я вже знав, що про сутички в Монфермеї говоритимуть менше, ніж про останні дебати перед першим туром, і вже точно значно менше, ніж про останні призначення в Університетах. Вечірка відбувалась на вулиці Шапталь, у принагідно орендованому Музеї життя романтиків[7].

Мені завжди була до вподоби площа Святого Георгія з її витонченими фасадами Прекрасної епохи, тож, перш ніж звернути до вулички Нотр-Дам-де-Лорет, а звідти – на вулицю Шапталь, я на мить зупинився перед бюстом Ґаварні. Перед будинком номер 16 тягнулася коротка брукована алея – вона вела до музею.

Було досить тепло, тож великі подвійні двері у сад було широко розчинено; перш ніж пройти поміж лип, я взяв келих із шампанським і відразу ж помітив Алісу – вона викладала в університеті «Ліон-ІІІ» і спеціалізувалася на Жерарі де Нервалі; її легеньке платтячко з яскравими квітами було класичною коктейльною сукнею – чесно кажучи, я не мав уявлення про різницю між коктейльною і вечірньою сукнями, проте був упевнений, що Аліса завжди обирала правильну сукню і правильну лінію поведінки; у компанії Аліси було затишно, тож я поквапився привітатися з нею, хоч вона й розмовляла з якимось молодиком з кутастим обличчям і надто блідою шкірою; на хлопцеві була футболка футбольного клубу «Париж-Сен-Жермен», блейзер, сліпучі червоні кросівки – він мав на диво вишуканий вигляд; ми познайомилися – його звали Ґодфруа Ламперер.

– Я ваш новий колега, – сказав він, обернувшись до мене, і я помітив, що він тримав склянку з сухим віскі. – Щойно отримав призначення до «Парижа-ІІІ».

– Так, я чув про це. Це ж ви спеціалізуєтеся на Блуа?

– Франсуа терпіти не може Блуа, – миттєво втрутилась Аліса. – Вочевидь, як фахівець із Гюїсманса, він має бути на іншому боці.

Ламперер знову повернувся до мене, з неочікуваним теплом усміхнувся і відказав:

– Авжеж, я вас знаю… Я в захваті від ваших праць про Гюїсманса.

Він трохи помовчав, підшуковуючи слова, не відводячи від мене пильного погляду; певно, він нафарбований, міркував я, принаймні точно підвів вії тушшю; мені здалося, що Ламперер ось-ось скаже щось дуже важливе. Аліса подивилась на нас тепло і водночас насмішкувато – так жінки зазвичай стежать за розмовою чоловіків, за цим дивним явищем, яке межує між педерастією і дуеллю. Сильний подув вітру заворушив віттям лип над нами. Десь далеко почувся глухий звук, схожий на вибух.

– Дивина, – зронив Ламперер – наскільки ми близькі до авторів, яких досліджували у юності. Здавалося б, за сто-двісті років пристрасті вщухають, а нам, університетським дослідникам, вдається досягти певної літературної об’єктивності. Куди там! Гюїсманс, Золя, Барбей д’Оревільї, Блуа – усі ці люди були знайомі, приятелювали або ж ненавиділи одне одного, змовлялися або сварилися; історія їхніх стосунків – це історія французької літератури; і ми, через сто років, копіюємо ці стосунки, завжди лишаючись вірними своєму обранцеві – заради нього ми готові любити, ненавидіти, битися, застосовуючи статті замість зброї.

– Маєте рацію, але я не бачу в цьому нічого поганого. Це, принаймні, доводить, що література – справа серйозна.

– З бідолашним Нервалем ніхто ніколи не сварився, – втрутилась Аліса, проте Ламперер, гадаю, її не почув. Він не відводив від мене пильного погляду, ніби повністю занурений у власні ж слова.

