Читать книгу Два фото - Інгвар Ант - Страница 3

Зробивши крок вперед, світловолосий хлопчик, років десяти, потягнув руку до незнайомця.

– Ти впевнений, малий? – сині очі чоловіка здавались крижаними горами, що вросли у сіре обличчя планети Плутон. – Це все? Це тільки одне…

– Так! – вистрибнула відповідь глухим пострілом серед ночі на Різдво.

– Ти розумієш, – мелодійно звучав голос чоловіка, – що в тебе ще…

– Ні, тільки одне… Це тільки це одне! – сльоза легко покотилась по дитячому лицю, обминаючи запалу щоку та, вирвавшись, полетіла на дерев’яний поріг будинку.

Незнайомець присів, зігнувши ноги, та зрівнявся у рості із хлопчиком. Його погляд зловив невпевненість, що перебігала у дитячих очах, з’єднавшись із страхом та гнівом, але не розчарованість. Серце, завбільшки із тенісний м’яч, голосно билось у грудях, мов від удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплі засмоктування повітря в середину, за ковтки колючої криці. Тілом пробігав легкий трепет.

Чоловік, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добігав до колін, піднявся знову та розвернувся до хлопця плечима. Пролетіло кілька секунд, перш ніж він повернув голову праворуч і проказав:

– Ходімо, – голос і далі звучав ніжністю, – я щось тобі розкажу.

– Але, я ще хо… – на середині обірвались дитячі слова, застрягнувши каменем в горлі, потім – перекочуючись, спустився нижче. Шлунок видав звук тертя металу, а у роті відчувалась нудота.

– Ми просто поговоримо, розумієш? – замість обігріву, ніжність у очах чоловіка колола та обпікала льодом. – Ти матимеш час ще подумати. Можеш і змінити своє рішення. Тільки слово і…

– Ні! – здавалось хлопчик хотів крикнути так голосно, щоб його почув весь світ, а не тільки незнайомець збоку. Потужний звук видався глухим благанням людини, що заблукала в пустелі.

На обличчі чоловіка пробігла крива посмішка.

– Ходімо, ходімо… Подумай добре, перш ніж щось вирішувати.

– Я подумав добре.

– Впевнений? – погляд чоловіка покосився, розшукуючи краплі вагання.

– Угу! – лиш зміг вимовити хлопчик.

Місяць, на зоряному небі, сонно блимав, а вітер стомився шмигати між деревами. Вони ж, покриті інеєм, змерзло дрімали, мріючи про перші весняні подихи. Сніг вигукував кожен пройдений крок.

У тишину забивалось каркання ворон.

– І чому ти змінив своє рішення? – вони обоє, наче примари із кладовища, гуляли у Різдвяну ніч.

Відповідь була не одразу. Здавалось, що минула ціла вічність, а Земля кілька разів оббігла навколо сонця, перш ніж, тремтячи, відкрились вуста хлопця. Слова, мов прив’язані ланцюгами до бетонних блоків, виходили боязко.

– Бо… Бо я за ними скучив. – із запинкою мовив хлопець.

– Дійсно?! – здивування феєрверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосі чоловіка.

Хлопець важко, але стараючись, що найтихіше, випустив повітря, опустив очі до низу, продовжив:

– Так, я дійсно за ними скучив.

– І кого ти хочеш переконати? – іскри електрики забігали в повітрі. – Мене чи себе?

– Це правда! – зібравши залишки сили, стискаючи малі кулачки, додав. – Присягаюсь Бо…

– Ну-ну, – кахикнув незнайомець, – обійдемось без цього.

На кілька секунд тиша знову відновила свою владу.

– Зовсім інше ти говорив кілька днів назад. – медовий голос наповнився ще однією ложкою дьогтю. – Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидів свою сестру. Ще лиш недавно ти…

– Так, вона погана… – вирвалось у хлопця, – Вона злилась на мене і кричала…

– Ображала, називала здається, еее… – чоловік легко пошкрябав голову, показуючи, що згадує, – Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем і дівчиськом?

– Так, вона це все казала! Казала…

– А ще, давала під затильник та покривлялась, коли тобі щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати. Я все пам’ятаю!

На сірому обличчі чоловіка грала химерна посмішка, тінь ще однієї перемоги у війні. Ще одне місто здалось, відчинивши ворота.

– Не треба, я прошу, – голова хлопчика похитувалась, мов відганяючи сніжинки, а не відбиваючи гострі стріли правди, – не треба.

– Аякже, стусани?

– Пусте!

– Насміхання перед її друзями?

– Викинув з голови!

– Образи? Знущання?

– Забув!

– Брехню перед батьками?

– Вибачив!

Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз більшого болю. Безтурботно випущені слова-стріли без промаху влучали точно в ціль. Остання потрапила в десятку.

– І навіть те, що ти їй нерідний, підкидьок?

Очі знову наповнились сльозами…

Мов по сигналу, обличчя незнайомця виблискувало та наливалось похмурним світлом. Виглядало, що чужі страждання приносили йому радість, підживлювали енергією.

– І це також… – каменем, ледь-ледь чутно, вимовив хлопчик. Напевно, ці слова призначались для нього самого, а не співрозмовнику. Йому хотілось, щоб це було щирою правдою.

– Гм, ну-ну, – лиш посміхнувся чоловік, продовжив, – припустимо, із відчутним скреготом, але повіримо.

– Це правда, повірте мені, – хлопчик знову хотів кричати, але зимовий холод, трохи скував його голос, який переходив на хрип. Звуки видавались тріскотом льоду на замерзлому озері.

– Хай буде по-твоєму.

Крок за кроком, вони ішли далі, минаючи сонні будинки, у яких уже давно загасло світло. Вітер трохи посилився та почав колихати віти дерев, обтрушуючи їх від синюватого відтінку. Десь завила, збудившись від сну, собака. Її голос підхопило ще двійко сонних тварин, але їх пісня звучала не довго. Мороз піджимав.