Читать книгу Злато Сонця, синь Води - Наталія Дев’ятко - Страница 2

В одній землі, назви якої зараз уже й не згадають, жив народ. Він не був зверхнім, але полюбляв самотність, тому подорожні зазвичай оминали ту землю, щедру як на смарагдові луки, так і на дрімучі ліси.

Панував там мир, бо війни майже завжди приходять із чужими бажаннями.

Сутінки заколисували трави і квіти, дарували мирному народу нові пісні, світанки наповнювали простір щебетом птахів, а душі світлом життя.

І була серед того люду дівчина. Висока і струнка, як тополя; волосся темне, до п’ят, у товсту косу заплетене; а очі чисті, мов вода у ставку у день ясний.

Гарна вона була, та й сестри її, і подруги теж красою вирізнялися, немов земля із вдячності за спокій до того народу журбу і потворність не підпускала.

І любила та дівчина вбиратися у сукню довгу білу, хоч і просту, та з любов’ю для себе зшиту. Босоніж блукала квітучими луками серед маків, волошок і польових дзвіночків, що бриніли ніжністю, наче її ім’я.

Далеко від дому відходила, але не боялася, бо земля її благословила, і тіні вечорові, і звірі дикі схилялися перед нею.

Одного разу опинилася вона у такій далечині, куди ще й не заходила. Ліс, що заступив їй шлях, не захотів говорити, як говорили з її народом усі інші ліси.

Полин із пожухлим листям стелився землею, попереджаючи, але дівчина таки увійшла під розлогі крони оманливою стежкою.

Стежка вихляла, плуталася, зникала, та швидко з’являлася, доки не довела дівчину до озера.

Темнокоса красуня зупинилася, бо жах, наче чорний птах, уперше торкнувся її серця. Дерева зімкнули гілля над озером так щільно, що жодна зірочка не милувалася у темному дзеркалі води своїм усміхненим личком.

Озеро мовчало, теж не відповівши на її привітання. Воно було холодним і здавалося дуже глибоким. Дівчина йшла берегом, змахуючи з руки важкі, неначе липкі, краплі озерної води.

На березі серед в’янучої трави лежав птах, не схожий на її степових і лісових улюбленців. У лісі було дуже темно, лише біла сукня мовби світилася, але дівчина роздивилася чорну калюжу крові.

– Допоможи… – простогнав птах, та дівчині було лячно торкнутися його.

Птах ледь підвів голову, щоб подивитися на неї.

– Я ж не крові твоєї прошу. Лише води жменю, – злетіло до гілля, що загрозливо зашелестіло. – Краса не може бути байдужою! Зжалься…

Дівчина зачерпнула липкої води і, відкинувши жах, дала дивному птаху напитися. Потім обережно взяла його на руки, щоб обдивитися рану.

Цілилися в серце, і трохи схибили… Пір’я птаха на дотик було холодне, але не як зимові ночі – по-іншому.

Озеро залишалося недоторканим, та вітер так смикнув верхівки дерев, що обсипав її листям.

Дівчина пожаліла пораненого птаха, але затриматися біля цього змертвілого озера, щоб допомогти йому, було надто лячно.

Притискаючи птаха до грудей, вона відшукала стежку.

Озеро мовило до неї, закликаючи зупинитися, та дівчина вже бігла стежкою, залишаючи на землі крапочки крові з підошви, зраненої об шкіру мертвої гілки.

Птах тулився до її грудей, наче розгадуючи загадку: чому так б’ється її серце?..

Полин не випускав дівчину з лісу, обвиваючи ноги, та дарма, бо перемога залишилася за нею.

Світання із нерозумінням дивилося на налякану красуню зі сплутаним волоссям, тепер зодягнену у дрантя, що колись було білим вбранням.

Цвіли вишні, вкриваючи землю пелюстковим снігом. А дивний смертельно поранений птах одужував так швидко, що навіть квіт вишневий до кінця осипатися не встиг.

