Читать книгу Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька - Страница 8

Розбудивши Зоню, Анна повернулася до своєї кімнати. Тепер почувалася значно спокійнішою. Ситуація, коли від тебе хоч щось залежить (а її ситуація була саме такою), – це ще далеко не безнадія і не безвихідь. Лише смерть фатальна, а боротьба завжди несе у собі сподівання на краще.

Підступивши до дзеркала, Анна глянула на своє відображення. Забруднила обличчя болотом та кров’ю і навіть не побачила цього. Добре, що зараз темно, бо перелякала б усіх домашніх до півсмерті. І без того Зоня, почувши про падіння, зірвалася на рівні ноги, миттєво вдягнулася і відразу побігла по Терезу. Навіть воду не поставила гріти, а звечора ж усю гарячу використали.

Сяк-так відмивши кров та болото з обличчя холодною водою, Анна присіла на розстелену постіль. Не цілком чітко уявляла, що мала б зараз робити, проте розуміла, що сидіти склавши руки теж не повинна. Може, походити? Кажуть, від ходіння перейми розпочинаються швидше.

Вона невпевнено підвелася на ноги і ступила кілька обережних кроків. Ніби нічого. Навіть збита нога не надто болить. Треба наразі глянути, як там малі. Якщо прокинулися, то треба їх заспокоїти. Добре, якби все ж таки спали. Не треба їм чути і бачити того, що зараз має відбуватися. Зрештою, якщо їх досі нема тут, то, певно, й не прокинулися. Діти сплять міцно. Та й кімнати їхні трохи на віддалі від її спальні.

Анна вийшла до передпокою, проте до сходів не дошкутильгала, майже відразу низ живота схопило спазмом і відлунило у крижах. Перейми?

Ледь припадаючи на ушкоджену ногу, Анна повернулася до спальні, ще трохи походила і знову прислухалася до себе. Боліло не сильно, проте доволі виразно. Здається, це вже справжні перейми. Пам’ятала той біль ще з минулого разу і знала, що незабаром притискатиме доволі жорстко. Але нехай! Тільки б не припинялося, і щоб нічого там всередині не пошкодилося від падіння. Все інше якось витримає.

Анна підійшла до вікна, відхилила штору і з тривогою вдивилася в темряву подвір’я. Де ж той лікар чи повитуха? Прийшли б уже і сказали, що все нормально. Ще й на вулиці темно, незатишно і нічого не видно. Лише вітер кидає у шибку сніговою крупкою та починає вистуджувати покій. Господи, та що ж це таке? Де ж той лікар?

Анна на мить притиснулася чолом до холодної шибки. Її раптом охопив гострий жаль до самої себе. Адам міг би бути з нею, а вона зараз сама, і не знати, що буде в пологах з нею та їхньою дитиною. Чому ж так скупо відпущено їй жіночого щастя? Чому так швидко все минулося? Якби Адам був живий, то зараз притулилася б до нього, відчула б його тепло, захист, надійність, і все б у них було добре. І появі дитини Адам радів би разом з нею, а не лежав би, як тепер, у мерзлій землі на цвинтарі.

Відчуваючи, що зараз розплачеться, Анна рішуче витерла сльози тильним боком долоні. Ні, не можна плакати. Скажуть, що вона слабка та нерозважна і що зовсім не думає про дитину, а лише себе шкодує. А про те, як гірко народжувати дитя, коли чоловік помер, ніхто й не згадає. Говоритимуть, що вона не одна така вдова на світі і що тисячі жінок мають значно гіршу долю, аніж її.

Анна знову витерла очі й глянула в простір темного саду за вікном. Може, вони й праві. У кожного свій хрест, і треба вміти гідно його нести.

Відійшовши від вікна, Анна почала готувати речі до пологів, але, почувши шум на подвір’ї, все облишила і з тривогою прислухалась. Гримнули вхідні двері, перемовилися між собою покоївка з куховаркою, Зоню про щось запитала Тереза. Дивно. І покоївка повернулася, і сестра Адама теж тут, але чомусь не чути, щоби з ними прийшов хтось чужий. Невже не привели ані повитуху, ані лікаря? Ні, це просто неймовірно! З кожною хвилиною біль дужчає, а вони нікого не привели. Не дай Боже, знову без допомоги народжувати доведеться.

– Анно, що ж ти твориш? – Стрімко ввірвавшись у кімнату, Тереза занепокоєно озирнула невістку з ніг до голови. – Геть чисто звар’ювала?[19] Мало тобі проблем, так ти ще й надумала посеред ночі пригод собі шукати! Що тобі на вулиці треба було?

Анна розпачливо глянула на сестру Адама.

– Так хто ж знав, що я зі сходів впаду. Тепер от…

– Та розказали вже мені. Дуже забилася? Нема кровотечі? – Тереза з тривогою озирнула заляпану кров’ю спідницю Анни, тоді перевела погляд на її живіт. – Дитя хоч рухається? Нічого не пошкодила собі чи дитині?

