Читать книгу Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Наталка Сняданко - Страница 2

«Сьогодні вранці на Зальцштрассе, поряд із будинком номер п’ять, було знайдено тіло жінки, яка викинулася з вікна третього поверху, попередньо отруївши власницю помешкання – 92-річну Ганну Копириць, – прочитала Христина на першій сторінці газети, що лежала на кухонному столі. – За версією слідства, тіло, швидше за все, належало нелегальній імігрантці з України 32-річній Соломії Кравець. Вона доглядала за жертвою».

Соломія Кравець мешкала з Христиною в одній кімнаті. Ще вчора вранці вони розмовляли за сніданком.

– Як думаєш, що краще передати малому – машинку з пультом чи конструктор? – спитала Соломія.

Христина спробувала уявити її струнке тіло з ледь кривуватими ногами й родимкою під правим коліном розпластаним на бруківці Зальцштрассе. Але замість цього пригадувала лише яскраву пачку баченого дорогою в супермаркеті «Лего», яке продавали зі знижкою, і вона навіть намагалася додзвонитися Соломії, щоб спитати, чи купити іграшку. Але не додзвонилася.

Христина ще раз перечитала статтю, ніби сподіваючись, що можна зужити літери, якщо їх перечитувати достатньо часто, і вони поволі розсмокчуться, розпливуться поміж паперовими волокнами, переформатуються у великі чорні квіти на сіруватому тлі, спалахнуть і випаруються, а тоді все знову стане як раніше – без отруєної бабці та нерівно обведених білою крейдою контурів чужого тіла на бруківці.

Майже машинально Христина повернулася до роботи, відмовившись від звичного перепочинку за кавою та газетою, який дозволяла собі завжди, прибираючи рештки сніданку за мешканцями понеділкової квартири. Її господарі – колишні безробітні, а тепер власники модної крамниці натуральної косметики Беттіна і Рудольф. Обличчя Беттіни було вродливим, попри очевидну неправильність рис. На це обличчя хотілося дивитися – на те, як його задовгий ніс, завеликий рот, занадто випуклі очі раптом складалися в привабливе ціле і світилися тією внутрішньою впевненістю в собі, без якої будь-яка вродливість залишає враження недовершеності, збляклості, непримітності. Особливо гарно Беттіні вдавалася посмішка, довкола якої, ніби довкола невидимого магніта, натягувалися й ставали пружними м’язи обличчя, розташовувалися симетрично й правильно, так іноді випростовують спини втомлені касирки в супермаркеті, зловивши на собі уважний і зацікавлений чоловічий погляд. А чоловіки в цей момент теж мимоволі вбирають животи й підіймають руку до волосся, щоб театральним жестом накреслити в повітрі плавну лінію, уздовж якої спадають на чоло чуприни вродливих поетів і акторів. І цей жест залишається незмінним навіть у тих, чиї чуприни давно втратили плавність ліній, у тих, чиї чуприни ніколи не виглядали так, як у вродливих поетів чи акторів і навіть тих, у кого просто давно немає чуприни.

Рудольф був невисоким блондином із понуро опущеними плечима та вицвілими бровами. На його щоках майже завжди нерівними плямами розливався рум’янець, ніби борщ по скатертині. Коли Рудольф щось говорив, то намагався відвести погляд убік. У нього були жовті зуби та майже безбарвні сіро-голубі очі. Він гриз нігті й губи, але намагався стримувати себе від цього в присутності дітей.

Беттіна і Рудольф закінчили філософський факультет невеличкого провінційного університету й кілька років намагалися знайти роботу за фахом. За цей час у них народилося двоє дітей і вони переїхали з університетського містечка до рідного міста Беттіни. Мати Беттіни розлучилася й виїхала за кордон, як тільки діти досягли повноліття. Христина навіть познайомилася колись із нею – ця дуже затишна й водночас активна жіночка з досі міцним бюстом і пружними сідницями вивчила п’ять іноземних мов, поки сиділа вдома з трьома своїми дітьми. Вона належала до того типу жінок, які ніколи не забувають, скільки ложечок цукру ти додаєш у каву, і, зустрічаючись із тобою вдруге в житті, готують тобі каву, ні про що не питаючи, ніби прожили з тобою багато років. Але чомусь ця їхня напівавтоматична запопадливість, за яку вони навіть не очікують вдячності, викликає частіше роздратування, ніж захоплення.

– Знаєш, бути домогосподаркою не так уже й погано, – сказала вона. – Уранці позбираєш дітей, відправиш у школу й маєш купу часу для себе. Я люблю читати книги і вчити іноземні мови. – І вона посміхнулася такою ж, як у Беттіни, теплою посмішкою, від якої світло, що просочувалося крізь шиби, почало здаватися яскравішим, а Христина мимоволі випросталася.

Батькові Беттіни, здається, теж більше подобалося сидіти вдома й читати книги, ніж працювати директором будівельної фірми. Тому після розлучення він купив особняк і достроково вийшов на пенсію. А тепер постійно сидів удома. Принаймні, таке враження склалося в Христини, бо за два роки, протягом яких вона в різний час і в різні дні приходила сюди прибирати, жодного разу не трапилося, щоб він кудись пішов або хоча б збирався. Це був маленький сухуватий дідок із гачкуватим носом. Здавалося, розмовляючи, він бічним зором шукає нірку, куди можна було б утекти й промовчати, якщо співрозмовнику раптом спаде на думку щось запитати.

Мати Беттіни тепер жила у власній віллі біля моря й торгувала нерухомістю.

Беттіна з чоловіком переїхали жити до батька на час фінансових труднощів, але потім залишилися назовсім.

Беттіна та Рудольф виглядали щасливою парою. Вони проводили разом не лише весь час, поки працювали у своїй крамниці, а й вечори. Телевізора у них не було, зате було багато настільних ігор, музичних дисків, фортепіано. Вечорами вони розмовляли, пили чай і читали вголос книги. Рудольф любив грати на фортепіано, Беттіна плела гачком.

Іноді, коли нікого не було вдома, Христина теж дозволяла собі на кілька хвилин сісти за інструмент.

Якщо Рудольф і Беттіна бували вдома, то запрошували Христину випити разом кави, розпитували, як справи, пропонували забрати з собою вже прочитану ранкову газету, питали, чи сподобалися книги, які вона позичала читати попереднього разу, рекомендували нові. Вони ніколи не дивилися на годинник і платили завжди за домовлені чотири години, не перевіряли й того, наскільки якісно витерта пилюка чи помиті вікна. Їх завжди все влаштовувало, і навіть почувалися незручно, коли Христина прибирала, а вони продовжували снідати. Спершу це дивувало її, але потім вона збагнула, що Рудольф і Беттіна належать до того типу людей, яким прибиральниця вдома потрібна зовсім не для підтримування ідеального порядку. Після довгих років, коли самим доводилося перебиватися випадковими заробітками, їм було важливо знати, що й вони нарешті можуть собі дозволити когось наймати. Рудольф у часи безробіття підробляв таксистом, до того ж нелегально, щоб не втратити соціальної допомоги, а Беттіна так само нелегально вечорами кельнерувала в кнайпі пакистанців за рогом їхнього дому. Тепер їхня постпролетарська солідарність якимось химерним чином уживалася з гордістю бізнесменів-неофітів, а прагнення дозволити собі все, що раніше знаходилося за недосяжною межею розкоші, – зі спробами зберегти лояльність до тих, хто продовжує залишатися за цією межею. Якби прибиральницею в них була не Христина з її вищою музичною освітою й багатолітнім педагогічним досвідом, а грубувата тітка з глибокого села, їм, мабуть, було б легше. Бо тоді вони могли б тішити себе, що роки, витрачені на навчання, таки не минули марно, а соціальне розшарування справедливо проходить уздовж демаркаційної лінії особистої культури та загального розвитку. Але Христина не вписувалася в цю струнку й зручну схему, тому в їхні стосунки до щирої доброзичливості й демократичної поблажливості домішувалося ледь помітне почуття провини.

Христина цінувала їхнє ставлення, але в безлюдному помешканні їй працювалося значно комфортніше. Адже після дружньої бесіди за кавою та читання газети рано чи пізно наставав момент, коли господарі переходили на веранду й сідали грітися на сонці або розкладали якусь настільну гру й бавилися в неї разом із дітьми, а вона йшла до комірчини, щоб узятися за відро й ганчірки. І тоді їй здавалося, що краще б не було жодного дружнього триндіння за кавою, краще б відразу все було чесніше, брутальніше та без зайвих реверансів.

Хоча, ясна річ, тепер Христина вже реагувала на всі ці тонкощі далеко не так загострено, як на початку свого перебування тут. Можливо, через те, що вже могла собі дозволити вибирати клієнтів і не погоджуватися працювати в усіх підряд. До того ж вона навчилася з першої розмови відрізняти людей, з якими спрацюється, від різних фріків, що намагалися відігратися на ній за власні проблеми та невдачі.

Як, скажімо, один із її перших клієнтів, який зачекав, поки вона закінчить прибирання, потім покликав її до туалету, розстібнув ширінку й полив сечею стіни та підлогу. А потім запропонував їй вибір – прибрати це й отримати домовлену суму або йти додому без нічого.

Чи подружня пара дуже заможних юристів, які удвох займали триповерховий особняк і платили їй раз на місяць банківським перерахунком. Тих ніколи не було вдома, коли Христина прибирала, і кілька місяців вона пропрацювала спокійно. А потім якогось дня замість оплати надійшов лист із описом недоліків роботи, помічених за останній місяць. Перелік складався із 20 пунктів на зразок: «Згідно з перевіреними фактами, пилюку в четвертому ряду книг у шафі в гостьовій кімнаті витирали не щоразу, а через раз, а рамки фотографій протирали взагалі лише раз на тиждень», «посуд було складено до посудомийки в неправильному порядку – згори завжди мають бути лише горнята та склянки, натомість там була одна тарілка» чи «в туалеті для гостей завжди слід залишати 4 запасних рулони туалетного паперу, одного разу там було лише 3» тощо. За ці недоліки з неї було вирахувано 105 % платні, і вона залишалася винною господарям ще 5 %, які їй великодушно пробачили. Закінчувався лист формулюванням: «Фрау Мюллер не налаштована платити більше, ніж належить».

Іще в колекції з минулого була подружня пара, яка чекала на її прихід, щоб почати кохатися в спальні, відділеній від їдальні їхньої двокімнатної квартири лише розсувними дверима з матового скла. Трапилося також кілька збоченців, які пропонували сексуальні послуги, й агресивний тип, що погрожував кухонним ножем. Ну і, ясна річ, безкінечна вервиця домогосподарок, яким неможливо було догодити і які ходили за нею крок у крок та показували кожну пропущену пилинку й невідмиту плямку на склі чи дзеркалах. Були й такі, яким хотілося «поспілкуватися», і саме вони дратували Христину найбільше своїми безкінечними: «А знаєте, та парочка з квартири навпроти – ну вони вже просто зовсім знахабніли. Учора о 17.15 припаркували своє авто просто перед дверима гаража сусідів. Я годину сиділа біля вікна, бо якби раптом сусіди повернулися, треба ж було їх повідомити, чиє авто заважає їм заїхати до гаража».

Христина не любила понеділків. Понеділки мало хто любить, і це лише посилювало її роздратування, бо змушувало усвідомлювати ще й власну пересічність, а водночас і неспромогу з нею змиритися.

Цей понеділок обіцяв бути особливо довгим. Крім помешкання Беттіни і Рудольфа (чотири години) належало ще прибрати нагорі, у батька Беттіни (година), потім у сліпого музикознавця Рольфа Мікшунеску (чотири години), далі в Еви, де можна буде залишитися або піти додому. Але думку про повернення додому Христина наразі намагалася відігнати від себе якомога далі.

* * *

Сходи до її кабінету були стрімкими й довгими. Третій поверх старої австрійської будівлі. У якій-небудь панельній багатоповерхівці з тих, де жила Христина, це був би вже як мінімум п’ятий поверх. Ліфтом вона не користувалася. Сходи ніколи не обманювали. Варто було попустити собі на кілька тижнів, а іноді навіть днів, і після підйому починало шалено битися серце, бракло повітря, а діставшись нарешті нагору, доводилося відсапуватися ще кілька хвилин.

У крихітному кабінеті стояло фортепіано, на ньому – баночка з-під консервованих огірків, у банці – штучні маки з уже трохи вибляклими й припорошеними пелюстками. На одній із квіток бракувало кількох пелюсток, а на банці – частини наклейки, яка поступово стиралася й відпадала, залишаючи на склі масний матовий відблиск, схожий на іній на шибці. Щодня, прийшовши на роботу, Христина сідала на стільчик біля фортепіано, відсапувалася й зосереджено вдивлялася в маки, ніби намагаючись перемістити всередину порожньої банки нікотиновий присмак на язиці, який тепер з’являвся в неї під час фізичних навантажень, хоч курити вона кинула вже кілька років тому, посилене серцебиття, неприємний піт, який стікав по спині вздовж хребта, тривожне відчуття втрати контролю над своїм тілом. Вона не любила штучні квіти, а ці не любила особливо, їй здавалося, що після підйому сходами її обличчя стає схожим на ці неприродньо червоні запилені маки, і вона ховала банку в куток і там же забувала, а сумлінна прибиральниця пані Ґеня так само незмінно щодня витягала квіти й ставила назад. Іноді, здається на Паску, прибиральниця міняла квіти. Христині було незручно за те, що вона забуває поставити квіти назад, на фортепіано, адже пані Ґеня намагалася бодай якось прикрасити кабінет, і те, що Христина не любила штучних квітів, не давало їй права ображати прибиральницю.

Крім фортепіано, у кабінеті стояли вішалка для одягу, два стільці й письмовий стіл. На стіні висів портрет Миколи Лисенка зі складеними на грудях руками. В усіх сусідніх кабінетах теж висіли портрети Лисенка, але офіційніші, суворіші погруддя, тінь на яких фарбувала півголови в білий колір. І лише в неї портрет трохи відрізнявся, а складені на грудях руки додавали Лисенкові чогось майже домашнього, затишного, здавалося, він зараз посміхнеться якомусь переляканому першачкові і похвалить його виконання гами соль мажор. Кабінет був крихітним, у ньому одночасно могло поміститися не більше трьох людей, яким слід було повертатися обережно, щоб не зачепити одне одного ліктями. Але це не заважало Христині, навпаки, так легше було випровадити до коридору надто турботливих мам і бабусь, які прагнули залишатися на уроках свого чада. Деякі, щоправда, виявлялися наполегливішими за неї й таки сиділи на розхитаному стільчику біля столу. Такою була мати Остапа, одного з найбільш здібних її учнів. Вона водила сина до музичної школи, чекала його, поки йшли заняття, а потім забирала навіть тоді, коли він уже був підлітком, і Остап зовсім не соромився надмірної материної опіки, а коли однолітки дражнили його, просто не звертав на це уваги. Рано чи пізно їм набридало, і вони припиняли дражнитися. Він був вайлуватим невисоким і категорично неспортивним хлопцем, з дитинства носив окуляри та постійно тримав голову ледь нахиленою вперед, напружуючи шию, ніби не довіряв, попри окуляри, короткозорим очам. Його мати мала таку ж звичку, і через те, коли вони обережними дрібними кроками йшли вулицею, здалеку були схожими на двох гігантських черепах. Христина ніколи не бачила Остапового батька – мабуть, син із матір’ю жили удвох. Його мати працювала директоркою юнацької бібліотеки, розташованої неподалік музичної школи. Там було непогане відділення музичної літератури, і Христина іноді заходила туди. Мати Остапа керувала кількома жіночками, вік яких застиг на невизначеній позначці «середній», і тепер уже неможливо було на вигляд сказати про нього щось точніше. Ці жіночки немов щодня вправлялися в тому, щоб стати ще більш запопадливими у виконанні наказів своєї начальниці й побажань своїх читачів, ще більш непомітними й нечутними, і досягали в цьому все вагоміших результатів; здавалося, вони не наважувалися й старіти, поки на це не було спеціального розпорядження. Вони сиділи кожна на своєму кріслі, замріяно посміхаючись з-над спиць, і плели якісь нескінченні зелено-сірі светри. Частина цих светрів ставала подарунками Остапові, і він слухняно надягав їх навіть до школи, уже у вхідних дверях сутулячись і пригинаючись, ніби під невидимими ударами. Кожен новий светр діти якимось дивом відрізняли від попереднього, хоча Христині завжди здавалося, що це роками один і той же незмінний светр, який росте разом із хлопчиком, настільки однаковими вони були. І коли светр мінявся, діти зустрічали Остапа кпинами, але швидко втрачали інтерес і припиняли знущатися. Він був занадто легкою жертвою, просто мовчав, що б вони не робили чи не казали, а це позбавляло процес сенсу і не приносило нападникам жодного задоволення.

