Читать книгу Історія русів. Український переклад - Неизвестный автор - Страница 3

Є твори, доля яких в особливій суспільній заангажованості, які значною мірою впливали на сучасників та нащадків і по-своєму акумулювали національну енергію, щоб вона, ніби струм, потекла потім по артеріях народного тіла, витворюючи новий рівень самосвідомості та гальмуючи творення ферментів національного розпаду. Такі твори, як правило, пишуться на межі епох занепаду й піднесення і мають предтечну місію; зрештою, зовсім не є дивним, що приблизно в одному часі в Україні з’являються два епохальні твори, які для самооздоровлення нації мали виняткову вагу: «Енеіда» Івана Котляревського, яка розбудила українців емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову, та «Історія русів»[1], яка дала підстави до національного пробудження в освічених сферах суспільства.

Цей історіософічний трактат мав форму політичного памфлету і гостро нагадував нашим інтелектуалам, які вже починали губити національне обличчя, скинувши козацький кунтуш та жупан і одягши російського крою міжнародний камзол та імперський віцмундир, про їхні історичні корені, про їхнє становище, історію, побут, героїчні діяння. Він з’явився, щоб спинити зрештою черговий масовий відплив культурної сили з України в культуру чужу, яка узурпувала значною мірою ім’я, державні традиції та історію народу, собі підпорядкованого, і проголосила цілком безсоромний постулат, що той народ не є народ, його мова не є мова, а історія – не історія, отже, мусить він безболісно й мирно сам себе заперечити і стати частиною народу панівного, державного. Підлеглому племені вділялася ніби вища ласка: можливість асиміляції, а тим самим і певного урівноправнення його панівної верхівки з панівною верхівкою пануючих, але тільки за умови повного його відречення від самостійного мислення та національного самоусвідомлення; простіше кажучи, зрівнявши чини верхівки обох народів, щоб надалі не було між ними ніякої різниці («никакой розни»). Перед українськими верхами суспільства така зваба поставала не раз: у менш виразній формі, коли українська аристократія ставала аристократією Великого князівства Литовського; вдруге – коли вона стала складовою частиною польського шляхетства; і втретє – коли їй запропоновано було стати частиною і шрубом російської імперської машини. Народ при цьому, в другому і третьому випадку, опинявся під жорстким гнітом, який чинився перш за все зусиллями власного, у вищеозначений спосіб зденаціоналізованого, панства, і простолюд перетворювався мало не в рабів. Цей процес, з одного боку, витворював стан численних перекинчиків, яким справа нації, власної землі й народу ставала цілком байдужа, а першорядне значення починали мати шкурницькі інтереси власного збагачення; з другого боку, не бракувало й таких, які хотіли поєднати хворе із здоровим, тобто, включаючись у гонитву за чинами й маєтностями, зберігали в дозволених законом межах свій патріотизм та самосвідомість; а з третього боку, виникала й хвиля самооборонна. У XVI–XVII століттях ця хвиля охоплювала питання віри й вольностей; ця боротьба зрештою вилилася в численні козацькі повстання, верхом яких стала визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, самооборона ж у XVIII столітті перейшла із політичних сфер у культурні, а коли вичерпалися можливості політичної боротьби, – виключно у сфери культурні. І однією з найвизначніших пам’яток такої оборони прав і стала «Історія русів».

Навколо цього твору багато таємниць, над якими ламали голови немало вчених, але розгадати їх і до сьогодні не вдалося: де і коли твір був написаний, хто його автор, які його джерела, ідеологію якого середовища він відбивав, чому він написаний російською мовою, де подівся автограф і тому подібне. На деякі з цих питань було дано більш-менш задовільну відповідь, а на інші – ні.

Перша таємниця – це факт виявлення «Історії русів» і введення в суспільний ужиток. Історія ця майже детективна. За свідченням М. Ханенка, рукописи уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту Чернігівської губернії, що належало небозі Олександра Безбородька Клеопатрі Лобановій-Ростовській. Знайшли твір члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія – описувачі бібліотеки. Вони показали його родичеві О. Безбородька (помер 1799 року), губерніальному маршалкові С. Шираю, і той наказав зробити копію для себе. Рукопис, як спадщина, перейшов разом із бібліотекою до князя Голицина, а з копій С. Ширая зроблено ще декілька: для Д. Бантиша-Каменського і для О. Бодянського, а може, ще для декого. З цих копій «Історія русів» ніби й поширилася, а доля автографа залишилася невідомою, можливо, він був знищений для того, щоб таємниця авторства не була розгадана. Історія, здавалося б, ясна: з неї випливає, що рукопис, який перейшов до князя Голицина, і був автографом, таємницю якого певна група людей чи родичів автора воліли не розкривати. Однак є кілька обставин, які дозволяють нам сумніватися, що в м. Гриневі було знайдено саме автограф. Річ у тім, що один із списків «Історії русів» потрапив у Львів, і цей список написаний на папері з водяним знаком 1817 року. Точна назва списку: «История малороссийская. Сочиненная г. архиепископом белорусским Георгием Конисским в… годе, переписана в 1818 году». Потрапив рукопис до Галичини так: наддніпрянець Яків Пугач подарував цю копію в 1872 р. В. Ганкевичу, той – О. Партицькому, відомому галицькому історику, останній – К. Заклинському, також ученому, а брат останнього Роман передав рукописа в 1890 році до бібліотеки товариства «Просвіта». Факт надзвичайно цікавий; він безсумнівно свідчить про те, що «Історія русів» мала поширення і переписувалася до її відкриття в 1828 році принаймні за десять років. Інший рукопис відсуває цю дату ще далі. Друга копія твору дісталася до Національного музею у Львові з Вільно через Івана Луцкевича під заголовком «История Руссов, или Малой России» – цей список написано на папері з водяним знаком 1814 року. Знаємо також і факт, що бібліотека колишнього «Императорского общества истории й древностей российских» при Московському університеті мала копію з 1824 року, звалася вона також «История Руссов, или Малой России». Збереглася також звістка, що в 1853 році український письменник та вчений Олександр Кониський у дідича Іскри на Золотонощині бачив копію «Історії русів» на папері з водяним знаком 1809 року.

Цих фактів цілком досить, щоб довести: «Історія русів» копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; твір копіювався і в 30-х роках, але саме факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, навіть моди. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім (ми про них розкажемо), безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року «Історія русів», очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року – про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантишу-Каменському під час першої публікації його «Історії Малоросії»; зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантишу-Каменському «Історія русів» стала відома тільки після відкриття в Гриневі.

І справді, саме після цього відкриття фіксуємо велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися саме після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 1830 році «Історія русів» була вже «в ходу в численних списках», а А. Майков у «Журнале Министерства народного просвещения» (№ 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами «Історії русів» у статті з приводу «Полтави» О. Пушкіна, надрукованій в «Атенеї» в 1829 році. На гадку А. Майкова, з «Історією русів» О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з «Історії русів» з’являються в «Запорожской старине» І. Срезневського 1834 року. Тут уміщено «Повість Кониського про хід смерті Наливайка», «Повість Кониського про хід Брестського собору», «Сказання про гетьмана Гулака». Загалом «Історія русів» у цей час вплинула на багатьох письменників, про це оповімо далі, тут же нас цікавить сам факт масового поширення твору.

Друга таємниця книжки – час її написання. Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками, хоч вищеподані факти про поширення «Історії русів» в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад – то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа – 1769 рік, ця дата береться з самого тексту «Історії русів», бо твір закінчувався так: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає» (с. 257)[2]. Але таке датування дослідники вважають облудним, вжитим з конспіративною метою, щоб сховати автора. Зокрема заперечив її А. Єршов; він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор «Коротким літописом Малої Росії», який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення «Рум’янцевського опису» – це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 1776–1778 роках. Згадується в «Історії русів» Тмутараканський камінь, а його знайдено 1792 року. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої «довготривало продовжувалося» – так могла писати людина в кінці 80-х – на початку 90-х років XVIII століття. А. Яковлів у статті «До питання про автора „Истории Руссов“» додає ще такі зауваги: на с. III натякається на розділ Польщі – перший був 1772 року – третій 1795-го. Згадується в «Історії русів» акт секуляризації монастирів – це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово «революція» – це могло статися після Французької революції 1789–1794 років, так само слово «патріот» (с. 122). Ці дані відносять написання «Історії русів» до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама пам’ятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а по-третє, це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство В. Политики чи інших дослідників, які твердили, що І. Политика почав, а В. Политика твір закінчив; а коли прийняти дату 1769 рік, то від авторства треба відкинути і О. Безбородька, якому було тоді 22 роки.

Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці «Історії русів» – хто її написав? Автор мав підстави ховати своє ім’я і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання розв’язувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.

Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії русів». Чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той історичні твори писав, зокрема «Историческое известие о Белорусской епархии» – видав В. Рубан в «Любопытном месяцеслове» 1776 p.), скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорію Политиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі «вправними людьми, що з’ясували потрібні свідоцтва з ученими, мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, а й дотримано одну із вимог до історіографії, яка викладалась у Київській академії в курсі риторичного мистецтва, тобто автор мав обов’язково шукати для свого твору підкріплення в авторитетів для надання творові рис достовірності. Отже, загалом текст «Історії русів» не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Политиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до «Короткого літопису», виданого В. Рубаном. Проте очевидно, що він не «Історію русів» передавав Г. Политиці, а тільки «Короткий літопис», який в свою чергу став одним із джерел «Історії русів», що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття «Про козаків придніпровських»), вказавши те, про що згадано вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Политиці «Короткий літопис». Цей літопис був доповнений додатками, що їх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович і авторство Г. Политики і прийшов до висновку: «Мені здається, що „Історія русів“ складена невідомим для нас автором, який сховав своє ім’я за двома українськими знаменитостями, аби сказати в передмові, що історія, яка пройшла крізь ці уми, мусить бути певною». Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.

Складніше питання з Г. Политикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Политики: «Про історію вашу без усякого винятку повідомлятиму в надії, що ся праця ваша в кожному добророзумному росіянинові збуджуватиме чудове задоволення і відмітну до Вас пошану». Але Г. Политика не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що «Історію русів» написав таки син Григорія Василь Политика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію, про що прямо заявляє: «Накреслення якої було його (батька. – В. Ш.) і нарешті стало моїм предметом». Це писано в листі 1809 року. В. Горленко вважав, що «Історія русів» була закінчена, як ми вже згадували, в 20-х роках XIX століття, хоч ми не маємо жодних фактів, що історія, яку хотів писати батько, а написав син Политика, таки справді існувала. Зрештою, в архіві та паперах обох Политик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. та В. Политик і автора «Історії русів» і, як на мою думку, переконливо довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика», яку ми вже цитували. Проте цієї гіпотези дотримувалися такі авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников, а в нашому часі її розвиває Я. Дзира.

І тут виникає чи не найсерйозніша гіпотеза: про авторство Олександра Безбородька. Вперше думку про це висловив М. Слабченко, подавши такі аргументи: рукописа знайдено в маєтку Безбородька, автор «Історії русів» дослівно переписував фрагменти із «Короткого літопису», виданого В. Рубаном у 1777 році і дописаного таки О. Безбородьком. Останній листувався з О. Кониським і брав участь у війні 1769 року з турками. Цю гіпотезу підтримав професор П. Клепацький. На доказ авторства О. Безбородька він подав листа того до батька від 1 серпня 1776 року з Петербурга, в якому син просить батька прислати матеріали до історії України та «історії малоросійські літописні». «Ці книги тим потрібніші, – пише він, бо трапляються люди, які хочуть видати історію малоросійську і надрукувати переклад Статута». Через рік В. Рубан, як ми вже вказували, надрукував «Короткого літописа». В передмові зазначено, що «записки сі короткі літописні з 1506-го по 1734 рік… дістав я від преосвященного Георгія, єпископа могилівського», а доповнені вони були по 1776 рік «нинішнім київським паном полковником, який перебуває при його імператорській величності для прийняття чолобить, Олександром Андрійовичем Безбородьком, мужем у знанні вітчизняної історії відомим і здатним, до дієписань достатньо уталаненим». Отже, документи О. Безбородько просив для цієї роботи – це була, зрештою, перша праця його як історика. Приславши її батькові, син пише в листі від 31 березня 1778 року між іншим про потребу витягувати із забуття «славу і честь предків наших» і повідомляє таке: «Сей твір служить тепер керівництвом до знаміреного нами видання (курсив мій. – В. Ш.) повної „Малоросійської історії“, в якій, звичайно, всі помилки літопису буде виправлено, як тільки встигнемо зібрати всі потрібні нам звіщення. Вправляючись у вільний від інших справ час в цій приємній для мене праці, я благословляю дбання ваше милостиве батьківське в юності моїй стосовно приведення мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній трапилися. Велике й цілковите буде моє задоволення, коли я досягну успіхів у цій, яку беру на себе, праці, особливо, коли виконання цього буде супроводжуватися численними іншими випадками, які мав би я, щоб виявити своє нелицемірне дбання про своїх співгромадян».