– Ви завжди справляли враження серйозного фахівця, – повів далі він. – Я читав усі ваші статті у «Нотатках…». А я – інший випадок. У двадцять років я захоплювався Блуа, його принциповістю, жорсткістю, віртуозним володінням зневагою і обра`зами. Проте це радше було даниною моді, адже Блуа здавався мені зручною зброєю проти ХХ століття з його посередністю, повсюдною глупотою, глевким гуманізмом; він був зброєю проти Сартра, проти Камю, проти всіх цих ідеологічно підкутих блазнів, проти нудних формалістів, проти «нового роману», проти усього цього безвідповідального абсурду! Що ж, тепер мені двадцять п’ять; я досі терпіти не можу ні Сартра, ні Камю, ні всього, що пов’язане з «новим романом», проте й віртуозний стиль Блуа став мені за тягар; мушу визнати – теревені про духовне й сакральне, якими він сипле на кожному кроці, вже мало мене зачіпляють. Тепер мені любо перечитувати Мопассана й Флобера – і навіть Золя, принаймні деякі сторінки його творів. І, звісна річ, мені неймовірно цікавий Гюїсманс…

Досить спокуслива машкара правого інтелектуала, подумав я, на факультеті це виділятиме його з-поміж решти. Людям можна дозволяти говорити доволі тривалий час – вони щоразу захоплюються своїми думками, – проте час від часу треба вставляти хоч слово. Без особливої надії я поглянув на Алісу – я знав, що цей період у літературі її не цікавив; Аліса була переконаною Frühromantik[8]. Я вже збирався запитати у Ламперера: «Ви хто – католик, фашист чи два в одному?», проте стримав себе; я давно вже не спілкувався з правими інтелектуалами і не знав, як давати з ними лад. Удалині почулося щось схоже на постріли.

– Що це, по-вашому? – запитала Аліса. І додала, повагавшись: – Схоже на автоматну чергу…

Ми застигли, і я раптом збагнув, що всі розмови в садку стихли, знову було чутно вітер серед гілля та шурхіт гравію під ногами – гості залишали коктейль і, мовби вичікуючи, повільно прямували алеєю. Повз мене пройшли двоє викладачів з Університету Монпельє – вони зазирали до своїх смартфонів, тримаючи ґаджети чудернацьки, горизонтально, ніби чарівницькі палички.

– Ні слова, – тривожно зітхнув один з них, – вони всі на саміті Великої Двадцятки.

«Диваки, – подумки зауважив я. – Невже вони гадають, що ЗМІ відразу ж помчать на місце дії?! Цього не буде сьогодні, як не було цього в Монфермеї, – це повне затемнення».

– У Парижі так бухкає вперше, – байдуже відзначив Ламперер.

І знову посипались постріли, вже чіткіші і ніби ближчі, а потім гахнув і вибух. Усі гості одразу ж повернулись у напрямку звуку. Понад будівлями до неба піднімався стовп диму – це мало бути десь у районі площі Кліши.

– Що ж, гадаю, танцюльки завершено, – з полегшою сказала Аліса. А й справді, багато хто кинувся до телефонів, а дехто вже рухався в бік виходу – хоч і поволі, по кроку, ніби щоб показати, що володіє собою, не піддається паніці.

– Якщо ви не проти, можемо продовжити розмову у мене, – запропонував Ламперер. – Я живу на вулиці Кардинала Мерсьє, це за два кроки звідси.

– У мене завтра лекція в Ліоні, мій потяг о шостій, – сказала Аліса. – Краще піду додому.

– Впевнена?

– Авжеж! Дивно, але я нітрохи не боюся.

Я дивився на неї, гадаючи, чи варто наполягати, аж раптом збагнув, що й сам не боюся; чомусь – без поважної, проте, причини, – я був переконаний, що сутички не підуть далі бульвару Кліши.

«Рено-Твенґо» Аліси чекало на розі вулиці Бланш.

– Гадаю, з твого боку це не дуже розумно, – зазначив я, поцілувавши її. – Зателефонуй мені, коли будеш вдома.

Вона кивнула – і авто рушило з місця.

– Неймовірна жінка, – зауважив Ламперер.

Я погодився, подумавши, що насправді мало знаю про Алісу. Почесні відзнаки, кар’єрні просування, сексуальні зізнання – все, про що ми розмовляли; і жодна чутка щодо Аліси до моїх вух не доходила. Розумна, елегантна, вродлива – цікаво, скільки їй було років? Певно, стільки ж, скільки й мені, до сорока п’яти; і, вочевидь, партнера вона не мала. Проте завершувати розмову було ще зарано – подумав я і згадав, що вчора зі мною сталося те саме.