Увесь час, поки Остап грав, його мати сиділа у кріслі Христини, жодного разу навіть не спитавши дозволу на це. Він грав, його мати пильно вдивлялася в зсутулені плечі сина, і між ними натягувалася якась невидима струна, відчутна майже фізично, а якщо Христина в цей момент проходила за спиною хлопчика, перетинаючи траєкторію цієї струни, Остап майже завжди здригався й брав фальшиву ноту. На академконцертах, якщо матір не пускали до залу, він виконував жахливо навіть ті твори, які щойно перед тим, у кабінеті Христини, звучали просто блискуче. Остап так ніколи і не взяв участі в музичних конкурсах, куди школа делегувала тих, хто найкраще складав шкільні академконцерти, бо хоч Христина й намагалася отримати для Остапової матері особливий дозвіл на присутність під час академвиступів, проте дирекція відмовила їй.

Академконцерти у школі чомусь були закритими. Тобто іноді, коли на них не з’являлися директор і його заступниця, Христина з Соломією потай пускали батьків переляканих першачків до зали, щоб ті могли сісти зручніше й подивитися на виступ власної дитини, але таке траплялося рідко. Здебільшого директор і його заступниця Аделаїда Григорівна на академконцерти таки приходили.

Аделаїда Григорівна була схожа на велику розгодовану ящірку. Її колихке тіло неквапливо і по-своєму навіть пружно переливалося під складками широких балахонів, що їх вона зазвичай носила. Коли Аделаїда Григорівна рухалася, важко було зрозуміти, які саме частини тіла стартують першими, а які – за ними. Здавалося, вона раптово зсувається з місця й долає певну відстань, потім на мить завмирає, неначе акумулюючи заряд енергії, необхідної, аби зрушити з місця солідну вагу її тіла, і знову різко та впевнено долає відстань. Поміж цими ривками деякі частини її тіла продовжували рухатися – одні ще не встигали зупинитися, інші вже готувалися до наступного ривка. Спостерігати за її рухом було так само цікаво, як відстежувати коливання хвиль, і хоч нескладно було відрізнити попередній крок Аделаїди Григорівни від наступного, так само як одну хвилю від іншої, але враження залишалося монолітне й цілісне. Здавалося, що цей рух ніколи не припиняється, як рух морської води, просто іноді він трохи заспокоюється, а потім знову стає інтенсивнішим.

На обличчі Аделаїди Григорівни була велика червона пляма – екзема, родимка чи опік – невідомо. Ця пляма тяглася від правого вуха через усю щоку аж до вуст, перетинаючи їх навпіл. І якщо при погляді на масивну колихку брилу її тіла ззаду ще можна було собі уявити, що з нею є сенс сперечатися, не погоджуватися, заперечувати, то після того, як вона поверталася передом і погляд співрозмовника мимохіть зосереджувався на білішій половині вуст, розділених навпіл контуром плями, ніби кордоном, будь-які ілюзії щодо ймовірності не погодитися в чомусь із Аделаїдою Григорівною зникали назавжди.

Вони з’являлися здебільшого разом – Аделаїда Григорівна і директор, чиїм заступником вона була. Директор сягав приблизно їй до пояса, був худеньким і лисуватим, на плечах його вицвілого костюма в брунатну смужку завжди лежала лупа, а окуляри чомусь завжди мали тріщину на правому склі. Час від часу тріщина переміщалася – це означало, що директор міняв скло, оправу чи самі окуляри, намагаючись позбутися тріщини, але йому не щастило і тріщина з’являлася знову.

Вони мовчки заходили до актового залу, так само мовчки дивилися на вчительку, яка дозволила собі впустити батьків на академконцерт, учителька мовчки розводила руками, і батьки понурою вервечкою поверталися до коридору. Там вони вишиковувалися біля стіни й через голови одне одного зазирали крізь широко прочинені двері.

Цей ритуал мав у собі якусь дуже притаманну решті музичних ритуалів внутрішню логіку. Аби відчути себе причетним до посвячених, необхідно було пройти певні ініціаційні приниження – багатогодинні вправляння, недосяжну схоластику сольфеджіо, неможливість двічі відтворити вдало зіграний такт, боротьбу з ритмом. Так само необхідно було продемонструвати свою обраність загалові – у цьому випадку батькам: і незручність місця, і пози, з якої їм дозволялося спостерігати концерт, мала наочно вказувати на це.

Щось схоже відбувається між клерком і відвідувачем у тих установах, де відвідувач не є клієнтом, а лише прохачем або тим, хто зобов’язаний пройти певну процедуру – скажімо, сплатити за житлово-комунальні послуги в спеціальному віконечку біля ЖЕКу. Це віконечко ніколи не буде розташоване на зручній для платника висоті, а завжди десь у районі пупця, так що платник не зможе побачити касирку, якщо не зігнеться в низькому поклоні. І саме ця відстань, перегородка, незручна поза, поклон або витягнута шия і є тими промовистими й однозначними символами влади, які нівелюють і перекреслюють усі соціальні, освітні чи будь-які інші відмінності. Христині завжди здавалося, що батьки, зазираючи здалеку через голови одне одного, нічого не бачать, окрім бордово-брунатної плями на щоці Аделаїди Григорівни, формою схожої на надгризений із внутрішнього боку рогалик Одеської області.

Сходи були мармуровими, вичовганими, з попроламуваними подекуди перилами. Мармурові сходи були далеко не в усіх австрійських будівлях, більшості доводилося задовольнятися дерев’яними, але, окрім цих сходів, музична школа мало що вберегла з колишньої розкоші будинку. Достатньо було відчинити перші-ліпші двері, і в очі відразу ж кидалися намазані олійною фарбою панелі, оббиті дерматином двері та лавки, незмінні традесканції в кошичках, макраме й вицвілі плакати з правилами техніки безпеки. Сліди різних епох перемішалися в цих стінах і щільно вкрилися бруднувато-сірим нальотом радянськості, крізь плівку якої лише де-не-де проступали деталі барвистіших періодів, як-от ці сходи.

У дитинстві, коли вона підіймалася цими сходами до батька, який працював у тому кабінеті, де тепер містилася приймальня, тріщин на мармурі було ще менше, і Христина могла надовго затриматися біля котрогось із особливо примхливих візерунків, аби, вдивляючись у переплетення ліній, заглибитися в якийсь свій, внутрішній лабіринт, що складався із картинок і візій, напівреальних, напівпримарних, напівнедобачених і недовигаданих. І якщо зосередитися на цьому потоці й достатньо довго та уважно вдивлятися у відтінки мармуру на стіні поперед себе, можна відчути, як по спині знизу догори повзуть мурашки, і світ довкола зникає кудись, перестає відчуватися тягар наплечника й торби зі змінним взуттям, непомітно зникає час у тоненькій чорній заглибині поміж двома відтінками сірого на мармуровій стіні, і ось уже занепокоєний батько спускається сходами й перериває цей досвід перших у житті медитацій. Слід поспішати з’їсти канапку, випити чай і не запізнитися на сольфеджіо, а потім на другий інструмент – віолончель.

На віолончель Христина ходила до батькової співробітниці Теодозії Борисівни. Батько вважав її хорошим педагогом, хоч насправді вона була просто привабливою жінкою, доброю і не надто вимогливою. Теодозія Борисівна мала густе й довге руде волосся того інтенсивного мідного відтінку, якого не вдається досягти жодними фарбами, матово-зелені очі та пишний бюст. Усього цього вже було б цілком достатньо, але Теодозія Борисівна мала ще погляд, від якого, здається, могло закипіти молоко. Цей погляд був спокійним, пасивним, навіть безвольним і при цьому так глибоко проникав кудись попід ребра, що там починало пекти. Чоловікам, на яких вона його скеровувала, хотілося рухатися в усіх напрямках одночасно, праглося накинутися на Теодозію Борисівну з обіймами, та не менше було бажання тікати від неї кудись на безпечну відстань, уберегтися, позбутися гарячих мурашок, які виповзали якимись потаємними ходами їм на спину, вирватися з розпеченої повільності цього магнетичного погляду.

Мабуть, схожі почуття охоплювали в присутності Теодозії Борисівни й батька, і, здається, те, що багато років вона була його ученицею, навряд чи їх послабили. Та хоч із-поміж суперечливих бажань у нього домінувало останнє, він украй рідко наважувався бодай просто подивитися їй у вічі під час розмови про успіхи Христини, а чи глянути їй услід, коли запаморочливий аромат її волосся, який не здатні були перебити ані шампуні, ані парфуми, віддалявся разом із її довгою чорною спідницею. Мабуть, він боявся, що варто йому хоч раз необережно підняти очі на Теодозію Борисівну, як він уже не зможе відірватися й застигне перед нею, як Христина застигала на сходах, розглядаючи внутрішні краєвиди, сховані в тріщинах мармурових стін. І не буде кому спуститися до неї сходами і забрати з рук важкий наплечник.

На Христину Теодозія Борисівна покладала великі надії. Ця амбітна вчителька тоді лише починала кар’єру й була переконана, що кожна друга її учениця повинна стати лауреаткою хоча б одного районного конкурсу. А Христина, без сумніву, мала шанси піти значно далі. І взагалі, непогано було б зробити віолончель основним інструментом.

Про останнє вона не раз говорила батькові. І той кивав, уважно роздивляючись носаки своїх черевиків, переводив погляд із правого на лівий і знову кивав, погоджуючись із учителькою. Він нічого не мав проти її слів, але так і не зробив віолончель основним музичним інструментом доньки.

Христина була задоволена своєю роботою. Вона прагнула влаштуватися сюди ще з часів навчання в консерваторії, навіть перевелася на заочний задля цього. Любила відчуття тріумфу, коли її учні здобували призові місця на конкурсах або навіть просто добре виконували складні твори, і завжди сприймала це як свої власні перемоги. Але коли бувало навпаки і приходили діти, які явно не справлялися, не хотіли, яких батьки просто примушували займатися музикою, теж не дратувалася і не впадала у відчай. Просто працювала з ними, наскільки вдавалося, і спокійно ставилася до того, що хтось кидає музичну школу до завершення. Коли Христина дивилася на роздратованих молодих мам, які з розпачем в очах розповідали їй, що дитину неможливо ні переконати, ні примусити займатися вдома, то особливо чітко усвідомлювала, наскільки по-іншому ставиться до всього цього. Її значно більше дратували самі ці мами зі своїми недолугими педагогічними амбіціями, ніж діти. Не розуміла вона й тих дорослих, які скаржилися, що їх дратує дитяча рухливість, гамір, вони не можуть зосередитися й хочеться втекти світ за очі від власних дітей. Її саму значно більше дратував безглуздий фон радіо чи телебачення, надто голосна музика, поп-шлягери, увімкенені на повну гучність, – усі ці незмінні атрибути «дорослого» побуту, в якому буцімто спраглі тиші дорослі проводили цілі дні. Якщо діти пустували та шуміли, це їй не заважало, вона знала, що зможе припинити їхні пустощі в той момент, коли треба буде починати серйозну роботу. Діти також відчували, що Христина сприймає їх як дорослих, не ставиться до них як до недоумків, яких слід виховувати, цінували це й не створювали перепон. Дехто з колишніх учнів, що вже закінчили школу, а то й кинули до закінчення, приходив до неї розповісти про те, як йому живеться зараз, чи просто послухати, як грають їхні друзі. Вона не знала, як саме в неї це виходить, не вміла давати педагогічних порад мамам у розпачі, але завжди точно знала, що саме й коли слід сказати дитині, а коли краще промовчати й утриматися від коментаря. Це знання й уміння були в неї з дитинства, і Христина щоразу відчувала тиху радість, коли бачила, що зреагувала правильно й досягне сподіваного ефекту. Особливо якщо потрібно було заспокоїти дитину перед важливим виступом або допомогти прийняти рішення – продовжувати займатися музикою чи кинути.

Їй значно легше, ніж батькам, вдавалося поставити себе на місце дитини й поспівчувати її проблемам по-справжньому, а не з позиції дорослого, який усе знає краще й автоматично вважає всі дитячі труднощі не вартими уваги примхами. Правила гармонійного співіснування з дітьми були простими в теорії, але виконувати їх на практиці мало кому вдавалося. По суті, ці правила нічим не відрізнялися від тих, за якими жили дорослі, просто певних прав за дітьми вони не визнавали, і через це виникали проблеми, як вони неминуче виникали б із дорослими, якби їх позбавили тих самих прав.

Діти здебільшого прагнули від дорослих не так виконання своїх забаганок, як простого визнання свого права відчувати так, як їм відчувається, а не так, як мало б відчуватися на думку батьків.

Наприклад, перед уроком дитина влаштовує мамі скандал і з плачем заявляє:

– Не хочу більше ходити на музику!

Більшість мам відразу ж реагує неправильно:

– Неправда, ти хочеш.

Або:

– Ти ж сама хотіла, що трапилося?

Або:

– Cтільки вже відходили, не вигадуй дурниць!

Чи ще гірше:

– Подивися, он Марійка теж ходить і не плаче.

І так далі. Безкінечні «ти не можеш бути втомлена», «ти щойно поїла, навіщо тобі цукерка», «скільки можна говорити одне й те ж – ти будеш ходити на музику», «мені б хтось приділяв стільки уваги, коли я була маленька».

А Христина просто говорила, дивлячись на зсутулені плечі дитини:

– Ти втомлена. Був важкий день?

І здебільшого цього вистачало. Дитина відразу ж виходила зі ступору й починала розповідати, що день був справді важким, і Оксанка обзивалася на перерві, а вчителька несправедливо записала зауваження їм обом, і з математики була важка контрольна, а з сольфеджіо знову не вдалося нічого підготувати. Але завершення, як правило, виявлялося несподіваним для матері, бо дитина раптом збиралася з силами й сідала за інструмент, більше не згадуючи про намір кинути музику. Адже йшлося не про те, щоб справді кинути музику, а про те, щоб звернути на себе увагу, щоб її почули, поспівчували, не заперечували її відчуттів.

Дуже рідко Христині доводилося зустрічатися з батьками, які навчилися зосереджуватися під час спілкування з дітьми на тому, що головним тут є взаємна радість від спілкування, від того, що вони проводять разом час, а не виконання якоїсь глобальної педагогічної програми. Коли батьки були налаштовані саме на приємність, а не на виховний процес, то й виховний процес проходив легше та невимушеніше, як додаткова, а не основна мета.

А ті батьки, які намагалися виліпити з дітей покращену версію себе самих, неминуче терпіли поразку за поразкою, наштовхуючись на опір дитини, на її бажання наполягти на своєму праві жити власним життям, а не життям, вигаданим батьками.

Збоку все це було їй дуже помітно й очевидно, але вона не знала, чи змогла б так ясно відмежовувати емоції від інстинктів, якби мала справу зі своїми власними дітьми.