Отже, О. Безбородько збирався продовжувати свою історичну працю, притому хотів її видати, тобто мав би зважати на офіційну тодішню опінію, а «Історія русів» аж зовсім не призначалася для підцензурного видання, недаремно її автор так пильно ховав своє ім’я. Тобто прямих вказівок на те, що О. Безбородько написав саме «Історію русів», нема в цитованому листі. Є, однак, опосередковані докази авторства О. Безбородька, які зібрав А. Яковлів і які підтримав М. Возняк. Перше: автор, безсумнівно, використовував «Короткого літописам», виданого В. Рубаном, та доповнення О. Безбородька – ці запозичення численні, і їх вимітили дослідники. Літопис, виданий В. Рубаном (до речі, В. Рубан був студентом Київської академії за ректорства Г. Кониського, між ними були добрі стосунки, вони листувалися), також кінчався 1769 роком і то тому, що О. Безбородько, автор заключної його частини, вважав, що подальша історія України «належить до загальної російської історії» – цей же постулат «загальної російської історії» вживає і автор «Історії русів». А. Яковлів проаналізував мову О. Безбородька й автора «Історії русів» і засвідчив їхню тотожність. Є цілий ряд непрямих доказів на користь цієї гіпотези: автор описує ті міста в Молдавії, в яких побував О. Безбородько, добре знає діяльність Канцелярії міністерського правління на Україні (саме воно судило батька О. Безбородька); епізод із поміщиком м. Горська Городненського повіту, який є в «Історії русів», на думку М. Возняка, велить шукати автора на Чернігівщині, що й справедливо, а О. Безбородько був таки з Чернігівщини, він настроєний супроти Теплова, як і О. Безбородько; останній був прихильником правління на Україні П. Рум’янцева, більше того, В. Рубан присвятив свою книжку П. Рум’янцеву, прихильником цього правителя України був і автор «Історії русів», але не беззастережним (негативне ставлення до проведення «Рум’янцевського опису»). Був він близький із В. Капністом, що наближає його до патріотичного гуртка другої половини ХVІІІ століття, що його звуть новгород-сіверським осередком, прихильно поставився до проекту В. Капніста про відновлення українського війська, але небезсумнівно, бо був проти відновлення гетьманства.

Все це, так би мовити, позитивні аргументи. Слабкість їхня принаймні та, що все сказане може стосуватися й до іншої якоїсь особи, не тільки О. Безбородька, а, приміром, до А. Худорби, мова про якого буде далі.

Чимало є аргументів негативних. Не треба забувати, що О. Безбородько, хоч і виявляв український патріотизм, був високим сановником Російської держави (канцлером), тобто належав не до того прошарку освіченого українського громадянства, яке чинило опір насиллю над Україною, а до того, котре під умови російського деспотизму приладжувалося і зберігало свій патріотизм у лояльних рамках, навіть сприяло зміцненню того-таки самодержавства на Україні.

Загалом із тих даних, що вибрали з «Історії русів» дослідники, можна змалювати такий вірогідний образ його автора: жив він у другій половині XVIII століття, принаймні в 1769 році мав понад двадцять років, бо брав участь у турецькій війні, значить, народився близько 1745 року; учився в Київській академії, коли в ній уже не культивувалася книжна українська мова, можливо, продовжував навчання і в Росії; належав до козацької старшини (М. Костомаров у статті «Поїздка в Батурин» побачив автора як одного з нових українських дворян катерининського часу); був землевласником, очевидно, не маючи правдивих документів ні на дворянство своє, ні на землю (звідси негативне ставлення до «Рум’янцевського опису»); жив на Чернігівщині, можливо, десь на Городнянщині чи Новгород-Сіверщині, і, очевидно, був зв’язаний із новгород-сіверським культурним осередком; відзначався глибоким українським патріотизмом, схильністю до вільнодумства, мав широкий політичний світогляд, цілком негативно ставився до російського абсолютизму та самодержавства. Свій твір написав у 90-х роках XVIII століття з метою повернути історичну пам’ять у середовище тодішнього освіченого громадянства, добре знав Молдавію, південь України і Крим. Джерела до своєї праці мав принагідні й недостатні, зате був у курсі подій, що відбувалися на Україні в час його життя і найближчий час до народження з власного досвіду і розповідей очевидців, знав літописи Самовидця і Г. Граб’янки, знав також «Розмову Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича (ще М. Петров помітив, що твір С. Дівовича «має деяку схожість із відомим історичним памфлетом „Історією русів“ псевдо-Кониського… і, може бути, послужив одним із джерел цієї історії»). Справді, тут є чимало спільного: державницька концепція, твердження, що козаки походять від козар або хозар; опис боїв під Берестечком і Білою Церквою, ніби сприятливих для козаків; подробиці про перемогу полковника Ґалаґана під Солодківцями в 1734 р. тощо. О. Оглоблин писав: «Отже, нема сумніву, що автор „Исторіи Руссов“ знав „Разговор Великоpoccии с Малороссіей“, який в рукописних копіях був поширений на Лівобережній Україні другої половини XVIII ст.».

І тут ми не можемо пройти мимо ще однієї звістки, зафіксованої в листі декабриста О. фон дер Бріггена, надісланім із села Понурівки Стародубського повіту, з маєтку його тестя М. Миклашевського до Кіндрата Рилєєва: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою; вона невідома, бо тільки один примірник її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе». Обіцянка не була виконана, бо в цьому-таки році, коли писався лист, відбулося повстання декабристів, К. Рилєєв загинув, а О. Брігген був заарештований. У цьому цікавому листі є кілька місць, на які треба звернути увагу. О. Брігген сам історії Худорби не бачив і не читав її, він про те тільки чув («ставлять їй за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана», а хіба «Історія русів» не вільно і не супроти уряду написана?). Ця історія цінувалася на Новгород-Сіверщині, як і історія Кониського, тобто «Історія русів»; проте, що О. Брігген «Історію русів» читав і знав, сумніву нема, бо він збирався її навіть видавати.

Коротко про Архипа Худорбу. Він жив у селі Комані Новгород-Сіверського повіту і був шептаківським сотником. Худорби – старий козацький рід, який виводив себе від Михайла Кіндратовича Худорбая (Худорбія) – значного військового товариша, але чи це мало історичні підстави, невідомо. Відомо лише, що Худорби були козаками в Комані, навіть підпомічниками, якими вони записані в актах Рум’янцевської ревізії 1767 року. Один із них мав чин військового товариша – це був Михайло Омелянович Худорба, уродженець Комані, його сином був Архип, інші сини також вийшли в старшину: Опанас став корнетом, а Володимир – значковим товаришем.

Архип Худорба народився між 1748–1750 роками, тобто приблизно тоді, коли мав народитися, за нашими підрахунками, автор «Історії русів», був сотенним канцеляристом, під час Рум’янцевської комісії записаний «атестованим у сотенні новгородські старшини». З 1769 року він – сотенний осавул і, як такий, рушив у тому-таки році в Турецький похід, як і здогадний автор «Історії русів», воював у Другій армії у 1769–1773 роках, був при розоренні міста Дубоссари, при облозі і взятті Бендер, взятті Перекопської лінії та Перекопу, тобто мав добре знати південь України та Молдавію, як це знав і автор «Історії русів». У 1773 році його призначено сотенним отаманом, а з 1777 року про нього писали, що він «у комплекті при полку перебуває». Знаємо, що його представлено до чину секунд-майора. Очевидно, зі Стародубським карабінерним полком брав участь у походах О. Суворова. У 1789–1791 роках востаннє записаний як прем’єр-майор у дворянських реєстрах. У 1799 році Худорбам було признано право на російське дворянство; можливо, це сталося ще за життя Архипа. О. Оглоблин припускає, що він помер у 1799 році. Рід Худорбів був відомий на Новгород-Сіверщині в XIX – початку XX століття. Друге припущення О. Оглоблина: рукопис історії Худорби був знищений або реквізований у 1825 році, після повстання декабристів.

Але ряд дивовижних фактів змушують нас порівнювати цей твір саме із «Історією русів». Виявляється, анонімний автор її виказує чималий інтерес саме до історії роду Худорбів і не раз користується нагодою, щоб піднести цей рід та його заслуги, і це при тому, що насправді Худорби аж ніяк і нічим не відзначалися в історії України.

Тут ми хочемо поставити питання: а що, коли «Історія русів» та історія Архипа Худорби один і той же твір? Чи не був рукопис Худорби, який нібито існував в одному примірнику, автографом «Історії русів». До речі, його й справді могли знищити родичі А. Худорби, коли повстання декабристів було придушене і в суспільстві почалася реакція.

Розв’язати на сьогодні це питання ми не можемо, хіба що подати таки цілком гіпотетичну картину. Припустимо, що історія Худорби та «Історія русів» – один і той-таки твір. У ХVIII столітті до смерті автора (а написав його А. Худорба, коли вийшов у відставку в 90-х роках), він поширення не мав, тобто існував в одному примірнику – автор, написавши його, мав усі підстави остерігатися. Після його смерті, що сталася до 1810 року, з твору було знято кілька чи одну копію, яка чи які поширилися. Саме копіїсти поставили біля твору ім’я Кониського (є копії без такого імені). Ці списки мали локальне поширення, бо йшлося про збереження опозиційної щодо офіційної ідеології книжки. Свого ж імені автор не ставив також з конспіративних міркувань. Отже, «Історія русів» відтоді почала існувати без зв’язку з іменем Худорби. Водночас хтось із родичів А. Худорби 1825 року чи близько того розкрив сусідам чи приятелям факт існування рукопису. Що то за рукопис, ніхто не знав; знали тільки, що це історичний твір і в ньому викладалися вільнолюбні думки, зокрема проти російського уряду. Чи можлива така ситуація? По-моєму, цілком, але фактів на її підкріплення поки що нема та й навряд чи вони знайдуться. Повністю ж таємниця авторства при тих даних, що їх маємо, залишається нерозгадана. Відомо тільки одне: «Історія русів» та історія Архипа Худорби між собою тісно зв’язані, і цього факту обійти увагою аж ніяк не можна.

На сьогодні маємо щодо пошуків автора «Історії русів» таку статистику. З авторством Г. Кониського покінчено після виступів М. Максимовича. Думку про авторство Г. Политики підтримали В. Іконников, Д. Дорошенко, М. Горбань. У тому, що твір написав В. Политика, В. Горленка підтримали М. Драгоманов, А. Єршов; за спільне авторство Григорія та Василя Политик висловилися М. Грушевський, А. Майков, Є. Онацький. Остаточно поклав край цій гіпотезі М. Возняк у книзі «псевдо-Кониський і псевдо-Полетика». Гіпотезу про авторство О. Безбородька розробляли П. Клепацький, А. Яковлів, М. Слабченко та М. Возняк у вказаних працях. Додамо до цього, що автором «Історії русів» називалися також князь М. Рєпнін (М. Драгоманов), О. Лукашевич (М. Петровський), О. Лобисевич та інші.

«Історія русів» – це найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII століття. Не дивно, що він значною мірою вплинув на багатьох видатних митців, особливо в 30-х роках XIX століття, коли поширився рукописно. О. Бодянський, видавець твору, писав: «При друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, обробив усі важливі і напівважливі різнослів’я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до коми, до архаїзму». Під впливом цього твору О. Пушкін написав свою «Полтаву» – вона вийшла в 1828 році. М. Возняк вважає, що поет дістав копію «Історії русів» від С. Ширая, а В. Горленко – від М. Гоголя. Сам М. Гоголь користувався твором при створенні «Тараса Бульби». О. Пушкін високо оцінив «Історію русів», зокрема він назвав Г. Кониського «великим живописцем» і припустив, що «серце дворянина б’ється в ньому під чернечою рясою», а з другого боку – «любов до батьківщини часто зваблює його за межі строгої справедливості» (це поет писав у статті «Собрание сочинений Георгия Конисского, архиепископа Белоруссии»). М. Возняк вважає, що до М. Гоголя «Історія русів» потрапила таки від О. Пушкіна – адже перша редакція «Тараса Бульби» була закінчена 1834 року. Загалом М. Гоголь негативно ставився до українських літописів (не вказуючи, яких саме). Він зокрема писав у листі до І. Срезневського 18 березня 1834 року: «Добре ще, якщо траплялися між: ними з різкою фізіономією, з характером, як, наприклад, Кониський, що вирвав хоч жменьку переказів і знав, що він пише». На самого І. Срезневського «Історія русів» так само сильно вплинула. «Фальсифікати „Запорожской старини“ були головним наслідком знайомства з „Історією Русів“, – пише М. Возняк, – яка викликала загальне захоплення гуртка Срезневського».

Сліди читання «Історії русів» помітні у віршах А. Метлинського, М. Костомарова, він написав під її впливом загублену драму «Босинський» та ряд віршів (пізніше ставився до неї критично); Є. Гребінки (поема «Богдан», повість «Ніжинський полковник Золотаренко»), а особливо Т. Шевченка. М. Драгоманов зазначав: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на „Історію Русів“, яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з „Історії Русів“ цілі картини, і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як „Історія Русів“». До творів, у яких видно вплив «Історії русів» на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував «Сон» («У всякого своя доля…»), «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку у святую» та інше. М. Возняк добачає цей вплив раніше в «Тарасовій ночі» (1838).

