Читать книгу Казки добрих сусідів. Караванбаші. Туркменські народні казки - Народное творчество, Народное творчество (Фольклор), Олег Петрович Котельников - Страница 3

Було це чи не було, а в минулі часи жив чоловік на прізвисько Бахаветдін-Верблюд, і не було у нього дітей. Одного дня порадився він з дружиною, і вони вирішили продати всю худобу і піти до Кааби. Увечері лягли спати, а коли перейшло за північ, якийсь чоловік раптом промовив:

– Хук хак[7], гей, Бахаветдіне, чому ти сумуєш?

Тоді Бахаветдін відповів:

– Немає у мене дітей, тому й сумую.

– Бог дасть тобі сина, а ти назви його Маммедджаном, – сказав той чоловік і зник.

Рівно через дев’ять місяців і десять днів народився у Бахаветдіна син, і його назвали Маммедджаном.

Бахаветдін, не маючи коштів, подався пасти верблюдів[8], а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синові пішов восьмий рік, почав він гратися з іншими хлопчиками, а ті й кажуть йому:

– Був би ти хороший, хіба допустив би ти, щоб твій батько пас верблюдів?

Маммедджан прийшов додому і запитав:

– Матінко, у мене ж батько є?

– Є, він пасе верблюдів, – відповідала мати.

Взяв тоді Маммедджан в руку палицю, прихопив із собою перепічку і вирушив на пошуки свого батька. Ішов він три дні і нарешті підійшов до стада верблюдів. Запитав він пастуха:

– Чиї це верблюди?

– Бахаветдіна-Верблюда, – відповідав пастух.

Пішов Маммедджан далі і знову натрапив на стадо. Дивиться він – збоку біля стада сидить якийсь старий і годує борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Підійшов до нього Маммедджан, привітався, і старий йому відповів. От сіли вони, і старий почав запитувати хлопчика.

– Звідки ти і куди йдеш?

– Мій батько пішов пасти верблюдів, і я йду до нього, – відповідав хлопчик.

– Хто ж твій батько? – знову запитав старий.

– Мій батько Бахаветдін-Верблюд, а мати – Бібі, – відповідав хлопчик.

Тоді Бахаветдін-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцілував його і сказав:

– Ах, синку, що тобі тут робити? Іди живи в селищі. Поклади в одну кишеню золото, в іншу – срібло і розкидай навколо себе.

А син йому відповідав:

– Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдів, а я – жити в селищі?

Батько схвалив слова сина і вирішив повернутися додому. Почали вони збирати речі. Ось батько й доручає синові:

– Синку, продавай верблюдів – самців і самиць, усіх верблюдів продавай, тільки не віддавай оцю стару верблюдицю.

Пішов батько в селище, а до хлопчика приїхав якийсь вершник і запитав:

– Чи не продаси худобу?

А Маммедджан йому відповів:

– Не продам.

– Якщо не хочеш продавати всіх верблюдів, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.

– Добре, – відповів Маммедджан.

Вершник покрутився в стаді і зловив стару верблюдицю.

Тоді Маммедджан йому сказав:

– Батько не велів мені продавати цю верблюдицю, і я її не продам. Візьми будь-якого іншого верблюда.

Вершник знову покрутився у стаді і знову схопив ту ж верблюдицю. Тоді Маммедджан подумав: «Якщо за верблюдицю він віддасть мені коня, що під ним, і торбу золота, то я – будь що буде – продам цю верблюдицю».

– Гей, вершнику, – сказав Маммедджан, – якщо ти віддаси мені свого коня і хурджин золота, я продам тобі цю верблюдицю.

Вершник погодився, зійшов з коня, віддав його, та ще й золото, узяв стару верблюдицю і подався собі. А слідом за старою верблюдицею кинулися бігти і всі інші. Хлопець верхи на коні намагався завернути верблюдів, та нічого з того не вийшло. Кінь під ним захропів, роздув боки і упав мертвим. Так верблюди і втекли, тому що та стара верблюдиця була матір’ю усіх верблюдів у стаді.

Маммедджан залишився пішим серед пустельного степу. Він подумав: «Як же я тепер прийду до батька і що я йому скажу?»

