Читать книгу Казки добрих сусідів. Золотоголова рибка. Вірменські народні казки - Народное творчество, Народное творчество (Фольклор), Олег Петрович Котельников - Страница 2

Удавні часи жив цар із царицею. Був у них один-єдиний син Вачаган. Батько з матір’ю всю душу в нього вкладали, ні вдень, ні вночі не зводили з нього очей. Слуги слід в слід ходили за Вачаганом, вгадуючи усі його бажання. У двадцять років царевич був миршавий і тендітний, немов квітка, що виросла без сонця.

Якось старий лікар Лохман, слава про якого рознеслася по всьому світу, прийшов до царя і каже:

– Царю! Якщо ти хочеш, щоб твій син Вачаган не зійшов дочасно в могилу, то не тримай його в чотирьох стінах. Широкий зелений степ, високі агаванські гори. Багато в них диких звірів і птахів. Нехай царевич Вачаган займеться полюванням.

Дослухався цар порад мудрого Лохмана. Царевич, одягнений в простий одяг, зранку їхав у гори разом із своїм вірним слугою Вагінаком. Царський син так захопився полюванням, що часто ніч заставала його зненацька, і він змушений був користуватися гостинністю селян, які завжди знаходили для втомлених мисливців шматок хліба і глек молока.

Вачаган прислухався до людських потреб і бід, не раз продажний суддя потрапляв до в’язниці. Вдови та сироти, бідні общини не раз отримували допомогу з царської скарбниці, не здогадуючись, чиїх рук то справа.

Якось у запалі ловів Вачаган у супроводі слуги прискакав у село Ацік і зупинився коло джерела. Біля води саме зібралися дівчата з глеками.

– Напоїть мене, дівчата! – попросив Вачаган.

Одна дівчина наповнила глек і передала його іншій. Та, замість того щоб передати глек Вачагану, вилила його на землю. Тоді перша дівчина знову наповнила глек і передала його подрузі. Дівчина вилила і цей глек на землю.

– У мене в горлі пересохло від спраги, дай же мені води! – закричав Вачаган.

Дівчина розсміялася і знову вилила воду на землю. Вачаган розгнівався, та дівчина не звертала на це уваги. Вона ніби ба-вилась – то підставить глек під струмінь, то знову виллє воду. І тільки на шостий раз вона подала глек Вачагану.

Втамувавши спрагу, Вачаган запитав у дівчини:

– Чому ти не дала мені зразу напитися? Жартувала чи хотіла мене розсердити?

– У нас не прийнято жартувати з незнайомцями, – відповіла дівчина. – Я бачила, що ви розпалені полюванням, а вода в джерелі холодна, наче крига. Навіть гарячого коня добрий господар не напуває холодною водою.

Така відповідь вразила Вачагана, та ще більше вразила його краса дівчини.

– Як тебе звати, красуне?

– Анаїт.

– Хто твій батько?

– Мій батько – пастух Аран. Та навіщо тобі знати наші імена?

– А хіба це гріх?

– Якщо це не гріх, то назви себе і скажи, звідки ти родом?

– Збрехати тобі чи сказати правду?

– Зроби, як вважаєш для себе достойним.

– Достойним для себе я вважаю говорити правду. Але свого імені я не можу тобі відкрити.

Анаїт взяла свій глек і пішла.

З тих пір Вачаган втратив спокій. Образ Анаїт не покидав його ні вдень, ні вночі. Все частіше і частіше їздив він у село Ацік, щоб хоч на хвильку побачити красуню. Вірний слуга Вагінак доповів про це царю з царицею.

Цар покликав сина і сказав:

– Сину мій Вачагане! Тобі минуло двадцять років. Ти – моя єдина надія, ти – опора моєї старості. Прийшов час тобі одружитися.

– Я вже вибрав собі наречену, батьку.

– Хто ж вона? Дочка якого царя? – зрадів батько.

– Вона дочка пастуха з села Ацік. Ім’я їй – Анаїт.

– Це неможливо! – замахав руками цар. – Забудь про неї. Пам’ятай, що царський син має вибирати собі в наречені або царівну, або княжну. У грузинського царя три дочки – вибирай будь-яку. У князя гунарського – теж дочка-красуня.

– Ні, – відповідав Вачаган.

– Ну, тоді одружуйся з донькою воєначальника Варсенік. Вона виросла на наших очах, красуня, буде тобі вірною дружиною, а нам слухняною дочкою.

– Ні, батьку! Якщо ти хочеш, щоб я одружився – знай: немає для мене іншої нареченої, окрім Анаїт, дочки пастуха.

Довго умовляв цар сина, але той твердо стояв на своєму. Тоді цар вибрав багаті подарунки, покликав вірного Вагінака, і той у супроводі двох вельмож поїхав у село Ацік сватати Анаїт, дочку пастуха.

Старий Аран привітно прийняв гостей і розстелив для них килим.

– Який чудесний килим! – здивувались гості. – Це робота твоєї господині?

– Ні, я вдівець! – відповів Аран. – Моя дружина померла десять років тому. – Це робота моєї дочки Анаїт.

– Такого килима немає навіть у нашому палаці. Твоя дочка уміла майстриня. Слава про її красу дійшла до палацу. Цар послав нас для переговорів. Він хоче бачити твою дочку Анаїт дружиною свого сина.

Вельможа чекав, що Аран не повірить своїм вухам чи затанцює від радощів. Але пастух продовжував мовчки сидіти на килимі і нічим не виявляв своїх радощів.

– Що з тобою, Аран? Ти не радий такій високій честі?

– Дорогі гості, – усміхнувся старий пастух. – Я вдячний царю за велику честь узяти з дому жалюгідного пастуха прикрасу для царських палат. Я можу подарувати царю цей прекрасний килим, а дочка моя – сама господиня своєї долі.

Вельможі перезирнулись між собою.

До кімнати увійшла Анаїт, поклонилась гостям і сіла за п’яльця. Її тонкі пальці миготіли, як білі метелики.

– Подивись, Анаїт, які багаті дарунки прислав тобі наш цар, – сказав Вагінак, дістаючи шовкові сукні та коштовні прикраси.

Анаїт ледь кинула погляд на все і запитала:

– За що ж мені така милість?

– Цар хоче бачити тебе дружиною свого сина Вачагана. Ти напоїла його водою з джерела. І разом з глеком він віддав тобі своє серце.

– Значить, той прекрасний юнак – син царя? – здивувалась Анаїт. – А чи знає він якесь ремесло?

– Навіщо царському сину ремесло? – розсміявся Вагінак. – Усі піддані – його слуги.

– Сьогоднішній пан – завтра може стати слугою. Ремеслом має володіти кожен, будь він цар чи слуга.

Вельможі перезирнулись між собою.

– Значить, ти відмовляєш царевичу тільки тому, що він не знає ремесла? – перепитали вельможі.

– Скажіть царевичу, що він мені милий, але я поклялась вийти заміж тільки за чоловіка, який знає ремесло, і не можу порушити клятву.

Посли повернулися в палац і розповіли про все.

Цар з царицею зраділи, думаючи, що вже тепер Вачаган відмовиться від своїх намірів.

Але Вачаган сказав:

– Анаїт права. Цар – теж людина. Кожна людина повинна бути майстром якої-небудь справи.

І вирішив Вачаган навчитися ткати парчу.

З Персії привезли майстра, і за один рік Вачаган перевершив свого учителя. Своїми руками він виткав з тонких золотих ниток весільну сукню і послав її Анаїт. Дівчина довго милувалась чудесним візерунком і дала свою згоду вийти заміж за Вачагана. Сім днів і сім ночей тривав весільний бенкет. Царю так сподобалась Анаїт, що він на радощах на три роки звільнив усіх селян від податків, і в країні склали таку пісню:

Скоро після весілля цар послав у справах вірного слугу Вагінака в дальні краї свого царства, і той безслідно зник. Мина-ли роки, цар з царицею померли, і на трон зійшов Вачаган. Якось Анаїт сказала чоловікові:

– Вачагане! Я помічаю, що ти не знаєш, що твориться у твоєму царстві. Люди, яких ти скликаєш на раду, не говорять тобі всієї правди. Щоб заспокоїти тебе, вони говорять, що все добре. А чи так це насправді? Скинь на деякий час царські шати.

– Ти права, Анаїт. Але хто ж без мене буде правити державою?

– Я! І зроблю це так, що ніхто не буде знати про твою відсутність.

– Добре, Анаїт. Завтра я покину палац, і якщо через двадцять днів я не повернусь, значить, зі мною сталась біда.

У простому селянському одязі Вачаган вирушив у далеку дорогу.

Багато він бачив, багато чув, але найдивовижніше сталося з ним на зворотному шляху в місті Перожі. Якось він сидів на міській площі і побачив натовп, який ішов слідом за сивим старцем. Старець повільно ступав, перед ним очищали дорогу і підставляли під ноги по цеглині.

– Хто цей старець? – запитав Вачаган.

– Це великий жрець, він такий святий, що не ступає ногою на землю з боязні розчавити яку-небудь комаху.

В кінці площі старець опустився на розстелений килим і почав проповідь. Вачаган протиснувся вперед, щоб роздивитися і послухати старця.

Старець помітив Вачагана і покликав його до себе.

– Хто ти і звідки?

– Я з далекої чужої землі. Прийшов у ваше місто шукати роботу.

– Ходімо зі мною. Я дам тобі роботу і щедро заплачу за неї. Вачаган пішов слідом за старцем. На краю міста старець

відпустив натовп. Залишились лише жерці та носильники з важкою поклажею. Вони були чужоземці. Скоро показався якийсь храм, оточений з усіх боків високою стіною.

Великий жрець зупинився біля залізних воріт, відчинив їх великим ключем і, впустивши всіх, знову замкнув замок.

Вачаган побачив перед собою храм, увінчаний блакитним куполом, оточений маленькими келіями. Біля цих келій носильники склали свою поклажу, і великий жрець повів їх у храм. У глибині храму, поблизу вівтаря, великий жрець на-тиснув непомітну пружину, і стіна розсунулась надвоє. За нею виднілись нові залізні двері. Великий жрець відкрив ці двері і сказав:

– Увійдіть, люди. Тут вас нагодують і дадуть роботу.

Ніхто не встиг сказати і півслова, як залізні двері зачинились, і все огорнула темрява. Ошелешений Вачаган кинувся до дверей і з усіх сил почав стукати:

– Відчиніть! Відчиніть!

Та йому відповідало лиш власне відлуння.

Вачаган мовчки поплентався вперед, туди, де виднілася слабенька смужка світла. Решта пішла за ним. Спіткаючись і падаючи, вони дістались до ледве освітленої печери, звідки чулися жалібні крики.

Назустріч їм метнулася якась тінь. Вачаган випростався і голосно крикнув:

– Хто ти, людина чи диявол? Підійди і скажи, де ми?

Тінь наблизилась і, тремтячи, як лист у буремну ніч, зупинилась перед ним. Це був чоловік з обличчям мерця. Його глибоко запалі очі світились голодним блиском, щоки ввалились, сині губи оголювали беззубий рот. Це був живий скелет, обтягнутий шкірою. Заїкаючись і плачучи, цей живий труп сказав:

– Ідіть за мною, і все зрозумієте.

Вони пішли по вузькому коридору і вийшли в іншу печеру, де такі ж голі скелети ворушилися на холодній землі, притискаючись один до одного, намагаючись зігрітись.

Провідник повів Вачагана далі, через таку ж печеру, де у певному порядку стояли величезні казани і такі ж люди-тіні метушились навколо них, помішуючи довгими палицями якесь вариво.