Згадує «Історію русів» Т. Шевченко у «Близнецах», навіть повідомляє про її рукописний примірник з автографом Г. Кониського, що є явним художнім домислом, але свідчить про популярність твору на Україні. «„Історія Русів“, – писав той таки М. Драгоманов у статті „На захист невідомого покійника автора „Історії Русів““, – була безпосередньою предтечею „Кобзаря“ Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала справжній вплив. І якщо, як це можна бачити, наприклад, із „Записок сенатора Соловйова“ („Русская Старина“, 1881, № 4, с. 748–749), чернігівське і полтавське дворянство було одним із небагатьох, яке в 1857 р. не висловлювалось хоч проти особистого визволення селян і якщо це дворянство дало декількох діячів партії, що більше сприяла селянам у редакційних комісіях, у цьому в значній мірі треба бачити вплив „Історії Русів“». М. Костомаров зазначив, що «Історія Русів» «вся просякнута духом напівдворянського малоруського патріотизму, який недавно ще був у моді в середовищі малоросійської публіки», а П. Куліш зазначав: «Був на світі Кониський і своєю „Історією Русів“, мов якою завісою мальованою, закрив од нас старосвітчину, аж поки Шевченко не розідрав тієї завіси». Сам П. Куліш також піддався чарам цього твору, сліди користування «Історією русів» знаходимо зокрема в його повісті «Михайло Чернишенко» (Київ, 1843), де він на неї прямо посилається, а останнім свідченням захоплення «Історією русів» була Кулішева «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», повністю залежна від «Історії русів». Але найбільше захоплений цим твором був М. Маркевич, який, як пише В. Горленко, «цілком обібрав це джерело»: текст його «Истории Малороссии» запозичено значною мірою з «Історії русів»; сліди цього впливу помічаємо і в «Украинских мелодиях» того-таки М. Маркевича (1831). Вплинула також «Історія русів» і на представників «української школи» в польській літературі, зокрема на М. Чайковського, М. Гліщинського та інших; захоплений був цим твором відомий польський учений В. Мацейовський, який навіть переклав деякі фрагменти «Історії русів»; сліди впливу твору помітно в «Choniann-i» Г. Трентовського. Займалися польські вчені й критикою «Історії русів» (Л. Яновський), але тенденційною.

Нарешті, в пізнішому часі «Історія русів» залишила свої сліди в історичних поемах С. Руданського, в трагедії Й. Барвінського «Павло Полуботок», в «Молодому віці Максима Одинця» Олександра Кониського тощо. С. Єфремов, оцінюючи загальне значення твору для української культури, зазначив: «„Исторія Руссов“ була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося».

Що ж собою являла «Історія русів» як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) – документами. Основна засада твору – натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення – головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. І. Борщак назвав «Історію русів» «історичною легендою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму».

Г. Карпов жанр твору визначив як «політичний памфлет», так пояснюючи особливості цього жанру: «Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, добирають найбільш громоносні авторитети (нагадаємо, що це було в засадах історіографії, визначених курсами риторик Київської академії. – В. Ш.), так указують на участь у складанні подібного твору самих історичних осіб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творів: зверхній лібералізм (він був якраз не зверхній, а глибокий. – В. Ш.), проповідь гуманних ідей, обвинувачення неприємних авторові осіб та народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості (тут уже говорить у критикові ураза шовіністично наладнованого росіянина. – В. Ш.), дурноти, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі протилежні, цілком приємні, прикмети. Друга ознака – багатство анекдотів у них: прості, звичайні події прикрашаються фантазією»; до речі, всі ці викладки – типова риса так званої романтичної історіографії. Думку про памфлетний характер «Історії русів» підтримав В. Іконников. «По суті, – писав він, – „Історія“ має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з вигаданими промовами історичних осіб: факти підганяються під тенденції, але врешті-решт автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу». Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: «„Исторія Руссов“ вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.; в її світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р.».

Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів – як самостійне державне життя під управою київських князів (с. 3). На Білорусію автор дивиться як на країну «одноплемінну, сусідську», на Росію має свій погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор «Історії русів» гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV–XVI століттях, начебто доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь – це державне творення саме українського народу, що Русь – це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Йова Борецького, де було написано, що українські козаки – «того-то правого руського народу з Яфетового насіння, плем’я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство»; зрештою, ми цю думку часто зустрічаємо в поетичних пам’ятках XVI–XVII століття, зокрема в «Роксоланії» С. Кленовича, де в Русь також вводиться тільки Новгородщина, а Московія мислиться як окрема держава; так бачать Русь і литовсько-руський історик М. Стрийковський чи автор поетичних «Дніпрових камен» Іван Домбровський.

Свій виклад про давні часи автор бере з історії «преподобного Нестора Печерського» і його наслідників та попередників, котрі ту історію писали, анахроністично вважаючи, що вони були членами чи академіками училища в Києві і що те училище ніби заснував грецький філософ Кирило. Через татарський напад та внутрішні незлагоди Україна (Русь) утратила державну самостійність, але з Литвою та Польщею з’єдналася цілком добровільно, щоб спільно боротися з татарами, і мала в Литві та в Польщі рівноправне становище у федеративній державі (с. 7). Цю рівноправність порушила Польща, відбираючи права та вольності українського народу і чинячи релігійний гніт (позиція живцем узята з літописної традиції). Коротко автор описує устрій України після з’єднання з Польщею, відзначає походження «лицарства», що походило від «боляр» з князівських родів, і про козаків як лицарський стан – духовенство ж походило з лицарства. Подальша історія України викладається за гетьманствами, автор зупиняється на важливих послугах гетьманів та козаків Польському королівству, докладно вичисляє військові подвиги козаків, оповідає про їхній устрій, звичай, біди, про ставлення до Самозванця і Москви (с. 42–44); вважаючи, що могутність Польщі зумовлювалася союзом з Україною, перераховує утиски з боку поляків. Ця частина більш конспективна і охоплює небагато площі (48 сторінок).

Центральна постать «Історії русів» – Богдан Хмельницький (с. 49—143). В цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, посилається на договірні статті Богдана Хмельницького, якого високо шанує, називає досконалим політиком, уміщає віршовану епітафію. Богдан Хмельницький звільнив Україну і повернув їй незалежність, відтоді вводить Україну в коло європейських держав. Акт 1654 року автор «Історії русів» розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо з приєднанням України надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство «серед царств могутніх і страшних» (с. 122). Через це європейські держави вимагали від Б. Хмельницького повернути Україну «в колишній натуральний стан». Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. В уста Б. Хмельницького автор вкладає відповідь на вимогу турків та Австрії порвати зі Швецією і покликується на «природне право» кожного народу на самовизначення та оборону незалежності. Юрію Хмельницькому автор приписує ідею «неутральства», тобто самостійності, хоч ця ідея насправді належала П. Дорошенку.

На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, а також шляхетство – тож він оповідає про змагання владолюбців. Далі автор докладно зупиняється на епосі Петра І і на ставленні царя до України; говорить про образу Петром Мазепи на бенкеті у Меншикова і подає довгу промову Мазепи до всіх чинів про образи, завдані нації, про насилля російських військ на Україні. Мазепа, зокрема, говорить, що відбувається бій між «страшними деспотами, яких уся Азія і Африка навряд чи коли мали»: коли переможуть шведи, Україна буде передана Польщі; коли Петро І, то Україну Московія пожере. Мазепа вимовив у шведів права для України, які вона мала за своїх природних князів і які належать кожній вільній нації. Мазепа, між іншим, заявив, що «уряд, першість і сама назва Русі від нас до них (росіян. – В. Ш.) перейшли» (с. 204).

Загалом можна сказати, що автор «Історії русів» дивиться на історію України XVII століття очима політично грамотної людини XVIII століття, при тому прогресивно мислячої. Він оповідає про «морочне торжество прокляття Мазепи», тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутський похід, насильницькі дії росіян щодо українців, каторжну роботу на каналах та лініях; торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року і про знищення бібліотеки в Печерському монастирі; саме цю бібліотеку, «багату великими тисячами книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, написаних на різних мовах і багато поміж них на таких, які тодішнім ученим мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що стосуються історії правління слов’янських племен, і царств, і їхніх законів та укладів» (с. 225–226), він ототожнює з Ярославовою.

Потім автор говорить про установлення Малоросійської колегії, указ про яку був «громовим ударом»; докладно оповідає про місію Павла Полуботка, арешт старшини, подає промову Полуботка, в автентичності якої засумнівався свого часу О. Лазаревський, описує побачення Петра І з Полуботком. Прихильно говориться про правління Петра II як короткотривалий час «блаженства Малоросії після довголітніх гонінь» (с. 232). Царство Анни Іоаннівни зображається як темний час утисків, бід, тягот, котрі впали на Україну. Царювання Єлизавети Петрівни – час великих добродійностей, які автор шанує аж надмірно, докладно описує подорож цариці на Україну, її відвідання Києва, зазначаючи: «Імператриця Єлизавета закінчила собою знатний вік для Малоросії», – і з сумом оповідає про набір українців у Голштинські полки, а за часів Катерини II про набір пікінерів, про кари козакам, котрі не хотіли йти в пікінери, – вони були більші неронівських; розповідає про знищення гетьманства, про установлення в 1765 році Малоросійської колегії і про призначення П. Рум’янцева генерал-губернатором, якого оцінює позитивно, але й критично.

Ми навмисно так докладно переповіли всі теми, яких торкався автор «Історії русів», щоб показати схему його історичного бачення. Не в усьому воно суголосне пізнішій історіографії, багато в його поглядах суб’єктивного, немало й незнання, але є й гаряче бажання розтлумачити перипетії свого народу. Основне оповідання взято із літописів Самовидця та Граб’янки (працею С. Величка, очевидно, автор не користувався), але він поширює виклад, дає більш-менш широке тлумачення подій чи підганяє факти під своє розуміння. По-справжньому демократично настроєний, протестує проти кріпацтва, деспотизму урядовців, що ставили себе вище законів (с. 165, 220, 229), проти насильства військ, релігійної нетолерантності, національної виключності і неоправданої погорди до чужинців, у тому числі й українців (с. 145, 204, 209); зате він повний щирого співчуття до долі свого пригнобленого народу. «Яка винагорода належить за кров народу руського (тобто українського. – В. Ш.), пролиту від гетьмана Наливайка до сьогоднішнього дня і пролиту великими потоками за те єдине, що шукав він свободи чи ліпшого життя у власній землі своїй і мав щодо того замисли, властиві всьому людству» (с. 213).

Автор «Історії русів» є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами; коли ж на скинення тирани буде піднято народне обурення, то воно має вважатися за справедливе (с. 59). В уста Богдана Хмельницького автор укладає думку, що всі народи, котрі живуть у світі, завжди захищали і захищатимуть вічно своє буття, свободу і власність, навіть тварини: плазуни, звірі, худоба, птахи – захищають свої становиська, гнізда і дітей скільки мають сили, та й природа подала живим істотам за Божим велінням знаряддя для самооборони.

Наводить автор і слова, нібито Б. Хмельницький сказав, що вимушені клятви не мають значення, і Бог поверне їх на голови тих, хто брав їх примусом і марно користався для того ім’ям його. Закони божественні, природні й цивільні завжди такі клятви знищують, і кожна людина має обов’язок перед Вітчизною, більший за природою від усіх клятв (с. 63–64). Український народ називає автор «Історії русів» «нацією малоросійською». Він засвідчив, що Україна не має природного захисту, що робить її «гралищем невідомої долі і сліпих випадків», через що Богдан Хмельницький і виводить потребу протекцій. Старі козаки хотіли московської протекції, бо то народ одновірний; а молоді заперечували, бо «з’єднатися з таким неключимим народом все одно, що кинутися з вогню у полум’я», та й духовенство перестерігало народ від того, бо «народ, що живе з ними (росіянами. – В. Ш.), доведений буде до такої бідності, що вбереться у рогожі і під рогожі» (с. 98).

