Читать книгу Бодай Будка - Наталка Бабіна, Н. В. Бабина - Страница 6

З печі, до якої я нахилилася, вдарило хлібним нестерпно смачнючим жаром. Старанно вимитими старими граблями я підтягнула до себе бляхи з буханками – або, як у нас сказали б, – булками хліба, які виросли вчетверо і тепер трохи перевішувалися за краї бляхів. Самопечений хліб мівся стати головною та почесною стравою на новосільному столові – сьогодні ввечері до мене збиралися приїхати Влянка, Ленка, Оксанка – букет леді, тремтіння фіалок – щоб відзначити моє новосілля.

Чим мені цих леді покормити на входинах – була для мене велика задача, яка щільно займала мої думки до тих пір, поки, розбираючи завали мотлоху в клуні, я не натрапила на форми для випічки хліба – простокутні, з якогось чорного металу, точно такі, в яких, ще пам’ятаю, колись пекла хліб баба – в нас такі називають бляхи, і це слово має наголос на останній склад і не має жодного відношення до популярної у російськомовних лайки. Бляхи були в доброму стані, аж просилися до пічки. І це наштовхнуло мене на ідею: зроблю вечерю в стародавньому стилю! Для кулінарії ж головне, не як приготувати, а з чого. Найважніше – щоб з добрих продуктів, а все решта – так, прикраси, помпончики на шапці. Тому я купила саморобне борошно (от, до речі, ніколи у нас тут так не кажуть, кажуть – мука, але нехай, все ж таки будемо говорити літературною мовою) та саморобні дріжджі в знайомої фермерші зі Страдча і спекла хліб сама. В тієї ж фермерші набула ще деяких домашніх продуктів та зробила страви, рихтик26, як баба колись…

Пах хліба був запаморочливим; він змішувався з пахом смаженої до золота на конопляній олії річної риби, і терпіти було тяжко.

Як почувши той пах, підтягнулися Влянка та Ленка – приїхали разом Ленкіною машиною. Ми обнялися з сестрою. Так склалося, що цим літом вона, занятая справами у Мінську, майже не бувала в Добратичах, і не бачила ще Будки й тепер, оглядаючи мій дім і двір, оживилася: «Ось тут, пам’ятаєш, ми закладали свої «секретики»… Згадуєш, композиції з «золотка» з цукерок, квіточок, під шкельцем, в тайному місті, щоб ніхто не знав, а після треба було приходити в те тайне місце та любуватися… А з цієї вишні я впала… А вода з колодязя, чи така сама на смак? Така сама. Ох, і туалет той самий, дивись ти. А ти вже провела до дому воду та каналізацію? Провела? То добре. Треба ще газ підвести, з дач, у них же є. Ось тобі як подарунок оплачена домова на ці роботи. Надійна контора, перевірена, приїдуть по твоєму першому дзвінку, тільки-но будеш готова». Мені приємно було її оживлення, приємно було й отримати такий доречний подарунок.

Дівчата помогли накрити стіл на дворі під яблунею – крім хліба, були ще масло, сир, жарена риба, молода картопля з тушкованою капустою, мед та французьке шампанське. Виключаючи тільки мед з шампанським, все решту я зробила (і добула) сама. То була перша за десятки років самостійна рибалка – плотва, йоржики, канадські сомики, підлящики сріблисті, трепетливі з Копаного Рову (в мене аж шкура на руках засвербіла, поки їх перечистила – алергія) – як і перше збивання масла, як і роблення сиру. Вдалося все! Масло зі сльозами на жовтому боці, сир, в який я додала розмарину, пахнув раєм… А, ще ж яйця були, також від курей тієї фермерші, з жовтками кольору передвечірнього сонця, а ще черешні кольору сонця ранішнього та абрикоси (барви легкої хмарки на полуденному сонці – все того ж походження.

Влянка сказала, що чекати бездійно кіля такого столу довго вона не зможе, чим мене вельми порадувала.

Подзвонили Оксанці, виявилося, що вона вже під’їжджає, тут же вона й вирулила до коворота27 на своєму ровері. В сенсі, лисапеді. Вирішили, що одразу сідаємо за стіл, а оселю Оксанка огледить пізніше.

Шампанське довірили відкрити мені як професіоналу-рецидивісту (сказала Ленка). Вечір, теплий літній вечір мого новосілля, почався.

