Читать книгу Повість про Ґендзі. Книга II - Мурасакі Сікібу - Страница 6

Головні персонажі:

Ґендзі, Великий міністр, 36 років

Тамакадзура, панна із Західного флігеля, 22 роки, дочка Юґао і міністра Двору, названа дочка Ґендзі

Принц Хьобукьо, Хотару, син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Імператриця-дружина, Акіконому, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо, дружина імператора Рейдзея

Ханацірусато, пані зі Східних покоїв, кохана Ґендзі

Юґірі, Цюдзьо, 15 років, син Ґендзі та Аої

Панночка з Весняних покоїв, дочка Ґендзі й пані Акасі

Пані Акасі, кохана Ґендзі

Касіваґі, Уцюдзьо, 20–21 рік, син міністра Двору

Міністр Двору, То-но цюдзьо, брат Аої, першої дружини Ґендзі

Досягнувши такого високого становища Великого міністра, Ґендзі мав змогу жити тепер спокійно, без особливих клопотів, а жінки, що були під його опікою, влаштовані відповідно до їхніх звань і бажань, не знаючи жодних тривог, почувалися задоволені забезпеченим життя, про яке раніше могли лише мріяти. І лише Тамакадзура, панна із Західного флігеля, на жаль, несподівано опинившись у скрутному становищі, не знала, як з нього вийти. Хоча вона не відчувала до Ґендзі такої відрази, як колись до Тайфу-но ґена, але його дивні таємні залицяння, які вона відкидала, завдавали їй неймовірних страждань. Тепер, досягнувши віку, коли багато чого в житті стає зрозумілішим, вона, роздумуючи над своєю долею, все частіше шкодувала, що поруч з нею немає матері.

Та й Ґендзі, зізнавшись одного разу в коханні, не тільки не відчув полегшення, а, навпаки, страждав ще більше через те, не в змозі з нею навіть поговорити, тому, остерігаючись людських очей, раз по раз заходив у Західний флігель і заставши дівчину самою, докучав їй своїми любовними скаргами. А вона, не сміючи різко йому відмовити, вдавала, ніби нічого не розуміє.

Від природи Тамакадзура була радісної, привітної вдачі, а тому за її напускною суворістю не могла заховатися її особлива чарівність. Тож і не дивно, що принц Хьобукьо все частіше писав до неї свої пристрасні листи. Хоча й не багато часу минуло відтоді, як принц захопився нею, та в одному листі, поскаржившись на початок дощового п’ятого місяця[109], вже з докором додав: «Якби-то Ви дозволили мені хоч трошки наблизитися до Вас…Тоді я міг би сказати Вам принаймні частину того, про що думаю, і заспокоїти свою душу…»

Побачивши того листа, Ґендзі зауважив: «Вам нема чого побоюватися. Я не бачу нічого поганого в тому, що такі, як він, люди захоплюються вами. Не стороніться принца. Час від часу відповідайте йому». Хоча він спробував пояснити їй, як краще відповісти, дівчина, відчувши, як остаточно зіпсувався її настрій, сказала: «Пробачте, щось мені стало зле», – і відмовилася писати відповідь.

Серед її служниць не було жодної достатньо високого звання і походження, хіба що дочка її дядька з материного боку, що отримав свого часу звання сайсьо. Цю скромну особу Ґендзі розшукав і взяв до себе, коли після смерті батька вона опинилася без будь-якої підтримки. Її звали пані Сайсьо. Вона досить майстерно володіла пензлем, мала достатній життєвий досвід, а тому Ґендзі доручив їй у разі потреби відповідати на листи від імені Тамакадзури. От і тепер, покликавши її до себе, він велів їй написати відповідь принцу, пояснивши, яким приблизно має бути його зміст. Видно, йому дуже вже кортіло знати, наскільки успішним буде залицяння.

Сама панна після того, як Ґендзі приголомшив її несподіваним любовним зізнанням, стала дивитися на пристрасні листи принца Хьобукьо приязніше. Не можна сказати, що вона піддалася його вмовлянням, але раптом чисто по-жіночому зміркувала, що з його допомогою зуміє позбутися набридливих домагань Ґендзі.