Автор, зрештою, застерігає, що віра українців та росіян не тотожна, бо «вся віра в них складається в розбиранні образів та хрестів, і який з них ліпший, той і достойніший до пошанування і сильніший до людської помочі» (с. 99). В уста татарського хана (до речі, прихильне до нього ставлення – ще одна ланка, що зв’язує «Історію русів» з А. Худорбою, адже початкове Худорбай – виразно татарське прізвище) автор укладає такі слова: «Війни з Московією є неминучі й безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з володіння татарського, і то єдино через міжусіб’я татарське, яким і тепер є данина, незважаючи на те, що в ній всі чини і народ майже неграмотні і безліччю різновірств і дивних мольбищ єднаються з поганством, а лютістю перевищують диких, незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, нагадати потрібно прив’язливість їхню до самих дрібниць і вигадок, за які вони вели безглузду і довголітню війну зі шведами та поляками (йдеться про помилки в титулуванні царя. – В. Ш.), відмітивши в переписці з ними дещо нескладне в словах, за що і між собою вони безперестанно б’ються і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось недогідне і не за правом кожного (йдеться про розкол у російській церкві – В. Ш.). Згадати варто жадібність їхню до владолюбства і домагання, при яких присвоюють вони навіть самі царства – імперії Грецьку і Римську, – вкравши до того державний герб царств тих, тобто двоголового орла, що є начебто по наслідству їхнього князя Володимира, що був зятем царя грецького Константина Мономаха і йому належав, хоч той Володимир насправді був князь руський київський, а не московський, від скіфів він походив. Згадаймо, нарешті, непостійне правління їхнє царське і знищення самих царів, яких кількох вони самі замучили злочинно, а одного продали полякам на убій. А доказано, що там, де нема постійної релігії і добрих норовів, там і правління постійного бути не може, і русаки ваші (тобто українці. – В. Ш.) будуть плазувати між москалями, як вівці між вовків» (с. 134–135). Автор загалом вважає, що Московія порушила свої обіцянки щодо України, а Петро І українців «гнітить і озлобляє безсоромно» (с. 210).

Цю настроєність автора «Історії русів» чудово, як на нашу думку, скоментував М. Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229–230) і навичок новішої європейської культури – й замітна річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й „западники“». І справді, ставлення до тиранії в автора «Історії русів» послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці залишилися «без винагороди і подяки». Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була «єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції», а Полуботкові автор вкладає в уста слова: «Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів» (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає «вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії» (с. 238). Про українців (русів) він каже: «Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Батиєм завело його в протекцію литовську, а потім у з’єднання з Польщею. Це з’єднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності» (с. 135–136).

Не можна оминути тут також ставлення автора «Історії русів» до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич, ось ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який походив з дрібної старшини, і дворянство його рід отримав під кінець ХVІІІ століття, коли «Історія Русів» уже була написана): «Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні міни своїми підступами, контрактами і частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зрадами і введеннями їх у підозру, недовіру і в найбільш тиранські за те муки, які чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині, неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч які ховані були їхні сітки і підступи від народу, але він взнав винуватих, кількох знищив» (с. 120). Виходячи з цієї засади, автор виступав проти І. Виговського, хоч уславлював вірного соратника І. Виговського І. Богуна, – він, очевидно, не знав заходів гетьмана звільнити Україну від нового ярма (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був «поляк», хоч до його акції союзу зі шведами ставився співчутливо. Цікаво, що невисокої думки автор і про запорожців І. Сірка та І. Брюховецького, зате свої міркування вкладав у вуста П. Дорошенка і розумів, чому той увійшов у союз із турками.

Після виходу «Історії русів» у світ на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речі, що в оригіналі твір друкували лише раз; в українському перекладі Б. Давиденка і зі вступною статтею О. Оглоблина – книга вийшла 1956 року у Нью-Йорку і, нарешті, в перекладі І. Драча в Києві, в 1991 році). Захищаючись від нападок, Осип Бодянський писав: «У цій порі раз по раз чулися розмови, як один, другий, третій пробував видати „Історію Русів“, але надаремно, однак особливості цієї історії примушували всіх, кому траплялося читати її у списках, що ходили по руках, бажати її оголошення; виставлялися в такому оманливому світлі особливо сміливість суджень автора про події, так само, як і мова його, зовсім не схожа на мову інших такого роду історій, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плід зробити доступним усім і кожному, а не тільки тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приєднувалася і страшенна ціна за переписку цієї історії, яка водночас вимагалася за готові вже її списки людьми, що на тому заробляли… Видання „Історії Русів“, видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкін, Гоголь, вдалося здійснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою „Чтений“ все більше й більше страшили всілякими страхами. Так з’явилася „Історія Русів“.

Додамо до того, що кошти на друк дав О. Бодянському граф С. Строганов, після чого історики отримали змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський 1830 року, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на „Історію русів“ близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував „Історію русів“ М. Максимович: „Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили, – це тільки нарис такої, дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей вимагає він подальшої обробки та переробки. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського“. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського М. Максимович написав, що „Історія русів“, „як народна історична дума, повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істотності подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання“. В інших статтях М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані з „Історії русів“ („Перші часи Київського богоявленського братства“, „Історичні листи про козаків запорозьких“).

Критично виступив з аналізом „Історії русів“ С. Соловйов у статті „Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу“, тут вказано багато історичних похибок „Історії русів“. У1849 році з’явилася стаття Клеванова (в „Московитянині“) „Про „Історію Русів“ Георгія Кониського“, в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він „ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому припустився багатьох помилок“. Критично почав ставитися до „Історії русів“ П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: „Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори“, – і пропонував до друку „Літопис Самовидця“, вважаючи, що той був би найкращим поясненням „Історії русів“. Далі свій критицизм письменник поглибив в епілозі до „Чорної ради“, в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки „Історією русів“, але тепер наступив „момент історичного розроблення“ і що „новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах“, тобто П. Куліш визначив кінець романтичної історіографії і початок „здорових понять про історичні явища на Україні“.

Найбільш негативно й суб’єктивно поставився до „Історії русів“ цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздратованість, Г. Карпов здійснює історичну критику фактів, уміщених в „Історії русів“, цілком забуваючи своє ж твердження, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися. Зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критиці Г. Карпова властиві ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в „Історії русів“, тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, „Історію русів“ „найзлостивішим політичним пасквілем“.

Згодом часткові виправлення „Історії русів“ зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який очевидними вигадками „Історії русів“ вважав дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, звернув увагу й на суперечливі дані про Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка, Перев’язку тощо. Неточності є і в розповідях про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного в списку козацьких полків, і так далі.

Підвів ґрунтовно резюме під дискусіями щодо „Історії русів“ Михайло Драгоманов у згаданій статті „У захист невідомого покійника автора „Історії Русів, або Малої Росії““: „Справа в тому, що „Історія Русів“, написана з гарячою любов’ю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 20—30-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би вже з повним спокоєм поставитися до цієї, в усякому разі замітної літературної пам’ятки і, вказавши на фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату“. М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор „Історії русів“ був прихильник „шляхетно-сепаристичного змагання“, подавши докази про антишляхетську тенденцію „Історії русів“, і припустив, що це був „предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров“.

„Історія русів“, як ми казали, написана російською мовою. Цьому не треба дивуватися, бо в другій половині XVIII століття, особливо з шістдесятих років, почався рішучий похід російського царизму супроти залишків української автономії та культури. Книжна українська мова, як літературна, була вигнана зі стін Київської академії, було заборонено театральні вистави – особливо тут пристарався київський митрополит С. Миславський. Отже, українська мова перестала бути мовою школи, і хоч традиційно українці нелегко засвоювали російську мову, але вона була мовою освіти, тому з більшим чи меншим успіхом нею користувалися як літературною, витворивши своєрідний суржик, який ми звемо зараз „мова, наближена до російської“. Таким суржиком писали С. Дівович, Г. Максимович, інок Яків, І. Фальківський, Г. Сковорода, М. Базилевич, зрештою, згадуваний не раз на цих сторінках Георгій Кониський (частково) та інші – це була мова справді тільки наближена до російської, бо вона вбирала в себе часом значне число українізмів. Інша група культурних діячів, котрі жили довший час у Росії, там училися чи працювали, як К. Кондратович, В. Рубан, Г. Политика, О. Безбородько, В. Капніст та інші, володіли російською мовою цілком досконало, але були зв’язані з батьківщиною, інколи дуже міцно, отже, російська мова ставала об’єктивно однією із українських літературних мов (зазначимо, що багатомовність – традиційна риса української літератури XVI–XVIII століть). Народна українська мова виганялася на периферію літературного життя, вона культивувалася в рукописних збірниках, нею писалася поезія лірична, сатирична, травестійна. Книжна українська мова твердо утримувалася хіба на Правобережній Україні (без Києва), особливо в Почаївському культурному осередку; до речі, саме тут дійшли до думки, що літературу певного типу (повчання молоді, як себе поводити; господарчі порадники) треба писати народною українською мовою. Більше того, Ю. Добриловський спробував видавати народною мовою книги духовного змісту. Отже, на Лівобережжі народна мова як літературна вживалася стихійно, бо того вимагала жива практика. Це тривало аж до появи „Енеїди“ І. Котляревського, яка вчинила тут справжній переворот, але до певної міри, бо і в першій половині XIX століття російська мова ще масово вживалася серед українців як літературна, і це протяглося до кінця XIX століття, власне, до появи покоління Лесі Українки та М. Коцюбинського, які різко із цією традицією порвали. Автор „Історії русів“ належав до тих, хто російською мовою володів досконало, хоч і в нього трапляються численні українізми. На жаль, ім’я автора поки що тільки абстракція – ми не можемо дослідити, чому він писав саме такою мовою: чи вчився, чи жив у Росії, чи служив у війську, як А. Худорба; зрештою, те, що він писав російською мовою так вільно, зовсім не перешкоджало йому, як і Василеві Капністу чи Григорію Политиці, лишатися палким українським патріотом.

І ще одне питання не можна оминути увагою: негативне ставлення автора „Історії русів“ до понять „Україна“, „український“. Цілком резонно вважаючи, що Русь – це питома назва саме України, а руси – споконвічні жителі української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні й династичні посягнення, перейнято в Московію, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор „Історії русів“ анахроністично стверджував, що назву „Україна“ накинули нашій землі поляки. Зрештою, він не міг глибше вникнути в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням, Отже, він бажав затримати за українцями їхнє давнє історичне ім’я – руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест. Очевидно, стійкість його у цьому питанні й зумовлювалася тим, що, за його даними, „Україна“ – назва нова, привнесена, отже, незаконна, хоч історично це було не так; принаймні знаємо, що назва „Україна“ вживалася вже у Київському літописі, та й назва „анти“ означає в перекладі із санскриту – люди, що живуть у краю, українці. Ці, однак, факти були йому недоступні.

„Історія русів“ – великий, навіть епохальний твір, незважаючи на всі його історичні недоладності й неточності – одна з найвидатніших пам’яток української духовності, політичного й історичного мислення, і саме в цьому її головна цінність. Людина, яка її написала, і справді горіла великою любов’ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг – кинути в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам (які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до „цинових ґудзиків“ і „всі ходи знали“, гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не гребуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували) оцей пристрасний памфлет – історичне нагадування. І хоча сам автор як людина сховавсь у прірві часу, але своє завдання виконати зумів, бо недаремно цією книгою зачитувалися (зачиняючи при цьому двері), її переписувано, плачено великі гроші за копїї – не всі-бо із земляків наших духовно самознищувалися, свідомо і з власного бажання, інколи вони були іграшками в руках могутньої імперської сили і не завжди свою темноту усвідомлювали, були отакими сумними „продуктами часу“ – через здобуту імперську освіту, через суспільну опінію, одне слово – через неймовірний, покладений на рідну землю гніт. Їм затуляли очі, і вони, як отой кріт із байки Г. Сковороди, чесно вважали, що ніякого сонця і світла нема та й не може існувати. І треба було тільки творів-спалахів, як „Історія русів“ чи поезія Тараса Шевченка, щоб чесніші, кращі, розумніші, совістливіші з них збагнули нарешті елементарну істину, висловлену тим-таки Г. Сковородою: „Сліпі очі, коли затулені зіниці“, а щоб прозріти, не треба багато, треба прорубати в своїй темниці вікно, і світло поллється в неї потоком. Однією із гострих сокир, що прорубувала вікно у темниці українського народу, й була славнозвісна „Історія русів“.