І подався відтоді Маммедджан світ за очі. Якось перед ним виникло місто. Серед ночі у безмісячній темряві увійшов Маммедджан у ворота міста. А дочка хана цього міста призначила біля міських воріт побачення юнакові на ймення Маммед. Той Маммед десь загуляв, забув про домовленість і не прийшов. І ось у ту хвилину, коли Маммедджан підійшов до міських воріт, хтось сказав:

– Маммед-джан[9], ось візьми.

Маммедджан підійшов, і у нього в руках опинився хурджин золота. Озирнувся він і побачив двох коней. Маммедджан миттю прив’язав хурджин на спину одного коня. Тут із воріт вийшла дочка хана, вони сіли на коней і вирушили в дорогу. По дорозі Маммедджан не говорив ні слова, і дівчина подумала: «Чому це Маммед нічого на каже мені?» А коли нарешті зійшло сонце, вона побачила, що це якийсь гарний юнак. От приїхали вони в якесь місто й оселилися в ньому.

Якось Маммедджан вийшов на вулицю і знайшов намисто. Він повернувся додому, показав його дружині, а та й говорить:

– Такого намиста немає ні у хана, ні у падишаха.

– Якщо так, – сказав Маммедджан, – я піднесу його в дарунок ханові цього міста і познайомлюся з ним.

Він поклав на тацю багато різних речей, а зверху – намисто і вирушив до хана. Хан одразу ж вийшов йому назустріч.

– Ти мій новий нукер Маммедджан. Ти приніс мені в дарунок небачені у нас рідкісні речі, – усміхнувся хан, посадив Маммедджана на краще місце і подарував гарний халат.

Маммедджан з дружиною зажили тихо і мирно. У тому місті у Маммедджана був друг, якого він дуже любив. Якось, коли пішов дощ, Маммедджан сказав дружині:

– Напни серпанок.

Коли дружина Маммедджа вийшла надвір, щоб напнути серпанок, її випадково побачив хан. Йому одразу ж відібрало мову. Потім, коли прийшов до тями, хан сказав:

– Я бачив жінку. Неодмінно відшукайте її мені, інакше я вас усіх скараю на смерть.

Поки думали, чия то може бути дружина, друг Маммедджана сказав:

– Я знаю, це дружина Маммедджана.

– Негайно приведіть її до мене! – наказав хан.

– Хан-ага, – почали говорити люди, – не можна насильно відбирати чужу дружину. Треба придумати якийсь привід.

Тоді хан сказав:

– Мої дві дочки ніяк не помиряться через те намисто. Покличте Маммедджана.

Осавул покликав Маммедджана. Не встиг він увійти в двері, як хан каже йому:

– Маммедджане, ти підніс мені намисто, через яке мої дочки ніяк не можуть помиритися. Треба, щоб ти дістав ще таке ж.

– Буде виконано, хан-ага, – промовив Маммедджан і пішов додому.

Дружина у нього запитує:

– Маммедджане, чому такий сумний?

– Хан-ага звелів мені дістати ще таке ж намисто, – сказав Маммедджан.

– Говорила я тобі: не віддавай намисто! Так не послухався, щоб ти оглух! – закричала дружина.

Осідлав Маммедджан коня і вирушив у дорогу. Їхав він, їхав – і перед ним відкрилася долина. Подивився він, а каміння в тій долині точно таке саме, як у тому намисті. Зрадів Маммедджан і вже зібрався було наповнити камінням хурджин, як раптом помітив, що звідкись потекла кров і зразу ж перетворилася на намистини. Маммедджан подумав: «Я розкрию цю таємницю». Підійшов він і бачить – лежить мертва красуня. Дуже здивувався Маммедджан і вирішив розгадати, у чім тут справа. Подивився він довкола, а сонце вже сіло. Вирішив тоді Маммедджан тут заночувати. Ось лежить він, дрімає і бачить, що прийшов дев. Дістав дев склянку, стукнув по ній, і мертва дівчина ожила. Почав дев з дівчиною розмовляти, а на світанку зробив дівчину мертвою, склянку заховав і кудись зник. Маммедджан підійшов, узяв склянку звідти, куди її заховав дев, і стукнув по ній. Дівчина повернулася до життя і сказала:

– Гей, чоловіче! Кулан сюди своїми ногами добирається, птах – на крилах, а ти як потрапив?

– Доля привела, – відповідав Маммедджан. – А ти тепер, коли прийде дев, скажи йому: «Кажуть, душа девів знаходиться в іншому місці. Де ж твоя душа?» Дев розсердиться, але ти плач, і він розкаже тобі.

