Читать книгу Сестри-вампірки 1 - Надя Фендрих - Страница 2

Суботній ранок на північній околиці Біндбурга був саме в розповні. Вулички сяяли чистотою і бездоганним ладом. Кожен мешканець робив яку-небудь важливу справу. Гер Маєр до блиску натирав свій автомобіль. Гер Шмідт підстригав кущі. Його дружина мела тротуар. Угодована такса, задерши лапу, діловито зрошувала тільки-но спушену клумбу.

Дірк ван Комбаст, мешканець будинку № 21, що на вулиці Ліндевег, акуратно підстригав моріг садовими ножицями. Він уже встиг підживитися тостом із зеленим сиром, позайматися йогою, повискубувати з носа волосся, що стирчало (так уже повелося – суботньою дниною він мав звичку підстригати волосся в носі), сходити в душ і набризкатися своїм улюбленим одеколоном з ароматом женьшеню і пачулі. Кращого початку дня годі й бажати! Залишилося тільки насолодитися спокоєм суботнього ранку, співом птахів і монотонним клацанням садових ножиць. Усе це тішило його навіть більше, ніж йога. «Яке блаженство», – подумав Дірк. Але блаженству судилося тривати зовсім недовго…

Із-за рогу, з деренчанням і брязкотом, з’явилась старенька вантажівка. Трохи покректавши, автомобіль зупинився… прямо перед будинком № 23! Дірк від подиву мало не розрізав ножицями свою картату сорочку. То он воно що! Отже, у нього тепер нові сусіди.

Якщо відверто, Дірк вважав, що називати розташовану по сусідству халупу будинком занадто великодушно. Це непорозуміння давно слід було знести (під час цих слів сусіди Дірка, гер Маєр і гер Шмідт, завжди кивали головами на знак згоди). Усім своїм виглядом вона псувала чепурну і доглянуту вулицю Ліндевег. Перекошені віконниці, дерев’яний фасад, що заріс плющем, занедбані дерева… «Якому божевільному могло спасти на думку тут оселитися?» – здивувався про себе Дірк.

Незабаром передні двері відчинилися, і з машини – на чималий і приємний подив Дірка – показалася пара струнких жіночих ніжок. Невдовзі з’явилася і їхня власниця – вродлива жінка в елегантному крислатому капелюсі, з-під якого вибивалися гарні руді кучері. Що ж, принаймні нова сусідка значно симпатичніша за машину.

Дірк набрав повні легені повітря, випростався і вже було приготувався обдарувати чарівну незнайомку своєю щирою посмішкою, як раптом з машини вийшов чоловік – худорлявий, високий і дуже блідий (принаймні так здалося Діркові, адже він щонеділі ходив у солярій, а іноді й просто засмагав на галявині – так уже склалося, що недільної днини він мав звичку брати сонячні ванни). Волосся в чоловіка було синяво-чорне, немодної нині довжини. Та й чорний костюм, чорний капелюх і темні сонцезахисні окуляри здалися Діркові надмірністю.

Дірку ван Комбасту було тридцять вісім років. Він працював торговим представником в одній фармацевтичній компанії. Цілими днями чоловік їздив містом із валізкою, повністю набитою різноманітними ліками, і намагався продати їх різним лікарям. А якщо ти торговий представник фармацевтичної компанії і хочеш досягти успіху в роботі, то маєш знатися на людях так само добре, як це робив Дірк. Так от, нового сусіда він визначив як вельми дивного. Такому ліки не продаси… На вантажівці красувався напис «Трансільванія Шпедицонська». Дірк не тільки чудово розумівся на людях, але ще й знав кілька іноземних мов. «Шпедицонська»… Схоже на якийсь діалект італійської. Може, сицилійський? Висновок напрошувався сам собою: чоловік у чорному – не хто інший, як голова мафіозного клану. Можливо, на нього полює поліція, а можливо, його хочуть убити інші мафіозі. Ось він і вирішив залягти на дно в Німеччині!

– О боже, Міхаю, як же мені тут подобається! Який милий, романтичний будиночок із загостреним дахом і ніжно-блакитними віконницями! Лишень поглянь на того метелика над плющем. Якого він соковитого жовтого кольору! – без угаву щебетала нова сусідка.

Цих двох, здавалося, щойно випустили з в’язниці. А яким чином ще можна пояснити захват жінки, яка вгледіла звичайнісінького метелика, і мертвецьку блідість чоловіка?

Тим часом сусід пригорнув жінку до себе і ніжно прошепотів їй:

– Цей метелик такий саме прекрасний, як і ти.

«Південці, гаряча кров», – відзначив про себе Дірк, який спостерігав за парою крізь зарості живоплоту.

