Читать книгу Всемогутній кристал - Інга Квітка - Страница 3

Тим часом на землі до лісу за цілющими травами відправився один дідусь. Довга сива борода діставала колін. Вицвівши очі та зморшкувате лице видавало його вік. Старенький потихеньку ходив між деревами, спираючись на криву палицю та шукав потрібні йому трави.

Не помітив він перед собою каменя. Спіткнувся старенький та ледве через нього не впав. Ухопився за дерево, дивиться… а на землі не простий камінчик лежить. Один бік в нього світлий, а другий чорніший за пір’я у ворона.

Здивувався дідусь, адже скільки на цьому світі жив ще ніколи не бачив такого дивного каменя. Вирішив старенький взяти його собі. Сховав він камінь в вишиту хустину та у кишеню поклав. Назбирав собі трав та повернувся додому. Розклав цілющі трави по своїх місцях й вже було спати зібрався, аж раптом, згадав про дивний камінь. Дістав його з кишені та поклав перед собою. Подивився на нього й розмріявся про те, як би було чудово, аби це був не камінь, а дитина. Не помітив він, як сидячі задрімав.

Зазирнув місяць у вікна. Поворухнувся камінець, закрутився, потім знову завмер. А як сонечко на небо свій перший промінчик кинуло, знов камінчик завертівся навколо себе. Прокинувся дідусь, подивився на камінь та став чекати що далі буде?

Раптом всередині каменя щось битися почало, немов час рахувати, а потім замість каменя, з’явилась крихітна дитина. Подумав старенький, що не дарма ця дитина в нього з’явилася, адже здійснилося його заповітне бажання. Не було в нього ні дітей, ні онуків, а тут… немовля! Вирішив він залишити собі цю дитину.

Загорнув старенький кристал в рушник, присів поряд із ним і назвав його – Ярославом. Зробив для малечі ліжечко з рушників. Вклав туди дитину, а сам взявся свої мудрі книги читати, котрі йому від пращурів дістались. Хотів старенький дізнатися, як так сталося, що камінь, хоч і незвичайний, на дитину перетворився.

Зазвичай дідусь багато чого з тих книг дізнавався. Вони підказували йому про те, які трави треба було збирати, щоб людей від різних хвороб зцілювати, які слова треба було промовляти, аби пораненим звірам та птахам допомогти.

Проте цього разу, скільки дідусь не гортав свої книги в жодній з них про камінь, який людиною став нічого не знайшов. Відклав старенький книги та підійшов до кристала, який спостерігав за ним своїми прозорими очима.

Наважився старенький до нього доторкнутися й диво, Ярослав вперше йому посміхнувся. Не помітив старенький, як за його плечем з’явилося величезне, чорне око. Всередині цього ока повзав палаючий змій, дихаючи на старенького червоним вогнем. Побачив його кристал і з його обличчя щезла посмішка. Замахав він руками в бік змія. Здавалося, що кристал от закричить та от біда, він не зронив ні звуку. Подумав дідусь, що Ярослав німий.

Зціпив кристал пальці і у ту ж мить кімнату наповнило яскраве сяйво. Воно засліпило страшне око й те поспішило зникнути, а старенький взяв Ярослава на руки та прошепотів:

– Напевно, ти, німий. Але це не страшно. Я багато кого за життя зцілити зміг. Допомагав і людям, і звірам, і птахам. Тож я обов’язково знайду, як тебе вилікувати, мій…, – він задумався й вирішив, що Ярослав буде його онуком, – маленький. Ти обов’язково почнеш говорити і тоді розкажеш мені, звідки ти такий особливий в лісі узявся, – і дідусь сів біля кристала, знову взяв одну зі своїх книжок та цього разу швидко знайшов те, що шукав в ній. Побачив він на одній зі сторінок чарівну квітку. – От воно! – радісно пригадав він, адже та квітка допомогла йому багатьох урятувати.

Взяв дідусь дитину, свою палицю і відправився в гори. Пройшов він через вузьку річку, перейшов глибокий яр, поки не знайшов широкої стежки, яка розділилася на чотири різні шляхи.

Обрав дідусь ту, що була йому потрібна й пішов вперед. Хотів він пригостити Ярослава лісовими ягодами чи водою, проте кристал відмовився. Похитав головою старенький, не знаючи, що робити та продовжив свій шлях.

І от дійшов він до високих дерев. Надумав трохи перепочити аж раптом побачив, вовк ніби нізвідки з’явився. Загарчав хижак на старенького й у Ярослава потемніли очі. Подивився звір на кристала, ліг перед стареньким й тихенько заскавчав. Пройшов дідусь повз хижака і пішов далі шукати печеру, дивуючись, чому вовк передумав на нього нападати?

Побачив старенький перед входом у печеру яструба, який охороняв чарівну квітку. Ця квітка цвіла лише раз на рік і лише в цей час її можна було зірвати. Адже поки квітка цвіте, яструб не мав права відмовити тому, хто прийде за нею.

Бо як відмовить яструб в той час квітку віддати, накличе на себе страшну біду. Доведеться йому перетворитися на людину й ходити по світу, доки сам він не знайде того, хто буде більше за інших заслуговувати на чарівне зцілення та тією пелюсткою скористається. Тільки після цього яструб зможе знову з людини на птаха перетворитися.

Підійшов до птаха дідусь, низенько йому вклонився і запитав:

– Пане яструб, я прийшов за квіткою.

Не встиг птах відповісти старенькому, як побачив Ярослава. Відступив він назад, замахав своїми величезними крилами, затупотів лапами та дзьобом в бік кристала показав:

– Якраз вона зацвіла, але ти, старий, краще йди своєю дорогою і до мене більше не повертайся!

– Чому? – здивувався дідусь. – Я за цією квіткою до тебе багато разів приходив і ще жодного разу ти мені не відмовляв. Ти допомагав мені зцілювати і людей і звірів і птахів від страшних недуг. Подивись на цього малюка, який не може говорити. Невже ти йому відмовиш? Він постійно мовчить, навіть не плаче. Здається мені, що він німий, що скажеш? Чи я помилився?

– Малюка?! – закричав птах. – Цього разу ти привів до мене не людину, не птаха й навіть не хижого звіра! – він примружив очі, щоб не бачити, як старий почав тицяти в нього своєю палицею. – Це всього лише камінь, кристал, у людській подобі. Певно ти забажав його побачити людиною і він став таким, але лише зовні. В ньому немає життя! Він не такий, як ми з тобою. – зітхнув яструб та розповів старому про Володаря і Королеву, – розумієш, цей кристал лише відлік часу до тієї миті, коли землю назавжди поглине темрява чи світло.

Від почутого старенький геть розгубився. Стало йому не по собі. Ухопився він за серце, тяжко зітхнув та все ж у почуте відмовився вірити:

– Я не вірю тобі. Я знайшов цей камінь, як ти сказав – кристал, у лісі та звідки я знаю, що ти кажеш правду? Може ти хочеш відібрати у мене дитину?

– Ні! – виправдовувався яструб. – Коли до мене приводять когось живого, я це відчуваю. Зараз переді мною лише камінь. Так, він має зовні тонку оболонку людини. Але якщо йому вколоти пальця, з рани не потече кров. Малюк, який в тебе на руках – не живий і не мертвий. Як прийде ніч, подивись на зорі, сам все зрозумієш.