– Справді, неймовірна, – погодився я, намагаючись відігнати від себе дурні думки.

Постріли вщухли. Ми вийшли на вулицю Баллю – абсолютно безлюдну в таку пору – і (зауважив я Лампереру) ніби потрапили до епохи наших улюбленців; тут майже всі будинки чудово збереглись і були споруджені за часів Другої імперії та початку Третьої республіки.

– А й справді, навіть вівторки Малларме відбувалися неподалік – на Римській вулиці, – відповів Ламперер. – А ви мешкаєте де?

– Авеню Шуазі. Будівлі переважно сімдесятих років. Звісно, з точки зору літератури, то був не вельми цікавий час.

– Це там розташований Чайнатаун?

– Саме так. Я мешкаю посеред Чайнатауна.

– Багато хто назвав би ваш вибір вельми розумним, – помовчавши, замислено зауважив Ламперер.

Ми якраз вийшли на ріг вулиці Кліши. Я зупинився, втративши мову. За якусь сотню метрів на північ від нас палала площа Кліши; можна було розрізнити обгорілі каркаси автівок і одного автобуса; велична і почорніла статуя маршала Монсе стриміла серед пожежі. Я не помітив жодної особи. Усе вкривала тиша, яку час від часу порушувало виття сирени.

– Знаєте, ким був Монсе?

– Щось не пригадую.

– Наполеонівський вояка. Уславився, захищаючи заставу Кліши від росіян у 1814-му. Якщо етнічні сутички спалахнуть у цій частині Парижа, – не змінюючи тону, продовжив Ламперер, – китайська громада не втручатиметься. Тож Чайнатаун міг би стати одним із найбезпечніших кварталів Парижа.

– Гадаєте?

Він знизав плечима і не відповів. А я аж підскочив, помітивши двох спецназівців з автоматами навпереваги та у кевларових костюмах – вони поволі спускалися вулицею Кліши в напрямку вокзалу Сен-Лазар. Спецназівці жваво щось обговорювали, не звертаючи на нас уваги.

– Вони…

Я був настільки ошелешений, що ледве знаходив слова.

– …вони поводяться так, ніби все у нормі.

– Еге ж…

Ламперер зупинився, замислено потер підборіддя.

– Бачте, зараз важко сказати, де норма. Якщо хтось зважиться з цим посперечатися, то це або дурень, або брехун. Я впевнений, що ніхто не в змозі сказати, що чекає на нас упродовж наступних тижнів… Що ж, гаразд, – після паузи додав він, – я вже майже вдома. Сподіваюся, з вашою знайомою нічого не станеться…

Мовчазна і безлюдна вулиця Кардинала Мерсьє завершувалася сліпим завулком з фонтаном, оточеним колонами. З кожного боку масивні брами, вищирені камерами спостереження, вели до садків у дворах. Ламперер натиснув на алюмінієвий прямокутник – певно, біометричний датчик; металева завіса відразу ж шугнула вгору. У глибині подвір’я я помітив захищену платанами невеличку віллу, розкішну і вишукану, типову будівлю часів Другої імперії. Цікаво, замислився я, навряд чи зарплатня старшого викладача дозволяє утримувати подібне помешкання; то в чому ж тут справа?

Я чомусь уявляв, що мій молодший колега мешкає у вишуканому мінімалістичному інтер’єрі, де переважає білий колір. Меблі ж, навпаки, цілком відповідали духові вілли: вітальню, оббиту шовком і оксамитом, було заставлено зручними фотелями, круглими столиками, прикрашеними мозаїкою та перламутром; над розцяцькованим каміном пишалося величезне полотно у помпезному стилі – цілком може бути, справжній Буґеро[9]. Я вмостився на турецькій канапі, оббитій репсом пляшкового кольору, і погодився випити грушевої настоянки.

– Якщо хочете, можемо з’ясувати, що трапилося, – запропонував Ламперер, наповнюючи мою склянку.

– Ні, дякую. Я впевнений, що на каналах новин нічого немає. Можливо, знайдемо щось на CNN, якщо у вас є тарілка.

– Вже кілька днів шукаю хоч щось. Нічого ні на CNN, ні у Youtube. Проте я не здивований. Часом дещо промайне на Rutube – відео, зняте на телефон; проте це дуже ненадійне джерело – а більше я нічого не знайшов.