Христина любила приходити на пообідні уроки. Піднімаючись сходами, вона ще у вестибюлі чула запах кави, яку заварювали тут у всіх кабінетах близько третьої години. До кави зазвичай наливали трохи коньяку й відкривали принесені вдячними батьками цукерки. Цукерок ніколи не бракувало. Як і коньяку. Коли в когось із працівників школи був день народження, на каву збиралися ширшим колом. Вітали винуватця чи винуватицю й через деякий час розходилися по своїх кабінетах, дехто залишався допивати по двоє-троє. Сьогодні були уродини пані Ґені, і Христина несла їй подарунок, але біля гардеробу, розписуючись у журналі за ключ від кабінету, побачила, що колеги вже відсвяткували. Розчервоніла пані Ґеня розповідала не менш розпашілій від коньяку гардеробниці пані Марії:

– Я як приїхала, знаєте, з тáмтих папірос, то перше гроші сховала, як все. А потім, гадаю си, піду сі поди́влю, шо там мій робе, чи не здибав флєшку. Пішла, дивлюсі, спит. Ну, я назад. Вилізла на стрих, попрєтала. Вертаюси. А він сі пробудив і до мене – де флєшка? А шо я знаю. Я ніц не знаю. А він далі:

– Де флєшка?

Я си мовчу, роблю свóє.

– Шо ти в мене хочеш, – гадаю му. – Шо я можу знати? Тіко шо сі вернула. Тоди він мене шарп за руку. Я си урвала. І давай до низу, по сходах і чую, шось мені не теє. А потім гет лéчу. І си гадаю, чи руки-ноги цілí. А вже гет лежу, аж тоді мацаю-мацаю і все цíле. Тоди пішла надвір, ніби нічо. І на город. А там мала гній розкидати. Ну і стою, ки́даю. Вже купок десіт поки́дала, ше ми сі єдна чи дві лишили, аж ту чую, таки зле мені шось. Так і не знаю, шо то було.

Христина вирішила, що привітає пані Ґеню пізніше, подивилася у журналі відвідувань, що ключ від кабінету вже взяла Соломія, і мовчки пішла далі. Тому не чула, як пані Марія замріяно розповіла пані Ґені свою романтичну історію:

– Та не кажіт, кумо, так часом буває, серце шось схопит, аж в голові сі замакітре, а потім постоїш-постоїш і поволи йдеш далі. Я так теж, знаєте, як то була на полуницєх тамтого літа. Ну в нашого господарє, в Лєшка. Він, самі знаєте, добрий чоловік. Запрошення все зробе, напише, як тре, дасть роботу, як обіцєє і нікди не обдурит з грошима. Я до нього все їду, як кличе. А тоді я ше молодша була, ше тáмта Ірка не приїхала, шо йому теперка плєцки смажит. Ну, він все після роботи підійде, так мене за дупу вщипне і повідає: «То шо, Маріє, наліпиш мені пирогів?» – А мені шо, шкода? Сєду та й наліплю. Кілько там тої роботи. Він все любив з бульбою і з сиром. Я кажу: «Може, з полуницєми зробити?» А він: «Нє, видіти не можу тих полуниць». І тілько з бульбою і сиром все просит. І шоб зо шкварками. А потім си наїсь, встане з-за столу, возьме мене за цицьку, поверне до себе тилом і робит своє. І так то викручує тим своїм і цицку мне, шо і мені аж в голові сі макітрит. Нікди не думала, шо жінкам то теж тре. Мій то так раз-раз і готово, тіко шкробай після него. А той нє – той довго не кінчає, все жде, аж я застогну. Я перше то так стогнала, шоб він вже міг кінчити, не чекав, а потім си втєгнула, думаю, може і мені сі сподобає. І так теперка мені аж сі снит, як то він мене цицками в то борошно, шо я вареники ліпила, а потім ше розверне і передом, або каже на коліна стати, чи сісти на нього на стілец зверха. І так я приспособилася, шо вже й сама стала кінчєти. Так аж затрусит всю і потим пальці мліют. Не знаю, кумо, може, то і вредно для здоров’я, але дуже приятно. Та й так. Та мені шо, мені не шкода, я вже баба немолода, хто там ше мене схоче. Мій то давно вже не теє.

Ну, і шо ви думаєте, кумо, приїхала додому, шось мені не тойво, голова сі крутит, нуде. Пішла до дохтора, а він каже – вагітна. Добре, шо за тиждень шось тєжке піднесла на городі, то воно і вийшло все, тіко крові було море, ледве до хати дотєгла той мішок. А так то шо би я своєму казала? Хоча він так п’є, шо, може би, ніц і не замітив.

Потім як приїхала ше до того Лєшка, повідаю єму. А він сі тіко сміє. А потім вже сі появила та молодша Ірка, то вже вона теперка йому плєцки смажит.

У Христининому кабінеті закінчувала урок із арфісткою Соломія. Іноді таке траплялося – вільних кабінетів у музичній школі завжди бракувало, тож накладки не були рідкістю. Арфу в школі викладала лише Соломія. Христина, заміняючи її, змушувала арфістів розробляти пальці фортепіанними гамами.

Через кілька хвилин мали початися загальні збори, про які їх попередили вчора. Христина звично відсапувалася, дивлячись на банку зі штучними маками на підвіконні. Цього разу стоячи, бо стільчик був зайнятий. Вона думала про те, що сьогодні їй особливо важко дався підйом сходами. І ще про те, що ніколи не рахувала сходинки. Це спало їй на думку посередині дороги, на другому поверсі, тож дала собі слово обов’язково порахувати сходинки наступного дня. Але так і не порахувала. Наступного дня не було. Усіх учителів зібрали в актовому залі й оголосили про закриття школи, роздавши в конвертах невелику фінансову компенсацію. Оголошувала новину Аделаїда Григорівна, поряд із нею стояв лисий чоловік у чорному костюмі, який і передав тацю з конвертами. Він виявився директором салону дорогого одягу, що зайняв усі три поверхи колишньої музичної школи.

* * *

Христина часто допомагала Соломії в різних побутових проблемах, заміняла її на уроках, сиділа з малим, якого подруга іноді змушена була брати з собою на роботу. У таких випадках вона дзвонила Христині, і та приходила раніше або просто забирала малого на свій урок. У неї він сидів тихо й не заважав, а в Соломії – пустував. Соломіїн чоловік викладав фізкультуру в якійсь школі, потім його з якоїсь причини звільнили й він дуже швидко спився та зник із життя родини, залишивши її з малим сином і старенькою матір’ю.

Якщо існувало щось, без чого неможливо було уявити собі існування Соломії, то це сумніви. Здавалося, якийсь резервуар усередині неї наповнений цими сумнівами по вінця, і якщо не сколихнути його й не виплеснути трохи назовні, то вона так і залишиться назавжди в хиткій рівновазі й оманливій ілюзії руху від «так» до «ні», від «за» до «проти», від гармонії до депресії, від захоплення до ненависті, від самозамилування до самозаперечення.

Соломія сприймала все, що відбувається довкола неї, з невтомним ентузіазмом і захопленням, марно намагаючись відділити те, що її справді цікавило, від того, що лише здавалося цікавим, і цей процес селекції, яка насправді так ніколи й не відбувалася, займав увесь час і забирав усі сили. А щойно вона усвідомлювала, що щось стало цікавити її менше, як із не меншим ентузіазмом починала ненавидіти це й дивуватися сама собі, що могла захоплюватися такою дурницею, і цей процес просякання ненавистю та самодивуванням знову захоплював її цілком.

Соломія постійно скаржилася на те, що нічого не встигає і що довкола стільки цікавого, а вона так часто витрачає час на дурниці, тоді як слід було зайнятися справді вартісними речами. Вона щиро ненавиділа себе за це, але щойно в полі її зору з’являлося щось нове – знову кидалася у вир знайомих і нових відчуттів, проходячи все ті ж незмінні стадії: від захоплення до охолодження, далі розчарування й ненависті.

– Розумієш, – пояснювала Соломія Христині, запиваючи кожне слово великим ковтком чаю із улюбленого яскраво-жовтого півлітрового горнятка, – це все схоже на якесь замкнуте коло. Ні, точніше, на коло, яке розірване і яке мені ніяк не вдається зімкнути. Мені хочеться робити все й відразу, і це відчуття переповнює мене якоюсь фальшивою впевненістю, що достатньо просто сильно захотіти, і я встигну все це зробити. Потім я кидаюся виконувати заплановане, але не в тому порядку, у якому це було б швидше, а якось сумбурно; я знаю, що не вмію правильно планувати й тому намагаюся з цим боротися. Сідаю планувати й витрачаю весь час на будування планів, а до того, щоб здійснити щось, руки вже не доходять. А потім замість того, щоб завершити розпочате, хапаюся за нове і знову відкладаю в довгий ящик.

Ось у тебе, скажімо, усе навпаки – ти все завжди встигаєш зробити навіть раніше, ніж планувала. І хоча ти теж собою завжди незадоволена, мені б твою продуктивність!

Але, на думку Христини, найбільш незбагненні процеси відбувалися в голові Соломії в момент, коли вона визначалася з тим чи іншим рішенням. Спершу вона ретельно й уважно формулювала сама для себе всі наявні варіанти. І це в неї виходило чудово. Потім, перед тим як вибрати один із них, довго вагалася й доводила всіх знайомих до знемоги, детально описуючи всі «за» і «проти». Іноді Соломія навіть ображалася на співрозмовника чи співрозмовницю, якщо їй не пропонували ще якоїсь, не передбаченої нею самою гіпотетичної небезпеки чи ускладнення, які можуть актуалізуватися в разі схиляння до того чи іншого варіанту. Залежно, а іноді й незалежно від важливості рішення такі сумніви могли тривати тижнями, а то й місяцями, і тоді всі розмови неминуче зводилися до цього. А потім раптом наставав якийсь момент, коли вона усвідомлювала: вирішити треба зараз, негайно, не відкладаючи. І тоді достатньо було, аби хто-небудь висловився на користь або проти того чи іншого варіанту. Сама суть висловлювання, як і авторитетність чи обізнаність із проблемою того, хто висловлювався, не мала значення, бо прийняте рішення ніяк не співвідносилося з тим, що їй радили, і ніколи не можна було передбачити, учинить вона так, як їй порекомендують, а чи всупереч пораді. Причому передбачити це не могла навіть сама Соломія. Просто їй необхідно було, аби хтось висловився, підштовхнув її, торкнувся, дав відчути свою небайдужість чи бодай просто присутність, – це виводило її зі стану застиглості, зануреності у власні почуття, зануреності настільки глибокої, що реальність зовнішнього світу поступово переставала бути незаперечною, і її затьмарювала уявна дійсність світу внутрішнього. Після такого поштовху вона ніби прокидалася й тоді вже діяла миттєво, а якщо поштовху не було, вагання продовжувалися.

Так само важко було передбачити, що саме зі сказаного співрозмовником Соломія сприйме як саме той, єдиний, необхідний їй поштовх.

Яскрава зовнішність Соломії постійно приваблювала чоловіків. Висока, струнка, з тугою чорною косою, Соломія була веселою, легко сходилася з людьми й ніколи не аналізувала ні своєї, ні чиєїсь поведінки. Вони з Христиною були не схожі настільки, наскільки можуть бути не схожими двоє людей. Христина була натуральною блондинкою середнього зросту з пишними формами й тонкою талією. Її карі очі уважно вдивлялися в співрозмовника, і вже з перших хвилин знайомства вона вміла чітко усвідомити своє ставлення до людини й розмістити його на шкалі чорно-білих оцінок – від різко негативного до дуже позитивного. Це вже згодом вона навчиться підкріплювати ці свої інтуїтивні відчуття конкретними деталями та бачити в людях неспокій, захований за нервовим біганням зіниць, невпевненість тремтливих пальців, мимовільне почервоніння кінчиків вух, коли співрозмовник говорить речі, мало схожі на правду, легковірність широко розплющених очей і ще багато всього іншого, що так ніколи й не навчиться аналізувати чи принаймні помічати Соломія.

Христина намагалася проникнути якомога глибше за поверховість першого враження, спершу лише інтуїтивно, а потім логічно обґрунтовуючи відчуття. Соломія ж, як правило, лише легковажно відмахувалася від Христининих спостережень зі словами:

– Я в це все не вірю. Як можна судити про людину за тим, що в неї тремтять кінчики пальців? Он у тебе теж артрит, це ж не означає, що ти щось приховуєш.

– Та справа не в пальцях – невже ти не відчуваєш, коли людина по-справжньому щира, а коли лише імітує відкритість?

Соломія була людиною крайнощів – або вірила в щось і занурювалася в це з головою, або настільки ж категорично не приймала, причому без жодних раціональних пояснень, на підставі самих лише миттєвих емоцій. Вона легко піддавалася впливу, але, усвідомлюючи це, намагалася протистояти цій своїй схильності у своєрідний, притаманний лише їй і доволі нелогічний, як уся її істота, спосіб. Точніше, поки Соломія перебувала під впливом лише однієї людини, її все влаштовувало і вона не намагалася опиратися цьому. Але якщо в її житті з’являлося кілька авторитетів, та ще й не згодних між собою, то виникала проблема. Оскільки для неї було важко вибрати когось одного й слухатися лише його. По-перше, тому, що вона знову опинялася перед вибором, а по-друге, тому, що обирала вона не між позиціями та мотиваціями, а між людьми, визначаючи їхню вагомість для себе за якимись цілковито незбагненними з логічної точки зору аргументами. Скажімо, якщо їй потрібно було порадитися про щось і вона радилася зі своєю мамою, а потім із Христиною, то незалежно від самих порад схилялася переважно до точки зору останньої. Якщо ж за порадою вона зверталася до Христини і котрогось зі своїх актуальних чоловіків, то перевага була на боці чоловіка за умови, що він ще не втратив для Соломії новизни, привабливості та, відповідно, авторитетності. Коли позиції чергового коханця з часом слабли, Христинині поради знову набували більшої ваги.

Спершу Христину дратувала така дивна пріоритетність, потім вона звикла й злостилася лише через непостійність власного рейтингу. Не тому, що мала ілюзії, ніби може бути для Соломії беззастережним авторитетом, а тому, що ніяк не могла змиритися з тим, що вона взагалі не чує її старанно дібраних і логічних аргументів, а просто мовчки прислухається до власного настрою та чекає моменту, коли спонтанний порив змусить її наважитись на той чи інший учинок. Здебільшого на такий, що від нього перед тим довго та, як виявиться згодом, слушно застерігала Христина.

Соломії необхідно було когось обожнювати й перед кимось схилятися. Але водночас їй завжди подобалися пасивні, не впевнені в собі чоловіки, які хотіли слухатися її та шукали підтримки в ній, замість намагатися захистити її. Тож Соломія постійно потрапляла в непрості ситуації. Попередній досвід нічому її не вчив, і вона щоразу продовжувала наївно сподіватись, що «тепер усе буде не так, як раніше». На думку Христини, Соломія шукала в чоловіках свого батька, не справжнього, а вимріяного, ідеального. Їй хотілося, щоб її обранець був вічно закоханим у неї, романтичним і щедрим, носив її на руках і охороняв від усього світу, але водночас хотілося, щоб він ніколи не покинув її задля іншої, як це зробив свого часу батько. Страх бути покинутою переважав, і вона несвідомо обирала тих чоловіків, які були здатні цілком підкоритися її волі. Та щойно так траплялося, їй починало бракувати об’єкта, який можна було б обожнювати й схилятися перед ним, як перед ідеальним батьком. Безініціативність обранців, відсутність спонтанних поривів і те, що їй доводилося все вирішувати за себе і за них, обтяжували й, звісно, не сприяли зміцненню взаємин. І хоч ці чоловіки справді не йшли від Соломії, а після розриву ще довго прагнули поновити стосунки, проте це зовсім не сприймалося нею як перевага.

Після чергового болісного розриву Соломія покірно вислуховувала всі аргументи Христини й погоджувалася з ними, але варто було їй знову познайомитися з кимось «романтичним і галантним», відразу ж усе забувала й ринула назустріч новій пригоді, постійно сумніваючись, але не зупиняючись ні на мить.

Це стосувалося і взаємин із людьми, і захоплень. Кожне нове захоплення спонукало її відкидати попереднє, змінювати погляди й переконання.

Соломія постійно займалася «духовними пошуками», як сама це називала. До своїх тридцяти двох вона вже встигла перепробувати майже всі наявні конфесії та здобути дипломи численних «Інститутів самореалізації», які за помірну ціну пропонували курси під розмитими назвами на зразок «Вирішення проблем ідентичності», «Побудова самоідентифікації», «Пошук саморелізації» тощо. За короткий час, що присвячувався кожному з цих захоплень, вона не встигала розчаруватися в тій чи іншій конфесії або теорії, навіть не встигала вникнути в те, чим саме захопилася. Постійно змінювати переконання Соломію примушували сумніви – їй здавалося, що, поки вона витрачає час на одне, десь за рогом від неї невблаганно тікає інше – більш справжнє, більш потрібне, більш допасоване саме до її характеру. Левову частку свого вільного часу Соломія проводила в сумнівах і докорах сумління – поки була далеко від Остапчика, картала себе за те, що не бачиться з дитиною, а коли була з ним, її мучило сумління, що вона не працює над собою або принаймні не заробляє гроші. Коли вона розходилася з черговим коханцем, то картала себе за те, що таки покинула його, не дала йому ще один шанс, але поки тривали перипетії розриву, так само картала себе, що марнує час із цим безнадійним типом, а могла б займатися чимось справді корисним або приємним. Коли вони з Христиною ходили разом на закупи, Соломія могла довести своїми сумнівами до шалу – якщо Христина говорила, що їй щось не личить, та ображалася й називала це грубістю, а коли Христина робила комплімент і казала, що варто купити ту чи іншу річ, то Соломія відразу ж запідозрювала її в нещирості. І вже навіть коли врешті купувала щось після довгих вагань, однаково не могла позбутися докорів сумління, що купила занадто багато, або не те, що справді потрібно, або не пошукала ще більшої знижки. Вихід у таких ситуаціях був тільки один – суворим голосом попередити:

– Якщо миттєво не припиниш – піду геть!

Саме так говорила Соломії її мати в дитинстві, і тільки ця фраза завжди та в усьому позбавляла її сумнівів. Але вдаватися до цього методу можна було лише в справді крайніх випадках, бо іноді на цю фразу вона вибухала гучними риданнями й тоді зупинити її вже було практично неможливо.

Серед численних захоплень Соломії було й обливання холодною водою, а також сеанси промивання носа та коригування правильного дихання. Усе це мало стимулювати виникнення позитивних емоцій на противагу негативним, посилення відчуття гармонії зі світом, покращення координації рухів і зміцнення імунітету.

Під час цих сеансів вона лягала на спеціальний дихальний столик навзнак і, поклавши руки на живіт, намагалася протягом десяти хвилин вдихнути і видихнути максимальну кількість разів так, щоб вдихи і видихи були якомога глибшими і щоб задіяними були м’язи живота. Через декілька хвилин у неї з горла починало вириватися булькання, а з очей текли сльози. Соломія вважала, що так проявляється поступове очищення носових ходів, а також те, що легені краще наповнюються повітрям та починають функціонувати ті м’язи тіла, які вона зазвичай тримає в напруженні, бо звикла так робити ще з дитинства, реагуючи в такий спосіб на стреси. Згідно з теорією, якої вона дотримувалася, хвороботворні бактерії збиралися насамперед на слизових оболонках носа, рота, горла, а потім проникали в організм глибше, а за умови нестачі кисню починали швидко розмножуватися й викликати захворювання або загальну слабкість. Психологічні та емоційні проблеми також були пов’язані з недостатнім очищенням дихальних шляхів і неправильним диханням. Затискаючи м’язи, людина втрачає життєву енергію, а разом із нею й упевненість у собі.

Відколи Соломія зауважила, що у стресові моменти вона затримує дихання і схиляє голову наперед, ще більше перекриваючи таким чином доступ повітря до легенів, вона почала намагатися уникати цього. Тепер, коли їй доводилося слухати неприємні речі, вона підіймала руки догори, складала їх за головою і зосереджувалася на тому, аби глибше дихати, рухаючи при цьому м’язами живота.

Дитиною вона постійно затамовувала подих, коли їй хотілося плакати. Від такого притлумлювання емоцій стискалися й дерев’яніли м’язи, чутливість і разом із нею біль поверталися до них лише через багато років, коли під час сеансів вільного глибокого дихання затиснуті емоції розблоковувалися.

Після сеансів пальці ставали холодними й втрачали гнучкість. Соломія вважала, що це через незвично велику кількість кисню, що його отримує організм під час сеансів. Іноді вона навіть дихала в паперову торбинку, щоб уникнути цього ефекту.

У момент, коли Христині особливо сильно дошкуляла якась чергова алергія, Соломія запропонувала і їй спробувати цю терапію. Христина проштудіювала якийсь трактат про духовність тіла й про те, що втрата природньої дитячої граційності, уміння невимушено рухатися, глибоко дихати й жити для самої лише приємності життя, а не постійного самоствердження, і є причинами більшості хвороб. Проаналізувавши те, коли і як саме в неї виникають проблеми зі шкірою, Христина помітила, що вони справді пов’язані зі стресами й необхідністю притлумлювати свої емоції. Вона спробувала проводити сеанси очищення дихальних шляхів і глибокого дихання щоразу перед і після спілкування з особливо неприємними людьми. Напади алергії стали рідшими. На відміну від Соломії, вона не дуже повірила в те, що це справді трапилося завдяки терапії, схильна була радше приписувати це ефекту самонавіювання. Приблизно так буває з маленькими дітьми, якщо їм сказати, що мама поцілує вдарений пальчик, і тоді пальчик перестане боліти, тож вони охоче погоджуються й перестають плакати. Можливо, пальчик і справді перестає боліти.

Від моменту, коли школою поповзла перша чутка про закриття, і до самого закриття минуло кілька років. За цей час усі вже змирилися з цією думкою й перестали сприймати її як щось реальне. Так буває із важкохворими, яким повідомляють діагноз. Спершу настає шок, а потім до новини поступово звикають і від цього вона ніби відсувається, зменшується, виникає спершу несмілива надія, потім ілюзія, а далі вже майже впевненість у тому, що все минеться. Сьогодні ж усе нормально, тож чому так не може бути й завтра? І коли неминуче таки трапляється, це стає ще більшою несподіванкою, ніж у момент, коли про це довідалися вперше.

Так само все відбувалося й у музичній школі. Її давно хотіли закрити – для будинку в самому центрі міста знайшлося б не одне бізнесово виправданіше застосування. Але за музичну школу несподівано вступився відомий композитор, лауреат усіх можливих премій, академік усіх можливих академій, незаперечний авторитет, чию думку не наважилися проігнорувати. Він сам колись закінчив цю музичну школу й хотів, щоб вона існувала й далі. Зрештою, це була одна з найкращих музичних шкіл міста. З тих нечисленних музичних шкіл, які ще залишилися у місті, адже й значно менш привабливі будівлі на периферії теж когось цікавили.

Дебати довкола закриття школи не переставали точитися ввесь час, постійно приходили перевірки, які вимагали довести, що кожен учитель має достатню кількість учнів, що кожен із цих учнів справді має музичні здібності, що ніхто не прогулює уроків – ані учні, ані вчителі, що успішність тримається на належному рівні, а плата за навчання надходить регулярно тощо. І хоч багато хто виступав за закриття школи, за закриття всіх музичних шкіл і включення музичної освіти в програму основної школи, за переведення шкіл на приватну основу, школу таки не закривали. Аж поки не помер той самий композитор.

Коли стало відомо, що музичну школу закривають, Соломія першою подала ідею виїхати на заробітки. Але Христина поставилася до цієї пропозиції скептично, і тоді вирішили спершу спробувати торгувати косметикою, харчовими додатками та спреями від нежитю з нібито натуральних складників. Це також була Соломіїна ідея. Вони скинулися, купили перший набір товару й почали пропонувати його знайомим.

Користі в цьому спільному бізнесі від Христини було небагато, Соломія могла б заробити більше, якби працювала сама. Щоразу, розповідаючи черговій потенційній клієнтці про те, що від «цих вітамінів можна схуднути на десять кілограмів уже протягом місяця», Христина присоромлено ховала погляд замість упевнено дивитися в очі співрозмовниці й рекламно посміхатися. Мабуть, її підводило саме це, а чи ще вперте небажання говорити основну фразу, яку вимагали вживати всі інструкції виробника: «Я й сама це пила – і ось, подивіться на результат. Ще рік тому я важила на двадцять кілограмів більше».

Найбільше Христина ненавиділа ходити з товаром по поліклініках. Але зовсім уникнути цього було неможливо, бо саме там продажі були найвищими. Вона заходила до вестибюлю й намагалася не зазирати до коридору на першому поверсі, де зазвичай були розташовані жіночі консультації. Просити чергу з вагітних пропустити її в кабінет лише для того, щоб запропонувати дільничному гінекологу прописувати вітаміни відповідної фірми – це була одна з речей, через яку їй не вдавалося переступити.

Щоправда, вона зовсім не краще почувала себе, коли підходила до черги з пенсіонерів, і вони, з огляду на її портфель і діловий костюм, відразу розуміли, про що йдеться. Знали, що вона або проситиме їх пропустити її поза чергою, або подзвонить на мобільний лікареві, той вийде й проведе її до кабінету сам.

Пенсіонери затято стискали губи й кулаки в пасивному спротиві, бачачи її наближення, і відверталися до вікна. Вони не протестували відкрито, бо розуміли марність своїх зусиль, але влаштовували їй мовчазний бунт. Якщо вона питала, хто крайній або чи можна їй на секунду зазирнути без черги, їй просто не відповідали, мовчки сиділи, налаштовані всі проти одної та щільною стіною обступали двері, коли хтось з них виходив і мав зайти наступний із черги. Про те, щоб пропонувати їм свої товари, не могло бути й мови. Працювати доводилося лише напряму з лікарями, які отримували відсоток із прибутку.

Але це все буде вище, на другому, третьому, а то й шостому поверхах – коли відступати далі буде нікуди й таки доведеться підійти до котрогось із кабінетів, а наразі, на першому поверсі, можна дозволити собі втечу. І Христина дозволяла. Вона ніколи не пропонувала свій товар у жіночих консультаціях. Хоч Соломія вважала, що вона даремно цього не робить, бо майбутні мами в більшості здорові й далеко не такі агресивні, як хворі пенсіонери. Вони нудяться в черзі й завжди готові догодити собі чимось приємним. Особливо косметикою, яку приватні розповсюджувачі продавали як «натуральну».

Іноді їй снилися ці зосереджені та рішуче налаштовані обличчя, для яких вона була винна в тому, що черга тягнеться так довго, що сидіти тут так нудно, що неможливо цього уникнути, як неможливо уникнути хвороб. І виходило, ніби вона винна навіть у тому, що всі вони захворіли й були змушені прийти сюди. Їй снилося, ніби вона захищається від них щитом, але щит виявляється паперовим і загоряється, коли вона наближається до дверей кабінету, їй доводиться кинути папір на землю й тікати світ за очі. А кожен із хворих у черзі кричить їй услід щось образливе.

Христинині продажі були мізерними, і вкладену суму їм вдалося повернути лише завдяки заповзятливості Соломії.

Ходити на зібрання розповсюджувачів Христина ненавиділа ще більше, ніж тулити палений товар.

Чомусь збиралися вони завжди в підвалі великого торговельного центру. Там було щось на зразок кімнати – побілені стіни, кілька стільців і стіл. За столом сиділа шефиня – Ірина Василівна. Вона видавала товар і нараховувала бонуси за продаж.

Шефиня любила носити яскраво-фіолетові светри, перетягнуті паском на монументальній талії, прикрашені пластмасовими рожевими крилами метелика окуляри від сонця з фіолетовими скельцями, які не знімала навіть зимою, а ще – навіки зацементовану лаком для волосся масивну зачіску. Від міцного солодкавого запаху цього лаку Христині ставало млосно вже на відстані кількох метрів.

– Спрей «Аквавіта-4», – починала тараторити під суворим поглядом Ірини Василівни жіночка-терапевт, яка теж підробляла розповсюдженням лікарських засобів, – зарекомендував себе краще за «Аквавіту-3», тож утричі вища ціна цілком закономірна, адже й морська вода в ньому проходить потрійну очистку, а не подвійну. За останній тиждень спрей було прописано чотирьом пацієнтам віком від десяти до сорока років, і жоден із них не звернувся зі скаргами на алергію.

– Дуже добре, – казала Ірина Василівна, якщо в залі були потенційні клієнти. Або: – А чому лише чотири? – якщо таких клієнтів не було.

Одного разу після семінару до Христини підійшла жінка.

– Мене звати Галинка, – раптом сказала вона, вмощуючись на сидіння біля Христини. На вигляд їй було близько п’ятдесяти років. – У мене є проблема, – сказала, дивлячись Христині просто в очі, – Мені потрібен препарат для очищення крові. Але я не вірю в усе, що тут говорили. Ви можете мені допомогти?

Галинка належала до тієї категорії людей, які легко губляться в натовпі, а іноді навіть у невеликому товаристві. Здавалося, її невеличка зграбненька постать складається з самих лише очей і кістяка, пристосованого носити цей пронизливий погляд, у якому, як у більшості тих, хто звик до труднощів і страждань, виражалося більше, ніж вони могли б сформулювати словами. Вона говорила ледь розбірливою скоромовкою, опускаючи очі та ковтаючи слова, ніби хотіла підкреслити, що нічого важливого насправді не має сказати й добре розуміє, що лише витрачає чужий час, і вибачається за це. Подеколи робила тривалі паузи, уважно вивчаючи співрозмовника, у якого починало свербіти в тому місці, куди втуплювалися вуглинки її всепроникних очей. Христині теж стало незручно під дією цього погляду, й вона дала жінці телефон знайомої бабці-травнички, яка не раз допомагала їй вилікуватися від різних болячок.

* * *

– Пішли на каву, – у своїй звичній манері, без привітань і вступу сказала Галинка, коли через кілька місяців знову з’явилася на зібранні приватних розповсюджувачів. І знову подивилася на Христину поглядом, від якого починала свербіти шкіра.

Вони сіли в барі, розташованому поряд у переобладнаному помешканні одного з бетонних блоків. Заклад називався «Менестрель», але перші чотири букви у вивісці давно стерлися, і такий варіант назви пасував йому навіть більше. Тут зустрічалися місцеві хлопці в шкірянках, і бар старанно дбав про свою репутацію, щоб не відлякати цих цінних клієнтів. У дизайні приміщення не бракувало позолочених колон, натяжних стель, фіранок і штучних квітів на столах із масивними ніжками. З музичного репертуару тут віддавали явну перевагу диско та блатному фольклору. Довколишніх пияків сюди не пускали, а ті й не надто прагнули через зависокі для них ціни. Пиякам і клієнтам економ-класу цілком вистачало закладу навпроти під значно більш таємничою назвою «Дукав», де можна було закусити горілку чебуреками за демократичною ціною, а потім потанцювати під весільні коломийки.

– Знаєш, як у мене було, – знову почала з несподіваного місця Галинка. – Коли мені виповнилося сорок чотири, я пішла до ворожки. Я взагалі ніколи не ходжу до ворожок, а тут шось наче дьорнуло. Точніше, товаришка попросила скласти їй компанію. Я спершу впиралася, але таки пішла. Тоді модні були всі ці Джуни і похожі. А в мене одна історія вийшла. Знаєш, я завжди масажисткою робила. Колись, як діти ще малі були, то старалася все ближче до дому, шоб в обід прибігти, їсти зварити, прибрати. А я молода була, то така модниця, страх. Усе на каблучках і накрашена. То тепер як мара ходжу. Все в майці, джинсах. І цепочку золоту все носила, кольцо. Коли посуд мию, зніму, покладу на полицю. – І Галинка поправила на пальці перстень із платиною та золотий ланцюжок на шиї.

* * *

Христина з Галинкою не надто вписувалися в параметри постійних відвідувачів «Менестреля», тож персонал поглядав на них із підозрою. Нотка потепління промайнула в очах офіціантки аж тоді, коли Галинка запропонувала замовити до кави коньяку. Христина спершу хотіла обмежитися лише кавою, але потім збагнула, що з таким лаконічним замовленням посидіти спокійно їм не дадуть, і вони замовили коньяк та канапки.

– І от одного разу мені виходити дітей із садочка забирати, дивлюся – а цепочка моя позапутувана вся, і кольцо не можу найти. Я пробувала розпутати, але не можу. Плюнула, пішла так. Прихожу додому – дивлюся, і на тобі – все порозпутувано, лежить собі на місці, вроді нічого і не було. Тож треба таке!

Потім стала прислухатися – і шось мені наче не так в хаті. То шось стукне, то шось грюкне, то рипне. І сусідка прийшла – каже: «Щось у тебе в хаті не то. Посвяти».

Ну, я послухала, та так і не зробила нічого. А одного разу в суботу вранці випроводила я чоловіка з дітьми на дачу, а сама лишилася прибирати. І втомилася, поки зібрала їх, страх. Ну, думаю, дай приляжу. Лягла й наче задрімала. А тут чую – рип-рип. Хочу очі відкрити – і не можу. Але крізь заплющені очі все ніби бачу і не можу поворухнутися. Дивлюся, а на стільці ніби хтось сідає, вм’ятина така. І знову – рип-рип. А потім раз – і бачу перед собою щось зелене таке. Страшне, як величезна жаба. Хочу крикнути – і не можу. А воно дивиться на мене таким сумним поглядом. Сіло на стільчику, посиділо, тоді рип-рип – і йде до мене. А в мене мало серце не стало. Лежу, думаю – ну все, кінець мій прийшов. Барабашка якась. Він підійшов до ліжка, постояв, а потім ліг біля мене, полежав, я аж заціпеніла вся, знаєш, як руки-ноги дерев’яніють, – все, думаю, зараз серце стане. І тут ніби заснула, а отямилася – і нічого нема довкола. Але потім ще пару разів приходив. Чоловік з мене все сміється, а мені страшно.

Офіціантка принесла коньяк і закуску.

– Ну що, за тебе, Христинко, – сказала Галинка. – Я насправді дуже тобі благодарна, шо ти мене так виручила. Не подумай чого поганого про мене, але я вмію цінувати добрих людей. Тож за твоє здоров’я.

Вони випили, і Галинка знову затараторила.

– Ну і пішла я до ворожки. Прихожу, сидить вона, а ноги запутані одна за одну, капець просто. Так от вузлом запутані. І вона сидить. Як йог якийсь на тих ногах. Я спершу думала – якась мана, але потім оказалося, шо то вона так народилася. І ніколи ті ноги не розпутує, так їсть, так і спить, так всьо. Я захожу, сперва злякалася, знаєш. А вона, як мене побачила, відсунула свої карти, віск, всьо і махає мені пальцем.

– Йди сюди, – каже. Я не хочу, боюся, а вона мені: – Я знаю, що ти не віриш.

А я точно не вірю. Зараз наговорить мені, знаєш, усякого, а потім буду своє життя до того підпасовувати. Вона мені й каже:

– Ти ше не знаєш, але вже зовсім скоро поїдеш дуже далеко відси. І буде в тебе там муж-любовник, молодший на п’ять років.

Я їй:

– Та нікуди я не поїду. Щоб десь поїхати, треба мати як мінімум гроші.

Але знаєш, як воно в жизні буває. Пройшло трохи часу. А я тоді масажисткою робила. І прийшла до мене жіночка одна. Вона в Греції працювала. Я їй масажі робила і якось случайно найшла зоб. Тоді порекомендувала, куди звернутися, потім найшла їй курс реабілітації. Після операції вона бліда була дуже. Все до мене приходила, я масажі їй робила вже за півціни, жалко мені її було. От вона трохи поправилася і каже мені:

– За те, що ви для мене зробили, я пришлю вам гроші, приїдете до мене в Грецію, знайду вам роботу.

Я не повірила спершу, але вона справді прислала мені вісімсот доларів. Ну, шо мені було робити – лишити ці гроші собі я не могла, бо з чого віддавати? Тож і кинулася робити візу. Тоді віза коштувала чотириста п’ятдесят. Ой набігалася я, тож давно було, ше тяжко візи робили, не то шо тепер. Але я все зробила, сіла в поїзд і поїхала.

– Тобі взагалі інтересно те, шо я розповідаю? – раптом спохопилася Галинка й уважно подивилася на Христину.

– Розказуй, – звеліла Христина. Їй подобалася трохи безцеремонна манера поведінки Галинки, її розмашисті жести, широкі стегна й ще доволі пружні груди, які напинали завузьку блузку. У ній відчувалася якась енергійність і сила, стримана, акуратна, але водночас рішуча, така притаманна часто жінкам зрілого віку, які звикли в усьому розраховувати лише на себе.

– А ще в ніч перед від’їздом сниться мені моя мама, – продовжила Галинка з напівзаплющеними очима. – Шо вона так підходить до мене близько-близько, як жива, а я плачу, кажу:

– Мамо, я так давно вас не бачила. Простіть мене, мамо, шо я так далеко їду. Ви ж завжди казали, що на чужині жити недобре.

Мама мені відказує:

– Не переймайся, доню, не буде краще, але не буде й гірше. Нічого страшного не буде. Їдь, а там побачиш.

А я їй кажу:

– Мамо, пробачте мені, якшо я була накричала на вас, коли ви хворіли.

Вона перед смертю кілька років хворіла. А я доглядала її. Ну, й знаєш, як то буває зі старими і хворими. Іноді нерви не витримували. А вона мені:

– Та шо ти, доню, мені тепер так добре.

Я питаю:

– А де ж тато? Я так давно його не бачила.

– То того, що він далеко, – каже мама.

– Покличте його, мамо, – прошу я.

Вона кличе:

– Гріша! Гріша!

І звідкись дуже здалеку голос. Я кажу:

– Тату. Тату.

А сама плачу-плачу.

– Тату, – кажу. – Я вас так давно не бачила.

– То того, що я дуже далеко, – каже тато.

І зник. А мама каже:

– Веди мене до моїх внуків, я хочу з ними попрощатися.

І ми пішли до дітей. Вони на двоповерховому ліжку спали. Старший, як вона його погладила по щоці, тільки скривився, а молодший прокинувся. Я йому кажу:

– Тут бабуся, тільки ти не можеш її бачити, можу тільки я. Обійми її. Ось так, – і показую йому.

Мама каже до малого:

– Ти пам’ятаєш, як я тобі кашку варила, картопельку в мундирах?

Він обіймає її, і мама зникає.

Я вранці встала, пішла собі канапки робити, каву, збираюся. Тут встає син мій старший і каже:

– Знаєш, мамо, мені бабуся снилася нині вночі. Так, що вона біля мого ліжка стоїть. І як жива.

Ну, думаю, точно правда. А то я все переживала, шо то мені уві сні привиділося. Ну й поїхала. – Галинка залпом випила рештки коньяку. – Їду поїздом до Чернівців. Сама у вагоні. Лягла спати ввечері. А вранці прокидаюся – мужчина якийсь біля мене сидить. Розговорилися. Він сам теж із Тернополя. Вже кілька років у Греції. Працює. Вдома лишив сім’ю і дітей – і хотів би забрати їх до себе, але дітям же до школи, тож і лишив, щоб в Україні вчилися. Хто ж тоді знав, що назавжди виїжджає.

– Дівчино, принесіть ще кави, – звернулася Галинка до офіціантки. У її очах тепер було більше блиску, можливо, тому, що вона підходила до найважливішого у своїй розповіді, а може, просто від кави з коньяком.

Степаном його звали. Він мені телефон свій дав, казав дзвонити, якщо будуть якісь проблеми. Ну й попрощалися.

Я приїхала до тої своєї знайомої. Пробувала шукати роботу, але нічого не знайшла. Тоді вона мені вирішила помогти. Відвела в якусь агентуру, яка роботу шукає. Я заплатила сто п’ятдесят доларів – і відправили мене кудись. Їду, їду, цілий день їхала. Потім нарешті добралася, приходжу, а там сім’я придурків – батьки і двоє дітей. Я до телефону, дзвоню, кажу:

– Шо ж ви мене не попередили, шо то придурки.

А вони відповідають:

– А ми звідки знали?

Я кажу:

– Як то ви не знаєте, куди відправляєте людей, а якщо якісь маніяки? Завтра приїду, щоб віддали мені гроші.

І давай назад добиратися. А вже глупа ніч, ніде ні автобуса, нічого. Нарешті зупинився якийсь таксист, я йому на мигах показую, що і як, він мене довіз. Бувають і такі добрі люди.

Приїхала я назад до своєї товаришки, серед ночі, вона аж перелякалася.

На ранок пішла забирати гроші. Ну, але ясно, шо мені нічого не віддали.

А через якийсь час товаришка моя каже: є дві роботи. Ідемо, подивимося.

Прийшли на одне місце. А там три такі злі грекині сидять, дивляться на мене вовком, ніби я в них щось украла.

– Ні, – кажу, – я тут не буду. Ідемо далі.

Пішли ми далі. А там бабцю треба було доглядати. У неї склероз. Бабця мене побачила – й на шию мені: «Доцю!» – кричить. У неї три доньки. Живуть поверхом вище. Грубі такі корови. Мамі ніхто води не подасть. Домовилися ми, і стала я за бабкою доглядати. Спершу десь півроку добре було. Бабка ще була при свідомості. Я їй їсти готувала. Була там день і ніч, тільки в неділю вихідний. То доньки між собою все сварилися й ділилися, хто буде по черзі по дві години біля мами. Більше було їм тяжко витримати.

Я все піду, наготую їсти, порозставляю все в холодильнику, позагортаю в серветочки, розкажу, що коли давати. Приходжу потім, питаю бабку:

– Ви їли?

Вона каже:

– Ні.

– А чого?

– Бо дочки все виїли.

Їм подобалося, бо вони такого, як ми, не вміють готувати. Ну, я тоді наготую нам обом їсти, і поїмо.

Бабка в мене все така чистенька ходила. Позачісую її. А одного разу приходжу, а донька мені каже:

– Вона все плаче, хоче цепочку, щоб їй зачепити, бо в тебе є, а в неї немає. А нащо їй та цепочка?

Я кажу:

– Як хоче, зачепіть. Хай хоч на старість людиною почується.

Я тоді бабку вимила, відкрила шафу, дивлюся, а в неї там одягу! Якого хочеш. А вона все в нічній сорочці ходила. Тоді я їй кажу: «Давайте переодягнемося». І вдягла її, зачесала. Донька прийшла, аж здивувалася. Каже: «Мамо, ти така гарна».

Але потім бабка почала здавати. Уже нікого не впізнавала. Уночі не спить, підходить до мене, стоїть над ліжком. Страшна, як мара. Почала кричати на мене: «Тобі платять – давай, працюй!» Ой, страшне то все.

– Ще будете замовляти? – перебила розповідь офіціантка.

– Так, принесіть ще коньяку і якісь фрукти, – попросила Галинка й продовжила: – А ще ж поліція всюди. Ті Афіни такі страшні. Там на кожному кроці різні курди, афганці. На вулицях лежать, сидять, їдять, пісяють, какають – страх Божий! А я як іду по вулиці, бачу поліцію, то мені аж ноги підгинаються. А треба ж не показати виду, щоб не зачепили.

Важко мені все це було. Усе молила Бога, шоб послав мені якусь іншу жіночку, шоб я замість себе привела і знайшла собі іншу роботу.

І тут приходжу колись додому, а товаришка мені каже:

– Дзвонив тобі якийсь Степан, сказав, що ти його знаєш, питав, чи можна передзвонити.

Я кажу:

– Не знаю я ніякого Степана. Але хай передзвонить, чого ж ні.

Він передзвонив і каже:

– Приїзди до нас, у мене буде день народження, відмітимо.

Я й поїхала. Знаєте, як жінка сама, то психологічно там дуже тяжко. А ще й пристають уся ця місцева шваль, греки. Коли знають, що у тебе є мужчина, то вже легше.

Ну, і поїхала я. Їду, сама не знаю куди. Довго так їду якимось автобусом. А він мені коли подзвонив, то казав їхати до базару і там шукати продавця мандарин, який буде мати мій конверт. Приїхала я, виходжу на тому базарі, а там рядів п’ятнадцять тих мандарин. Хожу, хожу, ніякого конверта немає. Пройшла перший ряд, другий, третій. І вже вертаюся назад, аж тут до мене один каже:

– Ви Галинка?

– Я, – кажу.

– Вас там Степан чекає. Почекайте до четвертої, я продам усе й поїдемо.

Я почекала, і ми поїхали. Приїжджаю туди, а то ще квітень місяць був, сезон не почався. Там пусто. Море. Гори. Глухе село. Кажу:

– Як ви тут живете, холодно, я би тут ніколи не змогла.

А вони мені:

– Чекай, ще приїдеш, будеш тут жити й Богу дякувати.

А там кемпінг такий. Степан цей за ним наглядає.

Ну, потім, сама знаєш. День народження було. До мужчини все ж таки приїхала.

Приїжджаю назад, а запізнилася на півдня. З квітами, з цукерками. А доньки на мене:

– Де ти була? Ми в ресторан збиралися, через тебе не пішли.

І дають мені труси закакані, цілий мішок. Мені так прикро стало. Думаю, я до них із душею, а вони он які. При мені бабка ніколи під себе не робила, завжди я її на горшок садила.

Ну, давай я вичищати там усе після них. А сама думаю: треба звідси йти.

І через місяць почув Бог мої молитви. Зустріла я одну жіночку. Іду по вулиці, дивлюся, бачу на обличчі – Тернопіль. Підходжу до неї, питаю, чи потрібна їй робота, бо в мене є. Вона каже:

– Дуже потрібна, допоможіть, будь-ласка.

Я привела її до тої бабки. Доньки її перелякалися, кажуть, як це ви нас залишите. А я кажу:

– От вам жіночка, я її знаю, вона на сусідній вулиці живе зі мною в Тернополі. Вона буде замість мене. А я більше не можу. Втомилася. Нерви, та й не хочу жити в Афінах, поїду деінде.

Та жіночка з Тернополя підходить так до моєї бабки й каже:

– Вам буде добре зі мною, не бійтеся.

І обнімає її, а в самої під пахвою отакенний жмут чорного волосся й смердить.

Бабка в сльози. Вона така чистюля була в мене.

Ну, поїхала я до Степана. Приїжджаю. А дівчата мені кажуть:

– Що, приїхала таки? Казала ж, що не можеш тут жити.

– Приїхала.

Приходжу до Степана й кажу:

– Ти казав, що тут є робота. Я приїхала. Є робота?

– Зараз немає, але буде.

– А жити є де?

– Є.

– Де?

– У мене в кімнаті. Більше немає де.

І що я мала робити? Діватися не було куди. І хоча зовсім не хотілося починати нові стосунки після всіх проблем, які я мала з чоловіком. Але що було робити. От так і живу тепер там дванадцять років. Якби не те, що треба дітям помагати, давно нашкребла б собі хоча б на однокімнатну квартиру, але так мушу їм відсилати. А сама живу в комірчині. Син як був, то злякався. Не витримав і трьох тижнів. Каже – дуже тяжко треба працювати. І поїхав назад, додому. А я якось привикла. Сама знаєш, як нам було при Союзі, ніколи не було легко. Ти сама як, заміжня?