А тепер розгляньмо твір як пам’ятку літературну. Перше, що впадає в очі: „Історія русів“ певною мірою вже втрачає барокову поетику, а певною – її зберігає. На відміну від тоді ж створеного літопису О. Рігельмана, не має просторого описового заголовка, зате супроводжена традиційною передмовою, витриманою в бароковій традиції, – тут викладено (як це робив і літописець С. Величко та й інші творці літописної літератури) головні постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польські та литовські історики за суб’єктивний огляд української історії (таке стосовно польських істориків є і в С. Величка), а також і літописи, українські (критика літописів, правда, інакша, є і у С. Величка). Говориться про „тридцять чотири криваві герці, що були при тому від військ руських супроти поляків та королів їхніх“, – отже, передмову витримано цілком у традиції барокових літописів. Автор перед собою ставить полемічні завдання, а полемічність також одна із ознак історичної барокової прози, що веде свою традицію від полемічної літератури. Зате сама структура не розкладається, як це було у С. Величка чи інших авторів, на розділи за роками, а має характер цільного трактату, побудованого, правда, хронологічно. Така традиція йде від Самовидця, а потім через Г. Граб’янку до „Короткого малоросійського літопису“; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор і будує свій твір. Отже, структурно „Історія русів“ таки витримується в поетиці офіційних козацьких літописів у послідовності: Самовидець, Г. Граб’янка, „Короткий малоросійський літопис“, „Опис“ П. Симоновського, „Історія русів“. Стиль твору охудожнений: описовий, метафоричний, динамічний, часом експресивний, полемічно загострений – на відміну від Величкового спокійного, епічного. Загалом же традиція пристрасного писання була властива бароковій літературі, особливо полемічній. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського, А. Филиповича, в літописі Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Aлe одна істотна риса цих творів в „Історії русів“ відсутня: тут не знаходимо підтекстового читання, що й зрозуміло, бо творився він не як офіційний козацький, а як нелегальний твір, отже, автор міг дозволити собі висловлюватися прямо. Є й інші характерні для літописного бароко риси: введення в текст усних переказів, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гірея, Б. Хмельницького, І. Мазепи „до всіх урядників“, П. Полуботка перед Петром І), які мають характер риторично творених подібно до зразків з підручників риторики Києво-Могилянської академії. Правда, на нашу думку, промова П. Полуботка, вміщена в нашій пам’ятці, є стилізацією справжньої промови, яку переоповідали у XVIII столітті, тобто вона типологічно подібна до барокових стилізацій документів С. Величка. Є в „Історії русів“ віршові вставки (як епітафія Б. Хмельницькому), фрагменти з новелістичним вивершенням (опис загибелі Батурина, історія поміщика Горського тощо). Уся „Історія русів“, зрештою, пересипана батальними сценами, що було також у традиції барокового літописання. Прагнув автор і до універсальності опису, бажаючи охопити всю українську історію до 1769 року включно, одначе традиційно (так робили Самовидець, Г. Граб’янка, С. Величко) центральною частиною твору роблячи Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Попередні події бачилися, як передумова до цього повстання, а все, що було по ньому, як наслідки. Можна відтак упевнено сказати, що „Історія русів“ завершує ряд козацького літописання в бароковій традиції.

Як уже зазначалося, памфлетний характер „Історії русів“ чинить твір передусім літературною пам’яткою. Він, можна сказати, є своєрідною реакцією на знищення Козацької держави російським царизмом. Певною мірою він наближається до „Енеіди“ І. Котляревського, принаймні мета обох творів одна. Різницю бачимо лишень у виборі літературної форми: І. Котляревський узяв до вжитку жанр епічної поеми зі складною та вельми цікавою грою поетики низового та високого бароко з мотивами передромантичними, а автор „Історії русів“ вибрав форму політичного памфлету з використанням літописної та полемічної поетики, також із мотивами передромантичними. Відтак, коли автор „Історії русів“ оглядає всю українську історію через короткий та поширений виклад, то І. Котляревський цю ж таки історію яскраво подає засобами поетичними через так званий „похід у часі“ Енея. Про своє завдання автор „Історії русів“ прямо пише в передмові: „Пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя – широко і докладно“. В дискусію автор входить уже з перших рядків супротилежно до російсько-монархічного подання, що Московщина коренями загніжджена в Київській державі. Він називає історію російську власне українською, а не московською, „бо ж відомо, що початок сеї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств Київських, з прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від сього часу буття Малої Росїї в загальній російській історії ледве згадується“. Фраза, як на сучасного читача, дещо дивна, бо тут ніби визначається так звана „загальна російська історія“, а з другого боку, наголошується, що з московських земель у Київську державу входила тільки Новгородська земля. Маємо тут своєрідне змішання давньої історичної традиції, зафіксованої ще в С. Кленовича (що в Русь Московщина не входила, а тільки Новгород та Псков, а ще Білорусія), але не поминається і факт імперської історіографії, що загальна російська історія таки існує – суперечність, яка витікала із здобутої в той час російської освіченості й певного москвофільства автора, ознаки якого згодом проявлятимуться не раз. Наголошує автор і на історіософічності свого викладу: він не просто подає історичні події, але „міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові“. Про полемічність твору автор також заявляє одверто, бо скеровує свій пал проти тих письменників, які вивергнули „всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством“. І тут викладається провідна думка памфлету, в суті своїй гуманна і справедлива: „всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджене самою природою або Творцем своїм (цікаво тут відзначити оце ототожнення Бога й Природи, властиве нашим просвітникам. – В. Ш.) достатніми знаряддями чи способами“. Саме ці засновки вводять „Історію русів“ у коло пам’яток, якими в другій половині XVІІІ століття розпочалася велика дискусія „Розмова Малоросії з Великоросією“ (так назвав свій твір С. Дівович) за природне право українського народу бути серед інших народів як рівний з рівними. Це був активний політичний протест проти заковтування України Московщиною і перетворення Козацької держави в провінцію Російської імперії. Ця дискусія почалася, коли придивитися, ще в другій половині XVII – початку XVIII століття в творах І. Вишневського, І. Максимовича, Д. Туптала, С. Климовського та інших, згодом велася Г. Кониським, С. Дівовичем, Г. Попасом, тощо і зрештою вищого свого вияву осягла в „Історії русів“ та „Енеїді“ І. Котляревського. Але знаменна річ: автор нашої пам’ятки, відстоюючи історичну назву Русі саме стосовно нашої землі в супротилежності до намірів Московщини звати й себе Руссю чи Росією, заперечує, як уже вказувалося, назву й поняття України, як ніби таку, що вийшла від „безсоромних і злостивих польських і литовських байкотворців“, котрі твердили, нібито Русь була до заведення козацтва порожня і тільки за польських королів з’являється „нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки, а до того ся земля була пустельна і безлюдна, і козаків на Русі не бувало“. Чиниться так із цілком зрозумілих, літературних засновків, власне, з полемічною метою, щоб доказати старовічність своєї землі, а не починати історію свого народу (як це, до речі, чинили донедавна історики тоталітарного часу, що працювали в російській, імперській доктрині) з ХVІ століття.

Такі головні тези передмови, що увіч показують полемічне призначення твору. Саме виходячи з цього, автор, як і Г. Граб’янка, починає із предковічних часів, ведучи руський народ, тобто українців, від Афета, князя Славена, а внуком Афета нібито був князь Росс – цілком фантастична, отже, літературна концепція, так само як розповідь про академіків „головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженні там релігії християнської“. Це – яскравий анахронізм, який випливає із полемічних завдань письменника й повинен довести не лише давність, а й освіченість свого народу. Витягуючи ж на світ Божий давню міфологему про Мосха чи Мосока, автор, однак, не робить його предком усіх русів, як Т. Софонович, чітко розрізняючи дві гілки східного слов’янства: по князю Русу цей народ звався роксоланами або русами, „а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, – московитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського“. Саме ж царство Московське автор починає з 1462 року, коли князь Іван Васильович відмовився платити данину татарам, а загалом від царювання Івана Грозного з 1547 року. Це також полемічне твердження, бо історично Московська держава постала після сепарації з Київської держави великого князівства Володимиро-Суздальського.

Своєрідну історіографічну схему будує автор, говорячи про постання Литовської держави, яка, за його твердженням, утворилася не через загарбання Литвою українських та білоруських земель, а через поєднання з ними. Відтак наміром князя Гедиміна було: „визволити їхню (тобто руську. – В. Ш.) землю від зверхності татарської і злучити її зі своєю державою під одне право та начальство“. Далі, уже цілком історично говорить: „Права ж і звичаї руські не лише підтвердив Гедимін тамошньому народові на всіх їхніх просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом із письменами або грамотою руською; чому і донині в князівстві Литовському видно по стародавніх архівах і в приватних осіб старі привілеї та інші документи, писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на польську мову“. Отже, автор „Історії русів“ уперше після М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив про те, що Литовське князівство мало цілком руський характер. З Литвою наш край „об’єднувався і домовлявся яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований“. Так само і з Польщею, бо Литва з Польщею об’єдналися та трактатах та умовах, що рівномірно трьом народам служили». І тут помічаємо особливе явище: автор «Історії русів» від літературного памфлету, в якому важливі не історичні факти, а апріорні твердження та історіософські побудови, підіймається до рівня аналітика-історика. Принаймні при осмисленні стосунку України до Литовського князівства він стоїть куди вище від істориків XIX століття, які вже значною мірою перейняли російські монархічні історіографічні схеми.

Але далі, коли говориться про життя Русі в Речі Посполитій, історія знову поступається літературі. Автор пише про «три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з іменем: одного коронного польського, другого – литовського, а третього – руського»: отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського. Проте це були тільки проекти, мрії наших державотворців (автор певно знав козацькі проекти Й. Верещинського чи, точніше, Гадяцький трактат), але втілення вони не дістали. Наступна позиція знову-таки будується на літературній фікції, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства. Це думка, що виникла в другій половині XVII століття серед частини козацтва, репрезентантом її в першій чверті XVIII століття був, до речі, С. Величко. Таким чином утопічне бачення Козацької держави подається як дійсне. Наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею з’єдналися разом із Литовським князівством: при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 року, в якому захоплення Львова подається не як акт збройної агресії, а як визволення з угорської залежності з поверненням належних прав. Цілком правильно «Історія русів» стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.

Ми зумисне докладніше проаналізували початок твору (до речі сказати, досі ніхто не займався серйозним історичним коментуванням тексту пам’ятки), щоб показати методу творення «Історії русів»: це не так спроба відтворення минулого, як його осмислення, яке будується й історично, й антиісторично. Очевидно, це залежало від джерел, якими автор користувався, на цілком окреслених засадах: факти збиралися й групувалися для публіцистично визначеної мети: довести, що народ русів (українців, хоч цю назву автор і не визнає) – це державний, вільний і рівний із іншими народ, який ніколи не був ніким завойований, а його входження в ті чи інші державні структури були добровільними актами союзницького характеру, твореними із потреб самооборони супроти іноземних нахідників, якими бачаться татари, угорці, тобто народи етнічно чужі. Варто зазначити, що литовці не мислилися як етнічно чужі. Автор свідчить, що литовські роди через родинні зв’язки частково злилися із русами, а поляки також етнічно із русами споріднені, отже, ці народи, як пишеться в приведеному тут привілеї короля Владислава Другого Ягелона, «єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували й укріпили, визволившись од ярма татарського спільною раттю руською та литовською перед Гедеміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть руснаки свободу і волю свою».

Так само будується і власне козацька історія, яка починається, за літописною традицією, із «першого гетьмана руського Пренцлава Лянскоронського», якому надається високої достойності, бо він зять нащадка київських князів Острозьких, свояк польського короля Олександра. При цьому заснування Запорозької Січі бачиться як акт не стихійно-самооборончий, а як свідомо державницький, як зумисне створена «з козаків Малоросійських спільна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром», яка «замінила колишню сторожу прикордонну». Отже, знову бачимо своєрідне моделювання фактів, творене із публіцистичною метою. Відтак перші гетьмани розуміються не як козацькі ватажки, яких стихійно висувала логіка подій, а як державою поставлені провідники нації, її безпосередні правителі – під королівським берлом. Щоб зрозуміти хід мислення автора «Історії русів», приведемо тут характеристику князя Дмитра Вишневецького:

«Він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був „батьком народу“».

Особливо цікаво те, що автор творить не так історію, як її візію в системі тих засад історичного мислення, які мав сам. Це ще один доказ літературності цього твору: творилася умоглядна картина, фіктивний світ, але з використанням справжніх історичних фактів і на засадах своєрідного історіософського мислення. Чи свідомо це чинилося? Начебто ні, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовірності своєї історії. «Історія, – пише він, – пройшовши стільки умів видатних, здається (курсив мій. – В. Ш.) мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах». Пасаж винятковий, і саме він, на мою думку, може служити ключем розуміння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетіннях трохи розібратися.

Автор передмови вважає «Історію русів» достовірною (хоча і вживає слово «здається») через те, що вона постала із літопису, якого передав архієпископ білоруський Г. Кониський Григорію Политиці, «депутату шляхетства малоросійського», коли той виряджався у справах «комісії для створення проекту нового укладу» і «мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію». Отже, що ми тут бачимо? А те, що автор передмови нібито не був автором самої історії, а написав тільки передмову до неї (хоча стилістично і передмова, і сам твір тотожні і писані однією рукою). Г. Кониський передав Г. Политиці «літопис, або ж історію цю», тобто вже готовий твір, «запевняючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могилянському монастирі тямучими людьми». Отже, літопис ніби складався в різночассі впродовж довгих років. Проте «Історія русів» має досить цільне стилістичне обличчя та й увіч написана була, принаймні по війну Б. Хмельницького, одним духом. А ось як подана джерельна база літопису: «Відомості від мужів Київської академії і різних найповажніших малоросійських монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свого і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних». Після того подається важлива фраза: «Та до всього вона (історія тобто. – В. Ш.) знову ним переглянута і виправлена». Ми вже говорили про авторство Георгія Кониського. Достовірність своєї історії автор свідомо спирає на містифікації: «Історія, що пройшла тільки умів видатних, здається, має бути достовірною». Оскільки «стількох умів», через які пройшла історія, як вже доведено, ніколи й не було, то легко назвати автора, виходячи із сучасних понять, облудником. Aлe річ у тому, що автор користувався певними джерелами, бувши сам цілком переконаний у їхній правдивості. А що то за джерела, спеціалістові не так важко виявити, Вони були зовсім інші, ніж названі автором. То був «Короткий опис Малоросії», що його видав у 1777 році В. Рубан; найцікавіше, що його передав В. Рубану якраз Г. Кониський, проте зредагував його й доповнив не він, а О. Безбородько. Отже, маємо не так містифікацію, як своєрідну химерну, шифровану барокову гру. Автор залишився безіменним тому, що й джерела, якими він користувався, були анонімні. Крім того, О. Безбородько, який зредагував «Короткого Малоросійського літописа» (саме він ліг в основу «Історії русів»), серед істориків не вважався авторитетом, та й посилатися на нього не з руки, бо був діючою значною персоною. Таким чином маємо своєрідне барокове творення фіктивного світу на реальній основі, що зі звичайним облудництвом не має нічого спільного: ці містифікації, до речі, цілком подібні до Величкових. Отже, перед нами не історичний, науковий прийом, а риторичний, отже, цілком літературний.