Я бачила, що моя ідея оказалася вдалою. Леді їли, як зголоднілі косарі. Поки мої подруги тягають з мисок рибку, пухкий хлібець, білий сир, поки вправляються з черешнями – а я дивлюся на їх поверх бокала з шампанським – я трохи опишу їх для вас. Якось же ще не приходилося мені їх описувати, правда? То зараз самий час.

Нам, дівчатам, всім близько по півстоліття, і обличчя наші пройшли через фільтр років, а тягар полу набув вигляд прозорого голубового28 флеру.

За плечима життя. Час вже підводити підсумки. (Перепрошую за штамп). Хтось директор сільської шкілки (це Оксана; скільки випусків вона вже відправила у світ! Але тепер сільські школи безлюдніють, кажуть, і школу в Страдчі збираються закрити), хтось – бізнесвумен (Ленка), хтось – громадська діячка та власниця телеканалу (Влянка, сестра), хтось – абищо, що бовтається в прозорій воді (я).

І є таке, що нас об’єднує. Хоча ми про це ніколи не говоримо, і, крім мене, може, ніхто це не усвідомлює.

Землячки.

Тріумвірат (мене з Улянкою можна рахувати за одне, як близнят).

Як ви живете, дівчата?

Якось вони вміють щебетати з часом.

Почну, звісно, з Улянки, моєї сестри-близнючки. Раніше ми були дуже подібні, й описати її – значило описати й мене. Але коли з часом розійшлися долі, то по-різному змінялося й обличчя. Тепер вона худенька, вирізано з неї її фізичну жіночу сутність, після хіміотерапії без волосся, а тому завше в хусточці; у світло-карих очах її сила й печаль; а коли вона посміхається, здається, що всі життьові неприємності скінчилися раз та назавжди. Захворівши, вона стала губляти вагу, я тоді також трохи схудла – з близнюками таке буває. Але все ж я повніша, чим вона. Але в очах в мене сили немає. Кудись вона поділася.

Взагалі, я невдаха серед моїх подружок.

Наприклад, як я вже казала, тільки в мене одної невиразна талія. Але то не сама гірша з моїх доган та хиб.

Життя било мене у хвіст і в гриву, й було за що. Бо в мене слаба воля, а в них усіх – сильніша. Хоча й їхні життя були непростими. Але от я осталася одна. А вони – ні. Я не маю зараз ні дітей (моя єдина донька вмерла маленькою), ні чоловіка (Антон спробував до мене вернутися від своєї співачки, задля якої мене покинув, але я його не прийняла – перегоріло, і я більше не хотіла бути разом з колишнім чоловіком, не відчувала його навіть другом). А от у Влянки є й коханий чоловік, і двоє чудових дітей – Ліна й Казик, і це допомагає їй багато у чому, особливо зараз, коли вона лікується від раку (я з приємним почуттям відзначила, що Влянка взяла другу порцію риби).

А, ще одна моя прикмітна риса. Я безтактна та простолінійна; і моя симпатія, і моя жалість або б’ють палкою з-за вуха, або лізуть нею в колеса. А ще я не маю честі, брешу, що на Берестейщині корінні мешканці говорять українською і не розумію, що таке політична доцільність – принаймні мені доводилося таке про себе чути чи читати.

Ну і є в мене одна особливість, яку я сама не розумію: час від часу я можу (вмію) провалюватися в нори в часі. Але про це далій.

А найуспішніша серед нас – звісно, Ленка Зорницька, вона ж Зоряниця, вона ж Зоря-над-Бугом. Вона – бізнесвумен, володіє ветеринарною клінікою «Доберман пінчер» в Бресті. Працює не покладаючи міцних рук із надзвичай довгими та гнучкими пальцями день і ніч, і гребе гроші лопатою. Її чоловік – другий чоловік, на п’ятнадцять років молодший за її – душу за неї продав би – до недавнього часу. Але недавно пішов від неї до іншої, молодшої вдвоє. А дорослі доньки від першого шлюбу, бодай, обожнюють маму. Вона моложава, лице без зморщок, а темний короткий їжачок – без єдиного сивого волоса. Енергії її може позаздрити електромотор, і ККД цього мотора тільки зростає з часом, хоча це й суперечить законам фізики.