Вачаган зазирнув у казан і зі страху відсахнувся. В казані варилося людське м’ясо… Він нічого не сказав своїм товаришам по нещастю і попрямував за провідником. Той привів їх до великої, тьмяно освітленої печери, де сотні мертовно-блідих, змучених людей вишивали, в’язали, шили. Тим же шляхом провідник привів їх до першої печери і втомлено опустився на камінь.

– Той же старець так само заманив у ці печери і нас. Я втратив лік часу, бо тут немає ні дня, ні ночі і тільки безкінечною чередою тягнуться жахливі сутінки. Знаю тільки, що всі, хто потрапив сюди разом зі мною, – загинули. Якщо людина, яка сюди потрапила, знає ремесло, її змушують працювати, якщо ні – забирають на бойню, і звідти вона потрапляє у ті жахливі казани, які ви щойно бачили. Старий диявол не один, усі жерці – його помічники.

Вачаган, не відводячи очей, дивився на оповідача й… упізнав у ньому свого слугу Вагінака. Вагінак не впізнав свого господаря, і Вачаган, боячись, щоб радість зустрічі не порвала, як меч, тонку нитку життя Вагінака, не назвав себе.

– Скоро я стану зовсім безсилим, і тоді мене відправлять на бойню, – журився Вагінак. – Та й на усіх вас чекає така ж доля.

– Ні! – гнівно вигукнув Вачаган. – Залишайся з нами, я вірю, що ми виберемось живими з цього пекла!

Вачаган розпитав у своїх супутників про їхнє ремесло. Один виявився кравцем, інший – ткачем, ще інший – вишивальником, решта не знали ніякого ремесла.

– Будете моїми помічниками, – сказав їм Вачаган.

Скоро з шумом розчахнулися залізні двері, і до печери зайшов жрець в оточенні сторожі.

– Це новоприбулі? – запитав він.

– Так, ми слуги твоєї милості.

– Хто з вас знає якесь ремесло?

– Ми – умілі майстри. Ми вміємо ткати цінну парчу. Вона коштує у сто разів дорожче від чистого золота.

– Невже на світі є тканина, яка дорожча від золота? – здивувався жрець.

– Я не брешу, – гордо відповів Вачаган.

– Добре, – повірив жрець. – Скажи, які вам потрібні інструменти, який матеріал, і йдіть у майстерню.

– Ні, о великий пане! Чужі очі не повинні бачити нашу роботу. Дозволь нам залишитись тут і накажи посилати нам хліб і плоди. Ми не їмо м’яса, від нього можемо померти, і тоді ви втратите зиск.

– Добре! Але горе вам, якщо ви обдурите мене. Я пошлю вас на бойню і, перш ніж убити, завдам страшних тортур.

Того ж дня жрець прислав необхідні інструменти і матеріал. Вачаган узявся за роботу, навчаючи й своїх товаришів по нещастю. Щодня слуги жерця приносили невільникам хліб і плоди. Кожен старався дати хоч трохи їжі нещасним у сусідній печері. Вагінак поступово поправився і став схожий на нормальну людину. Коли основа парчі була готова, Вачаган сказав жерцю:

– Ми не можемо далі працювати у напівтемряві. Накажи принести нам вогню.

Жрець виконав прохання Вачагана і приніс смолоскип та кілька світильників.

Побачивши Вачагана, освітленого з ніг до голови, Вагінак голосно скрикнув і впав на землю.

– Що з ним? – здивувався жрець.

– Блиск смолоскипа засліпив його, пане. Він прийде до тями і спокійно буде працювати, – з поклоном сказав Вачаган, і жрець пішов.

Скоро парча була готова. Вона сяяла і переливалась усіма кольорами веселки. По краях тонкого візерунку Вачаган виткав дрібними буквами історію своєї неволі.

Побачивши чудесну парчу, жрець завмер від захвату.