– Ні, – відповіла Христина.

– А була замужом?

– Ні, не була.

– А діти є?

– Немає.

– Може, і правильно, нікому нічого не винна. А то я як згадаю, чого натерпілася зі своїм, думаю, може б, краще була сама. Ну, а тобі от шо пораджу. Повір мені, добре кажу: ось тобі мій адрес, тут, на листочку. І трохи грошей. Заробиш – віддаси. Я знаю, шо ти зараз нічого не соображаєш. Подумай собі спокійно. Може, і не треба тобі їхати. Але бачу, шо ситуація в тебе безвихідна. Те, шо ти робиш – не твоє. А там хоча би чесною працею будеш на хліб заробляти. Приїдеш – подзвони, роботу треба спершу шукати, шоб дивитися за перестарілою жінкою. Бо то певніше, ніж бігати прибирати. На початку, поки звикнеш, мову вивчиш, тобі так краще. І зайвий раз на очі поліції шоб не потрапляти. Але сама ти не знайдеш. Треба, шоб хтось поміг. Треба дивитися, яка та бабка. Шоб вона хоча б трохи сама пересувалася, а її родичі жили окремо. Навіть якщо бабка буде з поганим характером – не лякайся, головне, шоб серйозних відхилень у психіці не було. Бо по-іншому доведеться спати з нею в одному ліжку, а тоді довго не витримаєш, сама можеш здуріти. Ну, одним словом, дивися сама.

І не встигла Христина відреагувати, як Галинка встала з-за столу, розрахувалася біля шинквасу за напої і, не попрощавшись, пішла геть.

* * *

Їхати вирішили разом із Соломією. Щоб покрити кошти на візи й дорогу для обох, довелося продати Соломіїну арфу. Христина намагалася продати ще й своє фортепіано, але покупця знайшли тільки на арфу.

Галинка радила звернутися в питанні візи до туристичної фірми. І навіть сказала, до якої саме. Там пообіцяли все зробити, але вимагали по тисячі доларів з кожної за шенгенську візу в німецькому посольстві. Мовляв, потрібно наперед проплатити подорож літаком у бізнес-класі, дорогий готель на чотири дні й послуги екскурсовода, бо інакше відразу запідозрять липове запрошення для потенційних нелегалів і візи не дадуть. На запитання Христини, чи потім можна буде скористатися проплаченим туром, перш ніж їхати далі, жіночка з туристичної агенції лише здивовано підняла брови. Виявилося, що сплачені кошти потім повертаються на рахунок туристичної фірми й залишаються там як винагорода «за ризик».

Христина з Соломією подякували й вирішили робити візу по «культурній» лінії. Музична школа, у якій вони раніше працювали, товаришувала з польською музичною школою в Перемишлі. Вони доволі часто їздили туди й приймали в себе вчителів звідти. Іноді це були офіційні спільні заходи, іноді – приватні поїздки. Христина написала знайомій вчительці фортепіано Беаті й попросила надіслати запрошення для них із Соломією. Запрошення прийшло через тиждень і стосувалося участі в шопенівських урочистостях. Колишній Христинин учень, комп’ютерний дизайнер за фахом, підробив довідку з місця роботи, помінявши стару дату на нову, і Соломія з Христиною пішли стояти в черзі до польського консульства, розташованого біля симпатичного сецесійного будиночка з вивіскою якоїсь чи то освітньої, чи то культурної установи. Будиночок виглядав доволі занедбано, а численні відвідувачі консульства не наважувалися ходити в туалет на обгородженій парканом території. На паркані були розвішані оголошення з проханням не смітити, а також повідомлення про набір на курси дитячих бальних танців. Кожен із черги, хто проходив повз ці оголошення, на мить зосереджував погляд на них і уважно читав. Христина уявила собі, як у кожного з цих людей на мить зринають образи струнконогих дівчат у вечірніх сукнях, що протанцьовують разом зі своїми елегантними партнерами одне коло й перестрибують до мрій наступного в черзі, залишивши по собі ледь відчутний запах парфумів, тальку й повільне зникання кольорового шовку своїх суконь. І кожен, хто пережив цю мить, на якийсь час заспокоюється, занурюється у свої думки, дехто навіть посміхається, намагаючись відтворити мить іще раз, продовжити приємність, перш ніж знову дати себе оглушити непривабливій дійсності по цей бік паркану.

Згодом, коли будиночок знесуть і на його місці зведуть огидну бетонну споруду нового консульства, Христина шкодуватиме, що не зробила фотографій і тепер обриси того будинку поволі зникають у розщелинах пам’яті, залишаючи на поверхні лише окремі деталі – вхідні двері з масивною клямкою, автентичні аркові вікна, не зачеплені металопластиковим вірусом, пооблуплюваний тиньк на фасаді, темно-червону цеглу під ним.

Христина з Соломією поволі наближалися до входу в консульство. Черга і будівля, куди запускали по одному, були розділені дорогою. Усе разом нагадувало спробу облоги лицарського замку. Вуличка, на якій стояла будівля консульства, піднімалася до парку, перетворюючись на замкову гору, дорога, що відділяла натовп від будівлі, заміняла рів із водою, а озброєні охоронці з суворими виразами на обличчях старанно виконували ролі одночасно сторожових псів і моста на ланцюгах, який у разі потреби міг миттєво перекрити потік бажаючих вступити на територію замку. Сувора військова субординація серед цих охоронців порядку визначалася зокрема й за національною ознакою. Перш ніж пропустити когось, український охоронець, чий пост був на вулиці, повинен був отримати дозвіл старшого польського колеги, який перебував усередині будівлі й був захищений від несприятливих погодних умов. Той, кому вдавалося поза чергою прорватися через українського охоронця, намагався не відступити із завойованої території та хоча б на крок просунутися ближче до входу. Зазвичай охоронець не дозволяв цього нікому й примушував чекати за ворітьми. Але іноді спрацьовували якісь магічні формули на зразок: «Я від Івана Івановича», «Мені призначено на восьму», якісь потайні попередні домовленості, або, украй рідко, когось пропускали за службовим посвідченням. Останнє здебільшого стосувалося журналістів, які вимахували посвідченнями, вигукували щось про законодавство й намагалися привернути до себе увагу польського охоронця, уважаючи українського занадто легкою здобиччю. У таких випадках український охоронець опинявся в непростій ситуації й лише розгублено позирав убік дверей з не меншою надією, ніж ті, кого він не пропускав. Адже однаково можливими в цій ситуації були два варіанти розвитку подій: якщо власникові посвідчення відмовити, а той справді виявиться впливовою особою, поскаржиться куди слід, буде скандал і, відповідно, неприємності в охоронця. Або якщо прохача пропустити, а це не сподобається керівництву, то скандал і неприємності охоронцю також гарантовані. Тому українські вартові намагалися зняти з себе відповідальність і приймали компромісне рішення – дозволяли особливо настирливим власникам посвідчень зробити один крок за ворота, але примушували чекати там, аж поки вийде польський охоронець і візьме подальше рішення на себе. Таким чином, на якийсь час ситуацію вдавалося стабілізувати й відкараскатися від надокучливих пільговиків.

Іноді польський охоронець не поспішав виходити й біля воріт скупчувалося кілька людей, кожен із яких був готовий затято боротися за відвойовану територію та власні права. Вони вороже позирали одне на одного, розуміючи, що кожне наступне службове посвідчення знецінює вартість попереднього й зменшує шанси на успіх кожного. Водночас усі вони намагалися не зустрічатися поглядами з охоронцем, щоб у нього не виникло думки прогнати їх усіх назад за паркан.

Рано чи пізно двері відчинялися, звідти виходив із кавою в руці польський охоронець, недбало кидав оком на посвідчення та запрошення, утомлено піднімав очі до неба, когось пропускав, а комусь говорив щось на зразок: «Журналістів приймали вчора з 9 до 9.30. Ви запізнилися, приходьте через тиждень». Щасливі кидали на переможеного суперника тріумфальний погляд і бігли до дверей, переможені збиралися в купку й говорили щось про солідарність, журналістське розслідування, негативні публікації, перекурювали та поволі брели хто куди, сховавши в торбу свої папери. Хтось вирішував пробувати щастя в загальній черзі, намагався знайти її кінець і з’ясувати порядковий номер останнього, хтось починав діалог із метушливими співгромадянами, які бігали вздовж черги й пропонували «візові послуги», а хтось брів на роботу, перебираючи подумки варіанти, кому слід подзвонити та кого задіяти, аби прорватися таки до мети.

Поспостерігавши за цим протягом кількох годин, Христина дійшла висновку, що намагання прорватися без черги вартують не менших зусиль, ніж стояння в черзі, просто зусилля ці інші – більше метушні, нервів, непевності й лише потенційна можливість заощадити трохи часу. Загалом можна було б відразу організувати дві черги: для тих, хто намагатиметься випередити інших, щоразу вигадуючи нові способи довести свою обраність, і для тих, хто більше цінує власний спокій та гідність, адже сама процедура отримання візи й так містить достатню кількість принижень, які були гарантовані кожному прохачеві. Якщо висловлюватися зовсім точно, то ця процедура була суцільним концентрованим приниженням в усьому – від самої необхідності просити про право пересуватися світом до того, за якими критеріями це право надавалося або не надавалося, не кажучи вже про необхідність ще й самостійно фінансувати цей процес принижування себе, інвестуючи в нього кошти, які далеко не кожен у цій черзі готовий був витратити, скажімо, на лікування чи відпочинок. Усі спроби чогось уникнути чи обійти правила лише змінювали спосіб, у який тебе принизять, не змінюючи при цьому суті.

Коли підійшла їхня черга, Христина з Соломією зайшли до консульства, яке містилося в затишній ззовні старій кам’яниці, однак усередині було облаштоване так, що скидалося на внутрішнє приміщення будь-якої сучасної бетонної багатоповерхівки з низькими стелями та клаустрофобічно розділеним простором. Христина не встигла збагнути, як саме вдалося досягти такого ефекту, але бачила довкола себе лише численні перегородки з огидної брудно-білої пластикової вагонки та крихітні віконечка, розміщені на тій самій специфічній висоті, що однаково незручна як для того, хто стоїть із зовнішнього боку, так і для того, хто сидить по внутрішній бік. Так, ніби всі ці внутрішні перегородки замовляли там само, де й віконечка біля ЖЕКу, де доводилося сплачувати за житлово-комунальні послуги. Над віконечком, до якого їх скерували, був підпис «VIP», і воно було зачинене. У сусідньому віконечку здавали документи представники туристичних фірм. Христина впізнала жіночку з фірми, куди вони ходили з Соломією. Обличчя жіночки було буряковим від обурення.

– Як то відмова, прошу пані? Це ж проплачений тур, готель, подорож, як ви могли поставити відмову? До чого тут консул, я вас питаю? Тоді проведіть мене до того вашого консула. Люди ж гроші заплатили. Ну і що, що тут попередня віза невикористана? Люди ж тому і йдуть у туристичні агентства, щоб вирішувати такі проблеми, платять гроші. Ми ж давно з вами співпрацюємо. Що, і тут відмова? Прошу пані, ви мені всю групу розвалили, як ми тепер організуємо тур? Хто нам відшкодує збитки?

Жіночка обурено озирнулася довкола себе, Христина і Соломія привіталися з нею, але вона не відповіла. Тут відкрилося їхнє віконечко «VIP», і вони синхронно нахилилися, щоб зазирнути всередину.

– Доброго дня, – сказала сувора пані у віконечку. – Ваші запрошення.

Христина квапливо подала їй стосик паперів, де були і її, і Соломіїні документи.

– По одному, будь-ласка, – ще більше посуворішала жіночка, відсортувала папери Соломії і рвучко віддала їх назад, мало не влучивши Христині в чоло. Христина відсахнулася, але та навіть не глянула в її бік, заглиблена в сортування папірців.

– Чому не поскладали за порядком? Для кого там написано, що потрібно дві копії паспорта, а не три, і три копії ідентифікаційного, а не дві.

– Але ж на веб-сторінці… – несміливо заперечила Христина.

– Ви тут не на веб-сторінці, тож дотримуйтеся правил, – обірвала її жіночка. – Фотографії треба було приклеїти, ксерокопії зробити чіткішими, пункт тринадцять в анкеті не заповнюється.

– Але якщо його не заповнювати, система не реєструє анкету, – знову зробила стратегічну помилку Христина.

– Я вам не система, – з незмінною інтонацією продовжувала жіночка. – Пора вже знати, як заповнювати елементарні папери. Теж мені, учителька. Куди їдете, з якою метою?

– До Перемишля, на шопенівські концерти. Ми – викладачки музичної школи.

– Знаємо ми ваші концерти. Наступного разу відразу пишіть «на закупи», – відрубала жіночка. – До побачення.

Вона рвучко встала зі свого місця і поклала папери Христини на візок у себе за спиною. Для цього їй не обов’язково було вставати, достатньо було б просто витягти руку, але, мабуть, то був уже звичний для неї ритуал, щось на зразок гімнастичної вправи. Як і штучно стимульоване роздратування, яке дозволяло зберегти енергійність і не заснути над безкінечним потоком чужих документів.

Христина любила спостерігати за тим, як працюють люди на таких от посадах, де їхні функції доведені до автоматизму, як на конвеєрі.

Це було існування, цілковито відмінне від того, до якого звикла вона сама. Її власний день досі мав задиханий ритм, і кожного уроку виявлялося замало, щоб устигнути все вивчити, усе повторити і просто поспілкуватися з черговим учнем, а дорогою додому вона обдумувала можливості оптимізувати час уроку так, щоб встигати більше, міняла твори, які вчила з учнями, достосовуючись до їхніх побажань, виробляла із кожним інший стиль розмови. Це було цікаво, і час летів дуже швидко.

Тепер ця швидкість перетворилася на швидкість більш примітивну й буквальну – їй треба було за день встигнути доїхати до багатьох різних точок міста. Це було виснажливо й не надто цікаво, але рятувало від депресії, яка нападала в порожніх стінах вдома в періоди, коли роботи не було.

Але Христина ніколи не пробувала проживати чітко відміряний робочий час якомога повільніше, намагаючись утиснути в набридливу рутину щось приємне або хоча б просто індивідуальне. Мабуть, у цьому теж був свій кайф, непомітний на перший погляд і дуже своєрідний. Якесь схоже задоволення отримувала колись Христинина бабуся, готуючись до Святвечора. Вона починала ці приготування приблизно за три тижні до свят, ретельно розписуючи в спеціальну табличку, що саме та коли слід зробити. Наприклад, прибрати в шафах – до середини грудня, потерти мак і кутю – 5 грудня в другій половині дня, ліпити вареники – 6 грудня по обіді тощо. І коли Христина напередодні свята приїздила допомагати перевтомленій бабці, то їй завжди здавалося, що бабця отримує найбільше задоволення не в момент, коли завершує одну із запланованих справ, а через секунду – коли викреслює зроблене зі списку. Особливо тоді, коли це було зроблено відповідно до графіка. А по-іншому в бабусі ніколи не бувало.

Саме за таким неоприлюдненим графіком працювали тут усі. П’ятдесят анкет за день, шість за годину, по десять хвилин на відвідувача, з них п’ять – заощаджених, які належать тільки тобі, і можна встати, зробити п’ять кроків, відчути м’язи на ногах, стукіт каблуків по підлозі, зазирнути до кухні, зайвий раз пройтися до вікна в коридорі й назад, зробити ковток із чашки, перевірити повідомлення в телефоні, п’ять хвилин власного життя, оплаченого за тарифами проданого часу. Тому найважливішими були саме такі дрібниці – якою ручкою користуватися, яким степлером, з якої саме філіжанки пити незліченні ранкові кави, як уставати зі свого стільця, щоб задіяти якомога більшу кількість м’язів і при тому вибудувати максимально зручну траєкторію руху.

По суті, це було те саме, що і її теперішнє бігання з ліками – іноді вона ловила себе на думці, що найприємніше за весь день провела час, стоячи на зупинці в очікуванні автобуса й у самому автобусі, у вухах – слухавки, у плеєрі – аудіокнига, за вікном – сірий пейзаж, який не відволікає від книги. Це час, украдений у дрібних справ, час, який ні до чого не зобов’язує і який можна легковажно витратити на щось, що ніяк не входить у твої службові обов’язки, але за це потім не картатимуть докори сумління, як за час, коли просто лінуєшся й не робиш нічого. Іноді їй навіть здавалося, що саме такий, прожитий усупереч приписам час і є найбільш інтенсивно та свідомо прожитим, на відміну від часу, який назавжди зникає в момент законослухняного виконання рутинних справ.

Ніби читаючи Христинині думки, співробітниця VIP-віконця й справді не поспішала повертатися до розгляду анкет, і Соломії довелося кілька хвилин зачекати, аж поки настала її черга прослухати про неприклеєну фотографію, пункт 13 і невідповідну кількість ксерокопій. Хоча папери в них були ідентичні, Христині віддали дві зайві ксерокопії, а Соломію примусили збігати під консульство та зробити ще кілька додаткових. Ксерокс був зачинений, довелося почекати, потім щось зламалося, у результаті вони провели під консульством ще півтори години, і врешті-решт Соломії ледве вдалося переконати охоронця, що вона мусить зайти досередини, щоб донести документи й забрати номерок на повернення паспорта.

Після виходу з консульства вони пішли до невеличкої кав’ярні, що знаходилася неподалік. Христині завжди було дивно, чому за стільки років популярності цього розташованого в центрі міста закладу біля нього так і не відкрилося жодної більш-менш приємної кнайпи – самі закусочні, і тих лише кілька. Кав’ярня, де вони сиділи, була однією з них. Тут не продавали спиртних напоїв, лише солодке та каву-чай. Небагатий асортимент, три столики, повільна жіночка за шинквасом. Після кількагодинного стояння й нервування кава видалася їм неймовірно смачною, не кажучи вже про тістечко. Враження від першого ковтка та першого шматочка наполеона примусили Христину на мить застигнути в цілковитому самозосередженні, їй здавалося, що вона відчуває кожну крупинку цукру, яка розчиняється на її піднебінні й перетворюється на приємне тепло, розливається тілом та плавно змінює всі кольори довкола й навіть світло за вікном. І ось уже замість пронизливого скреготу трамвайних гальм вона чує майже мелодійне подзвонювання, утома на обличчі кельнерки видається філософським спокоєм, а на брудно-сірому небі проступають шляхетні пастельні кольори голландського живопису.

Потім вона ще кілька разів спеціально заходила сюди, брала таке ж тістечко й таку ж каву, – але відтворити це враження так і не вдалося. Схоже відчуття цілковитої ілюзії, настільки досконалої, що залишається просто повірити в неї, виникло в Христини приблизно рік тому під час поїздки до Києва. Вийшовши на холодний і непривітний перон, а потім на брудну площу перед вокзалом, людну вже о сьомій ранку, вона відчула, як дискомфорт ранішнього недосипу раптом перетворюється на дивний надлишок енергії і довколишні кольори та звуки з приглушених напівсонною свідомістю раптом набувають якоїсь специфічної контрастності, не втрачаючи при цьому сюрреалізму напівсонного сприйняття. Товстенька постать водія таксі раптом опинилася зовсім близько, ніби збільшена на екрані монітора, а його голос натомість перетворився на глухий розтягнутий звук, ніби в диктофоні, де занадто сповільнене відтворення. Вуличний пес не пробігав, а майже пропливав повз неї, і враженню статечності та святковості цього променаду не шкодив навіть злякано підібганий хвіст. Перекупка, що поспішала з торбами на котрийсь із ринків, мала таку гордовиту поставу, ніби в торбах у неї лежали святі дари, а не червоноградські шкарпетки.

Христина пішла до метро, де вишикувалася традиційна для вокзальної станції черга за жетонами. У черзі вона спостерігала, як одне за одним стають на ескалатор люди – спершу штовхаються в натовпі, щільнішому далі від рухомих сходів і спокійнішому ближче до мети, а потім по одному ступають на сходи й різко пірнають донизу, ніби стрибають із висоти, сподіваючись, що от-от із котроїсь картатої торби вилетить дирижабль, підхопить їх на крильце, мов казковий лебідь, і дозволить довго та безтурботно кружляти під брудним склепінням метро, наспівуючи якусь сумну мелодію (для флейти?).

Христина тоді заникалася до якогось фастфуду в центрі, замовила каву, яка за інших обставин, мабуть, видалася б огидною, але там і тоді смакувала їй так, як колись у дитинстві відкладена бабусею на блюдце щойно знята пінка з варення. Схожою була саме інтенсивність задоволення, пронизлива, майже болюча, така, що примушує видобути із найдальших закутків пам’яті спогади, враження й асоціації, до того ж ніяк між собою не пов’язані.

Ось вона, чотирирічна, уперше йде з мамою за руку до зубного. Зуб зіпсувався й дуже болить, але лікаря вона боїться ще дужче. Кілька хвилин іде мовчки, роззираючись навсібіч на мовчазні й порожні ранкові вікна довколишніх будівель, мати теж іде мовчки, усе міцніше стискаючи її долоню, ніби боїться, що донька вирветься й утече.

– Мамо, тримай мене сильніше, – просить Христина. Мати стискає сильніше. – Отак добре. – Минає кілька хвилин, і долоня матері знову послаблює потиск. – Не пускай, тримай сильніше, – вимагає вона.

– У мене рука затерпла. Зараз, хвильку перепочину й знову буду сильніше.

Христина не може дочекатися, поки закінчиться хвилька, і починає тихо стогнати, далі все голосніше, поволі її стогін переростає в гудіння, наполегливе, уперте.

– Що ти робиш? – дратується мати.

– Мені страшно. Я не хочу до зубного.

– Звичайно, що страшно. Я ж тобі казала, не їж стільки солодкого. Тепер мусиш терпіти.

І від цієї погрози Христині стає ще страшніше, і вона гуде голосніше, аж із вікон визирають здивовані й заспані обличчя. Матері стає соромно, вона пришвидшує крок і мимоволі сильніше стискає долоню. Христина гуде тихіше.

Вони доходять до кабінету стоматолога.

– Неприємно, коли тебе вранці примушують довго йти по вулиці, тягнуть за руку, а потім ще й збираються лікувати зуби, – привітно посміхнулася їй лікарка. – Ти роздратована.

– Так, – зізналася Христина, і їй стало чомусь раптом легше від цих слів. Значно легше, ніж від занудних повчань матері. – Я не хочу лікувати зуби. Я люблю цукерки.

– Цукерки – це смачно. А хочеш, я після того, як ми подивимося на твої зуби, подарую тобі чарівну зубну щітку. Якщо чистити нею зуби щоразу після того, як з’їси цукерку, зуби ніколи не зіпсуються.

– Точно ніколи? – не вірить Христина й сама не помічає, як опиняється вже на стоматологічному кріслі.

– Відкрий ротик ширше, – каже стоматолог і продовжує: – Ніколи-ніколи. Аж поки не настане час прийти до тебе зубній мишці й поміняти твої старі зуби на нові. А за кожен новий зубчик вона дасть тобі подарунок.

Вона смикнула за щось у роті, трохи поболіло й перестало. Зубний біль затих. Христина відчула в роті такий самий присмак, як ніби притулилася язиком до залізної гойдалки.

– Усе. Ти – здорова. Ось твоя щітка. – Лікарка посміхнулася Христині; у кутику її посмішки, ніби блискавка, сяйнув золотий зуб.

– Це вам зубна фея принесла золотий зуб замість зіпсованого? – запитала вона заздрісно – зуб здався їй тоді неймовірно гарним.

– Вона. Будеш чемна – і тобі принесе.

За сусіднім столиком у тому київському фастфуді сиділа схожа на галичанку молода жіночка з приблизно шестирічним сином.

– Мамо, а ми надовго приїхали до Росії? – питав син.

– Ми не в Росії, сину, це столиця України, Київ, – відповіла мама й підсунула до малого ближче тарілку з тістечком і чай.

– А чому тоді тут усі говорять російською? – не повірив малий.

– Ну, не всі, тільки дехто. Може, більше людей, ніж у нас.

– Добре, мамо, а коли ми повернемося в Україну, ти купиш мені цукерки?

– Сину, ми в Україні, я ж тобі пояснила.

– Ну добре вже, мамо, а коли ми повернемося в ту, справжню Україну, ти купиш мені цукерки?

Жіночка посміхнулася малому, у кутику її посмішки блиснув золотий зуб.

* * *

Візу відкрили лише Христині. На тиждень і з правом одного в’їзду. Соломії поставили відмову.

Увесь ретельно продуманий попередній план тепер провалився. Соломії доведеться ще раз самотужки боротися за право отримати таки візу, а Христині – самій вирішувати всі труднощі початкового облаштування й переїзду. Христина зловила себе на думці, що потай мріє, аби сталося щось таке, що дозволить їй відмовитися від задуманого й не їхати. За останні роки вона так звикла розраховувати на Соломію в практичних питаннях, що тепер навіть планування подорожі та збирання валізи видавалося їй чимось страшенно складним.

Отримавши візу, Христина подзвонила Галинці.

– Шкода, що Соломії поставили відмову. Удвох завжди легше добиратися, – у своїй звичній енергійній манері відреагувала та. – Але нічо, хай не здається. Тепер можна на апеляцію подати й пробувати ще.

Галинка скоромовкою видала найважливішу інформацію. По-перше, необхідно хоча б добу побути в Польщі, бо візи видані польським консульством і якщо їх використовувати не за метою, тобто поїхати не до Польщі, а відразу далі, то це може стати приводом для прикордонників, аби не пропустити, а то й депортувати.

По-друге, треба добре продумати, чим і як добиратися, щоб не трапилося несподіванок. Найкраще було б летіти з Польщі літаком, але дешеві авіарейси треба замовляти заздалегідь, а до дня, від якого в Христини відкрита віза, залишалося менше тижня. Подорожувати автобусами з Польщі до Німеччини Галинка не радила, бо саме їх найчастіше контролюють на дорогах неподалік від кордону і якщо знайдуть хоча б одного заробітчанина з протермінованою візою або запідозрять, що хтось збирається залишитися, можуть відправити назад цілий автобус.

Христина описала Галинці свій звичний ще з часів поїздок із учнями та на конференції до Німеччини маршрут: потяг «Львів – Вроцлав», а потім нічний «Вроцлав – Берлін». З Берліна Галинці вдалося знайти дешевий авіапереліт до Афін. Це було трохи схоже на довколасвітню подорож, адже долетіти до Греції спокійно можна було й з України, якби не необхідність перетнути польський кордон і заощаджувати гроші на квитках.

* * *

Узяти квитки на потяг зі Львова Христині не вдалося, залишилося тільки одне місце в спальному вагоні з Перемишля. Тож до Перемишля довелося їхати рейсовим автобусом, яких щодня курсувало кілька, хоча невідомо було, скільки точно, бо рейс знімали у випадку занадто малої кількості пасажирів. Але того разу їй пощастило й майже порожній автобус виїхав за графіком, рівно о шостій ранку. Крім неї, у салоні ще була якась пані з великою валізою, дідок у шапці-вушанці й українка, яка розмовляла зі своїм дорослим сином португальською. Пані з великою валізою запитала у водія, коли автобус прибуває до Перемишля.

– Через чотири години, – бадьоро відповів той.

– Та то ніхто не знає, пані, – скептично похитав головою дідок у шапці-вушанці. – Я їхав місєць тому тим самим рейсом. Шеста зо Львова. То до Перемишля приїхалисьмо дев’єта вечір.

– Як то так? – здивувалася пані з валізою.

– А так. Знайшли в когось папіроси, то сі загнівали і пустили автобус на яму. І стоялисьмо на тій ямі до вечора, нікому не позволили навіть відійти. Я вже не хтів ні Перемишля, ні нічо.

– Але то так раз на півроку буває, – поблажливо сказав водій. – Частіше нє. А так – то через чотири години будемо.

– Але ж у нас немає папірос, – здивувалася пані з валізою.

– У вас немає, – відповів їй пан у шапці-вушанці. – А зара понасідають в Городку, бдете виділи.

І справді на центральній площі Городка автобус уже чекала група енергійних тілистих жіночок містечкового вигляду. Вони збилися в зграю біля дверей і войовничо відштовхували одна одну, щоб зайти швидше, але в результаті кілька перших хвилин не могла зайти жодна. Довелося втрутитися водієві, який пообіцяв зачинити двері й поїхати без них, якщо вони не вишикуються в чергу. Це трохи допомогло, і жіночки старанно втискалися у двері по двоє, хоча й поодинці були занадто масивними для вузеньких дверей «ікаруса». Урешті всі зайшли, ще якийсь час тривала сварка за те, хто заплатив за проїзд і скільки – чомусь кожна з них вираховувала з суми, яку проїзд коштував офіційно, якусь частину й намагалася довести водієві, що має право на таку знижку. Причини, які мотивували це право, були різними: частотність проїзду, віддаленість житла від місця зупинки автобуса, особиста платоспроможність. Водій дратувався, повторював, що його це все не обходить і що вони повинні заплатити повну вартість квитка. Але жіночки ігнорували його й, поступово міняючи тему сварки, відразу ж почали роздягатися та шурхотіти скотчем.

Водій ще трохи побурчав, а потім плюнув, зачинив двері автобуса й рушив – видно, такий розвиток подій був звичним.

Тепер жіночки ділили між собою простір, куди можна буде заховати цигарки. І тут вступали в дію аргументи про те, хто й скільки перевіз минулого разу, де ховали та яке місце «щасливіше». Водій через рівні проміжки часу вигукував спереду, що забороняє ховати цигарки в автобусі, але ніхто не звертав на нього уваги. Відчувалося, що попри внутрішні суперечності жіночки становлять міцну та монолітну команду, здатну протистояти й серйознішому спротиву, ніж символічні та не надто переконливі спроби водія закликати їх до порядку.

– Візьмете блок? – діловито запитила в Христини одна з жіночок, яку решта називала Зоською.

– Ні, що ви, – злякалася Христина.

– А ви хто – вчителька чи полька? – примруженим оком оцінила її шанси сусідка.

– Не візьму, – твердо відповіла Христина.

– Даремно, вас точно на особистий не поведуть. Нóвенька.

– А що, тепер всіх на особистий ведуть? – поцікавилася жіночка з крісла ззаду за Христиною, Марися, як з’ясувалося згодом.

– Та ні, теперка вже не всіх, – відповіла Зоська. – Після того, як ми місяць тому тут влаштували їм скандал. Ну, тобто, не знаю, чи тому, – засумнівалася вона. – Але ми тоді таке зробили. Ну бо шо то за робота – прийшла якась і давай всіх на особистий. Догола роздягає. Дійшла черга до мене, а я їй кажу: «Цо, пані, ідзєми на особісти, відзе, же пані любі кобєти». Ну, всі заржали з неї, і більше вона не приставала. А то задрали вже.

– Ну, шо зробиш. Така в них робота, – фаталістично зітхнула жіночка з переднього сидіння, поправляючи пачки цигарок у бюстгальтері.

– Ну, не скажи, – енергійно заперечила Зоська. – Вона сі вмішала в конденціальність, розумієш? Влізла в приватну собственність, порушила право особистості людини, а вона непорушна, розумієш? То тобі не шутки. За це статтю можут дати!

– Слухай, Зосько, а як там той твій рецепт салати, шо ти робила минулий раз? – змінила тему Марися.

– Та файний салат, Марисю, дуже вітамінний, – відповіла Зоська. – Я теперка на дієті сиджу, то ніц такого не їм, від чого си поправлєют.

– А шо ж ти їси? – відразу зацікавилися всі присутні.

– Та майже ніц не їм, – гордо відповіла Зоська. – Так, рано намащу си хліба пару кавалків. Намащу чим маю: маргариною, зрідка смальцем – і з цибульов.

– Смальцем? – здивувалася Марися.

– Ну, а ти думала? То дієтичний продукт, ліпший за маргарину. Ти сі поправлєїш не від того, жи задужо їси, а від того, жи їси хімію. А смалец – то не хімія. То я сама си натопила зі свої свині, знаю, чим годувала, і всьо.

– Ну добре, а далі що? – дала себе переконати Марися.

– Та в обід я рідко їм, бо все на роботі або за границю їжджу, як то нині. Хіба вже вечір потім. То з’їм си бульби жареної на салі, бо на олії мені не смакує. Капусти квашеної. Ну таке. Самі вітаміни. Ну або ще той салатік, шо ти кажеш – то пекінська капуста, яйця, крабові палочки, сир жовтий такими великими кавалками порізаний, кукурудза з банки і майонез. Дуже дієтично. Тої салати можу з’їсти цілий банєк. Аж потім не сплю, все перджу.

Після цього компанія дружно засміялася. У салоні посилювався дух цибулі. Мабуть, не одна Зоська сиділа на дієті, згідно з якою снідати слід було хлібом зі смальцем і цибулею.

Під час паспортного контролю Христина зауважила, що короткотермінова та одноразова віза з усього автобуса лише в неї. Десантниці з папіросами мали здебільшого річні шенгенські мультивізи або пластикові картки посвідчень мешканців прикордонної зони, які дозволяли перетинати кордон без візи. Таке ж посвідчення було і в Зоськи. Марися запитала її:

– А шо, тяжке шось питали на співбесіді в консульстві, як робилась си карту поляка?

– Та тяжке. Спершу спитався консул, чи я знаю, де мешкає вавельський дракон, а потім ше – шо поляки їдєт на тлустий чвартек. Ну і то всьо польською.

– І ти знала? – з повагою в голосі запитала Марися.

– Та дешо знала, – самовдоволено відповіла Зоська. – Але в мене метрика була желєзна, мені мусили дати. Бабця-полька була замужем за греко-католицьким священиком, польську школу в селі мали. Кому ше давати, як не мені.

Тут у Марисі задзвонив мобільний. Побачивши номер, вона пожвавилася і заговорила в слухавку удвічі голосніше і втричі швидше, ніж досі:

– Слухай, не можу сі дозвонити до тих мудозвонів на вахті. Ти їх десь видів? Вони шо, знов п’ют? Передай тим чортилам, жи правильний чоловік бде за півгодини колихатисі на повéрсі. Нє, я не прошу, жеби вони сі здоровкали чи там туалет відкрили, тіко прошу, жеби не смерділо самогоном і вареним целофаном. Ну, від крабових палочок, ти знаєш. Вчора сосискисьте варили? Ну то тим більше сі насмерділо. Най відкриют велике вікно! І виляют палочкову чи то сосискову воду десь гет. І жеби чайник помили, якщо вони знов в чайнику ті сосиски варили. Чуєш? Припильнуй мені тойво-во. Жеби потім не було проблєм.

До Перемишля вони доїхали за розкладом і при виході з автобуса Христина машинально подумки відділила від решти пасажирів тих, хто вертався на роботу після відвідин рідних. Щоб вирізнити заробітчан, не потрібно було зазирати до паспортів, вистачало їхніх розгублених озирань по боках, зляканих здригань, коли до них хтось заговорював, вистачало чути їхню мову з усіма цими «ну всьо, кóнєц», «це б’ю́ро не дáло мені позвол́єня» чи «я си наробила, а вони мені пеньонзи не дáли», та й те, що їхній одяг купувався на тутешньому українському базарі, теж було помітно. Христина пригадала, як колись гуляла по цьому базару вздовж нескінченних рядів фіранок, які тут продають, здається, споконвіку та з незмінним успіхом, і її зупинила одна із продавчинь:

– Ось, дивіться, яка хороша ткань, хіба ні? – і показала шматок рожево-прозоро-сріблястої тканини, сама при цьому уважно роздивляючись візерунок, ніби бачила його вперше.

– Хороша, – обережно погодилася Христина, озираючись за можливістю якомога швидше відступити. Але виявилося, що жіночка не збирається агітувати її купити фіранки.

– А цей невдячний прийшов сваритися, – плаксивим голосом продовжила, звертаючись не так до Христини, як кудись у простір. – Каже, жінка попрала у пральці, а тюль сіла. Ну не дура його жінка після цього! Хто ж тюль у пральці пере! Скаргу він на мене напише! Сам він як той Петро Скарга. Женився на дурі, а всі йому винні.

– О, а звідки ви про Петра Скаргу знаєте? – здивувалася Христина.

– Та як би вам пояснити. Спершу, як заміж виходиш, то років з десять-п’ятнадцять цікаво, а потім вже до книжки тягнешся. Шо-небудь почитати від нудьги. Про мучеників чи про святих.

Рожеві й голубі хвилі ритмічно розгойдувалися в неї за спиною, ніби куліси якоїсь дитячої казки. Продавчиня стояла на їхньому тлі, дивлячись кудись за лінію горизонту, частково закриту плечима Христини, і думала про щось своє. Про Петра Скаргу? Петра Могилу? Дмитра Туптала? Козацьке бароко? Зразки сецесійної архітектури в довколишньому ландшафті, наприклад, нещодавно відреставрований залізничний вокзал Перемишля, який тепер нагадував котрусь зі станцій метро у Відні? Христині захотілося зробити цій жінці щось приємне, але вона не знала, що саме: купити трохи тюлі? Від цієї думки їй стало тепло й трохи соромно, вона посміхнулася жіночці, яка не бачила її в цей момент, і мовчки відійшла, не наважившись руйнувати настрій, сформований із рожево-голубих мережив і химерної розмови.

Вона вже знала, що достатньо вийти із запльованого автовокзалу Перемишля, і відразу все поміняється, ніби під дією якоїсь магії. І хоча все залишилося по-старому й навіть автовокзал був таким же брудним і непривітним, як удома, її відчуття справді кардинально змінилися, спина випросталася, а голова більше не намагалася втиснутися в плечі. Христина глибоко вдихнула повітря й уперше озирнулася довкола просто так, а не злякано відшукуючи обличчя когось, хто перешкодить їй здійснити свій план утечі. Усі страхи, заховані в напівсонній непевності ранку, відступили, тепер вона вже не боялася, що автобус застрягне на кордоні через те, що котрась із контрабандисток окрім цигарок вирішила перевезти у своєму безрозмірному бюстгальтері ще трохи кокаїну або що цигарок виявиться забагато чи, навпаки, замало і митники спересердя конфіскують усі, а автобус заженуть на таємничу «яму» з розповіді дідка в шапці, що чиясь віза буде протермінованою, чийсь паспорт – фальшивим, а син українки, який розмовляє лише португальською – жертвою кіднепінгу, що в автобуса відламається колесо, остаточно загнуться скрипучі гальма, станеться аварія чи ще щось непередбачуване, що майже завжди трапляється на цьому короткому відтинку подорожі, який здається зачарованим, бо долати його часто доводиться довше, ніж сотні кілометрів по західніший бік кордону.

Мине кілька років, і Христина перестане зауважувати момент перетину внутрішніх кордонів між країнами, давно уявних, символічних, іноді не позначених навіть присутністю таких-сяких прикордонників. Просто порожні будки та шлагбауми, які давно ніхто не використовує. І тоді це відчуття одночасної втоми й ейфорії після вибуху адреналіну на кордоні вже здаватиметься їй таким же напівпридуманим, як і самі кордони, які вона минатиме. І лише час від часу, коли вона їздитиме до Львова на відвідини, пересвідчуватиметься, що тут усе й далі по-старому, кордони залишилися справжніми, суворими та непохитними фортецями, які слід долати із зусиллями й страхом, слід переживати ввесь належний до процесу пакет емоцій, вражень і негативу, слід отримувати лекції покори, опанування себе й приниження, право на яке часто вимірюється одним-єдиним повноваженням піднімати та опускати помаранчеву стрілу шлагбаума.

Відтепер уже є шанс подорожувати відповідно до плану й не треба буде стільки сил зосереджувати на самому фізичному пересуванні, дбати про його уможливлення, про усунення всіх наявних і гіпотетичних перешкод. Замість цього слід подумати й про щось приємне.

Христина вийшла на невеличку площу біля вокзалу в Перемишлі. Вона дуже любила тут гуляти й завжди, навіть коли їздила до Польщі прямим потягом, якому три години міняли колеса в Перемишлі, достосовуючи їх до вужчих європейських колій, не залишалася сидіти у вагоні, як більшість подорожніх, а виходила, щоб погуляти містом. А потім верталася знайомим маршрутом – до вокзалу й далі в напрямку таємничої стрілки з написом «Peron 4». Колись давно, коли вона блукала тут уперше й ще не вміла знайти цей перон, доброзичливий чоловік, за вимовою киянин, пояснив їй:

– Виходите звідсіля, чимчикуєте сто метрів, а тоді направо.

Саме цей перон на вокзалі в Перемишлі і є справжнім східноєвропейським кордоном, бо це останній європейський перон, куди можуть заїздити наші потяги та де їх можна зупинити навіть без застосування зброї. Імовірно, тому він і відділений від решти перонів густим колючим дротом, а з міста через нього можна потрапити, лише пройшовши паспортний контроль. Десь поблизу вокзалу в некошеній траві, мабуть, ще можна знайти колишні рейки, якими потяги, що курсували між Краковом і Львовом, долали цю відстань якщо не швидше, то принаймні більш вправно, без багатогодинного стояння в полі й на безглуздому кордоні. Але все це поросле травою минуле.

Тепер, вийшовши з автобуса та перейшовши кілька метрів від автобусного вокзалу до залізничного, Христина вперше усвідомила, що почала нове життя. Досі вона цілковито зосередилася на приготуваннях до подорожі й не встигла замислитися над тим, що ж усе це означає для неї і що її чекає. Їй навіть ще не було по-справжньому страшно. Досі вона сприймала це як пригоду, навіть не до кінця свою власну, як повторення чужих пригод, імітацію, щось, що чекає на неї в далекому майбутньому. А своє дотеперішнє життя вже записала в далеке минуле, до якого ближчим часом не буде повернення. І опинилася в якомусь міжчассі – прощання з колишнім і очікування невідомого. Це було своєрідне, але неспокійне відчуття. І завершилося воно аж тепер, коли кордон опинився позаду й доводиться рушати далі в невідомість, яку вже не можна було проігнорувати, загорнувши в нереальність умовного способу, майбутнього часу чи незнаної території, і тепер Христині стало водночас легше і страшніше.

Легше було від того, що головне рішення вже було прийняте, денні вагання й нічні жахіття уві сні, які супроводжували цей процес, залишилися позаду. Вона раптом усвідомила, що досі, розмірковуючи про потенційну еміграцію, нелегальну чи в перспективі й легальну, вона думала не стільки про те, що чекає її там, скільки шукала виправдань і причин виїхати з дому. І ця необхідність, просто неминучість рішення на користь від’їзду якось заспокоювала її, дозволяла відкласти на потім турботи про те, що робити далі, після приїзду. Їй чомусь здавалося, що чим більше вона знайде аргументів на користь того, що їхати таки треба й іншого виходу немає, і що робити це потрібно саме так і саме зараз, тим швидше й легше знайдуться відповіді на запитання, що ж робити далі. Але ось вона вже переконала себе, організувала все, виїхала, а відповіді на запитання все не знаходилися. Чомусь цей момент Христина уявляла собі простішим. Здавалося, що все прийде само собою – крок за кроком, достатньо буде лише позбутися баласту вагань. Але тепер уже можна було більше не приховувати від самої себе усвідомлення, що позбутися вагань не вдасться ніколи – можна лише змінити одні вагання на інші. І тепер вона дуже чітко відчула, що наступні години, які вона проведе в потязі до Кракова, потім у потязі до Берліна і далі – в літаку до Афін стануть чи не останніми безтурботними годинами в цьому її проекті. Коли попередні труднощі вже майже залишилися позаду, а майбутні – ще десь у невідомості. І є лише теперішнє – просто подорож, у яку можна зануритися цілком, ніби увійти в морську воду. І це різке відчування теперішнього моменту раптом захопило її з незнаною раніше інтенсивністю, вона пишалася тим, що нарешті досягла цього – жила тим, що відбувається зараз, не минулим і не майбутнім, як завжди до цього. Востаннє така світла й нічим не спотворена радість охоплювала її ще в дитинстві, коли лунав дзвінок з уроку чи коли вона прокидалася в перший день канікул. І разом із цією радістю прийшов особливий внутрішній спокій – як би не склалося все в неї далі, цей момент уже став незворотнім, вона зуміла зосередитися на теперішньому відчуванні, відсунути від себе тривогу про минуле, майбутнє та інші гіпотетичні реальності, і тепер їй залишається тільки зберегти це вміння, захистити його в собі, – більшої свободи від обставин, мабуть, просто не буває.

Христина пішла пообідати у свій улюблений, радянського ще зразка бар біля вокзалу, – там смажили непогану рибу й робили салати зі свіжих овочів, – зауважила, розраховуючись, що тут стало доволі дорого, мабуть, риба смакувала не лише їй, зайшла на каву в цукерні на Ринку та пройшла повз бар із вивіскою: «Після 22.00 кави та чаю не подаємо», який був ще зачинений. Мабуть, кава з чаєм не входили до списку пріоритетних напоїв о будь-якій порі дня. Заклопотаний суботніми закупами міський тлум оминав спокійне й затишне середмістя, і Христині раптом захотілося сфотографувати цей настрій, заниканий поміж камінцями нерівної бруківки. Це трохи нагадувало гру в піжмурки – вона довго обирала ракурс, аби зловити у свою «мильницю», ніби в сачок для метеликів, хоча б рештки примхливої гри світла з тінями, несподіваних весняних ноток посеред виклично теплого жовтневого дня та ще якихось невловностей, які створюють своїми невидимими пальцями крихку субстанцію настрою. У таких випадках усе відбувається за наперед відомою схемою – щойно з’являється ілюзія, що місце та ракурс обрано, як цілком несподівано з-за хмар визирає сонце, і, ніби однокласник із дзеркальцем, грайливо пускає зайчики в об’єктив. Христина покірно опускає руки й чекає далі. За кілька хвилин сонце ховається, і гра продовжується.

Повз неї проходять неквапливі молоді пари з дітьми, виносять із цукерні тістечка для пообідньої кави на балконі, з дверей дрібних крамничок середмістя визирають власниці, перегукуються, бажають одне одному «приємної неділі». У їхній мові чути вплив української фонетики, вони вимовляють слова розлогіше, дозволяють голосним проявити себе майже на рівні з шиплячими, а дехто тут говорить так, ніби лише бавиться в удавання іноземної мови. Здається, ще речення, гра закінчиться, і співрозмовник перейде на нормальну українську.

Минає кілька годин, сонце втомлюється бавитися із дзеркальцем, і Христині вдається зловити більше вдалих кадрів, але незабаром їй це набридає. Останньою в об’єктив потрапляє вітрина магазину із товарами для вишивання. У ній виставлені набори для вишивання хрестиком обличчя папи Івана Павла ІІ. Це поділене на кольорові зони обличчя виглядає дуже кумедно, але й зворушливо, схоже на модні в часи Христининого дитинства вишиті малюнки з релігійними сюжетами з по-старосвітськи великими хрестиками та фарбами, що роками не втрачали яскравості. Ці вишивки приваблювали увагу своєю по-сільському грубуватою естетикою, яка визнає красивим тільки все яскраве, червоно-чорне, чорно-біле, біло-жовто-гаряче та обов’язково голубе й рожеве десь на маргінесі.