Сказавши так, Маммедджан відніс склянку на місце, приклав каменем, і дівчина знову стала мертвою. А Маммедджан пішов і ліг спати.

Ось дев, нічого не знаючи про Маммедджана, знову прийшов до дівчини. Коли він сидів розніжившись, дівчина запитала у нього:

– Я чула від батька, що душа девів знаходиться в іншому місці, так де ж твоя душа?

– Хто ти така, щоб запитувати про мою душу? – крикнув дев і дав дівчині ляпаса.

– Відтоді, як я розлучилася зі своїми батьками, у мене тут нікого, окрім тебе, не було, – сказала дівчина девові.

– Приготуй тоді овмач[10], – наказав дев.

Дівчина приготувала овмач. А дев пішов і підняв камінь. З-під каменя, як із отвору посудини, полилася вода. Дев висипав овмач у воду, і з’явилася риба з кільцем у носі.

– Ось це і є моя душа, – сказав дев, показуючи рибу дівчині.

Наступного дня дев подався на полювання, а Маммедджан підійшов до дівчини, оживив її, потім проказав слідом за нею: «Я пірім Вейсел гара!»[11] – і підняв камінь. Кинув він у воду перепічку і упіймав рибу. У цей час несподівано з’явився дев. Та Маммедджан випередив дева і убив рибу. Дев звалився, як підрубана чинара. Піднялася пилюга, зчинилася буря, і навколо потемніло. Потім знову прояснилося, і Маммедджан забрав із собою пері[12], хурджин з намистом і повернувся додому.

Купив Маммедджан на базарі тканину і сказав своїй дружині:

– Дівчина не вміє шити сукню, поший ти.

– Нехай шиє сама! – відповіла дружина. – Що, у неї рук немає?

Маммедджан відніс ханові намисто, а на зворотному шляху запропонував одній старій:

– Тітонько, приходь до нас шити сукню. Дамо тобі кілька кранів[13].

– Добре, синку, – відповідала стара.

Прийшла вона до Маммедджана додому, взяла тканину і ножиці, та замість тканини розрізала собі руку. Тоді пішла стара до хана, показала йому руку і сказала:

– Хан-ага, ти знаєш новини – раніше у Маммедджана була одна дружина, а тепер стало дві. І ось поглянь: задивилася я на їхню красу і не помітила, як порізала руку.

– Ідіть покличте Маммедджана! – наказав хан.

Маммедджана покликали, і хан сказав йому.

– Маммедджане, ти маєш добути мені молоко левиць і тигриць. Це ліки для моєї матері. Даю тобі три дні. Якщо не добудеш – обов’язково тебе страчу!

Маммедджан повернувся додому сумний-пресумний.

– Чому ти пригнічений? – запитала його пері.

– Хан велить мені добути молоко левиць і тигриць, – відповідав Маммедджан.

Тоді пері сказала:

– Хіба через це плачуть? Іди у таке-то місце: там лежить старий лев із скалкою в лапі. Ти візьми із собою щипці і шило, підкрадися тихенько і витягни скалку. Потім сховайся, і що б лев не говорив, не показуйся. Тільки тоді, коли прокаже ім’я Сулеймана[14], ти можеш вийти, і він виконає все, що тобі треба.

Як було сказано, Маммедджан вирушив туди, підібрався до лева і витягнув з його лапи скалку.

– Гей, хто це? Ти помреш! – крикнув лев.

Та відповіді не було. Тоді нарешті лев промовив ім’я Сулей- мана, і Маммедджан підійшов до нього.

– Ну, чоловіче, – заговорив лев, – ти зробив для мене таке добре діло. Проси тепер, що тобі треба, я все виконаю.

– Мені треба левине молоко, – сказав Маммедджан.

Тут лев крикнув: «Шір![15]» – і з’явилася зграя тигрів. Потім він крикнув: «Пелен!» – і з’явилася зграя левів. Лев дав Маммедджанові два бурдюки і сказав:

– Наповнюй.

Маммедджан наповнив обидва бурдюки і нав’ючив по одному на тигра і лева. Старий лев послав з Маммедджаном ще кілька хижаків і наказав їм:

– Коли проведете його, повертайтеся назад.

Маммедджан швидко дістався до міста. Люди, побачивши його, розбіглися і сповістили про все хана. Той вийшов назустріч Маммедджанові і закричав: