Читать книгу 1793 - Никлас Натт-о-Даг - Страница 2

Мікель Кардель бовтається в холодній воді. Правою рукою він тримає за комір Югана Єльма. У бідолахи з рота виступає кривава піна. Його шинель набрякла від крові і солоної води, і коли хвиля вириває товариша з Мікелевої руки, він кричить, але з горла виривається лише стогін. Єльм стрімко падає у глибину. Мікель опускає голову у воду і проводжає тіло поглядом. Його гарячкові думки уявляють щось інше, глибше, приховане від найгострішого зору. Тисячі скалічених моряків наближаються до воріт пекла. Ангел смерті прикриває їх своїми крилами, і щелепи його кістлявого черепа кривляться у глузливій посмішці.

1.

– Агов! Мікелю! Пальте[1]! Прокинься!

Кардель повільно приходив до тями від енергійних штурханів. Одразу прокинувся й біль у колишній лівій руці. На її місці зараз дерев’яна, вирізана з бука. Протез має спеціальну виїмку для кукси, прив’язаний до ліктя ремінцями. Вони боляче врізаються в шкіру. Мав би вже запам’ятати, що протез треба відв’язати чи хоч послабити зав’язки, перш ніж набратися до безпам’яті.

Кардель розплющує очі. Найперше він бачить заляпаний стіл. Доводиться докласти значних зусиль, щоб підняти голову – щока приклеїлася до стільниці. Зрештою йому вдалося випрямитися, але на столі залишилася перука. Вилаявшись, Мікель віддер її, витер брудну щоку й сховав перуку під камзол. Капелюх зім’ятий валяється на підлозі. Абияк Кардель вирівнює головний убір і натягає на голову по самі вуха.

Пам’ять поволі поверталася. Він заснув у трактирі «Гамбург», нажлуктившись по зав’язку. Краєм ока побачив ще кількох таких самих відвідувачів, яких власник підвалу вважав достатньо багатими, щоб не викинути в канаву, а залишити на лавках і під столами, де вони зустрічали ранок, а потім плелися додому слухати докори розлючених дружин. Але це не про Карделя. Він каліка й живе сам, тож увесь час – лише його власний.

– Мікелю, треба йти! Знайшли труп у Фатбурені!

Карделя розбудили двоє малолітніх безхатьків. Обличчя здавалися знайомими, але згадати імен він не міг. За ними стоїть Баґґен, повнотілий кавалер господині пані Норстрем. Червонопикий і заспаний, він став між дітьми й гордістю закладу – колекцією різьблених склянок і келихів, яку завжди тримали замкненою в синій шафі.

У «Гамбургу» дозволяли випити останню чарку засудженим на страту, коли везли їх до Сканстулла на шибеницю. На склянці, з якої пив засуджений, вирізали його ім’я, дату, і замикали трофей у шафі з іншими.

Випити з такої склянки можна будь-кому, але під пильним наглядом і за окрему доплату, розмір якої залежить від слави засудженого. Вважалося, що це приносить удачу. Мікель так і не зрозумів чому.

Кардель протер очі й збагнув, що він досі п’яний. Губи і язик не хотіли слухатися.

– Чого вам у дідька?

Відповіла старшенька, дівчинка. Хлопчик із заячою губою – без сумніву, її брат, надто вже схожі між собою. Малий скривився від Карделевого перегару й заховався за спиною сестри.

– Там труп у воді, просто біля берега.

У її голосі зринали жах і збуджене хвилювання. Кардель відчув, що вени на лобі ось-ось луснуть від спроб хоч якось зібрати докупи свої думки.

– Так а я тут до чого?

– Будь ласка, Мікелю. Там нікого немає, а ми знали, що ти тут.

Кардель потер скроні, марно сподіваючись на полегшення…

Над Седермальмом ледь-ледь сіріло. Нічна пітьма висіла в повітрі, сонце ще не визирнуло над Сіклою і Данвікеном. Спотикаючись, Кардель вибрів з «Гамбургу» і посунув слідом за дітьми порожньою вулицею Борґместареґатан. Він неуважно слухав розповідь про те, як бичок хотів напитися води з Фатбурену і переляканий тікав у Данто.

– Оте вдарилося об його морду й перевернулося…

Ближче до озера тротуар закінчився і почалася багнюка. Востаннє Кардель був на березі Фатбурену доволі давно, але відтоді тут нічого не змінилося. Уже багато років міська влада збиралася очистити берег, побудувати причали й містки, але так нічого з цього й не вийшло. Та й не дивно – і держава, і місто балансували на межі катастрофи. Кому й знати, як не йому – він сам постійно шукав підробітки, брався за будь-яку роботу, адже мізерної платні ні на що не вистачало. Подвір’я навколо озера перетворилися на невеличкі мануфактури. Усі вони викидали свої відходи в озеро, а дерев’яні ящики для сміття були переповнені й на них уже ніхто не звертав уваги. Кардель гучно вилаявся, коли черевик різко поїхав масною багнюкою, і йому довелося несамовито махати здоровою рукою, щоб зберегти рівновагу.

– Ваш бичок, мабуть, злякався своєї дохлої родички. М’ясники, сволота, усе викидають просто у воду. Розбудили мене через гнилу тушу…

– Ми бачили обличчя у воді, людське обличчя.

Хвилі Фатбурену розбивалися об берег, залишаючи після себе жовтувату піну. Діти не збрехали, неподалік від берега у воді справді щось плавало. Перша думка, яка з’явилася у Карделя, – надто маленьке для людського тіла.

– Падаль, як я і казав. Дохла худобина.

Але дівчинка стояла на своєму, та ще й братик кивав на кожне її слово. Зрештою Кардель здався.

– Я п’яний. Зрозуміли? У дим. Як чіп. Згадайте про це, коли вас питатимуть, навіщо ви обманом змусили вартового купатися у Фатбурені і чому таких чортів отримали від нього, коли він знову виліз на берег.

Однією рукою ледве-ледве зняв плащ. З-за пазухи в мокру глину випала перука, про яку він геть забув. Байдуже. Обійшлося це нещастя всього в кілька рунстюкке[2], та і з моди перуки вже виходять, Кардель надяав її лише для солідності, розраховуючи, що ветеранові війни в перуці хтось захоче налити чарочку. Мікель глянув угору. Високо в небі над Орстафіордом догорали останні зорі. Він заплющив очі, щоб зберегти це відчуття краси, і правою ногою ступив у воду.

Одразу майже по коліно вгруз у мульке дно озера. Вода залила чобіт. Намагаючись втриматися на ногах, Кардель ступив уперед. Чобіт залишився в намулі. Підгрібаючи рукою, він повільно пішов далі.

Вода між пальцями ніби аж в’язка від усього того непотребу, який навіть жителі нетрів Седермальму вирішили викинути.

Сп’яніння завадило йому правильно оцінити ситуацію. У животі з’явилося зрадливе відчуття паніки, коли на наступному кроці він не намацав під ногами дна. Це болото глибше, ніж йому здавалося. Зразу спливли спогади про битву біля Свенсксунда три роки тому, жахливі чорториї і нищівний розгром.

Він обхопив труп, щоб якось втриматися на воді. Спершу подумав, що таки не помилився, це не людина. Найпевніше, помічники м’ясника викинули протухлу тушу в озеро, а гнилісні гази винесли її на поверхню. Але, перевернувши тіло, він побачив обличчя.

Навіть не згнило ще, тільки очниці порожні. Губи розбиті, жодного цілого зуба не залишилося. Можна навіть розрізнити колір волосся – ранкові сутінки й брудна вода Фатбурену дуже спотворювали відтінок, але воно безумовно було світле. Кардель судорожно вдихнув, пірнув під воду й мало не захлинувся.

Відкашлявшись, він кілька хвилин нерухомо полежав на воді, тримаючись за мертве тіло. Намагався роздивитися риси обличчя. Діти на березі нічого не почули – мовчки стоять, чекають його повернення. Він перевернувся у воді й поплив до берега.

Витягти тіло на слизький берег, де вода вже його не підтримувала, виявилося нелегко. Кардель перевернувся на спину й відштовхувався обома ногами, тягнучи тіло за ганчір’я, що залишилося від одягу. Дітлахи зовсім не допомагали, навпаки, відійшли й затисли пальцями носи. Вибравшись на берег, Кардель довго відпльовувався.

– Біжіть до Слюссену, приведіть сосисок[3]!

Діти навіть не думали виконувати розпорядження, лише трішки відійшли, щоб Кардель до них не дотягся. Побігли ж, тільки коли Мікель махнув на них кулаком:

– Біжіть на пост і приведіть хоч одного бісового вартового, чорти вас забрали б!

Коли їхні маленькі ноги достатньо відбігли, Кардель нагнувся і виблював. Тиша повисла над берегом, і серед цієї німої самотності Мікель відчув, як крижані обійми виштовхують повітря з легень і не дають знову вдихнути. Серце гупає дедалі швидше, кров надимає вени, і все його єство охоплює страх. Він дуже добре знає, що буде далі. Ось із темряви випливає рука, якої він більше не має. І кожна частинка його тіла відчуває, що вона є, вона повернулася, і вона болить, ніби дикий звір залізною щелепою гризе її з м’ясом і кістками.

У паніці він розв’язує шкіряні ремінці, відкидає дерев’янку в глину, хапається правою рукою за куксу, мне її, намагається пересвідчитися, що вона не може боліти, руки більше немає, і рана, яка нібито болить, давно загоїлася.

Напад триває не більше хвилини. Нарешті він знову може вдихнути, спершу короткий вдих, далі глибше, дихання вирівнюється і заспокоюється. Страх розчиняється, навколишній світ набуває знайомих обрисів. Раптові напади паніки почалися в нього три роки тому, коли він повернувся на сушу, втративши руку й друга. Давно це було. Він думав, що знайшов спосіб забути про ці жахи. Випивка. Бійки.

Кардель роззирнувся, але навкруги нікого. Лише він і спотворений труп. Мікель міцно притиснув обрубок руки до грудей і повільно гойдався вперед-назад…

Не помітив, як довго чекав міської варти. Тихо сидів на березі, дивлячись в одну точку. Мокрий одяг холодив, але Карделя досі гріло випите напередодні. Нарешті прийшли вартові – двоє чоловіків у синіх камзолах і білих штанях, на плечах теліпалися мушкети з примкнутими багнетами. Обоє помітно п’яні. За це карали, але нікого покарання не зупиняло. Одного Мікель навіть знав на ім’я. Хто не має багато грошей, завжди шукає нагоди залити вином свої біди, а в трактирах хочеш чи не хочеш – все одно зустрінешся.

– Та це ж Мікель Кардель вийшов покупатися в міському нужнику! Ти, може, шукаєш щось цінне, що кілька днів тому ковтнув, а потім не встиг вчасно підставити горщик? Чи дописуєш рапорт про зниклу повію, яка втонула в озері?

– Стули пельку, Сульберґу. Може, від мене і смердить лайном, а от від тебе – сивухою. Тобі не завадить пройтися берегом і прополоскати рот, перш ніж будити капрала.

Кардель підвівся і випростав спину. Показав на тіло поруч із собою:

– Ось.

Калле Сульберґ підійшов ближче до трупа й відсахнувся:

– Фу, чорт!

– Ага. Думаю, найкраще буде, якщо один залишиться тут з трупом, а другий хай біжить на Слоттсбакен і приведе сюди констебля.

Кардель узяв камзол і загорнув у нього свій дерев’яний протез. Зібрався вже йти, але згадав про чобіт, що залишився в мулі на дні. Поклав згорток, вилаявся і невпевненими кроками пішов до води. З усією гідністю, на яку був здатен. Чобіт знайшов швидко, але витягти його з багна було непросто.

Вартові потягли соломинку, довша дісталась Сульберґу – він уже піднімається схилом до міста. Його напарник сидить мовчки, ні слова, ні посмішки. Очевидно, йому страшно залишатися сам на сам із трупом. Кардель кивнув йому й пішов до свого двоюрідного брата, що живе неподалік. Мікель сподівався в нього помитися. Може, навіть із милом.

2.

На секретері лежить аркуш паперу з акуратно накресленою сіткою. Сесіл Вінґе кладе на стільницю перед собою годинник, відщіпає ланцюжок і підсуває ближче мерехтливу воскову свічку. Поряд лежать викрутки, пінцет, плоскогубці. Він піднімає руки, розставляє пальці. Абсолютно не тремтять.

Дуже обережно він починає роботу. Знімає скло, виймає шпильку, яка тримає стрілочки, знімає їх із циферблата й кладе кожну на свою клітинку аркуша. Знімає циферблат. Робить усе акуратно, щоб не пошкодити жодної деталі. Одне за одним повільно знімає зубчаті коліщатка й так само кладе кожне на свою клітинку. Звільнена зі своєї в’язниці пружина розпускається в широку спіраль. Під нею бігунок. Далі анкерний механізм. Малесенькими, як голочки, викрутками викручує мініатюрні гвинтики.

Поки власний годинник розібраний, про плин часу Вінґе нагадують церковні дзиґарі – над Ладугорсландом розноситься дзвін зі Святої Елеонори, від Солоного озера долинають передзвони Святої Катаріни. Час летить.

Повністю розібравши годинник, він починає складати його – виконує всі операції у зворотному порядку. Кожну деталь, кожен гвинтик на своє місце. Його тонкі пальці зводить судома, він знову й знову має зупинятися, щоб дати м’язам і суглобам перепочити. Він стискає і розтискає кулаки, тре долоні одна об одну, простягає руки до колін. Від незручної пози болять стегна, біль переходить вище й стає кілком у спині, змушуючи постійно соватися на стільці, щоб трохи розім’ятися.

Ось нарешті й стрілки на своєму місці. Він вставляє в отвір крихітний ключик, провертає і відчуває опір пружини – саме такий, як має бути. Заводить до кінця, й одразу лунає знайоме цокання. У голові вже всоте за це літо зринає та сама думка: ось як має працювати світ. Раціонально й передбачувано, щоб кожне коліщатко мало своє місце і рух його можна було точно розрахувати.

Але це відчуття впевненості швидкоплинне. Воно стрімко покидає Вінґе, і навколишній світ, що на кілька секунд зупинився був, знову оточує його. Думки починають плутатися. Він кладе палець на зап’ясток і лічить удари серця, поки секундна стрілка оббігає циферблат з іменним знаком годинникаря: Бюрлінґ, Стокгольм. Сто сорок ударів на хвилину. Викрутки й пінцети розкладені на свої місця, і він готовий повторити весь процес ще раз, але розуміє, що час обідати, а тут і служниця стукає у двері й кличе до столу.

На столі зі скатертиною уже стоїть супниця з синім візерунком. Господар, мотузник Улоф Роселіус, схиляє голову, швидко бурмоче молитву й береться за кришку супниці. Випускає гарячу кришку, люто лається і дмухає на попечені пальці.

Сесіл Вінґе сидить праворуч від мотузника і вдає, що його дуже цікавлять тіні, які відкидає свічка. Служниця кидається на допомогу з рушником, а запах вареної ріпи і м’яса розгладжує зморшки на лобі господаря. За сімдесят років життя геть вибілило його чуприну й бороду. Він і сидів, згорбившись. Роселіуса в місті знають як праведного чоловіка, що багато років утримує притулок для бідних при церкві Святої Елеонори й щедро жертвує на це гроші зі свого статку – колись доволі чималого, треба сказати, бо дав йому змогу купити садибу графа Спенса на краю Ладугорсланда. От тільки старість його затьмарена невдалою оборудкою – придбанням лісопилки у Вестерботтені, до якої він вдався разом зі своїм сусідом Екманом, великим чиновником фінансової палати. Вінґе здавалося, що після стількох років доброчинної діяльності Роселіус тепер відчував образу на весь світ. І ця похмура кривда висіла над усім будинком.

Вінґе винаймає у Роселіуса кімнату, і його присутність ніяк не допомагає, навпаки – нагадує господареві про скруту. Сьогодні ж мотузник здається ще більш пригніченим, ніж зазвичай, і кожну ложку супу супроводжує гірким зітханням. Коли в мисці залишається супу на самому денці, відсуває її від себе, кладе ложку й прокашлюється.

– Зараз важко давати поради молоді… Для вас жодних авторитетів не існує… Але я таки дещо скажу тобі, Сесіле, і ти, будь ласка, послухай. Я хочу для тебе лише найкращого.

Роселіус глибоко вдихає, перш ніж вести далі.

– Те, що ти робиш, суперечить природі. Чоловік має бути зі своєю дружиною. Хіба ти не присягався їй, що в радості і горі?.. Повертайся до неї.

Кров ударила в голову, і бліде обличчя Вінґе зашарілося. Він сам здивувався такій емоційній реакції. Не можна дозволяти почуттям брати гору над розумом. Він глибоко вдихнув. У вухах глухо гупає серце. Треба зосередитися, опанувати себе. Він має щось відповісти. Вінґе знає, що вік анітрохи не позначився на розумі й кмітливості Роселіуса, завдяки яким він став головним у своїй гільдії. Він майже чує, які думки снують за його зморшкуватим лобом. Напруженість між ними зростає, але так само швидко і спадає. Старий зітхає, відкидається на спинку стільця і піднімає руки в примирливому жесті.

– Ми багато з тобою разом пережили. Ти начитаний, кмітливий. І я знаю, що ти не лиходій якийсь, а зовсім навпаки. Але всі ці новітні ідеї засліпили тебе, Сесіле. Ти думаєш, що все можна вирішити силою думки. Це не так. Почуття так не працюють. Повертайся до дружини, заради вас обох. Якщо ти їй щось зробив – перепроси.

– Я роблю це для її добра. Я добре все обдумав.

Ці слова навіть для самого Сесіла пролунали як дитяче виправдання.

– Сесіле, не знаю, чого ти хотів досягнути, але вийшло інакше.

Вінґе ніяк не міг втамувати тремтіння. Йому довелося покласти ложку на стіл, щоб ніхто не помітив. На превеликий жаль, голос теж не слухався і слова пролунали радше як шепіт:

– Так уже склалося.

Роселіус відповів уже значно м’якше, ніж раніше:

– Я бачив її сьогодні, Сесіле, твою дружину. На рибному базарі біля Каттгавет. Вона вагітна. Живіт уже не сховаєш.

Вінґе здригнувся всім тілом і зазирнув мотузнику у вічі:

– Вона була сама?

Роселіус кивнув і простягнув руку, щоб покласти на Сесілову долоню, але той швиденько пересунув її так, щоб старий не дістав. Він зробив це якось інстинктивно, і сам здивувався.

Вінґе заплющує очі, щоб опанувати себе. Він опиняється у своїй внутрішній бібліотеці, між довгих мовчазних полиць із книжками. Бере том Овідія, розгортає навмання і читає: Omnia mutantur, nihil inherit. Усе змінюється, нічого не зникає. Ось у чому рівновага, якої він шукав.

Коли він розплющує очі, у погляді вже немає і сліду хвилювання. Сесіл вгамовує тремтіння в руках, підкреслено спокійно кладе ложку, відсуває стілець і підводиться.

– Дякую за суп і турботу, але, думаю, відтепер я вечерятиму у своїй кімнаті.

Ідучи до виходу, чує голос мотузника:

– Якщо в думках у нас одне, а реальність зовсім інша, значить, думки хибні. Невже ти зі своєю класичною освітою цього не розумієш?

Вінґе нічого не відповів, просто вдав, що відійшов надто далеко й не почув цих слів.

Сесіл, похитуючись, вийшов з їдальні до передпокою і пішов сходами нагору – до кімнати, яку він винаймає у мотузника з початку літа. Знову перехопило подих і бракує повітря. Вінґе зупинився і трохи постояв, щоб віддихатися.

За вікном на подвір’ї маєтку панує тиша. Сонце вже опустилося. На схилі вниз до Солоного озера розкинувся сад. Між віттям фруктових дерев пробивається світло з Шеппгольмена, де моряки квапляться закінчити сьогоднішню роботу, нетерпляче очікуючи відпочинку. Ще далі бовваніє дзвіниця Святої Катаріни. Повіває легкий вечірній бриз.

Кожен день місто ніби вдихає повітря з моря, а ввечері видихає, і тоді вітер повертає навпаки, з суші в море. Куркан, старий вітряк, рипить і двигтить, ніби протестує проти канатів, якими прив’язали його крила. Ген вдалині й побратими його незримо відповідають лише їм відомою мовою.

Обличчя Вінґе відбилось у шибці. Йому ще немає і тридцяти. Темне волосся, зібране у хвіст і перев’язане стрічкою, різко контрастує з блідим обличчям. Шия обмотана шарфом.

Зараз уже не видно, де закінчується обрій і починається небо. На небі виблиснули перші зорі. Світ… Так багато темряви, так мало світла. У верхньому куті вікна він помічає яскравий слід – зоря падає. Коли він був малий, часто казали, що треба загадувати бажання, поки зоря падає. Він уже давно не звертає уваги на забобони, а от бажання все загадує…

Унизу між липами Сесіл помічає вогник ліхтаря, хоч він нікого й не чекає. Хтось вигукує його ім’я. Вінґе накидає плащ і сходить униз. Там його зустрічають служниця Роселіуса і якийсь коротун. Зігнувшись і впершись руками в коліна, він намагається відсапатися. Служниця віддає ліхтар до рук Вінґе:

– До вас відвідувач, пане. Я б його не пускала до будинку.

Вона різко розвертається і йде досередини, хитаючи головою від обурення. Прибулець, виявляється, не старий, зовсім хлопчик, безбородий і безвусий.

– Ну?

– Це ви той Вінґе, який ходить в Інбетук?

– Будинок поліцейського управління називається Індебету, і не інакше. Але я Сесіл Вінґе, це так.

Хлопчак недовірливо поглянув на нього з-під немитої чуприни.

– На Слоттсбакені обіцяли винагороду тому, хто перший добіжить…

– Он як?

Хлопчина заправив чуба під шапку.

– Я прибіг швидше за всіх. Тепер у боці коле і присмак крові в роті, та ще й доведеться спати в мокрому одязі. Я хочу монету за інформацію!

Малий сказав, і аж сам завмер від власної зухвалості. Вінґе строго глянув на нього:

– Ти ж сказав, що вас таких кілька. Я просто почекаю інших, потім поторгуємося.

Вінґе почув, як хлопчина аж скрипнув зубами, проклинаючи свій довгий язик. Сесіл вийняв гаманець, вибрав потрібну монету й підніс до очей хлопчика, тримаючи великим і вказівним пальцями.

– Але ти щасливчик. Я не дуже люблю чекати.

Малий розсміявся. У нього бракує обох передніх зубів, і через широку щілину на губу стікає цівка слини.

– Поліцмейстер хоче негайно бачити пана на Іксмедсгренден.

Вінґе киває ніби сам до себе й простягає руку з монетою. Хлопчина підступає на кілька кроків, хапає свою винагороду, різко розвертається і зривається бігти. Перескакуючи низенький кам’яний паркан, мало не падає. Вінґе кричить услід:

– Тільки ж витрать на хліб, а не на сивуху!

Малий зупиняється, опускає штани, показуючи Вінґе зад, гучно ляскає по голій сідниці й кричить через плече:

– Ще кілька таких доручень, і я буду достатньо багатий, щоб не вибирати між хлібом і випивкою!

Він тріумфально регоче й вистрибом біжить у напрямку Ладугорсланду. Тіні поглинають його фігуру й залишають Сесіла Вінґе наодинці з думками про зорю, що впала…

Уже кілька місяців поліцмейстерові Югану Ґуставу Нурліну обіцяли відповідне посаді помешкання, але далі обіцянок не йшло. Він так і жив із сім’єю у старій квартирі за кілька кварталів від біржі.

Було вже далеко за північ, коли Вінґе нарешті піднявся на третій поверх поліцмейстерового будинку і тепер намагався віддихатися. Він добре чув, що інші візитери розбудили не тільки начальника поліції, а й усіх його рідних. У якійсь із кімнат жінка намагалася заспокоїти налякану дитину. Нурлін зустрів його в передпокої – без перуки, у формених штанях і камзолі, з-під якого визирала нічна сорочка.

– Сесіле, дякую, що прийшов так швидко, незважаючи на пізню годину.

Нурлін жестом показав на стілець біля груби, Вінґе кивнув і сів.

– Катаріна поставила каву, скоро має бути готова.

Поліцмейстер збентежено сідає на стілець навпроти й прокашлюється, ніби це має допомогти йому озвучити мету цієї зустрічі.

– Сесіле, недавно з Фатбурену в Седермальмі витягли труп. Якісь дітлахи притягли туди п’яного пальта, і той витяг мерця з води. Труп у такому стані… Чоловік, який мені це розповідав, десять років у міській варті, за цей час бачив найгірше, що може людина зробити іншій людині, а все одно так його трусило, ніби ось-ось його виверне. Навіть не зайшов далі порогу.

– Наскільки я знаю міську варту, у нього це могло бути від сивухи, а не від побаченого.

Від цього напівжарту ніхто не засміявся, а Вінґе втомлено потер очі.

– Югане Ґуставе, коли ми востаннє співпрацювали, домовилися, що на цьому все. Я весь рік допомагав поліції, але ти сам знаєш, мені треба подбати і про свої справи.

Нурлін підвівся, приніс із сусідньої кімнати чайник і налив у два горнятка гарячої кави.

– Я тобі надзвичайно вдячний, Сесіле, не уявляєш як. Не можу згадати жодної справи, де ти не перевершив би мої очікування. Зважаючи на те, як завдяки тобі покращилися результати роботи поліції за цей час, комусь могло б здатися, що ти робиш мені велику послугу. Але скажи чесно, Сесіле, хіба це не я тобі роблю послугу?

Нурлін через стіл намагався зловити погляд Вінґе. Відпивши ковток кави, начальник поліції відставив горнятко.

– Колись ми були молоді, Сесіле, тільки закінчили студії права й мріяли прославитись у суді. Ти завжди був найбільшим ідеалістом серед нас, тримався своїх переконань і був готовий заради них на все. Мене життя скрутило, а ти мало змінився відтоді. Моя здатність до компромісів привела мене на посаду начальника поліції. На перший погляд, ми начебто антагоністи, але послухай: як часто ми мали нагоду й можливість виправити щось неправильне? Лише деякі з тих справ, що ти розслідував, справді заслуговували твоєї уваги. Фальшивомонетники, що навіть писати не вміють, вбивці, які навіть не змивають крові своїх убитих дружин з сокир чи молотків, ґвалтівники, розбійники, яких засліпила лють і пияцтво. Але тут – щось зовсім інше, таке, чого ні ти, ні я раніше не бачили. Якби я знав когось іншого, кому міг би довірити таку важливу справу – звернувся б до нього. Але немає! А вулицями вільно ходить чудовисько в людській подобі. Труп віднесли до Маріїнської церкви. Зроби це для мене, і більше я тебе ніколи ні про що не проситиму.

Вінґе глянув у вічі Нурліну, і цього разу вже поліцмейстер не витримав і відвів очі.

3.

Помившись біля колодязя, у позиченій у родича сорочці Кардель спустився з Кварнберґет і виплюнув у стічний жолоб тютюнову жуйку. За рядочком білих будівель, що ніби висіли в тумані з Гульфіорду, проглядає місто на острові, перед ним острівець Ріддаргольмен, а разом вони утворюють загадкового чорного велетня, що здіймається над Мелареном, лише де-не-де освітленого миготливими вогниками.

Не встиг Мікель ступити й кількох кроків, як побачив чоловіка зі слідами віспи на обличчі. Той прямував у бік греблі Полхен. На шиї в нього висів на ланцюжку срібний жетон поліцейського.

– Вибач, ти не знаєш, що з трупом із Фатбурену? Я Кардель, це я витяг його кілька годин тому.

– А, чув про це. Ти ж пальт? Він зараз у трупарні в церкві Святої Марії. Ох, дідько… Ніколи не бачив нічого огиднішого. У вас була така перша зустріч, що мені й не замакітрилося б ще раз на це дивитися. Ну, ти знаєш, де труп, далі твоя справа. Мені ще треба занести до світанку рапорт у відділок.

Попрощалися, і Кардель попід пагорбом рушив розкислою глиною вулиці Кварнгренд. Досить скоро він уже стояв під церковними стінами.

Церква Святої Марії – така ж каліка, як і Кардель. У рік його народження іскра з пекарні розпалила страшну пожежу, що проковтнула й перетворила на попіл двадцять кварталів. Збудована Тессіном дзвіниця тоді провалила гіпсове склепіння церкви. Минуло вже тридцять років відтоді, а на вежі досі немає шпиля.

По той бік хвіртки – цвинтар. Карделю здалося, що в цій тиші мерці з могил спостерігають за ним. Аж тут тишу порушив якийсь звук. Спершу в темряві він навіть не зрозумів, що то за звук, не добрав, що звук має людську природу. Схоже було на гавкання собаки десь під землею. Аж потім Кардель помітив на стежці, що йшла через церковне подвір’я, якусь фігуру, і збагнув, що то людина кашляє в хустинку.

Кардель непевно застиг, не знаючи, що робити далі. Незнайомець подолав напад кашлю і повернувся до Мікеля. За спиною чоловіка світилося вікно, і Кардель бачив лише силует, тоді як його освітило повністю.

Незнайомець заговорив, спершу тихо, майже пошепки, але з кожним словом все гучніше.

– То це ви знайшли мерця. Кардель.

Кардель безмовно кивнув, вирішивши спершу подивитися, куди далі поведе ця неочікувана розмова.

– Поліцейський не зміг мені сказати вашого повного імені. Точно ж не Кардель.

Мікель поволі стягнув промоклого капелюха з голови й уклонився.

– Хай би краще було так. Жан-Мішель Кардель, якщо ваша ласка. Побачивши свого первістка, мій тато, мабуть, не тямився від амбіцій і надій. Як бачите, нічого з того вже не залишилося. Усі звуть мене Мікель.

– Скромність – теж чеснота. Якщо ваш батько цього не розгледів, це його хиба.

Незнайомець ступив кілька кроків і став так, щоб освітило і його обличчя.

– Мене звати Сесіл Вінґе.

Кардель швидко зміряв його поглядом і зазначив, що він молодший, ніж здавалося з голосу. Одяг охайний, хоч і старомодний. Чорний камзол, звужений на талії, з високим коміром. Жилет з майстерно вишитим візерунком. Чорні оксамитові штани з пряжками на колінах. Біла краватка. Довге смолисто-чорне волосся зібране ззаду червоною стрічкою. Обличчя страшенно бліде, ніби аж світиться.

Вінґе високий і худий, неприродно худий. Кардель абсолютно не такий. Він з тих чоловіків, яких можна зустріти скрізь на вулицях Стокгольма, які зарано розпрощалися з молодістю, пережили голод і клопіт, втратили здоров’я. Мікель удвічі ширший у плечах за Вінґе, по-військовому грубий, масивний торс випирає з-під одягу, ноги схожі на колони. Вуха витерпіли стільки ударів, що хрящі вже ніби закам’яніли.

Кардель зніяковіло закашлявся під уважним Сесіловим поглядом. Чомусь склалося враження, ніби той огледів його з голови до п’ят – а між тим Вінґе навіть не поворухнув головою. Кардель інстинктивно повернувся ліворуч, щоб приховати свою ваду.

Здавалося, Вінґе ця незручна мовчанка анітрохи не бентежить. А от Кардель почувався неприємно і конче мав щось сказати.

– Я там на пагорбі зустрів поліцейського. Ви теж працюєте в Індебету, в поліцейському управлінні?

– І так, і ні. Можна сказати, що я позаштатний співробітник. Мене сюди послав поліцмейстер. А ти, Жане-Мішелю? Що тебе привело до трупарні Святої Марії Магдалини цієї ранньої пори? Я сказав би, що вчора ти достатньо зробив для покійного.

Кардель сплюнув уявну тютюнову жуйку під ноги, щоб виграти собі трохи часу, бо розумів, що ніякої притомної відповіді він не має.

– Гаманець загубив. Подумав, що він міг зачепитися за тіло, коли я тягнув його на сухе. Грошей не багато, але все одно варто було пройтися, що як…

Вінґе трохи помовчав, перш ніж відповісти.

– Я теж прийшов оглянути труп. За ці кілька годин його, певно, вже помили. Зараз іду поговорити з гробарем. Ходімо зі мною, Жане-Мішелю, побачимо, чи знайдеться твій гаман.

Постукали у двері гробаревого помешкання – однієї з хатинок під церковною стіною. Той відчинив. Старий, низенький, ноги криві, згорблений, на спині з одного боку горб. Говорить з німецьким акцентом.

– Пан Вінґе?

– Так.

– Мене звати Дітер Швальбе. Ви прийшли через покійника? Маєте ще трохи часу. Перед вранішньою службою священник його поховає.

– Покажи нам, куди йти.

– Зараз.

Швальбе сірником запалив дві лампи. Доглянута кицька на столі полизала лапу, почухала за вухом. Швальбе подав одну лампу Карделеві, зачинив за собою двері й пішов попереду гостей до низької будівлі на іншому боці цвинтаря.

Перш ніж відчинити двері, Швальбе підніс пальці до рота й коротко свиснув.

– Щурі. Краще я налякаю їх, ніж вони налякають мене.

Усі кутки кімнати заставлені різним мотлохом. Коси й лопати, старі й нові труни, шматки надгробків, що відкололися через мороз.

Труп, обмотаний плащем, лежить на низькій лаві. У приміщенні прохолодно, але добре чути запах смерті.

Гробар рукою показав на залізний гак, куди Кардель повісив лампу. Швальбе схилив голову, склав руки й зніяковіло переступав з ноги на ногу. Видно було, що він чимось занепокоєний. Вінґе запитально глянув на старого:

– Щось іще? Я маю багато роботи й мало часу.

Швальбе втупився у земляну долівку.

– Якщо довго копаєш могили, починаєш помічати те, чого не помічають інші. Мертві хоч і не можуть говорити, але мають інші способи висловитися. Цей, що тут лежить… Він розлючений. Я ще такого ніколи не відчував. Від такої люті може каміння на стінах кришитися.

Кардель був вражений гробаревою забобонністю. Він мало був не перехрестився, але рука застигла на півдорозі, коли Мікель побачив скептичний погляд Вінґе.

– Ознака мертвого – те, що воно більше не живе. Свідомість покинула тіло, і ніхто не знає, де вона зараз, і нам залишається лиш сподіватися, що в кращому місці від того, яке покинула. А те, що залишилося, не відчуває ні дощу, ні сонця. Не існує більше нічого, що ми могли б зробити і що б йому не сподобалося.

На невдоволеному обличчі Швальбе легко можна було прочитати, що він має купу заперечень. Він хмурить свої густі брови й навіть не думає іти.

– Не можна ховати людину без імені. Тоді дух її не заспокоїться. Може, дасте йому якесь ім’я, тимчасове, поки дізнаєтеся справжнє?

Вінґе якусь мить подумав, і з виразу його обличчя Кардель зрозумів: Сесіл знайшов найшвидший спосіб позбутися гробаря.

– Думаю, і нам буде легше, якщо якось його назвемо. Маєш якусь пропозицію, Жане-Мішелю?

Кардель не чекав на таке запитання, тож нічого не відповідав. Гробар тактовно кашлянув.

– Є ж такий звичай, що нехрещеним дають ім’я короля, так?

Карделя аж затрусило. Він ніби виплюнув ім’я, як якусь гидку на смак їжу:

– Ґустав? Хіба бідолаха мало ще натерпівся?

Швальбе зморщив чоло.

– Тоді, може, якийсь із ваших Карлів? Маєте їх аж дванадцять, є з кого вибрати. Карл по-вашому значить «мужчина», якщо не помиляюся, так що цілком підійде.

Вінґе повернувся до Карделя.

– Карл?

Мікель поряд з мерцем дедалі більше поринав у спогади.

– Так. Карл. Карл Юган.

Швальбе усміхнувся їм, показуючи гнилі коричневі зуби.

– Добре. Ну, то доброї ночі вам, і щоб ви все дізналися, що хотіли. Пане Вінґе, пане…

– Кардель.

Швальбе ступив крок до дверей, зупинився, повернув голову й через плече докинув:

– Пане Карле Югане.

І пішов між трунами, посміхаючись. Вінґе з Карделем залишилися вдвох у світлі лампи. Вінґе підняв край покійникового вкривала. Їхнім очам відкрився обрубок стегна десь на долоню довжиною. Сесіл знову повернувся до Карделя.

– Підійди. Скажи, що ти бачиш.

Отак лише обрубок справляє на Карделя тяжче враження, ніж весь труп, як він його запам’ятав. З першого погляду навіть не міг би сказати, чи той шматок – частина людського тіла.

– Обрізана нога? Тут небагато скажеш.

Вінґе замислено кивнув. Через його мовчанку Карделеві здалося, що він виставив себе дурнем, і це його розлютило. Здавалося, ця ніч триває вже кілька років, і кінця-краю їй немає. Вінґе, не зводячи очей з Карделевого обличчя, показав рукою на його лівий бік.

– Бачу, що й тобі бракує однієї кінцівки.

Кардель завжди намагався приховати свою ваду. Він багато тренувався, щоб інвалідність не впадала у вічі. Здалеку буковий протез дуже схожий на здорову руку, а тримав він його здебільшого за спиною. Якщо не надто розмахувати лівою рукою, звіддалік мало хто помітить, особливо незнайомець. Особливо вночі. Мікелеві залишилося лише кивнути.

– Мені шкода.

Кардель голосно пирхнув.

– Я прийшов по загублені гроші, а не по співчуття.

– Зважаючи на те, яке бридке тобі ім’я короля Ґустава, припускаю, що руку ти втратив на війні?

Кардель знову кивнув, після чого Вінґе повів далі:

– Я про це сказав лише тому, що ти, виходить, знаєш про ампутації значно більше за мене. Можеш зробити ласку й ще раз глянути на цей обрубок? Що ти бачиш?

Цього разу Кардель уважніше роздивився ампутовану кінцівку, досі обмазану глиною, хоч тіло вже й помили, і навіть з милом.

І тут йому сяйнуло. Це ж очевидно, як він раніше цього не побачив?

– Це не нова рана. Вона вже затяглася.

Вінґе кивнув на знак згоди.

– Отож. Коли знаходимо тіло в такому стані, одразу припускаємо, що ушкодження стали причиною смерті або вбивця їх завдав, щоб позбутися доказів. Але тут інакше. Я не здивуюся, якщо всі чотири кінцівки такі.

Вінґе показав рукою на інший бік лави, Кардель підійшов, разом вони підняли з трупа накидку і відклали на край. Від покійника пахнуло солодко-кислим смородом смерті, від якого Вінґе затулився хустинкою, а Кардель – рукавом.

У Карла Югана не було ні рук, ні ніг – відрізані майже біля самого тулуба, так близько, як була змога маніпулювати ножем і пилкою. Обличчя без очей – очні яблука вийнято з очниць. Тіло змарніле, ребра стирчать. Живіт роздуло гнилісними газами, пуп вивернутий назовні, але трохи нижче кістки таза обтягнуті шкірою. Грудна клітка вузька, як у молодої людини, кістяк якої ще не сформувався остаточно. Щоки запали. З усієї колишньої людини у найкращому стані залишилося волосся. Після того як труп обмили з милом, світлі кучері просто сяяли на дошках лави.

Вінґе зняв лампу з гака й підніс, щоб уважніше оглянути останки. Поволі обходив лаву, роздивляючись цю химеру.

– Жане-Мішелю, під час війни ти мав бачити багато вийнятих з води тіл.

Кардель кивнув. Він не звик до такого – об’єктивного й раціонального вивчення мертвого тіла. Нервове напруження розв’язало йому язика.

– Багатьох із загиблих у Фінській затоці до берега прибило тільки восени. Ми їх знаходили під стінами фортеці Свеаборґ. Усіх, кого не звалила лихоманка, послали виловлювати їх з води. Риба й краби пооб’їдали з них все, що могли. Часом деякі рухалися, то було найстрашніше. Ще й звуки якісь видавали… Ніби стогнуть. А всередині вугрів повно, і коли тіла виймали, вони так знехотя виповзали, бо їм жерти завадили, бачте…

– А якщо порівняти нашого Карла Югана з тими?

– Не схожий. Ми часто виймали трупи й того ж дня, коли вони попадали з палуби. Тіла були бліді, вимочені, зморщені. От на таких схожий. Думаю, Карл Юган не довго плавав Фатбуреном. Може, кілька годин. Скидається на те, що у воду його кинули, щойно стемніло.

Вінґе замислено кивнув.

– Скільки гоїлася твоя рука?

Кардель якусь мить подивився на Вінґе, потім зважився:

– Подивімося разом, щоб мали однакове уявлення.

Вінґе допоміг Карделеві засукати рукав камзола на простягнутій лівій руці, оголивши місце, де протез ремінцями причеплений до ліктя. Кардель звично послабив зав’язки й вивільнив руку з дерев’янки, що залишилась у Вінґе під пахвою. Мікель показав йому куксу:

– Ти вже бачив, як ріжуть людське м’ясо?

– Ніколи на живій людині. Тільки раз був на лекції в анатомічному театрі, де хірурги розітнули жіноче тіло.

– Мою операцію важко назвати прикладом, на якому варто вчитися. Боцман відрубав мені понівечену частину, але коли я дістався до фельдшера, йому довелося відрізати вище, щоб не було гангрени. Пацієнта прив’язують ланцюгами, обмотаними шкірою – щоб коли буде смикатися, не покалічив хірургів, та й себе ще більше. М’які частини ріжуть ножем, кості – пилкою. Кому пощастить, тому заллють кілька склянок сивухи, він і вимкнеться. А я мав честь витримати все тверезим… Великі жили треба швидко перетискати, а якщо затискач зіскочить – кров фонтаном летить на пів кімнати, я бачив. Так швидко втрачаєш багато крові й зомліваєш. Якщо все пройде добре, врятують тобі ще шматочок шкіри, щоб вистачило закрити місце відрізу, і пришиють голкою просто до живого м’яса. Бачиш, ось шрам у вигляді півмісяця, і видно ще цятки, де голка проштрикувала. Якщо рука не загниє, то лишається чекати. Може, нова виросте…

Кардель посміхнувся Сесілу, який уважно його слухав.

– Ти знаєш усі стадії гоєння на власному досвіді, нікому такого не побажаєш. Але… Можеш спробувати визначити, коли Карлу Югану відрізали кінцівки?

– Дай-но лампу.

Тепер Карделева черга обійти покійника навколо. Біля кожного кута лави він нахиляється і, зморщившись, оглядає одну за одною кукси.

Затулити носа не може, бо здоровою рукою тримає лампу. Дихає ротом. Кожним видихом намагається витиснути гниле повітря з легенів.

– Наскільки я можу оцінити, праву руку відрізали першою. Потім ліву ногу, ліву руку й останню – праву ногу. Думаю, правої руки немає вже десь три місяці, бо рана в Карла Югана вже схожа на мою. Права нога… Її немає, може, десь із місяць. Рана загоїлася незадовго до його останнього плавання.

– Отже, чоловікові по черзі відрізали руки й ноги. Кожна рана перев’язана й загоєна, перш ніж відрізали наступну кінцівку. Очі вибрали. Немає зубів і язика. З ран доходимо висновку, що процес перетворення людини на те, що ми тут бачимо, почався влітку, а завершився кілька тижнів тому. Смерть настала день-два тому.

Кардель здригнувся, усвідомивши, до чого веде Вінґе. Сесіл замислено постукав нігтем по передніх зубах і додав:

– Я сказав би, що смерть була бажана…

Він узяв край накидки, щоб знову накрити покійника, але завмер і про щось задумався, перебираючи тканину між пальцями.

– Дякую за допомогу, Жане-Мішелю. На жаль, здається мені, ти переоцінив здібності нашого покійника, подумавши, що він міг вкрасти твого гаманця. Він досі висить у тебе на поясі під камзолом. Це добре видно, і бачив я його ще тоді, як ти нахилився з лампою у руці. Але ти знав, що він на місці, бо хоч як ти напився звечора, аж досі тебе зелений змій не міг тримати.

Кардель смикнувся і негайно сам себе вилаяв за це, бо тим несвідомим рухом визнав свою брехню. Це його розлютило, та ще й хміль вивітрився, залишилося саме похмілля. Байдужість Вінґе до покійника була йому неприємна й суперечила його ставленню, бо він був людиною, що бачила більше смертей, ніж можна побажати ворогові. Кардель сплюнув через плече, щоб якось опанувати себе.

– Дідько, який же ти бридкий тип, Сесіле Вінґе! Не дивно, що ти так добре почуваєшся серед мертвяків! Раз ти такий проникливий, скажу і я тобі дещо про тебе: ти замало їси. Якби я був тобою, більше часу проводив би за столом, а менше в нужнику.

Вінґе не звернув на те ніякої уваги.

– Щось інше привело тебе сюди. Не конче казати, що саме. Але чи хочеш ти завершити те, що почав? Хочеш, щоб цей чоловік упокоївся з миром? Я маю відповідні повноваження від поліції. Був би вдячний тобі за допомогу й готовий за неї заплатити.

Вінґе взяв паузу й подивився на Карделя своїми великими очима. Зараз у них засвітилося щось, чого раніше не було видно. Це сяйво і налякало, і схвилювало Карделя. Але найбільше Мікель відчував утому, вона охопила все його тіло, тож він просто стояв мовчки. Вінґе озвався знову:

– Можеш не відповідати зараз. Я сьогодні піду до управління, послухаю, що доповідатимуть на ранковій нараді поліції. Уже знаю, що я там почую. Поліція відрапортує про злочин. Справу перейме державний прокурор, який і так має багато роботи – і простішої, і почеснішої. Задля годиться він накаже поліційним наглядачам Маріїнського приходу розпитати на місці, чи хтось щось бачив і знає. Я не думаю, що це щось дасть. Тіло коштом міста кинуть у безіменну могилу на північному краю цього цвинтаря. Ніхто за ним не плакатиме. Але поліцмейстер попросив мене зробити все можливе. І боюся, що сам я не зможу зробити достатньо.

Але Карделеві було потрібно щось вагоміше, щоб змінити ставлення до цього чоловіка. Мікель уже виходив за двері, коли його наздогнав голос Вінґе:

– Якщо надумаєш допомогти, Жане-Мішелю, знайди мене. Я винаймаю помешкання в Роселіуса в маєтку графа Спенса.

4.

Будівля поліцейського управління розташована на найвищому місці площі Слоттсбакен. Цей день, як і будь-який інший, в управлінні почався з безладу й хаосу. Вінґе кліпає стомленими очима, намагається забути, що цілу ніч не спав, і шукає поглядом – може, хоч в якомусь кабінеті для нього знайдеться горнятко кави.

Люди піднімаються і спускаються сходами, багато хто просто тут чекає, бо в коридорах для відвідувачів місця небагато. Усі поліцейські чиновники досі звикають до нового приміщення і нового начальника. Співробітники самі ще не знають до пуття, де чий кабінет і в якому крилі яка служба.

Управління поліції тут лише рік з гаком. Недоброзичливці пліткують, що поліція переїхала в цей будинок зі зручного приміщення на Треґорсґатан лише для того, щоб врятувати репутацію влади. Колишньому власнику Індебету якось вдалося потрапити на аудієнцію до короля Ґустава перед самою його смертю. З королівських покоїв спритник вийшов з купчим актом. Якісь карлючки, віддалено схожі на підпис монарха, засвідчували неймовірну угоду: двадцять п’ять тисяч риксдалерів за цю занедбану й давно покинуту споруду, де з усіх вікон дме, влітку надто жарко, а взимку холодно.

Будівля навдивовижу асиметрична, одним боком похилена до пагорба. Вона височіє і над церквою Святого Миколи, і над пустирищем, звідки ще не вивезли уламки недавно зруйнованого театру Боллхюсет.

На сходах у вранішніх сутінках Вінґе побачив кілька знайомих облич, а ще більше – незнайомих. З огидою глянув на Тойхлера і Нюштедта. Відомі на всю столицю своєю жорстокістю, ці двоє поліцейських тягли якогось голодранця у порваній сорочці. У кров розбите обличчя чоловіка не залишало сумнівів: бідолаха вже зізнався в усьому, у чому його звинуватили, хай що то було. Секретар Блум, пробираючись крізь натовп, теж помітив цю сцену. Зустрівся поглядом з Вінґе й демонстративно закотив очі. Уже більше двадцяти років такі методи допитів заборонено, але Тойхлер і Нюштедт – ніби люди з іншої епохи.

Люди, що не знайомі з Вінґе особисто, але знають, який він на вигляд і як його звати, проходять повз, потупивши очі. Відчуває їхні погляди в спину. Піднімається сходами й зауважує, що зі стіни досі ніхто не зняв герба колишнього поліцмейстера. Ще одне свідчення загального безладу, який панує в поліції від самої смерті короля Ґустава.

Минуло майже два роки відтоді, коли Якуб Юган Анкарстрем стріляв на балу в короля Ґустава Третього, але відлуння того пострілу ще досі розноситься над усією поліцією. Спадкоємець престолу Ґустав Четвертий Адольф мав лише тринадцять років, тож боротьба за владу розгорнулася ще до того, як монарх остаточно програв битву зі смертю.

Колишній начальник поліції Нільс-Генрік Ашан Лільєнспарре, друг Ґустава Третього, творець і незмінний керівник поліцейської служби протягом тридцяти років, побачив нагоду посилити свою владу і відкрито демонстрував амбіції перетворити на маріонетку герцога Карла, недоумкуватого брата колишнього короля, який мав бути номінальним монархом до повноліття спадкоємця.

Але жадоба влади згубила Лільєнспарре. У політичних іграх гору взяв барон Ройтергольм. Почавши від імені герцога Карла фактично керувати державою, барон вислав Лільєнспарре у Померанію, у колонії.

На початку року Ройтергольм призначив прокурора Югана Ґустава Нурліна начальником поліції. Але невдовзі почали ширитися чутки, що барон уже пошкодував про це призначення. Як і більшість розумних людей, Вінґе знав, чому барон так шкодує: Нурлін виявився чесним чоловіком.

На третьому поверсі в коридорі виставлено стільці. Вінґе помахав руками вгору-вниз і в боки, щоб у змерзлі пальці потекла кров. Холодне вогке повітря подразнює бронхи, і Вінґе доводиться дихати швидко й неглибоко, щоб не напав кашель.

Під дверима Нурлінового кабінету довелося чекати ще з чверть години – на протязі, що гуляє всіма коридорами. Нарешті двері відчинилися, вийшов попередній відвідувач, і покликали Вінґе.

Як у всьому управлінні, у кабінеті Нурліна панує безлад. Красивий письмовий стіл завалений купами документів. Нурлін стоїть біля вікна. На підвіконні задоволено мурчить кицька. Ще б пак, адже господар лагідно чеше за вушком! Нурлін і Вінґе – однолітки, але минулий рік, сповнений безсонними ночами і тривогами, залишив свій відбиток на обличчі поліцмейстера. Зараз на вигляд йому значно більше тридцяти років. Комір службового камзола немилосердно натирає шкіру, Нурлін постійно чухає шию, вона в нього весь час червона. Повернувшись до гостя, начальник поліції помічає, як Вінґе дивиться на кицьку, і знизує плечима.

– Єдина істота, що, перебуваючи тут, зберегла розум і знає, чого хоче.

Обережно підштовхує кицьку з підвіконня, спирається плечем на стіну й схрещує руки на грудях.

– То як? Що дав огляд?

– Я трохи поквапився, коли сказав, що той поліцейський був п’яний. Його реакція була абсолютно природна. Дуже, дуже незвичний злочин.

– Я попросив тебе взяти цю справу не лише через твої знання. Ти офіційно не працюєш у поліції, тож можеш працювати потай. Ройтергольм очей з мене не зводить, просто казиться, коли я роблю поліцейську роботу. Барон бажають, щоб я не порядок у місті наводив і робив Стокгольм безпечним для всіх людей, а стежив за виконанням його цензурних приписів. Ось глянь.

Нурлін узяв аркуш із зірваною печаткою.

– Цей лист підписав барон Ґустав Адольф Ройтергольм. Вимагає звіту, чому досі немає жодних успіхів у розслідуванні чуток, ніби він намагався отруїти спадкоємця престолу. А також нібито про нього пліткують, що бажання влади викликане імпотенцією і схильністю до збочень. Барон наголошує, що чекав достатньо, і тепер вимагає повного звіту про вжиті заходи й досягнуті успіхи.

– І що, пошлеш? Звіт.

– Оскільки я жодних заходів не вживав, то найкраще, мабуть, не посилати ніякого звіту. Він зовсім божевільний. Звичайний тиран, який не має друзів або рідних, що могли б закликати до гідної поведінки. Підбивав ворожку Арвідсон від його імені говорити з мертвими. Марнославний, запальний і злопам’ятний, зовсім як король Ґустав в останні роки. Страх революції і зради заражає всіх, чий зад наближається занадто близько до можливості сісти на престол. Як ти знаєш, покійний монарх наказав моєму попередникові фінансувати десятки навушників, які мали доносити на вільнодумців і змовників. Звісно, я не кажу, що серед людей немає невдоволення. Але біда в тому, що Лільєнспарре послав агентів шукати зраду не туди, куди треба. Поки короля Ґустава мучили нічні кошмари, ніби ідеї французької революції дійшли вже й до півночі, поки його шпики вишукували змовників у трактирах, убивця виріс серед придворних. Король так боявся народу і так сліпо вірив, що серед свого почту перебуває в безпеці…

Нурлін махнув рукою в бік столу.

– Я, звісно, намагаюся відбиватися від цієї агентури, та все одно постійно одержую доноси, і щодалі безглуздіші. Якийсь Едман доповідає, що якийсь Нільсон однієї дощової ночі співав перекладену «Марсельєзу» у Стренгнесі. Якийсь кавалерист з невизначеними симпатіями підозрює відомого баламута Юліна через сумнівну брошку для краватки. Кульмер і Огрен за схвалення Вейноса і Фалька прийшли в церкву у довгих штанях. Карлен під подушкою ховає книжку Турільда. Ля-ля-ля… І поки я мушу звертати увагу на це лайно, страждають важливі справи. Але Лілієнспарре, старий деспот, вважав, що це найважливіше. Ти знаєш, що його тут в управлінні позаочі називали Дупою?

Вінґе кинув погляд на купу паперів, підняв один лист, байдуже подивився на нього й кинув знову на купу. Нурлін зірвав з голови перуку й почухав голову.

– До мене дійшло, що барон вже шукає мені заміну.

– Знаєш, кого хоче поставити?

– Чув, що розглядає кандидатуру Маґнуса Ульгольма. Ти його маєш добре знати.

– Не знаєш, скільки ще тут пробудеш?

– Ні. Але якщо барон щось надумав, то вже доведе до кінця. Думаю, немає потреби казати, що Ульгольм не дасть завершити це розслідування. Тож часу в нас небагато, Сесіле.

Вінґе потер перенісся. Від утоми перед очима вже танцювали якісь кольорові світлячки.

– Мені не треба нагадувати, що часу обмаль…

Нурлін жестом запросив Вінґе сісти. Поліцмейстер розчахнув двері й гукнув у коридор, щоб їм принесли кави. Це розпорядження стосувалося того, хто був найближче до кабінету. Сів на стілець навпроти й тяжко зітхнув.

– Отже, повернімося до мерця з озера. Є хоч якась надія зловити вбивцю?

– Я маю підстави вважати, що покійного викинули в озеро всього за кілька годин до того, як його знайшли. Пошукаю свідків, які були в тій окрузі ввечері.

– Схоже на марну працю… Це все?

– Є ще дещо. Мрець був голий, але замотаний у накидку. Я такого ніколи раніше не бачив. Тканина, як на мене, надто дорога для такого вжитку… Треба попитати торговців, чи не бачили такої…

Нурлін, здавалося, зовсім не слухав. Повільно кивав, ніби у відповідь на власні думки.

– Головне – працюй тихо. І не лише через Ройтергольма. У народі нуртує невдоволення. Сам пам’ятаєш, як кілька місяців тому натовп на Слоттсбакені вимагав покарати шляхтича, бо той шпагою подряпав містянина. Скрізь, де є кров, потрібна особлива обережність. Зроби мені таку послугу.

Служниця постукала у двері й зайшла в кімнату з кавником і горнятками на олов’яній таці. Нурлін налив кави, і Вінґе з насолодою припав до чашки з гарячим напоєм. Кицька, забувши про всяку поштивість, скочила господареві на коліна й зручно влаштувалася. Нурлін занепокоєно подивився на Вінґе.

– Вибач на слові, Сесіле, особливо зважаючи на те, що і моя вина в цьому є, але вигляд у тебе кепський.

5.

Трактир називається «Погибель». Стіни закіптюжені, але, трохи придивившись, можна розгледіти малюнок фрески. Танець мертвих. Селяни й містяни, дворяни й священники водять коло навкруг скелета, що грає на смоляно-чорній скрипці. Малюнок справляє на відвідувачів неприємне враження, тому гостей зазвичай небагато – аж до пізнього вечора, коли всі в окрузі вже такі п’яні, що декор приміщення їх не займає.

Власник трактиру Єдда рішуче припиняв усі спроби вмовити його побілити стіну свіжим вапном. «Це малював сам Гоффбру, – люто відповідав корчмар, – це шедевр!»

Кардель ненавидів цю мазню. Особливо відтоді, як домовленість з Єддою зобов’язувала його залишатися притомним. Трактирник найняв Мікеля викидайлом – за кілька шилінгів на тиждень і провізію за кожного випханого розбишаку. Мізерня платня не дає змоги прожити, тож будь-який додатковий заробіток не завадить. Зі свого місця на лавці біля сходів тисячу разів за вечір він відчуває, як порожні очі скелета дивляться на нього. Кардель здригається і висипає в рот дрібку тютюну.

Передчуває, що ніч не буде доброю, тож напружено чекає її викрутасів. У повітрі весь вечір висить неприємна тяжкість. Тутешні п’янделиги дедалі голосніше покрикують над своїми склянками з вином і сивухою, дедалі частіше лунають образи. Раз по раз доводиться вставати й намагатися вгамувати пристрасті. Але в такому стані ніхто нічого не розуміє, і Мікель змушений хапати лобуря за шию і викидати за двері.

Компанія моряків намагається зайти в трактир – усі разом, зчепившись руками, аж доки найслабший здається і випадає з ланцюга під глузи й кпини всього товариства. П’яні молодики на весь голос співають сороміцьку пісню про позбавлених цноти дівчат.

Тепер Кардель уже впевнений, що добром це не закінчиться. П’яні хлопці в компанії – непогамовні, а неписаний кодекс честі спонукає їх усіх стояти за кожного з гурту. Він добре таких знає – сам колись був одним із них. Подобаються йому ці парубки, але і ненавидить їх люто. Уважно спостерігає за ними зі свого місця, як вовк стежить за овечою отарою – знає напевно, що зловить, питання тільки – коли саме.

Довго чекати не довелося. Якийсь товстун заплутався у власних шнурках і обляпав пивом одного з моряків. За мить бідолаху поставили на стіл і змусили танцювати, а самі підняли стіл і влаштували хитавицю. Стіл рипів так, що здавалося, ось-ось розвалиться. При цьому один з розбишак намагався ножем поцілити в пальці ніг гладкого танцюриста.

Кардель перезирнувся з Єддою, який стояв на іншому боці зали. Корчмареві чхати на розлите пиво або кров на підлозі. А от меблі грошей коштують. Кардель підняв свою здорову руку й підтягнув шкіряні зав’язки дерев’яного протезу.

Війна навчила Карделя, що в бою немає нічого шляхетного. Але все одно має дотриматися певного ритуалу, хоч він загалом безглуздий, як і цілком передбачувані результати його дотримання. Він уже до цього звик. Кладе руку на плече морякові. Німа дипломатія посеред бурі. Показує, що вони мають заспокоїтися. Хтось кричить йому у вухо. Хтось плює просто в лице. Мікель чує, як у вухах відлунюють гучні удари серця. Усе навколо наливається червоним… Але намагається опанувати себе. Опускає руки. Моряки переможно регочуть.

Коли він завдає першого удару, п’яні лобуряки ще не розуміють, що сталося. Дерев’яний протез вирізано у вигляді розкритої долоні, тож коли Карделева ліва рука різко вилітає в бік найближчої пики, спершу скидається на те, що він хоче погладити моряка по щоці. Червоним каскадом розлітаються зуби. З кожним кроком Мікель ніби просто спостерігає за рухами своєї руки. Комусь зламав щелепу, іншому роздробив перенісся, вибив око… Удари викликають дикий біль у куксі, але від цього він лише стає лютіший.

П’яна компанія розбіглася. Останній моряк, плачучи, рачкує до дверей. Кардель копняком викидає його за поріг.

Товстун, з якого знущалися п’яні моряки, навіть не зліз зі стола, просто плеще в долоні й усміхається від вуха до вуха.

Він безмежно вдячний. На знак вдячності замовляє глечик білого вина, виголошує здравиці на честь свого рятівника. Кардель думає, що цей інцидент забезпечить спокій у корчмі аж до закриття. На підлозі досі патьоки крові, усі сліди ведуть до нього. Не звертаючи уваги на Єддині погляди, бере кухоль і довго п’є вино, аж до дна.

Бійки – та рідкість, що ще може його розважити. Раніше він взагалі активно наривався на бійку, і в кожній перемозі знаходив утіху. Виникала якась ілюзія контролю над власним життям. Але з віком втіха все менша. І рука болить. Почувається дуже старим, надто старим для такого життя. Добре, що хоч вино ще тішить.

Чоловік назвався Ісаком Райнгольдом Блюмом.

– Я взагалі скальд. До ваших послуг.

Кардель підняв брову, товстун прокашлявся і продекламував:

– Герою! Лиходіїв тьму ти силою зборов!

Тіла братів своїх громиш і проливаєш кров.

– Ну, не зовсім так… Братів я якраз і не бив. Ти цим на життя заробляєш?

Блюм стиснув вуста й припалив люльку від свічки.

– Прокляття поета: навкруги самі критики. Утім, ні, не заробляю. Працюю в поліцейському управлінні на Слоттсбакені. Зараз я секретар, із січня.

Кардель протягом дня не згадував ні про поліцію, ні про Вінґе – аж до цих слів.

– А ти знаєш такого собі Вінґе? Сесіла Вінґе.

Блюм замислено подивився на Карделя і випустив цівку диму.

– Хто з ним знайомиться, той вже не забуде…

– Хто він? Можеш мені розповісти про нього?