Звичайно, принц не здогадувався, що Ґендзі сам з душевним трепетом стежить за його діями, й одного разу, вражений дружнім тоном листа дівчини, крадькома проник в її покої. Сидячи на подушці, приготовленій поруч бічних дверей, він міг розмовляти з дівчиною через завісу. Ґендзі велів заздалегідь обкурити її покої найвишуканішими пахощами, виявивши до дівчини турботу, більшу за не батьківську, яка, однак, справляла приємне враження. Пані Сайсьо в ролі посередниці розгубилася, а коли Ґендзі, невдоволений її млявістю, смикнув її за рукав, вона зовсім замовкла.

Тепер, коли вечірні сутінки минули і сяйво місяця-молодика де-не-де пробивалося крізь хмари, задумливий принц здавався особливо прекрасним. Ледь вловимий запах курива з внутрішніх покоїв, змішуючись з пахощами вбрання Ґендзі, наповнювали повітря невимовним ароматом, і принц відчув, що Тамакадзура вабить його сильніше, ніж він міг собі уявити. З особливою гідністю, спокійно, він розповідав про свої почуття, уникаючи двозначних натяків, які дозволяють собі інші чоловіки. Ґендзі зацікавлено крадькома прислухався, а коли пані Сайсьо пішла до дівчини, яка сховалася в Східних покоях, щоб передати слова принца, прослизнув услід за нею.

«Ваше зарозуміле ставлення до принца заслуговує осуду. Завжди треба поводитися відповідно до обставин. Вам пора подорослішати. З людиною такого високого звання не годиться розмовляти через посередницю. Навіть якщо ви не хочете говорити своїм голосом, то принаймні могли б підійти ближче», – повчав Ґендзі. Відчуваючи, що Ґендзі скористається цією нагодою, щоб проникнути до неї за запону, дівчина, трохи завагавшись, влаштувалася біля завіси, що прикривала вхід у внутрішні покої. Поки вона роздумувала, не відповідаючи на довге зізнання принца, до неї підійшов Ґендзі й перекинув полотнище завіси на верхню планку. В цю мить спалахнуло якесь світло. «Невже це Сайсьо запалила світильник?..» – жахнулася дівчина.

Річ у тому, що Ґендзі ще з вечора загорнув жменю світлячків у тонку шовкову тканину, і тепер, розкривши її, вдав, ніби поправляє завісу. Світлячки заблищали так несподівано і яскраво, що дівчина з переляку прикрила віялом чарівний профіль. «Якщо раптом спалахне світло, то принц неминуче побачить дівчину. Досі він цікавився нею через те, що вважав моєю дочкою, – думав Ґендзі, – але навряд чи уявляв собі, наскільки досконала її краса. Ну що ж, помучу трохи цього невиправного вітрогона?» Щоправда, якби дівчина таки була його дочкою, він не вдавався б до такої сумнівної витівки. От шкодливий чоловік!.. Вислизнувши через інші двері з дівочих покоїв, Ґендзі пішов до себе.

Принц здогадувався, де саме перебуває дівчина, але, зрозумівши, що вона набагато ближче, ніж йому здавалося, з трепетом вдивлявся у прорізи чудової завіси з тонкої тканини, й раптом побачив, як на відстані кількох метрів від нього щось дивне засвітилося. Ще мить – і світло згасло, а в серці принца спалахнув промінь надії[110]. Хоча світло було тьмяним, але достатнім, щоб розгледіти струнку фігуру дівчини, яка своєю красою перевершила його очікування. Він відчув, що ніколи не забуде її, тобто вийшло саме так, як задумав Ґендзі.

