Читать книгу Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки - Народное творчество, Народное творчество (Фольклор), Олег Петрович Котельников - Страница 3

Давно це було. Жив на світі один жорстокий падишах. Яких тільки злочинів він не вчиняв!

Покликав падишах до себе візира і каже:

– Знайди мені зодчого. Хочу, щоб він мені збудував повітряний палац, та такий, щоб дах його не зачіпав неба, а низ не торкався землі. І щоб він був прозорішим від повітря, яскравішим за сонце і прекраснішим від зірок.

Добре розумів візир всю безглуздість бажання падишаха, та робити було нічого: наказ є наказ, спробуй не виконай його, і тоді голова з плечей. Надів візир драний халат, узяв у руки ціпок і пішов шукати такого зодчого, який зумів би збудувати шахові повітряний палац. Довго ходив візир по країні, стомився, змучився, та жоден зодчий і слухати його не хотів. Тільки сміялись вони й говорили: «Хіба мислимо побудувати повітряний палац?» У відчаї візир боявся повернутися – там чекала його неминуча смерть.

Ледве живий, з пораненими ногами, дістався він далекого міста, де жив відомий далеко за межами країни зодчий. Прийшов до нього візир, упав до його ніг.

– Що ти робиш? Устань! – скрикнув зодчий. Та візир залишився лежати в пилюці.

– Я не встану до тих пір, доки ти мені, о, великий зодчий, не пообіцяєш виконати моє прохання.

– Яке ж твоє прохання? – запитав зодчий.

– Падишах наказав мені, – відповів візир, – знайти зодчого, щоби побудував він для нього повітряний палац. Я шукаю вже багато днів, час минає, а я нікого так і не зміг знайти. Горе мені! Коли я повернусь, падишах накаже стратити мене.

– Падишах поставив тобі неможливе завдання, – сказав зодчий. – Неможливо побудувати повітряний палац. Дивись! – вигукнув зодчий, показуючи візиру креслення на пергаменті і папері. – Ось палаци для бідняків та людей праці. Прийде час – усі будуть рівними, а люди за моїми кресленнями зможуть побудувати собі прекрасні будинки-палаци. Багато палаців! І таких, які у своїх мріях не бачать падишахи, але…

– Що ти говориш? – з жахом закричав візир. – Це маячня! Краще врятуй мене!

– Навіть серед тих палаців немає жодного повітряного. Повітряний палац не можна збудувати навіть для улюбленого народу, – забурмотів зодчий. – Але я врятую тебе.

Він відкинув убік креслення – працю багатьох років, узяв візира за руку, і вони пішли в місто жорстокого падишаха. Багато днів вони йшли і дісталися врешті столиці.

Падишах з нетерпінням чекав приходу зодчого і, щойно його побачив, закричав:

– Гей, зодчий, побудуй мені повітряний палац, та такий, щоб дах його не зачіпав неба, а низ не торкався землі. І щоб він був прозорішим від повітря, яскравішим за сонце і прекраснішим від зірок!

– О повелителю, – покірно сказав зодчий. – Я готовий виконати ваше бажання за однієї умови: я побудую повітряний палац, дах якого не буде зачіпати небо, а низ не торкнеться землі. Але глину я буду замішувати тільки на воді, яку накажи носити з ріки в ситах. Тільки на воді, принесеній в ситі, можна побудувати повітряний палац.

Здивувався падишах і задумався.

– Про що ви задумались, о повелителю? – запитав зодчий.

– Гей, чоловіче, хіба в дірявих ситах вода тримається? Ти, я бачу, з’їхав з глузду і говориш дурниці!

– Повелителю, якщо можна побудувати палац у повітрі, значить, можна і воду в ситах носити.

Подивився зодчий на падишаха, повернувся до нього спиною і вийшов з палацу.

Так зодчий переміг у словесній суперечці падишаха і врятував візира.

* * *