Читать книгу Легенда про юну Весну - Наталія Дев’ятко - Страница 2

Діти дійшли до першої бухти. Митько побіг уперед, щоб раніше за всіх видертися на найвищий камінь.

– А до корпусу? – полишивши історію, лукаво нагадав вожатий. – Нас і так довго немає.

Історія змінила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, і друзі хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.

– Погуляймо трішки довше, – заканючила Анжела.

– І послухаємо, – в голосі Христини відчувався мед лестощів.

Влад хмурився: історія захопила його найменше, а ось перспектива залишитися поза табором зовсім не тішила. І сутінки вже підіймаються від моря… Хизуватися перед малечею було просто, а от здійснити задумане значно складніше. Чи то він раніше за всіх почав дорослішати, що став таким розважливим?..

Митько махав їм з каменя, кличучи перебратися в бухту.

– Не звалися! – гукнула Анжела і побігла до товариша.

– Без тебе – ніколи! – Митько дражнив дівчинку, зображаючи падіння.

І тоді Христина сказала те, що підказувало серце. Збрехала, хоч і не любила неправду.