Чи зрозумілі Вам мої слова?..» – спитав принц. Роздумувати довго не годилося, і дівчина вимовила перше-ліпше, що спало їй на думку:

і зникла у внутрішніх покоях, а принц дістав нагоду поскаржитися на її страшну жорстокість. Оскільки залишатися в Західному флігелі до світанку було не зовсім пристойно, то, мокрий від крапель, що падали з даху, та власних сліз, принц покинув будинок на Шостий лінії ще затемна. Думаю, що цієї сумної ночі, мабуть, кувала зозуля[111]… Але ж в цьому немає нічого особливого, тож я і не вдаватимусь у подробиці. «Який же він гарний! – розхвалювали принца жінки. – І такий схожий на Великого міністра». Не знаючи справжньої причини турботи Ґендзі про дівчину, вони захоплювалися його вчорашнім дбайливим ставленням до неї.

Сама дівчина, сумніваючись у показному, начебто батьківському, ставленні Ґендзі до себе, і вдень, і вночі мучилася думками: «Яка в мене нещасна доля! Якби мій рідний батько знав про мене і моє становище як дочки було б визначене, то хіба теперішню поведінку Великого міністра я вважала б негожою? А так вона нікуди не годиться і може стати приводом для людських пересудів».

Зрештою, Ґендзі наче й не хотів ставити дівчину в принизливе становище. До речі, хіба не через свою легковажність він і досі не змирився з утратою Імператриці-дружини[112]? Та де там, він користувався кожним зручним випадком, щоб двозначними натяками привернути її увагу до себе, але вона, посідаючи високе становище, залишалася для нього недосяжною. А от Тамакадзура, панна із Західного флігеля, зроду приязна, не могла тримати Ґендзі на шанобливій відстані, коли він, часто піддавшись миттєвому пориву, дозволяв собі дивну поведінку, яка мала б викликати підозру в спостережливих служниць. Щоправда, йому таки вдавалося стримувати себе. Так чи інакше, важко собі уявити складніші і болісніші стосунки.

На п’ятий день п’ятого місяця, прямуючи до майданчика верхової їзди[113], Ґендзі заглянув у Західний флігель: «То що ви можете сказати? Чи залишався принц у вас допізна? Ви його близько до себе не підпускайте. Бо зайвого клопоту наживете. Зрештою, немає у світі чоловіка, який ніколи не завдавав жінці сердечного болю, не скоював нерозважних вчинків…» Дивлячись на нього тоді, коли він то хвалив, то гудив принца, не можна було не замилуватися його навдивовижу молодим, прекрасним обличчям. Яскраве нижнє вбрання з недбало накинутим на нього верхнім – літнім носі – вражали таким незвичайним поєднанням барв, що виникав сумнів: «Хіба могли людські руки так розфарбувати шовк?» А пахощі від одягу Ґендзі були такі чудові, що дівчина навіть подумала: «Я сама захоплювалася б його красою, якби не оця потаємна тривога…»

Від принца принесли листа, написаного вишуканим почерком на тонюсінькому білому папері. Тоді він здавався чудовим, а як подивитися тепер – нічого особливого…

Листа з натяком було прив’язано до довгого кореня лепехи. «Сьогодні ж надішліть відповідь», – порадив Ґендзі перед відходом. Служниці повторювати його слова, не здогадуючись, що відбувається в її душі.

О, як по-дитячому звучать Ваші слова!..» – от і все, що написала вона блідою тушшю. Мабуть, такого знавця прекрасного, як принц Хьобукьо, розчарував цей лист, бо він сподівався, що її почерк буде набагато витонченішим.

Того дня Тамакадзура отримала звідусіль безліч вигадливих мішечків «кусудама». Тепер, після довгорічних поневірянь, її життя в садибі на Шостій лінії стало набагато спокійнішим. Але чи могла її не турбувати двозначна поведінка Ґендзі? Вона тільки й думала, як порвати стосунки з ним, не завдавши шкоди його імені.

Ґендзі заглянув і до пані Ханацірусато в Східних покоях і повідомив їй: «Тюдзьо[116] сказав, що сьогодні після змагань у стрільбі з лука приведе сюди друзів. Тож приготуйтеся. Вони начебто прийдуть ще завидна. Цікаво, що про будь-яку, навіть найменшу вечірку, яку хотілося б провести у вузькому колі, дізнаються принци й перетворюють її у пишне святкування. Тому вам треба бути напоготові». Майданчик верхової їзди містився так близько, що його було видно з галереї. «Відчиніть двері на галереї, щоб молоді жінки могли милуватися змаганням крізь відкриті двері. У Лівій імператорській охороні останнім часом з’явилося чимало гарних юнаків, які нітрохи не поступаються придворним», – додав Ґендзі на превелику радість молодих жінок, охочих насолодитися рідкісним видовищем.

Подивитися на змагання прийшли і дівчатка-служниці з Західного флігеля. Завісивши двері на галерею новими зеленими шторами і розставивши всюди вишукані ширми з темно-бузковим кольором унизу, що переходив до світло-бузкового вгорі, служниці снували по дому, зайняті останніми приготуваннями. Дівчатка із Західного флігеля вирізнялися одягом кольору «лепехи» й кадзамі з тонкої синьої тканини. Їх було четверо, всі миловиді, спритні. Навіть прості служниці сьогодні одягли бузкові мо, темні внизу й світлі біля пояса, і китайські накидки кольору молодого листя гвоздики. Дівчатка-служниці зі Східних покоїв, у темно-червоному нижньому вбранні та кадзамі кольору «гвоздика», поводилися спокійно, упевнені у своїх перевагах. Цікаво було спостерігати за тим, як молоді придворні, набравши поважного вигляду, скоса на них поглядали. Ґендзі з’явився на майданчику верхової їзди пополудні. Як він і сподівався, там уже були принци крові. Змагання проводилося трохи інакше, ніж в Імператорському палаці, й брали в ньому участь і середні чини з Імператорської охорони. Гості не розходилися до пізнього вечора, насолоджуючись яскравим видовищем.

Хоча жінки зовсім не розумілися на тонкощах цього мистецтва, але з цікавістю стежили за ошатно вдягненими вершниками, які з таким запалом змагалися, наче йшлося про їхнє життя або смерть. Змагання відбувалося на досить просторому майданчику, який було видно і з Південних покоїв, тож молоді служниці пані Мурасакі також могли його спостерігати. Були виконані танці «Гра в м’яч», «На зігнутих ногах» та інші. А пізніше, коли під гучний барабанний бій і спів флейт проголосили переможців, спустилася ніч, і нічого вже не було видно. Учасники змагання отримали відповідні нагороди. А гості нарешті розійшлися, коли було вже зовсім пізно.

Ґендзі залишився ночувати в Східних покоях. За розмовою з пані Ханацірусато про те, про се, він між іншим сказав: «Як на мене, принц Хьобукьо не має собі рівних. Хоча він не може похвалитися особливою вродою, але вирізняється благородством і людяністю. А вам удалося побачити його? Хоча всі відгукуються про нього прихильно, але, звичайно, і в нього є певні слабкості».

«Хоча цей принц – ваш молодший брат, але здається набагато старшим. Мені казали, що він ніколи не пропускає нагоди відвідати вас, але сама я побачила його сьогодні вперше. Щоправда, я зустрічала його в Імператорському палаці, але це було дуже давно… Мабуть, за цей час він став ще красивішим. Принц Соці також гарний собою, але до старшого брата йому далеко. Навіть не віриться, що він принц крові», – відповіла вона. «О, яка вона спостережлива!» – подумав Ґендзі, але не відповів, а лише всміхнувся, бо, видно, не хотів говорити про чиїсь сильні чи слабкі сторони. Взагалі йому не подобалися люди, які шукали в когось іншого вади або відкрито виявляли до нього свою зневагу. Навіть про Удайсьо[117] він нічого не говорив. У світі Удайсьо вважали людиною з тонкою душею, але годі було сказати, яким він був насправді. Адже не виключено, що в ролі зятя він міг виявитися далеко не таким бездоганним.

