Читать книгу Казки добрих сусідів. Польова діва. Грузинські народні казки - Народное творчество, Народное творчество (Фольклор), Олег Петрович Котельников - Страница 2

Було таке чи й не було, а жила собі вдова. Своїх дітей не мала, а годувала чоловікового брата – ледачого та товстого. Нічого той ледацюга не робив, лиш сидів коло печі та тріскою попіл ворушив, через що й прозвали його Нацацеркія2. Щодня говорила йому невістка:

– Дівере, а встань-но, та пройдися сюди-туди, та щось зроби – може, заробиш якусь копійку, бо я вже сили не маю тебе годувати!

Тільки дарма! Як сидів Нацацеркія коло печі, так і сидить – тільки попіл ворушить. Ніяк його не можна за поріг випхати.

А це якось виманили його з хати на Великдень. Коли ж повернувся Нацацеркія додому, невістка зачинила двері й не впустила його в хату. Чекав Нацацеркія, чекав, а тоді попросив на дорогу грудку попелу, шило та головку молодого сиру й вирушив у дорогу.

Довго мандрував Нацацеркія по світах і прибився якось до великої річки. Аж бачить: на другому березі річки припав до води дев та так жадібно п’є, що нічого не помічає. Злякався Нацацеркія, як побачив дева, але що мав робити? Назад іти? Побачить дев. Вперед іти – знову побачить. Ото й надумався йти вперед. Дістав шило та й почав колупати грудку попелу – як стала тут курява стовпом! Дев побачив та й дивується. А тоді вхопив каменюку та й гукає:

– А чи зможеш ти з каменя воду вичавити?

Нацацеркія нахилився, буцім бере каменюку, дістав з торби головку сиру та й стиснув її – сироватка так і чвиркнула. А тоді й гукнув Нацацеркія девові:

– А йди-но сюди та перенеси мене через воду, бо я не хочу ніг замочити!

Дев переступив річку, посадив собі на шию Нацацеркію й вигукнув:

– Ой, який же ти легенький!

А Нацацеркія й одказує:

– Це тому, що однією рукою я за небеса тримаюся. Як відпущу, то ти мене не зможеш нести.

– Ану ж бо відпусти! – просить дев.

Нацацеркія дістав шило та й загнав його девові в потилицю. Дев заревів і попросив, аби Нацацеркія знову вхопився рукою за небо.

Дев переніс Нацацеркію через воду й каже:

– А тепер ходімо до мене обідати!

Нацацеркія наполохався, але що мав робити – погодився.

Прийшли до дева. Бачить Нацацеркія: хата у дева велика-велика, а в хаті піч і в ній вже стоїть величезна глиняна сковорода. Ось дев посадив на сковороду прісну перепічку та й каже:

– Тепер же я піду страву варити, а ти дивися, аби перепічка не пригоріла.

Сидить Нацацеркія та й дивиться на сковороду. Бачить, сковорода почала пригорати. Біжить Нацацеркія до неї, хотів трохи пересунути, а сковорода й перевернулася, та так, що Наца-церкія опинився під нею, Скільки не пручався, а вилізти не може.

Коли це заходять у хату деви, підняли сковороду й бачать: під нею лежить їхній гість. Здивувалися вони та й питають:

– Чоловіче, що це ти надумав?

– Та то в мене живіт заболів, так я тепленьким до черева притулив. А воно й справді помогло, вже не болить, – одказує Нацацеркія.

Сіли обідати. Взяв дев глека в руки, щоб налити вина, а він порожній. Ото й каже:

– А візьми-но, чоловіче добрий, цього глека та сходи наточи вина. Воно у нас у дворі, у квеврі3.

Нацацеркія як побачив той квеврі, то від страху закляк. Сидять деви та й чекають, а Нацацеркії все нема й нема. Обридло девам чекати, вийшли у двір та й бачать, що їхній гість узяв у руки лопату і копає землю довкола квеврі.

– Що це ти робиш? – питають його деви.

– А хіба не краще взяти квеврі заразом, ніж ходити з тими малесенькими глеками по сто разів!

Деви аж зойкнули. Стоять та й думають: «Нас дев’ятеро братів, та й то ми ледве витягаємо квеврі з землі, а він сам ладен його нести». Отож наточили самі в глек вина та й понесли до столу.

Сіли та й обідають. Коли це котрийсь із девів кашлянув, а сердешного Нацацеркію аж під стелю підкинуло, та так, що він і прилип до сволока.

Деви зирк угору та й побачили там Нацацеркію.

– Як ти там опинився? – питають.

– Як та як! Ось візьму оцього прута, – показує на сволок, – та й одлупцюю вас, аби знали, як кашляти переді мною!

Деви вже й геть поперелякувалися: «Ми, дев’ятеро братів, ледве доперли цього дуба, щоб сволок покласти, а він його прутом називає!» Та нишком і повтікали з хати. А Нацацеркія якось вже там зліз додолу та й став у тій хаті господарювати.

Деви ж, утікаючи, розбіглися світ за очі. А одному трапилася лисиця. Побачила наляканого дева та й питає:

– Куди це ти біжиш, наче тороплений? Що тобі спричинилося?

– Атож! Як його й не бігти, коли до нас прийшов один чоловік та й мало не повбивав нас!

І дев розповів лисиці про свою пригоду.

Лисиця зареготала та й каже:

– Та то ж Нацацеркія! Він недоладний та ледачий, невістка його з хати витурила. Я його добре знаю: скільки курей у них було, то все я виносила. Ходи зі мною! Дивуюся, як це він вас налякав – адже сам найперший боягуз.

– Ба ні! – одказує дев. – Я тобі не вірю!

Як почала його лисиця просити – ні та й ні!

Нарешті дев придумав таке:

– Щоб ти мене не обдурила, давай прив’яжу тебе та й поведу на мотузці!

– То й гаразд! – погодилася лисиця, обмоталася мотузком, а кінець прив’язала девові до пояса.

От вони йдуть до хати дева, а Нацацеркія побачив їх, вискочив у двір та й кричить:

– Бач, клята лисице! Бач, харцизяко! Адже ти заборгувала мені дванадцять девів, а ведеш всього-на-всього одного!

Дев як почув, перелякався на смерть та й накивав п’ятами, а лисиця дибуляла на мотузку скільки могла, а тоді впала, поки її дев не побив об каміння по дорозі.

А Нацацеркія поскладав на верблюдів усе добро, що деви надбали, та й повіз додому. Як побачила невістка стільки багатства, зраділа й пустила Нацацеркію в хату. Відтоді й живуть мирно та щасливо.