– Ти дійсно майстер, – милостиво кинув він Вачагану.

– Я тобі говорив, що ця парча буде коштувати в сто разів дорожче від золота. Знай же, що вона коштує ще дорожче! На ній виткані чарівні талісмани. Жаль, що вони не доступні кожному. Прочитати і відгадати їхню таємницю може тільки мудра цариця Анаїт.

Жадібний жрець не відводив очей від чудесної парчі. Він вирішив не показувати її головному жерцю, з тим щоб самому скористатися щедрим прибутком.

Тим часом Анаїт так мудро правила країною, що народ не знав про відсутність Вачагана. Минуло двадцять днів – Вачаган не повернувся. Цариця почала хвилюватися. По ночах вона бачила страшні сни. Собака Вачагана Зангі день і ніч вив, кидався під ноги і тягнув кудись Анаїт за сукню. Кінь Вачагана нічого не їв, іржав, як лоша, що втратило матір. Кури кукурікали, як півні, а півні, замість зорі, співали під вечір фазанячими голосами. Хоробра Анаїт була у відчаї.

Вона розіслала гінців у всі кінці свого царства, та Вачаган зник, як голка в скирті сіна.

Якось уранці їй доповіли про приїзд іноземного купця з товаром.

– Покличте його, – наказала цариця. – Може, він зустрічав на своєму шляху мого чоловіка.

Слуги привели жерця. Він низько вклонився цариці і на срібній таці підніс золоту парчу.

Анаїт поглянула на парчу і запитала:

– Чи не зустрічав ти на своєму шляху царя Вачагана?

– Ні, – відповів жрець.

– Скільки коштує твоя парча?

– Вона в триста разів дорожча, ніж золото. Це ціна роботи майстрів і матеріалу. А моє старання для тебе оціни сама, о мудра царице!

– Це нечувана ціна за парчу.

– Це не проста парча, царице, на ній виткані чарівні талісмани, які виліковують печаль і горе.

– Он як? – здивувалась Анаїт і знову розгорнула парчу.

«Кохана Анаїт, я потрапив у страшне пекло. В ньому я зустрів Вагінака. Той, хто приніс тобі парчу – один з демонів цього пекла. Шукай нас на схід від Перожа під обнесеним стіною храмом. Ліворуч від вівтаря стіна розсувається навпіл. Поспішай, бо нам загрожує смерть. Вачаган».

Серце Анаїт затріпотіло, як спіймана пташка. Знову і знову вона перечитувала страшні слова. Зібравши усі свої сили, Анаїт з усмішкою сказала:

– Так, ти правий! Візерунки цієї парчі мають чарівні властивості. Ще вчора я не знаходила собі місця від журби і горя. А зараз ти бачиш – я усміхаюсь. Цій парчі немає ціни. Але мертве творіння не може бути вищим від свого творця, – чи не так?

– Ти говориш мудро, царице.

– Приведи до мене майстра, який виткав цю парчу, – я хочу подивитись на нього.

– Мудра царице! Я не бачив того майстра. Я купець і придбав цю парчу в Індії у одного єврея. А той купив парчу у араба. А у кого купив араб – я не знаю.

– Але ж ти говорив, що робота і матеріал коштують у триста разів дорожче від золота. Значить, ти сам віддав її ткати.

– Мудра царице, так сказав мені купець, у якого…

– Ти брешеш! – гнівно вигукнула цариця. – Талісмани відкрили мені твою мерзенну таємницю. В темницю його!

Слуги схопили жерця і кинули до темниці.

Анаїт наказала трубити тривогу. Тривожно перешіптуючись, народ заповнив площу перед палацом, запитуючи одне в одного, що сталося. На балкон вийшла озброєна з ніг до голови Анаїт.

– Громадо! – сказала вона. – Життя нашого царя Вачагана в небезпеці. Хто любить царя, хто дорожить його життям – за мною! Опівдні ми повинні бути в Перожі.