– Не розумію, навіщо це повне замовчування. І важко зрозуміти також, чого прагне уряд.

– Ну, з цим, гадаю, все зрозуміло: вони злякалися, що Національний фронт справді виграє вибори. І картинка про міські повстання лише додасть голосів Національному фронту. Зараз тиск посилюють крайні праві. Не дивно, що мешканці передмість реагують миттєво; проте, якщо придивитися, щоразу, коли здіймається буча, їй передує антиісламська провокація: паплюжать мечеть, примушують жінку зняти хіджаб – завжди щось у такому роді.

– І ви думаєте, що за цим стоїть Національний фронт?

– Ні, не думаю. Вони собі цього дозволити не можуть. Та й влаштовують усе не так. Гадаю… гадаю, з’явилася нова лазівка.

Він допив, налив нам іще і замовк. Я подивився на оригінал Буґеро над каміном: п’ятеро жінок у садку – кілька в легких білих туніках, решта майже голі – оточили оголеного кучерявого хлопчика. Одна з жінок прикривала голі перса руками; інша тримала букет польових квітів і прикритися не могла. Груди в неї були прегарні, а найбільше художникові вдалося її вбрання. Картині було вже трохи більше ста років – на перший погляд, поважний вік, тож спочатку я завмер перед цим незбагненним твором. Звісно, поволі можна було б спробувати опинитись у шкірі одного з цих буржуа ХІХ століття; певно, цей твір замовив саме такий поважний міщанин у сюртуку; можна було б спробувати – поглянувши на оголених грекинь – відчути перші ознаки сексуального збудження; проте це було б складне й клопітке повернення до минулого. Мопассан, Золя і навіть Гюїсманс були значно приступніші. Певно, я мав би завести мову саме про це – про дивну силу літератури, – однак я вирішив продовжити розмову про політику; кортіло дізнатися більше, а Ламперер явно знав більше, принаймні таке в мене склалося враження.

– Ви ж були близькі до руху захисників ідентичності?

Обраний мною тон був бездоганний – світська людина просто цікавиться; така собі нейтральна добродушність із домішкою витонченої підозри. Ламперер широко усміхнувся.

– Авжеж, певно, факультетом уже пішов поголос… Справді, кілька років тому, коли працював над дисертацією, я був серед «ідентичників». Усі вони були католиками, іноді траплялися роялісти, глибоко ж у душі «ідентичники» були романтиками і – у переважній більшості випадків – пияками. Проте це давно у минулому, я втратив з ними зв’язок – гадаю, якщо потраплю на їхні збори, не впізнаю нікого.

Я методично мовчав. Коли методично мовчиш, дивлячись просто в очі та удаючи, ніби всотуєш слова, люди продовжують говорити. Вони обожнюють, коли їх слухають – про це відомо тим, хто проводить усілякі опитування; відомо про це також письменникам і шпигунам.

– Бачте, – вів далі він, – насправді Блок захисників ідентичності був усім, чим завгодно, лише не «блоком». Він складався з численних фракцій, які не знаходили спільної мови: католики, солідаристи, пов’язані з «Третім шляхом», роялісти, новітні погани, радикальні ультра-атеїсти, які перейшли від крайніх лівих… Проте все змінилося, коли було створено рух «Тутешніх Європи». Спочатку вони надихалися досвідом «Тутешніх Республіки», та зрештою стали їхньою повною протилежністю, сформулювавши чіткий федеративний меседж: ми – тутешні мешканці Європи, перші, хто зайняв цю землю, і ми виступаємо проти мусульманської окупації; також ми чинимо опір американським компаніям та скуповуванню нашого надбання нуворишами з Індії, Китаю та інших подібних країн. Вони посилалися на індіанських вождів Джеронімо, Коучиз та Бика, що сидить[10], – доволі зручна позиція. А ще в них був дуже цікавий з точки зору графіки інтернет-сайт, з захопливими мультфільмами та популярною музикою – це привернуло до них багато нових адептів, переважно молодь.

– Думаєте, вони прагнуть громадянської війни?

– Без жодного сумніву. Зараз покажу вам один текст, який з’явився у Мережі…

Ламперер підвівся, вийшов до сусідньої кімнати. Відколи ми увійшли до вітальні, постріли буцімто вщухли, проте я не був упевнений, що в цьому будинку їх можна було почути, адже завулок був надзвичайно затишним.

Ламперер повернувся і простягнув мені з десяток аркушів, скріплених степлером, які містили текст дрібним шрифтом; справді, заголовок промовляв чітко: «ГОТУЙМОСЯ ДО ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ».

– Повірте, подібного роду текстів немало, проте цей – один із найбільш вдалих, тут наведено статистичні дані, гідні довіри. Цифр справді дуже багато, адже «ідентичники» розглядають аж двадцять дві країни Євросоюзу, проте висновки в усіх текстах – однакові. Якщо коротко, то головною перевагою трансцендентності є селекція: у пар, які асоціюють себе з однією з трьох «релігій книги» й дотримуються патріархальних цінностей, дітей більше, ніж у атеїстів або агностиків. Жінки в таких парах менш освічені, гедонізм та індивідуалізм менш поширені. У широкому розумінні трансцендентність передається генетично: випадки переходу до іншої віри або відмови від сімейних цінностей не відіграють значної ролі; люди переважно залишаються прив’язаними до метафізичної системи, в якій їх виховували. Отже, атеїстичний гуманізм, на якому ґрунтується світське «проживання разом», приречений на нетривале існування, а відсоток монотеїстів серед населення обов’язково зростатиме, особливо це стосується мусульман – і це ще не враховуючи імміграцію, яка тільки посилить це явище. Тож для європейських «ідентичників» цілком зрозуміло, що рано чи пізно між мусульманами та рештою населення спалахне громадянська війна. І вони роблять висновок, що, аби виграти цю війну, треба, щоб вона почалась якомога раніше – за різними припущеннями, до 2050 року, а краще набагато раніше.

– Справді, ніби логічно…

– Звичайно, з політичної та військової точки зору «ідентичники» мають рацію. Залишається тільки довідатися, чи вирішили вони перейти від слів до справ зараз – і у яких країнах. Відраза до мусульман досить сильна в усій Європі; проте Франція становить осібний випадок – через своє військо. Французьке військо – одне з найбільших у світі, цього неухильно дотримувалися всі уряди, навіть незважаючи на скорочення бюджету; завдяки цьому жодний рух бунтівників не матиме шансів, якщо уряд вирішить залучити військо. І тут ми бачимо зовсім іншу стратегію.

– Тобто?

– Військова служба є нетривалою. На цей момент усе французьке військо – сухопутне, морське та повітряне – налічує близько триста тридцять тисяч осіб, включно з жандармерією. Щороку набирають двадцять тисяч нових рекрутів – отже, за якихось п’ятнадцять років склад французького війська повністю зміниться. І якщо юні активісти-ідентичники – а вони майже всі досить юні – масово підуть на військову службу, то за відносно короткий термін зможуть взяти її під свій ідеологічний контроль. Від самого початку такої думки дотримувалася політична фракція руху; і саме через це два роки тому вона посварилася з фракцією войовничих, які вимагали негайно переходити до збройного опору. Гадаю, контроль над рухом збереже політична фракція, а до войовничих перейдуть хіба маргінали з числа дрібних злочинців, які обожнюють зброю; проте в інших країнах – зокрема, у скандинавських – ситуація може бути суттєво іншою. У Скандинавії тиск ідеології мультикультуралізму відчутніший, ніж у Франції, там «ідентичників» більше, і налаштовані вони агресивно; військо ж не є чисельним, тож навряд чи зможе дати відсіч серйозним заворушенням. Саме так – найближчим часом у Європі спалахне загальний бунт, і прийде він, цілком вірогідно, з Норвегії або Данії; потенційно нестабільними зонами лишаються також Бельгія та Нідерланди.

До другої ночі гуркіт повністю стих, і я легко упіймав таксі. Я похвалив грушеву настоянку Ламперера – ми майже випорожнили пляшку. Авжеж, звісна річ, я вже роки, та що там – десятки років – чув подібні розмови. Вислів «Після мене хоч потоп» приписують то Людовикові П’ятнадцятому, то його коханці мадам де Помпадур. Цей вислів якнайкраще характеризував мій настрій, проте чи не вперше мене відвідала тривожна думка: адже «потоп» міг відбутись і до мого скону! Звісно, я не розраховував на щасливий кінець життя – не було жодних шансів уникнути ні жалоби, ні хвороби, ні болю; проте досі я сподівався залишити цей світ, не ставши свідком жахливих подій.

Чи перебільшував Ламперер? На жаль, не перебільшував; на мене він справив враження людини, гідної довіри. Вранці я занурився у Rutube, проте не знайшов нічого про події на площі Кліши. Хіба натрапив на відео, яке налякало мене, хоч і не містило ніяких проявів жорстокості: група хлопців, з голови до ніг вбраних у чорне, у масках та каптурах, озброєні автоматами, поволі рухалися, розосередившись літерою V, серед будинків, які нагадували квартал Ла-Даль в Аржантеї[11]. Проте це відео знімали точно не на телефон: фокус був бездоганний, та ще й ефект уповільнення додали. Єдиною метою цього статичного приголомшливого сюжету було засвідчити присутність, контроль над певною територією. У випадку етнічної сутички мене було б автоматично зараховано до табору білих, тож уперше, вийшовши на закупи, я подумки подякував китайцям за те, що з самого заснування кварталу тут не було ні чорних, ні арабів; до речі, тут узагалі нечасто оселялися не-китайці, за винятком хіба що кількох в’єтнамців.

Незле було б заздалегідь подбати про шляхи втечі, якщо справи підуть зовсім кепсько. Мій батько мешкав у шале у гірському масиві Екрени в Альпах, нещодавно (принаймні, я щойно про це дізнався) він знайшов собі нову подружку. Мама нудьгувала в Невері і жодної компанії, окрім французького бульдога, не мала. Я не спілкувався з ними уже років з десять. Ці двоє представників покоління baby-boom були невблаганними егоїстами, і я не мав жодного сумніву, що на мене вони не чекають. Час від часу я замислювався, чи побачу ще батьків до їхньої смерті, проте щоразу відповідь була негативною, і я сумнівався, що громадянська війна якось вплине на це – вони обов’язково знайшли б привід відмовити мені у притулку; батьки ніколи за приводом до кишені не ходили. Ще в мене були друзі, чимало, хоча, зрештою, не так уже й багато – з деким я втратив зв’язок; нарешті, була Аліса – її я міг вважати за друга. А у цілому, після розлучення з Міріам, я був абсолютно самотній.

Неділя, 15 травня

Мені завжди подобалися вечірні шоу в день виборів президента; за винятком фіналів чемпіонатів світу з футболу, гадаю, це була моя улюблена телевізійна програма. Звісна річ, атмосфера цих шоу була значно менш напруженою, адже вибори – це специфічний дискурс, історія, завершення якої відоме з першої ж хвилини; проте розмаїття учасників (політологи, політичні оглядачі «першого плану», цілі натовпи радісних або засмучених активістів у виборчих штабах партій… зрештою, самі політики зі своїми квапливими заявами – часом добре обміркованими, а іноді й продиктованими почуттями) та їхній загальний запал утворювали унікальне безцінне телегенічне відчуття переживання історичної миті в прямому ефірі.

Роздратований попередніми дебатами, стежити за якими мені завадила мікрохвильовка, цього разу я накупив грецької тарами, близькосхідного хумусу, оладок та риб’ячої ікри; а напередодні поставив до холодильнику дві пляшки «Рюллі». Щойно Давід Пюжада з’явився на екрані о 19:50, я зрозумів, що вечір буде захопливим і на мене чекає незабутній момент. Звісно, Пюжада тримався дуже професійно, проте його виказував блиск очей: результати, які йому вже були відомі і які він мав право оголосити вже за десять хвилин, були сенсаційними; французький політичний краєвид мусив зазнати суттєвих змін.

«Це струс», – заявив ведучий, щойно з’явилися перші цифри. Національний фронт ішов далеко попереду з 34,1 % голосів; це було природно, про це вже кілька місяців твердили всі опитування, і впродовж останніх тижнів кампанії кандидатка від крайніх правих ненабагато вирвалась уперед. Проте за нею пліч-о-пліч ішли кандидати від соціалістів (21,8 %) та Братства мусульман (21,7 %) – їх відділяла одне від одного така маленька жменька голосів, що ситуація могла змінитися і, напевно, мала змінюватися не раз упродовж шоу, поки підраховували результати голосування у великих містах та Парижі. Кандидат від правих з 12,1 % голосів, вочевидь, вибував із перегонів.

Жан-Франсуа Копе, голова Спілки за народний рух, з’явився на екрані лише о 21:50. Змучений, недбало поголений, з розв’язаною краваткою – більше, ніж коли-небудь раніше, було очевидно, які випробування він пережив. Страдницьки, з приниженням він визнав, що зазнав поразки – серйозної поразки, відповідальність за яку він повністю брав на себе; проте він не збирався йти з політики, як Ліонель Жоспен у 2002 році. Що ж до порад, як голосувати у другому турі, то їх не було – політична рада Спілки за народний рух мала зібратись і ухвалити рішення на наступному тижні.

О двадцять другій годині жоден із двох кандидатів так і не отримав рішучої переваги; останні цифри були такими ж, як і попередні, – і ця непевність дозволяла кандидатові від соціалістів уникнути важкої для нього заяви. Невже з обрію зникнуть дві партії, які визначали політичне життя країни з перших днів П’ятої Республіки?! Таке припущення здавалося настільки приголомшливим, що відчувалося, буцімто коментатори, які напрочуд швидко чергувалися на майданчику шоу – навіть Давід Пюжада, кого важко було запідозрити у прихильності до ісламу і який вважався наближеним до головного соціаліста, Манюеля Вальса, – потайки прагнуть цієї сенсації. Неймовірно швидко переходячи з каналу на канал, та аж до глупої ночі вправно махаючи шаликом, усюдисутній головний редактор «Л’Експрес» Кристоф Барб’є був, без сумнівом, одним із королів вечора, з легкістю затьмаривши головного редактора «Л’Обсерватер» Рено Делі – надто невиразного і похмурого – й навіть забіяку Іва Треара, заступника головного редактора «Ле Фіґаро».

Лише трохи після півночі, коли я допивав другу пляшку «Рюллі», з’явились остаточні результати: Мохаммед Бен Аббес, кандидат від Братства мусульман, посів друге місце з 22,3 % голосів. З кандидатом від соціалістів (21,9 %) було покінчено. Манюель Вальс виголосив дуже стриману коротку промову, в якій привітав двох переможців і відклав будь-яке рішення до зборів адміністративного комітету Соціалістичної партії.

Середа, 18 травня

Коли я повернувся на факультет до своїх лекцій, то вперше за весь час відчув – має щось статися; політична система, в якій я існував з дитинства і до якої звик, система, яка вже давно давала тріщини, може в одну мить завалитися. Вже й не пригадую, чому в мене виникло таке враження. Напевно, змінилося ставлення студентів: зазвичай мляві та байдужі до політики, того дня вони видалися мені напруженими, стривоженими і явно намагалися знайти якомога більше інформації в смартфонах і планшетах; хай там як, але того разу студенти були менш уважні, ніж будь-коли. А може, на мене справила враження хода дівчат у хіджабах – упевненіша, повільніша, ніж звичайно; вони йшли втрьох в один ряд посеред коридору, ніби вже почувалися тут господинями.

Мене прикро вразила мовчанка колег. Для них буцімто не існувало жодних проблем; те, що трапилося, їх ніби й не стосувалося – і це тільки підтвердило те, про що я здогадувався вже багато років: ті, кому вдається отримати статус університетського викладача, навіть не припускають, що політичні зміни можуть хоч якось вплинути на їхнє становище; вони почуваються недоторканними.

Наприкінці дня, прямуючи до метро і звернувши на розі вулиці Сантей, я помітив Марі-Франсуаз. Я прискорив ходу, майже побіг, наздоганяючи її, а наздогнавши, коротко привітався і відверто запитав:

– Як гадаєш, чи виправданий спокій колег? Вони справді захищені?

– О, ти диви! – скрикнула вона, бридко скривившись, наче гном, і запаливши «Жітан». – А я все чекала, коли ж хтось нарешті прийде до тями на цьому довбаному факультеті! Звісно ж, вони не захищені – повір мені, я обіймаю достатньо високу посаду, щоб знати, про що кажу…