Він наново вчився літати й часто відпочивав у садочку. Тулубом темний, та його крила, на сонці барвисті, кидали тьмяні відблиски на рухливі тіні під деревами.

От тільки інші птахи почали оминати колись улюблений садочок. Сумно у ньому стало дівчині, так незвично тихо… І хоча квіту було рясно, а рік обіцяв щедрі врожаї, ягоди не зав’язалися.

Рана на пташиному тілі затяглася, почала заростати темним пір’ям. Птах намагався літати далеко, повертаючись часто перед ніччю, а то й на ранок.

Але дівчина не переймалася його подорожами, бо сум сповив її країну, а нові ранки приносили погані звістки: займалися нескошені поля, завчасно в’янули квіти, ліси оберталися неприступними фортецями та розбрат оселився у серцях її народу, навіть серед братів і сестер.

Полонена смутними думками, дівчина гуляла садом, не зводячи очей до синього неба чи ще живого зеленого гілля, наче погляд її земля до себе провиною прикувала.

Зашелестіли крила, і дівчина озирнулася.

Врятований нею птах сидів на дереві, гілка обвуглилася під його лапами.

Дівчина здригнулася, і немов прокинулась, уперше за ці місяці помітивши, як багато таких опіків на деревах у її садочку.

– Я не бажаю знати, хто ти, – тихо мовила вона, зрозумівши, якій лихій силі необережно допомогла. – Лети з моєї країни і ніколи не вертайся, доки сонце підіймається з-за виднокраю.

Птах подивився на неї, вивернувши голову. Одним оком глянув, тоді іншим – з бурштиновим пломенем… Барви змінювалися на його крилах, причаровуючи.

– Я тобі не брехатиму, бо земля ця тебе благословила, тому ти зрозумієш, де брехня, – заговорив він, злітаючи нижче. – Коли у мене поцілили, я падав так довго, неначе цілу вічність, яка й надала мені такої подоби. Бо літати я можу між світами, за тінями сутінковими слідуючи. І де кривава пітьма в людських серцях та очах оселяється, там і на мене чекати недовго.

Не бачать мене люди, та дехто, хто духом сильний і хранителем прагне бути, життя свого не шкодуючи, інший погляд має. Не сховатися мені від ясних очей, що сонцем в глибині пломеніють. І воля такої людини може стрілою смертельною стати і для того, хто межу між світами легко минає.

Так і сталося: знайшовся сміливець, який собою пожертвував, щоби наді мною перемогу здобути – хай і ціною пам’яті про вчинок того хранителя.

Він поцілив мене біля серця. Та хіба може бути у мене серце?

Як гадаєш, чародійко?

Не відповіла дівчина, та не від страху відібрало у неї мову. Слухала вона світ і те, як страшні слова у часі і просторі лунають, бо світ у них теж вслухався. Нема для таких слів межі між світами, і часових перешкод теж для них немає.

А птах продовжував:

– Озеро відсахнулося від мене, благаючи землю про захист, але я все одно занурився у його воду. Вода змила мої барви, та сама змертвіла, бо тими підступними барвами й оманою їхнього сяйва я згасив безліч чужих життів.

Я виповз на берег, щоб згаслі зірки, чиє світло ще лине до землі, загоїли мою рану. Листя вмить затулило від мене небо. Я хотів напитися життя у трав, але вони швидко зів’яли.

І тоді прийшла ти, і своїм співчуттям дала мені сили, дала мені час. Земля не владна знищити тих, кого благословила, тому ти вийшла з лісу живою. І мене забрала з тої пастки.

Дівчині хотілося втекти, як тоді у лісі бігти щодуху, але вона не могла навіть поворухнутися. Хоч і боролася зі страхом, та холодом її тіло сповнилось. Відчував це птах, і голос його був натхненним і щирим.

– Ні, моя рана невиліковна, чародійко, лише здається, що її вже нема. Надто гострою була стріла хранителя й самого єства мого торкнулася. Коли я не ласую твоєю радістю, відкривається рана знову.

Я мандрував твоїм краєм, в якому раніше не гостював, бачив твій народ, добрий, сміливий, відчайдушний, завжди гордий своєю красою. Мені сподобався твій народ. І тобі я за вчинок добрий повинен віддячити.

Дівчина нарешті опанувала себе і впевнено подивилася на страшного птаха. Якщо комусь не забракло сміливості кинути виклик злій силі, то і вона не відступить!

– Задовго ти гостюєш на моїй землі – нема на ній більше миру і радості! Лети в морок, звідки прийшов! Не буде в очах і серцях мого народу смертних тіней і пітьми кривавої!

Птах іще раз глянув на неї одним оком, іншим.

– Не жени мене, дівчино… Хіба мене проженеш? – мовив замислено. – Твоє серце розуміє, хто я. Як осяє світло морок прадавній, може відчути він вдячність, а як розкрає промінь ніч, темряву на шматки рвучи, боляче це, і ненависть квітне у тих стражданнях. До всього живого ненависть… Та яким буде те проміння – лагідним чи жорстоким – не темряви воля. І лиш на межі світла і мороку народжуються тіні сутінкові і пітьма кривава. І час у ту мить зупиняється. Я можу дати тобі безсмертя, чародійко, і краса твоя не зів’яне ніколи.

– Що смерть для мене? – лагідно всміхнулася дівчина, немов спогадам. – Я стану ромашками в полі, лисеням, зозулею, хмаринкою в небесах… Я не боюся смерті, бо лише початок вона іншого життя. Ти минаєш межу між світами, але й ті, що у моєму світі живуть, її переходять легко, якщо серця їхні жах не стискає. Лети, враже! Поверни спокій моїй землі. Лети!

Птах зиркнув на ту, яку називав чародійкою, із подивом, із жалем, із розумінням. Бачив він таких хранителів, що й самі до пуття не знали, яка сила ховається в їхньому слові і погляді.

Цілий народ, що обрав мир замість війни з пітьмою кривавою і сутінню, від зла благословенням своєї рідної землі захищений… Не було вже того благословення, зів’яло, мов трави на березі озера чорного.

Птах полетів, залишивши дівчину на самоті, високу, струнку, гарну, з темним волоссям, заплетеним у довгу косу.

Більше ніхто не бачив того птаха, та в наступні дні вода у криницях трохи змінила смак, і невловимі барвисті відблиски грали на її поверхні. Підступною була та веселка, а кольори її – мертвими.

Чорнокоса дівчина напилася тієї води, і брати її, і сестри, і весь її народ.

І під їхніми руками почали всихати трави і квіти, розсипалися на порох речі.

Смерть приносив їхній дотик, коли вони того бажали. Лише одне одного могли вони торкатися без остраху.

Час більше не мав над ними влади, а вони мали владу і над часом, і над простором, хоча ще не знали про це.

Одного дня усі вони залишили свої домівки, бо так мали зробити, і розійшлися світом.

Різними вони стали – дехто майже повністю лишився собою, дехто зробився суцільним смертоносним дотиком без почуттів і пам’яті про минуле. І не було кому сказати, що потемнішали їхні очі, пломеніє у них лиховісний кривавий вогонь, і рідко осяюються їхні обличчя і думки світлом.

Деякі ж знайшли собі розвагу. Вони обирали людей, слідкували за ними, жили їхніми життями, а потім ті життя обривали. А іноді рік за роком вели крізь небезпеки, благословляючи сміливих і відчайдушних, захищаючи тих, хто міг би згодом стати хранителем.

А на землі тієї колись багатої країни все заросло полином, здичавіли сади і поля, зруйнувалися будинки, і їх поглинула земля, не залишилося навіть згадки про тих, хто тут жив колись.

Потім прийшов на ту землю інший красивий і гордий народ, посадив свої сади, засіяв свої поля, присвятив пісні своїм коханим.

Та не було більше миру і спокою у тій землі.

І полин тягнувся до неба і хитався без вітру, про близьку біду попереджаючи.