– Та ніби нічого. Рухається. – Анна прислухалася до себе. – Але пологи щось надто стрімко починаються. Відразу так сильно болить, що терпіти важко. Думала, ви лікаря чи повитуху приведете. Невже знов нікого не застали?

– Уяви! Але не переживай, зараз інший лікар прийде. – Тереза підійшла до Анни ближче. – Моя покоївка побігла по нього. З хвилини на хвилину приведе. Наразі перевдягнися. Вся спідниця в болоті та крові. Де в тебе чиста білизна? У цій шафі?

Тереза швиденько подіставала все необхідне, допомогла Анні перевдягнутися в чисте і наказала кухарці нагріти води, а покоївці перестелити постіль. Сама заходилася вибирати речі для пологів та складати на невеличкий столик при ліжку. Час від часу кидала занепокоєний погляд на Анну, яка тепер не лише ходила кімнатою, припадаючи на ушкоджену ногу, але й дедалі виразніше мучилася від болю в животі й хапалася за стіну, меблі та закусувала губи у нападі болючих спазмів.

– Як почуваєшся? Ще можеш терпіти? Не вродиш у тій хвилі?

– Не мала б… – Ледь прикусивши губи, Анна з острахом прислухалася до себе. – Але здалось би глянути, що там. Якось підозріло сильно тисне донизу. І болить так, ніби ножем вдарили. Недобре все це.

Тереза скрушно зітхнула, підійшла до вікна і, відхиливши важку штору, визирнула на вулицю.

– Сказала покоївці, щоб негайно вела сюди лікаря. Зможеш іще трохи потерпіти?

– Хіба я знаю… Напевно, зможу… – Анна зупинилася. – О, згадала… Ви там скажіть, щоб глянули, чи Люцина, Еля і Яся сплять. Не треба їм дивитися. Ще налякаються.

– Сказала вже. За ними приглянуть і заспокоять, якщо прокинуться.

– Добре, бо хоч вони дівчатка, але не треба, щоб…

Раптом Анна вчепилася рукою в бильце крісла і зігнулася у різкому нападі болю.

– Ні, не зможу чекати… Починається… О Боже ж милий, як сильно заболіло… Минулого разу так сильно не боліло! О!

Тереза занепокоєно подивилася на Анну і спохмурніла.

– Добре було б протриматися ще хоча б квадранс часу. Зможеш?

– Хіба я знаю. Води відійшли ще дві години тому. Щось не так! Розумієте, щось не так! О Боже…

Анна хапнула повітря ротом і розпачливо обхопила живіт руками.

– А якщо я зараз народжу? Воно ж задушиться там! Так швидко не можна народжувати! Я вмру, і дитина не виживе! Ой, воно…

Вмить оцінивши ситуацію, Тереза підхопила Анну під руку і ледь не силоміць потягнула до ліжка.

– Нічого воно не задушиться і ніхто не вмре… Лягай на бік і спробуй розслабитися. Бракувало, щоб дитину тут мені зараз вродила ось так алярмово.[20] Заспокойся. Чуєш, що кажу? Не смій мені навіть думати про недобре. Все у тебе нормально. Мусиш народити цю дитину. Зрозуміла?

Тереза з тривогою подивилася на Анну, яка злякано зіщулилася на краєчку ліжка, нахилилася до неї і швидко відгорнула її сорочку вгору.

– Подивлюся, що там у тебе діється. Нічого ще не зрозуміло. Зараз вирішимо, що нам з тобою робити. Прості дівки в полі народжують, а ти тут в теплі та з вигодами! Все буде добре. Чого наперед панікуєш?

Міцно зціпивши зуби, Анна на мить приглушила в собі стогін, тоді не втрималася і таки застогнала.

– Бо болить… Дуже сильно болить… Та що там вирішувати… Так болить і так тисне донизу, що аж пече… О Матка Боска, я не зможу народити дитину! Не рухайте… Мені боляче!

– Ну, і чого ж ти так кричиш? – спохмурнівши ще дужче, Тереза підвелася і накинула на ноги Анни ковдру. – Кровотечі нема. Тільки сама себе і мене настрашила. Ляж собі ось так помаленьку на бік і заспокойся. Зараз ще раз пошлю когось по допомогу. Ще маємо час. Принаймні з півгодини.

– Думаєте? – Анна приглушено застогнала від ще одного гострого нападу спазмів, проте спробувала опанувати себе. – Може, ця дитина просто дуже велика, тому й болить сильніше… Я терпітиму… Ой!

Тереза якось непевно хитнула головою.

– Може, й велика… Побачимо. Зараз ти ліпше не вставай і не ходи по покою. Полеж собі спокійно, а я пошлю когось по іншу повитуху. Знаю тут одну. Мешкає поряд. Приходила до моєї покоївки якось… Була одна проблема, то вона дала раду. Не чула, щоправда, щоб її приводили до когось з доброго товариства, але менше з тим. Зараз і така згодиться.