Читать книгу Звір - Наталія Хаммоуда - Страница 2

У невеличкій кімнаті, найменшій із восьми існуючих у просторому двоповерховому будинку, помирав Семен Калита. Навіть не так. Помирало те, що залишилось від Семена: обрубок його колись кремезного тіла, бо руки й ноги ампутували вже з десять років тому.

Щодня, який відводивБог Семенові, чоловік просив тільки про смерть. Не міг знести важкого тягарю залежності від рідних, яким був скований всі ці довгі роки, бо чужих до себе й близько не підпускав. «Яке то жити, щоб навіть себе самого не обійти?» – твердив весь час Семен.

Жінка його обмивала, перевдягала, судно за ним виносила. «Хіба ж то приємно щодня смороди нюхати?» – дивлячись на жінку плакав Семен. Але Юстина зносила все терпеливо. Тепер прийшов її час віддячити Семенові за добро, бо цілісіньке життя качалася, як сир в маслі, коло дбайливого чоловіка.

Любові між ними не було з самої молодості, тому Юстина ніколи не звертала уваги на чоловікові зради, хоча чутки про Семенову невірність до неї долітали досить часто. Світ, як кажуть, не без добрих людей – що не вчують, самі видумають, а новина буде. Проте, Юстина такими дурницями не переймалась, з чоловіком пустих сварок не зачиняла, бо на сто відсотків була впевнена, що Семен її ніколи не покине.

Існує такий вислів: «За кожним успішним чоловіком стоїть сильна жінка». Юстина була саме такою: сильною, власною, впертою і принциповою, якою й належить бути жінці начальника. Завжди «жила інтересами чоловіка» заради своїх власних, а також дітьми, бо вони були змістом її життя, і запорукою її добробуту.

Дітей у Семена четверо. По крайній мірі тих, які писалися Калита, а по батькові були Семеновичами та Семенівнами.

Діти дуже любили батька. Чому б і не любити? Семен ніколи нічого не жалкував для своїх дітей. Задовільняв усі їхні бажання і потреби, не замислюючись про вартість. Нічого, чого б дітям не заманулось, і що б не було під силу Семенові, не існувало. Тому на старість діти також віддячували батькові за щасливе дитинство. Всіма силами старались не обділити його увагою. Завжди хтось з них днював та ночував поруч із Семеном, бо Юстині було самій не здужати. Скільки разів сини просили батька, щоб дав згоду на професійну доглядальницю, але той і слухати не хотів. Семенові хоч і ампутували руки й ноги, та тіло все одно було дуже важким, бо колись у тому тілі було аж півтора центнера ваги.

Кожен із дітей чергував біля батька по тижневі, бо жили усі в різних містах. Доїжджати щодня до села було за дуже далеко. У кожного робота, сім’я. Немає змоги усім разом сидіти в селі й «очікувати» татової смерті, не знаючи, чи та смерть настане і коли.

Вже з десять років, як люди пустили чутку, що Семен скоро помре – Семен жив. Жив усім смертям на зло. Що Семенові до смерті далеко знали й лікарі. «Серце його на скільки здорове, що міг би жити ще втричі довше», – висловився лікар після обстеження.

Двоє Семенових синів також були лікарями, тому забезпечували батькову життєдіяльність на певному рівні. У Семена окрім старості болячок ніяких не було. Гангрену, яка відібрала у нього руки й ноги зупинили, а іншого недугуБог Семенові не дав. Якби тільки не старість, міг би ще довго прожити. Але навіть при такому якісному догляді роки взяли своє.

Семенів час настав. Калита його відчув. Відчув, що помирає його тіло, а разом із тілом помирав здоровий глузд. Семен так хотів, і кілька останніх місяців щоденно моливБога, щоб дав йому «смерть при розумі». Господь почув Семенові молитви, хоча довго не міг достукатися до чоловікового серця. А перед смертю чудо сталось – увірував Семен в силу божу. Молився щоранку і щовечора. Просив прощення за гріхи. Молив Господа за здоров’я рідних і дякував за всі випробування, що посилав йомуБог. Навіть до церкви одного разу «ходив» в уяві. На колінах стояв перед тією самою іконою, з якої колись давно так сильно познущався, закриваючи сільську церкву.

Протягом всього життя Семен був впертим атеїстом. Промінявши релігію на комунізм зі вступом в ряди партії Калита вперто боровся із церквою, відлучаючи від неї сельчан, боБог та Віра у його розумінні, залишились пережитками старого режиму і людської тупості. Комунізм «прополоскав мізки» багатьом людям в ті часи. Ленінські ідеї були єдиними, в що вірили радянські люди вступаючи до рядів комуністичної партії. І хоч Семен був хрещеним при народженні, він відрікся від Хреста «скуштувавши червоної піґулки», якою тоді годували усіх, добровільно й примусово.

Стати комуністом, означало боротися з старим режимом, до якого входила й Віра.

Але тепер, коли смерть з косою вже стояла за плечима, і чатувала, що за хвильку-дві зможе забрати чоловіка в інший світ, Калита відчував, що Господь також був поруч. Господь не зрадив Семена, не покинув, а навпаки, підтримував його у передсмертний час. Як же інакше пояснити, що розум до нього вернувся саме зараз?