Розглянемо іншу характерну особливість «Історії русів». Автор пише, що численність описаних воєнних дій може здатися сумнівною. І справді, в тексті багато батальних сцен. Звертає увагу, що автор пояснює часті війни русів не потребою боронитися від напасників (як це чинить хоч би С. Кленович у «Роксоланії»), а їхньою войовничою природою. Руси нібито з природи «кроволийні» («народ сей завжди майже був у війні та убивствах» – фраза історично сумнівна, але потрібна авторові для досягнення публіцистичної мети: довести – як і С. Дівович, – що українці мають велику героїчну історію). Чому він так чинить? А тому що писав книгу за часів занепаду героїчного духу народу. Ось чому створювалася героїчна візія діянь власного народу, цілком, знову-таки літературна. Відтак автор закономірно творить своєрідний міф: йому не йдеться про історичну закономірність чи достовірність, навпаки, він створює образ войовничого, історично активного народу, який не просто обороняється супроти ворогів (оборона – ознака слабкості), а й провадить агресивні воєнні дії, що властиве сильним народам. Це потрібно було авторові для пробудження народу зі сплячки, в яку на час написання твору той потрапив, згадаймо при цьому початок діалогу «Прокинувшись, побачили славу його» Г. Сковороди, сучасника автора «Історії русів»: «Весь світ спить… Та ще не так спить, як про праведника сказано: „Коли впаде, то не розіб’ється…“ Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, які пасуть Ізралля, не тільки не будять, а ще й погладжують: „Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?“ Говорять про мир – і немає миру». А це також завдання чисто літературне, бо своїм писанням митець хоче передусім надихнути земляків, воскресити їхню історичну пам’ять і довести, що має він віковічну потугу та державність. Таким чином «Історія русів» – твір цілком будительний, як будительними були «Енеїда» І. Котляревського та «Кобзар» Т. Шевченка. До речі сказати, свою місію він виконав сповна, правда, не в часі свого постання, а вже в XIX столітті, коли був відкритий вдруге, цього разу романтиками, і збудив до національного діяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусім Т. Шевченка.

Щоб зрозуміти до кінця оцю цілком літературну манеру, чи й поетику автора «Історії русів», розглянемо, як він описує гетьмана Євстафія Ружинського. На перший погляд, маємо повну історичну фікцію. Загалом про цього гетьмана знаємо вельми мало, але автор чинить із нього просвіченого і свідомого українського державотворця. Він нібито вчився й подорожував по чужих краях і «надбав у різних науках, особливо у військових, великих знань». Це дало йому змогу «провести в Малоросії реформу війська і влаштування його в інший од колишнього спосіб», тобто Ружинський проводить полкову територіальну організацію козацтва. Після смерті Д. Вишневецького загетьманував Є. Ружинський нібито 1514 року. Насправді Д. Вишневецький загинув у 1568 році, сам же Ружинський (Богданко) жив пізніше, принаймні відомо, що загинув він у 1576 році при облозі Аслан-городка; ніяких реформ козацького війська він не проводив, принаймні на те історичних даних нема; відповідно й описи бойових подвигів цього гетьмана наукового підтвердження також не мають. М. Грушевський про це писав так: «Пізніша традиція не тільки зробила з нього козацького гетьмана „Богданка“, головного актора Баторієвої реформи, але й окружила його масою фантастичних, героїчних подробиць, перетворила його (головно, „Історія русів“) в героя якоїсь казкової феєрії, яка дожила по ріжних підручниках козацької історії до дуже недавніх часів». Це з одного боку, а з другого – цей сюжет є відгуком справжньої козацької реформи, здійсненої королем Августом спершу через лист 1568 року, а потім у грамоті 1572 року. Тоді козаків вперше спробували зреєструвати, тобто вибрати з них певну частину для державної служби, вони діставали й платню із скарбу, малося також встановити і певні норми для впорядкування козацького життя. Цю реформу провів, однак, не Ружинський, а козацький гетьман Ю. Язловецький. Тоді ж було встановлено чин козацького судді, яким став Іван Бадовський. Отже, офіційно затверджувався гетьман козаків та встановлювалася козацька юрисдикція. Тут ще не йдеться про територіальний полковий поділ. Про територіальні полки вперше заговорив у 90-х роках XVI століття Й. Верещинський, а здійснив цей устрій вже в XVII столітті гетьман М. Дорошенко, хоча факт визнання територіального козацтва (городового) знаємо ще за П. Сагайдачного – це так званий «Реверсал» 1619 року, який признав владу над козаками місцевих козацьких отаманів. Тобто в основу вищезгаданого епізоду «Історії русів» покладено не міфічні, а таки дійсні факти, але їх зсунуто у значно давнішу епоху. Відтак постать Є. Ружинського, як перед тим П. Лянцкоронського та Д. Вишневецького, фантастично згероїзовано; творилося художнє оповідання, але не у белетристичній формі, а літописній. Ясна річ, що й опис битви Є. Ружинського з татарами є грою фантазії самого автора. Але що цікаво: у 1516 році, що його описує «Історія русів», і справді було два великі находи татар в Україну, причому вдруге їх і справді погромлено; хан, правда, звався не Мелік-Гірей, а Менглі-Гірей, відбулося це на Поділлі. Ці події до Є. Ружинського, однак, не мали ніякого стосунку, бо він тоді ще не народився.

Ось така була здебільшого технологія творення описів «Історії русів», особливо в її, давньому екстрактному поданні. Маючи на меті створити героїчний образ свого народу, автор намагається впорядкувати хронологічний ряд гетьманів: П. Лянцкоронський, Д. Вишневецький, Є. Ружинський, Венжик Хмельницький, М. Вишневецький (саме той, що його описує «Епіцедіон» 1584 року), Г. Свірговський, Федір Богдан (саме цей Богдан, правда, не Федір, і був Ружинським, в автора «Історії русів» – це різні особи). Усе це здебільшого магнати – ясна річ, що героїчні їхні подвиги є або ремінісценціями справжніх подій, або ж цілком вифантазувані; отже, створено своєрідний фіктивний світ. Далі в списку йдуть Павло Підкова (треба Іван), Яків Шах, Дем’ян Скалозуб (в думі про С. Кішку він зветься Семеном), Федір Косинський (треба Криштоф). Останній подається тут як активний супротивник унії (змішаний із Наливайком), причому цілком фантастично зветься «намісником королівським та міністром правління». Подаються ще й його промови в сенаті, яких він насправді, звісна річ, не виголошував: наводиться легенда в романтичному дусі, що він був схоплений у Бресті, і замурований в «одному кляшторі в стовп кам’яний, названий кліткою», і заморений там голодом. До речі, у згаданій тут битві під П’яткою ніби не зазнав поразки К. Косинський, а навпаки, козацьке військо перемогло польське («польські війська… були вщент розбиті і розігнані») – тобто героїчна візія, чи феєрія, за визначенням М. Грушевського, що її творив автор, не дозволяла йому визнати козацьку поразку. Це десь так, як С. Дівович писав про переможну нібито Берестецьку битву Б. Хмельницького. Наливайко тут зветься не Северин, а Павло – очевидно, автор імен гетьманів не знав і вигадував їх. Так само зі вставними документами: лист С. Наливайка, переданий через Лободу до короля польського, – типова літературна стилізація у стилі героїчного опису.

Наведемо довший уривок: «Сей народ в потребах і підмогах спільних об’єднаної нації, ознаменував себе всілякою допомогою і одностайністю союзною і братерською, а воїнство руське прославило Польщу і здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів руських і їх посполитого рушення? Зазирни, Найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів руських за славу і цільність спільної нації польської і які тисячі і тьми воїнів руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її».

Урочистий, піднесений тон цього посланця цілком у стилі риторичного мистецтва українського патріота.

Будуючи струнку схему безперервного ряду козацьких гетьманів, автор кладе початок гетьманування П. Сагайдачного на 1598 рік, хоча перші згадки про це доходять до нас із 1616 року. Про козацьких гетьманів від 1610 року нема згадок в документах; Самійло ж Кішка (в «Історії русів» Дем’ян Кушка) робиться ставлеником поляків, так само й Бородавка. Загалом твориться образ П. Сагайдачного як мудрого й розпорядливого правителя Козацької держави, але також цілком фантастично – згадати б про його нібито співробітництво з київським митрополитом Петром Могилою (П. Сагайдачний помер 1622 року, а П. Могила став митрополитом через десять років по тому, в 1632 році).

Так змальовано історію України до того часу, коли в ній з’являється Б. Хмельницький. Отже перед нами властиво не так сама історія, як її візія, якою вона марилася українському патріоту кінця XVIII століття, котрий ще пам’ятав Козацьку державу, бачив її загибель, сумував за нею і бажав її воскресити. Повторимо ще раз: його історія – це чисто літературний твір, своєрідна героїчна поема в прозі (принаймні в першій її частині) із титанічними постатями провідників, із вифантазуваним баченням самої Козацької держави, своєрідна художня модель, з’явлена не так дослідницьким розумом, як під впливом гарячого почуття та серця, при чому розрахована вона на читача без достатньої історичної освіти, власне на того, який таких знань та мислення позбавлений. Відтак не самі історичні факти цікавили автора. Ставилося завдання цілком відмінне: запалити читача вогнем любові до свого народу й гордості за нього. Знову-таки: чи свідомо це чинилося, чи й автор помилявся несвідомо? Очевидячки, і так, і так; можливо, запалював такими візіями самого себе, а отже, хотів запалити і читача. Через це ми й називаємо «Історію русів» будительським політичним памфлетом. Сатирична їдкість, притаманна такому жанру, з’явиться потім, у першій же частині наявні якості полемічні, адже не раз автор дискутує із тими чи іншими прийнятими думками й постулатами.

Головний герой твору – Богдан Хмельницький – вводиться у розповідь після Цецорської битви; ясна річ, тут він – нащадок Венжика Хмельницького, «раніше бувшого гетьмана малоросійського». Це не підтверджено історичними фактами (власне даних про те не маємо), але вельми заманливо для митця зв’язати цих однофамільців, як і спалити у мідяному бику разом із Наливайком предка Мазепи (до речі, про Мазепу-наливайківця свідчать і деякі джерела, але непевні, як вважає М. Грушевський). Б. Хмельницький же нібито родом із старовинних бояр, з рангової малоросійської шляхти, володар містечка Суботова і «за характером значив вельможу краю тутешнього» – повторимо, це тенденція першої частини твору: наголошувати, що гетьмани козацькі були вельможі. Мати Хмельницького не хто-небудь, вона донька гетьмана Богдана, звалася Анастасія, хрещений батько його – князь Сангушко. Підкреслює автор і високу освіченість майбутнього провідника України: «Всі тодішні класи наук красних пройшов він під керівництвом найліпших вчителів, щедротою придбаних. Природжена гострота і обдарованість виправдали турботи батьківські та вчительські». Знав європейські мови, латинську, грецьку, його шанувало римське духовенство та польські вельможі, навіть король Сигизмунд вирізняв. У світлі вищесказаного тенденція зрозуміла: літературний образ Б. Хмельницького твориться на ренесансних підставах титанізму, що було властиво для героїчної поезії: провідник нації не міг бути простого чи дрібно шляхетського роду.

Але це тільки заспів до розповіді про Хмельницького. Описує автор ще й козацькі повстання (також фантастично) перед Визвольною війною. Про гетьманів Тараса Трясила, Семена Перев’язку, Павлюгу (Павлюка), Стефана Остряницю (треба Якова), Карпа Півторакожуха, Максима Тулака, Івана Барабаша розказано коротко, проте безперервний ряд козацьких гетьманів продовжує витворюватися. І тільки після того починається мова про Визвольну війну, опис якої займає головну частину твору. Як у С. Величка, оповідь починається з легенд про Б. Хмельницького, але вони оповідаються інакше; згодом в тканину розповіді вставляються цілком літературні промови. Ось якими словами нібито переконував Б. Хмельницький козацьке військо, послане супроти нього поляками:

«Ми підняли зброю не задля користолюбства якого, або порожнього марнославства, а єдино на оборону Вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй?»