А ось мотор Оксанки – вона сидить напроти мене й намазує зараз хліб маслом – збої давав, і немалі. Це відбулося після того, як її спробувало завербувати КББ29, шантажуючи тяжкою хворобою чоловіка, Сергія, та після загибелі Сергія під час тієї ж бурі, що розвалила нашу хату в Добратичах, вона змогла від них відбитися.

Для того, щоб віте зрозуміли дальші події, важливо, щоб віте знали про цю історію. Викладу її якнайясніше. Постараюся. У нас в Білорусі вибори проходять так: голова виборчої комісії має сфальсифікувати результати. От Оксанку і змушували це зробити, обіцяючи навзамін надати необхідні для чоловіка ліки, занадто дорогі, щоб їхня сім’я могла їх набути сама… Оксанка свій вибор зробила, але то вже не мало великого значення, бо Сергій так чи так загинув…

Оксана непросто пережила цю історію. Вона довго була в міцній депресії. Майже цілком апатична до всього, навіть до дітей, з якимось дивним туманом в очах, таким густим, що деколи здавалося: у неї на очах більма. І я абсолютно без поспіху намагалася якось пробитися крізь той туман, подолати її байдужість. Пам’ятаю, я тоді весь час дзвонила до неї, приїжджала, пробувала розговорити, привозила книжки та якісь делікатеси, намагалася кудись вивезти, на якийсь концерт, на якусь виставку… Усе без ефекту. Ні, вона робила необхідні справи, контактувала з людьми, з дітьми, але не як людина, жінка, а як машина яка, і навіть голос в неї тоді був такий – механічний, без обертонів. Я рипалася до тих пір, поки один раз її старіша донька, Ксеня, не сказала мені роздражнено:

– Тетенька, перестаньте. Не суетитесь. Это ее выбор и ее ответственность.

Мене тоді міцно зачепив і цей тон, і ці неприродні, кальковані слова. Але я відступила – може, дітям і справді видній, може, я і справді нав’язуюсь…

Однак минув десь рік, і все помінялося. Різко, буквально в один прекрасний день, і я навіть пам’ятаю, в який.

Одного разу Оксанка сама мені подзвонила, чого вже давно не робила, і мені сподобалося й це, і її голос, на диво мелодичний, таким він давно вже не був, і те, що вона поцікавилася моїми справами, чого також давно не робила, і те, що запросила мене до себе. Я, звісно, одразу примчалася до неї в Страдче і була вражена переміною. Пропав туман з очей, вернулася чіткість рухів, вернувся сміх… Тоді, пам’ятаю, були літні канікули, Оксана була у відпустці. В той день я допомагала Оксанці січи яйця та зілля для гусенят, збирати колорадських жуків у полі, різати яблука на сушку – і бачила перед собою колишню Оксанку. Від серця відлягло. Стало ясно: та страшна рана в душі Оксанки загоїлася. Більше того! Мені подається, останнім часом вона навіть якось помолоділа, окріпла тілом. Тепер переді мною сидить підтягнута, міцна, красива жінка. У Оксанки своєрідна краса: худорляве лице з великими сивими очами (з віком на них стала трошки нависати шкіра з-попід рівних чорних брів), в яких тепер горить якийсь тайний огонь, виразні високі скули, тонкі уста і ніс з горбинкою, як у білоруського письменника Олеся Наварича чи керівника всесвітньої Ради українців Михайла Ратушного; такий шляхетний, породистий ніс, нагадує про стародавні портрети французьких королів.

– Що ти на мене так пильно дивишся? – спитала Оксанка, наливаючи собі вина. – У мене якісь неполадки в зовнішності? Ой, розумію! – вона підвелася. – Я ж забула тобі подарунка вручити! Я зараз.

Вона збігала до свого ровера, який стояв кіля плоту, і вернулася, несучи в руках дві шильди; на одній з них великими буквами, якимсь готичним шрифтом було написано: «Вілла Будка», а нижчій трохи дрібніше: «Урочище Лисячий Хвіст», на другій, виробленій у формі стріли, таким самим шрифтом виведено: «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст».

– От, тримай, – сказала Оксанка, вручаючи мені шильди. – Одну на дім примоцуєш, другу повісиш на повороті з шосу. Вілла Будка в урочищі Лисячий хвіст. Таку назву добре наприкінці роману ставити. «Написано на віллі Будка». Звучить, правда? Хочу, щоб ти тут написала новий роман.