Вже кілька днів Семен був десь у іншому просторі. Чув чоловік, як ридала жінка над обрубком його тіла. Розумів, що сходились сусіди ще раз глянути на вмираючого. Хтось прийшов попрощатись, а дехто може й покепкувати з того оштимка[1], що залишився від такого колись бравого, кремезного й красивого чоловіка. Він все чув і все розумів, але пробудитись від того міцного сну ніяк не міг. А сьогодні зранку він прокинувся. Наче нічого не було, в здоровому глузді і ясній пам’яті на світанні розплющив очі і зрозумів, що смерть настане таки сьогодні. Бо інакше для чогоБог вернув йому розум?

Семен не жалкував ні про що. Він на смерть на давно чекав. Перед родиною він в боргу не залишився. Дітей вивчив і подружив. Житлом усіх забезпечив. Жінці на прожиття також коштів не бракуватиме. Дякуючи його «старанням», Юстина ні в чому не знатиме нужди ще довгі роки й після його смерті. Тільки б їйБог віку продовжив.

Єдине, що мучило Семена останнім часом – його грішно прожите життя. Всі поступки, які колись він не рахував за гріхи, а декотрі із них навіть вважав великими подвигами, сьогодні вилазили наверха із його душі, як чиряки із під шкіри, розриваючи йому все нутро і заповнюючи простір невеличкої кімнати смердячим гноєм, що запирав чоловікові дух. Пекло у грудях. Вогнем пекло. Загасити той пекучий вогонь могла тільки смерть. Адже зі смертю прийде звільнення від всіх злих вчинків і гріхів. Прийде очищення душі. А може настане й прощення? Так Семен собі думав. На прощенні він надіявся.

В темній кімнаті з невеличким вікном завішеним важкими лляними гардинами зібралась уся родина: жінка, діти, онуки. Завтра Різдво. Усі з’їхались на свята додому, але побачивши в такому стані батька дітям було вже не до свят.

Наспіх відвідавши Святої вечері, всі поспішили зібратись у батьковій кімнаті, бо чомусь терміново він всіх скликає.

Семена, чисто поголеного, вимитого, й одягненого в нову білу сорочку старший син Антон притримував за плечі, бо сам він сидіти не міг. Дві дочки ставши обдалеки[2] від ліжка, з носовими хусточками в руках, голосно сякали носи і витирали сльози, що так і лилися з очей. Наймолодший син, Павло, сидів на краю ліжка, де могли б бути батькові ноги, і опустивши очі додолу мовчав, стискаючи в руках кінець старого покривала, наче батьківську руку. Жінка Юстина, що виплакала всі сльози за останній рік Семенових страждань, стояла у куточку біля стіни поруч з ліжком і тихо зітхала. Онуки розсілись на дивані та на килимі. Всі уважно слухали, бо батько зібрав їх в цей Святий вечір, щоб щось важливе сказати.

Семен, витримавши паузу, як колись з-за часів свого головування на колгоспних зборах, оглянув усіх присутніх і почав:

– Діти, жінко, онуки дорогі! – кивнув головою, ніби вітаючись, – я сьогодні помру!

Юстина зняла крик, піднявши руки в гору, де на стіні висіла одна-однісінька іконаБогоматері, зі словами «Мати Божа, рятуй і відверни!», але Семен вмить обірвав той крик різким «замовчи!», і жінка затихла. Всі інші також мовчки дивились на Семена.

– Отож, як кажу, я сьогодні помру, – продовжив. – Я це відчуваю. Як би я того хотів чи ні, але кожен народжений повинен померти. Сьогодні настав час і мені. Затримався я на цьому світі. Зажився. Змучився сам, і вас усіх втомив. Кличе менеБог до себе, але не можу піти з цього світу не зробивши одної важливої справи. Мушу покаятись…

– Привезти священика…? – несміливо запитав син Павло, який завжди трохи мав страх перед батьком.

– Ні! – заверещав Семен. – Ніяких ксьондзів! Я не перед ксьондзами завинив, а перед селом. Перед людьми я винен – перед ними і каятись буду. Жаль, що не всі дочекались цього дня.

– Як то має бути, Семене? Як ти перед кожним покаєшся? Нам що, все село на подвір’ї зібрати? – запитала Юстина з думкою, що, можливо, чоловік знову марить. – Та й що ж ти цілому селу такого поганого вчинив, щоб перед всіма каятись?

– Де й перед ким согрішив, за все спокутую. ТоБог мені притримав, – крикнув Семен на жінку. – А коли помру, скажіть людям, що Семен просив усіх його простити. Кляніться, що скажете, бо час мені вже, – хрипів Семен, а сам з кожною миттю робився все блідішим і блідішим. – Кляніться!

– Клянемось. Скажемо, тату. Добре. – Відповідали кожен за себе діти, і навіть онуки, не розуміючи до кінця дідової просьби. Жінка мовчала, й тільки хитала головою з думкою, що чоловік знову втратив глузд.

Семен ще раз глянув на дітей, затримуючи погляд на кожнім на мить, а далі обвів очима онуків, які тихенько сиділи на долівці, і схиливши голову на руку сина, зі словами «Прощайте!» видихнув востаннє.

Семен Калита помер під співи перших півнів у самісіньку Різдвяну ніч. «Хіба така честь дана грішникам? – крутилось в голові у Юстини, яка ще не голосила, і не примовляла за померлим чоловіком, а додумувала розпочаті раніше думки. – На Різдво вмирають самі праведники, щоб піти прямісінько в рай». А за мить, отямившись, й сама заридала разом із дітьми та онуками, що скупчились довкола Семенового смертного одра.