Загалом це місце вже цілком белетризовано. Після промови Б. Хмельницького «постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: „Готові вмерти за Вітчизну і віру православну“». Це емоційно насичений стиль письма, який почали вживати в своїй прозі романтики.

У цьому ж таки стилі описано й смерть Барабаша. І тут історична достовірність переказів та й описів боїв сумнівна. Так, взяття у полон гетьмана польського М. Потоцького автор кладе після міфічної битви біля Кодака, котра нібито була перед Жовтоводинською, та и зветься Потоцький не Миколою, а Павлом; однак у битві під Жовтими Водами цей гетьман знову керує польським військом (а не син його, як було насправді) і знову потрапляє в полон. Звідси Хмельницький іде не до Корсуня, як було насправді, а до Кам’янця-Подільського тощо. Одне слово, автор ніби цілком не дбає про достовірність опису, а тільки про ефект од нього, через що афектоване у нього все: і промови Б. Хмельницького, і батальні сцени, і ті чи інші естетичні позиції – все це, як вже було зазначено, своєрідна гра фантазії, фіктивний світ.

Я не ставлю собі за мету вимічати всі історичні помилки та перекручення «Історії русів» – великою мірою це зроблено в примітках до книги; хочу лише з’явити, що до пам’ятки треба ставитися передусім як до літературного твору. У своїй статті «У світі українського історичного оповідання», розглядаючи жанри цього виду словесності, я вказував на їхні фантазійні форми, а серед прийомів обробки історичного матеріалу щонайперше зазначив: «Це фантазія, яка твориться на основі того чи іншого документального оповідання чи факту, часто літописного… Прийом цей давній, так робили в XVII ст. автори поданих тут житій Ольги та Володимира» (с. 9); зрештою, можемо додати, житійні оповідання дуже часто розробляли саме таку поетику, коли вигадка, ба фантазія, зміщується із реальним чи з літописним текстом. Подібна поетика використовувалася і в XIX, і в XX століттях, назвати хоч би оповідання М. Обачного «Отрок» (с. 268–271) чи таку блискучу стилізацію літописного оповідання як «Євшан-зілля» Л. Мосендза (с. 271–280). Далі я вказував, що поруч із тим «творяться оповіді так само фантазійні, засновані на збірному матеріалі чи на історичній ерудиції. Іноді вони можуть бути цілком фантазійними» (с. 9). Так, у згаданому оповіданні Л. Мосендза літописна згадка про євшан-зілля виростає під пером белетриста в історію, якої фактично не було, але яка, на думку автора, могла бути, тобто історично це повна фантазія, але белетристично – фантазійне відтворення минулого. Саме такого типу історичною прозою є «Історія русів», але на своєму часовому рівні. Через це, коли б історик узявся вимічати помилки та фантазії твору, він би жахнувся, зате історика літератури не може не захопити політ фантазії автора і способи естетизування історичного буття. Отже, образно кажучи, він ніби бачить руїни величного храму, від якого залишилося тільки трохи стін, але не шукає розсипаного каміння, щоб його відбудувати за старими кресленнями, а за допомогою візійного бачення пробує відбудувати того храма в умі, при тому не знаючи гаразд законів архітектури давніх часів, бо сам він людина іншого часу. Але добре відає: храм цей був величний і чудовий, отож хоче це й довести своїм приятелям та знайомим. Ось чому козацькі гетьмани до Б. Хмельницького такі величаво-монументальні; зрештою монументально-величавим постає тут і образ головного героя твору – Богдана Хмельницького.

Уводить автор у текст і документи, зокрема Білоцерківський універсал Б. Хмельницького 1648 року. Щодо цього документа в науці точилися суперечки. Його вмістив у своєму літописі С. Величко, а в «Історії русів» подається інший його список – дехто вважав це доказом авторства Г. Политики, який мав у себе копію літопису С. Величка. Але універсал текстологічно не в усьому однаковий: у нашому випадку випущено вступну частину, інакша подається й дата – у С. Величка: червня, без вказівки дня, в «Історії русів»: травня 28-го дня – до речі, остання дата правильніша; отже, автор мав свій, дещо відмінний, список. Зрозуміло, чим той його захопив: історичними викладками і героїчно-патріотичним тоном. Загалом, цей тон домінує і в батальних картинах. Ось зразок такого опису.

«Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалася грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилася вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість».

Вінець образу Б. Хмельницького бачимо у вірші, що нібито був написаний на портреті, виставленому над гробом під балдахіном. Уже сама мова вірша (російська) свідчить, що його написано не в XVII, а в кінці XVIII століття, про це свідчить і розмір: 6 на 7, модний саме в час написання «Історії русів», ним, до речі, користувалися І. Фальківський, В. Капніст тощо. Отже, маємо й тут літературну фантазію. Не дивно, що Хмельницький зображається тут як герой:

Далі говориться про його доброчинні справи, про те, що був він сином Вітчизни, а став батьком. Отже, і тут, як бачимо, образ героя у ренесансній традиції титанізується, хоча герой і не виводиться у півбоги, як князі Острозькі у С. Пекаліда.

Так виглядає перша, головна, частина «Історії русів», в якій автор до всіх гетьманів ставиться з пієтетом, видимо, прибільшуючи їхнє державне значення (виняток становлять тільки Кішка та Бородавка). Після Б. Хмельницького картина змінюється. І. Виговський у автора спершу навіть не гетьман, а тільки опікун Юрія Хмельницького, і саме Ю. Хмельницький нібито уклав Гадяцькі статті, і не в Гадячі, як свідчить їхня назва, а в Заславлі, а потім, нібито ховаючись од козацького обурення, втік на Січ. Сам текст статей переказаний вільно. І. Виговський при цьому зветься «природним поляком», що, звісно, неісторично, він походить з української поліської шляхти. Подається він хитрим і віроломним, гетьманом його нібито постановив російський боярин Б. Хитрово, через це й повстав проти Виговського полтавський полковник. Отже, події переказано знову-таки фантазійно. Бачимо тут своєрідну белетристичну інтригу: одурений молодий гетьман, підступний дорадник, втеча, сховані гроші, використання сторонньої оружної сили підступником – все це ніби взято із драми «Про Олексія, чоловіка Божого» (70-ті роки XVII cт.): згадаймо ситуацію з Гонорієм та Аркадієм і їхнім опікуном, ситуацію тільки пристосовано до українських умов. Дивно, що навіть Віленська згода 1656 року між Польщею та Москвою, яка так обурила козаків, тут подається як інтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й віроломний, за логікою автора). В такому цілком белетризованому тоні й подається історія цього гетьмана. Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертає на себе увагу, що в цьому блоці автор постає як москвофіл (раніше такого не добачалося): і позитивна характеристика Пушкаренка, і осуд Конотопської битви, яка зветься «підлим супроти Росії учинком», і осуд Гадяцького пакту, бо він повертав Україну у союз із Польщею, – все це певним чином суперечить попереднім вільнолюбним засадам автора. Чому так сталося, своєрідна загадка. Може бути два тлумачення: перше – «Історія русів» була написана не одним автором, а кількома (про це говорив ще В. Іконников), і друге – москвофільством уже певним чином було заражено й найрадикальніші групи освіченого стану в Україні (наприклад, В. Капніст); його нема цілковито тільки в «Енеїді» І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихід в Україну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчує і про його підступність та й звірства: «Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і перехрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи». Загалом маємо в описі гетьманства І. Виговського своєрідну фабульну структуру, фактаж його дуже вже вільно використано і змодельовано.

Історія з Юрієм Хмельницьким – чергова фантазія, в основі тут – конфлікт між козаками та росіянами. Описується брутальне ставлення росіян до українців, бо «все в них робиться навперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання „виговцями“ та „хохлами“ є звичайними, для них титулами і назвиськами. Саму навіть релігію, або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони як обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за творіння Боже», але все це ніби викладено у листі Ю. Хмельницького, звісно, вигаданому – він потрібен був авторові для виправдання переходу нового гетьмана на бік поляків. Але і Ю. Хмельницький не є позитивний герой, його успіхи звуться «мерзенними», подається він як руйнівник рідної землі і як такий, котрий постає «супроти Отчизни». Кінцеве резюме щодо цього гетьмана нещадне, бо його гетьманство «відродило в Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя». Історично фабула про Ю. Хмельницького – дивна суміш справжніх та вигаданих фактів, поданих доста хаотично.

Наступний сюжет про Івана Брюховецького знову-таки наскрізь літературний, герой тут так само негідник – «фаворит і зрадник», зухвалий, драпіжний, підступний та хитрий, його полковники-запорожці «зруйнували всю регулу та дисципліну військову… а замість того допущено в них яничарське вбивство, сваволю й непослух», однак військові подвиги І. Брюховецького похваляються. Яскраво, й також белетристично, описано побут цього гетьмана у Москві і прихід в Україну російських воєвод з їхнім здирством та наругами, що й привело до повстання. Новела про І. Брюховецького переходить у фабулу про П. Дорошенка. Лист П. Дорошенка до І. Брюховецького – також белетристична вправа автора, але для пізнання способу політичного мислення показова:

«Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крові своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга, і стогін! Ви зі старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять».

Смерть І. Брюховецького також подано не історично, а белетризовано. По тому твориться фабула про Д. Многогрішного, яка вклинюється у розповідь про П. Дорошенка (союз останнього з турками подається як самоохорончий акт), П. Суховія та М. Ханенка – про останніх розповідається коротко, а Д. Многогрішний ніби помер від ран, а не був, як насправді, засланий росіянами до Сибіру. Оцінка його назагал позитивна, народ його ніби оплакував, як «достойного їхнього начальника», попри свою сумирність був добрим гетьманом у війську, «визначним політиком і справедливим суддею в управлінні». Далі йдеться про І. Самойловича.

Як бачимо, розповідь про Руїну твориться своєрідними перекатами: від одного гетьмана до іншого із вставкою у текст листів, белетристичних пасажів, зокрема батальних, інтриг, змагань, але загальне настановлення до правителів Козацької держави того часу негативне (за винятком Д. Многогрішного) і суб’єктивне, факти густо змішано із фантазіями, поплутано дати; ставлення до Польщі тільки негативне, до Росії двояке, певне москвофільство змішується з різкою негацією щодо росіян. Стосовно П. Дорошенка виразної негації нема, хоча автор вважає його самозваним гетьманом (історично неправильно, бо булаву Б. Хмельницького тримав-таки він, отже, за козацьким правом, саме він і був законним наступником, але автор певним чином монархіст і вважав законним гетьмана, затвердженого монархом). Окремо вставляється фабула про І. Сірка із виславленням його подвигів, загалом цей пасаж витворений у стилі похвали; вводяться сюди й легендарні перекази: про скаржницю-татарку, про стосунки І. Сірка із І. Самойловичем.

Сюжет про І. Самойловича починається описом його війни з П. Дорошенком, причому правною стороною виступає таки лівобережний гетьман (позиція москвофільська). Загалом у москвофільстві автора «Історії русів» є своя особливість: він не минає увагою злодіянь російського війська в Україні, але до царів виявляє пієтет (до Олексія Михайловича та його сина Федора, наприклад). Героїчним тоном описується змагання військ І. Самойловича та Г. Ромодановського з турками в 1677 і 1678 роках (у творі падіння Чигирина неправильно позначається 1679 роком). Але більше І. Самойловичем автор не займається, хоча правління його було довголітнє, а описує тільки падіння І. Самойловича в 1687 році, справедливо вважаючи, що «вина його підходить близько тої байки, в якій вовк звинуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху він пив». Падіння гетьмана пояснюється підступом його ворогів, а «докази здвигнув таємним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі гетьманського титулу». Відтак починається не просто фабула, а повість (як і у випадку із Б. Хмельницьким) про Івана Мазепу.

Ввідна характеристика гетьмана починається з неправдивого твердження, що Мазепа «був природним поляком із фамілій литовських». Насправді ж він, як і І. Виговський, український шляхтич, але з Білоцерківщини, причому батько його служив у Б. Хмельницького. Але це вже тенденція така в автора (дехто з дослідників вважає: антишляхетська): коли хитрий, підступний і достойний осуду – то поляк. Загалом звістки про початковий етап життя й діяльності І. Мазепи тут чиста вигадка, підкріплена цитатою із Вольтера, з його «Історії про Карла XII», яка теж більше легендарна, як правдива; можна сказати – це вигадка в романтичному дусі. Кров Самойловичів, «безвинно пролита», кладеться на совість Мазепи, хоча їх скарали росіяни. Дуже негативно говорить автор про ніби кровожерних Мазепиних гвардійців – сердюків, однак його походи описуються позитивно, адже чинилися разом із російським військом (знову вияв москвофільства). У повість про Мазепу вклинюються сюжети про С. Палія, який подається як «великий воїн», та Петрика, що зображується татарським прихвоснем, а це свідчить: літопису С. Величка автор не знав. Усе це твориться також у москвофільській традиції. Цілком белетристично Петрик називає себе позашлюбним сином Мазепи, хоч це оперто на історичні поголоски, романтизується при цьому історія з козаком Вечоркою, який подається тут козацьким лазутчиком. Імперіалістичні походи Петра І схвалюються, автор вивищує «премудрість Монарха, що керував із такою розважливістю». Повстання І. Мазепи для автора – «мерзенний задум», а причиною повстання подається особиста образа (цар ударив Мазепу по щоці), а не тиранське гноблення України. Сам Мазепа – злобний, кровожерний, про що свідчить такий цілком неісторичний пасаж у дусі типового москвофільства:

«Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до незмірного провалля, усував од себе підозрілих йому людей, нездібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті».