– Ну, це як Бог дасть, – зауважила я, приймаючи подарунок.

Згадавши про роман, Оксанка наступила мені на болючу мозоль, але загалом шильди були прекрасні!

Ми рідко зустрічаємося з подругами, навіть з сестрою не часто. Не глядячи на теплі почуття. У кожної своє життя, свої справи. Тому розмова за столом текла оживлена, меандричним руслом, як то завжди буває при загальній бесіді людей, що довіряють одне одному, люблять одне одного й давно не бачилися – коли кожен невільно і вільно (пробачте за каламбур) говорить про те, що його найбільш хвилює: про Будку, про мій майбутній роман, про те, що хіміотерапія вимотує, але, Богу дякувати, допомагає, і що Казик молодець, що поїхав вчитися в Америку, що Ленка вельми боїться професійного вигорання своїх дочок (вони у неї юристки обидві, щодня стикаються з, ясна річ, не найкращими представниками роду людського), що Ксеня поїхала подавати документи в театральний, а там же такий конкурс..; потім мої подруги схаменулися, що занадто захопилося розмовами про своїх дітей, а це безтактно у відносинах до бездітної мене й знов перейшли на те, яка я молодець, що набула Будку, хоча вкласти сюди й праці, й грошей прийдеться ого-го скільки…

Ленка, правда, не дала мені спокійно насолодитися похвалами: вона, не дивись що мені вже за п’ятдесят, не покидає спроб перевиховати мене та переробити на щось краще. Це її улюблене заняття, я б сказала.

– Алка, ти, звісно, вибач, ти молодець та все таке, але подивися на себе! – сказала вона, поклавши виделець та відпивши води зі склянки.

– А що таке знов? – стрепенулася я.

– Ні, ти подивися! – наполягала подруга. – Ти взагалі коли-небудь на себе в люстро дивишся? А коли ти останній раз була в перукарні? А эта одежда, это что такое? Это ж страх. Этому свитерку, видно, столько же лет, сколько тебе!

– Ну й що? Не бачу біди, – знизала плечами, пробуючи відбитися, хоча наперед знала, що не можливо. – Ну старий светрик і старий. Що з того? Мені в ньому добре. Та й ось волосся я пофарбувала. Натурально-русий, щоб віте знали. В «Євроопті» купила, за два двадцять п’ять.

– Слышали? – Ленка іронічно відправила в рот черешеньку. – Добре їй! Пофарбувала! Да этим, прости, Господи, натурально-русым врагов пугать хорошо! Ты меня извини, Алка, но я тебе скажу открыто: ты очень ограниченный человек. Невыносимо ограниченный! В чем-то просто глупая. Ну вот сама посуди: ты столько сил кладешь на свое дело, на «Справу» эту. Это с одной стороны. А с другой стороны, таким вот пренебрежением к собственному внешнему виду сводишь на нет все свои усилия. Ну кого и к чему может привлечь чучело, которое выглядит, как ты, скажи на милость?

– Німця, – посміхнувшись, підказала Влянка.

– О, о, – погодилася Ленка. – Разве что его.

Німець – верховод російських козаків у Бересті (Бересть – то справжня старовинна назва Бреста, і ми, за прикладом старих наших бабусь також часто нею користаємося). Так ось, згаданий Німець – прізвище зовсім недоречне для такої людини, уявляю, як він його не любить – разом із співтоваришами таки трохи попсували мені крови. Почалося з того, що на своїм сайті вони розпочали кампанію проти мене – «бандеровка, мразь, хочет здесь Майдана, хочет оторвать Брестчину от Белоруссии» – та таке інше, у поширеній стилістиці подібних кампаній. Я знизувала плечима та крутила пальцем кіля лоба, не надто звертаючи великої уваги на вовтузню алкашів у ногавицях із лампасами, з блазенськими медальками, що бринькають на узьких грудях над широкими пузами, – не звертала, кажу, уваги на гульки доблесних представників дурисвітів – аж поки, на мій подив, ці персонажі не вибралися з віртуалу в реал. З деякого недавнього часу вони стали мені назоляти: з’являлися на презентації «Справи» та «Рибгорода», спробували їх зривати, в Добратичах підкинули нам у двір живу рибину з виколотими очима і з запискою «Так будет со всеми врагами великой России», а оцей-о Німець вже два рази за той час, що я живу на Будці, проїжджав колієм повз Будку на дрезині (я не жартую), викрикуючи погрози та образи зі свого звичайного репертуару. Тут я вже вирішила не терпіти та подала на нього заяву в міліцію, після чого, правда, такі речі зупинилися. Так що, таки да, його я привернула до себе. Смайлик.