Стосунки між Ґендзі та пані Ханацірусато все ще були вельми дружніми, але спали вони окремо. «І чому ми так віддалилися одне від одного?» – з жалем подумав Ґендзі. Жінка ніколи не ображалася за те, що про пишні свята, які справлялися в садибі на Шостій лінії, вона дізнавалася лише з чуток. А от сьогодні на превелику радість їй нарешті пощастило самій спостерігати таке рідкісне видовище зі своїх покоїв…

тихо промовила жінка, і хоча нічого особливого не було в цій пісні, Ґендзі вона глибоко зворушила.

відповів він. Його пісня також була відвертою.

«Хоча мені не вдається часто з вами зустрічатися, я почуваюся щасливим, коли можу вас побачити», – вимовив він щиро, знаючи, що жінка надто скромна й не побачить в його словах якогось двозначного загравання. Віддавши гостю свою постіль, пані Ханацірусато лягла неподалік, відгородившись переносною завісою. Вона давно вже звиклася з думкою, що спати з ним разом не годиться, та й сам Ґендзі ніколи не вимагав цього від неї.

Цього року пора злив тривала довше, ніж звичайно, без жодного просвіту, і від нудьги жінки у садибі на Шостій лінії шукали розваги у повістях з картинками. Пані Акасі, підготувавши кілька таких сувоїв з картинками й текстом, відсилала їх дочці. Та найгарячішою прихильницею повістей була Тамакадзура, панна із Західного флігеля, бо раніше в провінції нічого такого не бачила. Весь свій час вона віддавала їхньому переписуванню і читанню. Багато з її молодих служниць уміли добре малювати і писати. «О, скільки дивовижно різних доль зібрано в цих повістях! – думала панна. – Хтозна, це правда чи вигадка? Але нікому не довелося пережити такого, як мені». Та найбільше її вразила повість про дівчину із Сумійосі[118], популярну як колись, так і тепер, тим, що втеча героїні від Кадзое-но камі нагадала їй про давній страх перед Тайфу-но ґеном.

Помітивши розкидані то тут, то там сувої з повістями, Ґендзі зауважив: «О, яка марна трата часу! Здається, ніби жінки народжуються тільки для того, щоб піддаватися чужому обману. У повістях, які ви читаєте і переписуєте, зовсім мало правди, та ви, знаючи про це, все одно, як у нестямі, вірите таким небилицям і вводите себе в оману та ще й переписуєте їх у таку спеку, не звертаючи уваги, що ваше волосся зовсім розтріпалося», – і, засміявшись, вів далі: «Зрештою, що, крім стародавніх переказів, може відволікти нас від невідворотної нудьги? Серед цих небилиць трапляються й цілком правдоподібні, які зачіпають серця читачів і примушують думати, що й таке в житті буває. Навіть знаючи, що все це лише пустопорожні вигадки, людина може несамохіть зацікавитися. Хіба хто-небудь залишиться байдужим, прочитавши, як чарівна дівчина страждає? А ще, іноді добре розуміючи, що такого в житті не буває, захопишся описом неймовірних подій, і навіть коли, заспокоївшись, розчаруєшся у своїх передчасних оцінках, перше враження зберігає свою силу. Останнім часом мені досить часто доводиться слухати, як жінки читають панночці з Весняних покоїв[119] різні повісті, тож я думав, що у світі є чимало балакучих людей, що люблять вражати уяву слухачів своїми вигадками, хіба ні?»

«О, звичайно, хто звик вводити в оману інших людей, може так припускати. Але я чомусь вірю, що в повістях чиста правда», – сказала Тамакадзура, відсуваючи туш і пензлик.

«Можливо, я несправедливо висловився про повісті, – відповів Ґендзі, усміхаючись. – Адже вони описали все, що відбувалося у світі від віку богів[120]. «Ніхонґі»[121] та інші історичні хроніки охоплюють тільки одну сторону життя. А от повісті містять його різноманітні подробиці. У повісті не йдеться про те, щоб лише правдиво описати життя окремої людини. Повість народжується тоді, коли людина, спостерігаючи за всім навколо себе – добрим чи поганим – і відчуваючи, що не може залишитися байдужою та неспроможною зберегти все це у власному серці, хоче поділитися цим з нащадками. Коли прагнуть, щоб розповідь справила приємне враження, вибирають й описують тільки щось добре. А іноді, намагаючись сподобатися читачам, збирають докупи все найгірше. Однак усе це – добре й погане – належить нашому світу.

А хіба по-іншому створюються повісті за морем? Зрештою, вони бувають різними навіть у нас, в Ямато, адже стародавні відрізняються від сучасних. А що вже казати про те, як відрізняються між собою твори глибокі й легкі! Однак стверджувати, що всі повісті – суцільна вигадка, означає викривлювати їхню суть.

Навіть у вченні, відкритому нам праведною душею Будди, є так звані притчі, які непросвітлених людей дивують своїми суперечностями. І хоча в сутрах Великої колісниці[122] їх чимало, але всі вони врешті-решт мають одну мету: показати, чим просвітлення відрізняється від оман – так само, як повісті показують відмінність між добром і злом у людському житті. Одним словом, ніщо не пропадає марно…» Тепер Ґендзі начебто підкреслював важливість повістей.

«До речі, чи не траплявся вам у цих старовинних повістях такий невиправний дурень, як я? – провадив він далі. – І, мабуть, серед найбільш відлюдькуватих не знайдеться жодної героїні з таким, як у вас, холодним і черствим серцем. Ну, то, може, напишемо нову повість, щоб про це дізналися у світі?»

Ґендзі підсунувся до неї ближче, а вона, закривши обличчя рукавом, відповіла: «Боюся, що така дивна історія і без того стане приводом для пліток…» – «Кажете, дивна? Справді такого зі мною ще не бувало…» І, присунувшись ще ближче, він вимовив жартівливим тоном:

Хіба не знаєте, що, за вченням Будди, дочірня неповага – найбільший гріх?»

Тамакадзура навіть не підняла голови, та коли Ґендзі, погладжуючи її волосся, взявся нарікати їй за жорстокість, нарешті відповіла:

Засоромившись, Ґендзі перестав загравати. Але невідомо, що ще станеться з ними в майбутньому.

Пані Мурасакі також приохотилася до читання повістей передусім заради панночки Акасі, своєї вихованки.

«О, яка гарна картинка!» – сказала пані, розглядаючи сувої «Повісті Кумано»[123]. На одному вона побачила невинний денний сон маленької дівчинки, і згадала своє дитинство.

«Такі діти здаються надто зрілими для своїх років. Чи ж не був я зразком терпеливості, поки ви поволі дорослішали? – сказав Ґендзі, який справді пережив чимало дивовижних любовних пригод. – Простежте, щоб при панночці ніхто не читав повістей з описом близьких стосунків між жінками й чоловіками. Я не тільки не бачу нічого цікавого в тих дівчатах, що знемагають від таємної любові, але й вважаю неприпустимим привчати панночку до того, що все це нібито звична річ». Напевне, панна із Західного флігеля здивувалася б, почувши слова Ґендзі, який ставився до неї зовсім по-іншому.

«Можна тільки поспівчувати жінці, яка бездумно наслідує легковажну героїню, про яку читала в повісті, – сказала пані. – Але хіба дочка Фудзівари з «Повісті про дуплі» кращий зразок? Вона розважлива й обачна, але в її суворих відповідях і поведінці надто мало жіночності».

«Такими бувають жінки не лише в повістях, але також у житті, – відповів Ґендзі. – Вони хизуються своїми перевагами, геть-чисто забуваючи про будь-яке почуття міри. Зустрічаються вельми шляхетні батьки, які дбайливим вихованням дочки досягають лише того, що вона виростає скромною. А якщо в неї є чимало вад, то виникає запитання: як треба було її виховувати? Батько може пишатися вихованням дочки лише в тому випадку, якщо вона має чесноти, що відповідають її становищу. Що голосніше вихваляють дівчину, то більше відчуваєш розчарування, пересвідчившись у тому, що її слова та вчинки не такі гарні, як раніше уявлялося. У жодному разі не можна дозволяти поганим людям розхвалювати панночку…» Як видно, він постійно думав про те, як виховати всебічно бездоганну дочку. У багатьох старовинних повістях мова йшла про злу мачуху, а тому, щоб у дочки не закралася неприязнь до пані Мурасакі, він їх усі заховав і, ретельно вибравши найкращі, велів переписати і зробити відповідні малюнки.

Хоча Ґендзі заборонив синові[124] наближатися до Весняних покоїв, але дозволив відвідувати панночку Акасі заради дружби з нею. «Хоча поки я живий, це не має особливого значення, але от коли мене не стане, їхня приязнь стане міцнішою, якщо вони відтепер звикатимуть одне до одного», – думав Ґендзі й дозволив синові входити за завіси Південних покоїв. Юґірі не мав доступу тільки в службові приміщення для служниць.

Маючи лише двох дітей, Ґендзі приділяв велику увагу вихованню сина. Сам юнак був настільки розважливий і серйозний, що йому можна було довіряти. А панночка перебувала в такому віці, коли думки зайняті тільки ляльками. Дивлячись на неї, Юґірі мимоволі згадував Кумої-но карі, подругу своїх дитячих ігор, й іноді, прислуговуючи в ляльковому палаці панночки, насилу стримував сльози.

Звичайно, він легковажно залицявся до жінок з достойного середовища, але не подавав їм жодної надії на майбутнє. Навіть якщо жінка виявлялася досить привабливою, щоб пов’язати з нею своє життя, він не сприймав її серйозно, бо невідступно прагнув одного – показатися в іншій подобі Кумої-но карі, яка колись зневажливо поставилася до його зеленого вбрання придворного шостого рангу. Якби він усупереч усьому був наполегливішим, то міністр Двору, можливо, здався б. Однак юнак, глибоко тоді образившись, вирішив дочекатися, коли міністр пошкодує про свою відмову віддати свою дочку за нього. Про його почуття знала тільки сама дівчина. На людях він тримався зовні так спокійно, що її брати часто вважали його зарозумілим.

Уцюдзьо[125] з дому міністра Двору, глибоко закохавшись у панну із Західного флігеля і не маючи надійного засобу для спілкування з нею, часто заходив до Юґірі й скаржився йому на свої невдачі, але той холодно відповідав: «Я не хотів би втручатися в чужі справи». Стосунки між юнаками були вельми схожими на ті, що існували колись між їхніми батьками.

Міністр Двору мав від різних жінок багато синів, яких завдяки своїй необмеженій владі зумів гідно влаштувати у світі відповідно до звання їхніх матерів та власних заслуг. А от з численними дочками йому не пощастило. Доля ньоґо Кокіден склалася зовсім не так, як він сподівався[126], друга дочка[127] також не виправдала його очікувань. Він і тепер не забував про маленьку гвоздичку[128] і часто згадував про неї. «Що з нею сталося? – запитував себе. – Вона була така мила, але, на жаль, пропала через необачність своєї матері. Взагалі з дочок не можна було спускати очей ні за жодних обставин. Може, ця дівчинка тепер десь поневіряється, називаючись моєю дитиною? І все-таки, якби ж то вона знайшлася…»

Після таких болісних роздумів він наказав своїм синам: «Якщо почуєте про особу, яка називає себе моєю дочкою, поговоріть з нею. Колись, піддавшись примхам свого непостійного серця, я вчинив багато чого нерозсудливого. До однієї жінки я відчував особливу прихильність, але вона через якусь образу зникла разом з маленькою дочкою, яких у мене тоді було мало…»

На якийсь час він начебто забув про неї, але, помічаючи, як інші батьки турбуються про своїх дочок, час від часу відчував незадоволення через те, що всі його мрії так і залишилися нездійсненими.

Одного разу йому приснився дивний сон. Покликавши до себе найкращих тлумачів, він почув від них: «Можливо, ви дізнаєтеся, що дочка, про яку тривалий час нічого не знали, знайшла собі іншого батька…»