Читать книгу Казки добрих сусідів. Чарівний дзвіночок: Молдавські народні казки - Народное творчество, Народное творчество (Фольклор), Олег Петрович Котельников - Страница 2

Мабуть, колись так сталося, а якби цього не було, не розказували б цю казку.

Жив колись чабан, і було в нього троє синів. Збудував він під лісом загін для овець і пас їх там цілий рік. Трохи нижче, в самому серці кодр, жив Гевеун-велетень – мерзенний і страшнючий змій, не бачити б його ні уві сні, ні наяву.

Вранці, коли просипалися птахи, і увечері, коли з долини тягнуло прохолодою, Гевеун-велетень гикав і кричав чабанам, що були в загонах:

– Мей, чабани, ехе-хе-хе, женіть овець до мене, в трави колосисті, в ліси тінисті!

Та всі чабани знали, що за ласкавими словами приховані страшні справи. І ніхто йому не відповідав, і ніхто не йшов.

Скільки разів чув чабан заклик і слова велетня-змія, стільки разів повчав своїх синів:

– Боже борони, щоб хтось із вас відповів змієві – йому тільки того й треба: попрощаєтесь назавжди і з вівцями, і з життям своїм. Ніхто з тих, хто відповів йому і пішов з вівцями в ліс, не врятувався.

Хлопці дослухалися порад батька. Так збігали роки. Прийшов час, і старий чабан помер. Залишились сини його. Набивали бринзу, мали клопоти по господарству, як до того батько, їм не було коли вгору глянути. Якось пішли брати на ярмарок. Купили, чого хотіли, мабуть, випиваючи за придбане, перебрали трохи.

Йдуть, похитуються, усі камінці по дорозі їм на заваді. Підходять до куреня, такий гарний настрій у них, що почали вони про все говорити, ділитися та хвалитися. Раптом чують:

– Мей, чабани, ех-хе-хе, женіть овець до мене, в трави колосисті, в ліси тінисті!

– Давай відгукнемося і поведемо овець, – каже старший брат.

– Давай, хто його знає, може, і неправда те, що говорив нам батько, підемо, подивимось, – каже середній.

– Брати мої, опам’ятайтеся, загинемо всі, – просить молодший брат.

– Заткни пельку, що ти розумієш? Малий ще повчати нас.

У ту мить заклик змія пролунав ще раз. Старші брати, як почули, піднялись на ноги і на весь голос закричали:

– Уху-ух-ух, Гевеуне, чуємо ми твої слова, та не бачимо тебе!

Не встигли прокричати – Гевеун тут як тут:

– Привіт вам, хлопці.

– День добрий.

– Це ви мене кликали?

– А хто ж іще?

– Тоді ходімо зі мною на пасовисько, в ліс. Та спочатку заріжте вівцю – дуже вже я голодний.

Зарізали брати вівцю, накололи м’ясо на рожен, розвели вогонь, почали м’ясо смажити. Миттю проковтнув велетень вівцю з кістками, а потім повів хлопців з отарою овець до свого лісу. Пасовисько там було прекрасне, та не на користь і не на радість собі пасли хлопці овець. Змій-страшилище з них очей не зводив і кожного дня примушував смажити по три вівці. У хлопців серце боліло, коли вони бачили, як знищується нажите батьком.

Та якось мирилися вони зі своєю бідою. А страшилище підступно готувало лихе. Одного дня розвів змій багаття, підвісив казан і, коли закипіла вода, кинув у казан старшого брата, зварив його і з’їв. Потім з’їв і середнього. Черга дійшла до молодшого, і той, бідний, світу білого не бачив від страху. У передчутті біди погнав він овець на пасовисько і почав там думати-гадати, що робити, бо велетень ось-ось схопить його своїми ручищами. Нічого б він не придумав, якби не виявилося в отарі мудрої овечки, яка, відчувши настрій господаря, почала жалібно мекати та й відбилась від отари. Хлопець запитує у неї:

– Що сталося, міоаро, чому ти не пасешся?

– Ой, господарю, відчуваю я, що чатує на тебе велика небезпека. Гевеун-велетень надумав і тебе зі світу звести. Та не втрачай мужності, не журися. Гевеун, після того як поставить казан на вогонь, відразу засинає. А ти підклади дров у вогонь і, коли вода закипить, вилий її велетню поміж очей.

Відомо: ні з чого іншого, як із крихітного зернятка пускає дерево коріння в землю і тягнеться до неба гіллям.

Так і хлопець, заспокоєний міоарою, почав сподіватися на своє визволення. Наступного дня велетень заснув біля вогнища, хлопець же палив вогнище, готував казана. Коли вода закипіла, він обережно зняв казан і хлюпнув окропом межи очі велетню і осліпив його. Підскочив Гевеун, розлючений, мов скажений пес, – а нічого не бачить. Навпомацки велетень підійшов до загону, усівся на горбочку і велів хлопцю доїти овець. Потім запитує:

– Ну, ти готовий овець заганяти?

– Так, – відповідає хлопець.

Тоді Гевеун кинувся закривати загін, однією рукою тримає ворота, другою – щупає овець і випускає по одній, щоб схопити хлопця. Але ж і хлопець не дурник. Підкрався він до великого барана, заліз йому під живіт, вчепився руками у вовну і непомітно проскочив. Прогавив велетень хлопця. Той буде тільки насміхатися над ним. Піднявся велетень на весь свій височезний зріст, почав каятися:

– Друже мій, той, хто навчив тебе таким хитрощам, – добре придумав, а якщо ти сам здогадався, тим краще. Не маю сил утримувати тебе біля себе і, якщо вирішив ти йти у світи, візьми цей перстень – буде пам’ять про Гевеуна-велетня.

Хлопець, не думаючи про біду, підбіг, схопив перстень і надів його на палець. А Гевеун як закричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідає зачарований перстень.

Тоді велетень – туп! туп! туп! – потупав своїми ножищами туди, звідки почувся голос, потім знову закричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – кричить перстень.

Зрозумів хлопець, що потрапив у пастку.

Гевеун бігав з розчепіреними руками, щоб схопити хлопця і кричав:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідав перстень.

Хотів хлопець зняти перстень, а не може – не дається, клятий, не знімається.

Схопив його зубами – ніяк. Бачить, що іншого виходу немає, витягнув ніж, поклав руку на колоду, відрубав палець з перснем і кинув у колодязь.

Велетень знову кричить:

– Персню, персню, де ти?

– Тут я! – відповідає перстень з колодязя.

Підійшов Гевеун-велетень до колодязя, перечепився і полетів головою вниз. Захлинувся водою – там йому й кінець прийшов.

Хлопець упевнився, що велетень загинув, заліз йому на п’яти, що стирчали з колодязя, і затанцював на радощах. Потім зібрав свою отару овець і погнав на пасовисько. Догнали його інші чабани. Розповів він їм про все, що з ним сталося, – тоді й інші чабани насмілились повести овець у кодри. Спочатку йшли з обережністю, потім збудували собі загони на багатих і красивих лісових галявах і почали там пасти овець. Може, й донині пасуть їх.

* * *