– Гей, кажанчики, прокидайтеся, ми приїхали! – гукнула когось жінка.

З вантажівки почулася метушня. Пролунав невдоволений голос:

– Fumps! Ти лежиш на моєму капелюсі!

– Що таке, що сталося? – пробурчали у відповідь.

– Ми приїхали!

З машини показалася власниця невдоволеного голосу. Подив, якого Дірк зазнав, поглянувши на неї, навряд чи можна було назвати приємним. Це була дуже, ні, мабуть, навіть занадто оригінально вдягнена дівчинка. Із десяток спідниць, пара яскравих намист на шиї і безліч браслетів на руках – здавалось, до вантажівки вона потрапила просто зі сцени театру.

– Обожнюю Німеччину! – заявила дивна дівчинка. – Вилазь швидше, Дако! Просто очманіти, як тут чудово!

Дака? Яка ще Дака? На південноіталійське це ім’я не схоже. Незабаром з вантажівки вилізла та сама Дака і відразу ж затулила обличчя руками:

– А-а-ай, сонце!

Обличчя у дівчинки було таке саме бліде, як і в чоловіка, який сидів за кермом вантажівки, – вона скидалася на тих диваків, що вдягаються у все чорне і збираються вночі на кладовищах. Дака похмуро озирнулася. На ній були чорна шкіряна курточка з брошкою у вигляді черепа, подерті червоні колготки й короткі джинсові шорти з бахромою. Але найдивнішим, мабуть, було її волосся. Чорне, наче смола, воно стирчало врізнобіч, і Дірк мимоволі згадав морського їжака, на котрого мав необережність наступити минулого літа, під час відпочинку на Мальдівах.

Нічогеньке задоволення… Загалом, байдуже, чи були його нові сусіди якимось чином причетні до мафіозного клану, нормальною цю компанію назвати було важко.

Думку Дірка, судячи з усього, поділяв і Польді – такса фрау Газе. Допоки суботню тишу не порушив гуркіт вантажівки нових сусідів, Польді захоплено розглядав калюжку, смакуючи наперед печеню, якою господиня обіцяла почастувати його на обід. Але тепер його думки були зайняті аж ніяк не їжею. Польді безперестанку нюшив носом. Кудлата шерсть на його загривку стала дибки. Типи з іржавої колимаги якось дивно пахли, їхній запах не був схожий на людський. Ну, з жінкою-то все зрозуміло, вона, як і всі пані, пахла ванільною пудрою і яблучним шампунем, а от чоловік і дві дівчинки – ті пахли зовсім інакше. Їхній дух нагадував запах давно обгризених і закопаних кісток. Це був запах землі і тліні з легкою домішкою сирого м’яса. Пронюхавши останнє, будь-який інший пес зрадів би до нестями, але старого Польді було неможливо ошукати. Його ніс відчував небезпеку, смертельну небезпеку! Тому Польді, голосно дзявкаючи, зволів піти в будинок. На його превелику радість, господиня відчинила вхідні двері відразу ж, тільки-но він з’явився на ґанку. І хоч вона не дуже добре володіла собачою мовою, він таки вирішив попередити її про небезпеку, що з’явилася казна-звідки. Але фрау Газе не збагнула застережень вірного пса, а у відповідь на гавкіт лише пообіцяла вихованцеві чергову смакоту. І Польді, підібгавши хвіст, поплентався додому. Час подумати про сієсту, адже він свою справу зробив. Тепер вся надія на пильність людини із запахом пачулі.

На відміну від Польді, Дірк ван Комбаст зовсім не збирався ховатися в будинку. Йому було страшенно цікаво дізнатися, з ким доведеться мати справу. Він уже готовий був першим зробити крок і познайомитися з новими сусідами, заразом вивідавши в них усе, що його бентежило. Дірк визирнув із-за живоплоту, чим одразу звернув на себе увагу блідолицього, котрий попрямував до нього таким широким кроком, що здавалося, ніби він зовсім і не йде, а ширяє в повітрі.

– Доброго дня, пане…

– Ван Комбаст. Дірк ван Комбаст, – відповів Дірк, простягаючи сусідові руку. Але блідолиций замість того, щоб її потиснути, стукнув кулаком по лобі Дірка.

– Boi motra, гep ван Комбаст, – розсміявся новий сусіда.

Дірк знову здивувався: boi motra – це яка мова? Італійську нагадує лише віддалено… Що ж, можливо, це і справді сицилійський акцент? Адже він не здогадувався, що boi motra означає «Доброго ранку!» в перекладі з вампірійської. Поки не здогадувався.