Далі йдуть приклади про Миклашевського та Мировичів.

Так само описується історія із Кочубеєм та Іскрою: смерть донощиків подається, як «тяжкий злочин Мазепин». Здавалося б, маємо елементарний, казенний, проросійський наклеп на великого гетьмана, але всі ці інсинуації покриваються сильними резонами із уведеної до тексту промови І. Мазепи «до всіх урядників, тут зібраних» – подібний прийом автор використав і в сюжеті про Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Ясна річ, ця промова, як і всі інші промови та листи, історично фіктивна, але ситуацію тут відбито досить точно, протилежно до власної оповіді автора. Дві могутні сили, говорить гетьман, дійшли до України, два володарі, які «подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджували», при цьому українцям треба подбати про самих себе. Гетьман сподівається, що король шведський подолає російського царя. Коли це станеться, то шведи віддадуть Україну у рабство полякам і вже не буде мови про права й привілеї наші, «бо ми природно пораховані будемо як завойовані». Далі йде місце, яке варто зацитувати:

«Будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої Отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід».

А далі – ще сильніше:

«Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!»

Подається також визвольна програма Івана Мазепи:

«А при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, зі своїми природними князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають». При цьому вказується, що союз із Швецією не новий, його укладав ще Б. Хмельницький, відтак «нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобаться воістину нетямучим тваринам, од усіх народів зневаженим».

По тому подається нищівна оцінка росіян, як «народу, нічим од них не кращого, але нахабного і готового на всякі кривди, грабунки і дошкульні дорікання».

Здавалося б, маємо тут якийсь поняттєвий дисбаланс, навіть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, і раптом така сила і правда у слові, такий високий патріотизм та самовіддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що «Історію русів» писало кілька осіб (а твір виразно розпадається на три блоки), то другий автор завершив своє писання до повстання І. Мазепи, третій же почав свою частину з опису самого повстання. Другий автор «Історії русів» не тільки ховав своє прізвище та ймення, а й уживав засобів остороги в самому тексті. Ні, не про підтексти йдеться, а лишень про самозастережні заходи – надто небезпечні речі автор зголошував. Бо й справді, царя Петра І спершу хвалять, а тоді називають, хай нібито і не в авторському тексті, найстрашнішим деспотом, що його народжувала земля. Найцікавіше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справді думав, з малими хіба фактологічними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо) – отже, ця промова оперта на якомусь вірогідному джерелі. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макіавеллівському дусі, що відповідало, зрештою, образу барокової людини з боротьбою у собі лихих і добрих начал. Про психологізм образу ще рано говорити – суперечить цій думці хіба те, що назагал образи гетьманів тут одноплощинні і є носіями не так людських, як, скажемо так, ідеологічних начал, які підходять чи не підходять до світогляду автора, від цього, до речі, й залежала їхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що «Історія русів» певною мірою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в російській літературі першої половини XIX століття як «коварного злодея». Отже, образ великого гетьмана, як бачимо, таки літературний і тільки подекуди правдивий.

Разюча сцена – здобуття росіянами Батурина і різня, яку учинив тут Меншиков; зрештою, нещадна російська рука знищувала всю Україну: «Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало». Проте і в цьому гірка іронія та страшна правда: «Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислів: яке тут щастя? – В. Ш.), приписував гіршу недолю самим шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені в сього ж народу молоко і м’ясо». І коли б не було отого «на щастя», можна було б подумати, що автор «Історії русів» розуміє й боліє політичною сліпотою свого народу, але, на нещастя, і він, певною мірою, на ту хворобу слабував, бо зовсім не осуджує полковника Носа за дику зраду в Батурині, та й інших відступників у інших місцях. І це незважаючи на свою вільнолюбність та опозиційну настроєність й, безсумнівно, любов до Вітчизни, отже, не забуває вклонитися російському царю, отому найстрашнішому деспоту, який залив кров’ю його рідну землю. У цьому і є немала духовна й літературна вада твору. Тут він значно поступається «Енеїді» І. Котляревського, де висота і сила героїчного духу, незважаючи на приявну гіркоту, не є ущербна. Причину оцього покірливого схиляння перед немилосердним напасником розуміє й декларує сам автор «Історії русів», оповідаючи про те, що І. Мазепа в Полтавській битві участі не брав. Знову ніби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своєї землі й народу, а не воював. Ось це пояснення:

«Бо Мазепа, як усім відомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців (курсив мій. – В. Ш.) і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами».

Дивні речі! Перед цим говорилося, що І. Мазепа був немилосердний до своїх земляків, не одного вбив, а тут аж таке! До речі, це мовилося в той час, коли ті ж росіяни зовсім не зупинялися перед пролиттям крові одновірців. Зрештою, усвідомлює це й автор: «Одначе, не зважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки росіян, зазнавали долі однакової з лебединськими мерцями».

Ще одна річ звертає на себе увагу, коли аналізуємо образ І. Мазепи в «Історії русів»: негативно описується він перед повстанням, під час же повстання веде себе гідно і шляхетно. Так само він і вмирає: «з туги, перебуваючи останні дні великим утішителем королеві шведському, що поважав його за надзвичайний розум і здорові міркування про великодушність у нещастях». А перед самою смертю нібито спалив свої папери, щоб уберегти, «многих патріотів» своєї землі.

Івану Мазепі в «Історії русів» присвячено чимало місця, тобто після Б. Хмельницького, як ми вже казали, – це другий великий герой твору. Відтак ніби дві руки його писало: одна в стилі й дусі офіційних козацьких літописів, друга в дусі героїчного звеличування гетьмана. І можна було б з переконаністю звістити, що про гетьмана-повстанця почала писати нова рука, коли б не врізувався в цей новий текст пасаж про Орлика, який тут зветься не Пилипом, а Семеном, історично плутаний та в дусі осудів гетьманів після Б. Хмельницького. Великий оборонець прав України перед цілою Європою названий тут дурисвітом, а його дивовижна визвольна акція «підлещуваннями і затіями». Про повстання П. Орлика на Правобережжі в 1711–1713 роках не говориться, при цьому автор хвалить козаків, що не слухали Орлика, «а були прихильні незмінно до правного свого начальства» (курсив мій. – В. Ш., с. 275) – позиція цілком москвофільська. Проте це не завадило авторові цілком осудно написати про окупаційні війська в Україні (російські), так званих «консистентів», з їхніми незмірними здирствами.

Наступна фабула про І. Скоропадського подає чимало цікавого фактичного матеріалу: змагання його з О. Меншиковим, і канальні роботи, на які гнали козаків, і поїздки гетьмана в Москву, і встановлення Малоросійської колегії. Загалом, після оповіді про П. Орлика розповідь набуває більш цільного, документального характеру, тут уже немає ані перекручень, ані разючих історичних помилок. Так само описано П. Полуботка і його змагання за автономні права Козацької держави; оповідається про жахливу Тайну канцелярію, допити в ній козацької старшини. Зрештою, подається знаменита промова П. Полуботка, яка, на наше переконання, не є риторичною вправою автора, а має свою документальну підставу (про це докладно я пишу в своїй «Козацькій державі»), хоча явно стилізована автором.

Промова Павла Полуботка – визначна пам’ятка українського політичного мислення, гостре звинувачення російського царизму за поневолення України, яка добровільно вступила в союз із Московщиною, а натомість по-тиранському була поневолена. Ось ці високі слова:

«Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше?»

За великі послуги у шведській війні, говорить у промові П. Полуботок, ми «стягнули на себе зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті у найтяжче рабство, змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату». Говориться і про немилосердне правління «урядників московських» у Гетьманщині. Смерть Полуботка у в’язниці – взірець лицарства.

Наступна фабула стосується Данила Апостола. Докладно описується його вибори, і тут опис цілком історичний із цікавими розповідними пасажами, зокрема про приїзд до Києва ієромонаха Суханова та його донос на українське духовенство, через що був засланий київський митрополит В. Ванатович, чи про Тайну експедицію.

У такому ж тоні ведеться й подальша оповідь про міжгетьманство і про К. Розумовського. Дуже цікавий опис про українську депутацію до Петербурга в 1745 році з проханням відновлення гетьманства. На запитання когось із росіян, чому «ваші гетьмани… були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?», Василь Гудович відповів, що малоросіяни «були вельми прихильні Росії», вони добровільно «воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали її одну на те через однородство і єдиновірство своє». Що ж до гетьманів, то В. Гудович відповів так: «Яких створили, таких і маєте. Бо то є незаперечне, що тільки ті гетьмани були нещирі до уряду російського, яких він вибрав, або вибрано на вимогу того уряду» – цей пасаж (правдивий чи ні історично це інша річ, скажемо, що більше умоглядний) нам надзвичайно потрібний для зрозуміння отого дивовижного парадоксу «Історії русів», чому гетьмани до Б. Хмельницького і сам Богдан описуються в творі маєстатично, а гетьмани пізнішого часу – негативно. Виявляється, як засвідчує промова В. Гудовича (не з’ясовуватимемо її автентичності, тут це не має значення), автор ставився пошанівно до тих гетьманів, які вибиралися вільним вибором козаків, а не були наставлені чужими правителями, бо тоді влада узурповувалася, а не була виявом справедливої волі нації. Отже, «судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник».

Фабула про К. Розумовського так само цікава історично і оповіджена в тому ж спокійному тоні, що й сюжети про попередніх гетьманів після П. Орлика. Говориться тут і про проект перетворення Гетьманства «у спадкове герцогство Малоросійське за прикладом стародавніх спадкових князівств, що були в ній», і про підступи Г. Теплова та його записку-донос чи супліку, як зве автор: «В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії». Говориться про недоброзичливе ставлення К. Розумовського до своїх земляків, власне, твердиться, що донос Г. Теплова ніби був з волі гетьмана, що неісторично; з цікавими подробицями віститься про набір українців у так звану «голштинську службу», про зацарювання Катерини II, про пікінерів тощо – все це важливий історичний матеріал. Загалом занепад Козацької держави сприймається автором із сумом. Так, розказуючи про пікінерів замість козацьких полків, автор констатує: «Отакою химерою приспана була пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю». Окремим сюжетом оповідається про повстання пікінерів і розправу над ними. Також із сумом розказав автор і про падіння К. Розумовського, і про те, що старшина вже й не прагла просити про нового гетьмана: «Сим разом з вибором принишкли». Завершується твір описом правління графа Рум’янцева, за якого «народ малоросійський зазнав того спільного жеребу лихої долі!» Козацьке військо було переформоване в регулярне: «Козаків підпорядкували щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків віддатися їм і родинам їхнім, за давніми правилами своїми, в повітових судах».

Отже, маємо наприкінці ніби окремий оповідний блок, третій за числом, від гетьманства І. Скоропадського до 1769 року, коли почалася російсько-турецька війна. Можна навіть гадати, що писано його іншою людиною, яка мала історичну освіченість значно вищу, ніж автор (чи два автори) основної частини, яка завершується фабулою про П. Орлика: коли в перших двох частинах маємо візію історії України, то в останній – реальний і цілком історичний опис, який можна в окремих місцях хіба уточнити.

Таким чином, «Історія русів», найбільше з усіх літописів стоїть на межі між суто літературним та історичним твором, вона використала літописну поетику і є ніби посланням до освіченого стану України, щоб не забував свого минулого, а був надихнутий подвигами предків, водночас відчуваючи катарсисний жаль з приводу тих чи інших печальних подій. Отже, три частини книги можна розглянути й так: перша по Визвольну війну включно героїчна: друга по П. Орлика включно – катарсисна; третя до кінця – жива картина сучасних авторові чи близьких до сучасних подій, про які він міг чути від самовидців чи бачити на власні очі. До речі, десь приблизно так само будував свій твір і Самовидець, тільки склавши його з двох частин. Як історична пам’ятка «Історія русів» має значення тільки в своїй третій частині, в двох перших – це література, зчаста фантазійний твір його ми тут докладно і розглянули. Попри свої слабкості й непогодження в думках та постановці проблем можемо назвати «Історію русів» одним із вражаючих творів українського бароко, який побіч із «Енеїдою» І. Котляревського, творами, Г. Сковороди та «Воскресінням мертвих» Г. Кониського належить до беззаперечних його вершин.

Валерій Шевчук