Не відаючи, чим крити – все так, але все одно я остануся в своєму старому светрикові, – я підвелася.

– Ну добре, вговорила, із завтрашнього дня буду вдягатися винятково з Парижа. А поки що давайте прогуляємося. Ходімо, Оксанка ж ще дому не бачила.

Повели Оксанку в дім. Але дарма я сподівалася перевести розмову з обміркування моєї неідеальної особи на щось інше; мені й тут досталося. Оглядаючи кімнати, дівчата проявили небайдужу зацікавленість до того, як мені оборудувати своє мешкання; гаряче засперечалися, які ліпше зробити підлоги: паркетні чи дощані – і спільно накинулися на мене, коли я бовкнула, що хочу зробити їх з ламінату. А коли вже я сказала, що мрію про підвісні стелі, то взагалі, думала, заб’ють. Ленка заявила, що такої фатальної відсутності смаку вона навіть від мене не чекала, Влянка спитала, чи я серйозно, а Оксанка примирливо розважила, що головне, щоб господині подобалось…

Підсміхуючись над їх гарячністю, повела їх знов надвір, показати господарчі прибудови. Цікаво, що тут вони мені пропонують зробити? Музей народного побуту в клуні?

Ми йшли до флігелю, коли Оксанка раптом різко спинилася, глядячи під ноги. Там ріс рядок невеличких кругленьких пурхавок.

– О, дивіться, пурхавки повилазили вже, – зауважила Влянка. – Значить, хутко й справжні гриби будуть. І от ще, дивись, якісь маленькі, руденькі, чаренями30 ростуть. Забулася, як вони називаються. Оксанко?

– Пудпалюпахи, – приглушено відповіла Оксанка.

– Як-як? – не розчула Влянка.

– Пудпалюпахи, – повторила вона голосній, але таким дивним голосом, що я підвела на неї очі.

– Що з тобою, Оксано?

– Все нормально, – Оксанка відкашлялася.

Вона міцно задумалася, і раптом спитала:

– А ми можемо зараз піднятися на горище?

– Бодай. Але там ніц цікавого немає…

– Давайте все ж заліземо.

Ми вернулися в дім і по вузькій драбині, яку я знайшла на вишках31 у клуні і приперла сюди, одна за другою піднялися на гору32. Тут справді не було нічого вартого уваги; півтемне пильне приміщення. Оксанка хуткими кроками підійшла до одного з двох віконець, що розміщалися у фронтонах, виглянула і покликала нас.

– Подивіться!

Ми згрудилися біля вікна. Що вона там таке бачить?

– Дивіться, отам, на газоні. Онде-го33!

Я подивилася. До новосілля я викосила двір, і зараз на свіжоскошеному травнику з висоти горища було добре бачні чарені грибів – пурхавок та пудпалюпахів. Пурхавки росли рівними рядами, а пудпалюпахи – півколами. А найдивніше, найвражаюче – що всі разом ці гриби створювали велике, чітко, виразно бачне слово:

БІДА

Не до віри, але так!

Оксанка, поки ми розгублено мовчали, не можучи втямити, що то таке, перейшла до другого вікна, напроти першого.

– А тепер сюди підійдіть.

З цього вікна були бачні інші чарені грибів, але вони також складали собою слово:

BIEDA

Мені так само прийшлося прокашлятися, перш чим я змогла виговорити:

– Що це значить? Якийсь жарт?

Оксанка подивилася на мене.

– Чи попередження.

Ми стояли одна проти одної, і уявні лінії поміж нами робили майже правильний криж; але погляди, спрямовані на Оксанку, створювали малюнок птичої лапи.

Текст – це завжди тайна, написаний він на папері чорнилом, на землі грибами чи в повітрі поглядами. Тайні знаки ще можуть критися в червонокрівцях, бактеріях, навіть у молекулах – вони там палають.

– Повірте мені, вони мають розум й почуття, як має розум й почуття бджолина сім’я, мурашник або людство як таке, – казала Оксанка, коли ми спустилися з гори й розглядали тепер таємничі грибні надписи зблизька. – Грибниця, гриби – це досить таємничі істоти. Читали ж, мабуть? В Японії не так давно були проведені експерименти з грибницею, які показали наявність у неї неабиякого інтелекту і пам’яті. Грибниця дотягалася до цукру найкоротшим шляхом у лабіринті, огинала небезпечні місця, а навіть жартувала з людьми…

– Та ну тебе! – відмахнулася Влянка. – От тільки не треба цих лженаукових гіпотез. Алко, признайся, нащо ти це зробила?

– Ні сном, ні духом! – присягнулася я. – Не маю ніякого відношення.

– Значить, колишній власник забавлявся, – виказала гадку моя сестра.

– Не знаю, не знаю, – засумнівалася я. – В його такий вигляд, ніби він взагалі в житті не забавлявся й гадки не має, як то робити. Та й як таке можна зробити? Висіяти гриби? Хиба це можливо?

– Интересно, а почему надписи по-украински и по-польски? – спитала Зорницька.

Ми вернулися за стіл. Вечір скінчався в задумливості, яку навівала неясна, непересічна грибна вістка. Але дівчата дійшли висновку, що гриби ті щось хоча й незрозуміле, але ж явно не надприродне, і тільки Оксанка з її схильністю до чарівного може так вважати. Коли ми розпрощалися біля плоту, зірки вже, як то кажуть, засіяли небо (яким-то буде врожай? – чомусь подумалося мені, коли ця фразеологема спала на думку). Ленка та Влянка сіли в машину (Влянка вирішила переночувати в Добратичах, куди Ленка взялася її підкинути; після хвороби Влянка стала хутко стомлюватися, їй треба було відпочити в комфортних умовах, яких на Будці поки що не було, тому домовилися, що вона переночує у звичній обстановці в Добратичах, а завтра я до неї прийду), Оксанка осідлала ровер, і дівчата поїхали по домах, навантажені клунками зі стравами, яких, як виявилося, я приготувала непереїдно мніго («Ладно, возьму для тети Баси, которая не смогла прийти», – відкоментувала Ленка, приймаючи з моїх рук здоровезний пакет).

Я прибирала зі столу, десь далеко майже весь час гуркотів грім, але, дивно, зоряниці блискали рідко. Біліли капелюшики грибів, на які я раз по раз поглядала; тонко бзюмкали комарі.

Увімкнула комп’ютер. Отже, золотий серпень 1930 року, Дивинове, велике село в Поліському воєводстві, вчитель початкової польської школи готується зустрітися з батьками деяких своїх учениць…

* * *

Коли настала золота й спішна пора жати, коли серпи і серпень усталював цим людюм час жити на квасі та молоці, бо варитися не стало коли, коли спинилися навіть бійки за ремізою, бо хлопці не мали на них сили, пан Родзай вирішив, що настав час все ж вернутися до тієї справи подальшого навчання найкращих своїх годованців, яка давно його займала. Час діяти, сказав собі пан Родзай, після обіду витираючи серветкою молоді вуса. Самий час не тільки випустити те, що думається голові, у світ словами, але треба вже й діяти. За польськими законами діти цієї любимої Богом держави мали вчитися до 14 літ, обов’язково й безкоштовно, а далій – вже за гроші. На практиці це означало, що блідні, але повні енергії паростки цього широкого, болотистого та небагатого краю зазвичай скінчали три класи початкової школи, ходячи до школи через два дні на третій, коли їм вдавалося видерти ноги з багни, було що впранути та не треба було цепами молотити або за вишаром 34 їхати. Навчившись за три роки такої освіти так-сяк читати-писати польською, рахувати, вивчивши на історії Польщі приказку «За круля Саса їж, пи та попущай паса», укріпившись у належності до московського православ’я на уроках Закону Божого, деякі діти, бувало, сиділи в останньому класі ще рік, бо інакше їх батькам погрожував штраф, – і на тому їхня освіта скінчалася. Така система, мабуть, була прогресивною, якщо її порівнювати, скажімо, з ситуацією ще двадцять років тому, коли бодай ніхто тут не відав грамоти, але для європейської країни першої третини двадцятого сторіччя – і з цим не може не погодитися будь-яка освічена людина – була цілком неприймальна! Пан Родзай не раз виказувався про це на нарадах у Кобрині, Бересті, а одного разу мав навіть можливість виступити на з’їзді польських учителів. Управляючий брестським відділом шкільної освіти був тоді дуже незадоволений. Він мовчав під час дискусії, яка розгорілася і в якій Родзая гаряче підтримали молоді колеги з Малопольськи (а здавалося б, що їм до Полісся), але потім, коли всі вже розходилися, підішов до Родзая на порозі Дому вчителя, де проходив з’їзд, і вимовив загадкову фразу: «Nie wszystko, co myśli się w głowie, powinno być wypuszczone w świat jako słowa». Пан Тумановський любив-таки підпустити туману і начальником був не аж таким добрим, але при тому репресій ніяких не воспослідовало; більше за те, вчора з Берестя кур’єр привіз папірець, у якому вчителів початкових шкіл було проінформовано, що цього року виділено квоти для навчання в підставовій школі для дітей місцевих селян за пільговим коштом, що пан Родзай взагалі схильний був розцінити як знак згори, і тому в гарячій серпневий день він удався до владкування справи, яка йому давно кортіла, а саме: вговорити батьків кращих учнів відправити дітей продовжувати навчання, для чого виправився на поле. Саме там і тільки там зараз можна було побачитися з усіма мешканцями Дивинова.

Там йому буде потрібне все його красномовство.

Пана Родзая завжди захоплювала та якось підносила невимовна краса Кобринського повіту. Ці купи дубів серед лугу, темно-зелені королівські свідки, марево гарячого повітря… розлоге поле, пагорки, від силуетів яких на тлі неба завмирає серце. Майже непереносне у своїй досконалості, майже нестерпуче, як біль, для слабої та непевної сенсу свого існування людини…

Як правильно розрахував пан вчитель, ті люди, що були йому потрібні, були на полі і тепер, в саму гарячу годину дня, полуднували в холодкові, під рокитовими кущами; біліли кружечки сорочок; ось – побачив Родзай – кружечок Сєргуців, а ось, біля, – Панасюків.

Підходячи до них, пан Родзай зловив себе на думці, що так само, як перехвачує у нього дух від образів цієї землі, до завмирання серця хвилюють його й обличчя цих людей. Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок і не відпускає? Міцні сухі постави, своєрідний овал облич, щось особливе в рисах і – ясні очі. Так, зрозумів Родзай, якісь особливо ясні очі – прозорі, але не скляні… Подібні на сиві та зелені, а деколи карі коштовні камені, підземні зорі… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвітилися до нього.

За десять хвилин все було скінчено.

Павол Сєргуц промовчав, а Максим Панасюк зі злістю відповів:

– Що я їй дам? Серпа в руки дам, – він потряс серпом, який гострив під час розмови, – та граблі дам. Оце їй буде по руці. А всі ті освіти-пересвіти – це панські цацки, – він підвівся та, не озираючись, попрямував на поле.

Це було знаком для останніх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марії та Пелажки. Дві дівчинки на межі юнацтва, дві тонконогі і великорукі тайни, два зеренця на чиїйсь долоні, вони дивилися на нього, улещені неочікуваними словами та похвалами пана вчителя, і ясні очі їх світилися очікуванням майбутньої радості.

Восени Павол відправив свою Марію вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.

…В полові на дванадцяту я закрила ноутбук і вийшла надвір. Рейки біля дому озивалися характерними трісками – раз, другий; то десь за краєм землі, може, ще в Дуричах чи Страдчі направлявся на Брест нічний дизель. За якийсь час на обрії, де дві рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засіяла огниста зірка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкіт коліс, голубова ніч згустилася вздовж колію від світла комети – і ось за десять метрів від мене, потрясаючі землю і скло в шибах веранди, спокійно, згідно з недочіпальним розкладом, простукотів дизель. Череда сіяючих електричним світлом вікон, в яких бачні люди – геть немніжко, останній вагон – і земля вспокоїлась. Пройшов нічний поїзд, як давно, як завжди – тепер треба спати. Дай Бог доброї ніченьки, мирно лягати, раненько встати.